Відділ мистецтв Чернігівської обласної бібліотеки для дітей пропонує своїм читачам «Мистецький бібліо-календар. Липень-вересень 2023 року» із проєкту «Запам’ятай їх імена». Цей проєкт має на меті ознайомити поціновувачів мистецтва із найвидатнішими митцями-ювілярами української та світової культури, а також зацікавити всіх небайдужих до пізнання національного мистецтва.

1. Липень-вересень 2023року

2. ЮЛІАН (ЮЛІЯН) ЯКОВИЧ ПАНЬКЕВИЧ
(псевдонім - Простен Добромисл; 1863-1933) —
український живописець, графік, публіцист, педагог і
громадський діяч. З його ім'ям пов'язане
становлення українського мистецтва кінця XIX —
першої половини XX ст. Дитячі роки Юліана
Панькевича минули в с. Васючин та в містечку
Езуполі.
1884 року закінчив Бережанську гімназію. Малярства
навчався у Школі Мистецтв у Кракові. Далі
продовжував навчання у Відні. Відомо, що
Панькевич організовував у селах хори, керував ними,
безкоштовно навчав сільських дітей малюванню,
історії мистецтва, виготовляв декорації та
проєктував костюми для аматорських вистав,
організовував гуртки самоосвіти. А ще добре грав на
скрипці, самовіддано диригував хорами.

3. Юліан Панькевич займався релігійним малярством, вносячи у нього
народний колорит, різноманітні орнаменти, побутові деталі. Високу
оцінку мали свого часу його картини “Ісус Христос”, “Богородиця”,
“Сільська Мадонна”.
Під час канікул у 1885 році студенти Львівського університету
організували мандрівку з Тернополя до Чернівців. Юліан Панькевич
тоді познайомився з Іваном Франком, змалював руїни монастиря під
Теребовлею і замок.
Портрет Т. Шевченка 1904 року – один із кращих творів Панькевича.
Тоді ж він намалював перший із своїх портретів Івана Франка. Це
єдиний портрет Каменяра, зроблений з натури.

4. 1918 року вийшла з друку у Львові невеличка
книжечка В. Гнатюка “Баронський син в Америці”.
До десяти казок, уміщених у збірці, подано сорок
ілюстрацій та двадцять заставок і кінцівок роботи
Ю. Панькевича. Приблизно тоді ж на замовлення
В. Гнатюка він виконав ілюстрації до збірки
“Народні легенди”. Багато часу, творчої енергії
віддав художник праці над ілюстраціями до
“Слова о полку Ігоревім”, до повісті Г. Хоткевича
“Камінна душа”, творів С. Руданського.
Юліан Панькевич завжди відстоював
реалістичний напрямок у малярстві. Художник,
на думку Ю. Панькевича, мусить бути всебічно
освіченою людиною.
Серед найпоширеніших творів Ю. Панькевича:
“Пейзаж зі скелями в Бубниці”, “Теребовлянський
замок”, “Повернення з ярмарку”, “На сільському
майдані”, “Рибалки над Прутом”, “Хмельницький
закликає козаків на повстання”, “Тарасове горе”,
“Подільський пейзаж”, “Дніпро”.
Важка хвороба нервів не дала Ю. Панькевичу
здійснити всі творчі задуми. Помер художник
1933 року в Харкові.

5. ДАНИЛО ПОРФИРОВИЧ
ДЕМУЦЬКИЙ (1893-1954) — легендарний
український фотограф та кінооператор-
експериментатор, учасник зйомок кінострічки
Олександра Довженка «Земля». Жертва
сталінського терору (три арешти НКВС) -
народився в селі Охматів Черкаської області.
Вступив до гімназії у Києві, згодом в університет
Святого князя Володимира спочатку на
медичний, а потім (через рік) перевівся на
юридичний факультет.
Захоплення фотографією почалося з членством
у київському товаристві фотолюбителів
«Дагер»: знімав пейзажі, згодом портрети. На
батьківщині його фотороботи спочатку не
викликали захоплення, однак у Парижі в 1925
році вони отримали золоту медаль на
Міжнародній виставці ужиткового мистецтва.

