Нариси з історії місцевості, де розташований спільний офіс найбільшого національного оператора зовнішньої реклами України Групи Компаній "РТМ-Україна" і музичних телеканалів М1 та М2.

1. Киів. Голосіево. Деміівка
Нариси з історіі місцевості,
де розташований наш спільний офіс

2. Протягом своєї історії компанія «РТМ-Україна» змінила
кілька офісів, кожен з яких ставав для нас домом. Але з літа
2011 року у нас з’явився власний дім у Голосіївському
районі, одному з найчарівніших і найзеленіших районів
Києва.
І закортіло дізнатися більше про місце, до якого по буднях
із різних районів столиці ми приїжджаємо на 8 і більше
годин, про вулиці, якими ходимо, про сади і ліс, які бачимо
за вікном. В результаті вийшов невеличкий і далеко не
повний історичний нарис про ту частину Голосієва, яка
безпосередньо нас оточує.
Перемежаючи факти й легенди, ми прагнули, щоби ви
відчули зачарування Голосієвом. Щоби всі ми завжди
відчували себе частиною історії того куточка землі, в якому
опиняємося волею долі, були свідомі свого щастя бути на
цій землі і своєї відповідальності за неї.
Цвіла в старому Києві
Околиця Деміївка,
Садами прихилялася
До Либеді-ріки.
Там Добрим Шляхом волики
Ішли собі поволеньки —
По сіль до моря Чорного
Рушали чумаки.
музика К. М’яскова
слова Г. Киреєва
*Інформацію взято з книжок та частково з відкритих Інтернет-джерел. За
можливістю, всі джерела позначені, проблема тільки з Інтернетом — через
велику кількість передруків та анонімність багатьох текстів. Усе, що витягли,
— для інформації, не для комерційного використання.

3. «І були три брати: один на ймення — Кий, а другий —
Щек, а третій — Хорив, і сестра їхня Либідь. І
збудували вони городок в честь свого старшого
брата й нарекли його Києвом. А навколо міста був ліс і
пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі
мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від
них в Києві е поляни й до сьогодні. Деякі ж, не знаючи,
кажуть, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля
Києва був перевіз з тієї сторони Дніпра, тому й
говорили: «На перевіз на Київ». Проте, коли б Кий був
перевізником, то не ходив би до Царгорода. А втім,
цей Кий княжив у роді своєму і ходив він до царя — не
знаємо лишень до котрого, але знаємо, що великі
почесті, як оповідають, віддав йому той цар, при
якому він приходив. Кий же повернувся у свій город
Київ, тут і помер. І брати його Щек і Хорив, і сестра їх
Либідь тут померли теж».
Нестор-літописець, «Повість врем’яних літ»

4. Історія тієї частини Києва, де знаходиться наш офіс,
пов’язана із легендарними засновниками столиці — трьома
братами і сестрою: Кий, Щек, Хорів та Либідь. Відповідно до
давніх легенд, пересказаних ченцем Нестором Печерським
Літописцем, вони припливли на ладії і заснували
Дніпровських кручах місто, назване на честь старшого
брата.
«Припущення про те, що в V ст. н. е. основоположниками
Києва було троє братів Кий, Ще та Хорів, і що Київ названий
по імені старшого брата Кия, все-таки припущенням і
залишається», — писав з цього приводу поет, актор і
дослідник Микола Вінграновський. — «Незаперечно інше:
на монетах скитських боспорських царів (а це V ст. до н. е.)
є зображення царського жезла, що по-скитському звався
кий. Пізніше зображення цього ж скитського царського кия
перейшло на монети й печатки київських князів і означало
воно «місто верховної влади країни та ії символу Кия».
Отже, Кий, Київ — це Головний, Єдиний, Той, що стоїть над
усіма. Вінчало цей жезл триконечне навершя, яке стало
нашим національним гербом і яке ми тепер називаємо
«тризубом».
Пам’ятник засновникам Києва.
Скульптор В. Бородай, архітектор М. Фещенко

