3
СЬОГОДНІ У НОМЕРІ:
…Хайоберіг землі святої
Усім дарує ЩАСТЯ й ДОЛІ!
Ще повні пригорщі проміння,
Хай подарує Бог в долоні!
Веселкова колискова
…День убравсь у шаровари.
Вмивсь із келиха ріки.
Усміхнувсь зеленим травам.
В мандри кинувсь залюбки.
Спогадами
тліє пам'ять
…- Вдивляюсь у татові очі.
Вони завжди усміхались,
якось по-святковому
світились. Ніколи ні смуток,
ні журба в них не заходили.
Нам завжди говорили, що
ми дуже схожі – від того й
щасливі…
Розкажу малечі про
Тараса. Так і буде
…- Скажу. Ти тільки
слухай. Ти, Тарасику,
станеш художником слова,
будеш іти до людей у
радощах і горі, будеш їм
розповідати про край наш,
про мене - Україну.
ЗМІСТ
Особистийпогляд 4
Про авторів 5
Вільний триптих 6
Дитинство 7
Про дорогу бабусю 8
Веселкова колискова 9
ЗачарованаДесна 10
Дениші 11
Спогадами
тліє пам'ять 12
Світло
родинних спогадів 17
Сімейна реліквія 20
Розкажу малечі про
Тараса. Так і буде 22
4.
4
Лариса Вербило,
учитель українськоїмовита літератури
Якби можна було б протягнути велику
веселку через усю країну або полетіти над нею,
але не високо, щоб побачити щасливих людей,
новонароджені квіти, старовинні пагорби, схід
нового життя, величні озера та водоспади і все,
що у нашій країні є дивовижного та
найгарнішого! Можливо, тоді ми б стали більше
цінувати усе, що подарував нам Бог: схід Сонця
над росяними полями, заквітчаний мамин город,
пісню веселки, пташиний передзвін, споришеву
стежину і весь білий Світ.
Хоча, кожен має право на свій особистий
погляд, особисту думку. А що поганого в
особистому погляді? Усе на світі починається з
нього.
Мій особистийпогляд у тому, що Людина –
це сонце, навколо якого обертається весь світ.
Людина – це радість, навколо якої обертається
щастя. Не потрібно великих зусиль, трати
фінансів, щоб дарувати людям щодня своє тепло,
повагу, підтримку, протягувати свою долоню і
міцно тримати за руку, щоб відчули твою силу і
наповнили душу вірою у те, що є Сонце і Щастя.
Будьмо завждиз дітьми, як день і ніч, вода і вітер;
станьмо для них хлібом і сіллю. Будьмо з ними –
тоді вони завжди будуть з нами.
5.
5
Авторка роботи:
учениця 7класу
Денишівської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів
імені В.Г.Бондарчука
Дата народження:.24.07.2000 р.
Місце проживання:
Житомирськаобласть
Житомирськийрайон,
с.Дениші, вул..Корольова,13.
Т.:0982015621.
Наставник із 2010 року:
Вербило
Лариса Василівна,
учитель української мови та
літератури, спеціаліст вищої
категорії, учитель-методист.
Адреса школи:
Житомирська область,
Житомирський район,
с.Дениші, вул.Садова 5.
Т.: (0412)49-21-30.
6.
6
І
Сонце в долонях…
Теплоу серці…
Так просто добре.
Усе це тримаю і добре знаю:
Я маю маму, тата – родину…
Так просто добре.
Усі ми разом і розумію:
Маю я щастя найбільше у світі –
Сонце в долонях…
Любов незгасну…
ІІ
Тепла багато не буває
Ні навесні,
Ні влітку,
Ні тим паче взимку.
Тепла багато, коли ти сам його даруєш
і випромінюєш у кожнім слові,
коли ти маму поцілуєш,
а татові всміхнешся,
коли ти братика так любиш,
що землю прихилить вдається…
Тодітепла багато
у твоєму серці
і сонця - у твоїх долонях!
ІІІ
Я маю заповітну мрію:
Хай всі ми станемо у коло!
Хай пісня лине дужа вгору!
Хай душі всіх тепло зігріє!
Хай серце каже тільки добре!
Хай оберіг землі святої
Усім дарує ЩАСТЯ й ДОЛІ!
Ще повні пригорщі проміння,
Хай подарує Бог в долоні!
7.
7
Дитинство
Закотилось сонечко заобрій.
