Рідне село! Ці слова співзвучні по змісту зі словами "РІДНА МАТИ МОЯ!" З них і починаться БАТЬКІВЩИНА. Тут пройшли твої дитячі і шкільні роки, сформувався світогляд, характер і особистість громадянина. Тут разом з молоком матері ти, як губка вбираєш в себе красу рідного краю. Г.В Григор

1. 1
Верблюжка –
перлина України

2. 2

3. 3
Від автора
В знаменний час, 22 вересня 2001 року – початок ХХІ століття,
третього тисячоліття, 10-ї річниці незалежності України, верблюжці
відзначили 250-річний ювілей свого села.
Рідне село! Ці слова співзвучні по змісту зі словами «Рідна мати
моя!». З них і починається Батьківщина. Тут пройшли твої дитячі і
шкільні роки, сформувався світогляд, характер і особистість
громадянина. Тут разом з молоком матері ти, як губка вбираєш в
себе красу рідного краю. Не все в житті залишається в пам’яті твоїй:
луки з пахощами трав, колосисті поля зі співом жайворонків, ставок
зі схиленими вербами, джерельна вода і звичайно ж перше кохання!
Рідне село стає чимось недоторканим, прихильність до нього
відчуваєш все життя!
Верблюжка! Красива назва, єдина на всю Україну!
Мене, вчителя історії, краєзнавця, на схилі життя особливо
бентежить думка: «Що ж я зробив для краю свого дитинства?» Так,
дещо зробив. Життя прожив не даремно.
Працюючи в семи державних та партійних обласних архівах
України, спілкуючись з людьми-односельцями, які жили і творили
історію в часи революції, громадянської війни, будівництва
Радянської влади, колективізації, перших п’ятирічок, Великої
Вітчизняної війни і відбудови, я зібрав багато матеріалів і документів
з історії села. Їх використав при написанні нарису з історії
Верблюжки для енциклопедичного видання Історії міст і сіл УРСР
(том Кіровоградська область), для створення історико-краєзнавчого
музею. Та й прожив я немале життя, разом з односельцями пережив
два голодомори, тяжкі роки війни і фашистської окупації, відбудови
села, падіння і злети в соціально-економічному, культурному житті
рідного краю.
25 років я керував загоном червоних слідопитів, на рахунку
якого величезна пошукова, дослідницька, краєзнавча робота. Яке це
щастя – працювати з енергійними, допитливими дітьми! Всі роки
свого життя я через пресу, лекції, бесіди знайомив односельців з
історією рідного краю. Чимало зусиль я доклав, щоб повернути селу
його історичну назву після перейменування на Погребнякове. Не
обділений я нагородами: Відмінник народної освіти, маю Почесну
Грамоту Президії Верховної Ради УРСР, медаль «За доблесну
працю», більше 20 різних Грамот і Дипломів.

4. 4
Але найвищою нагородою для мене є шана і повага моїх
вихованців та односельців, яку я відчуваю в повсякденному житті.
Історію села творили всі його мешканці, тож прошу вибачення у
тих, кого не назвав у своєму нарисі.
Що ж далі? Я вирішив упорядкувати досліджений краєзнавчий
матеріал та написати доповнений нарис з історії Верблюжки . Його
присвячую пам’яті тим, хто пішов із життя – творцям історії та
наступним поколінням, які продовжать славні традиції сельчан.
Г.В. Григор

5. 5
Верблюжка – село, центр сільської ради, розташоване за 25 км
на схід від районного центру Новгородка і за 12 км від залізничної
станції Куцівка. Населення на 1.01.2004р. – 2800 чоловік.
Село Верблюжка вперше згадується в письмових джерелах з
1751 року як слобода Новокозачого полку.
Воно має свою самобутню, неповторну, прекрасну біографію,
багату революційними, бойовими і трудовими традиціями.
Верблюжка як село виникло з декількох поселень, що були
розташовані по течії річки Верблюжки – притоки Інгульця. Річка
Верблюжка бере початок з Верблюжих байраків. В неї впадають
балки: Котова, Уманська, Сотникова, Носова, Суха Верблюжка з
Волею, Молодецькою, Каменовата. Перші поселення за часів Нової
Січі: Скорбна, Срібна, Дрейлінгоф, що ввійшли до складу села,
виникли десь у ХVІ столітті й існували як зимівники запорізьких
козаків Бугогардівської паланки.
Назва села, як і річки походить від назви місцевості. В
історичних документах розповідається, що ряд балок навколо села
носили однойменні назви: Велика Верблюжка, Суха Верблюжка,
Верблюжка. Ця місцевість була лісостепом, з розкішними луками, з
повноводною, незамерзаючою з гарячими джерелами річкою, і
використовувалась для випасання чи стоянки гуртів, чи караванів
верблюдів татарських орд, що зосереджувалися у Чорному лісі, в
районі Знам’янки і Нової Праги і називалась Верблюжим байраком.
Архівні документи називають його найпівденнішим байраком Хана
Мурзи. Звідси, мабуть, і пішла назва річки та села.
Основний склад населення Верблюжки утворився з переселенців
Білорусії, селян-кріпаків, втікачів з північних районів України, а із
заснування Нової Сербії – сербів, чорногорців, болгар.
В 1764 році мешканців села включили до складу
Єлисаветградського пікінерського полку, а з 1783 року пікінерів
переведено на становище державних селян. В 1787 році у 155 дворах
в слободі проживало 488 осіб чоловічої статі.
Через Верблюжку проходив шлях військового значення, що
йшов від штабу гусарсько-пандурського полку з Єлисаветграда. Тут
він розгалужувався до Крюкова і через село Зелене до Дніпра. Через
село пролягав і другий шлях – чумацький, з Нової Праги до
Верблюжки, Братолюбовки і далі на південь.
В центрі села, біля теперішнього млина, стояла невелика
дерев’яна церква. Біля неї, на майдані зупинялись на ночівлю
чумаки, випасали на луках волів, заходили помолитись до церкви.

6. 6
Перші поселенці обживалися на місці при державній допомозі: з
казни одержували гроші, ліс, зерно.
В 1806 році проживало 804 душі чоловічої статі.
Межова книга початку ХІХ століття вказує, що « … земли
Верблюжского селения принадлежат военному поселению
Новгородковского кирасирского полка от владения Ивана Чечеля до
ст.Куцовка»
В 1882 році Верблюжка стала військовим поселенням
Новгородського Кірасирського полку. В ній розмістився штаб 2-го
ескадрону кінноти, згодом 2-ї волості ІV округу Новоросійського
військового поселення. За розміщенням рот та прізвищами їх
командирів виникли назви кутків села: один з них за прізвищем
командира І-ї роти полковника Верьовкіна – «Вірьовчиною», 2-ї –
«Ковалівкою», 3-ї «Кривдою», 4-ї «Литвою».
Хоч поселенці формально і не платили податків, становище їх
було гіршим, ніж кріпосних селян. Земля належала казні,
сільськогосподарські роботи виконувались по команді
воєначальників. Поселенцям доводилось по 3 і більше днів
працювати на казну, а по святах і в неділю відбувати військову
повинність. Крім того, на їх плечі лягало тяжким тягарем утримання
військового полку та його командування за рахунок своїх сімей.
Чоловіків з 18 до 45 років зараховували солдатами військових
підрозділів, де проходили військову муштру, а потім переводили на
нестройову службу. Хлопчиків з 7 років віддавали до школи
кантоністів, де вони навчались військової служби.
Офіцери змушували поселян будувати штабні приміщення,
казарми, конюшні, колодязі, дороги. Виснажливою була праця на
громадських ланках.
Поселенці терпіли від сваволі аракчеєвських сатранів і тільки
згадували про колись вільне життя до військових поселень. Багато їх
гинуло від голоду, важкої праці, побоїв. Не витримуючи тяжкого
гніту, вони відмовлялися виконувати суворі правила. Непокірних
відправляли в Сибір.
У першій чверті ХІХ століття поселяни Верблюжки були
розділені на 3 категорії, з точки зору майнової власності: 2/3 жителів
входили до ІІ і ІІІ розрядів, яким наділялось 3 – 6 десятин орної землі
і луків. Кожне господарство повинне було утримувати одного
солдата.
У 1859 році, напередодні реформи, Верблюжка була другою
волостю І-го округу Херсонського поселення, командиром був штабс

