4. Епітети
Епітет – один із художніх засобів, які найпростіше за все
визначити у художніх текстах.
Що таке епітет? Це образне означення. Це означає, що таке
слово додає образну, емоційну характеристику особи, явища,
предмета. Пам’ятайте, що означення завжди відповідає на
питання “який?”, а отже, епітет у нас завжди виражається
прикметником.
1) необхідні або інформаційні. Приклад епітетів – рум’яна
зоря чи веселощів шум.
2) прикрашають та додають образності і поетичності
художньому тексту. Приклад епітетів – людина – комп’ютер
чи блакитна кров.
5. В усній народній творчості повсякчас трапляються
так звані постійні епітети, названі так через їх
поширеність в текстах. Це вислови на кшталт
чорні брови, карі очі, ясні зорі, тихі води.
Що таке постійні епітети?
Постійний епітет – це засіб художньої виразності, який
стійко сполучаться з означуваним словом та утворює в
поєднанні з ним образно-поетичні вираження.
Найчастіше це прикметники.
6. Знайдемо епітети у вірші П. Тичини “Арфами, арфами”:
Арфами, арфами — золотими,
голосними обізвалися гаї,
самодзвонними: йде весна запашна,
квітами-перлами закосичена.
Думами, думами — наче море
кораблями, переповнилась блакить
ніжнотонними: буде бій вогневий!
Сміх буде, плач буде перламутровий...
Стану я, гляну я — скрізь поточки, як
дзвіночки, жайворон як золотий з
переливами: йде весна запашна,
квітами-перлами закосичена.
Любая, милая,— чи засмучена ти
ходиш, чи налита щастям вкрай.
Там за нивами: ой одкрий колос вій!
Сміх буде, плач буде перламутровий...
7. Порівняння
Порівнянням (лат. comparatio) називається словесний
вираз, в якому уявлення про зображуваний предмет
конкретизується шляхом зіставлення його з іншим
предметом, таким, що містить у собі необхідні для
конкретизації уявлення ознаки в більш
концентрованому вияві.
Порівняння має тричленну будову:
1) те, що порівнюється, або „предмет” порівняння
(лат.comparandum),
2) те, з чим порівнюється, „образ” (лат. comparatum),
3) те, на основі чого порівнюється одне з іншим, ознака, за
якою відбувається зіставлення (лат. Tertium comparationis).
8. Розрізняють такі основні типи порівнянь — просте,
поширене, приєднальне, заперечувальне.
1. Простим називається порівняння, в якому порівнювані
предмети зіставляються за однією або кількома однорідними
ознаками.
2. Поширеним називається порівняння, в якому порівнювані
предмети зіставляються одночасно за кількома ознаками,
наприклад: „Слів є відмінна природа: одні є скучні і сіряві, //
Як придорожні пили; другі, як свіжий пісок // На
узбережжях відлюдних, нам радують око і душу; // Мужнє
гранітне зерно треті нагадують нам; // інші — немов
діаманти, що блиском споріднені з сонцем: // Розкіш таємну
в душі будить їх радісна гра...” (М. Зеров). До особливого
різновиду належить таке поширене порівняння, в якому
„образ”, тобто те, з чим зіставляється предмет, розгортається
в окрему образну картину, яка може становити й
самостійний інтерес.
9. 3. Суть приєднального порівняння, за визначенням Б.
Томашевського, полягає в тому, що „...спочатку
подається предмет, а потім, коли вичерпана тема, яка
стосується предмета, після сполучникового слова
„так" подається образ”; Приєднальна форма
порівняння вживана майже виключно в індивідуально
авторській поезії:
4. Заперечувальне — це порівняння, побудоване не на
зіставленні, а на протиставленні предметів. Ця форма
порівняння найбільш типова для фольклорної поезії;
в індивідуально- авторській поезії вона найчастіше
використовується з метою стилізації: Не китайкою
покрились Козацькії очі, Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому
полі, Біле тіло вовки з'їли, — Така його доля. (Т.
Шевченко)
10. Наприклад, в уривку з вірша В. Стуса: „У цьому полі, синьому, як льон,
// де тільки ти — і ні душі навколо, // уздрів і скляк — блукало серед
поля // сто тіней. В полі, синьому, як льон” — уявлення про синій колір
поля конкретизується шляхом зіставлення його з льоном, в якому
ознака синяви виявлена в концентрованішій формі.