6. З 1925 року Демуцький починає
працювати на Одеській кінофабриці
ВУФКУ завідувачем фотоцеху. Як
розповідав Данило Порфирович, стати
оператором було непросто, це була свого
роду «каста», секрети майстерності якої
не розголошували, а вступ до неї був
суворо обмежений. І навчатися цієї
професії тоді було ніде. Завдяки Олексію
Калюжному, ще одному великому
оператору того часу, Демуцький отримав
на одну ніч апарат, щоб опанувати
технічні тонкощі.
Незабаром він разом з німецьким
заїжджим оператором Йозефом Роною
знімають фільм за сценарієм Олександра
Довженка «Вася-реформатор» та «Ягідка
кохання» (1926). Потім вони ненадовго
розійдуться, щоб 1929 року зійтися в
фільмі «Арсенал», де яскраво виявилася
художня манера Демуцького.

7. Улітку 1929 року Демуцький із Довженком почали
знімати «Землю». Далі був «Іван», де чудово зняті
Дніпровські пороги, що ховаються під воду.
1932 року його заарештують за звинуваченням в
розголошенні даних допиту та приховуванні
сценарію Фавста Лопатинського «Україна».
Звільнили через 4 місяці, але арешт багато що
зламав. На знімання «Івана» Довженко змушений
запросити ще двох операторів. 19 жовтня 1934 року
Демуцький знову був заарештований НКВС вже у
Києві, де працював оператором Київської кіностудії.
У квітні 1935 року його звільнили, але, як соціально
небезпечному елементу заборонили проживання в
15-ти пунктах СРСР терміном на три роки. Він
обрав Ташкент, оскільки там було кіновиробництво.
В Узбекистані Данило Демуцький знімає невеличкі
сюжети для студії хронікальних фільмів. Але у січні
1938 року оператора знову заарештовують за
показами якогось психічно ненормального
хлопчика, разом з ще 21-ю людиною.
Помер у Києві 7 травня 1954 року і похований на
Байковому кладовищі.

8. ВІРА ХОЛОДНА, що у дівоцтві мала
звичайне українське прізвище Левченко,
народилася в Полтаві, 9 серпня (за іншими
даними – 5 серпня) 1893 року, в родині
гімназійного вчителя словесності.
Коли Вірі було два роки, сім’я переїхала до
москви.
Віра мріяла стати балериною і навіть
вступила в балетне училище Великого
театру, але через рік мусила його залишити.
1903 року Віра вступила до приватної
жіночої гімназії, де шляхетні панянки
отримували класичну освіту. Дівчатам
викладали акторську майстерність, музику,
класичні танці, малювання. Віра чудово
декламувала вірші, співала й акомпанувала
собі на фортепіано.

9. У москві ж Віра познайомилася з
майбутнім чоловіком, юристом та
журналістом Володимиром
Холодним. Родина Холодних на
той час була дуже відома в
українських колах.
У 1914 році Володимира
Холодного мобілізували на війну.
Щоб прогодувати родину, Віра
Холодна звернулася до
режисера Владислава Гардіна і
отримала свою першу роль. Уже
за рік вона знімалася у 13
фільмах, а за деякий час публіка
почала цілеспрямовано йти у
кінотеатри «на Холодну».
За дуже короткий час їй, українці,
вдалося стати чи не
найяскравішою кінозіркою
початку ХХ століття.

