Download to read offline
490,23.docx
- 1. ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІУЧНІВ ШЛЯХОМ ВИВЧЕННЯ ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА ЯК ЗАСОБУ ВИХОВАННЯ
- 2. 2 Пізнай свій край…себе, свій рід, свій нарід, свою землю – і ти побачиш свій шлях у життя. Г. Сковорода У посібнику відображені дослідницькі матеріали, зібрані в результаті краєзнавчих пошуків, які допомагають всебічно з’ясувати особливості минулого рідного краю у контексті історії України. Висвітлено передумови, перебіг та значення Кліщинського селянсько- козацького повстання 1767-1770 р.р. як визначної події нашого регіону. Створено життєпис видатного земляка Дениса Никифоровича Невкритого, відомого художника, реставратора та письменника, з метою популяризації його життя і діяльності. Посібник може бути використаний вчителями історії, вчителями- предметниками, класними керівниками, бібліотекарями та працівниками музеїв для організації різних форм позакласної роботи. Адресовано усім, кому небайдужі історико-культурні традиції українського народу, які черпаються з місцевих криниць самобутності і неповторності.
- 3. 3 ЗМІСТ ВСТУП.......................................................................................................4 РОЗДІЛ 1.Основні напрямкикраєзнавчих досліджень 1.1.Історія створення села Кліщинці......................................................6 1.2.Про що зітхає Казенна гора................................................................8 1.3. Історико-культурні пам’ятки ........................................................... 12 1.4. Життя і діяльність відомих земляків................................................15 РОЗДІЛ 2.Продовжувач життя картин 2.1.Непересічна постать Дениса Никифоровича Невкритого…...........22 2.2. Робота над продовженням життя картин….....................................33 2.3.Літературна творчість нашого земляка….........................................43 ВИСНОВКИ ............................................................................................ 48 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.....................................49 ДОДАТКИ 1.Легенда про Кизівер….........................................................................50 2.Фотографії із сімейного архіву родини Невкритих….................... 54 3.Фотографії картин…............................................................................57
- 4. 4 ВСТУП В час бурхливогопротистояння українського народу з країною - агресором, в умовах кровопролитної боротьби за збереження державності та територіальної цілісності України, вивчення історичного минулого рідного краю набуває особливої актуальності. Воно стає дієвим засобом громадянсько - патріотичного виховання, формування національно - історичної свідомості та державницькихпочуттівіякостей молодого покоління. Вивчення історичного минулого окремих регіонів України є досить важливоюсправою,оскількиісторіянародускладаєтьсясамезчастинокісторичних процесівкожного краю.Знайомство зісторієюрідного краю в закладі освіти сприяє виробленню в учнів вміння самостійно вести дослідницько - пошукову роботу з вивчення проблеми як регіональної, так і місцевої історії і є одним із джерел збагаченняїхзнаннямипро минулеісучаснерідногокраю,виховуєлюбовдонього і формує високі громадянські якості. Ці знання допомагають дітям усвідомити нерозривну єдність поколінь, зв'язок минулого рідного села з історією усієї держави, відчути причетність до кожної сім'ї і вважати своїм найбільшим обов'язком стати гідним спадкоємцем кращих традицій рідного краю - складової частини незалежної України. Сучасний зміст історичної освіти акцентує увагу на пріоритетності регіональної історії, на формування у підростаючого покоління національно-історичної пам'яті, виховання якостей громадянина-патріота, що неможливо без широкого використання в освітному процесі історико-краєзнавчого матеріалу. В історії нашої країни велику роль відіграв Черкаський край. Наша Черкащина розміщена в центрі України і може служити її візитною карткою, тому що уособлює в собі щось від кожного регіону. Навіть назва області пов'язана з історією всього українського народу, тому що були часи, коли українців називали черкасами.
- 5. 5 Щоб знати історіюрідного краю, його треба любити. Але доречно нагадати мудрий вислів Максима Рильського: «Мало любити свій рідний край, його треба знати». Черкащина має багатовікову історію і культуру, а також сповнене яскравими подіями сьогодення. Знайомство з історичним минулим нашої держави починається із знайомства з історією рідного села, що має важливе науково-пізнавальне і виховне значення. Гортаючи сторінки минувшини, варто згадати героїчні події Кліщинського селянсько-козацького повстання 1767-1770 р.р., доторкнутися до таємниць Казенної гори, яка стала свідком незламного духу наших славних предків. Багата кліщинська земля талантами. Вона подарувала українській і світовій культурі корифея українського театру, відомого письменника та громадського діяча М.П.Старицького. Тут народився автор поетичних та прозових збірок І.О.Вирган. На берегах Сули плекав свій талант художник, реставратор картин відомих митців, літератор Д.Н.Невкритий. Наші земляки прославив наше село ратними подвигами, боронячи рідний край від лютого ворога. Таким чином, знайомство з історією рідного краю та села, видатними людьми нашого регіону, історико-культурними пам’ятками дає учням навики дослідницької роботи, активізує їх творчу діяльність, водночас сприяючи патріотичному вихованню підростаючого покоління.
- 6. 6 РОЗДІЛ 1 Основні напрямкикраєзнавчих досліджень 1.1.Історія села Кліщинці Територія краю заселялась ще в давні часи. Людей приваблювала чарівна природа, річка Сула, навколишні ліси, луки, багаті на дичину і вигідне розташування. Неподалік Кліщинець виявлені пам’ятки ямної культури епохи міді (ІV-ІІІ тис. до н.е.), біля урочища Узбіч – пам’ятки середньодніпровської культури ІІІ-ІІ тис. до н. е. епохи бронзи. Ще в 1946 році в цьому урочищі, що знаходилось на південь між сс. Кліщинці і Жовнин археолог Ф. Б. Копилов зібрав фрагменти шнурової кераміки, фрагменти посудин з ямно-гребінцевим орнаментом. Крім того фрагменти кераміки епохи бронзи виявлені неподалік х. Кизівер. Біля села виявлені пам’ятки багатоваликової кераміки (середній період бронзи). У 1989 році група археолога Сиволапа М. П. у Посуллі провела дослідження 8 курганів, з них 3 в с. Кліщинці, які підтвердили, що фрагменти глиняної кераміки та знарядь праці належать до ямної та багатоваликової культури. Отже, племена епохи бронзи розселялися в цих краях. Виявлені кургани та поховання скіфсько-сарматського періоду (IХ.ст. до н.е.- І ст. н.е). То був час, коли на зміну бронзовим кинджалам, списам і серпам прийшли залізні знаряддя праці. Постійна загроза зі сходу кочових племен, бажання устояти перед їх шаленою навалою змусили наших предків по високому правому березі Сули спорудити Змієві вали, які простягались від притоки р. Сули Оржиця по Сулі, ішли землями, де розташовані нині В. Бурімка, Лящівка, Кліщинці і до Жовнина, тобто до кінця високого правого берега р. Сули, де вона впадала в Дніпро. Як живі свідки тих давніх часів віками
- 7. 7 височіли навколо села8 курганів, 2 курганні групи «Хрестові могили» на південний схід господарського двору та ще 2 курганних групи на південному сході села . Виявлені пам’ятки ямної та багатоваликової культури , пам’ятки черняхівської культури (ІІ-ІV ст. н. е.) – лощило кістяне, фрагмент вінчика кружального горщика із штампованим орнаментом, пряслиці глиняні . Особливої уваги заслуговує городище Кизівер . Так, Кизівер як місто – фортеця Київської Русі поряд з іншими: Воїнь, Палянівщина, Желді, Буромль, Лящівка, а всього їх від Воїня до Лубен – 18, героїчно обороняв південні рубежі від кочівників-нападників. Посульська оборонна лінія вписала героїчну сторінку в історію Давньоруської держави з центром у Києві. Кизівер, як і інші посулянські городища, був зруйнований монголо- татарами у 1239 році. Залишилася добра згадка про нього в переказах жителів с.Кліщинці, яке утворилось на клим’ятинських землях 300 років потому. Назва села, ймовірно, походить від прізвища одного з першопоселенців Кліща, а можливо, це пов’язано з володіннями на Клим’ятинських землях ще на початку ХVІ ст. Михайла Павші, якому королівським указом 5 листопада 1510 року селище Клим’ятин подаровано, а той в свою чергу відписав ці землі «вічно і непорушно» Київському Микільському монастирю. З документів відомо, що Михайло Павша крім Клим’ятина мав у своєму володінні Джурджевичі,…Клещениці, Коцевичі та інші поселення .