Наприклад, у порівнянні з вірша М. Костомарова „Брат з сестрою”: „Сія
дівка не наймичка, // Пригожая, як панночка, // Молодая, як травиця, //
Рум'яная, як зірниця, // Із далекої чужини, // 3 козацької України...” —
„предмет” порівняння— „сія дівка”; образ порівняння — „панночка”,
„травиця”, „зірниця”; ознака зіставлення — характерні риси дівчини
„пригожа”, „молода”, „рум'яна”.
Наприклад: „Ніжна, вразлива, немов мімоза, з сумовитими очима...” (О.
Кобилянська); Як човен веселий, відчаливши в море, По синім
кришталі за вітром летить І веслами воду і пінить, і оре, Лебежою шиєю
в хвилях шумить, — Так дикий арап, поводи відпустивши Коню
вороному, в пустиню біжить. (Л. Боровиковськип)
11. Метафори
Метафора — один із основних тропів поетичного мовлення. З
грецької це слово перекладається як «перенесення». Метафора
означає розкриття сутності одного предмета чи явища через
особливості іншого. Метафора — перехід інтуїтивного осяяння у
сферу раціональних понять. І що далі містяться один від другого
протиставні розряди об’єктів, то яскравіша метафора, яка прагне
на відміну від символу, зосередитися в образній оболонці.
За стилістичним забарвленням серед метафор розрізняють:
стерті метафори, які втратили свою образність: ніжка стола,
ручка дверей, вушко голки, чутки ходять, день пройшов;
образні загальномовні метафори: час біжить, дні летять, гроші
тануть, холодний прийом, тепла атмосфера;
12. «Вечір тутачки крапчастий в деревах моркву
гризе. Під засушеною квіткою хата сторінку чита.
В клубок білих ниток заховався кіт, дивиться на
кашель, що візерунком синім коло баби спить.»
— Микола Воробйов
образні індивідуально-авторські метафори: кипить у нас в
артеріях сучасність; поезія згубила камертон (Ліна Костенко)
Колір (наприклад, білий сніг — білий світ) Перше значення —
пряме: білий сніг. Друге — переносне, метафоричне: білий світ.
Розмір (наприклад, грудка землі — грудка суму) Форма (рука
хлопчика — рука долі) Функція (палець людини — палець
станка (деталь станка) Місцезнаходження (дно моря — дно
життя) Форма і функція (хвіст ящірки — хвіст літака) Емоційне
враження (чорна земля — чорна душа)
13. Метонімія
Метонімія (грец. μετωνυμία — перейменування)
— це слово, значення якого переноситься на
найменування іншого предмета, пов'язаного з
властивим для даного слова предметом за своєю
природою. Наприклад, такий вислів, як „весь
театр аплодував”, містить у собі метонімію,
виражену словом „театр”. Це слово вжите тут не
у прямому, а в переносному значенні, оскільки,
кажучи так, ми маємо на увазі те, що аплодував
не театр, а глядачі, які в ньому знаходилися. При
цьому поняття „театр” і „глядачі” перебувають у
тісному взаємозв'язку, виступаючи як близькі за
самою своєю природою, реально, а не умовно,
як це має місце в метафорі.
14. Метонімія часто ототожнюється з метафорою, або
розглядається як її різновид. Арістотель не
виокремлював метонімії з метафори. Як окремий троп
метонімію вперше використав римський оратор І
століття нашої ери Квінтіліан. На відміну від метафори,
метонімічне зіставлення предметів відбувається не за
ознакою їхньої подібності, а за ознакою їхньої
суміжності, тобто належності їх до одного кола явищ, до
понять одного порядку, пов'язаних часовими,
просторовими, причинно- наслідковими та іншими
відношеннями. Метонімія широко використовується у
віршованому та прозаїчному мовленні як місткий
зображувально-виражальний засіб.
15. Розрізняють такі різновиди метонімії:
1) Метонімія місця (в основі — заміщення назви об'єкта
вказівкою на місце його знаходження). Наприклад: „Гомоніла
Україна” (Т. Шевченко); „Борислав сміється” (І. Франко).
