У цьому документі йдеться про гуманітарну політику як сферу, що забезпечує комплексний розвиток людини і суспільства. Розвиток на противагу виживанню означає вихід на новий рівень спроможності, організаційної складності, можливостей. Виживання – переважно про збереження статусу-кво, розвиток – про формування власних амбітних візій і прагматичних цілей для їх досягнення. Наявність власного бачення розвитку, переконливої історії плюс мобілізація ресурсів на досягнення мети є тим моментом, що відрізняє суб’єктну націю від суспільних утворень, які стають розмінною фігурою у стратегіях інших гравців. 

3. ЗМІСТ
ВСТУП
КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА
Культурна політика в Україні у 2014 – 2021 роках.
Бекграунд і перспективи
Культурні виміри українського спротиву російській агресії (2022 рік)
Ключова ідея і принципи трансформації
Практичні кроки. Урядування і управління
ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА
Шкільна освіта
Яка освіта потрібна для відродження і трансформації України.
Базові принципи
Висновки
ІСТОРИЧНА ПОЛІТИКА
Загрози і виклики
План дій
Висновки
02 /
04 /
16 /
24 /
Микола Скиба
Сергій Громенко

4. 2
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
ВСТУП
2

5. 3
У цьому документі йдеться про гуманітарну політику як сферу, що забезпечує комплексний розвиток
людини і суспільства. Розвиток на противагу виживанню означає вихід на новий рівень спроможно-
сті, організаційної складності, можливостей. Виживання – переважно про збереження статусу-кво,
розвиток – про формування власних амбітних візій і прагматичних цілей для їх досягнення. Наявність
власного бачення розвитку, переконливої історії плюс мобілізація ресурсів на досягнення мети є тим
моментом, що відрізняє суб’єктну націю від суспільних утворень, які стають розмінною фігурою у
стратегіях інших гравців.
До повномасштабного російського вторгнення культура, освіта, в Україні залишалися недооціненими.
Наприклад, наявність Українського культурного фонду дала змогу підживити проєктну діяльність і
стимулювати незалежний сектор, проте кардинально не змінила ситуацію у так званій базовій мере-
жі закладів культури. Фінансування і якість управління тут залишилися на рівні санітарного мінімуму.
Сфера історичної пам’яті набула квазіідеологічних функцій.
Війна актуалізувала весь спектр гуманітарних питань. У забезпеченні житлом людей, які втратили до-
мівки, або предметами гігієни і медикаментами мешканців постраждалих від обстрілів напрацьовано
певні протоколи, і можна сподіватися на допомогу міжнародних організацій. Натомість у загострених
війною екзистенційних питаннях для формування відповідей потрібне спроможне культурне сере-
довище – із сенсами, цінностями, етичними нормами і традиціями, історіями та героями. Без сталого
культурного середовища і фінансова, і технічна допомога Україні стане інвестицією у стагнацію. Влас-
не без мобілізації культурних кодів не був би настільки потужним і затятим опір російській агресії. У
свою чергу для трансляції культури як суми знань і навичок, потрібна якісна система освіти. Ці дві сфе-
ри дуже тісно пов’язані між собою. Для успішної відбудови і рестарту України цей зв’язок має знайти
відображення у відповідних політиках. У цьому контексті маємо такий діапазон вибору:
Збільшення фінансування в обмін на істотну інструменталізацію культури і підпорядкування її про-
цесів безпековому порядку денному;
Дати максимум свободи щодо контенту, залучення і використання коштів, звітування і документо-
обігу і при цьому скоротити державне фінансування;
Орієнтуватися на культурну експансію чи «цементування» ідентичності.
У підсумку необхідно знайти баланс між збільшенням фінансування, творчою свободою та дерегуля-
цією соціальної відповідальності дієвців культури. Наш документ пропонує канву для таких політич-
них рішень, що дозволяє знайти фарватер між «сціллами» і «харібдами» політичного ландшафту.
3

6. 4
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
КУЛЬТУРНА
ПОЛІТИКА

7. 5
КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА В
УКРАЇНІ У 2014 – 2021
РОКАХ. БЕКГРАУНД І
ПЕРСПЕКТИВИ
ЯКУ РОЛЬ ВІДІГРАЄ КУЛЬТУРА У СИСТЕМІ
СУСПІЛЬСТВА?
На розвиток гуманітарної політики в Україні істотно впливає те, що поняття культура залишається
найменш зрозумілим та розмитим, а тому – неточним і спекулятивним. Спектр: від бюрократичного
сприйняття культури – як того, чим опікується Міністерство культури до богемно-анархістського – «я
художник, я так бачу». У цьому розльоті думок все ж можна виділити певні «хмари тегів». Одна з них
пов’язана із сприйняттям культури як інструменту ідеології, у іншій – культура майже зливається з мис-
тецькими практиками, а останні – за медійною традицією розміщаються десь між спортом і погодою.
Тобто їй залишають роль розважального контенту для дозвілля. Втім, культура як ідеологія, і культура
як «попкорн», є двома сторонами однієї медалі. Передусім у гіпертрофованій формі бачимо це з при-
кладу рф та інших авторитарних і тоталітарних держав. Масова культура досить легко інструменталі-
зується і стає плацдармом для проведення інформаційно-психологічних спецоперацій.
Перпендикулярним трендом і спробою вирватися із пострадянського ходіння по колу культури як
масової обробки мізків стали ініціативи, породжені Революцією Гідності. Саморганізація і розподіле-
ність не давала їх «накрити» інформаційними вкидами. Необхідність відповідей щодо того, як і куди
розвивати країну із суб’єктним суспільством ¬ сприяло позиціюванню культури, як сфери вироблення
сенсів. Останні калібрувалися і проходили випробування через численні дискусії, соціальні проєкти,
освітні подорожі, майстер-класи за участі європейських експертів.
У суспільстві з’явилася нова точка тяжіння – самоосвіта. Образно кажучи, музей, бібліотека, філармо-
нія ставали тими просторами, куди приходить доросла людина після школи чи університету, аби до-
повнити пробіли у своїй картині світу. Зміна центру ваги змінювала і уявлення про урядування у сфері
культури. Якщо ідеологією чи шоу-бізнесом можна управляти як великою фабрикою, то культуру як
сферу самоосвіти, творчого самовираження і, у широкому розумінні – сферу прав людини, необхідно
передусім заохочувати, уможливлювати, підтримувати.
Радянська система управління культурою, яку власне успадкувала Україна після 1991 року, виглядала
як піраміда. На вершечку «політбюро», яке спускає на нижні поверхи влади певну «політику партії». У
цій моделі міністерство не виробляє політику, а виконує її і розподіляє завдання разом із ресурсами.

8. 6
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
За інерцією так відбувалося і в Україні зразка 1991 – 2014 років. Була формальна державна незалежність,
але не було міжнародної суб’єктності. Складовою суб’єктності є здатність генерувати оригінальні
сенси і розповідати про це світу зрозумілою для нього мовою. Міністерство продовжувало напряму
управляти «мережею закладів культури» (музеї, бібліотеки, творчі колективи, національні опери») і не
помічало незалежного сектору культури, зокрема сучасного мистецтва і креативних індустрій. Ос-
танні діяли як партизанські загони, пробиваючись на зовнішні ринки і світовий медійний простір.
ЗДОБУТКИ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ
ПЕРІОДУ МІЖ 2014 – 2022 РОКАМИ
Після подій Революції Гідності передусім звертає на себе увагу поява низки інституцій нового типу:
Український культурний фонд (УКФ), Український інститут (УІ), Український інститут книги (УІК). Тут
важливо, що усі згадані організації починалися з ініціативних груп представників фахового середови-
ща, які розвивали дискурс, формували порядок денний політиків, піднімали ініціативу на рівень цен-
тральних органів влади.
Процес інституалізації супроводжувався публічними дискусіями, вивченням кращого світового дос-
віду, тестуванням гіпотез, гнучким підходом до вироблення норм і управлінських практик. Це був до-
сить відкритий процес (втім, з певним освітнім цензом), де кожен, хто проявлявся як зацікавлена сторо-
на, міг зробити і що важливо – побачити свій внесок.
УКФ, та Український інститут фінансуються через Міністерство культури та інформаційної політики
та Міністерство закордонних справ відповідно. Їхня програмна діяльність, що уможливила грантову,
комунікаційну, адміністративну підтримку організацій різних форм власності, поволі почала заповню-
вати розрив між класичними (часто державними) закладами та молодими культурними інституціями,
які стали носіями сучасних практик.
Створення як державних інституцій, так і неурядових та приватних структур дозволило виявити і ви-
вести на «сцену» нове покоління культурних менеджерів, які розмовляли однією мовою зі своїми ко-
легами в ЄС, США, інших країнах. Перехід фахівців між секторами став набагато легшим як з репута-
ційної точки зору, так і з огляду на запитувані набори навичок. Це розширило можливості формування
альянсів для кращого представлення України на міжнародній арені. Прикладами є участь України у
Франкфуртському та інших книжкових ярмарках, кінофестивалях, форумах креативних індустрій, зо-
крема «Канських левах».
Децентралізація і посилення місцевого самоврядування також переважно конструктивно вплинули на
культурну сферу. У низці міст як окремий «жанр» регіональних стратегій постали культурні стратегії.
Законодавцем «мод» тут безумовно залишається Львів, де не лише затверджено культурну стратегію
розвитку міста, але й створено Інститут стратегії культури. Ця муніципальна інституція спрямована
на координування, втілення та моніторинг Стратегії розвитку культури міста Львова. Інститутом ре-
алізовано низку дослідницьких та експертних проєктів. Зокрема, створено культурну мапу Львова;
проаналізовано функціональні частини міських фондів культури та напрацьовано пропозиції щодо
комплексних моделей муніципальних фондів із залученням культурних середовищ та зацікавлених
сторін. Останній проєкт виходить за рамки суто регіональних ініціатив. Така проактивність та інтелек-
туальний потенціал дозволили Львову стати кульним хабом для дієвців культури, вимушених переїха-
ти сюди з регіонів, де велися бойові дії. По суті Львів на цей час став повноцінною столицею із низкою
адміністративних функцій.