- 8. 8 1.2. Про щозітхає Казенна Гора Великий інтерес викликає знайомство з матеріалами, пов’язаними з подіями селянсько-козацькогоповстання вселі Кліщинцях. Історіявиникнення нашогоселамаєкозацькекоріння.Першим,хтопоселився в селі, був козак Кліщ зі своєю родиною. Потім почали переселятися інші козаки. Саме від козака Кліща пішла назва села. Спочатку село було вільним. Але саме в часи посилення феодально-кріпосницького гноблення, козаків позбавляли їх прав і вольностей. Саме це і стало причиною виступу селян і козаків у селі Кліщинці Жовнинської сотні, Лубенського повіту. Козаки Кліщинець багато років підряд протестували проти незаконного позбавлення їх права на землі, що їм дісталися в спадок, навернення їх в посполиті. Але на їх скарги ніхто не реагував. Близько 1737 року генеральний суддя Лисенко отримав село Кліщинці разом із селом Галицьким. Першим його бажанням було збільшити кількість селян. Одним із шляхів досягнення цієї мети був перепис козаків у селяни. Так було навернуто в селяни до 15 козацьких дворів. Коли посилилась експлуатація селян, останні, починаючи з 1758 року, почали порушувати клопотання перед Лубенським полковником про повернення їм козацьких прав. Наслідком було «усмирення» скаржників (їх зі зв’язаними руками повкидали у льох і тримали там два тижні, а потім жорстоко били). Комісія з місцевим сотником Махновським через декілька років у списки селян,якіналежалиФедоруЛисенкузанесла щебагатьохновихкозаків,які в ревізію 1764 року були записані як піддані Лисенка і Туманського. Тоді й написали кліщинські селяни й козаки скаргу в Малоросійську колегію. Із зустрічною скаргою звернувся і Туманський. Малоросійська колегія залишила козаків у підданстві їх власників. Після смерті Федора Лисенка захопленими землями кліщинських та галицькихкозаківзаволодівйогосин ЙосипЛисенкотайогозятьгенеральнийписар Василь Туманський. Вони в 1765 році почали навертати у своє підданство різними
- 9. 9 засобамиіншихкозаків.Вкозаківпритягнутихупідданствобуловідібрано947голів худоби, багато різнихречей їх особистого майна. Козаки і селяни просили захисту в полковій Лубенській канцелярії, генеральному суді, Малоросійській колегії, але ніякої «милостивої резолюції» не одержали. А натомість до села прибув полковник лубенський з 4 гарматами і великою кількістю козаків, щоб навернути клішинських козаківу підданствоВ. Туманському і Й. Лисенку. Козаки змушені були боронити свою землю, свої права, свою волю. Вони змовились: спочатку відмовились від «послушання», тоді звернулися в суд з позовом, щоб їм числитися козаками. Не дочекавшись рішення суду, розгромили будиноквласників. Для придушеннябунтівниківЛубенськомуполковникуКулябку було наказано з командою йти в Кліщинці і покарати організаторів, а повсталих привести до покори. Повсталі в село його не пустили, а козаки з команди Кулябки перейшли на бік «бунтівників». Повстання почалося у травні 1767 року із будівництва укріпленого табору під проводом О.Ворони і Г. Білима. Одним із ватажків повстання був козак Максим Огієнко, предок видатного українця Івана Огієнка (Митрополита Іларіона). Для придушення непокірних була сформована команда із Іркліївської і Канівської сотень, яка була зібрана в Ірклієві. Проте для розправи з непокірними цих сил виявилося мало. Тоді колегія розпорядилася надіслати для придушення повстання козаків Золотоніської та Кропивнянської сотень. Катерина II наказала для усмирення бунтівників направити в Кліщинці бунчукового товариша Данила Требинського і компанійського сотника Ярошкевича з командою. Їм було наказано слідувати в те місце, де на селітренному майдані знаходилося укріплення бунтарів, яке являло собою добрий редут, так як було обнешене навколо ровом глибиною і шириною по сажню та висипано валом вище людини.Бачачи,щоповсталітакнездадуться,Требинськийпідпаливхатутанакидав у рів соломи, чим спричинив пожежу. Повсталі на чолі з ватажком Прокопом Білимом вириваючись з полум’я поранили Требинського, а козаки, які перебували при ньому, кинулися втікати, залишивши його самого. Насправді це означало, що
- 10. 10 козаки Канівської таІркліївської сотень, що були під рукою Требинського, дали можливість Кліщинським повсталим вирватися з палаючого села. Але все-таки решткам команди вдалося оволодіти укріпленням бунтарів та заарештувати тих, кому не вдалося втекти. Команда оволоділа практично пустим селом. У списку повсталих, що подали до Сенату канцеляриста, значилося, що в бунті брало участь 176 осіб. З них арештовано 53, убитих 7, а інші втекли. Організатори повстання Прокіп Білим, Трохим Білим, Опанас Воропай, ватажки повстання, теж були арештовані. Довгий час тривали пошуки тих, кого треба було покарати. Жителів сусідніх сіл зобов’язували повідомляти про утікачів та не переховувати їх. А тих козаків і старшин з команди Требинського, які виявили непослух йому, чим дали можливістьповстанцямвтекти,наказаликаративійськовимсудом.ЗаВ.Туманським і Й. Лисенком були збережені і підтверджені права на володіння землями, угіддями кліщинських і галицьких селян і козаків. Це повстання було страшне. 120 осіб засудили до довічного ув'язнення та заслання, 185 до побиття кончуками. Цей дуже суворий вирок було затверджено сенатом і Катериною II. Копії наказів Катерини II знаходяться в нашому сільському музеї. Для виконання вироку в село було направлено загін солдатів. Пошуки повстанців тривали декілька років, а протягом цього часу дух непокори Туманським і Лисенкам витав над селами і містами Подніпров’я та Посулля. Про події повстання, яке розгорнулося в нашому селі стало відомо далеко за його межами. Вони знайшли відображення в дослідженнях істориків, зокрема Лазаревського. Про козацьке повстання згадується в повісті Д. Вишневського «Івановаправда». - « Збуджуйте, -приспанусилународну. Хай піднімаються люди… - Вжезахвилювалися,- озвався сухорлявийдідусь – лірник. - Нове щось?
- 11. 11 - В селіКліщинці, Лубенського полку. Іду звідтіля. Поміщик Лисенко так козаківприневолює, перетворив їх у залежнихселян. А вони непіддаються». Старожили села розповідають, що з метою залякування селян над непокірними чинили розправу на Казенній горі. Казенна гора... З цією назвою пов'язано багато подій, які обов'язково торкнулися б душі кожної людини. Ця гора, дерева біля неї, водосховище бережуть історію від самого початку до кінця. Жодна людина не уявила б собі тієї страшної кари на горі, яку влаштовували пани над кріпосними. На кліщинських землях, коли спускатися до берегів Кременчуцького водоймища, знаходиться гора. Вона зветься Казенною. Не від слова державною, а від слова казнити. Навіть, за найменшу провину на цій горі пани розправлялися з кріпаками. На ній був закопаний стовп. І коли бідолаха чим-небудь провинився, то вельможа велів його казнити до смерті. Приводили винуватця до стовпа, вирізали в нього пуповину, прив'язували її до стовпа, а потім кат (спеціальна людина у пана) бив винуватцябатогом, ганяючи його навколостовпа.Такимчином, людинаходила навколо стовпа вимотуючи свої кишки, і разом з тим сміялася від лоскоту і болю, аж доки наступала смерть. Але навіть такою страшною карою неможливо було вбити дух непокори та прагнення бути вільними колишніх кліщинських козаків. Жителі села свято бережуть пам'ять про сповнену слави та відваги сторінку історії нашого козацького краю. Давно все це діялося, немає живих свідків тих страшних часів, але залишилися спогади та документальні свідчення. Місце, де стояв укріплений табір повстанців, як і самі села Кліщинці та Галицьке, омиває древня річка Сула. І тільки старезна Казенна гора споглядає, як розбиваються об берег хвилі та тяжко зітхає, зберігаючи тільки їй відомі таємниці. 1.3. Історико-культурні пам’ятки
- 12. 12 Важливим напрямком історико-краєзнавчихдосліджень є вивчення, охорона та використання пам’яток історії і культури. Наш край багатий різноманітними пам’ятками, які розкривають найвидатніші події нашого регіону. На території нашої області розташовані числення пам’ятки історії і культури, які перебувають на державному обліку та мають національне значення. Нагадуванням про буремні Другої світової війни є Обеліск Слави, що знаходиться в центрі села та був відкритий у 1965 р. в пам’ять про полеглих у боях і закатованих односельців. На гранітних плитах висічені 366 імен тих, хто не повернувся до батьківської оселі, хто загинув за мирне небо над рідним краєм, за життя і щастя для своїх нащадків. Здійснення патріотичного виховання в закладі освіти не можливе без детального висвітлення подій війни. Учні школи активно включаються у Всеукраїнську акцію "Збережемо пам'ять про подвиг". Зібрано досить багато матеріалів, які розповідають про подвиги односельчан, записані спогади остарбайтерів, ветеранів. В 2019 році учасники освітнього процесу долучилися до масштабного проекту «Листи з минулого». Місцевим краєзнавцем О.П.Ткаченком із Полтавського обласного архіву були доставлені копії листів односельців, які знаходилися в німецькій неволі. Учні разом із педагогами гімназії вивчають зміст листів та відшукують членів родин тих, кому вони були адресовані. Гордістю та окрасою нашого села є літературно-меморіальний музей М.П.Старицького, який було відкрито 11 березня 1983 року. Ініціатором його створення був директор Будинку культури Іван Миколайович Куценко, який ще з 60-их років з дружиною Лесею Іванівною, що працювала на той час секретарем сільської ради, з вчителями та учнями місцевої школи понад 20 років
- 13. 13 збирав матеріали прожиттєвий і творчий шлях великого земляка, він і став першим директором музею. У музеї відтворено куточок інтер’єру робочої кімнати письменника, в якому розставлено родинні речі Старицьких: стіл, шафу, кухонний стіл, рояль, шкатулку із слонової кістки, письмове приладдя тощо. Деякі особисті речі та спогади – цінний внесок у поповнення музею від киянки Ірини Стешенко. «Вельмишановним товаришам, - читаємо її лист, експонований у музеї, - що влаштовують у селі Кліщинцях музей М.Старицького, від щирого серця остання з роду його (онука) Ірина Стешенко. Київ, 20.ІІІ.1980». Музей став методичним центром з досліджень життя та творчості М.П.Старицького, послугами якого користуються викладачі та студенти вищих навчальних закладів Києва, Полтави, Черкас, Переяслав- Хмельницького. В 2006 році музею присвоєно звання народного музею, в 2009 році музей зайняв друге місце у Всеукраїнському конкурсі музеїв видатних митців України. Щороку на районному, обласному рівні відзначається в музеї дні народження великого митця, а до підніжжя його пам’ятника лягають живі квіти. У 2001 році спільним рішенням Чорнобаївської районної державної адміністрації, районної ради, Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України, Черкаського обласного музично-драматичного театру ім.. Т.Г.Шевченка та місцевого господарства СТОВ «Кліщинське» засновано літературно-мистецьку премію ім. М.П. Старицького. Лауреатами цієї премії стали творчі колективи, вчені, поети, письменники, актори, дослідники, пропагандисти життя і творчості М.П.Старицького, героїчної історії того краю, де він народився.