Пітматуся витерла з чола.
І своєюніжною рукою
По голівці доніпровела.
Усміхнулось і зраділо
Миле мамине дівча.
У саду, у цвіті яблунь
Простягнуло руки до життя.
Неба голубінь в очах синіє.
Сонця блиск відбився у косі.
День для доні радістю рясніє.
І вуста сміються в молоці.
8.
8
Про дорогу бабусю
Всміхнуласьбабуся – всміхнулося літо
І сонечко ясно лепече згори.
Кущі вкрились цвітом і над сонним світом
Затихли у морінайдужчі вітри.
Всміхнулась бабуся – всміхнулося
літо
І серце тихенько розкажемені:
З бабусею добре, й вона із тобою
Босоніж пройде в кришталевій росі.
Рум’янець на щоках, як вогникне гасне.
В очах барвінкові пелюстки цвітуть.
Думок передзвін такий тихий і ясний.
Буває, і крапельки дощику йдуть.
Всміхнулась бабуся – всміхнулося літо…
9.
9
Веселкова
колискова
Опустила нічка ковдру,
Підморгнулаізгори.
Сонечко, тобів дорогу.
Зігрівай усіх, світи!
День убравсь у шаровари.
Вмивсь із келиха ріки.
Усміхнувсь зеленим травам.
В мандри кинувсь залюбки.
Вечір сів спочить на призьбі.
Зоріз неба випуска.
Вимовляє ніжно пісню,
Соловейко – заспіва.
Заспіва матуся доні.
Ніжно рідну обійме.
Нічка подарує казку –
Тихо донечказасне.
10.
10
Зачарована Десна
Зіронька сіяєв небі ясно-синім.
Серед трав, в долонях зелені весни
Річечка хлюпоче і цвіркун співає
Коло берега у серці дівчини-Десни.
Ллється пісня річки у танку вербовім.
Простягає руки вільно і пливе.
Тихо і спокійно до самого рання
У своїх глибинах мрією живе.
Пташечка із гілки попила водиці.
З берега видніється жабенят танок.
Біля верби-матінки радісна малеча
Слухає мелодію чарівник казок.
Сонечко скотилось й на повіки впало.
Вільно і невпинно вечір гомонить.
Світло від зорі таємничим стало.
І в очицях річечки казкою тремтить.
11.
11
Дениші
Я босоніж наберезі річки
У глибини зірчасті вдивлюсь.
Над селом завива темна нічка –
В Денишах я її не боюсь.
Вітерець нас усіх обіймає
І на крилах просторів несе.
В Денишах так спокійно буває –
В океані краси любо все.
Сонце в небі яскраво сіяє.
Пісня струмочкадзвенить.
Гілочка слізку втирає.
Й Тетерів ніжно шумить.
Над чорнобривцямий мальвами
Метелик злітає в танку.
У Денишів погляд ніжний,
Косичкиу маках й льонку.
Губи із сокукалини.
Завжди село молоде.
Воно загадковеі миле.
Для мене воно – чарівне.
На скелях у серці прибою
Й між тінню креслатих дубів ,
Дениші, моє серце з тобою
Й в минулому наших дідів.
12.
12
Тітоньці Оленці присвячую
Спогадамитліє пам'ять
Місто – мов птах підбитий. Небо – мов чорний крук. Втоми горня надпите
випустив вечір з рук…- тарабанив холодний дощ у такт Яринчиної ходи. Великі
краплі падали, розбивались, перетворювались у хвилюючі думки. Мокре небо
так низько нависло, що здавалось можна потягнути за чорну завісу, труснути – і
налякати зграю непосидючих хмарин, що потягом мчали і мчали, розтріпуючи
навсібіч перламутрово-сизі рівчаки невгамовного добірного пшона.
Хоч не було настрою, але в душі дівчина раділа: завтра в університеті
проводять всеукраїнську конференцію і студентам дали «лівий» вихідний.
Ярина поспішила сісти у маршрутний автобус, щоб не розкривати
парасольку . «Проїду декілька зупинок, - подумала,- встигаю на останній
автобус у село».