9. 7
Процес розробки культурних стратегій розпочався також і у Вінниці, Полтаві, Рівному завдяки грантам
від програми EU4Culture. А в Івано-Франківську у процесі розробки комплексної стратегії міста куль-
турні дієвці інституалізувалися у відповідну громадську спілку і виступили одним із стейкхолдерів і
замовників згаданої стратегії.
До здобутків культурної політики постреволюційного часу можна віднести і розвиток креативних ін-
дустрій та інтеграцію креативного сектору до культурної та інших політик із закріпленням відповідних
понять і практики у законодавстві.
Поміж інших здобутків довоєнної культурної політики учасники процесу називають: увиразнення
культуртрегерів нарівні з лідерами інших сфер життя, зрілість зацікавленості в сучасних технологіях
менеджменту, початок роботи з нематеріальною культурною спадщиною і внесення до переліку
ЮНЕСКО кількох номінацій від України, загалом зростання інтересу до історії, спадщини, розгортан-
ня внутрішнього туризму.
ПРОВАЛИ І СЛАБКІ МІСЦЯ
Поява інституцій нового типу після 2014 року не змінила систему в цілому, а переважно компенсувала
її недоліки. Образно кажучи, це стало радше «євроремонтом» піраміди культури, ніж її деконструк-
цією і трансформацією. На роль «політбюро» з перемінним успіхом почав претендувати Офіс Прези-
дента. Критичним став 2021 рік. Те, що було сформовано величезними зусиллями лідерів культурних
середовищ, які вже встигли налагодити діалог з колегами на Заході, було підважено консервативно
налаштованим істеблішментом та функціонерами. Останні зацікавлені у системі обмеженого доступу
за принципом довічних заслуг і «ручних» процедурах розподілу коштів.
У випадку УКФ, однією з передумов демаршу представників істеблішменту, що увійшли до Наглядо-
вої ради стало те, що у таких «діячів» скоротився діапазон для тіньового доступу до ресурсів. Відтак
відбулося маніпулювання законодавчими нормами. Варто звернути увагу на те, що увійти до складу
керівного органу Фонду їм дозволила підтримка низки громадських і державних організацій, які, від-
повідно до Закону про УКФ, висувають своїх представників. Це означає, що гра з нульовою сумою все
ще має істотну соціальну базу у самому культурному середовищі.
Торпедування публічної політики спотворило і процедури обрання керівників культурних інститутів.
Фактично саме це сталося у випадку з УКФ. Відповідні ризики існували і щодо Українського Інституту,
Національного центру Довженка та інших. Тут істотну роль відіграють сигнали від очільника профіль-
ного ЦОВВ, відповідального за культурну політику. У 2020 – 2021 році таким було Міністерство куль-
тури та інформаційної політики. Зокрема, профільний міністр Олександр Ткаченко певний час відмов-
лявся підписувати контракт з переможцем публічного конкурсу на посаду директора Національного
Центру Довженка та намагався публічно зняти із себе відповідальність за де-факто захоплення УКФ
функціонерами.
Дуже закритим до змін виявився сектор фахової культурної освіти. Ба більше, провідні виші, зокрема,
НАОМА, досі всіляко саботують навіть найменші спроби реформ як системи урядування, так і фор-
мування освітніх програм, якості викладання. Знову ж через домінування цього самого старого істеб-
лішменту, який сприймає керівні посади як владу, як привілей, пожиттєве благо, а не відповідальність
і роботу.
Поява одіозних персонажів на топ-посадах в ЦООВ і провідних культурних інституціях, як перетасов-
ка сфери культури з наміром зробити її доважком якоїсь із «зрозумілих» сфер (інформаційної політики,
раніше – сфери сім’ї, молоді і спорту) свідчать про кризу розуміння культури як явища.

10. 8
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
І це власне те питання, яке не було розв’язане ані під час, ані після Революції Гідності.
Нагадаємо, в ЄС культура ближче до сфери прав людини (право на самовираження, цінність розма-
їття, на доступ до культурних цінностей, тощо) та до освіти в сенсі самоосвіти. Відповідно до Євро-
пейського порядку денного з розвитку культури у глобалізованому світі (від 2007 р.), основними прі-
оритетами діяльності ЄС стали: просування та підтримка культурного різноманіття та міжкультурного
діалогу, розвиток економічного потенціалу культурної і творчої індустрій в рамках загальних завдань
економічного зростання Союзу, включення культури до основних елементів зовнішньополітичної ді-
яльності ЄС. Оскільки Україна подала заявку на вступ до ЄС і вже сьогодні активно розвиває з ним
співпрацю у гуманітарній сфері, гармонізація підходів до розвитку культурної сфери за європейськи-
ми стандартами має стати одним із пріоритетів.

11. 9
КУЛЬТУРНІ ВИМІРИ
УКРАЇНСЬКОГОСПРОТИВУ
РОСІЙСЬКІЙ АГРЕСІЇ
(2022 РІК)
Повномасштабне вторгнення рф в Україну 24 лютого 2022 року змусило гравців культурної сфери
хоч на деякий час відкласти суперечності і зосередитися на відсічі ворогу, у тому числі на інформа-
ційному фронті. Власне тут і проявилася саме креативна іпостась культури – творення нових способів
бачення і висловлення емоцій. А також її екзистенційний вимір як сфери, що розкриває потенціал
людини, коли вона занурюється у невизначеність і переживає граничне напруження сил.
Взаємодя саморганізованих ініціатив, спільнот із органами влади, в якийсь момент зійшлася на прин-
ципі: «я беру на себе відповідальність, ви даєте «зелене світло». За формою це – розподілена мережа,
в які може бути кілька лідерів. І це орієнтир, де шукати пріоритети кульних політик післявоєнного
часу. Тож варто ретельно вивчити і фіксувати лайфхаки і креативні підходи, вироблені в ході кількох
місяців війни. За цим принципом і варто відсіяти те, що ми залишаємо у минулому від того, що беремо
із собою для відбудови України після війни. Отже, про культурні виміри нашого спротиву російській
агресії, зокрема семантичні.
НЕРВ СВОБОДИ
Ще у процесі нагнітання військової загрози з боку рф сотні тисяч українців сприйняли це не
лише як загрозу абстрактній національній безпеці, а як зазіхання на їхню персональну свобо-
ду та ідентичність. З перших днів повномасштабного вторгнення сформувалася критична маса
громадян, готових чинити опір. Це дало додатковий імпульс мобілізації, що вилився у звернення
людей із досвідом володіння зброєю до військоматів, розгортання територіальної оборони, во-
лонтерських рухів: від прямої допомоги ЗСУ, Нацполіції до формування кібервійськ.
КУЛЬТУРА ОПОРУ
З перших днів війни досить швидко актуалізувалися наративи і коди, пов’язані з історією: оборо-
на Києва від ординської навали 1240 року, Козаччина, Січові Стрільці, УПА. Гасло «Слава Украї-
ні – Героям слава!» стали щоденним привітанням і своєрідним паролем, що допомагав відділяти
своїх від чужих.
САМОРГАНІЗАЦІЯ, ПРОАКТИВНІСТЬ ТА МЕРЕЖЕВІСТЬ
Український культурний спротив не має одного чи навіть кількох керівних центрів. Водночас
учасники десятків різноманітних груп та ініціатив досить добре розуміють суть моменту, знахо-
дять точки дотику для взаємодії як одне з одним, так і з державними органами.
02
03
01

12. 10
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
Серед найструктурованіших і системних утворень можна виокремити: Культура проти агресії,
Креативна Січ, Мedia.Sprotyv, Креативні сили України, Благодійний кіномарафон на підтрим-
ку України (CinemAid Ukraine Charity Film Marathon, Штаб порятунку спадщини / Heritage
Emergency Response Initiative тощо (повний перелік усіх самоврядних ініціатив ми дізнаємося
лише після перемоги). На чому необхідно наголосити вже тепер – це готовність і спроможність
діяти з власної ініціативи, узгоджуючи свої дії із іншими подібними групами і стратегічними на-
прямками державних структур.
КРЕАТИВНІСТЬ
Здатність відповідати асиметрично, з гумором і точним емоційним прицілом. Вже згадані ініці-
ативи – яскравий, але не єдиний приклад. Креативу, гумору і винахідливості досить у приват-
них розмовах, соціальних мережах, атмосфері на вулицях. Маємо усі підстави стверджувати,
що і самими українцями, і зовнішніми аудиторіями креативність ідентифікована як складова
культурного коду нашого суспільства. Одним із вимірів цього визнання стало запрошення для
української команди креативників зробити спеціальний випуск часопису AdWeek. Це провідне
фахове видання світу, присвячене рекламній індустрії. Спеціальний випуск має назву «Українці
про Україну», про що йдеться на сайті журналу. Над номером працювали 20 журналістів і кре-
ативників з України. Головним редактором випуску є Ганна Руденко. У випуску опубліковано і
рекламу. Надходження від неї витратять на гонорари. Суму близько 75 000 доларів передадуть
двом гуманітарним некомерційним організаціям, «Новій Україні» та Українсько-американській
координаційній раді.
ЕСТЕТИКА ЕКСПРЕСІЇ
Війна породжує сильні емоції, що виливаються в експресивну лексику. Цей процес дуже часто
йде поза раціо і панівними до того культурними нормами. І якщо останні опирають новій реаль-
ності – стається розрив сприйняття. У випадку опору російській агресії 2022 року, експресія
була допущена у публічний простір у адаптованій естетичній оболонці. Своєрідною квінтесен-
цією цього процесу стала реплікація фрази українського прикордонника з острова Зміїний на
вимогу здатися: «русский военний корабль, иди нах*й». Цю фразу було підхоплено і мульти-
пліковано у каверах до фб сторінок, принтах на футболки, рекламних щитах тощо. «Укрпошта»
випустила спеціальну марку з кораблем, відправленим у тому самому напрямку. Експресивна
лексика по суті була легітимізована за умови, що вона спрямована проти ворога, за межі укра-
їнського суспільства і допомагає мобілізації у протистоянні загрозам. І це можна розглядати як
один зі способів каналізації агресії.
КУЛЬТУРА РЕФЛЕКСІЇ
Сильні емоції і граничні переживання, породжені війною потребують не лише вислову, але
осмислення. Віднайдення і артикуляція сенсів воєнного часу для багатьох українців стала спо-
собом втримати психологічну рівновагу, балансувати між гнівом, що засліплює і безпросвіт-
ністю відчаю. Екзистенціалізм фейсбучних дописів, ведення щоденників, практики усвідомле-
ності, робота з психотерапевтом, звернення до релігійної чи філософської традиції. Згадані
інструменти, звісно ж, набули у масштабах суспільства меншого поширення, аніж експресія.
Однак це ті практики, що істотно і у довгій перспективі впливають на дискурс, мають шанс зго-
дом перелитися у тексти чи інші форми контенту. Зрештою – стати новим культурним кодом і
містком до мирного життя.
ПСИХОЛОГІЧНА ГРАМОТНІСТЬ
Складні переживання, психологічні травми, спричинені втратами потребували і потребують фа-
хового психологічного втручання.
04
05
06
07