Особливий випадок — заміна назви вмістимого вказівкою на
предмет, що вміщує його: „Ми випили по кілька чарок, і моя
голова з незвички трохи обважніла” (В. Підмогильний).
2) Метонімія часу (в основі — заміщення назви події
вказівкою на час, коли вона відбувалася). Наприклад: „Як і
колись, так і тепер ти // Не спромоглась на гарний плід” (В.
Сосюра; йдеться про історію України).
3) Метонімія засобу (в основі — заміщення назви дії
вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена).
Наприклад: „Під дзвінкії струни гетьмани встають, // І
прадіди в струнах бандури живуть” (Л. Боровиковський).
16. 4) Метонімія належності (в основі
— заміщення назви предмета
вказівкою на ім'я його творця).
Наприклад: „Ти довго Шекспіра
перекладав сьогодні” (Є. Маланюк).
5) Метонімія матеріалу (в основі — заміщення предмета
вказівкою на матеріал, з якого даний предмет
зроблений). Наприклад: „Купив князь пісню Боянову, //
возложив йому гривну золоту на шию — // срібні гуслі
озолотив, // попліч свого злотокованого стільця //
усоболях возсадовив” (І. Калинець).
17. Різновидом художньої метафори є метонімія.
Так, в поезії Л.Костенко найпоширенішим видом метонімічних переносів є
переміщення назв населених пунктів на сукупність його жителів:
2. Несе Полісся в кошиках гриби. За болотами
причаїлись Охи.
(Метонімія «несе Полісся в кошиках гриби»
означає, що гриби несуть жителі Полісся.)
1.Під вечір виходить на вулицю він. Флоренція
плаче йому навздогін.
(Вислів «Флоренція плаче» вказує на те, що
плачуть люди, які живуть у Флоренції.)
18. Такий різновид метонімії зустрічаємо і в поезії В.Стуса:
Ще видиться: чужий далекий край і серед степу, де горить
калина – могила. Там ридає Україна над головою сина:
прощавай.
Метонімія «ридає Україна» позначає страждання
українських матерів над долею свого народу, своїх дітей.
Подекуди В. Стус вживає географічні назви у множинній формі,
виражаючи цим негативне ставлення до зображуваного: Народе мій,
коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах?
Соловки, Сибір, Магадан – саме сюди десятиліттями засилали
нескорених українців. У поезії ці географічні назви набувають
узагальненого характеру, позначають місце, де відбувають кару.
19. Синекдоха
Синекдохою (грец. συνεκδοχή, від σύν — разом і εκδοχή —
переймання) називається різновид метонімії, в якій відбувається
перенесення значення з цілого на його окрему частку.
Наприклад: „З баталії в ліс не ховався. // В татарина коней в
полях віднімав” (Л. Боровиковський), де слово „татарин” вжито
в значенні „татари”.
Синекдоху відносять до різновиду кількісної метонімії. Якщо
асоціація, зв'язок предметів при власне метонімічному
перенесенні здійснюється через співвідношення якісних ознак, то
в синекдосі співвідносяться кількісні ознаки. Як прийом творення
словесного образу синекдоха відома з античності. Наприклад,
Квінтіліан виокремлював шість її видів.
20. Належну увагу вивченню синекдохи приділяли в
Києво-Могилянській академії. Автор київської
поетики „Lyra” дає їй таке визначення: „Синекдоха,
або догадка — це розуміння однієї речі на основі
іншої, між якими існує природній і суттєвий зв'язок”.
М. Довгалевський виділяв вісім видів синекдохи.
21. Найбільш уживаними є такі види синекдохи:
1) Вживання частини замість цілого. Наприклад: „Плаче
бідний та зітхає, // Сну не знають його очі” (М.
Вороний); „Голова моя козацькая! Бувала ти у землях
турецьких” (народна дума).
2) Вживання однини замість множини. Наприклад: „І на
оновленій землі // Врага не буде, супостата. // А буде
син і буде мати” (Т. Шевченко); „Кругом Січі Запорожця
Москаль облягає” (народна пісня про руйнування Січі).