- 14. 14 В 2017 роціз ініціативи місцевих краєзнавців було створено громадську організацію «Присулянська Русь», яку очолив О.П.Ткаченко. Того ж року біля місцевого музею було встановлено пам’ятний знак з нагоди 250-річчя Кліщинського селянсько-козацького повстання та відбулося його урочисте відкриття. Згодом було відкрито історико-меморіальний комплекс «Казенна гора», який знаходиться на місці розправи над повстанцями. 1.4.Життяі діяльність відомих земляків Наші відомі земляки постійно перебувають в центрі краєзнавчих досліджень. По праву, до славної когорти синів і дочок України, які прославили її на скрижалях історії, відносяться письменники Михайло Петрович Старицький та Іван Оникійович Вирган та художник Денис Никифорович Невкритий. Кожен з них в різні періоди історії виявили свою безмежну любов до отчого краю, рідного села. Ім’я М.Старицького стало візитною карткою села, а його музею в 2006 році присвоєно звання “народного”. М.П.Старицький увійшов в українську літературу другої половини ХІХ – початку ХХ ст. як поет, прозаїк, драматург, актор, режисер, засновник першого українського театру корифеїв. Народився М. П. Старицький 14 листопада 1839 року в с. Кліщинці Золотоніського повіту Полтавської губернії у дворянській родині. Слід зазначити, що до листопада 2019 року офіційною датою народження талановитого митця вважалося 14 грудня 1840 року. Нову дату було встановлено завдяки дослідженням місцевого краєзнавця Олега Ткаченка, які
- 15. 15 він здійснював наоснові вивчення метричних записів родини Старицьких. Батько, Петро Іванович Старицький, відставний уланський ротмістр, походив з давнього роду Старицьких. Мати, Анастасія Захарівна, походила з родини Лисенків, нащадків козацької старшини часів Богдана Хмельницького. Дитячі роки М. Старицького й перші уроки виховання та освіти проходили в с. Кліщинці, що належало дідові по материній лінії Захарію Йосиповичу Лисенку. Грамоти та Закону Божого навчав дячок Ісай, дід розповідав про військові походи, знаних полководців, бої та перемоги. Малий Михайло дружив із селянськими дітьми, проводив з ними час у іграх і забавах, і це також залишало слід у його вихованні. У старосвітській родині Лисенків дотримувались українських звичаїв, зберігали козацькі традиції, вживалась українська мова, співались народні пісні. Ця сімейна атмосфера впливала на формування поглядів та уподобань. В 12 років М. Старицький залишився круглим сиротою. Зростав і виховувався він у сім’ї опікуна - двоюрідного материного брата Віталія Лисенка, батька майбутнього відомого композитора Миколи Лисенка. З 1851 р. по 1858 р. М. Старицький навчається у Полтавській гімназії. Саме в Полтаві він розпочав свою літературну діяльність. Його поетична творчість відіграла досить помітну роль у розвитку українського мистецтва віршування. Фотокопії творів письменника показують його насамперед як поета- громадянина. Під впливом творчості Т.Шевченка Старицький виробив цілком ясний погляд на завдання митця в житті народу. В 1881 році він видає перші свої поетичні збірки „З давнього зшитку», Пісні та думи”, п’єси „Як ковбаса та чарка, то минеться сварка”, „Не судилось”, переклад трагедії Шекспіра „Гамлет, принц Датський”. Прославився М.Старицький як драматург та організатор українського національного театру”. І це не випадково: він написав 25 п’єс, майже половина з яких – оригінальні твори, а решта – удосконалені переробки, інсценізації та
- 16. 16 переклади. Драматург викривав соціальнунерівність в українському селі, висловлював думки про необхідність працювати на благо народу. М. Старицький був одним із фундаторів українського професійного театру. Він виступав як один з продовжувачів національних традицій у театральному мистецтві. У 1883-1893 роках – він керівник першої на Україні професійної трупи корифеїв українського театру, де творили такі могутні таланти, як І.Карпенко- Карий, М.Заньковецька, П.Саксаганський, М.Садовський. Трупа Старицького, яка складалася майже із ста чоловік, підняла український театр до європейського рівня, сіяла прекрасне в народі. Корифеї довели, що український театр може промовляти мовою справжнього високого мистецтва, вчити народ правди й добра. Зростав М.П.Старицький як драматург на прогресивних традиціях українських та зарубіжних авторів. Особливу увагу він приділяв повістям М.Гоголя. Інсценізація їх була для письменника своєрідною школою не тільки творчого використання етнографічно-побутового матеріалу, а й засобом зображення героїчного минулого народу. Значне місце в його житті мали зв’язки з видатними діячами вітчизняної культури, насамперед з композитором М.В.Лисенком, з корифеями професійного театру М.Заньковецькою, М.Кропивницьким та іншими. У місцевому музеї зберігається афіша 1899 року, випущена в Саратові товариством російсько-українських артистів «…под руководством известного драматурга Михаила Старицкого
- 17. 17 с участием известнойактрисы Марии Заньковецкой», частина конверта, в якому був лист М.Кропивницького до М.Старицького. Значне місце в спадщині М.П.Старицького посідає художня проза. З під його пера вийшли романи «Біля пристані» , «Облога Буші», «Останні орли», трилогія « Богдан Хмельницький». Спрямованість у майбутнє властива людям великого таланту. І життя віддячує їм глибокою шаною. Незмінний успіх його драматичні твори мають не лише у нашій країні, а і за рубежем. Провідні театри України – Київський, Харківський, Львівський, Черкаський – охоче і сьогодні включають п’єси М.П.Старицького до своїх репертуарів. Щороку учнівський та вчительський колектив нашого закладу освіти разом із громадськістю не тільки села, а й району та області беруть участь у відзначеннічергової річницізднянародженняМ.П.Старицького,вході чого досліджуються невідомі сторінки його життєдіяльності, проводяться різноманітні заходи: - літературнічитання; - літературно - музичні композиції; - засідання літературної студії «Поетична свіча»'; - робота учнів на проектами: «Жіночі долі в житті Старицького», «Парад героїв літературних творів письменника», «М.П. Старицький і моє рідне село»; - зустрічізвідомимиписьменниками України таЧеркащини; - виступишкільногодрамгуртка. НалагодженоспівпрацюзмузеємМ.П.Старицькоговмісті Київ. В 2015році з нагоди175-річниці з дня народження земляка закладуосвіти булоприсвоєноім’яМ.П.Старицького. В центрі наших досліджень перебуває постать відомого письменника Виргана (справжнє прізвище
- 18. 18 Вергун) Івана Оникійовича,який народився 14 червня 1908 року в с.Матвіївка (в даний час село затоплене) на Полтавщині у сім'ї хліборобів. Після закінчення Кременчуцького педтехнікуму вчителював, служив у Червоній Армії. 1940 року закінчив філологічний факультет Харківського університету. Друкувати вірші почав 1929 року. У 30- ті роки заявив про себе як активний і талановитий поет. Видав збірки «Озброєна лірика» (1934), «Сад дружби» (1935), «Щастя-доля» (1938), поему «Джигіти» (1937). Прийнятий до Спілки письменників 1936 року. Восени 1940 року був посланий Спілкою письменників України до Чернівців уповноваженим для роботи з місцевими літераторами. У листопаді того ж року заарештований органами НКВС УРСР за наклепницьким доносом, в якому звинувачувався в злісній антирадянській пропаганді. Вирганові інкримінували організацію злочинної банди в Чернівцях, але він, незважаючи на застосування до нього тортур і залякувань, винним себе не визнав. 21 березня 1941 року Чернівецький обласний суд засудив поета на 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у Печорським таборах, у районі Воркути. 17 липня 1944 року справу переглянуто і за постановою Ярославського обласного суду І.Виргана було достроково звільнено. Він повернувся до сім'ї, а з жовтня 1944 року служив у діючій армії. Після демобілізації в січні 1946 року — на літературній роботі. Видав книги «Поворот сонця на літо» (1947), «Матвіївка над Сулою» (1949), «Квітучі береги» (1950), «Країна щастя» (1951), «Поезії» (1954), «У розповні літа» (1959), «Василина», «Над Сулою шумлять явори» (1960), «Лірика», «Даринка з братиком» (1961), «Вибрані твори» (1965), «Краса» (1966), «Питиме зілля» (1967), «Вибране», «Серце» (1969). Разом із Марією Пилинською уклав «Російсько-український фразеологічний словник», який публікувався в
- 19. 19 журналі «Прапор». Звільненню зтабору присвячено поезію «Поворітьма». Помер 12 січня 1975 року. В 2008 році українська громадскість відзначала 100-річчя з дня народження І..О. Виргана. Урочистості відбувалися на базі нашої школи. До активної пошуковоїроботивключалися вчителііучні закладу, зокремабулозібрано спогади односельців про дитячі та юнацькі роки поета. Відбулася зустріч із донькою Виргана Наталією Іванівною Вергун, яка розкрила невідомі досі сторінки життєвого та творчого шляху батька: перебування у німецькій неволі та в таборах для радянських політв'язнів. На базі школи організована робота по висвітленню життєвого шляху художника, реставратора та письменника Д.Н. Невкритого, який був членом спілки художників СРСР. Досліджуючи біографію митця, члени історико- краєзнавчого гуртка дізналисящепрооднуцікавуособистістьнашогосела -пана Валентина Магденка. Саме Магденко дав можливість розвивати творчий талант художника, ставши його меценатом. В ході дослідження було з'ясовано, що пан Магденко був близьким товаришем М.П.Старицького та відомого українського композитора М.В. Лисенка. Життєвий та творчий шлях Д.Н.Невкритого до цього часу ґрунтовно не досліджувався. Усі матеріали, які збиралися для нашої роботи, були надані із сімейного архіву родиною художника. Зокрема, були використані спогади його дружини О.М.Невкритої, записи із щоденника Дениса Никифоровича, розповіді його онуків, з якими нам вдається підтримувати тісні зв’язки, фотографії митця та його картин.