13. 11
А оскільки психологічна допомога за визначенням не може бути нав’язаною, чи тим більше на-
сильницькою, людина-реципієнт має проявити як мінімум відкритість і оптимально – озвучити
запит. А тому, звернення за психологічною допомогою має бути унормоване соціально. Крім
того, дуже допомагає тут і знання ключових понять для артикуляції станів, і можливість про-
говорити такі ситуації із близькими людьми перед зверненням до психолога. Цінності разом з
нормами практики, зрештою, є одними з ознак зрілої культури. У випадку українського суспіль-
ства за воєнного стану вони проявились у групах психологічної підтримки, відповідних рубри-
ках чи тайм-слотах в ефірах провідних медіа, у дискурсі, зрештою.
НОВА ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ
Війна мобілізувала український філософів та інтелектуалів як на волонтерську роботу, так і на
творення пояснювальних систем, які б максимально відповідали обставинам, драматизму ситу-
ації і потребам значної кількості людей у перегляді їхніх життєвих принципів, орієнтирів, виро-
бленні нового словника.
КЛЮЧОВА ІДЕЯ І ПРИНЦИПИ
ТРАНСФОРМАЦІЇ
На етапі підготовки до відновлення країни після війни необхідно чітко зрозуміти згубність підходів, що
привели до провалів культурної політики, а відтак і втрат для суб`єктності на глобальній арені. Дискусії
щодо принципів післявоєнного порядку денного вже розпочалися. І це дозволяє вже тепер окреслити
контури культурної політики переможної України.
Помилившись з культурними кодами можна отримати зовсім не ту країну, за яку боролися і борються
ЗСУ, волонтери і активна частина суспільства. Ба більше – можна програти війну, яка є передусім про-
тистоянням культур. Прикметною у цьому контексті є репліка одного з учасників експертного опи-
тування, проведеного УІМ: «Ризиковано знову займатись демагогією замість реальної інституційної
реформи сфери культури. Якщо засади культурної політики не будуть сформульовані, не пройдуть
через прозоре публічне обговорення, та не будуть затверджені як документ для забезпечення наці-
ональної безпеки можемо готуватись до наступної війни». Важливим є також момент притягнення до
відповідальності за некомпетентність та злочинну бездіяльність.
Отже якими ж мають бути пріоритети культурної політики з огляду на окреслений контекст?
ПРІОРИТЕТИ:
Суб’єкт-суб’єктний, тобто зрілий тип відносин представників влади і фахового середовища.
Культурна, як і будь яка інша політика, має будуватися за принципом «дорослий – дорослий» (в
категоріях психолога Еріка Берна). Це означає, що посадовці мають проявляти підзвітність, бути
готовими до паритетного діалогу із представниками фахових спільнот і громадських організа-
цій, експертами. Разом з тим, означений принципам вимагає дорослості і від згаданих середо-
вищ. Це означає, що варто ретельно і заздалегідь готувати структуровані пропозиції, відточува-
ти аргументацію, мати когорту переговорників із запасом довіри. Знецінення співрозмовника,
радикальні ультиматуми, повне перекладання відповідальності на протилежну сторону обома
сторонами мають бути сприйняті як «червоні лінії» перетин яких означає припинення і відтер-
мінування дискусії і при необхідності – заміну спікерів.
08
01

14. 12
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
Перевірка управлінських практик на зіткнення з реальністю. Варто інституалізувати ті ініці-
ативи, що пройшли випробування обставинами, де є докази дієвості, підкріплені даними, або
зворотним зв’язком. Спроби запхнути у старі формати, те, що виникло у нових обставинах,
зрештою, є тими самими «граблями», що можуть боляче вдарити по чиїйсь голові і репутації.
Глобальний вектор української культури. Необхідно орієнтуватися на активну суб’єктну при-
сутність України та її виразників у світі. Певною мірою – експансію. Це, серед іншого, означає
націленість і спроможність напрацьовувати сенси, контент, меми, орієнтовані на діалог з куль-
турним дискурсом тих країн, де потрібно посилювати позиції і цінність України з дипломатичної
і економічної точки зору. Для цього варто цілеспрямовано розвивати англомовний і тюркомов-
ний (на основі кримського-татарського) сегменти української культури. А в подальшому – роз-
виток іспаномовних, франкофонних, арабомовних сегментів.
Інклюзивність. Зокрема, у поповненні лав дієвців (акторів) культурного простору новими ти-
пажами, характерами, досвідами. Як за рахунок іноземців, так і національного рівня фахівців
тих сфер, що раніше не вважалися культурним. З високою ймовірністю це – представники тех-
нологічних компаній, лідери бізнес-спільнот тощо. Власне ті, хто завдяки умінню працювати із
сенсами і моделями поведінки фактично входять на територію культури.
Щодо рекрутування до української культури вихідців з інших національних доменів, то тут
можуть бути такі окремі напрямки роботи: а) «перекодування» частини білорусів, росіян, гру-
зинів, казахів, які вже почали зближення з українською культурою та її кодами; б) повернення у
«материковий» культурний контекст українців, які виїхали достатньо давно і фахово відбулися
за кордоном; в) запрошення до тривалої співпраці дієвців з європейських країн, США, Канади
тощо. Кожен з цих напрямків потребує окремої стратегії, що має бути розроблена експертами
за фасилітації Українського інституту та участі представників МКіП.
02
03
04
05

15. 13
ПРАКТИЧНІ КРОКИ
УРЯДУВАННЯ І УПРАВЛІННЯ
Кардинально переглянути усю модель управління. Позбавитися практик, які асоціюються із
радянським минулим, коли держава була чужою для громадян і відповідно –убезпечувала себе
посиленням системи контролю, регуляторними бар’єрами і підняттям ухвалення рішень на мак-
симально верхній рівень. Через це система стала дуже неповороткою, нечутливою до викликів
часу і такою, що відштовхувала вмотивованих і спроможних особистостей. Натомість необхід-
но переглянути систему розподілу повноважень, залишити за органами влади функцію арбіт-
ражу, вироблення стратегій і лобіювання потреб культури перед фінансовим блоком. Варто
змінити і стиль офіційних документів, у тому числі – нормативних актів. Орієнтиром має бути
зрозумілість законів, постанов, інструкцій для тих, на кого вони спрямовані та зокрема – логіка
або несуперечливість положень.
Трансформувати логіку діяльності органів влади від повсюдного контролю і функцій обме-
ження, до сервісної ролі заохочення і уможливлення. Для цього на законодавчому рівні за-
кріпити розмежування управління та урядування. За словом «управління» тягнеться шлейф
авторитарного ухвалення рішень. Коли є об’єкти управління і мінімальне кололо осіб, які ух-
валюють рішення та спускають вказівки вниз щаблями влади. Така модель ще й сліпа і глуха,
адже передбачає мінімум зворотного зв’язку. Проте культурі навряд чи надається бути об’єктом
управління, як втім і економіці та багатьом іншим сферам життя. Тому тут доречне саме поняття
урядування (від англійського «governance»). Це передбачає розширене коло суб’єктів: громадян
як активних учасників, неформальних, громадських та бізнес-структур, як повноцінних агентів.
Їм або делегується ухвалення рішень на їхньому рівні, або вони залучаються для вироблення
стратегічних (власне політичних) рішень. Разом із правом на ухвалення рішень делегується і
відповідальність.
Для вироблення пілотної стратегії розвитку сфери культури (яка має стати точкою відліку для
культурної політики України поствоєнного часу) необхідно провести цикл подій, що мають
розпочинатися із запитання: «Чим є культура для сучасного українського суспільства, на яких
цінностях і сенсах має будуватися наше майбутнє?». Програму доречно розподілити як на пу-
блічну, формалізовану, так і непублічну частини: консультації, брейншторми, робочі зустрічі.
Учасниками цих подій мають бути і представники ініціатив культурного і медійного спротиву і
урядовці. Мета – вироблення спільного словника, погодження консолідованого порядку ден-
ного.
На основі результатів обговорення започаткувати аналітичні ініціативи, або створити новий
мозковий центр, зосереджений саме на дослідженні того, як культура впливає на суспільно-по-
літичні процеси, відображається на економіці. Можна скористатися як досвідом роботи плат-
форми стратегічних ініціатив «Культура 2025», так і моделлю Центру економічного відновлення.
Здійснити функціональний аудит Міністерства культури та інформаційної політики. Одним
із наслідків може і має стати позбавлення відомства невластивих йому функцій мікро-менедж-
менту, відповідей на листи і звернення, натомість посилення спроможності системної аналіти-
ки, прогнозування і вироблення консолідованих стратегій за участі широкого кола учасників.
Скорочення до розумних меж менеджерських функцій міністерства призведе і до зниження
адміністративних видатків на утримання бюрократичного апарату.
01
02
03
04
05

16. 14
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
ФІНАНСУВАННЯ
Розділити фінансування на інфраструктурне і програмне.
Інфраструктурне передбачає сталу фінансову підтримку діяльності тих організацій, які утво-
рюють точки опертя для культурного простору. Передусім йдеться про музеї і заповідники, а
також центри, що працюють із інноваційними, експериментальними видами мистецтв, залуча-
ють і заохочують молодь. Визначення адресатів і розмірів інфраструктурного фінансування має
спиратися на дані і принцип доказовості.
Горизонт програмно-проєктного фінансування мусить мати кількарічний (3 – 5 років) цикл фі-
нансування. Програми та проєкти, їхній контент мають ініціювати організації усіх форм власно-
сті і конкурувати за фінансування.
Надати повноцінну фінансову автономію закладів культури з трансформацією останніх у ін-
ституції з посиленням відповідальності наглядових рад.
Налагодити повноцінну роботи УКФ. Перед тим, як ця інституція знову стане оператором
програмного фінансування, грантової допомоги (зокрема – інституційної), необхідно відновити
довіру до її керівних органів. З великою ймовірністю це потребуватиме переобрання Наглядо-
вої ради (оскільки попередня себе дискредитувала). З огляду на те, що УКФ може здійснювати
стратегічний фандрайзинг від імені держави і отримувати кошти від міжнародних організацій
для регрантингу, логічним кроком буде включити до Наглядової ради кількох представників
організацій, донорів чи визнаних фахівців з високим рівнем довіри. Чинний Закон України «Про
Український культурний фонд» не містить норм, що забороняють громадянам інших країн бути
обраними до Наглядової ради. Разом з тим, процедура передбачає, що кандидатури на обрання
до складу Наглядової ради Фонду подають заклади культури та громадські об’єднання, які за-
реєстровані в установленому порядку і провадять діяльність на території України. Отже одним
із результатів консенсусу, досягнутого через консультації, запропоновані у п.1 може стати де-
легування ініціативи громадським організаціям на висунення відповідних кандидатів зі світовим
бекграундом, бездоганною репутацією і готовністю реально працювати. За умови відновлення
довіри до УКФ і посилення його інституційної спроможності, варто передати Фонду більше
повноважень щодо розподілу коштів державного бюджету на культуру. В умовах економічної
кризи, спричиненої війною, це, зокрема, дасть можливість забезпечити стабільно оплачуваною
роботою значний відсоток представників фахових культурних середовищ, і, що суттєво, вклю-
чити їх у стратегічно важливі для держави ініціативи у максимально органічний спосіб.
Заснувати нову інституцію Фонд розвитку громад (назва – суто робоча). Мета — розвиткові
проєкти для громад — інфраструктура, освіта, підприємництво, малий бізнес, інновації, згурто-
ваність, розумна спеціалізація, соціальна економіка, екологія тощо. Мінімальний бюджет Фонду
має становити 100 млрд, проєктів — від 10 млн грн. Перед тим слід ліквідувати Державний фонд
регіонального розвитку, який на сьогодні вже себе вичерпав.
ПУБЛІЧНА КОМУНІКАЦІЯ І ДИСКУРС
Оскільки зараз інформаційна та культурна сфери (включно з мистецтвом та креативними інду-
стріями) перебувають під однією відомчою «парасолькою» – Міністерством культури та інфор-
маційної політики, цим варто скористатися для того, щоб виробити дизайн-код для держави і
для територіальних громад.
06
07
08
09
10
11
12