3) Вживання виду замість роду. Наприклад: „Сини Міцкевича,
Словацького, Шопена, сини Коперніка” (М. Рильський). Синекдоха, як
вважав О. Потебня, є своєрідною словесною мінімоделлю більш
складного предметного образу — типу й типового в змісті цілого
художнього твору: „складна синекдоха є поетична типовість”, тобто той
чи інший типовий образ у художньому творі може бути пояснений
через прийом синекдохи: він часткою в одиничній і конкретній картині
відтворює ціле і загальне (те, як взагалі буває в житті).
22. Оксюморон
Оксюморон, або оксиморон (грец. οξόμωρον — нісенітниця), —
це стилістична фігура, що полягає у зведенні слів або
словосполучень, значення яких взаємовиключає одне одного,
створюючи ефект смислового парадоксу. Наприклад: „На нашій
— не своїй землі” (Т. Шевченко); „довго тягтиметься мить” (Є.
Плужник); „холодний окріп нарзану” (М. Лєрмонтов).
Оксюморон дуже виразний стилістичний прийом:
використовуючи мінімум мовленнєвих засобів, він
характеризує складність, внутрішню суперечність
описуваного предмета або явища: Ні, я хочу крізь сльози
сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки
сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні! (Леся Українка)
23. Катахреза
Характерне для шістдесятників також вживання близької
до оксиморону стилістичної фігури – катахрези. Різниця
між цими поняттями полягає в тому, що «Оксиморон – це
несумісність контрастуючих рис у межах одного образу
матеріального характеру: холодний вогонь. Катахреза – те
саме, але коли йдеться про абстрактні поняття…». Так,
В.Симоненко використовує прийом катахрези в інтимній
ліриці, особливо, коли мова йде про нерозділене кохання,
яке для ліричного героя одночасно є і щастям, і бідою: «Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Cтала совістю, і душею,
I щасливим нещастям моїм.
Засіб катахрези допомагає
В.Симоненкові при створенні
амбівалентного образу України, яка
викликає в поета суперечливі почуття:
Любове світла! Чорна моя муко!
І радосте безрадісна моя!
Бери мене! У материнські руки.
Бери моє маленьке гнівне Я!»
24. Іронія
Іронія – приховане кепкування, уживання слова в оберненому,
протилежному значенні. Іронія може бути доброзичливою,
сумною, злою, дошкульною. Дошкульна, гнівна іронія
близька до сарказму. Один із способів комічного сприйняття
дійсності, що містить у собі приховане глузування та
лукавство над фактами чи людьми. Головною ознакою
застосування іронії є те, що автор прагне показати істинну
протилежність значення, яка є прихованою. Для
виокремлення іронії вам треба відчути подвійний сенс виразу.
Приклад іронії, близької до
сарказму, в поемі Т. Шевченка
“Сон”:
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
25. Приклади іронії в житті: «От іще
герой!» та в літературі: «Кругом
неправда і неволя, Народ замучений
мовчить, І на апостольськім престолі
Чернець годований сидить. Людською
кровію шинкує І рай у найми оддає!»
26. Літота
Літота – надмірне применшення явищ у художній
літературі. Літота виступає антиподом гіперболи, але
зустрічається значно рідше за надмірне перебільшення
Наприклад: „О принесіть як не надію, // То крихту
рідної землі: // Я притулю до уст її // І так застигну, так
зомлію” (О. Олесь); „Такой маленький рот, что больше
двух кусочков никак не может пропустить” (М. Гоголь).
Літота виступає як троп, протилежний гіпербол
27. Гіпербола
Гіперболою (грец. υπερβολή — перебільшення) називається
словесний зворот, в якому ознаки описуваного предмета
подаються в надмірно перебільшеному вигляді з метою
привернути до них особливу увагу читача. О. Потебня писав,
що «гіпербола є наслідком якогось сп'яніння в почуттях, що
перешкоджає бачити речі в їхніх звичайних розмірах».
Наприклад: «Давно, давно вже Київ панував. // Його церкви аж
хмари зачіпали» (А. Метлинський); «Так ніхто не кохав. Через
тисячі літ // Лиш приходить подібне кохання» (В. Сосюра);
«Консул… имел такие страшные карманы в своих шароварах,
что мог поместить туда всю лавку зазевавшейся торговки» (М.