7. 7
ротмістр Тимченко. Населення було 4269 чоловік, в тому числі
поселян – 1898 чоловік, різночинців – 2 сім’ї, купців – 3, міщан – 7,
євреїв – 1 сім’я. Померло 108 чоловік, народилося 127 чоловік,
шлюбів – 80. Солдат діючих – 318, відставних – 70, безстрокових –
34.
В господарствах села було : коней – 308, волів – 1027, великої
рогатої худоби – 2205, овець – 3478. Будинків – 669, млинів-вітряків –
65, магазинів – 3, землі орної – 9295 десятин.
Після ліквідації військових поселень жителів села перевели на
становище державних селян з середнім наділом 5,6 десятин на
ревізьку душу при оброчній платі – 97,3 коп. за десятину. Згодом за
указами про поземельний устрій державних селян, ці наділи
закріпили за мешканцями Верблюжки.
В 1886 році вони сплачували викуп державі в середньому по
90,8 коп. за десятину. Землекористування було общинним. Вся
надільна земля, крім пасовищ, розподілялась на 6 частин по якості
землі і кожен селянин одержував свій пай, у кожному полі. Через
кожні 3 роки проводився перерозподіл землі, отже, земля
виснажувалась. Селянин не був зацікавлений в удобренні землі,
додаткових витратах.
Поступово земля, реманент, робоча худоба зосереджувались у
руках поміщиків і куркулів. Так, у 1886 році з 1103 господарств
майже половина мали до 6 десятин землі, 303 – були без худоби, 69 –
безземельні, у той же час 96 куркульських господарств мали по 25-
100 десятин та по 5-20 голів худоби.
В 1894 році 23 великі землевласники володіли 7950 десятинами
землі, поміщику Центиловичу належало 1390, Бугайову – 1300
десятин, Величковському – 403 десятини. Селяни обробляли свої
наділи примітивними знаряддями: ралами, дерев’яними плугами і
боронами, і збирали урожай серпами та косами. У великих
поміщицьких маєтках, куркульських господарствах використовували
залізні плуги, борони, кінні жниварки, молотарки. Тому і врожай тут
одержували по 55-60 пудів, тоді як у бідних селянських
господарствах він не перевищував 30 пудів з десятин.
Наймити і поденники становили значний процент місцевого
населення. Їх робочий день тримав 15-17 годин на добу. За умовами,
складеними адміністрацією Центиловича, вони працювали від сходу
до заходу сонця з невеликою перервою на обід, одержуючи за це по
25-30 копійок за день.

8. 8
Злидні гнали багатьох бідняків на заробітки в таврійські стани:
Каховку, Крим, на рудники Криворіжжя. Гурт заробітчан з 25
чоловіків і жінок наймав підводу, на неї скидали свої речі – знаряддя
праці, одяг, продукти, а самі йшли пішки за підводою. Середнього
заробітку за сезон – 30-50 крб. вистачало батракові лише на податки в
неврожайні роки кількість відхожих селян зростала і становила
третину населення. Скрутним становищем бідноти скористалися
багатії. Вони прибрали до своїх рук половину всіх орних земель.
З розвитком капіталізму в селі розвивались і кустарні промисли.
В 1888 році 96 господарств поєднували землеробства з
ремеслом, 45 – ремесло і промисли, 39 – займались торгівлею. Було
85 вітрових млинів, 2 олійниці, 27 крамниць та винні погреби. Все
належало дворянам, купцям та сільській буржуазії.
Селяни жили в глиняних хатах – мазанках, критих соломою, або
очеретом та в землянках. Багатії – в цеглових будинках, критих
металевими бляхами. Паливом у селян були солома, бур’яни,
освітленням – каганці, які запалювали за допомогою кресала та губки.
Ходили селяни в домотканому одязі, постолах. Сіяли коноплі, з яких
після мочіння та обробки пряли волокно, а з нього ткали полотно,
рядна. Майже в кожній родині були для цього бительня, прядка,
оснівниця і ткацький верстат.
Медичної допомоги населення не отримувало. Високою була
смертність, серед дітей. З кожних 100 народжених вмирало від
інфекційних хвороб, а також через відсутність допомоги при пологах
40-45 дітей. Роди приймали знахарі та бабки.
Лише на початку ХХ століття на кошти громади відкрито
фельдшерський пункт.
Сотні років у селі панував безпросвітній морок. Більшість
населення Верблюжки було неписьменним. Значну роль у духовному,
освітньому житті відігравали дві церкви. Ще в роки військового
поселення на кошти казни в І-й чверті ХІХ століття в центрі села було
побудовано Успенську церкву.
На початку 80-х років селяни, які жили по другу сторону річки
Верблюжки, написали скаргу цареві, що більше місяця під час
весняних паводків і розливу річки не можуть відправляти службу в
церкві і просили побудувати ще одну церкву. Відповідь царського
двору була позитивною.
У 1883 році на кошти земства було завершено будівництво
церкви і назвали її Миколаївською. Церкви своїми куполами
прикрашали село, їх передзвони у свята та неділі чути було навіть у

9. 9
сусідських селах. Як шкода, що ці прекрасні будівлі були зруйновані
в 30-х роках.
Першу церковнопарафіяльну школу на вимогу селян відкрито
при Миколаївській церкві в 1888 році. В ній навчалося 27 хлопчиків.
Переважно це були діти заможних. Заняття розпочиналися 14
листопада, а закінчувались 15 березня, до початку польових робіт.
Фінансувало школу волоське товариство. Завідував школою
священик Феофіл Бієнтовський. Вчитель-семінарист Мусій Бойко
закінчив духовне училище. Наступного 1889 року було відкрито ще
одну церковнопарафіяльну школу при Успенській церкві. В ній
навчалося 35 хлопчиків і 7 дівчаток. Тут навчання розпочиналося 20
жовтня і закінчувалося 5 квітня. Вчитель був псаломщик Всеволод
Бієнтовський. Навчали в школах закону божого, арифметики,
чистописання, російської і церковнослав’янської мов. Дисципліна
підтримувалась за допомогою різок, непокірних виганяли зі школи.
На початку ХХ століття за вимогою селян і на їх кошти було відкрито
земську школу на 80 учнів, якою завідував Кузьма Петрович
Маніцин.
Трохи пізніше збудовано міністерську школу на 3 класи. В ній
навчалося 87 учнів, завідував школою Сергій Петрович Скалозуб.
Вчителями були М.Ю. Костюченко, М.З. Тищенко, К.С. Юха, Г.А.
Кармазін. Всі мали освіту учительської гімназії.
У 1910 році відкрито збудовану на кошти земства Верблюзьку
двохкласну двоповерхову школу. В ній навчалося 185 учнів,
завідував нею до 1922 року Віктор Павлович Добржанський. Ця
школа сприяла поширенню грамотності в селі серед бідноти. В 1911
році відкрито сільську бібліотеку – завідували нею Віра Павлівна
Добржанська.
У 80-х роках ХІХ століття, на околиці села, в одній з могил було
знайдено скарб із золотих та срібних монет. Він зберігався у
землевласника И.З.Колесникова. Ця випадкова знахідка дала поштовх
для пошуків скарбошукачам. В 9 верстах від села було розкопано дві
могили: «Близнюки», «Перервана могила». Могила «Близнюки»,
висотою у два сажні. Відкрито підземний хід від однієї могили до
другої і далі до куща терну; хід було викладено цеглою. Виявлено, що
цінності з могили були викрадені раніше, бо були сліди розкопок.
В могилі «Перервана могила» в 6 верстах від села було
знайдено: залізний ланцюг, стремена, сідло і другі речі вершника.
Наткнувшись на камінь, шукачі кладу припинили розкопки.