- 20. 20 РОЗДІЛ 2 Продовжувач життякартин 2.1. Непересічна постать Дениса Никифоровича Невкритого Благодатна Кліщинська земля подарувала українській культурі геніальну особистість Дениса Никифоровича Невкритого,митця, який віртуозно володів художнім пензлем і літературним пером .Це людина, яка мала багатогранний талант, і грані ці почали шліфуватися ще з раннього дитинства, яке він провів серед мальовничої природи присулянського села. Саме райський куточок, яким для нього були схили зелених круч над Сулою, річкою, яка мерехтіла на сонці різнобарвними блискітками, і надихав на творчість маленького Дениса. Дитяче захоплення хлопчика малюванням пейзажів згодом переросло в основне покликання його душі і надалі допомогло сформувати основні життєві орієнтири. Наше краєзнавче дослідження допоможе ближче познайомитись із життєвим та творчим шляхом талановитого художника, реставратора, письменника, який поповнив список наших видатних земляків. Народився Денис Никифорович в 1895 році в с. Матвіївка Золотоніського повіту Полтавської губернії в бідній селянській сім’ї. В його долі було багато схожого з долею Т.Г.Шевченка. Хлопчик дуже рано залишився без матері, з малих років наймався до багатіїв пасти худобу. Закінчив школу. З 12-ти років разом із своїми сестрами їздив на заробітки в німецьку колонію Асканія – Нова. Своє важке дитинство та важку долю дітей
- 21. 21 -заробітчан Дмитро Никифоровичвідобразив у автобіографічному оповіданні «Василько» (1924р.) Ще з малих років він дуже любив малювати. На обдарованого хлопчика випадково звернув увагу художник В.М. Магденко, який мешкав у сусідньому селі Галицьке. Він порадив йому вчитися живопису на професійному рівні, і ця порада пробудила бажання вчитися і впевненість в своїх силах. Про пана Магденка у Дмитра Никифоровича залишилися теплі спогади на все життя. Ця людина мала витончену творчу натуру та вміння розгледіти іскорку таланту в інших людях. Саме він і допоміг іскорці Дениса Никифоровича запалити свічку великого таланту. В. Магденко (зліва) До речі, на гостини до Магденка щороку приїжджали із столиці М.П.Старицький та М.В.Лисенко. Їх приїзд викликав велику радість у сільських дітлахів, яких вони кожного разу пригощали цукерками. А ще старожили села розповідали, що столичні пани щедро обдаровували малечу дрібним монетами, які вони прямо із брички кидали на землю.
- 22. 22 Коли Денису Никифоровичувиповнилося 17 років, він, за наполяганням пана Магденка їде навчатися до Києва. Йому вдається влаштуватися до досить відомого на той час художника Сьомака, який дає згоду вчити його живопису. Але насправді ніякого вчення він там не одержав, так як його використовували для домашніх робіт у сім’ї художника. Довелося шукати інших шляхів для здобуття освіти. Денис поступає на роботу в канцелярію, де працює вдень, а на ніч додатково бере додому переписувати папери. Така робота дала йому змогу оплатити житло і мати шматок хліба. Одночасно він навчається ввечері на курсах при вищому міському 4-х класному училищі, яке закінчує в 1914 році. В цьому ж році Невкритий вступає до Київського художнього училища. Його вчителями були сильні майстри живопису, такі як Красицький, Менк, Селезньов, Кричевський, Дятченко. Під час навчання у хлопця були виявлені великі здібності до малювання, і тому йому було надано стипендію. Це дало змогу цілком зайнятися улюбленою справою. Навчаючись в художньому училищі Денис Никифорович також захоплюється українським театром, навіть поступає до драматичної школи. В цей час він знайомиться із світочами української культури: М.В.Лисенком, Марією Старицькою, Оксаною Стешенко та іншими корифеями національного мистецтва. В 1917 році на одній із молодіжних вечірок Денис зустрів кохання всього свого життя. Його зачарувала юна красуня Олександра, яка в той час навчалася в Київській гімназії. Олександра Миколаївна Невкрита часто полюбляла розповідати внукам, як вони познайомилися з їхнім дідусем. Серед багатьох молодих людей Олеся відразу помітила екстравагантного юнака, який був одягнений у чорну бархатну куртку, поверх коміра сорочки красувався величезний бант. Виявляється, за мірками тодішньої столичної моди, так одягалися художники. Дівчина звернула увагу на те , що незнайомець вів себе занадто впевнено. Невкритий без жодних вагань
- 23. 23 познайомився з красунею,і досить скоро між ними зав’язалися стосунки, які тривали все життя. Олександра Миколаївна мала дворянське походження. Її прабабусею по батьківській лінії була баронеса фон Вольф. Її батько Микола Мартинович Філончиков був титулованим дворянином. Від більшовицької розправи сім’ю врятувало те , що глава сім’ї мав освіту лікаря, і після революції факт дворянського походження ретельно приховувався. Через деякий час Олеся і Денис вирішили одружитися. Хлопця із сільської глибинки чекало знайомство з батьками нареченої. Філончикови зустріли його досить привітно, після офіційного знайомства запросили до столу. Між ними зав’язалася розмова, в ході якої Микола Мартинович несподівано запитав хлопця, чим він займається і на які засоби збирається жити після одруження з їхньою дочкою. Не розгубившись, Денис відповів, що у володінні його сім’ї є цілий хутір. Звичайно, хлопцю довелося переграти, тому що мова йшла про невелику ділянку землі його батька Никифора, яку він отримав після столипінської реформи. В 1918 році Денис Никифорович одружується і разом з дружиною їде в рідне село з бажанням передавати свої сили та знання селянам. В період нападу на село банди Денікіна Невкритий вступає в партизанський загін Келиберди. Після звільнення від білогвардійців працює разом з дружиною на хуторі у школі. Згодом за дорученням Наркома освіти організовує школу- комуну в Красногорському монастирі для дітей сиріт і голодуючих Поволжжя. В 1921 році у них народжується донька Ірина. З 1922 року разом з Олександрою Миколаївною працює в трудових школах міста Золотоноші. В 1924 році Невкритий вступає на навчання до Московського інституту журналістики. В цей же час пише повісті «Послушниця», «Хліб». Вступає до письменницької організації «Плуг», яка направляє його на роботу в Київ. Одночасно Денис Никифорович пише великі полотна «Колгоспний сінокіс»,
- 24. 24 «Колгоспна пасіка» табагато інших творів, які були закуплені міністерством культури УРСР. З 1938 року він розпочинає роботу в республіканських науково-дослідних майстернях. Друга світова війна перервала творчу роботу. В період війни перебував у складі діючої армії. Нагороджений медалю «За бойові заслуги», орденом «Червона зірка». Після закінчення війни Денис Никифорович повертається до Києва, з евакуації повертається і його дружина Олександра Миколаївна. Але сім’ю художника чекає гірке розчарування: у їхню квартиру в престижному районі міста на Тарасівській поселили командира партизанського з’єднання Сидора Ковпака. Невкриті разом із сім’єю дочки Ірини та старенькою мамою дружини художника поселяються в невеличкій квартирі на Подолі, неподалік Андріївського Узвозу. До речі, коли проходили зйомки кінострічки «За двома зайцями», будинок, в якому мешкали Невкриті, неодноразово потрапляв до кадру. Незважаючи на побутові проблеми, Денис Никифорович повертається до улюбленої справи. Працюючи в художніх реставраційних майстернях, він починає велику роботу по відновленню пошкоджених під час війни полотен відомих майстрів живопису. Тривалий час працює над реставрацією картин, що були привезені з Дрезденської галереї. Завдяки його таланту та виснажливій праці було продовжено життя багатьом картинам Дрезденської та Третьяковської галереї, врятовано полотна, які знаходилися музеях України. Невкритий також здійснював реставрацію настінного живопису Київського Софіївського собору та Київського Володимиріського собору. автором якого був відомий художник Васнецов. За відмінну роботу і винахідливість в області реставрації наш земляк був неодноразово нагороджений Почесними грамотами Міністерства культури СРСР. З 1938 року Денис Никифорович є членом Спілки художників СРСР.