10. У квітні 1918 року Холодна разом із
кіностудією Ханжонкова, де регулярно
знімалася, переїхала до Одеси. Крім
зйомок у кіно, Віра Холодна багато
виступає на естраді.
Віра Холодна померла несподівано, в
розквіті сил, в лютому 1919 року. За
офіційною версією – від вірусу іспанського
грипу (8 лютого актриса застудилася,
виступала на концерті на користь фонду
професійного союзу театральних
художників міста Одеси). Хоча пізніше
пішли чутки, що Віру Холодну отруїли. За
дивним збігом обставин невдовзі одне за
одним померли чоловік Віри Холодної та її
мама.
Поховали віру Холодну в Одесі, на
Першому Християнському кладовищі. Нині
її могила втрачена – у 1931 році на місці
кладовища з’явився «Парк імені Ілліча». Із
більш як 40 картин, у яких знялася Віра
Холодна, до нас дійшло 4-5 фільмів і два
уривки.

11. ОЛЕСЯ ВІКТОРІВНА ЖУРАКІВСЬКА
народилася 13 серпня 1973 року в Києві, де
провела дитинство. Її батько будував автомобільні
дороги, а мама була швачкою. З раннього віку
Олеся займалася спортивною гімнастикою і
проявляла артистизм. Однак вирішила піти
стопами матері й освоїла професію технолога
швейного виробництва.
Майбутня акторка завжди брала активну участь у
суспільному житті в технікумі. Жоден мистецький
захід не минав без неї. В один момент дівчина
вирішила за компанію з подругою поїхати до
москви вступати на акторський факультет. На
вступному іспиті до російського вишу в 90-ті роки
Олеся прочитала уривок з української повісті
Миколи Гоголя та заспівала українську народну
пісню. І своєю майстерністю підкорила комісію.
Вже в 1996 році вона закінчила Державний
інститут театрального мистецтва (ГІТІС).

12. У москві Олеся кілька років
працювала в театрі та навіть вийшла
заміж. У 2002 році Жураківська
розлучилася і повернулася в рідне
місто, де стала акторкою Київського
академічного театру драми і комедії
на лівому березі Дніпра.
У 2016 році нагороджена почесним
званням «Заслужена артистка
України».
З 12 січня 2023 року виконує
обов’язки директорки-художньої
керівниці Театру драми і комедії на
лівому березі Дніпра. Зараз Олеся
постійно знімається в кіно й
телесеріалах, на її рахунку до 100
ролей. Також Олеся Жураковська
стала ведучою шоу «Зважені та
щасливі».

13. Олеся Жураківська - багаторазова номінантка та
переможниця театральних та кінопремій.
За фільм “Донбас” була номінована на Національну
премію кінокритиків «Кіноколо» у номінації “Найкраща
акторка” у 2018 році та Національну кінопремію
“Золота дзиґа” у номінації “Найкраща жіноча роль
другого плану” у 2019 році. У 2020 році номінована на
премію НСТДУ(Національна спілка театральних діячів
України) у категорії “Премія Марії Заньковецької”. У
2021 році була нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ
ступеня та Мистецькою премією «Київ» імені Амвросія
Бучми за роботи “Схід-Захід” та “Усі найкращі речі”. У
2023 році отримала номінацію у Національній премії
України імені Тараса Шевченка в категорії
“Кіномистецтво” за кіно роботу “Мама”.
Отримала акторка театральну премію “Київська
Пектораль” у 2006, 2009, 2013, 2019 році.
На сьогоднішній день Олеся Жураківська продовжує
грати в театрі, знімається у фільмах і серіалах, а
також встигає приділяти час своїм численним хобі.
Актриса займається рукопашним боєм, кінним
спортом і просто обожнює танці.