Автобус їхав напівпорожній. Яринка вмостилася зручно на сидінні і мріяла,
як зараз приїде додому, переступить поріг – а там так щемко пахне маминими
долонями, у грубці потріскує опецькувате вогнище, а вусатий дядько-дим
витягує у небо мережку візерунків. Яринка усміхнулась до себе. Згадала, як
нещодавно заздрили їй міські дівчата, що і піч у хаті є, і грубка. Цивілізація у
повному сенсі цього слова до їхнього села ще не дійшла І нехай об шибки
б’ється злива, закутана у вітер, нехай у вікнах осінь співає, нехай сніги село
обіймуть, а у батьківській хаті завжди тепло і затишно, тихо і…Помер
тато…Яринкавідчула, що обличчя зігріла тепла сльоза. Ні, вона не хоче вірити у
ці страшні слова. Але від того дня, коли… Швидше б доїхати, поцілувати
мамусю, сісти з нею під грубку, обійняти руками найдорожчу пам'ять, яка
залишилась від тата, світлину, на якій він такий щасливий. Просити маму, щоб
вона знову і знову розповідала про татуся.
13.
13
Яринка дивилась увікно і спостерігала, як до нього тулиться дощ.
Чомусь подумала, що від такого дотику мідних крапель шибкам стає
холодно. Здавалось, вониплачуть, може теж за кимось жалкують, як і вона. І
дощ, і тихий шепіт непевних думок здолали дівчину. Була б продрімала
зупинку, якби не сусідка, що поверталася з міського базару.
- Ярино, чи не надумала на другому селі парубка шукати, -
голосно пожартувала тітка Мариня. – Що, заколисало в дорозі? – не
переставала розговорити дівчину.
- Нє-є…Мгг…- якось непевно промлямлила Ярина.
- А що це ти серед тижня додому гайнула, учобу прогулюєш? – не
вгавала дорогою.
- Та ні. Так вийшло. За мамою скучила і за та…, - і проковтнула
замерзлу печаль.
«Дощ надворі. Дощ у душі,» – пульсувала на скронях у Яринки жилка.
- Гнучка гілка клена зранку тулилася до чистої шибки вікна. Я думала, що
вона вітається зі мною, але ні, вона просто чепурилась у дзеркалі для
прийдешнього дня». «Молодець,- дівчинко,- похвалила себе в думках.- Так
краще. А то геть розкисла. Зараз мама зустріне і стане хвилюватись. Краще я
запитаю у мами, від кого у мене така поетична душа».
І вже за півгодини дві рідні душі сиділи біля теплої печі, на плиті
сьорбав сивий чайник, по хаті невидима рука тримала тихий спокій. А
Яринка тримала татову фотографію і зачудовано слухала мамину розповідь,
як сповідь.
- Розповідала твоя бабуся (татова мама), що Сашко з малих років
вирізнявся серед своїх однолітків: співати любив, читав багато. Бувало дасть
йому десять копійок, щоб він на дитячий сеанс на перегляд кінофільму у
клуб пішов, а він ті копійочки складав. Книги купував, а потім – фарби. У
школі помітили, що Сашко гарно малює. Але він не тільки малював, до речі,
знав дуже багато робіт вітчизняних і зарубіжних художників, ще вірші писав,
сценарії, режисурою займався у місцевому театральному гуртку. Задачі
любив розв’язувати, а геометрію знав – то будь-яку теорему миттю довести
міг. Школу із Золотою медаллю закінчив. Вчитися поїхав у Київ у
сільськогосподарську академію.
14.
14
- Мамо, ачому в сільськогосподарську академію?
- Не знаю, тато розповідав і бабуся казала, що тим, хто із села, у такий
вищий навчальний заклад було легше вступити.
- Мамо, я так люблю слухати, як ви з татом познайомились, як
покохали одне одного?
Мама бере з моїх рук світлину, підносить її до вуст. Цілує очі, а в них
стільки добра і світла, що вистачило б на весь світ. Довго мовчить.
Хвилинами втікає час, спогадом тліє пам'ять, думкою рветься розум.
- Яринко, ми зустрілись у татовому селі Левада. Була я тоді, як ти,
студентка педагогічного інституту. Ми тут літом відпрацьовували практику
у будівельному загоні. А Сашко вже працював у районному центрі, приїздив
додому на вихідні і у місцевому клубі в ансамблі на гітарі грав. А ми, молоді
дівчата з хлопцями, у клуб на танці ходили. Там і познайомились. На березі
річки Роставиця сказав мені найкращі і найсокровенніші слова кохання.