- 25. 25 Неодноразово брав участьу виставках художників, де експонувалися його твори (1937 р., 1938 р., 1940 р.,1953 р.). Слід зазначити, що попри величезний талант, яким щедро його нагородив Бог, заслужену славу і визнання, Невкритий був надзвичайно скромною і привітною людиною. Він ніколи не цурався своїх земляків, щороку разом із сім’єю приїздив на гостини до рідного села, де проживала його сестра Оксана. Спілкуючись у вищих мистецьких колах російською мовою, вдома він говорив українською. Свою дружину лагідно називав Олесею, а улюблену доньку Ірину – Орисею. Надзвичайно любив співати українські пісні, особливо під час зустрічей із земляками . До речі, він багато часу приділяв навчанню їх грамоти. Кожна поїздка на малу батьківщину залишала в його серці незабутні враження. Мальовничій кліщинській природі присвячені живописні полотна: «Кліщинці»(1940 р.), «На левадах» (1950 р.), «На Сулі» (1961 р.). В 1957 році в зв’язку з тяжким захворюванням Денис Никифорович виходить на заслужений відпочинок, але продовжує працювати художником- консультантом. Життя відомого художника обірвалося в 1970 році після тяжкої хвороби. Але він продовжує жити у врятованих ним картинах, що прикрашають відомі музеї та картинні галереї України та світу, у власних живописних полотнах, у літературних творах та у пам’яті вдячних нащадків. Спогади Олександри Миколаївни Невкритої про чоловіка Наші долі поєдналися в 1918 році. Денис Никифорович тільки закінчив Київське художнє училище, а я гімназію. В кінці літа 1919р. в зв’язку з
- 26. 26 матеріальними труднощами мивиїхали на батьківщину чоловіка в село Матвіївку Золотоніського району Полтавської області. В цей час дана місцевість була на короткий час захоплена денікінською армією. Чоловік вступає в партизанський загін під командуванням Келиберди для боротьби з денікінцями. Після звільнення з села від білогвардійців чоловік повернувся, і ми з ним почали працювати в школі на хуторі. Після пропозиції комісара народної освіти організували комуну для сиріт і дітей Поволжжя в Красногірському монастирі. З 1922 працювали в трудових школах міста Золотоноші, де чоловік викладав малювання і креслення. Денис Никифорович був широко обдарованою людиною, успішно грав у місцевому театрі, писав віші і оповідання, деякі з низ були надруковані в журналі «Життя і революція» в 1930. Володіючи звучним ліричним тенором красивого тембру, Денис Никифорович брав участь у місцевих концертах. З 1936 року чоловік займається виключно живописом і до 1939 року крім етюдів пише дві великі картини: «Колгоспний сінокіс» і «Колгоспна пасіка» , а також бере участь в ряді виставок . З 1938 року по запрошенню директора державних реставраційних майстерень Денис Никифорович почав там роботу. Першими його керівниками були Л.Каленіченко та П.Кодьєв. З тих пір реставрація картин стала основним його захопленням. Сама по собі кропітка робота викликала багато переживань, в основному радісних, так як були врятовані твори мистецтва колосальної цінності від загибелі. Згадую його піднесений настрій, коли було відновлено сильно пошкоджену картину «Портрет Браницького з дітьми», під час реставрації якої було виявлено авторський підпис. За два роки роботи (з 1939 по 1941 роки) Денис Никифорович пройшов шлях від учня художніх реставраційних майстерень до старшого реставратора. З початком Другої світової війни творчу роботу довелося призупинити. Він служив у діючій армії і повернувся до улюбленої справи тільки в серпні 1945
- 27. 27 року. За рокивійни був рядовим піхоти, переніс поранення. За вдало проведену розвідувальну операцію та виведення бойової частини з оточення був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Післявоєнна робота в майстернях була досить напружена: надходило багато пошкоджених за роки війни картин. Окрім того, Денис Никифорович багато працював над собою і часто бував у відрядженнях до реставраційних майстерень Третьяковської картинної галереї, де під керівництвом відомих майстрів оволодіває технікою художньої реставрації. В художніх майстернях провідними спеціалістами були мій чоловік та Ф.І.Демидчук . Між ними були дружні, навіть теплі стосунки. В багатьох складних випадках. після попереднього огляду картин, вони разом вирішували питання по здійсненню реставрації і робили це слідуючим чином: Федір Іванович займався технічною стороною роботи, а Денис Никифорович - живописною. В практиці траплялися досить складні випадки, наприклад, окислення металу. Так, картину «Портрет декабриста» , написану на білій міді, чекала загибель. І тільки завдяки рішучості і наполегливості, Денис Никифорович успішно переніс шар фарби з металу на полотно. Його сміливий експеримент був відзначений в засобах масової інформації. Про нього була написана стаття в газеті «Правда України» за 11.04.1946 року під назвою «Відновлення картин». Особливо чоловік захоплювався живописною реставрацією. За його словами, особливу увагу він старався звертати на творчу манеру художника, а потім застосовував авторські прийоми при відновленні картини. Так, працюючи на картиною Івана Шишкіна «Чорнолісся»,виявив, що автор добавляв до фарби пісок. Застосовуючи при реставрації картини ту саму техніку, Денис Никифорович досяг доброго результату. Працюючи над відновленням картини Рейнольдса «Діти», він добився авторської виразності червоного кольору, використовуючи рослинний барвник шафран.
- 28. 28 Не залишав чоловікі заняття улюбленою справою - художнім живописом. За розпорядженням П.І.Кодьєва співробітникам майстерні виділялись окремі дні для виходу в природу. Працюючи над етюдами масляними фарбами, він швидко ловив момент освітлення, яскравість фарб пейзажу. А потім дома по пам’яті детально розробляв етюд, картину. П.І.Кодьєв багато уваги приділяв належному ідеологічному рівню своїх підлеглих. Збереглася доповідь Дениса Никифоровича «Про реалістичний художній образ». В останні роки роботи в художніх майстернях чоловік часто хворів распіраторними захворюваннями, що призвело до переходу в хронічну форму. Після моїх наполягань він виходить на заслужений відпочинок. На той час йому була призначена пенсія в розмірі 45 карбованців. В зв’язку із складним станом здоров’я чоловіка мені також довелося вийти на пенсію. Завдяки моєму догляду за чоловіком його життя вдалося підтримувати на протязі 12 років. 15 лютого 1970 року Дениса Никифоровича не стало.
- 29. 29 УРСР МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯВ СПРАВАХ МИСТЕЦТВ ДЕРЖАВНА НАУКОВО -ДОСЛІДНА РЕСТАВРАЦІЙНА МАЙСТЕРНЯ Київ 10 листопада 1955року ХАРАКТЕРИСТИКА Старший художник-реставратор Невкритий Денис Никифорович працює в Державній науково - дослідницькій реставраційній майстерні Міністерства Культури Українскої РСР з 16-го лютого 1939 року. Товариш Невкритий Д. Н. є основним провідним працівником майстерні, керує роботами по художній реставрації картин, готує кадри молодих фахівців і виконує складні відповідальні роботи. Усю свою творчу енергію і здібності товариш Невкритий Д.Н. направляє на розвиток реставраційної справи, на основах наукових методів і досягнень в цій області. Завдяки його діяльності збережені багато пам'ятників мистецтва виняткового історичного і культурного значення великою матеріальною цінності. Багато пам'ятників мистецтва зруйновані фашисткими загарбниками ( під час Великої Вітчизняної війни) завдяки умілій реставрації, виконаній товаришем Невкритим, врятовані від остаточного руйнування і експонуються в музеях Української РСР. Реставраційні роботи т. Невкритого отримували неодноразово високу оцінку на засіданнях Наукової Ради, що приймали ці роботи. З цих робіт треба відмітити реставрації картин : В.Д. Полєнова "Генисаретське озеро", картина була настільки зруйнована, що від її реставрації відмовилася реставраційна майстерня Ермітажу (Ленінград). А.Т. Васнецов "Сутінки", майже цілком загинула, після реставрації її
- 30. 30 т.Невкритим є однимз основних експонатів музею Російського Мистецтва в місті Києві. Невідомий художник ХVІІІ століття "Полтавська битва". Після реставрації єкспонується в музеї Полтавської битви. Художник І . В. Сорокін «Геркулес» Художник І . І. Шишкін «Чорнолісся». Художник К. О. Трутовський «Дівчата білять полотно». Художник М К. Пимоненко « «Застукала». Художник Д.Г.Левицький «Катерина ІІ» і багато інших. Товариш Невкритий Д. Н. виконує свої річні виробничі плани при високій якості на 120 - 130 %.
- 31. 31 2.2. Робота надпродовженням життя картин Із щоденника Д.Н.Невкритого В державну Науково-дослідну реставраційну майстерню я поступив при директору Кодьєву П.І. та головному реставратору Калініченко Л.П. і так захопився роботою, як в дитинстві-ловом снігурів. Через рік ми (співробітники реставраційної майстерні) були відряджені до Третьяковської Галереї для удосконалення своїх навичок. Там були краще обладнані майстерні із хімлабораторією та рентген кабінетом. З глибокою вдячністю згадую професора Торопова, який люб’язно роз’яснював нам техніку і технологію побудови картини. До цього часу я вважав, що рентген застосовується тільки в медицині. Професор дохідливо пояснив що картина, як і людина, піддається захворюванням як по причині старості так і по причині слабкої структури. Виною цього є пересихання і інші ненормальні умови зберігання. Саме для цього рентген тут і потрібний. Про техніку живопису лекції нам читали Рабников і Лужецька, хоча чогось нового ми не почули. Це свідчить про те, керівництво наших майстерень було на правильному шляху. В майстернях Третьяковки мене вразили тільки хімічна лабораторія та рентген апаратура, всі інші бесіди і поради зводилися до того, що нам уже було відомо із прочитаної літератури. Всі наші знання були тісно пов’язані з практикою, спостереженнями і дослідами. Але все-таки відрядження до реставраційних майстерень
- 32. 32 Третьяковської Галереї надихнулонас, надало впевненості і бажання зануритися в улюблену справу. Досить складною виявилася робота, пов’язана з реставрацією картини Лампі «Браницький з дітьми». Полотно прибуло в майстерню із Житомирського музею у вигляді зваленого на купу овального брезенту, при розгортанні якого виявили близько відра авторської фарби, яка обсипалась. Після тривалої роботи з технічної реставрації, відновлення втраченого живопису було доручено мені. В ході здійснення реставрації мене дивували різні явища, які призводили до вицвітання фарби . Застосовуючи різні технології, я встановив, які фарби найбільше підлягають пагубному впливу світла. Після цього роботу вдалося успішно завершити. Якості рослинних барвників Мені вдалося дослідити якості рослинних барвників. Коли із Чернігівського музею до Київського музею західного і східного мистецтва привезли картину Рейнольдса «Дівчинка із суницею», плаття дівчинки кольору бордо мало скрізну пробоїну. При тонуванні грунту на місці пробоїни довелося багато часу пропрацювати даремно. Авторський тон навколо здавався прозорим, а нове тонування глухим і жорстким, випинаючим вгору. При тонуванні невдалого місця даремно застосовувалась акварель і масло. Якось випадково виникла думка про фарби рослинного походження, але на той час ми таких не мали. І тоді нас врятував шафран, який знаходився в пробірках нашої хімлабораторії. Залитий спиртом шафран дав настій оранжевого кольору. Після випарювання спирту на дні та стінках пробірок утворилися осади. Коли цей осад розчинили у воді, він перетворився в масу. Яка виглядом і кольором нагадувала желе. Після розчинення акварелі в добутому настою шафрану було досягнуто прекрасного фарбникового ефекту.
