2. Кінець ХІ — середина ХІІІ ст. були періодом занепаду й
увійшли в історію Київської Русі як період політичної
роздробленості. Окремі князівства прагнули до
самостійного розвитку. Уже у ХІІ ст. на території Русі
з’являються окремі самостійні князівства і землі:
Галицьке, Волинське, Київське, Муромське,
Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-
Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-
Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та
Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою
роздробленості був її прогресуючий характер. Так,
якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то їхня
кількість на початку ХІІІ ст. становила 50.
5. Київське князівство разом із столицею містом Києвом було
основним. Межі князівства, в основному, проводились по річках
Прип'ять, Дніпро, Стугна (Рось), Случ (Горинь). Київське
князівство поділялося на ряд удільних князівств: Вишгородське,
Білгородське, Васильківське, Брягінське, Торчеське, Пороське
(Михайлівське), Трипільське, Канівське. Київщина належала до
найбільш розвинених в економічному відношенні земель Русі. У
літописах згадується, що на її території було 79 міст, серед яких
Київ, Канів, Черкаси, Остер, Овруч, Житомир, Чорнобиль,
Мозир. Населення Києва тоді складало близько 50 тис. жителів.
Міста, як правило, були центрами ремесла і торгівлі. Через
Київське князівство проходив Грецький, Соляний і Залозний
торговельні шляхи. Основу господарства князівства складало
орне землеробство.
Київ залишався релігійним центром Русі, куди прагнули
потрапити прочани з усіх куточків держави.
6. Київська земля, що була давнім політичним і територіальним
центром Київської Русі, не перетворилася, на відміну від інших
земель, на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній.
Упродовж ХІІ — першої половини ХІІІ ст. до неї ставилися як до
власності великокнязівського київського престолу і навіть як до
спільної спадщини давньоруського князівського роду.
Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного
масштабу. Лише за одне століття (1146—1246 рр.) київський
престол 46 разів переходив від одного князя до іншого.
У такій княжій колотнечі фактичними господарями Києва стали
бояри. Вони виганяли або труїли небажаних князів,
запрошували на престол того князя, який їм подобався.
Наприклад, так сталося з Володимиро-Суздальським князем
Юрієм Долгоруким, який тричі захоплював Київ, але в 1157 р.
був отруєний під час застілля.
7. Звісно Київ не отримував вигоди від князівської боротьби. В історію
ввійшов страшний погром, заподіяний місту в 1169 р. князем Андрієм
Боголюбським (син Юрія Долгорукого), який намагався знищити Київ
як столицю-суперницю, натомість піднявши роль свого князівства.
Літопис про погром Києва дружиною Андрія Боголюбського
(1169 р.)
«І грабували вони два дні увесь город — Поділля, і Гору, і монастирі, і
Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і
нізвідки: церкви горіли, християн убивали,
а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць
розлучуючи із мужами їхніми. Діти ридали,
дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна
без рахунку, і церкви оголили від ікон, і книг,
і риз, і дзвони познімали... і всі святині були
забрані. Запалений був навіть монастир
Печерський... І був у Києві серед усіх людей
стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози
безперестанні».
8. Після загибелі в битві з монголами на річці Калка в 1223 р.
чернігівського князя Мстислава Святославовича політична роль
Києва занепала. Київські князі вже не впливали на перебіг
подій. Останнім київським князем був Михайло Всеволодович
(1235—1239 рр.), який, дізнавшись про наближення монголів,
утік із міста в Угорщину. Напередодні страшної навали місто
залишилося без князя.
У 1240 році Київське князівство захопили монголо-татари. Хан
Батий зруйнував Київ, після чого він остаточно втратив
значення столиці Давньоруської держави. Як пише тогочасний
мандрівник та місіонер Плано де Карпіні, що через декілька
років після погрому у Києві – було знищено близько 600 церков,
понад 20 монастирів, а в Києві залишилось коло 200 уцілілих
домів. Хоча треба брати до уваги, що хан Батий захопив Київ
лише через 70 років після спалення його Андрієм
Боголюбським. І як пише літописець: «Суздальці так
зруйнували в 1169 році Київ, що татари не мали вже що
руйнувати 1240 року».
10. Чернігівське князівство разом із Київським та Переяславським
складали державне і територіальне ядро Русі, яке сформувалося в ІХ
ст. Столиця – місто Чернігів. Основна територія Чернігівського
князівства була на лівобережжі Дніпра, в басейні рік Десни й Сейму, на
землях, заселених сіверцями. Згодом територія князівства
поширилася на землі радимичів і частково вятичів і дреговичів.
Чернігівське князівство належало до економічно розвинених. Проте в
господарському розвитку князівство було неоднорідним. Найбільш
розвиненими були землі навколо Чернігова. Більша частина князівства
була вкрита лісами. Економічних зв’язків між окремими районами
майже не існувало. Серед міст виділявся Чернігів — другий після
Києва центр Русі. Загалом у князівстві нараховувалося більше 40 міст.
