2. Сергій Йосипович Параджанов (вірм. Սարգիս Հովսեփի
Փարաջանյան Саркіс Говсепі
Параджанян; 9 січня 1924, Тбілісі, ЗРФСР —
20 липня 1990, Єреван, Вірменська РСР, СРСР) — український
та вірменський кінорежисер, сценарист, композитор. Один із
представників хвилі українського поетичного кіно.
Започаткував в українському образотворчому мистецтві
жанр колажу, який створював на засадах концептуалізму, хоча
за життя ці твори перебували в андеграунді, і на виставках
з'явилися лише по смерті художника.
Відомий як режисер кінострічки «Тіні забутих предків»,
заснованої на однойменній повісті Михайла Коцюбинського,
котра посідає 1-ше місце у списку 100 найкращих українських
фільмів. Народний артист УРСР (1990,
посмертно). Політв'язень (1973—1977).
У 1990 році отримав звання народного артиста
УРСР (посмертно), а у 1991 році — Державну премію України
ім. Т. Шевченка (посмертно).
3. Із життєпису
Був третьою дитиною у сім'ї (сестри Рузанна й Аня) та першим хлопцем у родині. Батько — антиквар Параджанян Йосиф
Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна.
Професія антиквара передавалася з покоління в покоління, і глава сім'ї — Йосип Параджанян — сподівався, що його діти
підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити
справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв
скуповуванням антикваріату.
Середню школу закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства й малювання. Технічні предмети тягнули на
«трійку». Проте Сергій вирішив вступати до Інституту залізничного транспорту, де провчився лише рік. У 1941—1943 роках
працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».
У 1942—1945 роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що
виступала у військових шпиталях, провів близько 600 концертів. У 1945 р. перевівся до Московської консерваторії у клас Ніни
Дорліак. Паралельно в 1946 р. вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у
майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери Олександр Алов, Володимир Наумов, Марлен
Хуцієв, Фелікс Миронер. Закінчив ВДІК у 1951 році.
Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на
стрічці «Максимко» (режисер О. Мішурин). Зняв дипломну роботу — фрагмент кінофільму «Андрієш» за мотивами молдавських
казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний
варіант цього сюжету. По закінченню ВДІК був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.
З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. Тут він створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті
руки», «Думка» (всі — 1957), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві
з Анатолієм Слісаренком).
4. «Тіні забутих предків»
Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації 1964 року повісті Михайла
Коцюбинського «Тіні забутих предків».
Прем'єра фільму відбулася 4 вересня 1965-го в київському кінотеатрі «Україна». Фільм був удостоєний
спеціальної премії журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966). Та все ж на Заході (там картина
демонструвалася під назвою «Дикі коні вогню», «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на
Батьківщині.
Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які
траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви,
достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична
композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною
парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена
оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний
ритуал, у межах якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».
Стрічка отримала 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять
одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава; існує легенда, що Анджей
Вайда став перед ним на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр
6. «Колір граната»
1967 року Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над
фільмом «Колір граната» («Саят-Нова») — картиною про великого вірменського поета,
мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. У картині, що
складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ
середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав вірменською, грузинською та
азербайджанською мовами, історію його любові, його ставлення до релігії, світської влади,
народу.
Тут кіномова Параджанова значно оновлюється. «Колір граната», подібно до поезії,
висловлюється метафорами. Кадри знаходять майже повну статику, чому щонайменший
рух усередині них сприймається як подієвий вибух. Предмети, що представляють
справжню історико-етнографічну цінність, працюють нарівні з акторами. Мова кольору
знаходить ще більше значення, хоча колірна гамма стає лаконічнішою. Кожен кадр містить
максимум смислової інформації, і прочитування цього насиченого змісту вимагає від
глядача чималої культури.
Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони
не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали
своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне».
І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в
прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився монтувати
картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич. На сьогоднішній день
існують дві версії фільму: авторський, який було відреставровано у 2014 та видано у 2018
році, і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися
випускати і віддрукували всього лише 143 копії.
8. Переслідування і арешти
У 1965—1968 роках Параджанов разом з іншими відомими
діячами української науки та культури, протестуючи проти масових
політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні
органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських
інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів,
що мало б забезпечити справедливість розгляду справ.
Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі.
30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про
серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на
Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці
кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію Іван Драч,
режисер Юрій Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л.
Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С.
Параджанова до фільму «Київські фрески». Зазнавши
переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений
виїхати до Вірменії.
1971 року повернувся до Києва. 17 березня 1973 був
заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення, в
обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і
«за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву
насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився
єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші
відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після
розмови у Київському КДБ перерізав собі вени.
9. 25 квітня 1974 року Параджанову дали п'ять
років колонії суворого режиму, яке відбував у
Лук'янівській тюрмі, колонії в Перевальську.
Важливу роль у звільненні відіграла Лілія
Брік: чоловік її сестри Ельзи Тріоле Луї
Арагон під час візиту до Москви в урядовій ложі
Большого театру звернувся особисто до Брежнєва
з проханням звільнити митця. За словами сина
Сурена, до звільнення Параджанова також
долучились діячі міжнародної
організації «Amnesty International». Тільки завдяки
міжнародній кампанії протесту (звернення
підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк
Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто
Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був
звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону
жити в Україні, поселився у Тбілісі, надалі
зазнавав переслідувань з боку радянських
репресивних органів.
Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми
«Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські
фрески», «Ікар», «Сповідь».
11. Останні роки
Дві останні роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений Ніко Піросмані, і художня
картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди «мандруючого трубадура», який
проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану, й присвячена пам'яті Андрія Тарковського, чиї
творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Фільм не випускали в широкий прокат, але Параджанов з ним
побував на фестивалях в Голландії, Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього приводу писала: «Кращої вітрини
перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми „Ашик-Керіб“ Сергія Параджанова і „Маленька
Віра“ Василя Пічула, на фестивалі у Венеції важко було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року,
картині «Ашик-Керіб» нарешті було видано посвідчення про дозвіл.
Смерть прийшла до нього тоді, коли у Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною
«Сповідь». Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Були зняті перші 300 метрів
плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано.
Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно
красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення
легені було проведено у Москві, але стан митця не покращився. У одному зі своїх інтерв'ю Параджанов сказав:
«Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у
Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.
Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом
Хачатуряном, Фрунзиком Мкртчяном, Вільямом Сарояном й іншими відомими діячами мистецтва, літератури і
науки Вірменії.
У грудні 2023 року Національна комісія з реабілітації реабілітувала Параджанова. Реабілітація відбулась з
подачі Українського інституту національної пам’яті.