- 33. 33 Завдання по зв’язкутеорії з практикою Перед реставраторами майстерні було поставлене завдання оглянути ряд музеїв та звернути особливу увагу на порушення сучасного живопису, який часто поступав для реставрації через рік чи через два після його завершення. Звіт про виконане завдання вимагалося подати у формі доповіді «Про технічні недоліки у побудові картини». Те, що входило в план нашої короткої бесіди- це огляд сучасного живопису, побудований на дослідах і практиці реставраційної справи. Робота над Ковалевським Через два роки, коли я ,як кажуть, вийшов із учнів Київської Державної науково-дослідної реставраційної майстерні, мені була доручена вся живописна реставрація картини Ковалевського «Баталія». Пригадую, як я підсвідомо ішов шляхом автора, ретельно відшукував манеру письма, прийоми автора, спостерігаючи за манерою накладання фарби, напрямом ударів пензля. Значно пізніше я дізнався, що техніка живопису і технологія його матеріалів складні і різноманітні. Як у школі, в реставраційній майстерні Лука Петрович Калініченко пропонував мені для опрацювання книги. А пізніше цікавився, що із прочитаного засвоєно, і робилося це наче ненароком і саме над картиною, на якій відбулися ті чи інші зміни. Все це зміцнювало пізнання теорії з практичними спостереженнями. Побудова картини є занадто складною і над цим працювали художні організації і лабораторії реставраційних майстерень. Багатогранна по своїй складності реставраційна справа, щоб навіть при дуже захопленому і уважному до неї відношенні за короткий проміжок часу пізнати її досконало. Досить важливим був аналіз живопису для виявлення причин гибелі картин, їх технічних недоліків у побудові.
- 34. 34 Реставрація витвору живописногомистецтва незаперечно виникла в той час, коли з’явилося поняття про цінність художнього твору. Процеси реставрації повторюють ті прийоми. Які були застосовані старим майстром в процесі створення картини. Реставрація в сучасному науковому розумінні зовсім не ремонт, як дехто трактує значення цього слова,вона є мистецтвом, так як чисто технічно сторона реставрації-тільки початкова, найпростіша сторона всього реставраційного процесу . Даремно художник всю провину за невдачу в роботі перекладає на неякісні фарби; не в самій фарбі криється причина. Тільки засвоєння знань всієї структури побудови картини є запорукою тривалого життя картини. Найбільш вдумливі майстри, які занепокоєні майбутнім своїх картин, відшукують способи для того , щоб передати свої витвори нащадкам в тому вигляді, в якому вони вийшли з-під пензля. Тому велике розчарування відчуває художник, коли створений ним витвір на очах починає руйнуватися. Отже, для виконання таких високих завдань недостатньо самої майстерності володіння пензлем. Довготривале життя картини залежить від повного поєднання всіх матеріалів, які входять до складу побудови картини. Сюди входить: підрамник, полотно, грунт, фарби, лаки, техніка письма. Реставраційна справа, досліди і спостереження, а також літературна спадщина попереджають нас що навіть найвірніші шляхи в побудові картини ведуть до краху якщо не враховані, на перший погляд не значні, деякі деталі. Підрамник Легко переконатися, якщо порівняти пару картин одного автора і одного часу, то ми побачимо, що більше збережеться картина, яка правильно натягнута на підрамник, а поряд друга картина – зруйнована. Підрамник на такій картині перекошений, поточений шашелем. Картина на такому підрамнику звисає, вона в переломах грунту і шару фарби. Такі відхилення від
- 35. 35 норми як вигині перекоси підрамника вже на самому початку роботи художника встигли деформувати полотно і дати не помітні для ока порушення в грунті. чим краща натяжка полотна, що, звичайно, пов’язано з правильністю підрамника, тим менше картина підлягає механічним пошкодженням: перетяжці полотна в одному місці і послабленню його в другому. Якщо це усунути – не буде тріщин в грунті. Якщо з’являються тріщини, в грунт проникає волога, в ній оселяється грибок і мікроорганізми. Таким чином, картина починає руйнуватися на самому початку створення. Полотно і грунт – основа картини Занадто тонке полотно дає недостатню основу для шару фарби . Прикладом такого полотна і живопису є роботи Верещагіна. Занадто грубе полотно призводить до передчасної старості, через 50-70 років, в той час, коли картина створена на нормальному полотні руйнування починаються через 120- 140 років. Ось чому при виборі полотна для картин необхідно враховувати досліди, які підтверджують якісні сторони полотна яке будучи правильно заготовлене стане міцною основою у побудові картини. При цьому необхідно: вилучати шкідливу взаємодію між шаром фарби і полотна, захищати полотно від проникнення в нього масла. Це руйнівним способом діє на тканину. Всмоктування полотном масла сприяє пониженню тону і зменшенню міцності. Правильно складений і правильно накладений грунт сприяє міцному зщепленню шару фарби з основою. Клей для грунту з осетра і білуги як найкращий. Ці клеї мають більшу силу зщеплення і більшу еластичність. Риб’ячий клей, отриманий із риб других видів, або із луски, нутрощів, кісток, менш якісний і для грунту не рекомендується. Про недобрі властивості масляних грунтів Найбільшу шкоду мистецтву завдають масляні грунти, скловидна плівка яких не здатна зв’язуватися нанесеним на нього шаром фарби. Загибель чекає
- 36. 36 ті художні твори,автори яких в свій час самі не виготовляли свої полотна, а користувалися полотнами фабричного виготовлення. Наприклад: 1. Картина Свідомського «Медуза», написана пастозною технікою, обсипалася із втратою авторського письма на 40-50%
- 37. 37 2. В «ПортретіПирогова» Іллі Рєпіна спостерігається повне відшарування живопису від грунту. 3.Така ж доля спіткала картину І.Рєпіна «Іван Грозний». 3.В картині «Запорожці» І.Рєпіна зв'язок між грунтом і шаром живопису теж порушений, це виражається обсипанням дрібних частин фарби.(картина) Неможливо не звернути увагу на те, що твори Айвазовського, написані на такому ж масляному грунті, збереглися в переважній більшості прекрасно.
- 38. 38 Живопис Айвазовського виконанийтонким шаром і тому являє собою ледь окрашений масляний грунт. Відповідно, для такої манери письма масляний грунт виявився цілком придатним. Декілька слів про захворювання картин старих майстрів В переважній більшості, до картин старих майстрів старість підкрадається непомітно, а захворювання з’являлися по причині порушення умов зберігання. І тільки деякі з них хворіли по причині технологічних помилок: 1.На картині К.Брюллова «Портрет дами» полотно гнучке, не ламається, грунт тонкий, робота майже без слідів старості. Тут всі вимоги техніки і технології відповідають вимогам картини. Але від центру картини до низу спостерігається біла пляма – вицвітання пігменту. Помітні сліди плісняви, яка проникла в грунт і порушила зв'язок грунту з полотном. 2.На картині художника Крюкова «Портрет Кошпіоні» шар фарби деформований, стягнувся в згустки. Це типова доля всіх картин, де переважає асфальт, який плавиться при температурі 45 градусів. 3.На картині Левітана «Альпи» всі технічні і технологічні вимоги в побудові картини правильні. Але невідповідність ниток полотна дала просідання і втрату фарби горизонтальними смугами внаслідок того, що картина побувала в сирому середовищі. Про настінний живопис Про реставрацію настінного живопису і фрески практично мені вдалося дізнатися в Київському Софіївському соборі, куди я був направлений керівництвом майстерень в якості помічника до реставратора Юкіна. Пряйняв мене гордий реставратор з насмішкою. Прочитавши направлення, майстер поклав на стіл папірець і зробивши вигляд, що не помічає мене,и на сів до столу снідати. Я,переминаючись з ноги на ногу,почувався досить незручно.