Гоголь); «Шаровары шириною в Чёрное море» (М. Гоголь).
В основі гіперболи завжди лежить елемент певної абсурдності,
різкого протиставлення здоровому глузду або суспільному
досвіду. Гіпербола завжди привертає до себе увагу, виступає як
несподіванка, яка з великою силою руйнує автоматизм
читацького сприйняття.
28. Інверсія
Інверсія (лат. inversio — перевертання, переміщення) — стилістична фігура,
побудована на порушенні того порядку слів у реченні, який здається нормованим,
звичайним. Українська, як і інші східнослов'янські мови, належить до мов з
вільним порядком слів у реченнях, проте певна їх синтаксична послідовність,
унаслідок своєї узвичаєності, а також через її підпорядкованість логіці розгортання
висловлюваної думки здається більш природною, тоді як зміна такої послідовності
психологічно сприймається як відступ від певної сталої норми. Логічна
послідовність розгортання думки регулює, зокрема, порядок головних членів
речення, які складають свого роду синтаксичний кістяк висловлюваної думки.
Нормальна логічна послідовність розгортання думки передбачає її рух від
уже відомого (тобто того, про що вже говорилося, або такого, що
подається як наперед відоме) до невідомого, того, що, власне,
повідомляється про це „вже відоме” і фіксує в ньому якісь зміни.
Оскільки „вже відоме” в реченні звичайно виражається через підмет
(суб’єкт думки), а „невідоме”, нове через присудок (предикат думки), то
природним або, як ще кажуть, прямим буде порядок слів, за яким
присудок розміщуватиметься за підметом, а інверсованим буде їх
зворотний порядок: присудок перед підметом.
29. Наприклад, один з віршів В. Стуса починається таким
реченням: „Гойдається вечора зламана віть, // мов костур
сліпого, що тичеться в простір // осінньої невіді”. Ця фраза
сприймається як інверсована через те, що спочатку в ній
подається предикат дії, граматично виражений присудком
„гойдається” (тим новим, що повідомляється про суб'єкт дії),
а вже потім називається сам суб'єкт дії, граматично
виражений підметом „віть”. Нормативно-логічному порядку
розгортання думки тут мала б відповідати інша послідовність
слів, а саме: Зламана віть вечора гойдається, мов костур
сліпого, що тичеться в простір осінньої невіді. Якщо
синтаксичний порядок головних членів речення регулюється
нормами логічної послідовності розгортання висловлюваної
думки, то порядок другорядних членів речення в кожній
національній мові встановлюється історично усталеними в
ній нормами синтаксичної побудови словесних конструкцій.
30. Зокрема, для української мови природнішим буде
розміщення додатків (І) та обставин (2), виражених
іменниками, в позиції — після слова, до якого вони
відносяться, а означень (3) та прислівникових
обставин (4) в позиції — перед словом, до якого
вони відносяться. Зворотний порядок їх розміщення,
звичайно, сприймається як інверсований.
Наприклад:
1. „Зелена гілка в лузі на вербі // Від доторку твого зів'яне”
(Д. Павличко), замість: Зелена гілка в лузі на вербі зів'яне
від твого доторку.
2. „Так ніхто не кохав. Через тисячі літ // Лиш приходить
подібне кохання” (В. Сосюра), замість: Ніхто не кохав так.
Подібне кохання приходить лише через тисячі літ.
3. „Ця любов, наче овочі цінні. // Дозрілі, пізні” (Б.
Рубчак), замість: Ця любов наче цінні, дозрілі, пізні овочі.
4. „Простелю тобі, раю, // Притулюсь собі скраю” (І.
Драч), замість: Простелю тобі, раю, скраю собі притулюсь.
31. Інверсія індивідуалізує й емоційно увиразнює мовлення. Але основна її функція
полягає не в цьому. Синтаксично інверсований порядок членів речення служить
передусім меті виділення окремих, найвагоміших у контексті даного
висловлювання слів. Інверсоване слово за рахунок того, що потрапляє в
незвичну для нього синтаксичну позицію, мимоволі привертає й затримує на
собі більше уваги. Особливо яскраво ця функція інверсії виявляє себе у
випадку, коли інверсоване слово не просто змінює свою узвичаєну синтаксичну
позицію, але при цьому ще й відділяється від члена речення, якому воно
підпорядковане, іншими словами, — коли граматично зв'язані слова,
інверсуючись, розводяться в межах речення, а інколи й суміжних речень.