Одружились. А потім і ти народилась. Знаю, доню, що ніхто у світі не вмів
нікого так любити, як твій тато мене кохав. Я знала, що він поруч, навіть
коли був далеко. А по світі йому довелось поїздити, бо розвалився Союз,
позакривали заводи, фабрики, вимерли колгоспи і людей вигнали батраками
у чужі світи. Був тато і в Югославії, і в Польщі, і в Росії. Підірвав здоров’я,
працюючи важко. А пізніше, як повернувся, улюбленою справою зайнявся:
проекти будинків креслив, різноманітні дизайнерські послуги виконував.
Своїмируками наш дім вимайстрував. І знаєш, як у рідному селі свою школу
вималював – квітка, писанка. Надзвичайно тонкий смак до прекрасного мав.
Таке відчуття і тобі передав.
- Піду купатися між росами – спивати літо. Піду в світи ногами босими
– любити квіти… - тихо проказала Яринка. – То це в мене від тата такий
поетичний талант?
- Так, доню. Тато міг зразу виспівати, створити будь-яку риму.
Пригадую один випадок. Якось тато поїхав на об’єкт - будинок здавали. При
ньому не виявилось записника, а муза прийшла «непрохана й неждана». Він
зателефонував і прочитав вірш, який записав на стіні будинку краєчком
цегли. Звичайно, потім зафарбував, удома відновив у пам’яті, й вірш цей був
для мене. Ось окремі рядочки:
Для мене завжди ти була зимою теплою,
росистим літом, весняним проліском,
осіннім золотом, бузковим небом,
вкраїнським степом неозорим,
туманом простиневим в полі,
15.
15
вербою, що схилиласяоколі…
Мама краєчками губ замріялась. І тихо, по-дитячому несміливо,
вибирає слова.
- Вдивляюсь у татові очі. Вони завжди усміхались, якось по-святковому
світились. Ніколи ні смуток, ні журба в них не заходили. Нам завжди
говорили, що ми дуже схожі – від того й щасливі. А щастям справжнім у нас
стала ти – наша донечка. Пригадую, коли тебе, маленьку цукерочку,
принесли додому з лікарні після народження, тато зразу заходився
запитувати у тебе: розкажи мені, куди щовечора сонечко-яблучко ховає свої
долоньки, де щоранку лягає спати, що це за сріблястий лелека напинає плащ
вночі, як вмиваються трави на світанку. А ти зачудовано дивилась у татові
очі і слухала, лепетала до нього і пізнавала його голос на відстані.
- Шкода, що збірку не встигли… Тато дуже хотів. Ми обов’язково
видамо книжечку «Паралелі». Це дуже символічна назва, - тихо промовила
Яринка.
- А знаєш, Яринко, тато дуже любив свою родину. Збирав усе про своїх
родичів, зберігав і надзвичайно дорожив фотолітописом – унікальними
фотографіями, які він частково знайшов, а які передали родичі. Коли
збирались на родинні свята у бабусі й дідуся (батьків тата), співали
українських пісень, говорили про край наш - рідну землю, Україну, про
людей талановитих і справжніх. Не помилюсь, коли скажу, тато був
справжньоювеликою людиною. Він постійно багато вчився, багато знав, усім
цікавився. У цьому вбачав головне призначення людини. Про свої роздуми
він написав у вірші «Буду людиною»:
Стою на порозі життя і не знаю, що вибирати?
Задумався я.
По-перше, я морем хотів би стати,
Щоб береги країн усіх омивати.
А ще міг би стати житом,
Щоб в серці тривог не плекати,
Щоб жито життя приносило у кожну сім’ю
І до кожної хати.
А може, горою, великою, мудрою,
Стояти в красі і одвічній тиші.
Розмови закоханих слухати
І квіти любові дарити.
О, сонцем хотів би я стати,
Щоб промінь ясний посилати туди,
16.
16
Де когось чекають,де жде свого сина мати…
Задумався я.
А що, коли б мрії мої об’єднати?
Так можна людиною стати.
Тож буду людиною!
У Оксаниній хаті цього осіннього вечора говорили дві рідні душі, ніби
в храмі на сповіді. І татові добрі, мудрі очі із портретної світлини тішили
Яринку:
Широка, мов світ, дорога:
Левади, сади, гаї…
Тут можна зустріти Бога,
Що слухає солов’ї.
17.