- 39. 39 Щоб чимось себезайняти, почав розглядати паркет, який був підготовлений для укладання на ньому фрески. Юкін закінчив пити чай і взявся чистити шматок фрески, який лежав на столі. Коли мені набридло таке ігнорування, я запитав: «Отже, Вам не потрібні ні помічники, ні учні?» На що знаменитий реставратор відповів,що допомагати – потрібно знати, а щоб навчитися, необхідно багато часу .Я одягнув шапку і вже зібрався іти, та раптом мій погляд зупинився на паркеті. Подумав, що самому неможливо укладати шматки метрових розмірів. І Юкін несподівано поцікавився,чи знайома мені справа фрески. Між нами зав’язалася розмова, після чого майстер запропонував мені роздягнутися і приступити до роботи. Пропрацював я з Юкіним близько двох місяців, але цей термін плідної роботи дав для мене дуже багато. На прощання він зазначив, що я чимось його підкупив, і того, чого він мене навчив, достатньо, якщо застосовувати в справі з розумом. Після чого зазначив, що я перша людина, з ким він так щедро ділився своїм досвідом. Знання , здобуті по практиці настінного живопису, мені вдалося застосувати через 10 років , працюючи в Київському Володимирському соборі із настінним живописом Васнецова. Успіхи в справі – слава керівництву Лівий неф Володимирського собору – живопис Васнецова - було доручено мені під власну відповідальність. На виробничу нараду приїхали реставратори з Москви. Було винесене рішення загального змісту: «Живопис по можливості закріпити, підвести місця втрат, видалити пил, копоть та інші нашарування, місця підведеного грунту тонувати». Авторське письмо відшарувалося від грунту і обсипалось малими і великими шматками. Пересохлі залишки фарби стали крихкими. Зв'язок з грунтом був незначий. Пам’ятаю, після наради на лісах в різниці, де зображений «Саваоф», Кудрявцев провів пальцем по живопису, витер руку і сказав, що краще не
- 40. 40 братися за цюневпевнену справу. Зазначив, що можливо доведеться писати заново, так як у нього не було впевненості у відновленні цього об’єкту. Але це була загальна думка, з якою я був незгідний. Я застосував свої методи роботи, які виявилися цілком надійними. Успіх виявився несподівано добрим. Керівництво розпорядилося продовжувати роботу та робити записи в щоденнику. де я мав фіксувати кожний свій крок. Коли через тиждень успішної роботи до мене підійшов секретар і наказав підписати протокол виробничої наради, я прочитав всі перераховані методи і прийоми для ведення реставрації лівого нефу. Виявилось, що зазначені методи були передруковані із мого щоденника роботи. Я висловив своє обурення з приводу того, що мої методи, за якими здійснювалось відновлення всього лівого нефу, вважалися методами керівника, а не моїми. І це після того, як він пропонував зачистити стіну від залишків живопису і писати заново. Мої протести озброїли проти мене керівника, він навіть перестав зі мною розмовляти і заявив, щоб я не розраховував на наступний об’єкт, так як є люди більш стримані. Про процеси реставрації живопису В 1954 році радіо і телебачення зацікавились роботою майстерень і попросили дати матеріал для передачі про процеси реставрації живопису. В процесі науково-обгрунтованої роботи немає нічого нового, як повторення тих прийомів, які були використані автором при побудові картини. Картина, яка надходила у реставрацію, повинна була глибоко і ґрунтовно вивчатися. Приступаючи до профілактичних і відновлювальних методів, реставратору необхідно вивчити не тільки техніку і технологію даного об’єкту, необхідно вивчити тонкощі письма та манеру нанесення фарби, напрямок пензля, ступінь густоти чи розрідженості фарби. Для відновлення лаку в реставраційній практиці існує спосіб регенерації парами спирту, але це застосування не є
- 41. 41 прийнятним до кожноїкартини. Деякі картини промиваються емульсією. Цей процес потребує великої обережності, навичок і досвіду. 2.3. Літературна творчість нашого земляка 20-ті роки минулого століття були досить плідними для Дениса Никифоровича на літературній ниві. В 1924 році він вступає до Московського інституту журналістики, де освіту здобуває заочно. В цей же час вступає до письменницької організації «Плуг». З-під пера письменника виходять повісті «Хліб», «Послушниця», оповідання «Василько». Захоплюється Денис Никифорович і написанням поетичних творів. Як уже зазначалося в попередньому розділі, оповідання «Василько» є автобіографічним та знайомить читача з важкою долею дітей-заробітчан. Повість «Послушниця» була надрукована в березні 1930 року в місячнику «Життя і революція» державного видавництва України. Головною героїнею твору є 16-річна дівчина Оксана, яку мати відправляє в монастир. Досить важким для дівчини було прощання з своєю старенькою матусею, коханим Юрком та жоржиною, що росла навколо чепурненької хати. Страшнішою від домовини здалася дитині брама монастиря, що «відчинившись, зачиниться навіки» - саме так про неї сказала стара схимниця, що гостювала в них минулого літа. Примарою здалася Оксані черниця, яка зустріла її в чорній рясі на порозі монастиря. Ні вдавано лагідний голос черниці, ні обіцянка «житія, як у раю» не могли зупинити сліз дитини. Глибину переживань героїні автор підкреслює алегорією: «Заплакав на болоті сич і зачинились «врата раю». Письменнику вдається до найменших деталей зобразити закулісні сцени монастирського життя. Досить натуралістично зображено юродивого Ваньку, який мешкав при монастирі. «Раптом у двір напівголий чоловік. Він плигав у ранковій імлі, придзвонюючи хрипли басом -Це-лень-бом! Це-лень-бом!- Він плигав через товсту костуряку. Щоки
- 42. 42 йому одвисали, трусилися,мов холодець. На голові – червона шапочка з китичкою, розірвана на пузі сорочка. Проскакав і зник у сінях, куди пішла Оксана. То був юродивий Ванька Грек. Двері в кімнату відхилив Ванька обережно. Мов кіт, вихиляючись з ноги на ногу, крався до ліжка. Стяг рядно. Червоні очі викотилися від несподіванки – в ліжкові спала не сестра Феня. Любувався. По одинокій губі текла слина, жирний рот ще більше розкрився, пика набрякла кров’ю. Екстаз радости вирвався з слинявого рота сміхом: -Го! Го! Го! – наче вибухнуло три гармати. Луна покотилася важким клубком, але дівча спало мертвим сном Ось зсунулася з грудей рука, мов два м’ячики білі груденята були розкриті. Слинявий рот загиготав і жирна туша звалилась на дівчину. Груди високо й важко дихали, а жахлива дійсність страшним сном будила дівчину. Оксана лупнула очима й скам’яніло зупинила погляд на страховиську. Раптом рвонулась, божевільно кинулась до дверей. Тільки тепер зрозуміло дівча, що з ним могло статись. Проте матушка Гавриїла, яка служила ключницею при монастирі, спростувала ситуацію: - « Що тут скоїлось? - а коли побачила Ваньку, легко зітхнула й обурено заявила: - Я злякалась, - думала, що тут смертовбивство якесь, що та зняла такий галас. Це юродивий, він живе при монастирі, безобідний. І ласкаво звернулась до Ваньки: - Іди звідціль. Тут чужі люди ». Келії послушниці, в якій роями гуділи мухи та стояло ліжко, з рогожаною маткою та ряденцем протиставлялись покої ігумені Ієронімії. Вони нагадували розкішне житло навколо церкви й церква навколо житла. « Праворуч і ліворуч, як увійти, на дубових різних п’єдесталах стояли статуї Божої матері Ворталамея. В усю довжину вітальні простягся довгий стіл, покритий перським килимом. В кінці столу стояв трон - крісло з ініціалами Катерини ІІ». Повне розчарування монастирським життям Оксана відчула після того, коли її після іменин матушки ігумені обезчестив панок в штатському, який виявився родичем ігумені.
- 43. 43 «Вона зайшлася вогнемсорому, але боялась прогнівити родича ігумені. Раптом одним кроком була біля дверей, але двері були зачинені, вона цього й не помітила. Звір і жертва були в одній клітці. Довго набряклими очима дивився він на стан, груди, обличчя і кроком тигра зім’яв, кинув у ліжко і дмухнув на лампу. У вітальні ще точились в’ялі балачки гостей, коли несподіваний крик пронизав дзвінку тишу великих покоїв. З кімнати вискочила розпатлана простачка, вона рвала на собі коси і зникла в чорних закутках підземного ходу». Випадок, що трапився з Оксаною, компрометував ігуменю. Тому після всього, що сталося, матушка добряче вичитала бідолашну послушницю за те, що вона підійняла галас. А на « покаяніє» простачку, саме так називали черниці дівчину, відправили до схимниці. Місце, де знаходилася Оксана, нагадувало льох живих трупів. В келії старої схимниці, в кутку перед образами стояла труна. Про неминучу смерть нагадував череп, що стояв на вікові труни та навівав жах. Черниця змушувала дівчину молитися та читати святе письмо, постійно нагадуючи їй, що вона є грішниця. Проте, чи можна визнати за власний гріх наругу над собою? Дівчина кидає гнівні слова в « живого мерця», що так немилосердно стоптав її життя: «Я приїхала сюди молитись, спасатись від миру – така була воля моєї матері. Чуєте – приїхала спасатись, а не валятися в ліжках з п’яними родичами ігумені, щоб потім кидати в болото неповинних немовлят, як роблять тут здавен… По кущах та по келіях, поки зуби починають сипатись. А тоді справляєте труни – молитесь на них, ждете смерти й смокчете чуже життя». Замість молитви, яка очищала душу, втіхи та спасіння дівчина побачила іншу сторону життя в монастирі. « Вхід до раю» відкрив завісу у світ розпусти, хтивості, лицемірства. Повість «Хліб» була надрукована у виданні «Книгоспілка» в 1930 році. Цей твір був присвячений доньці Ірині – « Тобі, моє серденько, Орися , - тато».
- 44. 44 В центрі творупостають образи селян – степовиків, яких спіткала нелегка доля - жити в період радянської влади. Серед персонажів твору автор виділяє хлібозаготівника товариша Куця, який піклується про виконання плану хлібозаготівлі. Зображені непрості характери людей та складні стосунки між ними: « Живе куркуль на степах,- треба погодитись – є ще там залежність і підлеглість і ось у чому тільки вона, трудно виявить». На фоні людських відносин з - під пера автора постійно виринає образ степу, який наділений властивостями, живої істоти і органічно зливається з персонажами повісті. Слідкуючи за розвитком сюжету, неможливо не звернути увагу на ще один алегоричний образ – колодязь серед степу. Його поява завжди асоціюється з якоюсь небезпекою. В ньому знайшли своє останнє пристанище собака Рулька, степовик Магала та дід Явтух « … Багато тут кісток собачих, скотячих, людських». Колодязь став своєрідним покаранням дідові за те, що він признався хлібозаготівельнику, що селяни - степовики зберігають хліб не в коморах, а ховають його під стогами. « Не дурний же хліб, щоб лежав у закромі, поки хтось прийде його перевіряти. Під стогами… Там справжні печери …» Повісті « Послушниця» і «Хліб» отримали позитивний відгук від відомих на той часписьменників.