10. 10
Бунтарське село
Напротязі першої чверті ХІХ століття газети, правителі повіту й
губернії, Верблюжку називали бунтарським селом. А підстави для
цього були. Були і причини для страйків та повстань селян.
Верблюжка була великим селом, волосним центром. В ній
налічувалось 1577 дворів, де проживало 7861 чоловік.
Землекористування було общинним.
В 1905 році 104 бідняцьких господарств не мали землі, 420 –
мали по 3 десятини, 443 – були без худоби. Більшість землі, основних
засобів виробництва, худоба зосереджувались у поміщиків та
куркулів. Зросли також у великих землевласників кількість наймитів
та поденників, які піддавались жорстокій експлуатації при поганому
харчуванні та малій оплаті праці.
Малоземелля, нещадна експлуатація, тяжкі податки, свавілля
місцевих властей – усе це викликало невдоволення у селян існуючим
ладом.
У 1905 році в селі почала діяти підпільна революційна група. На
сходках, куди запрошувалась і сільська біднота, революціонери
читали газети, листівки, заборонену літературу та відозви, які
закликали до боротьби з царизмом.
Особливо активним в революційній групі був Іван Артемович
Голоскевич. Він був на той час освіченою людиною, мав богатирське
здоров’я, красивий голос, ораторський хист. Багато років служив на
фронті механіком корабля далекого плавання. Бував у Японії, Англії,
найбільше у Франції, вільно розмовляв французькою мовою. Іван
Артемович був знайомий з видатними революціонерами Росії,
виконував їх доручення, привозив із-за кордону заборонену
літературу та зброю. За ці дії в 1905 році його списали з корабля і він
приїхав у Верблюжку до батьків. Тут зблизився з революціонерами
підпільної групи і став її ватажком. В цю групу входили К.М.Басараб,
А.А.Таратухін, І.Т.Чорний, Т.К.Чорний, К.С.Крисенко, П.Сергієнко,
В.Глоба, К.Войчук.
В документах Одеської судової палати говориться, що Іван
Голоскевич разом з Кіндратом Басарабом 26 червня 1905 року
зібрали на базарі селян і закликали їх грабувати економії, палити
хліб, вбивати поліцаїв, схиляли селян до страйку. Свідки
підтверджували, як на одній зі сходок за селом, у Рецевій кручі,
Голоскевич закликав селян об’єднуватись з робітниками для спільної

11. 11
боротьби проти царизму, припинити сплату податків, не виконувати
військову повинність.
Революційна група мала зв’язки з революціонерами
Катеринослава, Одеси, Харкова. Часто зникали з села Голоскевич і
Чорний, а коли поверталися – появлялися нові газети, листівки,
брошури. Інколи в селі появлялися нові люди – друзі Голоскевича і
Чорного з революційних міст.
Прокурор Єлисаветградського окружного суду робить
донесення прокурору Одеської судової палати, що Трохим
Кирилович Чорний на сході селян в своїй промові називав державний
лад Росії гнилим, що поліцію, старшину треба знищити, до
управління треба обрати людей з свого середовища, закликав
захоплювати і ділити землю поміщиків і куркулів. Його підтримували
у своїх виступах К.С.Крисенко та А.А.Таратухін.
Поліція схопила Чорного і поліцейський урядник Пархоменко
знайшов у нього в рукаві пальта 6 брошур: відозву «Народу от
народных представителей», «Выборское воззвание», «Чего хотят
большевики?», «О земле», «За землю и волю», «Кто не желает дать
народу ни земли, ни воли».
Андрій Архипович Таратухін приймав участь у страйку на
станції Пологи Катеринославської губернії в 1905 році. В цьому році
він привіз у Верблюжку революційні ідеї робітничого класу.
Влітку А.А.Таратухін організував страйк в економії
Центиловича. Страйкуючі зупинили жатки і вимагаючи від
службовців підвищення заробітку, погрожуючи зруйнувати
економію. Повітові власті направили в село карателів, які жорстоко
побили селян, а організатора арештували.
Іван Голоскевич з групою селян відправились до поліцейського
урядника Бур’янського з вимогою звільнити арештованого
А.А.Таратухіна, тут же виголосив промову про необхідність
ліквідації самодержавства.
Пристрасним революціонером був 19 річний Кіндрат
Миколайович Басараб. Він працював тоді телефоністом на станції
Долинській, приймав участь у страйках робітників залізничників.
Кожний вихідний він поспішав у Верблюжку, щоб зустрітися з
друзями підпільниками.
1травня 1905 року підпільники організували першу маївку. В
центрі села зібрався багатолюдний мітинг, по селу розклеїли
прокламації.

12. 12
Революціонери Голоскевич, Басараб, Таратухін, у своїх
виступах закликали селян об’єднуватися для боротьби за свої права,
проти влади, забирати у поміщиків землю.
Староста Радутний викликав з Олександрії загін козаків, які
розігнали демонстрантів.
Неспокійно було в той час у Верблюжці. А в Єлисаветградській
окружній прокуратурі все товстішали справи від донесень на
верблюзьких підпільників.
У кінці 1906 року Голоскевича, Басараба і Таратухіна
арештували. Доказів про їхню революційну діяльність було
достатньо. За вироком Одеської судової палати майно цих
підпільників було конфісковано, а їх заслано на довічну каторгу.
Івану Голоскевичу вдалося втекти з тюрми. Він повернувся у
Верблюжку переховувався у родичів, вночі продовжував
революційну роботу. За доносом дочки багатія, яка хотіла вийти за
нього заміж, але він відхилив шлюб, Голоскевича схопили, наділи на
нього кайдани і відправили до Катеринослава. Просидівши в камері
одиночці 3 роки, на знак протесту, він оголосив голодовку на 20 днів,
тяжко захворів і в 1910 році помер. Поховали на тюремному
цвинтарі.
Дізнавшись про смерть сина батьки скликали людей, щоб
справити поминки. Раптом будинок оточила поліція – шукали тіло
Голоскевича вдома, в родичів, на кладовищі. Як стало відомо пізніше,
підпільники Катеринослава викрали труп і поховали його з
почестями.
Революція 1917 року визволила з каторги А.А.Таратухіна,
К.М.Басараба. Вони повернулися у Верблюжку, де приймали участь у
революційній боротьбі. К.М.Басараб до 1940 року працював у
Москві в Раді політкаторжан, подальша його доля невідома.
Таратухін продовжував боротьбу за Радянську владу, був активним
будівником нового життя в селі. Вдячні земляки свято бережуть
пам'ять про відважних революціонерів.
Верблюзькі селяни чинили опір столипінським реформам. 26
травня 1912 року губернський наглядач, полковник Іщенко,
повідомив начальника Херсонського жандармського управління про
те, що при нарізці землеміром Херсонської губернської комісії
Лободою відрубних ділянок, селяни з вилами в руках ображали
Лободу, перешкоджали йому проводити борозни плугом по посівах.
Сільський староста допомагав страйкарям і не доповів начальству.
Лобода телефонував про це у губернію.