14. КОКО ШАНЕЛЬ, справжнє ім'я якої
Габріель Бонер Шанель, народилася 19
серпня 1883 року. Про своє дитинство Коко
не бажала згадувати, бо згадати чогось
хорошого не могла, а про погане, якого в її
дитинстві було достатньо, намагалася
забути.
Матір померла при тяжких пологах, а коли
Габріель ледь виповнилося 12 років – її з
чотирма рідними братами і сестрами
залишив батько. Діти залишилися під опікою
родичів і провели деякий час у притулку.
У 18 років вона влаштувалася продавцем у магазин одягу, а у вільний від роботи час
виступала в кабаре де виконувала, популярну на той час у Франції, пісню "Ko Ko Ri Ko",
завдяки якій і отримала цей псевдонім.
Під час одного з таких виступів Габріель помітив забезпечений відставний офіцер Етьєн
Бальсан з яким вона переїхала жити в Париж. Знайомство з Етьєном стало для неї, без
перебільшення, квитком у "вищий" світ: вишукані страви, верхова їзда, нескінченні раути
в компанії заможних сформували її стиль життя.

15. У 1910 році Шанель відкрила в Парижі
магазин капелюшків, який відразу став
прибутковим. З появою власного бізнесу
Коко дала волю фантазіям, а
відсутність досвіду її не бентежило.
Згодом вона стала дизайнером і
підприємцем.
З появою елегантного одягу від Шанель
жінки нарешті відчули себе вільними.
Вона одягнула жінок в брюки, які
подарували їм свободу та швидкість
пересування. Шанель належить
авторство багатьох геніальних для світу
моди речей: твідовій костюм – вузька
спідниця і обшитий тасьмою жакет без
коміра з золотистими ґудзиками і
накладними кишенями, перлова
біжутерія – елегантні прикраси поза
часом, двоколірні туфлі. Її найвідоміші
творіння - маленька чорна сукня, рівна
засмага, коротка зачіска, сумочка
«2.55» та найвідоміші духи Chanel №. 5.

16. Коко Шанель була бажаною нареченою
для багатьох чоловіків, проте заміжньою
ніколи в житті не була.
На чергову пропозицію "руки та серця«
Коко відповіла з іронією: "Герцогів і
герцогинь може бути скільки завгодно, а
Коко Шанель одна на всі часи".
Сміливість Шанель проявилась і в романі з
німецьким офіцером – красенем, який
допоміг звільнити її племінника з
фашистського полону. За своє кохання їй
довелося заплатити ув'язненням та
еміграцією у Швейцарію.
Довгих 14 років Коко була відірваною від
індустрії моди. Однак всі ці роки вона
марила тріумфальним поверненням у
Францію, і таки повернулася – у віці 70
років.
Померла Коко Шанель у віці 88 років від
серцевого нападу 10 січня 1971 року.

17. Нащадок Тараса Шевченка
ФОТІЙ СТЕПАНОВИЧ КРАСИЦЬКИЙ
народився 24 серпня 1873 року у с. Зелена Діброва на
Черкащині. З ранніх літ хлопець малював де тільки міг
– на стінах, дверях клуні, на запітнілому вікні, тому
вчитель радив батькам віддати його в науку. 15-річним
прийшов Фотій Красицький з торбою своїх малюнків до
Миколи Мурашка, який проглянув малюнки, відчув, що
має справу з непересічним талантом і поселив хлопця
у себе вдома. Фотій був зарахований до числа учнів
школи. Упродовж 1894–1901 рр. Красицький навчався
у Вищій художній школі при Імператорській академії
мистецтв. Йому поталанило навчатися у Іллі Рєпіна,
який підтримав захоплення учня українською
тематикою. Він же схвально оцінив ескіз картини «Гість
із Запоріжжя», що стала найвищим набутком у
творчому доробку Фотія Красицького.