5. Деякі історики й письменники не відкидають історичності
фігури Кия. Валерій Шевчук у книзі «Мисленне дерево»
доводить, що Кий міг бути учасником Троянської війни,
героєм Трої, після поразки якої дістався наших берегів і
розбудував тут Змійові вали, що проходять недалеко від
Голосієва і є укріпленою оборонною лінією, яка захищала
Київ з півдня та заходу.
Стосовно земного існування Либеді ще більші сумніви: чи
була вона насправді, а якщо була, то ким — сестрою,
дочкою, дружиною чи коханкою Кия?
В легендах Либідь постає прекрасною царівною, гарною, як
травневе сонечко, але гордою і неприступною: вона
відмовила усім лицарям, князям і королевичам, які
приїздили до Києва з різних куточків світу, лишилася
самотньою і поселилася на Дівич-горі, названої так на її
честь. Ця Дівич-гора, за свідченнями науковців, є Лисою
Горою. Наш офіс насправді не так вже й далеко від цього
фантастично-історичного місця! Зоставшись самотою, за
легендами, царівна плакала до кінця свого життя, так і
наплакала струмочок, а потім і цілу річку. Де поховали
Либідь, невідомо, переповідають, що у Києві.
Царівна Либідь. Фреска із Софії Киівськоі

6. Либідь — це метафора птиці, ріки, мрії
А річка Либідь була славною, легендарною і судноплавною.
Зараз у це важко повірити, але ще у IX столітті нею плавали
великі військові й торговельні судна, рибалки виловлювали
величезну кількість риби, в тому числі осетрових порід. За
легендами, у давні часи жив у Либеді гігантський сом, що
топив маленькі суденця, забирав під воду коней з возами і
домашню худобу, яка приходила напитися води.
Найдавніша літописна згадка про річку Либідь у 968 році
свідчить, що на її берегах розташовувалися численні
мукомельні млини київських монастирів, у либедських
ставках ловили рибу, а солодку воду із джерела Бусловіца
(один із маленьких притоків Либеді, орієнтовно в районі
Саперної Слобідки) продавали у Києві відрами.
М. Реріх. Заморські гості

7. Із розвитком міста річка занепадала. Тепер значну частину ії
русла становлять бетонні блоки і підземні колектори. Ще
півтора століття тому вже тоді маленька Либідь
розливалася у весняні повені, затоплюючи територію, яку
сьогодні можна уявити як від Повітрянофлотського
проспекту до Площі Перемоги. Були спроби зробити канали
для Либеді, але нічого з того не вдалося.
У 1938 р. Либідь стала Либідським колектором, з'єднавши
Петровську насосну станцію і Дніпро. Те, чим зараз є
славетна річка Либідь, впадає у Дніпро неподалік від
Південного мосту. Ширина Либеді в середньому близько 4
метрів, глибина — 20 см. Кожної весни київська влада
обіцяє здійснити «комплекс заходів» з розширення русла та
очищення либідськоі води від промислових стоків, але все
обіцянки лишаються невиконаними.
Сучасна річка Либідь
Ця річка не жива. Ця річка не живе.
Вона осліплена, оскіплена навіки.
її бояться і моря, і ріки,
Бо річка ця — погибель їх пливе.
Народжена для нас, вона убита нами.
Від Либеді лишилось лиш ім'я.
І з піднятими в смерть свою руками
Вона іде сама вже не своя.
М. Вінграновський

8. Голосіївський ліс
Походження назви «Голосіїв» достеменно невідомо, хоча
знаємо, що за давньоруських часів тут був суцільний ліс. У
XIIІ столітті під час навали хана Батия в цьому лісі жінки та
діти ховалися від татаро-монгольских полчищ, а дерева по
особливому скрипіли — «голосили», — плачучи за тими,
хто загинув від рук кочовиків. Кажуть, звідси і пішла ця
назва: від «голосити» — оплакувати.
Дивний голос тутешніх дерев не пропав і сьогодні: в лісі
біля Дідоровки чи у Голосіївському парку тихими вечорами
можна почути тужний скрип, який нагадує про можливе
походження назви цього місця.
Втім воно обжито набагато раніше, адже у найближчих
голосіївських околицях (Чапаївка, Пирогове, Лиса Гора,
Корчувате, Хотів) знаходять археологічні пам’ятки, що
свідчать про їх заселення від періоду неоліту і до
давньоруських часів.