17. 15
Дизайн-код — це комплексний підхід до візуального впорядкування та формування естетики
зовнішнього вигляду громади, органів влади, установ та підприємств. Сюди ж варто включити і
комунікаційний код, що передбачатиме заміну складної бюрократичної лексики у нормативних
актах і офіційних листах.
Одним із пріоритетів комунікаційної політики на найближчі роки має стати розробка, тестуван-
ня і обговорення із зацікавленими сторонами концепції розвитку публічних просторів міст та
інших населених пунктів. Це мають бути місця пам’яті, маніфестації культурних кодів, середо-
вища для прояву корисних суспільних практик. У цьому контексті слід впорядкувати практику
найменування і перейменування вулиць. Варто досягати того, щоби сукупність назв, семантика
у публічному просторі утворювала цілісний наратив.
Переглянути і впорядкувати календар святкових і пам’ятних дат. Кардинальне переосмислив-
ши усіх свят, успадкованих від радянського і колоніального минулого – ключова вимога. Варто
при цьому і збалансувати вихідні дні на релігійні і державні свята (по можливості - оптимізував-
ши їх). Наприклад, вихідний день 8 березня (Міжнародний день захисту жінок, ідеологізований,
а потім зведений до дня, коли жінкам дарують подарунки) цілком може бути перенесено на 9
березня (день народження Тараса Шевченка, образ і творчість якого є основою національного
міфу, актуалізованого під час Революції Гідності і війни з рф).
Започаткувати програми державно-приватного партнерства для розвитку культурної дипло-
матії та присутності України на стратегічних геополітичних напрямках. Одним із фокусом про-
грами може бути створення українських центрів (хабів) під егідою УІ та МЗС через які з аудито-
ріями відповідних країн можуть взаємодіяти як митці, інтелектуали, так і підприємці.
СПАДЩИНА
Уточнення наявних протоколів захисту об’єктів нерухомої і рухомої культурної спадщини та
доповнення їх новим досвідом, набутим у ході протистояння російському вторгненню.
Оцифрування музейних колекцій, створення електронних реєстрів культурних активів.
ОСВІТА
Переглянути державний стандарт і типові програми для базової школи та відповідні проєкти
документів для старшої профільної школи на предмет розвитку культурних компетентностей
учнів. У підсумку випускники шкіл мають розуміти, як працює культура на рівні системи ціннос-
тей, сенсів, наративів, як останні поєднуються з естетико і впливають на світосприйняття. У цьо-
му ж контексті необхідно здійснити ревізію програм з деконструкції і/або повним вилученням
російських імперських наративів та авторів, які їх уособлюють.
Розпочати трансформацію освіти для менеджерів культури. Зокрема, оновлені програми ма-
ють включати розширення практичної компоненти з управління проєктами, запровадження
дуальної освіти, збільшенні кількості практико-орієнованих занять (і відповідних завдань для
оцінки) та проходження оплачуваної практики в інституціях та організаціях.
Розвиток цифрових навичок працівників сфери культури через систему тренінгів, наставни-
цтва та практичних занять.
13
14
15
16
17
18
19
20

18. 16
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
ОСВІТНЯ
ПОЛІТИКА

19. 17
ШКІЛЬНА ОСВІТА
НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЦЕС
У перші тижні повномасштабного російського вторгнення в Україну навчання як систематичний про-
цес практично припинилося, оскільки питанням номер один стало життя і безпека дітей, їхніх родин,
педагогів. 24 лютого Міністерство освіти і науки України (МОН) рекомендувало зупинити освітній
процес у закладах освіти всіх рівнів і відправити здобувачів освіти й освітян на двотижневі канікули.
По мірі стабілізації фронту в областях, де безпекова ситуація сприймалася як прогнозована, освітній
процес почав відновлюватися в онлайн форматі вже з 14 березня. Зокрема, це відбулося і в Одесі.
Втім, подальші дії показали, що високі ризики залишаються навіть у Закарпатській області. Рішення
про те, де й у якому форматі проводити заняття, приймали обласні адміністрації та заклади освіти. За
інформацією МОН, станом на кінець березня у 13 областях усі школи організували освітній процес за
дистанційною формою навчання. Однак ця інформація не дає уявлення про якість процесу навчан-
ня, оскільки будується на звітах відповідних управлінь. Повноцінне відновлення освітнього процесу
тепер залежить від таких чинників, як місце перебування учасників освітнього процесу і стан інфра-
структури, зокрема цифрової.
Онлайн освіта передбачає два основних режими: синхронний і асинхронний. Перший варіант – це
коли педагог з учнями в один час виходять на зв’язок і заняття для усього класу відбувається син-
хронно, майже як з аудиторією. З тією лише різницею, що дошка електронна, а учні можуть вимикати
камери і займатися іншими справами, поки вчитель пояснює матеріал. Асинхронний означає, що учні
звертаються до навчальних матеріалів у зручний для них час. А для цього навчальний контент, або
принаймні відео уроку має бути записано і розміщено на відповідних цифрових ресурсах (платфор-
ма, сайт, або хоча б гул-диск). Опанування темою тут відбувається самостійно, тож передбачає знач-
но більше самоорганізованості від учнів. Для багатьох це складно, особливо, якщо педагог не може
відстежити, що і як школяр робив із наданими матеріалами. Така можливість є у цифрових навчальних
середовищ, розроблених низкою приватних онлайн шкіл. Найвдалішими тут є «Оптима», «Джерело»,
«Атмосферна школа». Під час війни вони відкрили свої навальні матеріали для усіх охочих. Щоправда,
без супроводу з боку педагога, що входить в основні платні пакети кожної з таких акредитованих
центрів дистанційної освіти.
Своєрідною «резервною копією» шкільної програми стала і платформа «Всеукраїнська школа онлайн»,
запущена ГС «Освіторія» спільно з Мінцифрою та МОН ще підчас ковідного локдауну 2020 року. З
того часу функціонал платформи вдосконалювався, а кількість взаємодій сягнула майже 9 млн осіб.
Платформа також передбачає можливість протестувати свої знання відповідними тестами. Але від-
стежити прогрес конкретного учня чи надати йому консультацію – це те, що досі поза межами мож-
ливості ВШО. Максимум, який можна очікувати від платформи – це можливість самотужки поповнити
пробіли у типових програмах шкільної освіти. І це залишається актуальним для тих, хто виїхав з Укра-
їни або перебувають на окупованих територіях.
За даними ЮНІСЕФ, більше половини українських дітей — 4,3 мільйона з 7,5 — вимушені були покину-
ти свої домівки через війну. Найбільший потік переселенців походив із регіонів, де велися інтенсивні
бойові дії: Харків і область, Чернігів, Суми, Київська, Херсонська та Миколаївська області. Частина ро-
дин з дітьми зупинилася у Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Хмельницькій і Чернівецькій
областях. Інші продовжили рух за кордон у країни ЄС. Залишали територію України і жінки з дітьми з
Львівської області.

20. 18
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
Станом на травень 2022 року сформувалися такі кластери освітніх ситуацій: студенти і учні, які опи-
нилися за кордоном і мають можливість відвідувати там заклади освіти вживу; студенти; відновлення
навчання у відносно спокійних регіонах, навчання на окупованих територіях.
Щодо останнього. Як повідомляють експерти Центру CEDOS, у деяких тимчасово окупованих на-
селених пунктах окупанти планують змінити освітній процес у закладах освіти, щоби він відповідав
російським стандартам освіти та відбувався з російською мовою навчання. Зафіксовані також випадки
викрадень працівників системи освіти, які відмовляються від співпраці — наприклад, 29 березня у Ме-
літополі викрали начальницю управління освіти. У частині таких міст, що перебувають в окупації, від-
новлюється дистанційне навчання у школах української мовою — до прикладу, у Херсоні, з 14 березня.
ІНФРАСТРУКТУРА
Станом на початок серпня було відомо про більш як 2000 пошкоджених і зруйнованих закладів освіти.
Найбільше руйнувань відбулося у Луганській і Харківській областях. Відчутно постраждали північні
райони Київської області. Попри складні обставини, навіть у регіонах, наближених до лінії фронту,
колективи шкіл відновлюють роботу дистанційно. Так у Харківській області станом на кінець квітня
75% шкіл проводять дистанційне навчання. На початку місяця таких шкіл було приблизно 20%. Під
потреби навчального процесу адаптують інфраструктурні об’єкти як-от метрополітен. Так, на станці-
ях «Студентська», «Академіка Павлова» та «Захисників України» Харківського метрополітену щодня
проводять навчальні заняття. Учні можуть отримати знання щонайменше з десяти предметів. Уроки
проводить педагоги шкіл № 19, 98 та 143. Вчителі попередньо з’ясували навчальні потреби школярів,
поспілкувавшись із ними та їхніми батьками. Учнів об’єднали у три вікові групи та склали розклад за-
нять, згідно з яким із кожною групою щодня по буднях проводиться по два уроки. Серед запланованих
занять – українська мова, історія, математика, природознавство, англійська мова, літературне читання,
«Я досліджую світ», біологія, дизайн та технології, фізична культура та підготовчі заняття для дошкіль-
нят. Такі заняття допомагають не лише зменшити прогалини у знаннях, але й мають чинник психоло-
гічної підтримки.
ПСИХОЛОГІЧНИЙ СТАН
Вплив подій війни на світосприйняття, поведінку, когнітивний потенціал учасників освітнього процесу
є одним із найменш досліджених аспектів. Зокрема через те, що цей вплив важко виміряти. Тут дово-
диться покладатися на спостереження представників міжнародних організацій у гарячих точках впро-
довж останніх десятиліть. Втім, соціально-культурний контекст може додавати своїх барв. Мурті та
Лакшмінараяна (Murthy and Lakshminarayana 2006) проаналізували всі дослідження про психічне здо-
ров’я дітей, що проводилися в таких зонах збройного конфлікту як Афганістан, Балкани, Камбоджа,
Чечня, Ірак, Ізраїль, Ліван, Палестина, Руанда, Шрі-Ланка, Сомалі та Уганда. Вони дійшли висновку, що
психологічні травми, зумовлені війною, мають довготривалі наслідки для дитячої психіки: чим довший
конфлікт, тим серйозніші симптоми. Під час війни діти зіштовхуються з двома типами травматичних
подій: несподівані травматичні події та довготривалі несприятливі події, що зумовлюють виникнення
непродуктивних стратегій подолання труднощів. У результаті діти значно частіше, ніж їхні однолітки
без досвіду перебування на війні, страждають від таких проблем, як тривожний розлад, посттрав-
матичний стресовий розлад (ПТСР), депресія, дисоціативні розлади (добровільна соціальна ізоляція,
деперсоналізація, дереалізація, небажання розмовляти тощо), поведінкові розлади (зокрема агресія,
асоціальна і злочинна поведінка, схильність до насильства), а також більш схильні до зловживання ал-
коголем і наркотичними засобами. Повідомляють експерти української філії Музею воєнного дитин-
ства.

21. 19
Свіжі психологічні дослідження показують, що попри нелюдські умови, діти мають величезний потен-
ціал життєстійкості (De Jong 2002, Fernando and Ferrari 2013, Jones 2013), що дозволяє їм вирости та
стати повноцінними індивідами всупереч отриманим психологічним травмам. Дослідники визначили
кілька захисних механізмів, найважливішими серед яких є ефективні стратегії подолання труднощів,
позитивна система переконань, здорові сімейні стосунки та дружба. У цьому контексті окреслюється
новий вимір навчального процесу – не лише знання, але й соціальна та психологічна підтримки. Про
те, що ритм навчання як певний щоденний ритуал дозволяє знайти точки опертя в умовах постійних
загроз і невизначеності зазначають у своїх спогадах і педагоги Боснії та Герцеговини, які пережили
війну на Балканах у 1992 році.