18. Художнику хотілося, щоб кожна сім’я могла
мати портрет Кобзаря. Він виконав портрет
авто літографічним способом. Така листівка
коштувала 20 копійок. З цього часу
Красицький став “неблагонадійним” для
царської та радянської імперії. Але біди не
залишають художника. У 1934 році
заарештовують чоловіка середньої дочки
Фотини поета Олексу Влизько, який помирає
у в’язниці, а дочку висилають за межі
України на Урал.
Навесні 1937 року заарештовують другого
зятя – письменника Петра Мельника.
Старшу дочку Ірину під конвоєм з
маленьким сином відправляють до Башкирії.
Все це призводить художника до інсульту.
Згодом Красицькому, якому дозволили
приступити до роботи в Художньому
інституті, знову відмовляють.
У 1942 році останню дочку німці погнали в
неволю. Там, у Німеччині, вона зустріла своє
кохання: полоненого поляка-шляхтича, із
ним та їх дочкою Софійкою після війни
повернулася в Україну.

19. Красицький віддавав перевагу
композиціям з простим сюжетом:
«Селянська дівчина біля тину», «Жінки в
полі», «У свято», «Подруги», «Біля
криниці», пейзажам знайомих куточків
рідного краю («Село Кирилівка», «В
саду», «Похмурий день», «Село в
долині»). Досягненням у творчості
художника стали портрети: серед
найбільш вдалих Лесі Українки,
художника Ждахи, академіка Д. Багалія,
М. Старицького.
Йому належить кілька наукових праць з
питань викладання образотворчого
мистецтва. В останні роки життя
Красицький працював над підручником
для середньої художньої школи.
Фотій Степанович Красицький помер
відразу, як тільки звільнили Київ – в 1944
році. Він був похований на
Куренівському кладовищі, 1963 року прах
перенесено на Байковий цвинтар.

20. НАТАЛІЯ МИХАЙЛІВНА УЖВІЙ
народилася 1898 року у невеличкому містечку
Любомль, що на Волині. У родині майбутньої
акторки було восьмеро дітей: п’ятеро хлопців і
троє дівчат. Батько працював кондуктором на
залізниці, що саме тоді було досить престижним
й прирівнювалося до держслужбовця. Мати ж
мала маленьку крамничку, де торгувала
пряниками, цукерками…
Географічна карта місць її проживання та праці
дуже різноманітна: народилася у Любомлі на
Волині, опісля з сім’єю переїхала до Брудна, що
під Варшавою, потім жила на Рівненщині, далі на
Полтавщині. А потім були Золотоноша, Одеса,
Харків, Київ, Тамбов, Семипалатинськ, Ташкент,
Ашгабад й інші…
У 16 років Наталія здобула освіту вчительки й
стала працювати в сільській школі.

21. Коли буремні роки революції сколихнули всю
Російську імперію, сім’я переїхала до Золотоноші
(Черкаська область). Саме тут в аматорському
театрі Наталка зіграла свою першу епізодичну
роль.
У 1922 році Наталія Ужвій переїхала до Києва.
Того ж року відбулася доленосна зустріч із Іваном
Мар’яненком. Завдяки йому юна акторка-
початківиця потрапила в допоміжний склад
Київського українського драматичного театру імені
Тараса Шевченка. У 1925 та 1926-му роках стала
ведучою акторкою Одеського драматичного
театру.
У 1926-му Лесь Курбас запросив акторку до свого
театру “Березіль”. У цей період Наталя багато
працювала, її репертуар поповнився новими й
головними ролями. Більше 30 персонажів зіграла
Ужвій.
Після розгрому театру “Березіль” Наталя
переїхала до Києва. Із того моменту й до самої
смерті вона працюватиме в Київському
державному академічному театрі імені Франка. На
підмостках цього театру, під керівництвом Гната
Юри відкриються нові грані неперевершеного
таланту актриси.

