1. Філософія екзистенціалізму

2. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу. Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).

3. Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.

4. Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?

5. Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали: погляди датського філософа Серена К'єркегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає – виключно через своє існування, своє життя;

6. Феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 – 1938), його концепція, що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 – 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 – 1941) тощо. Едмунд Гуссерль Анрі Бергсон Вільгельм Дільтей

7. Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення.

8. Життя – “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально.

9. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії.

10. Екзистенціалізм Релігійний Атеїстичний Марсель, Ясперс, Бердяєв Сартр, Хайдеггер, Камю

11. Поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від Бога. Атеїстичний на тому, що Бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне. Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.

12. Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

13. Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.

14. Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування , на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Жан-Поль Сартр

15. За Сартром: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою . “тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”. “Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “ Жан-Поль Сартр

16. Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.

17. Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “ Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).

18. Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом. Ясперс Карл Теодор

19. Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом”

20. Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?

21. Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя.

22. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.

23. У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття (М.Гайдеггер). Мартін Гайдеггер

24. Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. “Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема самогубства,” – писав А.Камю Альбер Камю

25. Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую – це означає, що я існую”.

26. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить “ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу.

27. Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу – це все складові філософії екзистенціалізму. Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”. Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що – ні.

28. “ Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе”. Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або релігійна, або філософська. Карл Ясперс

29. Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, в т.зв “пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.

30. Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1947).

31. Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність.

32. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це – нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.

33. Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається”. Це – перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990, стор. 323).

34. Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини.

35. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності.

36. Саме це і є глибоким сенсом екзистенціалізму”, бо “немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності”. Тобто, все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.

37. Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.

38. В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо .

39. Визначальні риси екзистенціалізму:

40. на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

41. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

42. Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, А. Мальро, Жан Ануй, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

43. Екзистенціалізм в Україні

44. В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним.

45. В дусі екзистенціалізму творили свого часу Г. Сковорода та П. Юркевич. Сковорода Григорій Памфил Юркевич

46. Екзистенційність як ключова риса художніх творів, як ідейна основа, як тип світосприйняття викристалізовувалася на українському літературознавчому тлі шляхом рецепції ідей С. К’єркегора, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, які утвердили принцип індивідуалізму, а також виробленням власних національних матриць. Фрідріх Ніцше Серен К'єркегор Артур Шопенгауер

47. Говорити про екзистенціалізм в українській літературі у чистому вигляді не доводиться, оскільки у період, коли творили письменники нової генерації, екзистенціалізм як філософська течія ще не був сформований.

48. Митці кінця ХІХ – початку ХХ століття не культивували усталених канонічних форм, а спрямовували творчі пошуки у сферу вияву внутрішніх переживань. Це ставить їхні твори в один ряд із європейськими зразками тогочасної літератури.

49. Екзистенційність як домінанта малої прози передбачає не лише наскрізно буттєві теми творів, їхні мотиви, ідеї, проблематику, а й особистісні характеристики персонажів.

50. Тому комплекс названих тенденцій ще до формування екзистенціалізму називається екзистенційністю , оскільки екзистенціалізм – художньо-філософська основа, а екзистенційність – визначальна домінанта світовідчуття персонажів , умонастрій літератури доби модернізму.

51. Над проектом працював Олександр Мечев