22. 20
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
ЯКА ОСВІТА ПОТРІБНА
ДЛЯ ВІДРОДЖЕННЯ І
ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНИ.
БАЗОВІ ПРИНЦИПИ
Якщо під час війни на перший план виходить певна терапевтична функція освіти, то на момент, коли
ми перейдемо до стану відновлення країни з новою актуальністю постануть питання зв’язку освіти з
економікою і культурою.
Що тут важливо зазначити вже тепер?
НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЦЕС
Гнучкість та адаптивність. Війна спричинила дуже відмінні умови для учнів шкіл, які у більш-менш
однакових умовах починали навчальний рік. Одні встигли виїхати зі своїми родинами і опинилися у
країнах ЄС, інші перемістилися із зони бойових дій у відносно безпечні області України. Але на жаль,
частина учнів опинилася в окупації або були примусово депортовані до рф. Наявність платформи «Все-
українська школа онлайн» дає змогу мати доступ до контенту, що відповідає державному стандарту
і типовим програмам. Однак це не може цілком компенсувати відсутність освітнього середовища і
дозволяє створити канву навчального процесу. Підходом, що може допомогти привести до спільного
знаменника різноманітні досвіди, через які проходять діти-школярі, є індивідуальна освітня траєкторія.
Для того, щоби саме так відбулося, потрібна методологія, яку зможуть опанувати як педагоги, так і
батьки. Це також має включати затверджений шаблон індивідуальної траєкторії учня, що покликаний
стати накопичувачем для навчального досвіду і здобутків. Таким чином, вдасться розв’язати питання як
мотивації учнів, так і конвертації результатів навчання, отриманих у відмінних контекстах.
Критично важливим для адаптивного індивідуалізованого формату навчання є тьюторський супровід.
Тьютор – це педагогічний працівник, який/яка працює на стороні учня: допомагає йому/їй розібра-
тися з власними потребами, сильними і слабкими сторонами, грамотно сформулювати пріоритети і
ув’язати персональні зацікавлення із очікуваними результатами, закладеними у Державний стандарт
відповідного рівня освіти.
ЗМІНА РОЛІ ВЧИТЕЛЯ
Вплив війни в цілому лише посилює вплив інших чинників, що впливали і впливають на зміну освіти.
Передусім йдеться про трансформацію моделей економічного розвитку, зміни на ринку праці і, звісно
ж, технології.

23. 21
Сфера середньої освіти переважно консервативніша за інші традиційні ролі, в яких педагог-вчитель
переважно зосереджується на певному предметі і темі: тут намагаються штучно затримати. Не лише
в Україні. Вчитель більше не є основним джерелом інформації, на перший план виходить експертна
роль педагога. Допомогти розібратися із джерелами інформації, допомогти учневі поставити дослід-
ницьке запитання, надати зворотній зв’язок тощо – це те, що у теперішніх умовах і зумовлює якість
навчання. Але саме для нашої країни в ході війни як ніколи актуальними стають нові іпостасі вчителя:
як психолога, наставника, значимого дорослого, порадника у складних ситуаціях. Для вищої освіти,
зокрема – університетів важливим аспектом є повернення їм функції мозкових центрів, осередків на-
уки, розробок і досліджень, майданчиків експертних і публічних дискусій. Відповідно весь цей комп-
лекс обставин спонукає до змін педагогічної освіти і до вимог, що системи відбору випускників шкіл
до інституцій, де навчаються майбутні педагоги. А разом з тим потрібна і комунікаційна кампанія, аби
пояснити суспільству, передусім теперішнім і майбутнім батькам, як і чому змінюється роль педагога.
ІНФРАСТРУКТУРА
Спочатку «Для чого?», потім «Що?» і «Як?»
Перше запитання апелює до змін у суспільстві та економіці. Старе енерговитратне виробництво си-
ровинного типу, ймовірніше, залишиться у минулому. Новій Україні буде потрібне високотехнологіч-
не, енергоефективне виробництво з високою доданою вартістю – диверсифіковане за майданчиками
розміщення, ланцюжками постачання і логістичним шляхами. З великою ймовірністю таке виробни-
цтво розвиватиметься у рамках екосистем. Університети і дослідницькі центри, як джерела інновацій,
мають стати їх невід’ємними складовими. Це тягне кардинальний перегляд функцій професійної і ви-
щої освіти та вимог до кампусів.
Далеко не усі із зруйнованих приміщень шкіл чи інших закладів освіти варто відновлювати на тому ж
місті, і тих же обсягах та пропорціях, що до війни. Необхідно буде брати до уваги демографічну ситу-
ацію, потенційну (не)безпечність окремих регіонів. Зміни у психології навчання, спричинені як війною,
так розвитком технологій, соціальними потребами громад.
Тож варто варто розробити модель такої одиниці освітньої інфраструктури, як освітні хаби. На від-
міну від класичних закладів освіти хаби передбачають значно ширший спектр функцій, що включає
тренінги і семінари для дорослих, проведення культурних подій, комунікаційних заходів для громади,
або навіть надання первинної медичної допомоги. Гнучкість і маневреність у конкретних функціях
в конкретний момент часу – ключова вимога до дизайну приміщень. Доречна наявність залів-тран-
сформерів, які можна розділяти на зони, легко переміщати оснащення і обладнання. Безумовно мають
бути надійні укриття, з освітленням, санвузлами, можливістю комфортного розміщення, у тому числі
для освітньо-тренінгових функцій. Управління хабами має здійснюватися виконкомами відповідних те-
риторіальних громад.
Щодо набору базового обладнання – слід орієнтуватися як на організацію навчань для школярів за
програмами, передбаченими державним стандартом, так і додаткові заняття і курси з дисциплін, ак-
туальність яких постала в результаті спротиву російській агресії: домедична допомога, навички ви-
живання в екстремальних умовах, базова тактична підготовка (включно з володінням зброєю для
самозахисту), базовий комплекс навичок щодо управління та лагодження техніки, кібербезпека і ме-
діаграмотність вміння управляти БПЛА, навички вирощування харчових рослин та інші. Частина по-
дібних занять може проводитися в родинному форматі.
Оскільки дистанційний формат освіти стає новою нормою, то хаби можуть правити за платформу, де
є все необхідне для того, щоби педагоги могли розробити і записати необхідне та з якої транслювати
заняття.

24. 22
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
Для старшокласників подібні заняття можуть стати першою сходинкою до ремесла і першого фаху.
Об’єднавчим мотивом для таких активностей є культура життєстійкості і самозарадності. Окремо вар-
то передбачити заняття для батьків: із психології та першої психологічної допомоги, тактичної меди-
цини, поглиблені заняття з медіа грамотності на навичок медіаопору, а також комунікації, фінансової
грамотності, іноземних мов тощо. Доречно також розробити і пакет курсів з перекваліфікації і опану-
вання професіями, що постають в результаті відновлення господарства. Нових напрямків економічно-
го розвитку та запровадження сучасних технологій.
На майданчиках більшості професійно-технічних закладів мають бути сформовані сучасні центри ква-
ліфікацій. Оскільки найдоречнішим форматом навчання є дуальний, то частина площ може бути пере-
дана в концесію тим компаніям/ підприємствам, з якими профтех заклади укладуть відповідні угоди
на підготовку фахівців. Відповідно вивільнені площі можуть виконувати подвійну функцію виробничих
майданчиків і навчальних просторів, де студенти опановуватимуть практику.
Кампуси університетів та (за умови проведення необхідних реформ) вищих професійних шкіл дореч-
но доповнити дослідницькими лабораторіями, мейкер-спейсами і експериментальними виробництва-
ми. Передусім для випробування прототипів нових продуктів і сервісів.
На виході із системи освіти має бути самозарядна особистість, здатна до самостійного раціонального
мислення і спроможна продуктивно взаємодіяти з іншими, брати на себе ініціативу та відповідальність
у справах громади, фахової спільноти, країни. Випускник університету – це насамперед громадянин,
який розуміє як функціонує держава на смисловому і прагматичному рівнях, здатний працювати із
системами, генерувати нове знання, нові сенси у відповідь на виклики часу і доповнювати картину
світу фахових спільнот і широкої громадськості поняттями, що дають змогу адекватно сприймати і
оцінювати історичну ситуацію.
ОСНОВНІ КРОКИ
Провести системний аналіз як вразливих сторін, так і сильних сторін системи освіти за наслід-
ками перших трьох (чотирьох) місяців війни. Особливу увагу приділити набутому досвіду: вза-
ємодія учнів з педагогами, психологічна підтримка учнів, способи адаптації до освітніх програм
у країнах тимчасового перебування, навчання через практику тощо.
Відновити довіру учасників освітнього процесу до МОН як шляхом консультацій із профільни-
ми громадським організаціями, так і кадрових змін на рівні керівництва відомства.
Розробити і затвердити на рівні КМУ концепцію освітнього багатофункціонального хабу гро-
мади, як базової одиниці освітньої інфраструктури.
Розширити можливості використання індивідуальної траєкторії (передбачена ст. 14 Закону
України «Про повну загальну середню освіту»), як базової форми організації освітнього проце-
су. Для цього на рівні МОН необхідно розробити і затвердити відповідне положення та розро-
бити технічне завдання з розробки відповідних цифрових рішень (шаблони, інтерфейси тощо).
Останнє доречно додати на платформу «Всеукраїнська школа онлайн». Особливу увагу звер-
нути на можливість інтегрувати кращі сторони і переваги освітніх систем європейських країн
і реалізувати принцип практико-орієнтованого навчання, який фахівцями на сьогодні визнаний
як найбільш дієвий для розвитку сучасних освітніх компетентностей.
Розробити і затвердити на рівні КМУ концепцію створення Центрів кваліфікацій і професійних
шкіл на базі закладів професійно-технічної освіти.
01
02
03
04
05