Найбільші міста: Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Брянськ,
Путивль, Курськ, Любеч, Глухів, Чечерськ, Гомель, Вир, Хоробор,
Морівськ . Князівство поділялося на 16 уділів (найбільший —
Новгород-Сіверське князівство).
11. У період свого розквіту в середині ХІІ ст.
князівство справляло великий вплив на сусідні
землі й навіть претендувало на роль об’єднувача
земель Русі. Ольговичі були однією з
найвпливовіших княжих родів. Певний час вони
володіли і Києвом. Саме тоді в Києві було
збудовано Кирилівську церкву, яка стала
усипальницею чернігівських князів. У першій
половині ХІІІ століття внаслідок довгої боротьби
чернігівських князів за Київ і Галич, що велася з
перемінним успіхом, Чернігівське князівство
занепало.
18 жовтня 1239 Чернігів захопили монголи.
12. Успішна антиполовецька боротьба київського,
волинського, галицького, переяславського і
смоленського князів на чолі зі Святославом
Всеволодовичем викликала заздрість новгород-
сіверського князя Ігоря Святославича. Дізнавшись про
чергову перемогу Святослава, він звернувся до своїх
васалів із закликом здійснити самостійний похід:
«Підемо в похід і собі славу здобудемо!» Але похід
1185 р. обернувся трагедією. Військо Ігоря загинуло в
битві на берегах річки Каяли, а сам він потрапив у
полон.
Саме цьому невдалому
походу Ігоря Святославича і
присвячений твір невідомого
автора «Слово о полку Ігоревім».
14. Переяславське князівство як один із трьох осередків формування
Русі склалося ще з його розподілу між синами Ярослава Мудрого.
Центр – місто Переяслав. Займало територію по лівих притоках
Дніпра – Сули, Псла, Ворскли, на заході межувало з Київським
князівством, на півночі – з Чернігівським, на сході і півдні – з Диким
полем. На відміну від інших князівств, у ХІІ — першій половині ХІІІ
ст. Переяславське князівство не мало політичної самостійності й
було цілком залежним від Києва, а пізніше — від Суздаля і
Чернігова. У ньому, як правило, сиділи князі, які мали посісти
київський престол, або ті, хто отримував це князівство як
компенсацію за відмову від претензій на Київ. Переяславське
князівство було форпостом Русі в обороні від грабіжницьких
нападів половців.
Попри небезпечне сусідство зі степом, господарство князівства
було розвиненим: на родючих землях збиралися великі врожаї,
випасалися численні стада худоби. Проте згодом часті набіги
кочовиків зумовили занепад господарства. Князівство стало
отримувати продовольчу допомогу від київських князів.
15. На межі Переяславського князівства існував Посульський оборонний
рубіж, який був розташований вздовж русла р. Сула. Цей рубіж був в
основному природного характеру. Від верхів'я Сули до її гирла відомо
18 давньоруських городищ, які були розташовані вздовж її правого
берега на відстані близько 10 км одне від одного, а саме: Ромни,
Глинськ, Синець, Кснятин, Лубни, Лукомль, Жовнін, Воїнь. В цих
поселеннях на той час уже існували дерев’яні укріплення із мережею
блокпостів, які розміщувалися в сторону нападу кочівників.
Також були сигнальні пости, де в разі небезпеки запалювалося велике
вогнище, що давало можливість фортеці підготуватися до оборони.
Цікаво те, що ці пости були своєрідним випробуванням для вояків,
адже найменша необачність, безвідповідальність коштувала життя як
сторожовим, так і самій фортеці. Патрулювання на цих сторожових
вежах деколи було своєрідним покаранням — зумів запалити вогнище
та сповістити про небезпеку, то значить врятувався та спокутував
провину. Біля даних сторожових блокпостів охоронці часом проживали
можливо і роками, вели домашнє господарство.
17. Найвизначнішим із переяславських князів був Володимир
Глібович — онук Юрія Долгорукого, який правив у 1169—
1187 рр. Його головною турботою була боротьба з
половецькими ханами Кобяком і Кончаком. Після невдалого
походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря проти
половців Переяславське князівство опинилося в край
важкому становищі. У 1186 р. половці обступили місто. У
такому скрутному становищі Володимир зміг розгромити
половців під стінами міста, а наступного року разом з
іншими князями відігнати половців далеко від Русі. Проте під
час походу 1187 р. він застудився і невдовзі помер. Саме в
оповіді про смерть цього князя літописець ужив стосовно
земель Південної Русі назву «Україна»: «І плакали по ньому
всі переяславці... За ним же Україна багато постогнала». Це
— найдавніша згадка назви «Україна» в писемних джерелах.
19. Галицьке князівство було розташоване на території сучасної
Галичини з центром у місті Галич. Князівство займало північно-східні
схили Карпатських гір, верхів'я Дністра, Пруту й Серету, на півдні його
територія доходила до Чорного моря й Дунаю. Найбільші міста:
Перемишль, Галич, Звенигород, Теребовль, Текуч, Галич. Воно мало
вдале розташування, будучи недосяжними для нападів кочовиків зі
степу. Ці землі були густозаселені та мали розвинуте господарство, а
їхні міста стояли на важливих торговельних шляхах із Заходу. Крім
того, у Галичині містилися значні родовища солі — важливого товару,
яким забезпечувалася вся Київська Русь та сусідні держави.