22. У 1936-му році Наталія закохалася в актора Євгена
Пономаренка, з яким вони прожили довге й
щасливе життя.
Це був другий шлюб актриси. Її першим чоловіком
був Михайло Семенко – поет-футурист. Але в
біографії жінки ця сторінка найтемніша. У Семенка
була лиха вдача, він постійно влаштовував дружині
скандали, лупцював її. У 1936 році вони
розлучилися. А Семенка за рік заарештували й
репресували, малого сина оголосили дитиною
ворога народу. Зовсім іншою людиною був Євген,
молодший за Наталію на 11 років. Він палко кохав
жінку, а її сина Михася прийняв, як рідну дитину.
Але через різницю у віці, Ужвій не хотіла
узаконювати стосунки.
У 1951 році Наталія Ужвій пережила трагедію, її син
Михась у віці 24 років помер від менінгіту. Мало не
збожеволівши від горя, намагалася накласти на
себе руки. Але театр врятував її, щоб заглушити
біль, вона поринула в роботу. Це було її
покликання, вона жила сценою.
Померла акторка 29 липня 1986 року від онкології
та похована на Байковому кладовищі в Києві.

23. Живописець і графік, народний художник України,
дійсний член Національної академії мистецтв
України, професор
МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ СТОРОЖЕНКО
народився 24 вересня 1928 року у с. В'язове
Сумської області. Навчався в Одеському
державному художньому училищі та у Київському
художньому інституті на живописному факультеті
у С. Григор`єва, М. Шаронова, Т. Яблонської.
Працював в галузі станкового та монументально-
декоративного живопису, книжкової графіки;
учасник більше сотні виставок в Україні та за
кордоном.

24. Микола Стороженко був одним з
перших серед тих, хто втілював у
художніх творах образи довгий час
замовчуваних діячів науки і культури
— Максима Березовського, Петра
Могили, Феофана Прокоповича,
Григорія Сковороди та інших. Також
він є автором близько шістдесяти
літературних творів, рецензій,
надрукованих у книгах, каталогах,
альманахах.
Нагороджений Шевченківською
премією 1988 року за ілюстрації до
книжок «Fatamorgana», «Іванко та
Чугайстер» Михайла Коцюбинського,
«Серед степів. День на пастівнику»
Панаса Мирного, «Сонети» Івана
Франка, «Українські народні казки»,
«Болгарські народні казки».

25. Стороженку належать понад 500 творів у
галузях:
• станкового живопису - «Перші сходи.
Агроном», «Берізки», «Мати», «Орфей і
Евридіка», «Син Божий»;
• монументально-декоративного мистецтва
(мозаїки) - «Києво-Могилянська академія
XVII-XVIIIст.» та «Львівське ставропигійне
братство XVI-XVIIIст.», «Осяяні світлом»,
«Україна скіфська. Еллада степова», розписи
церкви Миколи Притискав Києві;
• книжкова графіка - «Гуси-лебеді»
М.Стельмаха, «У катакомбах» Л.Українки,
«Фата моргана» М.Коцюбинського,
«Болгарські народні казки», «Українські
народні казки».
На педагогічній роботі у Національній академії
образотворчого мистецтва і архітектури Микола
Андрійович працював з 1973 року, а з 1989 року
на кафедрі живопису і композиції; у 1993 році
очолив новоутворену навчально-творчу
майстерню живопису та храмової культури.
Помер митець 15 квітня 2015 року у м. Київ.

26. З-поміж різних видів діяльності людини саме мистецька
діяльність посідає одне з чільних місць. Вона прикрашає життя
й, таким чином, служить йому, возвеличує його, робить важли-
вішим, значущішим. У цьому сенсі й будь-який митець (актор,
композитор, художник, кінооператор) стає слугою народу,
спільноти та держави.
У розумінні великого значення мистецтва для суспільства, на-
роду й держави говорять про національне мистецтво. Наці-
ональне мистецтво — це мистецтво, що має безпосередній
стосунок до життя певного народу й певного часу. Життя й істо-
рія свідчать, що без особливого укладу життя і без мистецтва не
було жодного народу. Має бути і справді є свій художній стиль і в
народу українського. Тому вивчайте українське мистецтво,
пізнавайте цікаве та дізнавайтеся про неординарність та
відмінність мистецтва нашої держави.