13. 13
У Верблюжку прибув Олександрійський повітовий справник у
супроводі поліції, який заарештував керівників виступу
К.С.Крисенка, К.Войчука. Революційні настрої підігрівалися тяжким,
злиденним життям селян, втратами годувальників на війні,
триваючим процесом обезземелення, розшарування на багатих і
бідних.
Напередодні першої світової війни у Верблюжці налічувалося
1618 господарів і проживало 8626 чоловік.
Під час війни 1176 верблюжців було мобілізовано в армію.
Залишившись без годувальників, селянські господарства швидко
занепадали, населення голодувало. У той час збагачувалося
куркульство, яке скуповувало за безцінь землю, худобу. В 1916 році
109 бідняцьких господарств не мали землі, 510 – мали до 3 десятин,
тоді як 150 куркульських володіли 25–27 десятинами землі; 256
селянських дворів лишилося без худоби, 612 – без коней, 588 – без
корів, а в заможних господарствах було по 4-10 голів робочої та цілі
стада продуктивної худоби.
Все це призводило до наростання невдоволення війною,
самодержавним ладом. Революційні події, які відбувалися в країні,
знайшли свій відгук серед бідноти Верблюжки.
27 березня 1917 року місцеві селяни і наймити, озброєні
мисливськими рушницями, заарештували урядника й волосного
старосту і створили Раду селянських депутатів, обравши її головою
селянина-бідняка Федора Гавриловича Момота.
Рада у вирішенні земельного питання була бездіяльною, бо в неї
пролізли куркулі.
Революційну боротьбу, почату в 1905 році, продовжило нове
покоління революціонерів: А.Д.Терещенко, А.П.Останній,
С.П.Жалдак, Г.А.Авраменко, О.П.Горбенко, М.І.Козуль та інші.
У своїх спогадах А.Д.Терещенко говорив: « Нас, тодішню
молодь, закликали до революційної боротьби палкі промови Івана
Голоскевича, Кіндрата Басараба, які проголошувалися на базарищах,
в кручах, біля церкви, і ми гідно пронесли їх ідеї через тяжкі роки
революції та громадянської війни.»
Вихідці із села, що працювали на заводах Харкова, шахтах
Криворіжжя, на залізничній станції Знам’янка, повернулися додому і
у травні організували групу співчуваючих партії більшовиків з 7
чоловік. Восени на селянських зборах обрано комісію в складі трьох
чоловік, яка мала взяти на облік конфісковані у поміщиків землю та
майно, призначено комісарів для догляду за ними.

14. 14
А.П.Останній, О.П.Горбенко, М.І.Козуль викривали політику
тимчасового уряду та місцевих властей. Вони організували
першотравневу демонстрацію під лозунгом «Ради без куркулів»,
«Землю селянам». А.П.Останній, О.П.Горбенко виступили з
роз’ясненням політики більшовиків у земельному питанні, і
закликали селян ділити поміщицьку землю.
У лютому 1918 року у Верблюжці було проголошено Радянську
владу, обрано Раду селянських депутатів.
На ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад від Ради селян обрано Аврама
Павловича Останнього, а від Олександрійської Ради – верблюжців
Григорія Наумовича Авраменка і Федора Гавриловича Момота. З
поверненням делегатів додому, на зборах селян схвалено рішення
з’їзду, але здійсненню революційних перетворень перешкоджали
австро-німецька окупація, за якої було відновлено владу поміщиків,
знову появилися урядник, старшина, поліція. Почалися нещадні
розправи з бідняками, грабіж населення. Революціонерам довелося
продовжувати боротьбу в підпіллі.
Нове життя будувалося в умовах жорстокої класової боротьби.
Руйнувалися старі устої і традиції, мораль, духовність. Населення
впадало в розпач, значна частина його була віруючою, а тому не
сприймали нової ідеології, атеїзму, нових порядків і влади.
Влаштовувалися мітинги, спрямовані проти радянської влади, проти
більшовиків, які впроваджували в життя продрозкладку. Чинився
опір продзагонам. Населення розділилося на два протилежні табори.
Село охопило полум’я громадянської війни.
В буремні роки громадянської війни
Влітку 1918 року в селі було створено повстанський загін для
боротьби з австро-німецькими окупантами та петлюрівцями. Ядром
загону були революціонери А.П.Останній, О.П.Горбенко,
П.Я.Жалдак. Повстанський загін мав і своїх командирів, знавців
військової справи Івана Харитоновича Кобилянського та Сергія
Петровича Горбенка.
Верблюзьці обеззброювали петлюрівців, робили рейди в
навколишні села.
На початку листопада 1918 року стихійно піднялось повстання,
по вулицях ходили колони демонстрантів з червоними прапорами,
арештували старосту, урядника, поліцію, відновили Раду. Окупанти
залишили село.

15. 15
Повітові власті вирішили знищити загін, розправитись з
непокірними і направили у Верблюжку 350 карателів з трьома
гарматами і трьома кулеметами. Загін гетьманської варти,
очолюваний предводителем дворянства Мазуркевичем, зайняв
позицію за 6км на схід від села біля Вовчанки. Верблюжці про цей
похід дізналися напередодні від гінця з Олександрії. Ревком
терміново організував загін з приблизно 175 чоловік, озброєних
різною зброєю: гвинтівками, рушницями, обрізами, шаблями, навіть
вилами і косами і вночі на підводах виїхали у село Спасово. До них
приєднався загін під керівництвом Кабузана та Ковині. Вночі загони
увійшли у Вовчанку і під прикриттям густого туману, розставили свої
сили так, щоб захопити бандитів зненацька. На світанку за сигналом
командирів Кобилянського, Горбенко з вигуками «Ура!» пішли в
атаку, раптовим ударом з флангів і в лоб оточили ворога і
розгромили, захопили зброю, дві гармати, коней, штаб з його майном.
Бій тримав близько двох годин. Ворог залишив на полі бою більше 80
чоловік, захоплено в полон Мазуркевича і розстріляно. Повстанці
втратили трьох бійців: Рожка, Очківського, Осаулу, п’ятьох було
поранено.
З тріумфом увійшли переможці на трофейних конях і з зброєю у
Верблюжку. Повстанці робили рейди в навколишні села, доходили до
Олександрії. Загін, авторитет якого швидко зростав, поступово
збільшувався за рахунок бідноти сіл, повіту, в ньому було вже більше
500 добре озброєних воїнів. Командиром загону ревком призначив
С.П.Горбенка, людину, яка добре знала військову справу, тривалий
час служив у війську, нагороджений Георгіївським хрестом.
В цей час у Верблюжку прибуває офіцер штабс-капітан
Григор’єв з загоном 15 чоловік, щоб використати, мабуть,
недостатньо організований, але боєздатний загін в своїх цілях.
Пізніше стало відомо, що григор’євський загін, який складався з
вояків-професіоналів, авантюристів, кримінальних елементів – ядро
майбутньої григор’євської дивізії, був підісланий Центральною
Радою. Верблюзький загін назвали полком, командиром якого
залишили С.П.Горбенка.
Григор’єв і його штаб, петлюрівської орієнтації, були
консультантами, радниками. Ревком підтримував зв'язок з
командуванням Червоної Армії, штаб якої був у Кременчуці, пізніше
він отримав наказ направити полк на Миколаїв і очистити його від
окупантів. Південь України в той час окупував франко-грецький
десант.