17
Світло родинних спогадів
Колина дороги сиплеться зоряний пил і за шибками невиразно
вимальовується місячний силует, коли на кухні зніяковіло сьорбає чайник і
по всій хаті розливається духмяний, соковитий смак м’яти, я люблю тихцем,
навшпиньки прийти у напівтемну, затишну кімнату, підсісти до теплої
грубки, завуркотіти біля посріблених місяцем скронь моєї мудрої літньої
пташки, щедрої і люб’язної, моєї ріднесенької бабусі.
Вона огортає мене теплом, цілує мої щічки, голубить, а в очах ясніє
усмішка – тоді я знаю: моя бабуся приготувала для мене нову, цікаву
розповідь. А ще бабця Неля пече смачні пиріжки. Ми з бабусею п’ємо чай із
м’яти, пелюсток піонії, ромашки, смакуємо гостинцями – і так засік моєї
душі повниться тихим спокоєм і множиться щастям.
Коли я спілкуюсь із бабусею, то пам’ятаю всі її слова, всі розповіді, всі
заповіти. Ось і сьогодні вона дістала зі скрині товстий, обгорнутий
плюшевою темно-синьою тканиною альбом і тільки поглядом покликала
мене. Я дуже дотепна, тому з великим бажанням чекала на нову історію і на
зустріч із новою долею.
- Ілонко, донечко, - погладила мене бабуся по голівці, - я знаю, як
ти любиш слухати казки, як ти любиш їх складати сама. Але сьогодні ми
будемо говорити не про казки, не про фантастичні історії. До цього вечора я
дуже готувалась, ось фотографії усі зібрала. А ти вже підросла і готова
дізнатись про рід наш, родину. Готова продовжити писати літописну повість
про святий і найдорожчий куточок на своїй землі.
Бабуся перегорнула сторінки альбому і вибрала декілька фотографій.
Одну дала мені. Вона була старою, пожовклою, місцями добре потертою. На
фотокартинці я побачила багато людей у церкві, здавалось, ніби усі присутні
вишикувались для зустрічі з самим Господом. Світлина просто говорила зі
мною теплом, любов’ю.
- Цій світлині – 87 років. Для мене вона надзвичайно дорога. Тут є
моя бабуся – Дзвіковіцкая Олена Костянтинівна.
- Постривай, бабусю. Твоя?.. Бабуся?... Як цікаво! І її також звали
Олена? А як тоді вона для мене?... Зараз подумаю. А! Знаю! Прапрабабуся!?
Правильно!?
- Так, дитино, так. Я багато років збирала різну інформацію, багато
того, що розповідала мені моя мама, я записувала, щоб зберегти для вас, мої
18.
18
діти, щоб нерозгубити у буднях, не втратити з часом, не зректися пам’яті
роду. Треба триматися, моя донечко, пам’яті роду, бо
Є святийкуточок на моїйземлі,
де солодкий хліб здається змалку,
де тріпочуть крила журавлів
і лоскочесонце на світанку…
Стомлені бабусині долоні піднімаються до моєї голівки, гладять, милі
очі, сповнені любові, випромінюють сонячну ласку. Тиха ніжна бабусина річ
мереживом переповідає ще одну людську історію із переказів нашого роду,
перебираючи фотокартки.
- Прапрабабуся Олена Костянтинівна народилась 1897 року у м.
Рига. Вона походила із дворянського роду. У багатодітній сім’ї була
наймолодшою. Ще вона мала сестру Олександру, братів Бориса та Олексія.
Брати свого часу були офіцерами царської армії, а пізніше виїхали закордон.
Прапрабабуся Олена навчалась у Ризі в Інституті благородних дівчат.
Володіла французькою, іспанською, німецькою, англійською, російською та
українською мовами. Грала на арфі й гітарі. Олена дуже гарно співала, тому
її запропонувалиспівати у церковномухорі. На цій світлині ти бачиш її якраз
у Божому храмі під час служби.
Обставини так склались, що з Риги зі своїми батьками змушена була
переїхати до Києва. У прекрасному, мальовничому місті дівчина зустріла
своє кохання – Михайла Пилиповича Дорошенка. Юна, повна сил і енергії,
вісімнадцятирічна Олена виходить заміж за свого судженого.
Йшла Перша світова війна. Час був дуже важким. Від дворянського
титулу, на жаль, у сім’ї нічого не залишилось. М.П. Дорошенко за професією
був лікарем. Жили у Києві, так-сяк перебивались із житлом, із харчами.
Молода дружина в усьому допомагала Михайлу Пилиповичу.
