фастівська зош №5

1. Юровський ММааккссиимм ДДееннииссооввиичч
автор конкурсної роботи

2. “Ніколи не забудемо!”

3. Пам’ять… Людська пам’ять. Скільки таємниць і спогадів зберігає і
приховує вона!
Це зруйновані і знищені людські долі і життя, понівечені душі, тяжкі
воєнні випробування, голод, страждання, поневіряння.
Війна пройшла залізним плугом через кожне серце, кожну долю і кожне
життя. Сувора її правда назавжди залишається з нами. Вона навічно у нашій
пам’яті.

4. Моя розповідь про дуже дорогу для мене людину – мого прадідуся
Данилюка Валерія Івановича, на долю якого випали ці тяжкі випробовування.
Мій прадідусь народився 5 лютого у селі Мала Вільшанка
Білоцерківського району Київської області, у звичайній сільській родині. Він
був єдиною дитиною у сім’ї.

5. У 1933 році прадідусь був дуже маленьким, але пам'ятав, як його
батько стріляв горобців, щоб не померти з голоду. Але все ж таки втрат
його сім'я зазнала, бо дідусь та бабуся голоду не пережили.
До початку Великої Вітчизняної війни він встиг закінчити 5 класів
сільської середньої школи.

6. Коли в село зайшли німці, школу зачинили, а в її приміщенні розмістився
ворожий штаб. Батько мого прадідуся був комуністом, тому його і
численних односельчан вивезли до лісу і розстріляли, а його матері деякий
час довелось переховуватися.

7. Важко собі навіть уявити, що відчував мій прадідусь будучи
одинадцятирічним хлопчиком, але війна тільки починалась… Села
німці не бомбили, але наші партизани чинили відчайдушний опір,
тому частину земель було заміновано, а боєприпаси лежали повсюди,
просто неба.

8. Прадідусь розповідав, що його друг підірвався на міні й
загинув, а ті, хто були поруч вижили і залишилися каліками. Війна не
жаліла навіть дітей, але, не дивлячись на небезпеку, прадідусь носив
партизанам до лісу одяг, харчі, а іноді і зброю. Задля такого подвигу
йому доводилося ризикувати життям, проходячи декілька кілометрів
полем.

9. Я запитував у нього чи не було йому страшно тоді, на що він
відповідав: “Жити у ті часи було страшно, але якщо постійно боїшся, то
згодом це відчуття притуплюється. Ми всі вірили в Перемогу і намагалися її
пришвидчити, хто як міг.” Із дідусевих розповідей я дізнався, що коли, діти
чули вибухи, то залазили на дерева і навколо бачили рожеве зарево, це було
бомбардування Фастова та Білої Церкви.

10. Мене вражає і захоплює мужність дітей, які пережили такі жахіття, але
не втратили віри і надії на краще життя. Дідусь казав, що доля їх
загартувала із дитинства і після таких страхіть починаєш цінувати все, що
до цього здавалося буденним. Зате із яким захопленням він розповідав, як
прийшли наші війська і гнали німців із села, як вороги боялися зимових
морозів і здавалися в полон…

11. Війна нарешті скінчилася, але у 1945-46 рр. прадідусь дуже
захворів і не міг ходити, тому для нього ці роки ніби випали із
життя, але попереду було нове випробовування – йшов голодний
1947 рік…

12. Того року мій прадідусь вступає до Ремісничого училища №11, що у місті
Біла Церква, але до училища приймали дітей 1931 року народження, а не
1930р.

13. Мамі прадідуся довелося зменшити вік свого сина, адже
сільський архів зберігся лише частково і багато документів
вважалися загубленими.
Насправді мама мого прадідуся пішла на такий крок задля того,
щоб син не голодував, бо в училищі харчували і навіть видавали
продуктові пайки, які прадідусь у вихідні привозив додому.

14. Паралельно із навчанням в училищі
дідусь відвідував вечірню школу.
Закінчивши із відзнакою, здобувши
професію, прадідусь отримав
направлення на роботу у м. Фастів на
з-д “Червоний жовтень”, на якому
працював до армії і після проходження
служби.

15. Потім була служба в армії, яка проходила у Східній Прусії у місті
Чернявськ. А після служби повернення додому у Фастів, сумлінна
праця, відзнаки, нагороди, зустріч з коханою людиною, моєю
прабабусею, з якою він прожив 47 щасливих років. Дорогі мої
прабабуся і прадідусь збудували дім, виростили двох доньок, трьох
онуків і дочекались правнука – мене Максима.

16. Із прадідусем мені пощастило прожити все своє дитинство, бо ми
жили разом і проводили багато часу один з одним. Тому я так багато
знаю про життя свого прадідуся.
А ще він був почесним членом клубу “Надвечір’я”, членами якого є
ветерани війни, Зброєних сил і праці.

17. Посмерті прадідусю подарували книгу “Джерело тепла і доброти”,
видану на честь 20-річчя клубу, де в рубриці “Учасники війни”
вміщений опис про мого прадідуся.
Життєлюбство і мудрості мого прадідуся можна позаздрити. Він
завжди казав, що людина, яка не знає свого минулого, - не має і
майбутнього, тому, розповідаючи мені про війну, він дуже хотів, щоб
я знав ціну людського життя, щоб цінував мирне небо, яке
подарували нам минулі покоління.

18. 16 жовтня цього року була річниця смерті мого
прадідуся. Мені його дуже бракує і бракуватиме
завжди, бо для мене він є прикладом мужності,
доброти, щирості.

19. Згадуючи розповіді свого прадідуся я не раз замислювався над тим ,скільки
ж горя і страждань довелося пережити йому і його поколінню. Де вони брали
сили, як змогли вижити у ті важкі часи? Пишаюся тим, що він з мужністю
вистояв і витримав випробування, які випали на його долю, у цій бородьбі
подолав голод і лихоліття, не зламався і всім своїм життям довів, що він
Людина з великої літери.
Ось таким усміхненим я запам’ятаю свого прадідуся.

20. У пам’ятні дні кінця жовтня початку листопада йдемо до могильних
плит, пам’ятників воїнів, захисників Вітчизни, щоб віддати данину вдячності,
проголосити клятву вірності, вклонитися низько подвигу повоєнного
покоління, до якого належав і мій прадідусь, учасник війни – Данилюк
Валерій Іванович.

21. Я гадаю, сьогодні і назавжди ми, молоде покоління, повинні
берегти пам’ять про всіх , хто відстоював державу у тій
смертельній війні. Берегти, шанувати пям’ять про прадідів,
стояти на варті миру, щоб ніколи не поверталась та біда, яку
пережив наш народ у роки війни, роки голодоморів.