16. 16
На початку березня 1919 року полк вирушив на станцію
Куцівку, розгромив там австрійський ешелон, захопили його,
завантажили воїнами і направили через Долинську на Миколаїв. По
дорозі вони розгромили війська петлюрівського генерала
Козубського, під станцією Снігірьовкою, а потім і іноземних
інтервентів під станцією Водопої. В цей час кількісно полк виріс до 4-
х тисяч чоловік. До нього приєднались Херсонський, Таврійський,
Телегуло-Березанський полки. Командування Червоної Армії
вирішило використати їх у боротьбі з інтервентами і створює шосту
Українську дивізію, командиром призначає Григор’єва, начальником
штабу – Тютюнника. Ядром дивізії був Верблюзький полк, а
Горбенко – заступником командира дивізії.
Пізніше Антонов-Овсієнко писав: «Ми прогледіли призначення
начальника штабу - ставленика Центральної Ради Тютюнника.»
Якраз він і був організатором зради Григор’єва. Дивізія нараховувала
до 16 тисяч чоловік. З великими втратами було захоплено Херсон і
Миколаїв. Сп’янілий успіхами, Григор’єв повів полки на Одесу. На
підступах до міста під Колосовкою і Сербкою точилися жорстокі бої.
6 квітня 1919 року дивізія вступила в Одесу. «Верблюзький полк
заслуговує нагороди за взяття Одеси» - пізніше говорив Григор’єв на
мітингу у Верблюжці. Командування Червоної Армії, хоч і завчасно,
високо оцінило успіхи дивізії. Орденом Червоного Прапора
нагороджено Григор’єва та командира полку Горбенка. Тут в Одесі,
отаман підготував зраду, перестав виконувати накази командування
Червоної Армії, вчинив пограбування міста. Дізнавшись про зраду
Верблюзький ревком надіслав у штаб дивізії протест: вимагав від
командира полку Горбенка негайно залишити банду і приєднатися до
Червоної Армії.
З награбованим майном, трьома ешелонами григор’євці
прибули у Олександрію. Тут отаман святкував перемогу і видав
універсал проти Радянської влади.
Великий загін кавалерії на чолі з Григор’євим та Горбенком, та
колона з 70 підвод з награбованим майном прибули у Верблюжку –
столицю Григор’єва, як її тоді називали. Ідучи селом, як згадували
старожили, григор’євці наліво і направо розкидали з підвід сувої
матерії, костюми, продукти, взуття, а за підводами бігли люди, в
давці хапали хто що міг.
Швидко зібрався багатолюдний мітинг. Виступили Григор’єв і
Горбенко. Вони говорили про подвиги верблюжців в боях, їх виступи
переривались гучними оплесками, вітаннями «Ура!», «Слава

17. 17
григор’євцям!». А коли виступали місцеві місцеві більшовики і
засуджували їх зраду, чутно було клацання затворами гвинтівок,
погрози розправи.
На другий день у Верблюжку прибули командуючий Південно-
Західним фронтом Антонов-Овсієнко та уповноважений ЦК партії та
Уряду Шумський з метою дізнатися про позицію Григор’єва,
переконатися в його зраді. Зустріч відбулася у будинку командира
полку Горбенка. Переговори були тривалими і гострими. Григор’єв
прокоментував свій універсал і обґрунтував зраду. Він вирішив на
свій страх і ризик завоювати Україну і ухопити гетьманську булаву.
На початку травня отаман направив свої війська у напрямках
П’ятихатки, Кременчук, Єлисаветград. Він надіявся на союз з
Махном, але цього не сталося. Махно застрелив Григор’єва під час
переговорів у с. Сентово
Завдяки заходам, вжитим урядом республіки та командування
Українського фронту, до кінця травня 1919 року основні сили
Григор’єва було розгромлено. Верблюзький полк, який діяв у
напрямку Єлисаветград перестав існувати, частина вояків влилася в
ряди Червоної Армії, частина – в армію Махна, а інші в тім числі і
командир полку Горбенко прибули у Верблюжку. Під час чергового
наскоку на село, денікінці схопили Горбенка і повісили.
Більшовики А.П.Останній, О.П.Горбенко створили
партизанський загін по боротьбі з Денікіним, незабаром він
приєднався до загону Коматенка. Разом вони завдавали відчутних
ударів білогвардійцям, розгромили денікінський батальйон. На
станції Долинська пустили під укіс три ешелони. В січні 1920 року
партизани з’єдналися з частинами Червоної Армії і разом визволили
Верблюжку від білогвардійців. Відновлено діяльність ревкому, який
організував вибори органів самоврядування.
Зміцнення Радянської влади проходило в умовах запеклої
боротьби. Куркульський бандитизм вилився в одну з найбільших
форм класової боротьби.
Білогвардійські офіцери Захаров, Іванов, Медведьов, Бардашов,
Палій, Наливайко створили добре озброєні загони в 25-40 чоловік, з
дезертирів, прибувших з фронту григор’євців, махновців і
тероризували населення Новгородки, Інгуло-Кам’янки, Вершино-
Кам’янки, Верблюжки та інших сіл Олександрійського повіту. В
серпні 1920 року, в день призову новобранців в Червону Армію банда
Медведьова зробила напад на приміщення ревкому і міліції, вбили

18. 18
голову волревкому А.АЛаліменка, начальника волоської міліції
А.Горського, міліціонерів П.М.Остапченка, Т.І.Курінського.
Дізнавшись про те, що за завданням Олександрійського
повіткому партії виїхав до Верблюжки заступник секретаря
О.П.Горбенко, банда Бардашова-Наливайка ввійшла в село під
Червоним прапором, щоб притупити пильність, схопили Горбенка та
секретаря партійного осередку Іщенка і по дорозі на Куцівку за селом
порубали їх шаблями.
Значну допомогу в боротьбі з бандитизмом подав загін 25 дивізії
14 армії, яка перебувала в той час на території повіту.
Велике значення для згуртування верблюзьців на боротьбу з
контрреволюцією мав приїзд в село влітку 1919р. голови ВУЦВКУ
Г.І.Петровського та наркома України у військово-морських справах
М.І.Подвойського. Звістка про приїзд швидко облетіла все село. На
мітинг зібралося більше тисячі чоловік. Більше двох годин говорив
Григорій Іванович, роз’ясняючи перші закони Радянської влади. Він
зупинився і на земельному, продовольчому питаннях, відповів на
численні запитання. Глибокими були переконання соратників Леніна.
В пам’яті старожилів на довгі роки залишились спогади про
щиру бесіду з Петровським. То ж не випадково вулицю, якою їхали
члени уряду на відкритій автомашині зі станції Чабанівка, де
зупинився агітпоїзд, до села, односельці назвали іменем
Петровського. Нині – це центральна вулиця МПП «Надія». Його
іменем названо було і сільську Раду, школу.
Багато верблюзьців відзначилися на різних фронтах
громадянської війни . Г.Авраменко – в боях під Царизмом. Денікінців
громили П.С.Кобець, І.В.Ватря. В боях у Криму проти врангелівців
відзначився кулеметник С.Т.Малько. Він першим кинувся на штурм
перекопських укріплень і цим забезпечив успіх наступу. За цей
подвиг сам полководець К.Є.Ворошилов вручив йому орден
Червоного Прапора. Він один з перших орденоносців в нашому селі.
На кінець 1922 року з бандитизмом у селі було покінчено.