9. У середньовіччя велика територія, до якої входили
Голосієво, Феофанія, Китаєво, Пирогово, Корчувате і Конча-
Заспа, належали Видубицькому, Лаврському та
Михайлівському монастирям. Було збудовано кілька храмів
(зокрема, відроджена нині Голосіївська пустинь) і
митрополичих резиденцій, але в цілому саме тому, що був
частиною монастирських земель майже до кінця ХІХ
століття, Голосіївський ліс завдячує своєму збереженню.
Вже на початку ХХ ст. під час Першої світової і
громадянської війни чудові вікові дуби було вирубано на 2
км навкруги Деміївки. Зі встановленням радянської влади
монастирські володіння були націоналізовані і територія
Голосіївського лісу почала забудовуватись.
Голосіївська Пустинь

10. Колишнє монастирське господарство Голосіїв на початку
20-х років минулого століття було передано
Сільськогосподарському інституту (тепер — Національний
аграрний університет), який тоді щойно виокремився з
Київської Політехніки. Одразу почали будувати 6
навчальних корпусів на гребені пагорба, який раніше був
Голосіївським Шляхом, а тепер поділений на 2 вулиці, що
мають назву на честь героїв оборони Києва у Другій світовій
війні.
У 2013 році головний корпус Університету пережив страшну
пожежу: майже повністю вигорів верхній поверх,
зруйновано дах і частково стіни будівлі. Казали, що
постраждали архіви університету, хоча достеменно це
невідомо. Зараз корпус відремонтований і готовий знову
приймати студентів.
Національний університет біоресурсів
і природокористування
України

11. У 1941 р. лінія оборони проходила по Голосіївському лісі
неподалік від корпусів аграрного та лісотехнічного
інститутів. Оборону тримали регулярна армія та загони
студентів-ополченців і 11-13 серпня їм навіть вдалося
зупинити і відкинути німців майже до попереднього рубежу
укріпленого району. З тих часів до сьогодні лишилися
шанці, просто біля висотного житлового будинку на вул.
Генерала Родимцева, в яких понад 70 років тому армійці та
студенти стримували натиск ворогів.
У 1979 році на території Сільськогосподарської академії (на
розі вул. Героїв оборони і вул. Генерала Родимцева) було
встановлено меморіальний комплекс воїнам, полеглим
1941-1945 роках. Щороку у День Перемоги студенти і
викладачі Національного аграрного університету
покладають квіти і віддають шану героям, які полягли тут,
захищаючи Київ.
Пам’ятник
на братській
могилі воінів, що
тримали оборону Києва
Скульптор
Я. Гончаренко
архітектор
В. Гнездилов
Шанці з часів 2-ої Світової війни

12. Деміївка
Селище «Нижня Либідь Деміївка» вперше з’являється
записаним у міських адміністративних книгах на початку ХІХ
ст.: воно було невеличким (усього 10 хат, 34 мешканці),
розташоване на південь від Києва, за ним виднівся
Голосіївський ліс, а поряд протікала стародавня річка
Либідь. Назва його походить, скоріш, від імені або
прізвища.
Ця околиця Києва почала інтенсивно заселятися в першій
половині XIX століття, коли розгорнулося будівництво
укріплень на Печерську. Сюди виселяли громадян, у яких
відбирали садиби для зведення фортець і валів. Цей район
близький і сполучається з так званою Новою забудовою
(район метро Либідьської, частинка колишньої
Паньківщини).
Особливість Деміївки була у тому, що земля тут ніколи не
була приватною, а належала державі чи громаді. Тут було
легко отримати дозвіл на будівництво, а тому Деміївка була
однією з найбільш забудованих околиць Києва: У 1900 році
вона мала вже 506 дворів та 2848 мешканців.
Деміівка давня. Фото з архівів