25. 23
Для реалізації згаданих перетворень варто скликати координаційну групу за участі провідних
бізнес-асоціацій та бізнес-спільнот, представників Сінекономіки, Мінагро, Міненергетики, Наці-
онального агентства кваліфікацій, МОН.
Університетам та іншим науковим центрам, що доведуть свою спроможність, слід законодавчо
передати право виключного права інтелектуальної власності на розробки, створені за раху-
нок бюджетного фінансування та міжнародної технічної допомоги. За модель варто взяти Акт
Бейла-Доула, ухвалений у США 12 грудня 1980 року. У результаті до Патентного закону було
включено главу 18 (§§ 200–212), якою врегульовано права на винаходи, створені за сприяння фе-
дерального уряду. Основна особливість такого регулювання полягає в закріпленні виключного
права інтелектуальної власності на винахід, створений із використанням урядових фінансових
коштів, за малими підприємствами та некомерційними організаціями (зазвичай це університети
та інші навчальні заклади), які виступають як підрядники-виконавці. При цьому урядова уста-
нова отримує невиключну, оплатну ліцензію на використання цього винаходу в США та інших
державах.
Фінансова автономія університетів та інших інституцій освіти має передбачати можливість
проводити трансакції через банківські рахунки (сьогодні це відбувається через казначейські).
Головним розпорядником коштів на науку стає Національний фонд досліджень. Відповідно
кошти розподіляться за конкурсним механізмом. Разом з тим, має діяти механізм прямого дер-
жавного замовлення у стратегічних сферах. Бюджет програм Фонду затверджує Наглядова
рада. Для контролю діяльності проводиться незалежний фінансовий аудит однією із визнаних
на світовому ринку аудиторських компаній.
Культурне відновлення суспільства після війни у цьому контексті варто розглядати як основу
для нового суспільного договору. Сприйняття культури як декоративного елементу чи спроба
звести її до формування «національної ідентичності» або «національно-патріотичного» вихо-
вання (радянської по суті закваски) може лише загальмувати необхідні українському суспіль-
ству зміни.
Освіту необхідно розглядати не стільки як дисциплінарну сферу відтворення, що працює з
відтворенням для нових поколінь успадкованої суми знань, скільки як сферу випереджального
розвитку, що формує психологічну готовність протистояти невизначеності, несподіванкам і на-
вчатися впродовж життя (школа) та генерувати нове знання і конвертувати його у технології та
інновації (університет).
Культуру – як сферу самоосвіти, творчого самовираження і у широкому розумінні – сферу прав
людини.
Освітню і культурну політику необхідно зближувати і узгоджувати між собою.
Провідним підходом до урядування у консолідованій гуманітарній сфері має бути уможливлен-
ня і підтримка замість тотального контролю; система зворотного зв’язку і підзвітність інституцій
замість теперішніх практик волюнтаризму і відання інституцій чи цілих сфер на відкуп «своєму»
керівнику.
.
06
07
08
02
03
04
05
01
ВИСНОВКИ

26. 24
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
ІСТОРИЧНА
ПОЛІТИКА

27. 25
Теми російсько-українського протистояння в гуманітарній сфері загалом та «меморіальних війн» зо-
крема вимагають багатолітніх досліджень. Однак уже зараз можна накреслити основні виклики, які
Україні несе російська історична політика та запропонувати механізми протидії.
Українська гуманітарна стратегія в ХХІ столітті зазнавала драматичних змін, залежно від загального
зовнішнього та внутрішнього становища держави, а надто від прихильності першої особи. Так, піс-
ля перемоги Помаранчевої революції 2004 року і приходу до влади Віктора Ющенка закінчився пе-
ріод «багатовекторності» Леоніда Кучми, коли російські та українські наративи співіснували в одному
просторі. Трагедія Голодомору перестала бути лише академічною проблемою, вийшовши в публічну
площину і ставши одним з наріжних каменів української ідентичності. Не обійшлося, втім, і без курйо-
зів – наприклад, згадування доречно й недоречно Трипільської культури. Також на цей період припали
і перші російсько-українські меморіальні конфлікти – через винуватців Голодомору та роль українців у
перемозі над ІІІ Райхом. Саме у цей час Кремль вперше відкрив для себе спокусливий механізм звину-
вачень України у реабілітації нацизму.
За Віктора Януковича до шкільних підручників повернувся зниклий було термін «Велика Вітчизняна
війна», зате «загубилося» багато незручних імен, а сам він охоче брав участь у спільних з росіянами
комеморативних заходах.
Тріумф Революції гідності 2014 року не просто покінчив з курсом Януковича, але розпочав найглиб-
ші системні перетворення у роботі з колективною пам’яттю за всі роки незалежності. Декомунізація,
вшанування борців за волю України, відкриття архівів, нові шкільні програми, а на додачу за Петра
Порошенка українська армія отримала засновані на національних традиціях відзнаки та привітання.
Можна сперечатися, чи досягли ці зміни поставленої мети, чи склався навколо них суспільний консен-
сус, але очевидно, що після них повернення до старих практик стало неможливим.
І хоча початок правління Володимира Зеленського ознаменувався тим, що російські олігархи за поту-
рання його оточення стали паплюжити пам’ять загиблих у Бабиному Яру, повністю зупинити запущені
у 2014 році процеси нова влада не змогла. Понад то, Кремль, який призупинив активну антиукраїнську
пропаганду після виборів 2019 року, доволі скоро повернувся до цього заняття. Спочатку Володимир
Путін оголосив, що українці з росіянами один народ, а 24 лютого 2022 року взагалі поставив під сум-
нів саме право України бути незалежною державою.
Як відомо, історія в Росії є однією з головних опор чинного режиму. І в міру того, як падає добробут
пересічного росіянина та зменшується кількість зовнішньополітичних перемог, значення гуманітарної
сфери лише зростає. Повний провал «бліцкригу» та перспектива поразки вторгнення в Україну од-
нозначно призведуть до посилення цієї тенденції. Тому у найближчий час слід очікувати збільшення
обсягів російської історичної пропаганди як всередині країни, так і назовні – це по-перше. По-друге,
зростатиме і безапеляційність, і прямолінійність цієї пропаганди. Після 2013/14 р. історична політи-
ка почала стрімко набувати авторитарних рис, а у 2020/21 р. – навіть певних тоталітарних (масове
закриття «неугодних» гуманітарних ГО та кримінальне переслідування професійних істориків-інако-
думців). І оскільки немає жодних підстав передбачати зміну курсу Кремля в «українському питанні»,
напруження на російсько-українському «історичному фронті» тільки посилиться.
Таким чином, вибух повномасштабної російсько-української війни зробив невідворотним і корінні змі-
ни української історичної політики. Питання лише в тому, як здійснити їх не на шкоду, а на користь
державі, зокрема – зміцнити її перед лицем російської агресії.

28. 26
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
Російська антиукраїнська історична пропаганда розгортається у трьох площинах:
всередині самої Росії та на окупованих нею територіях;
на вільний частині Україні;
в світі.
В кожній площині використовуються окремі наративи та канали їхнього поширення. Крім того, власні
стереотипи чи навіть упередження проти українців можуть існувати і в інших державах. Це все те,
що можна назвати зовнішніми загрозами. До внутрішніх українських викликів належать недостатньо
ефективна система протидії цим загрозам, а також конфліктні гуманітарні питання всередині суспіль-
ства.
РОСІЯ І ОКУПОВАНІ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
Росія
Безпосередньо в Росії та на контрольованих нею територіях інших держав пропаганда має найяскраві-
ше втілення. Головний наратив – «помилковість» чи навіть «неможливість» існування незалежної Укра-
їни та/або захоплення влади в ній русофобами за підтримки Заходу. Цей дискурс виник не внаслідок
подій 2014 року, а тягнеться щонайменше пів тисячоліття. Уже московські великі князі та царі кінця
XV – середини XVІІ ст. обґрунтовували свою експансію на захід «збиранням земель» Русі, начебто
«загарбаних» литовцями і поляками, а українців трактували як одну з гілок єдиного російського на-
роду. Український національних рух ХІХ ст. описувався як «вигадка австро-угорського генштабу», а
ХХІ ст. – як наслідок дій США («наколотиє апєльсіни»/«пєчєнькі Нуланд»). В цій парадигмі «добрими»
правителями України були лише ті, хто прагнув приєднання до Росії, усі інші таврувалися як «бунтівни-
ки», «розкольники», а в теперішній час – як «криваві бандерівці» та «хунта».
Головна мета такої пропаганди – позбавлення України суб’єктності («країна 404») та легітимація росій-
ської агресії проти неї («відсіч карателям та фашистам»). Для донесення цих ідей до населення Росія
використовує усі наявні інструменти, передовсім – телевізійні ток-шоу, кіно та ботоферми в Інтернеті.
Однак існує і ахіллесова п’ята цього дискурсу. Кремль концентрує свою критику саме на державі та
владі України, але не може прямо поширити її на український народ – це підірве сенс інтеграційних
прагнень Росії. Тому окремі пропагандисти і маргінальні політики у певних межах можуть лаяти укра-
їнців, однак особисто Володимир Путін та вся державна машина мусить дотримуватися примирливого
тону («один народ» або принаймні «братські народи»).
Зазначене протиріччя суттєво обмежує можливості російської пропаганди. Про її (не)ефективність
можуть свідчити результати опитувань. Левада-центр пропонує обрати між двома варіантами ставлен-
ня росіян до України: «добре» і «погано», – і в листопаді 2021 р. добре ставилися 45%, погано 43%, не
відповіли 12%.
ЗАГРОЗИ І ВИКЛИКИ
01

29. 27
В динаміці з весни-літа 2014-го до весни-літа 2019-го ворожість до України стабільно переважала, а в
останні два роки ледь не щомісяця гору беруть по черзі то «противники», то «прихильники». ВЦИОМ
пропонує більше варіантів і для грудня того ж року подає такі результати: «братська країна» 29%,
«дружня» 12%, «стратегічний партнер» 4% (разом ті ж 45%, що і у Левади); «джерело загрози» 12%,
«ворожа країна» 9%, «конкурент» 1% (разом 22%); «просто сусідом» назвали 26%, не дали відповіді
7%. Якщо ж ця агенція питає про український народ, а не державу, то відповідь «братський» дають 52%
росіян, «ворожий» – лише 11%.
І навіть повномасштабну війну Кремль офіційно називає «спецоперацією» – не в останню чергу тому,
що сам факт воєнних дій в Україні «турбує» значно більше росіян (86%), ніж має суспільної підтримки
(формально 74%, реально – не більше 60%), як видно з опитування Левади наприкінці квітня 2022
року. І що найбільш характерно, навіть в теперішньому українофобському угарі на російському те-
лебаченні лише 17% опитаних звинувачують у війні Україну, натомість США і НАТО – 57%. «Добре»
ставлення до України упало до 30%, однак це надзвичайно плинний показник: у травні 2021 року він
становив 33%, а вже у листопаді – 45%, тож не варто його абсолютизувати.
Здавалося б, розігнати повноцінну антиукраїнську істерію в Росії неможливо, однак є між двома краї-
нами нездоланна прірва – Крим. Приголомшуюча більшість росіян (від 80 до 90%) підтримують анек-
сію цієї території та готові миритися із негативними наслідками такого вчинку Путіна. Отже, коли дійде
до повернення Україною саме цієї території, непримиренність росіян унеможливить мирне розв’язан-
ня конфлікту.
Таким чином, антиукраїнська пропаганда у цій площині ще не використала весь свій потенціал – і мож-
лива спекуляція «кримською картою» становить для України суттєву загрозу у майбутньому.
Ще більшу загрозу становитиме російський ресентимент і українофобія після і внаслідок програної
війни, але це питання вже наступних досліджень.
Окуповані території України
Даних по тимчасово окупованим територіям України або немає взагалі, або їхня релевантність ще
нижча за загальноросійську. Однак на основі зовнішніх спостережень можна зробити опосередковані
висновки про головні загрози Україні з цього боку.
По-перше, це абсолютне домінування російських історичних наративів на давно окупованих терито-
ріях (Крим і частина Донбасу), початкове – на щойно захоплених. Їхня суть викладена у попередньо-
му пункті, однак слід мати на увазі, що в зазначених регіонах тези російської пропаганди набувають
гіпертрофованого вигляду (градус істерії у медіа вищій, ніж в середньому по РФ, де не у всіх суб’єктах
аж так переймаються Україною).
По-друге, це власні місцеві наративи, які сформувалися незадовго до чи під час російського вторгнен-
ня 2014 року, і на сьогодні набули статусу беззаперечної істини. Вони підкреслюють осібність регіонів
(«Донбас годує Україну», «За Перекопом землі нема»), наголошують на російському культурному тлі
(«тут завжди була Росія»), виправдовують підтримку кремлівської агресії («повернення в рідну гавань»)
та глорифікують учасників і оплакують жертв боротьби з Україною. Хоча форма і зміст регіональних
наративів у мешканців Криму та Донбасу відрізняються, вони мають спільний наслідок – посилюють і
без того наявні антиукраїнські настрої (як питомо місцеві, так і привнесені з Росії).
Таким чином, є всі підстави припустити, що на окупованих територіях ставлення до України відріз-
няється більшою полярністю порівняно із Росією – тобто і патріоти там щиріші (навіть якщо таємні), і
українофоби особливо палкі.
02