19. 19
Борці за Радянську владу у Верблюжці
Лютнева революція застала Аврама Павловича Останнього в
місті Харкові. Він був свідком того, як з прапорами і плакатами йшли
харківські робітники до центра міста з лозунгами: «Геть царя Миколу
кривавого!», «Геть війну!», «Хай живе влада робітників і селян!»
Аврам Павлович бував присутнім на робітничих зборах, брав
участь у страйках. Тут формувались його революційні переконання. З
часу харківських подій, Останній стає більшовиком.
У травні 1917р. він повертається в рідне село Верблюжку з тим,
щоб піднімати односельців на боротьбу за народну владу. Він
входить у групу співчуваючих партії більшовиків, приймає участь у
повстанні, у проголошенні радянської влади в селі, був делегатом ІІ
Всеукраїнського з’їзду Рад від селян Верблюзької волосної Ради.
Коли австро-німецькі війська окупували село, Аврам Павлович
змушений був виїхати на станцію Долгинцево, де вів підпільну
роботу. Повстанський рух активізувався, і на початку лютого 1919р.
А.П. Останній повертається у Верблюжку. Під керівництвом
підпільників, селяни заарештували поліцію із старшиною, відновили
владу Рад. Для захисту завоювань революції був створений
Верблюзький ревком, в нього входить і Останній.
На початку серпня 1919р. Аврам Павлович очолює
партизанський загін по боротьбі з Денікіним. Штаб загону мав
друкарню, де друкувались накази та «Партизанський листок».
В 1920 році група співчуваючих партії більшовиків оформилась
в комуністичний осередок. Аврама Павловича обрали його
секретарем.
Аврам Павлович брав участь у створенні перших органів
самоврядування на селі: власного виконавчого комітету, комітету
незалежних селян, пізніше сільську Раду, а з утворенням районів –
районні організації. Останній проводив значну організаторську
роботу. Його палкі промови надихали верблюжців на боротьбу за
нове життя. Він виступав усюди: на ярмарках, на базарних площах,
організовував мітинги, збори.
Комсомолець 1921р. І.С.Орлов пригадує: «Коли я згадую
Верблюжку, то ніби сьогодні чую голоси Останнього, Горбенка. Це
були герої, чию волю ніхто не зміг зламати».
З ім’ям Останнього зв’язано створення першої комсомольської
організації у Верблюжці. В перші роки Радянської влади його
обирали головою волосного комітету, головою Верблюзького

20. 20
Райвиконкому. Поважали Аврама Павловича верблюжі за
енергійність, розум, рішучість, він не шкодував життя в роки суворих
випробувань. Аврам Павлович працював суддею Новгородківського
району у післявоєнні роки, бібліотекарем бібліотеки Райкому партії.
Стійкий ленінець значний вклад вніс в завоювання і встановлення
Радянської влади в нашому селі. Його трудовий, бойовий і
революційний подвиг оцінено державою. На честь 50 річчя
Радянської влади його нагороджено орденом Леніна.
Олександр Павлович Горбенко – один з ватажків верблюзьких
більшовиків – народився в бідній селянській сім’ї. Батько його
служив у Севастополі матросом 12 років, брав участь у Кримській
війні. Нагородженого кількома орденами за героїзм і відмінну
службу, його достроково відпустили додому.
Успадкував Олександр Павлович від свого батька любов до
Батьківщини, до народу і присвятив своє життя революційній
боротьбі. Ще юнаком злидні погнали його на заробітки в Кривий Ріг.
Тут і відбулося гартування молодого революціонера, він відвідує
гуртки, бере участь в страйковій боротьбі, стає більшовиком.
В 1905 році їде на з’їзд партії делегатом від криворізьких
більшовиків, але через переслідування царських шпигунів, довелося
йому вернутись. В 1917 році під час лютневої революції за завданням
Криворізької більшовицької організації Олександр Павлович
направляється в своє село Верблюжку для організації бідноти на
революційну боротьбу. Тут він організовує з фронтовиків та сільської
бідноти своїх односельців і разом з Останнім створює групу
співчуваючих більшовикам, а пізніше – партійний осередок.
Під час австро-німецької окупації Олександр Павлович створює
повстанський загін, стає на чолі штабу по керівництву партизанським
рухом. Штаб знаходився на Школівських хуторах, його вплив
розповсюджувався на Долинську, Новгородку, Куцівку, Нову Прагу
та навколишні села, аж до Олександрії. На своїх зборах більшовики
Олександрійського повіту обирають Горбенка заступником
Окружкому партії.
Почався 1920 рік – час відбудови народного господарства. Та ще
бродили банди Іванова, Медведьова, які ховалися в левадах, балках. В
селах Новгородка, Інгуло-камянці було організовано куркульські
повстання на чолі з білим офіцером Захаровим. З Олександрії
Олександр Павлович прибув з загоном червоноармійців у
Верблюжку. Загін збільшився за рахунок бідноти Верблюжки і
Петрокорбівки і почав наступ на Куцівку. На допомогу прийшли

21. 21
озброєні загони робітників міст Миколаєва та Єлисаветграду.
Революційні війська вибили банду з Новгородки, а в Інгуло-камянці
розгромили їх. Коли Олександр Павлович за завданням Окружкому
партії прибув у Верблюжку, його та секретаря партійного осередку
Іщенка вислідила банда Бардашова - Наливайка, схопили їх і по
звірячому вбили.
Влітку у Верблюжку приїхав у свою відпустку до свого брата
Іларіон Наумович Авраменко з дружиною Оксаною. Він – матрос
Балтійського флоту, старий більшовик, який брав участь у штурмі
Зимового Палацу в листопаді 1917 року, часто бував у Смольному,
неодноразово зустрічався з вождем революції В.І.Леніном.
Односельці згадували, що це була людина – богатир, вольова,
мужня, володів гучним голосом і відзначився краснословністю.
Авраменко часто виступав на багатолюдних мітингах, на базарних та
ярмаркових площах. Трибуною був стіл, застелений червоним
полотнищем. Розповідав про революцію в Петрограді, про Леніна,
закликав зберігати Радянську владу, завоювання робітників і селян. В
серпні 1920 на село налетіла банда Бардашова - Наливайка і схопили
відомого в селі революціонера – більшовика.
Палким революціонером була і його дружина Оксана. Коли
озвірілі бандити захопили Авраменка і вели на страту, то рядом з ним
стала і Оксана.
«Я також боролась за правду, за щасливе життя. Загину разом з
чоловіком!» - говорила вона. «Але запам’ятайте підлі виродки
людства, перемога буде за нами, з нами ж великий Ленін!»
Іларіона Наумовича з дружиною бандити відправили в свій
штаб, що знаходився на окраїні села. Активіст І.С. Орлов, якого теж
схопили, а потім через неповноліття відпустили, розповідав, що
Авраменко зберігав спокій, поводив себе безстрашно. Він говорив:
«Нехай розстріляють. Я смерті не боюся, бо бачив її не один раз. За
справу революції і померти не страшно!»
Він розпитував молодих караульних, хто вони, з яких хуторів,
вулиць, за кого борються, чи знають вони, скільки жертв потрібно
було, щоб добитись і завоювати для них землю.
Почулась стрілянина, серед бандитів почалася паніка.
Арештованих під охороною кіннотників бандити вивезли в село
Водяне і над Авраменками вчинили бандитський суд. Авраменко вів
себе як герой. Він всіх називав бандитами, звинувачував ватажків у
зраді. Після приговору, взявшись по двоє за руки, бандити повели
патріота на розстріл. Відійшовши метрів з 20, Авраменко рвонув