13. У другій половині ХІХ ст. на Деміївці було побудовано
цукрорафінадний завод, а при ньому першою на весь Київ
відкрилася міська лікарня. Власники заводу — родини
Терещенків і Ханенків — шановані у Києві меценати і
просвітники.
Завод «Roshen»
Після рафінадного у Деміївці розбудовано пивний завод,
салотопне підприємство (де варили мило і робили також
свічки), цукеркову фабрику, спиртогорілчаний завод тощо.
Частина із них трансформувалися та існують і сьогодні, як-от
АТ «Київгума» (одразу за Деміївським ринком), яке виросло
зі спиртогорілчаного заводу ХІХ ст. Або відома фабрика ім.
К. Маркса, нині підприємство «Roshen», що постало із
першої цукеркової фабрики Києва.
Родина Терещенків

14. Киівський трамвай на кінній тязіОднак до 1918 р. Деміївка не була частиною Києва. Тільки
17 вересня 1918 р. було видано наказ про приєднання
Деміївки та Саперної слобідки до Києва. До тих пір Деміївка
було окремим селищем, відстань від якого до офіційного
кордону Києва (трохи більше 1 км) з 1891 р. долали
першим трамваєм на кінній тязі.
Маршрут першого київського трамваю починався з
нинішньої площі Л. Толстого і завершувався біля
Келерового саду (десь у районі готелю «Мир»). Тут же було
відкрито перше у місті трамвайне депо. З 1911 р. трамвай
став електричним.
Взагалі, Деміївка вважалася транзитним районом, який
сполучав українську столицю із південними областями
через Великий Васильківський шлях. У радянські часи ця
частина міста була Московським районом Києва.
Тепер це Голосіївський район.

15. Бібліотека
На Деміївці, просто поруч із метро Деміївка, знаходиться
найбільша бібліотека України, яка також входить до
десятки найбільших бібліотек світу: Національна бібліотека
України ім. В. І. Вернадського.
Видатний вчений, перший президент Української Академії
Наук, став головою комітету, якому було доручено Радою
міністрів Української Держави у 1918 році створити фонди
«Національної бібліотеки Української Держави».
Оскільки засновником бібліотеки була Українська
Незалежна Держава (інша назва — Незалежна Українська
Народна Республіка), то в бібліотеці зберігалося чимало
документів періоду української незалежності 1917-1920-хх
років. Але 24 травня 1964 р. у приміщеннях, де зберігалися
архіви цієї доби, сталася пожежа, яка тривала кілька днів і
повністю винищила архіви української державності.
Дисиденти і шістдесятники не сумнівалися в тому, що це
була диверсія радянської влади.
Спочатку фонди і правління бібліотеки знаходилися на
Володимирівській вулиці поруч із Університетом св.
Володимира. Згодом бібліотека кілька разів переїжджала.
Будівля на Проспекті 40-річчя з’явилася у 1989 році, вона
нараховує 27 поверхів, причому деякі з них е підземними.
Бібліотека
ім. Вернадського

16. Добрий шлях
Не просто вулиця, а ціла місцевість, яка пролягає між цим
Цимбаловим яром і Голосіївським лісом. Вулиця Добрий
Шлях відома з 2-ої пол. ХІХ ст. За переказом, тут виряджали
чумаків до Криму, бажаючи їм доброї дороги.
Цю ділянку Деміївки забудовували вже на початку ХХ ст.
Відома вона своїм сплетінням маленьких вуличок і
провулків.
Незважаючи на брак історичних відомостей чи якихось
гучних фактів про Добрий шлях, він є одним із магічних
місць Києва. Це місце, на якому протягом століть
виряджали у подорож чумаків, і, за фантастичним
припущенням одного з письменників, від Доброго шляху
починається небесний Чумацький шлях — наша галактика, у
якій розташована наша Сонячна система і наша Земля.
Щось тут таки є, на цьому Доброму шляху… Недаремно
поруч іще одне «місце сили» — Лиса Гора.
Царівна Чумацький шлях