Наприклад: „Хвилі байдуже бігли на берег — не наздоганяли,
не підгонили одна одну, тихі й покірні, зморено засипали на
теплім піску” (Ю. Мушкетик), замість: Тихі й покірні хвилі
байдуже бігли на берег — не наздоганяли, не підганяли одна
одну, зморено засинали на теплім піску.
32. Інверсоване слово, яке виділяється вже саме по собі, звичайно ще й тяжіє
до винесення його в позицію початку або кінця такої фрази, що
вимовляється на одному диханні (це приблизно 7—8 складів), тобто в
інтонаційно сильні й більш відчутні місця фрази. З особливою очевидністю
ця тенденція виявляє себе у віршових текстах, рядки яких якраз і
відповідають, у принципі, таким фразовим побудовам. Кінець кожного
рядка є відчутнішим завдяки тому, що на нього припадає сильний фразовий
наголос, відчутність початку наступного рядка створює сильна (так звана
константна) пауза, якою він відділяється від попереднього рядка.
Відчутності окремих слів сприяють тут і так звані цезурні паузи, які ділять
навпіл довгі рядки й перед якими дещо сповільнюється мовлення.
Наприклад, у наведеному вище уривку з вірша В. Сосюри: Так ніхто
не кохав. // Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.
Інверсованість слів „так”, „тисячі літ”, „кохання” підкріплюється
їхньою інтонаційно сильною позицією — початку або кінця
віршового рядка, а відчутність слів „не кохав” посилюється за
рахунок цезурної паузи, яка на мить перериває мовлення. У
реальних мовленнєвих текстах інверсія може набувати дуже
складних форм, коли, наприклад, інверсується відразу декілька
членів речення, граматичні форми підмета й присудка не збігаються
з логічними формами і т. д.
33. Еліпсис
Еліпсис (грец. ελλειψιζ — пропуск, нестача) — це стилістична
фігура, побудована шляхом пропуску слова або кількох слів.
Наприклад: Зостались ви, пісні старії, Щоб старину згадати нам,
Старим — літа їх молодії.(О. Корсун) В останньому рядку тут
опущено слово „згадати”.
Еліпсис може посилювати динамічність фрази, напруженість зміни дії,
підкреслювати лаконізм, ліричну схвильованість, розмовні інтонації.
Еліпсис часто трапляється в прислів'ях і приказках. Фігура еліпса може
лежати в основі цілого художнього твору або значної його частини, як,
наприклад, у новелі М. Черемшини „Парубоцька слава”, де увага читача
інтригується тим, що ім’я персонажа довго не називається: «Такий, гей
ясінь, високий та кучерявий. А бгачкий, гей жереповий прут, Лице, гей
зарькою мальоване, на бачках обертається, під шовковим вусом
замикається, як братчиків цвіт. Бровами плете дрібні віночки над голубим
морем. Як моргне, то днинка сміється. Як гляне, то душа потопає. Як
заговорить, то сріблом розкидає...
34. Анафора
Анафора – це засіб художньої літератури, що виражає
єдинопочаток. Тобто це лексичний повтор одного й того
самого виразу, наприклад, на початку кожного рядку вірша або
періодичне повторення якогось виразу протягом всього твору.
Ідеальним прикладом анафори є твір Василя
Герасим’юка:
«Хоч раз. Хоч раз ти повинен відчути,
Як тяжко рветься на цій землі
Древнє чоловіче коло
Як тяжко зчеплені чоловічі руки,
Як тяжко почати і зупинити Цей танець.
Хоч раз Ти стань у це найтісніше коло,
Обхопивши руками плечі двох побратимів,
Мертво стиснувши долоні інших,
І тоді в заповітному колі Ти протанцюєш під безоднею
неба
Із криком по-звіриному протяжним.