22. 22
бандитів так, що ті попадали, а сам став тікати. Але один з них догнав
його і ударом ножа в спину збив з ніг, а другий удар був смертельний.
З його дружини Оксани зняли обручку, сережки, відвели на
кладовище і розстріляли. Такою трагічною була смерть подружжя
Авраменків, мужніх борців за справу народу.
Архівні матеріали дають можливість відновити в пам’яті
старшого покоління та розповісти молоді про вірного ленінця,
більшовика, борця за Радянську владу в нашому районі – чекіста
Степана Полікарповича Жалдака.
Народився він в грудні 1887року в сім’ї портового вантажника в
м. Миколаєві. В цьому ж році cім’я з 13 чоловік переїжджає у
Верблюжку на місце життя свого діда, який помер і залишив хатину і
5 десятин землі. Злидні примусили Степана з старшим братом їхати в
м. Кривий Ріг на заробітки. Тут він бере участь у страйковій боротьбі,
вперше знайомиться з марксистською літературатурою, бореться за
Радянську владу на Криворіжжі, в 1918 році вступає в партію
більшовиків. При наступі німців на Україну, Жалдак разом з
Криворізько-Донецьким загоном Червоної гвардії відступає в межі
Росії.
В 1920 році Степан Полікарпович – військовий комісар 2
батальйону 74 Кримського полку веде боротьбу з білополяками, а
після громить врангельців. В грудні 1920 року радянське
командування направляє 74-й Кримський полк в м. Олександрію для
ліквідації бандитизму в повіті. Постановою повітвійськради Жалдак
призначається головою надзвичайної трійки по боротьбі з
бандитизмом на території Олександрійського повіту, райкомендантом
м. Олександрії, а пізніше – начальником міліції Верблюзького і
Новгородківського районів.
В найтяжчому становищі тоді були Новгородківська, Інгуло-
Камянська, Верблюзька і Новостародубська волості. Банди Іванова,
Бардашова-Наливайка, Медведьова тероризували населення
навколишніх сіл, не давали можливості приступити до мирного
будівництва.
Прибувши у Верблюжку, Степан Полікарпович організовує з
комсомольців і молоді загін червоних бійців для боротьби з
бандитизмом. Це був дружній, сміливий, хоробрий колектив.
Досвідчений чекіст зміг в них виховати справжніх будівників нового
життя. Учні Жалдака І.Т. Широкий та К.І. Курінський виросли до
знатних державних керівників: Широкий у передвоєнні роки

23. 23
працював народним комісаром НКВК Молдавії, Курінський –
начальником міліції Чернівецької області.
Жалдак був безпощадним до ворогів революції. Під його
керівництвом було розгромлено банду Медведьова, вбито бандитів
Бугайова, Мутила, Очківського, Коваля та його шайку.
Степан Полікарпович був активним будівником нового життя.
Він був членом бюро парторганізації, був керівником першої у
Верблюжці лекторської групи, за дорученням властей проводив збори
селян в селах району. Жалдак був борцем, відданим справі революції.
Документи того часу характеризують його як активного учасника
громадянської війни та ліквідатора банд, що діяли на території
Олександрійського повіту. За це його було нагороджено орденом
Червоного Прапора, а за розгром банди Медведьова – золотим
годинником.
З 1922 року Степан Полікарпович працював начальником міліції
то Верблюзького, то Новгородківського, то Братського районів. Веде
боротьбу з класовим ворогом, п’янством, хуліганством, утверджує
нові соціальні відносини.
В 1929 році обком партії направляє його в числі 25 тисячників
для підняття сільського господарства і боротьби з куркульством в
Казахстан. І тут він непримиренний до класових ворогів, розкриває
гніздо державних злочинців. Помер С.П.Жалдак в м. Павлодарі
(Казахстан).
Євдокія Полікарпівна Жалдак, як і її брат Степан, колишня
батрачка, всім серцем сприйняла Жовтневу революцію і стала на
захист її завоювань. В роки громадянської війни вона була
розвідницею у партизанському загоні Канатенка, а в роки відбудови
очолювала продовольчий загін.
З групою делегатів – керівників продзагонів України – Євдокія
Полікарпівна брала участь у всесоюзній нараді у Москві. Нараду
проводили нарком продовольства
А.Д.Цюрупа, О.М.Колонтай. Делегатів було біля 200 чоловік.
Колонтай розповідала про роль жінок в умовах громадянської війни
та зміцнення Радянської влади. А.Д.Цюрупа – про тяжке економічне
становище країни та завдання продзагонів у ліквідації голоду.
Громом оплесків делегати зустріли повідомлення Цюрупа про
те, що з ними хоче поговорити В.І.Ленін.
В другій половині дня така зустріч відбулася. Привітавшись,
Ленін зразу ж почав розпитувати про обстановку на Україні, на
місцях. А потім говорив сам про обстановку, що сталася в країні, про

24. 24
голод на Поволжі, в других районах, про відсутність хліба в Москві,
Петрограді. Далі говорив, що винуватцями голоду є внутрішня і
зовнішня контрреволюція. Вони прагнуть за допомогою голоду
задушити радянську владу. Треба залізною рукою придушити опір
куркулів, забрати в них хліб. Боротьба за хліб – це боротьба за
соціалізм.
Хліб, вилучений продзагоном, який очолювала Є.П.Жалдак в
Новгородці, Інгуло-Камянці, Вершино-Камянці, Верблюжці, Ново-
Стародубі та інших селах, надходив у голодуючі міста.
Пізніше Жалдак працювала інструктором повітового парткому,
завідуючою жінвідділом окружкому партії. Після закінчення в 1928
році школи керівних кадрів при ЦК КП України – на партійній роботі
на Україні, в Казахстані. Куди б не направляла партія, вона, з
властивою їй енергією, працювала чесно і добросовісно. Батьківщина
високо оцінила її самовіддану працю, нагородивши орденом
трудового Червоного Прапора та чотирма медалями. Померла
Є.К.Жалдак в грудні 1975 році на 81 році життя. Світла пам'ять про
неї, славну дочку Батьківщини, назавжди залишиться в серцях
односельчан.
Одним з перших більшовиків, борцем за владу Рад у селі, був
Спиридон Прокопович Пономаренко. З дитячих років Спиридон
Прокопович батракував у поміщиків та куркулів, на собі відчув
приниження гідності, гноблення і експлуатацію. Тому революцію
сприйняв всім серцем, приєднався до групи співчуваючих партії
більшовиків. Разом з А.П.Останнім, О.П.Горбенком він організовував
мітинги, збори, закликав селян не вірити брехливим обіцянкам есерів,
а негайно приступити до розподілу поміщицької та куркульської
землі. Пізніше Пономаренко очолює комісію по обліку та конфіскації
землі та майна експлуататорів.
Коли почалась австро-німецька окупація, почались розправи над
біднотою та активістами. Пономаренко зник з села і появився в ньому
в кінці грудня 1918 року. Брав участь у розгромі гетьманської варти
Мазуркевича, а потім як член ревкому – у здійснені перетворень на
селі. Після окупації села денікінцями, Спиридон Прокопович вступає
до партизанського загону Канатенка. Через нього та підпільника з
Харкова Букова штаб загону підтримував зв'язок з ЦК партії. Після
визволення села будьонівцями, бере участь у створенні місцевих
органів влади, у розгромі куркульських банд.