17. Лиса гора
Перші поселення на теренах Лисої гори належать до ІІІ
тисячоліття до н. е., цей висновок зробили археологи на
основі знайдених рештків червоноглиняного посуду
трипільської культури.
З часів Київської Русі гора мала назву Дівич-гора на честь
царівни Либідь, яка зреклася родинного життя і, вважають
деякі історики, була жрицею давньої слов'янської богині.
У кожній цивілізації знаходять сліди таких культів, в яких
богу чи богині служили жінки, що присвячували цьому своє
життя, а верховною жрицею часто була дівчина зі знатного
роду: князівна, королівна, принцеса… Отже, наша Либідь,
ймовірно, була давньоруською «весталкою», а Дівич-гора
закріпилася у свідомості киян як місце сакральне, віддане
жінкам.
Хоча Лисою Дівич-гора стала десь у ХІХ столітті,
перейнявши цю назву від інших Лисих урочищ (у Києві
таких є кілька), які були улюбленим пристановищем
«київських, іногородніх та навіть іноземних відьом».
Філіп Фрідріх фон Хетч. Весталка, що сидить біля вогню

18. Лиса гора пронизана печерами, про які кажуть, що їх
робили ще давньоруські волхви і в яких під час нашестя
хана Батия ХІІІ ст., кияни ховалися від монгольських
полчищ. За переказами, хан велів замурувати входи до
печер, отже, загинули тисячі киян. Вважається, що з тих пір
Лиса гора зажила слави небезпечного й неспокійного місця,
в якому люди втрачають розум чи зникають.
У дохристиянські часи на Дівич-горі було капище
язичницьких богів, на якому давні жерці справляли ритуали
слов'янської релігії. Після хрещення Русі послідовники і
жерці давньослов’янського культу переховувалися у
печерах «Лиски» і, кажуть люди, зберігали там сакральні
для язичницької віри речі, а також золото і срібло. І ще,
прагнучи залишити свідоцтва про давню релігію слов’ян,
різьбили на камені знаки давнього письма. Також люди
знаходили у печерах апокрифічні книги, в яких писалася
альтернативна (апокрифічна) історія з Нового Заповіту,
поєднана із давніми віруваннями слов’ян.
Лиса гора

19. Монахи Печерської лаври розширили давні підземелля і
ходи, розбудувавши підземне місто і поєднавши під
землею Лису гору і Лаврські печери. Протягом
середньовіччя Лиса гора відома як місце легенд: якихось
історичних подій там не відбувалось, але недобра слава
про відьомське місце поширювалася далеко за межі Києва
й України. З покоління в покоління передавалися перекази
про чортів, відьом та всяку нечисть, яка влаштовують свої
шабаші на усіх чотирьох київських Лисих горах, у тому числі
на тій, що була тоді Дівич-горою.
По наказу Петра І на Дівич-горі збудували військове
укріплення, і до відьомських легенд додалися відомості про
солдатів, які безслідно щезали, спробувавши пройтися
підземними ходами. Або втрачали глузд після нічних
чергувань поблизу із давніми капищами. Однак солдати не
забували вирізьбити свої імена, свій рік чи вік на цеглинах
фортеці, — таких артефактів на «Лисці» чимало.
Понад 200 років Лиса гора знаходилася під урядуванням
військових: були там воєнні бази Російської імперії,
Радянського союзу, фашисти ховали там свої танки «Тигри»,
після Другої світової війни у підземеллях був військовий
завод. Ще на Горі страчували через повішення засуджених
злочинців, ховали їх там же. Лише у 70-ті роки ХХ ст.
військові пішли із Лисої гори, лишивши ще й радіовишку,
яка яка глушила у радянському Києві різні «ворожі» західні
станції.
Написи на каменях фортів Лисої гори Лисогірський форт