Щоб не випасти із цього грішного світу,
35. Епіфора
Епіфора – це художній засіб, подібній анафорі та
протилежний їй. Адже використання епіфори
визначається повторенням кінцівок у художніх творах.
Епіфори вживаються як у поезії, так і в прозі та драмі.
Прикладом епіфори слугує уривок вірша Надії Кир’ян:
«— У тебе задовгі руки, — сказав Прокруст, — Відрубаємо
— і ти будеш щасливий.
— У тебе задовгі ноги, — сказав Прокруст, — Відрубаємо
— і ти будеш щасливий.
— У тебе задовгі вуха, — сказав Прокруст, — Відрубаємо
— і ти будеш щасливий.
— У тебе задовгий язик, — сказав Прокруст, — Відрубаємо
— і ти будеш щасливий…»
36. Антитеза
Антитеза – це протиставлення двох слів або
словосполучень, протилежних за своїм змістом.
Антитеза не обов’язково буде складатися з
антонімів – це можуть бути образи, слова у
переносному значенні, які у вірші
створюватимуть враження протилежних явищ.
Наприклад, вірш Ліни Костенко
побудовано на використанні антитези:
Комусь – щоб хліба скибка.
Комусь – щоб тільки лаври.
Одна душа – як скрипка,
а друга – як літавра.
А тут не все так чітко.
То крила, то вериги.
Від Баха – до чечітки.
Від “чижика” – до Ґріґа.
Від ніжного ноктюрна –
до громових симфоній.
Від буйного обурення –
до сміху саксофонів.
Всі голоси природи,
всі види й різновиди,
від голосу народу –
до писку індивіда.
Все в душу входить вперто.
Ввійшло – навік зосталось.
Оце такі концерти.
Аж серце надірвалось
37. Риторичні фігури:
Риторичні фігури постають внаслідок порушення
комунікативно-логічних норм висловлювання, оскільки ті
діалогічні інтонації, які вони вносять у процес мовлення, не
розраховані на реальну відповідь або практичну дію, як це
має місце в «живому», побутовому спілкуванні, коли діалог
слугує передусім потребам обміну інформацією, такому
звертанню до співрозмовника, яке передбачає відповідь або
спонукає його до конкретних учинків. Діалогічність
риторичних і словесних зворотів цілком умовна і слугує у
творах художньої літератури меті індивідуалізації та
емоційного увиразнення мовлення, привертання особливої
уваги до певних аспектів зображуваного явища, в окремих
випадках використовується з композиційною метою. Серед
риторичних фігур виділяють фігури звертання, запитання,
заперечення, оклику.
38. а) риторичне питання
Риторичне питання — це питання, яке ставиться не з метою
отримання відповіді, а з метою афористичного
узагальнення загальновідомої або очевидної думки:
Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, Боже утомлений?
(Т. Шевченко)
Інколи поставлене автором запитання мотивує подальше
розгортання художнього викладу, яке розкриває ті чи інші,
пов’язані з запитанням, смислові аспекти.
39. б) риторичне звертання
Риторичним називається звертання, яке не має на меті
дійсного контакту з особою, предметом або явищем, до якого
звертаються, і служить лише для того, щоб привернути до
нього увагу читача й висловити ставлення мовця:
Україно моя!
Чисті хвилі ланів,
Променисті міста, голубінь
легкокрила!
Україно!
Сьогодні звірів-ворогів
Ти грудьми вогняними зустріла.
(М. Рильський)
Риторичне звертання частіше застосовується у віршових,
аніж у прозаїчних текстах, де воно, крім усього іншого,
досить часто оформлює, «вводить» тему твору.
40. в) риторичне заперечення
Риторичне заперечення — це заперечення,
що має форму відповіді на вірогідне
припущення, думку уявного співрозмовника:
Ні, друже мій, не та родина!
Сучасна пісня — не перина…
(І. Франко)
41. г) риторичний оклик
Риторичний оклик — це вислів, що має
підкреслено-емоційний характер і вводиться
переважно з метою затримати або посилити
увагу на якомусь з аспектів зображуваного.
Наприклад:
О, що за туга розум мій опала!
Яка крізь серце потекла Каяла,
Що за чуття на серце налягло!
(М. Зеров)