25. 25
Він був спритним конспіратором. Як не полювали за ним
бандити, вміло уникав арешту. Тоді бандити схопили в заложники
його брата Трохима Прокоповича і розстріляли.
В перші роки Радянської влади Пономаренко працював
секретарем Новгородківського райкому партії, а потім головою
Олександрійської споживспілки. В 1935 році він трагічно загинув від
рук бандитів.
Комуніста Артема Давидовича Терещенка інакше не називали як
губернський оратор. Його революційні промови з великим інтересом
слухали односельці на мітингах і сходках. А навчився Артем
Давидович мистецтва революційного оратора ще під час першої
революції, коли за селом, в Рецевій кручі, на сходках селян він слухав
палкі промови революціонерів К.М. Балариба, І.А. Голоскевича, Т.К.
Чорного. Говорив Терещенко завжди просто і зрозуміло, говорив про
те, що найбільше турбувало селян: про землю, свободу і рівність. То
ж і не випадково селянство неодноразово обирало його депутатом то
волосної, то повітової, навіть губернської Рад.
Тяжко було безграмотному селянинові розібратися в тій
складній обстановці боротьби з есерами, кадетами і меншовиками.
«Це було після Лютневої революції, в березні 1918р,- згадував
Артем Давидович. Мене обрали від сільгосптовариства с. Верблюжки
делегатом на Всесоюзний з’їзд кооператорів. Там я побачив всю
гостроту боротьби більшовиків. Це було моє прозріння на все життя.
І вже при голосуванні за революцію з’їзду я був разом з
більшовиками».
Так було і тоді, коли Терещенко став губернським депутатом від
селян Олександрійського повіту, де спочатку працював у
губвиконкомі, а потім виконував депутатські обов’язки на території
трьох волостей: Верблюзької, Новопразької і Петрівської. В його
функцію входила агітаційна робота, підготовка до виборів в
Установчі збори, виготовлення виборчих бюлетенів у Новопразькій
друкарні. Він використовував депутатську трибуну для роз’яснення
політики більшовицької партії в земельному питанні, ленінських
декретів про мир, про землю.
Комуніст Терещенко був зачинателем колгоспного руху в
районі. Ще в 1920 році за його ініціативою 47 господарств
об’єдналися в колектив по спільній обробці землі і назвали його
комуною «Червоний хлібороб». Головою Ради комуни обрали
А.Д.Терещенка.

26. 26
Пізніше комуна «Червоний хлібороб» приєдналася до колгоспу з
назвою «Якобінець», на честь назви корабля Чорноморського флоту,
який підтримував з ним шефські зв’язки.
Артем Давидович був людиною ленінського гарту, працював в
господарських організаціях району, секретарем парторганізації
колгоспу, головою сільради.
Значну роботу серед селян по їх згуртуванні в боротьбі за нове
життя, проводили більшовики: Г.Н. Авраменко, який був делегатом ІІ
Всеросійського з’їзду Рад, де приймалися Декрети про мир, про
землю, проголошувалась Радянська влада; (загинув на фронті в
1919р.), А.А. Лаліменко – перший голова волосної Ради, комуністи:
Г.П. Рябокінь, Т.Т. Кирієнко, Г.С. Орлов, Козуль, Гулида та інші.
Всі вони ті , хто не шкодуючи свого життя в роки революції і
громадської війни, боролися за щасливе майбутнє.
Орлине плем’я
Комсомолці завжди були поруч з комуністами і йшли в перших
рядах на всіх етапах будівництва соціалізму.
Мужніла, гартувалася молодь села Верблюжки в горнилі
громадянської війни та в період становлення Радянської влади.
Орлятами називав комсомольців 20-х років їх наставник А.П.
Останній. Вони були першими. Бути першими завжди почесно, але
тяжко і відповідально. Бути комсомольцем в той час означало щодня
ризикувати життям. Навколо села сновигали куркульські банди, які
часто робили в селі погроми. Тож не випадково, коли в 1920 році
комуністи зібрали молодь села на перші збори, щоб створити
комсомольську організацію, з 350 юнаків і дівчат в комсомол
записалося лише35чоловік. Але це були мужні, стійкі ленінці.
Революційний порив, тверда воля, ентузіазм – характерні риси
перших комсомольців.
Збори відбулися 23 лютого 1921р. З доповіддю «Про завдання
молоді і про створення комсомольської організації» виступив А.П.
Останній.
Виступили юнаки: І.Т. Широкий, О.А. Воронін, К. Курінський, І.
Орлов та інші. Вони підтримали пропозицію про створення
комсомольської організації. Своїм ватажком обрали енергійного
активного юнака Олександра Андрійовича Вороніна.

27. 27
Саме життя підказало поле діяльності комсомольської
організації . В озброєний загін, створений Жалдаком, увійшли майже
всі комсомольці. Вдень вони працювали в особистих господарствах, а
вночі збиралися разом і з зброєю в руках патрулювали по вулицях
села. Під час наскоку бандитів вступив у бій комсомолець Ваня
Курінський. Він знищив кілька бандитів, але і сам загинув смертю
хоробрих йому в той час було лише 17 років.
Авторитет комсомольської організації швидко зростав. На 1
квітня 1921 року її ряди подвоїлися. Відбір молоді тоді був
серйозним. Всі, хто подавав заяву, заносився в списки, які
вивішувалися на людних місцях для обговорення громадою. Якщо на
протязі 15 днів компрометуючих відомостей на вступаючого в
комсомол не надходило, комсомольські збори розглядали його заяву.
Лише при позитивній характеристиці односельців та всіх
комсомольців, юнака чи дівчину приймали в комсомол .
«Дисципліна в той час серед комсомольців була залізною.
Особливо нетерпимо ставились до проявів п’янства, хуліганства та
інших аморальних вчинків» - згадував О.А.Воронін.
З викоріненням під кінець 1922 року бандитизму,
комсомольська організація розширила свою діяльність.
В березні 1923 році Верблюжка стала районним центром.
Секретарями райпарткому в 20-ті роки були С.Д.Стогній, потім
Щербина, Лаптєв, головами райвиконкому А.П.Останній, пізніше
Голубков. Створено райком комсомолу, в його бюро обрано
найкращих комсомольців: О.Вороніна, К.Курінського, І.Свища,
І.Широкого, Я.Карпенка.
Широким фронтом розгорнули виховну роботу серед молоді,
вивчали основи політичної грамоти, статут комсомолу, промову
Леніна на ІІІ з’їзді комсомолу. Активним пропагандистом у
Верблюжці був Петро Синяговський, політгурток у Спасовому вів
Іван Широкий і в дні навчання ходив пішки туди і назад. Петро
Гавриш таке ж доручення виконував у виселку Вовчанка за 8 км.
Олександр Воронін редагував газету «Юна правда», яку
переписували від руки в кількох екземплярах і розносили по селах
району. Найактивнішими кореспондентами і розповсюджувачами
газети були Йосип Горбенко та Петро Брусник.
Комсомольці Ольга Макаренко, Іван Біланенко, Тимофій
Головченко організували по кутках школи лікнепу, хати читальні,
пересувні бібліотеки. В розпорядженні комсомольської організації
були сільський будинок культури і драматичний театр. При сільбуді