30. 28
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
Це створює відчутні загрози у міру того, як українська армія звільнятиме ці терени, і чим довше вони
перебували під окупацією та чим вищий статус мали, тим ці загрози сильніші. Наративи про «спокон-
вічно російський» Крим чи «незалежний» Донбас не паралельні, а протилежно обернені загальноу-
країнському. Іншими словами, для багатьох тамтешніх мешканців російські солдати будуть не окупан-
тами, а визволителями, а українські вояки – навпаки. Їхні рідні, друзі чи сусіди на службі Кремля – не
колабораціоністами, а героями. А вони самі – жертвами Києва, а не Москви.
Зрозуміло, що в єдиній державі неможливе існування таких зон з антагоністичними наративами – це
загрожуватиме там громадянським конфліктом. Прапори «ДНР» та України не можуть висіти поруч
у школах Донецька, пам’ятники чорноморським флотам Росії та України більше не уживуться мирно
у Севастополі, а російські та українські мундири не сусідитимуть в одних шафах. Без вирішення цієї
проблеми реальна реінтеграція визволених регіонів просто не відбудеться.
СВІТ
Глобальний Захід
Найважливішою та найпроблемнішою площиною на сьогодні видається міжнародна. Світова підтрим-
ка України є одним з найголовніших чинників безпеки та стабільності країни. Але допомога з боку За-
ходу здійснюється лише тією мірою, якою політикам це дозволяють/нав’язують виборці. Таким чином,
і окремі політики, і громадська думка в цілому в західних країнах є мішенню російської пропаганди. Го-
ловний наратив у цій площині по суті ідентичний базовому всередині самої Росії: «Крим (або інший ре-
гіон) – це споконвіку російська земля», «Україною керують неонацисти», «На Донбасі – громадянський
конфлікт». Навіть фейкові «ЛНР» та «ДНР» оголосили намір публікувати на Заході «наукові» статті про
«опір народу Донбасу українській агресії».
Головна мета – відвернути від України західну підтримку двома шляхами. З одного боку – продемон-
струвати законність російських претензій завдяки історичним аргументам (і чим гірше з юридичною
стороною, тим сильніше наголошують на історії), з другого – показати Україну негідною західної до-
помоги. Для переконування пересічних мешканців використовуються відповідні телеканали («Раша
тудей») та інформагенції («Спутнік»), а також ботоферми. Для «навернення» політиків та експертів –
псевдонаукові розвідки та ангажована (і часто прямо проплачена) публіцистика у західних журналах.
Для окремих спецоперацій застосовуються агенти впливу, роками законсервовані та вкорінені у за-
хідні інтелектуальні кола, та наймані провокатори для вчинення актів вандалізму під виглядом україн-
ців. Також здійснюється і прямий підкуп або шантаж відповідальних осіб.
І позаяк чимало корумпованих західних чиновників хапаються за будь-який привід для виправдання
своїх проросійських дій, таку тактику Росії слід визнати і ефективною, і загрозливою.
Окремою загрозою є побутування власних антиукраїнських стереотипів у свідомості еліт та населен-
ня іноземних держав. Таких небагато, але вони є. В країнах Західної Європи ці стереотипи були радше
економічного штибу, а мільйони біженців у 2022 році наочно продемонстрували їхню безглуздість –
українці в масі своїй виявилися освіченими, працьовитими і приязними. Натомість у Східній Європі у
багатьох сусідів є історичні претензії до України. І хоча єднання під час теперішньої війни зменшило
гостроту цих питань, було б наївно і недалекоглядно розраховувати, що в Польщі геть забудуть про
Волинь-1943, а Угорщина і зараз демонструє не надто сердечну позицію.
Так, в теперішніх умовах жодні російські зусилля не зможуть відвернути світової підтримки України під
час бойових дій. Але не варто применшувати здатність Кремля викликати розбрат у стані переможців
при укладанні майбутнього мирного договору.
01

31. 29
Глобальні Схід та Південь
Суть російських зусиль тут залишається незмінною – виправдати свою агресію та відвернути можливу
підтримку України – але форма наративу геть відмінна. Користуючись загальним незнанням про нашу
державу та латентним антиамериканізмом багатьох країн, Кремль наголошує, що веде війну не з Укра-
їною, а зі США та НАТО в Україні. Таким чином Москва позиціонує себе не як загарбника, а як борця
проти американського імперіалізму та колоніалізму, а Україну – як слухняну маріонетку Заходу.
І хоча Київ не так сильно залежить від економічної чи тим більше воєнної підтримки країн Сходу (крім
Туреччини) та Півдня, а історичних конфліктів з ними взагалі не мав, нехтувати проблемою не можна.
Не варто посилювати підтримку Росії у цих частинах світу зараз і потім, при післявоєнному облашту-
ванні.
УКРАЇНА (ВІЛЬНІ ЗЕМЛІ)
Російський вплив
На контрольованих Києвом територіях Росія просуває дещо інший наратив – про «спільність історич-
ної долі» двох народів. Відверта українофобія – це радше ексцеси місцевих божевільних, а не росій-
ська державна політика.
Кремль наголошує не просто на нерозривному зв’язку, а то й повній єдності росіян з українцями, він
підкреслює позитивний вплив такого зв’язку на українців. Мовляв, в складі єдиної держави Україна і
територіями приростала (є ціла низка карт про міфічні «подарунки» царів та генсеків аж до Криму у
1954 р.), і населенням збільшувалася, і промисловістю багатіла. А кожного разу, коли «єдність» зника-
ла, Україна начебто ставала жертвою завойовників (поляків, турків, німців), які прагнули лише того, щоб
позбавити українців їхньої віри чи багатств, а то й знищити їх до ноги.
Про аналогічну політику Росії пропагандисти воліють не згадувати, або апелюють до універсальної
відмовки: «це інше». В цьому наративі органічною частиною є звинувачення керівництва та еліт у «про-
дажності» Заходу, починаючи від гетьманів, через що потерпають прості українці. Ну а Росія зображу-
ється краєм молока і меду (зарплат і пенсій), а приєднання до неї – інструментом покращення життя
вже сьогодні.
Мета такої пропаганди – підірвати рішучість українців у захисті своєї держави («навіщо захищати еліту,
яка все одно пограбує народ і втече на Захід»), віру в саму країну («лише у складі Росії на нас чекає до-
бробут, а незалежність = злидні», «ми – колонія Заходу») та спонукати до підтримки проросійських сил
(«народам нічого ділити, нас посварили політики, росіяни не воюють на Донбасі, це громадянський
конфлікт, потрібно домовлятися і жити в мирі»).
В останні роки технічні можливості для безпосередньої пропаганди з-закордону суттєво підірвані,
але поки цей дискурс залишається панівним у головах багатьох представників української еліти, він
відтворюється деякими місцевими медіа.
Втім, після загарбання Росією Криму і Донбасу, міграції певної частини «русофілів» та загального па-
тріотичного піднесення проблема впливу російської пропаганди втратила свою гостроту.
На сьогодні не більше ±20% громадян України в той чи інший спосіб поділяють основні кремлівські
наративи, і навряд чи ця частка може суттєво збільшитися. Та й з точки зору ефективності українських
контрзаходів (як державних, так і громадських) боротьба у цій площини виглядає відносно успішною.
02
01

32. 30
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
Внутрішні конфлікти
Однак серйознішою за російські наративи виглядає проблема старих внутрішніх українських історич-
них розламів (в ґрунті речі теж викликаних кремлівським впливом). Йдеться передовсім про розрив між
поколіннями і регіонами у ставленні до російського та радянського минулого. Вже навіть декомуніза-
ція не мала повної консенсусної підтримки в Україні – на її початку прихильників та противників було
приблизно порівну. А із приходом до влади Зеленського з його байдужістю до назв заасфальтованих
вулиць кількість опонентів декомунізації переважила. Тим більший спротив очікується при деколоні-
зації України, що в наших реаліях виглядає як дерусифікація міського простору, культури та освіти.
Якщо на захист Леніна всю Україну було не підняти, то бої за Катерину ІІ та Булгакова обіцяють бути
гарячими.
Зрозуміло, що під час бойових дій гострота протистояння менш помітна, але в наступну ж виборчу
кампанію ці питання точно будуть підняті на щит з обох боків. Будь-яка наступниця ОПЗЖ в прагненні
сконсолідувати проросійський електорат оголосить себе захисницею «великої російської культури»
як надбання у тому числі й українців. На противагу націонал-демократичні сили намагатимуться ра-
дикалізувати питання очищення України від пам’яток російського минулого. Окрім гарантованого кон-
флікту на звільнених територіях, можна очікувати гарячого протистояння в Одесі та Харкові.
І те, що українська влада вже не встигає за новим порядком денним, лише посилить конфронтацію.
Слабкість протидії
Чому ж протидія всім цим загрозам з боку України не є аж надто успішною? Існує щонайменше чотири
причини.
Перша полягає у відсутності державної стратегії з історичної політики на десятиліття, внаслідок
чого її формують уподобання лідерів. За приклад візьмемо спеціальний орган виконавчої влади
у сфері історичної політики – Український інститут національної пам’яті. За Ющенка його очо-
лював безумовний патріот, але фізик за освітою Ігор Юхновський. За Януковича на чолі УІНП
опинився комуніст Валерій Солдатенко, що робило безглуздим саме існування установи (тоді
ж інститут був понижений до підрозділу Кабміну). До речі, Укрдержархів теж був відданий на
відкуп комуністці. Революція гідності відродила УІНП в якості центрального органу влади під
головуванням Володимира В’ятровича. А перемога Зеленського привела в крісло очільника Ан-
тона Дробовича. До тих пір, поки державні структури функціонуватимуть не за внутрішньою
логікою, а з оглядну на політичну доцільність, проблеми існуватимуть.
Друга причина розташувалася на академічному щаблі. Сучасна українська система науки є гід-
ною спадкоємицею радянської (хіба що місце наукового комунізму вакантне), яка, своєю чер-
гою, спиралася на російські імперські зразки, скопійовані з німецької моделі. Сьогодні головна
проблема української гуманітаристики – це велетенська прірва між ученими (часто-густо відо-
кремленими від широкого світу академічним снобізмом) з непривабливими для неспеціаліста
книжками та потребами сучасного читача і слухача. Цю прогалину заповнюють як українські
«народні академіки» та письменники, так і російські пропагандисти. Наклади книжок дилетантів
захмарні, контроль над ввезенням російської макулатури до 2022 року був мінімальний, а ака-
деміки відмахувалися: не наша це справа – боротися із псевдоісториками і пропагандистами.
Не менше проблем і у шкільній освіті – саме стереотипами учнівських часів керується основ-
на маса людей у владі. Більшість наших співгромадян у школі замість історії України вивчали
історію СРСР із її обов’язковими міфами про «спільну колиску», «братній народ» та «віковічне
прагнення до возз’єднання», тож не дивно, що багато хто так легко ведеться на «Новоросію» і
категорично не сприймає УПА.
02
03
01
02
03