- 45. 45 Висновки Особлива роль уформуванні громадянських якостей підростаючого покоління відводиться національно-патріотичному вихованню. Вивчення історії рідного краю виконує важливі науково-пізнавальні та виховні функції. Зважаючи на це, особливої актуальності набуває уміле використання педагогічними працівниками закладів освіти у своїй роботі краєзнавчого матеріалу, застосування різноманітних форм і методів організації освітнього процесу. Вивчення історичного минулого нашого краю є досить актуальним на сьогоднішній день, адже лише узагальнивши історичні процеси, які відбувалися в межах кожного регіону, можна скласти цілісну картину історичного минулого нашої держави. Вивченнябіографії татворчості нашихземляківдоводить,що відейнійосновіїх полум’яніє любовдо свогонародута глибокийпатріотизм. Осмислення героїчних подій, що відбувались на території нашого краю пробуджує у сучасної молоді любов до України, виховує патріотичну свідомість, розвиває бажаннястатигідними громадянами своєї держави.
- 46. 46 Список використаної літератури 1.АрхівКліщинської сільської Ради. 2. Вишневський Д.Повісті проневідомих/Д.Вишневський.Київ:Радянський письменник,-1956.-315с. 3. В.Й.Довженко,В.К.Гончаров,Р.О.Юра"ДревньоруськемістоВоїнь", "Наукова Думка", Київ, 1966 р. 4. Г.О.Сидоренко,Е.В.Махно,Д.Я.Телегін"ДовідникзархеологіїУкраїни, Полтавська область", "Наукова Думка", Київ, 1982 р. 5. Зіновій Франко"Хтоми? Звідкиродом?","Знання",Київ, 1990 р. 6. З.О.Лазаревський,"ИсторическиеочеркиполтавскойлубенщиньїXVII XVIII ввДЧИОНЛ.—1896.—Т. 1. —С. 158-193. 7. Л.В.Падалка"ПрошлоеПолтавскойтерриториииеезаселение",Полтава, 1914 р 8. МельниченкоВ.М.МояЧеркащина:навчально-методичнийпосібникдля вчителів та викладачів навчальних закладів усіх типів.- Черкаси:"Вертикаль",видавець ШІ Кандич С.Г., 2006. - 232с. 9. М.П.Старицький,твори увосьми томах,том 8,"Дніпро", Київ, 1965 р. 10. В.Т.Полішук,"ДоляМихайлаСтарицькоготайогонащадків",«День» 5.09.2002.
- 47. 47 Додаток1. ЛегендапроКизівер Село Кліщинці... Цідва маленькі слова для кожного з нас значать . дуже багато. Здається, у кожній букві знаходиться частинка історії, яку пильно бережуть птахи, величні і мудрі дерева. От якби повернутися туди, назад у історію, і разом із річкою Сулою століттями пропливати поміж рідні береги, наглядаючи за цією землею, а потім полинути кудись далеко і всьому світу розповісти про той невеликийклаптикземлі,вякомуназавждилишитьсячасточка душікожногознас. То була, як надиво, тепла осінь. З татарського табору долинали радісні оклики. Готувався останній цьогорічний набіг на українські землі. Татарський хан задумано ходив по шатру, з гордістю поглядаючи на свою найменшу дочку Кизіяр, яка впродовж останнього часу перебувала з ним. ЇЇ чорне густе волосся й прекрасні чорні очі захоплювали старого. Навіть те коштовне каміння, яке прикрашало її, не можна було зрівняти з красою Кизіяр. Це була його улюблена дочка. Таось татарськийзагін уже біля українського села.Чутикрик, плачдітей.Тане здаються мужні жителі. Чоловіки грудьми стали на захист своїх родин. Проте, не встояти їм перед такою могутньою силою. Кизіяр, переодягнена в молодого татарина, стояла неподалік від батька. Вона з подивом і цікавістю спостерігала за всим, що відбувалося навколо. Та вмить вона побачила молодого українського хлопця, який відчайдушно бився, захищаючи своїх батьків. Він відразу запав їй до серця. Кизіяр не зводила з нього очей. їй захотілося стати щитом, щоб захистити парубка. Вона б стала темною ніччю, аби закрити очі своїм землякам. Кожний удар меча, кожна подряпина на тілі юнака відгукувались болем в її душі. Та ось його нога посковзнулась, і від тяжкої рани він упав на землю. Із швидкістю блискавки Кизіяр метнулася до свого вірного джуриінаказала,що,коли тойне сховаєюнака,лишиться голови.
- 48. 48 Невелике село невитримало. Врятувалися лише ті люди, котрі встигли заховатися в лісі. Татари поверталися додому. Велику здобич везли вони з України, та неспокійно і боляче було на душі у татарського хана. Десь поділася улюблена донька. Ніхто не бачив і не чув, як вона зникла. Тяжко сумував хан. 17 весен тому дружина подарувала ханові дівчинку в квітучій балці, тому і назвали її Кизіяр, що в перекладі з татарського означає "дівоча балка" або "дівочий яр". Ця чорноока татарка лишилася на Україні. Не змогла кинути Петра. Джура виконав її наказ. Юнака сховали в надійному місці, а сама Кизіяр вночі втекла із свого табору. Та нелегко спочаткубуло дівчині. Не любили її у селі, адже при зустрічі з нею люди згадували своїх рідних і друзів, забраних в неволю чи вбитих. Проте, дівчина не здалася, бо успадкувала від батька виносливий характер. Швидко опанувала вона мову. Спершу у сім'ї до неї ставилися вороже, та згодом, зрозумівши чистоту її намірів, почали звикати до татарки. Була Кизіяр доброю і веселою. її тоненький голосок весняним струмочком дзвенів у хаті. Кизіяр дуже полюбила Петра. Лише заради нього вона залишилася в чужому краї, який згодом став для неї рідним. Степовими травами, цілющим зіллям лікувала свого милого татарка, та ще палким коханням, ласкою, добротою душі своєї. Видужав козак, окріп. Не міг намилуватися своєю дружиною. Догоджала Кизіяр і матері Петра. Свекруха полюбила Кизіяр, як свою рідну дочку, хоча раніше уявляла невістку сільською дівчиною. Згодом до татарки звикли і в селі. Настала зима, та в хаті молодої невістки булозавжди тепло і затишно. Своєю веселою посмішкою і привітними очима вона зігрівала чоловіка і старих батьків. Тільки пізніми вечорами, бувало, як затягне сумну-сумнутатарськупісьню,що аж у матері серце від болюстиснеться. Відтанцювали заметілі, відшуміли весняні дощі, і знову земля почала одягатися в зелень. А напочатку літа подарувала Кизіяр своєму чоловікові сина Івана.
- 49. 49 Та неспокій почавзакрадатися в душу Кизіяр. Чула вона щось недобре. А одного разу приснився їй батько. Він мчав до неї. Стрепенулася, як пташка, вона й цілу ніч не могла заснути. Ранком розповіла свій сон Петрові та односельцям, але ніхто не повірив їй. Та передчуття Кизіяр не підвели. Татари чорною хмарою наближалися до села. Дикий татарський крик роздався над селом, і вороги хвилею ринули, змітаючи все на своєму шляху. Була ніч, коли вони ввірвалися в село. Коли Кизіяр прокинулася, Петра вже не було в хаті. Татарка швидко сховала Іванатабатьківу льохуі кинулась на подвір'я.Там уже точився запеклий бій. Петро був одним із перших захисників села. Він нещадно рубав ворогів. Кизіяр теж всіма силами намагалася допомогти односельцям: подавала зброю, надавала допомогу пораненим, рятувала дітей. А на чолі татар стояв її батько... Він прийшов помститися за свою дочку. Та зараз татарський хан не міг впізнати її, хоча був вражений відчайдушною боротьбою меткої чорнявки. І в мене була така донька. Де ж вона?!! Я все життя буду мститися за її втрату,— слазав він своєму найближчому слузі, показуючи на Кизіяр. І ринувся в бій хан... Рубав мечем наліво і направо. Враз світ почорнів у очах Кизіяр, її Петрусь, як підкошений колос, впав від підступного удару хана. —Тату! Що ж ви зробили!?Ви ж мою долю, моє життя вбили!— скрикнула Кизіяр... Та не чув хан її слів. Несамовита лють лилася з його очей,бив, рубав, калічив,мстив всім за свою доньку. І зрозуміла вона, що не вижити нікому: ні стареньким Петровим батькам,ні односельцям,ні синочку Іванку. Кров сочилася з Петрової рани і скапувала на зелену траву. А там, де падали крапельки, проростали над ними червоні тюльпани. Кригою взялося серце татарки, почорніла вона на лиці і вмить перетворилася на гору. Від такого дива застигли татари,оніміли.А гора з страшним гуркотом обвалилася на ворогів і
- 50. 50 поховала їх підсобою. Світало. Село догорало. А селяни вражено дивилися на гору,яка покрилась дикими тюльпанами. Люди не забули про подвиг Кизіяр. Вони побудували нове село Кізівер, а гору, яка знаходилася бідя нього теж назвали ім'ям дівчини - Кізіверською. Щоліта навідував її Іванко, схиляючи голову над тюльпанами - нетлінною пам'яттю про батька і матір.
- 51. 51 Додаток 2 Фото ДенисаНикифоровича Невкритого Д.Н. Невкритий з дружиною та донькою Іриною (1935р.)
- 52. 52 Д.Н. Невкритий зароботою в реставраційній майстерні
- 53.
- 54. 54 Додаток 3 Фото картин ПортреДениса Никифоровича, виконаний його товаришем – художником Шульгою, учнем І. Рєпіна (1935р.)
- 55. 55 Хата, в якійв 1895 році народився Д.Н. Некритий.
- 56. 56 Деталь до реставрації.Художник Лампи – батько «Браницький з дітьми»
- 57. 57 Вигляд картини післяреставрації Д.Н. Невкритим