20. Дотепер під Лисою горою існує ціле підземне місто, яке
складається із комплексу підземель: від келій давніх
жерців, давньоруських монахів до залишених сучасних
військових баз.
На Лисій горі сьогодні проводять екскурсії містичної
тематики, справляють свої культи прихильники язичництва,
грають у фантастичні «реконструкції» толкієністи, катаються
у свої сезони велосипедисти і лижники… Кажуть, що відьми
продовжують збиратися тут на свої шабаші двічі на рік.
Статистика про велику кількість самогубств і злочинів,
пов’язаних із Лисою горою.
Колись це місце було давнім святилищем на честь богів
Вогню, Сонця, Життя — тепер його вважають
«смертельним». У цьому є певна історична логіка: завжди
боги давніх релігій ставали демонами у нових віруваннях.
Пам’ятаючи про це, кияни зовсім не перестрашені від
сусідства із Лисою горою. Вона лишається сакральним,
знаковим місцем у Києві, частиною тієї правдивої історії
міста, якої не вчать у школах і яку ще доведеться
видобувати-реставрувати з товщі віків.
Збір цілющих трав на Лисій горі.
Картина Музею-Аптеки

21. Вулиця Конотопська названа так на честь міста Конотопа
Сумської області, Уральська — на честь Уральських гір, а
Листопадний провулок славний тим, що до нього не
приписано ані одненької споруди: провулок є, але адрес за
ним немає. Принаймні так було ще кілька років тому, але
зараз ситуація могла змінитися.
Сьогодні на цих вуличках розташовані будиночки
приватного сектору, при багатьох — невеличкі плодові
сади. Гарна місцина влітку, казкова взимку.
З літа 2011 року майже на розі вулиць Голосіївської та Олега
Кошового розташовується офіс телеканалів М1, М2 та Групи
Компаній «РТМ-Україна».
Вулиця Олега Кошового
Названа так у 1944 р. на честь відомого молодогвардійця.
Сьогодні це одна вулиця для колишніх двох: Горяної та
Першої Нової.
Її оточують, чи до неї прилягають, кілька різних вуличок
(Уральська, Райгородська, Санітарна, Снайперська,
Конотопська), які раніше мали одну назву: Нова. Часом,
щоби розрізнити її ділянки, до Нової додавала цифри:
Перша Нова чи 30-та Нова.
Вулиця Цимбалів Яр утворилася у 2-й половині ХІХ ст. і
названа так іменем одного з домовласників — Цимбаленка.
Сьогодні за цією вулицею приписаний дім-музей Родини
Якубовських, фасад якого виходить на вул. О. Кошового. В
домі, в якому мешкає родина Якубовських, зберігається чи
не найбільша в Європі колекція ключів від міських брам,
багато залізної утварі минулих століть, а також ікони,
написані на дереві, які здебільшого розміщувалися не у
храмах, а були домашніми іконами посполитого люду.
Вулиця Олега Кошового

22. У нашому районі Києва ще багато цікавих і таємничих
місцин.
Корчувате — з чудовими затоками та островами, на одному
з яких, заповідному Жуковому, туристів - екстремалів
приваблює так звана «труба», напівзатоплена недобудова
тунелю під Дніпром. Є Феофанія, славна ландшафтним
дизайном парків. Є Паньківщина і Ямки, ті самі, що описані
Купріним у повісті «Яма». Байкове і Ширма, а на іншому
кінці району — Мишоловка. Китаєве, де, кажуть, зберіглися
монаші келії та укріплені споруди з часів Київської Русі. Не
дуже далеко від нас Пирогове, Музей історії та побуту
просто неба. Є Багрінова гора, яку великий князь Всеволод
Мстиславович у 1070-му році подарував Видубицькому
монастирю. Та й власне Видубичі поруч: за однією з версій,
саме тут у Дніпрі виринула («видубила») повержена
Володимиром статуя давнього бога Перуна.
Що й сказати, на кожному кроці тут проступає давній Київ,
середньовічний Київ, посполитий Київ нових часів. Вивчати
й вивчати нам історію своєї землі, відкриваючі її справжні
сторінки!
Саме тому це есе про місцевість, де розташований наш
офіс, є тільки невеличким нарисом і спробою зацікавити вас
до власних розвідок про ті місця, де ви працюєте.
Дякумо, що приділили час!