Торгівлю, особливо зовнішню, вели в основному бояри, які на цьому
швидко збагачувалися. Поряд з цим у долинах рік мешкало сільське
населення, яке займалося орним землеробством (сіяли жито, овес,
ячмінь, пшеницю), тваринництвом, рибальством, мисливством та
бджільництвом. Значного розвитку досягли обробка хутра і шкіри,
гончарство, ливарне та ювелірне виробництво.
20. Галицьке князівство стало незалежним у 1084 році, коли в Перемишлі
здобув владу князь-вигнанець з династії Рюрик Ростиславич. Невдовзі
його брати Володар і Василько утвердилися, відповідно, в Звенигороді
та в Теребовлі. В 1144 році Володимирко Володарович закінчив
об'єднання галицьких земель в єдине князівство.
Галицьке князівство досягло найбільшої могутності за князювання
Ярослава Осмомисла (1152–1187) – сина Володимирка. Він
встановив союзницькі відносини з візантійським імператором,
угорським королем, німецьким імператором Фрідріхом Барбаросою та
суздальським князем Юрієм Долгоруким, з дочкою якого був
одружений. Після смерті Ярослава настали занепад князівської влади
і ослаблення впливу Галицького князівства. З цього скористалися
угорські королі, які 1188 року захопили Галич. Проти іноземних
загарбників спалахнуло Галицьке повстання 1189 року. У 1189–1199
роках у Галичі правив Володимир Ярославович, син Осмомисла.
22. Волинське князівство займало території сучасної Волині з центром у
місті Володимирі. Князівство займало територію по Бугу, Стиру, Горині
й правих притоках Прип'яті. Ці землі були густо заселеними й
економічно розвинутими. У складі Русі Волинська земля мала
традиційні міцні зв’язки з Києвом. Найбільшими містами були:
Белз, Берестя (Брест), Володимир, Дорогочин (Дрогочин), Ізяславль,
Луцьк, Пересопниця. Із часів Ярославичів київські князі вважали її
своєю вотчиною і не бажали віддавати в спадкове володіння будь-якій
князівській лінії. Унаслідок цього до середини XII ст. Волинь не мала
власної династії князів: вона або безпосередньо управлялася з Києва,
або ж волинський престол займали київські ставленики. Окрему
князівську династію на Волині започаткував онук Володимира
Мономаха – Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі
протягом 1136—1142, 1146—1154 рр. Ізяслав, який усе своє життя
боровся за київський престол, не сподівався, що він надовго
затримається в Києві, і 1170 р. разом із родиною переїхав до
Володимира-Волинського, перетворивши князівство на свою вотчину.
23. В 1199 році волинський князь Роман
Мстиславич об'єднав Галицьке і
Волинське князівства в єдине Галицько-
Волинське князівство. Після занепаду
Києва саме туди переміщується центр
економічного і політичного життя. Князь
придушив боярську опозицію, вів
успішну боротьбу проти половців, а
також сусідніх держав, що прагнули
захопити Галичину і Волинь. Роман
Мстиславич загинув в одній із битв у
1205 р.
24. В 1205-1238 рр. стався тимчасовий розпад князівства. Втручання бояр
у справи престолонаслідування посилилися, відчувався тиск з боку
Польщі й Угорщини. Але Данилу Галицькому і його братові Васильку
вдалося відборонити князівство.
В 1238-1240 рр. відновилася єдність князівства. На престол посів
Данило Галицький. За його правління Галицько-Волинське князівство
досягло свого розквіту. Данило Галицький заснував міста Холм і Львів,
укріпив фортецями Володимир, Галич, Білгород та інші міста.
Данило Галицький успішно відбивав напади Польщі, Угорщини,
Тевтонського ордену, брав участь у першій битві з монголо-татарами
на р. Калці.
В 1239р. Навіть встановив владу над Києвом. Однак об’єднанню усіх
цих земель під владою Данила Галицького завадила монголо-
татарська навала. Боротьба з монголо-татарами, Угорщиною,
Польщею поступово призвела до занепаду князівства.
25. Таким чином, у ХІІ — на початку ХІІІ ст. відбувся
остаточний розпад Русі на окремі князівства, які, у
свою чергу, поділялися на уділи. На південноруських
землях постали Київське, Чернігово-Сіверське,
Переяславське, Волинське і Галицьке князівства. Усі
вони мали певні відмінності у своєму розвитку й різну
подальшу історичну долю. Певний час зберігався
авторитет Києва як політичного центру Русі. Але
постійна боротьба за нього між князями призвела до
його занепаду. У кожному князівстві утвердилася
власна княжа династія, але всі походили від Рюрика,
тобто були родичами. Ще існувала примарну ідея про
майбутню єдність колишньої Київської Русі.
Роздробленість засвідчувала про новий закономірний
етап розвитку земель Русі.