33. 31
Чимало українських солдатів та офіцерів з учнівської лави готувалися воювати проти «підступ-
ного імперіалістичного Заходу», тому на кордоні зі справжнім агресором у 2014 році виявилося
так мало боєздатних частин і так психологічно важко їм було стріляти в росіян у перші дні інтер-
венції. Historia est magistrа vitae, що в цьому випадку означає: як дітей навчиш у школі сьогодні,
так вони керуватимуть країною завтра.
Четверта причина не надто успішних спроб довести права на власну історію – дуже слабке за-
лучення до цього процесу медіа. У США чи Польщі видаються десятки ілюстрованих історич-
них часописів, в Росії – кілька штук, в Україні – лише один («Локальна історія»), який не назвеш
суперпопулярним; у сусідів є окремі присвячені історії телеканали, у нас немає. Заслуговують
на увагу українські інтернет-проєкти, виниклі в останні кілька років, але й в онлайн-просторі ми
поки поступаємося росіянами за кількістю продукту та відвідуваністю сайтів. До того ж, в Украї-
ні за поодинокими винятками майже не навчають історичній журналістиці чи публічній історії. А
якщо суспільству не розповідатимуть про історію свої медійники, то це залюбки зроблять чужі.
Отже, застарілий і малоефективний державний механізм протидії цим викликам призвів до
ситуації, коли знову українську історію переповідає будь-хто, окрім власне українців.
04

34. 32
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
ПЛАН ДІЙ
Відповідно до трьох площин, в яких розгортається антиукраїнська історична пропаганда Росії, відпові-
ді України також мають бути дані у трьох площинах. Деякі з заходів можуть і мусять бути організовані
негайно, деякі – лише у довгостроковій перспективі.
УКРАЇНА
Найперше, що має бути зроблене у цій царині – створена Стратегія державної історичної політики
України до 2041 року (до 50-ліття відновлення незалежності), а на її основі – урядовий план дій. Ця
Стратегія має передбачати відповіді на зазначені вище загрози і виклики, а найголовніше – скасувати
залежність історичної політики від прізвища першої особи в державі.
Без чітко визначеної наперед і однозначно україноцентричної (не проросійської та навіть не малоро-
сійської) Стратегії ми приречені завжди відбиватися від російських атак на «історичному фронті» без
шансів на системний контрнаступ. Центром цієї Стратегії має стати розробка нового українського
гранднаративу – осмислення минулого України саме з українських позицій. При укладанні такої стра-
тегії слід прислухатися до фахівців, які кажуть неприємну правду, ніж до орієнтованих на кон’юнктуру
«експертів»: жодних «українців-арійців», так само як і «10,5 млн жертв Голодомору».
Зрозуміло, що для створення справжньої, а не декларативної Стратегії необхідне масштабне обгово-
рення у фахових колах, однак деякі напрямки роботи можна передбачити заздалегідь.
Перезапуск Ради з питань національної єдності при Президентові України як дискусійно-ком-
промісного майданчика між органами влади (Президент, Мінкульт, УІНП), науковими установами
(НІСД, інститути НАНУ, виші) та представниками відповідних громадських організацій.
Остаточне завершення «вуличної» декомунізації та переведення її фокусу на радянські інсти-
туційні норми.
Законодавче оформлення процесу деколонізації за прикладом декомунізації – розробка прин-
ципів позбавлення публічного простору від певних пам’ятників та назв, пов’язаних із перебуван-
ням України у складі імперій.
Реформування шкільних програм у відповідності до нових законів про деколонізацію та но-
вітніх наукових досягнень. Слід віддавати перевагу розумінню тенденцій перед заучуванням
фактів, а соціокультурній історії – перед політичною; відмовитися від героїзації державців за
радянськими зразками, а приділяти більше уваги громадським діячам та інтелектуалам.
«Гуманітарна» люстрація колабораціоністів у науці та освіті – заборона на професію.
Створення Національного Пантеону – місця останнього спочинку та меморіалу найвидатніших
провідників України.
Створення Національного військового цвинтаря та продовження процесу упорядкування вій-
ськових секторів на звичайних кладовищах.
01
02
03
04
05
06
07

35. 33
Створення Меморіалу-Музею української війни за незалежність, можливо – створення окремо-
го орану влади для керування музеями і меморіалами сучасності та розмежування його повно-
важень з УІНП.
Продовження роз’яснювальної роботи із місцевим самоврядуванням на предмет українізації пу-
блічного простору: перейменовування вулиць на честь вітчизняних героїв, встановлення мону-
ментів тощо.
Реальна організаційна або фінансова підтримка українського книговидання, тотальне ембарго
на комерційне ввезення книг з Росії та Білорусі, перевірка російської літератури в публічних
бібліотеках.
Покращення стану наукової сфери: спрощення процедури видачі грантів на фундаментальні
дослідження, посилення державного фінансування археологічних розкопок, в ідеалі – реформи
Національної Академії наук та галузі вищої освіти.
Покращення стану пам’ятникоохоронної сфери: жорстка боротьба із руйнуванням пам’ятників
під час сільгоспробіт та будівництва, посилення державного фінансування постійних музеїв і
пересувних виставок, історико-культурних заповідників.
Популяризація історичного спадку України: підтримка документального та художньо-історич-
ного кіновиробництва зі зрозумілими схемами відбору, підтримка створення історичного ін-
тернет-контенту, підтримка краєзнавчих організацій, розробка маршрутів історичного туризму.
В подальшій перспективі – введення іспитів з української історії для охочих набути українське
громадянство, держслужбовців, а в ідеалі – і для політиків.
В кінцевому підсумку всі громадяни України мають переконатися, що вони належать до нормальної
сучасної європейської нації з повноцінними історією та культурою, яка впевнено дивиться в майбутнє,
а не безпомічно застрягла в «садку вишневому» та вічній жалобі за жертвами зовнішніх агресій. До-
датково для звільнених територій слід запропонувати окремий наратив, в якому більшість тамтешніх
людей будуть представлені саме жертвами підступних росіян, а не співучасниками злочинів (окрім
явних колабораціоністів, покарання яких має відбутися максимально публічно).
СВІТ
І для Заходу, і для Сходу головні напрямки роботи ідентичні по формі, але, зрозуміло, відмінні по
змісту. Оскільки Україна не має засобів для обмеження чи закриття російських пропагандистських
каналів чи перешкоджання роботі агентів впливу, їй залишається тільки посилити свій власний голос.
Для цього державі слід зосередити свою увагу на двох напрямах роботи:
створення та промоція українського контенту світовими мовами;
робота з діаспорою.
Доволі важко вимагати від режисерів, письменників та науковців в Україні вільного володіння всіма
мовами світу, і взагалі неможливо – знання механізмів поширення контенту в іноземних країнах. Тому
вирішення цих питань необхідно покласти на державну інституцію.
08
09
10
11
12
13
14

36. 34
Гуманітарний план Маршалла: як перебудувати освіту, науку та культуру
По-перше, слід добирати на основі актуальних і прозорих правил ті відео й тексти, які якнайкраще
прислужаться справі популяризації України. По-друге, слід забезпечувати швидкий та якісний пере-
клад відео й текстів. По-третє – держава має виконувати роль літературного агента для поширення,
зокрема й комерційного, українського контенту за кордоном. По-четверте – організовувати публіч-
ні міжнародні заходи з презентацією українського порядку денного і найголовніше – забезпечувати
участь у них представників України.
Цього року ініціатива з перекладу і видання на Заході обраних вітчизняних творів була запущена
Українським інститутом книги – результати дозволять скоригувати майбутню стратегію в цій сфері.
Головний наратив для Заходу має полягати в тому, що Україна – нормальна східноєвропейська держа-
ва з власною тисячолітньою історією, в якій було місце і подвигам в ім’я західних цінностей, і націона-
лістичним чинам (але культу Бандери немає і близько, і неонацисти у владі – це вигадка російської про-
паганди). Для Сходу наратив має бути доповнений твердженням про те, що американська допомога
Україні – це підтримка універсальних цінностей свободи і територіальної цілісності, а не заступництво
сюзерена за свого васала.
Центр діаспори має мобілізовувати українців з іноземними паспортами на акції на підтримку України
за кордоном.
У подальшій перспективі Україні слід домагатися проведення міжнародних трибуналів на кшталт
Нюрнберзького, по-перше, над комунізмом, по-друге, над «рашизмом» (ідеологією «Русского мира»).
Обидва в ідеалі мають пройти у визволених містах Росії, але можливі й в Україні.
РОСІЯ
На сьогоднішній день Україна майже позбавлена здатності впливати на аудиторію в Росії та на окупо-
ваних територіях – занадто сильні там позиції кремлівського телебачення. Однак це не означає, що
проблему не можна вирішити в принципі.
З технічного боку Україні слід створити:
мережу радіовеж для FM/AM мовлення;
низку російськомовних сайтів, замаскованих під власне російські, але з проукраїнським кон-
тентом.
Для розробки контенту для цих веж та сайтів слід:
залучити уже існуючі радіостанції чи окремих блогерів;
створити окремий інститут для вивчення Росії та майбутнього постросійського простору.
Наратив для Росії в цілому має бити у больові точки – корупція у верхах і зубожіння у низах важливіші
за історичні претензії до України. Для окремих регіонів доцільним є сепаратистський наратив – Москва
як гнобителька і грабителька, відділення – спосіб уникнути катастрофи путінізму.
01
02

37. 35
Основна проблема історичної політики в Україні – її надмірна залежність від внутрішньої кон’юнктури
в державі та імені першої особи. Лише ухвалення Стратегії державної історичної політики дозволить
покінчити із «багатовекторністю» у цій царині та планомірно рухатися уперед.
Росія веде проти України війну на трьох «історичних фронтах»: всередині самої Росії та на окупова-
них землях, в світі та власне в Україні. На кожному з них використовуються свої наративи та механіки
їхньої трансляції. Росіян переконують в тому, що українці – один народ з ними, а всі, хто цього не
визнає, заражені вірусом нацизму; в масовому нацизмі та корумпованості українців запевняють Захід;
американською маріонеткою Україну виставляють на глобальному Півдні; в самій Україні поширюють
зневіру в спроможність втримати власну державність.
Без системної протидії цим викликам існує ненульова ймовірність послаблення підтримки України за
кордоном та падіння духу її захисників всередині країни. Враховуючи, що воєнне вирішення росій-
сько-українських протиріч може зайти у глухий кут, гуманітарний «фронт» набуває першочергового
значення – тому й розробка Стратегії державної історичної політики стає невідкладною справою. Бо
це той випадок, коли неявка на війну означає автоматичний програш.
ВИСНОВКИ
35