У 1917 році сім’ю пересилають на роботу в с. Дениші. Тут він працює
місцевим лікарем, лікує людей. Купили трохи лісу, звели хатинку. Це було
1920 року.
Я слухаю бабусю і боюсь поворухнутись. Звідки вона все це знає, так
добре пам’ятає, так гарно і натхненно розповідає. І здогадуюсь. Це ж там, у
тому затишному гніздечку народилась мама моєї бабусі.
Мої роздуми перериває бабуся.
- Ілонко, ця хата, де зараз я живу, це і є та хата, яку побудували у
1920 році прапрадідусь Михайло із прапрабабусею Оленою. Ці стіни містять
у собі стільки пам’яті, спогадів; тут стільки сили і тепла, що, здається, вони
мають лікувальні властивості. А ще ці стіни надійні і міцні, бо такими
19.
19
зростали тут ми,діти, сповнені великої любові. Так сталось, що у цій хаті
залишилась жити я. Звичайно, уже разом з твоїм дідусем пристарались
добудувати, укріпити хату, бо вітер часу сіяв не тільки жито і пшеницю, але
була і полова.
- Знаєш, дитино, дивлюсь кожного разу на світлину і відчуваю, що
вона - мій оберіг. Я відчуваю свою бабусю усім серцем, доторкаюсь до її
образу, і вона веде мене за руку, міцно тримає у своїх долонях і не відпускає
протягом життя. Хоча ніколи не бачила, окрім як на світлині, мені здається,
що я знала її завжди, біля неї пам’ятаю себе усміхненою, радісною,
маленькою дівчинкою, яка відчуває ласку, надійність і турботу.
- Бабусю, скажи, а мою тітоньку Олену ти назвала на честь своєї
бабусі?
- Так, дитино. І тебе Ілоною. Тільки це по-естонськизвучить. А по-
українськи також Олена.
Я тримаю міцно за руку свою бабусю. Ми разом вдивляємось у світлий
і дорогий образ людини, яка тримає наш рід. Я розумію, що він сильний, як
коренистедерево. Він проростає у нас, дітях, розлогим молодим пагінням. Я
знаю, що буду своїм дітям, як святу реліквію, передавати історію свого
родоводу. Будудбати про світлий день пам’яті у родині, «бо рід наш справіку
не був безпросвітним». Пам’ятаю, так любить завжди повторювати моя
бабуся. Може, рідна, я у тебе вчусь рід, родину, рідну землю серцем
розуміти. Все ж таки, я знаю, - є в житті цінності святі, незмінні, вічні.
На кухні знову зніяковіло засьорбав чайник . Покликав до столу. Ми з
бабусею п’ємо чай із м’яти, жасмину, ромашки, смакуємо пиріжками – і так
засік моєї душі повниться тихим спокоєм і множиться щастям.
20.
20
Сімейна реліквія
У кожноїродини є своя сімейна реліквія чи оберіг. Це речі, які
передаються із покоління у покоління. Їх бережуть, вони ніби живі свідки
родинного життя. Це такі святині, які дихають, і, дивлячись на них, слухаєш
усе нову і нову легенду про чиюсь долю, про найсокровенніші миті у житті
рідних і дорогих, близьких тобі людей.
У нашій родині також є сімейна реліквія – це український рушник. Цей
рушник ще вишивала моя прабабуся Настя своїми теплими, чуйними,
працьовитими руками. Коли я беру його до рук, то відчуваю її присутність,
ніби вона сидить у кімнаті на своєму зручному місці біля віконця, тримає у
руках п’яльця, полотно, на якому райдужними візерунками усміхається
квітковий дивосвіт. Полотно уже не такого білого кольору, і квіти, як і вік
прабабусі, посивіли, припали пеленою історії, яка передається у спадок.
Коли була моя прабабуся молодою і збиралася під вінець, за гарним
українським звичаєм, повинна була вишити собі рушник, якого подарує
коханому. Саме цього рукотворного подарунка зав’язала на руку своєму
чоловікові Іванові у день весілля.
Недовгим щастям маяв рушник і огортав любов’ю моїх прабабусю і
прадідуся. Звістка про Першу світову війну навіки роз’єднала їх. Прадідусь
пішов на фронт. І як святий оберіг прабабуся Настя дала йому в руки
сімейний оберіг – освячений любов’ю рушник. Усю війну так і зберіг його,
пожовклого, потемнілого. Але безжалісна куля наздогнала мого прадідуся
Івана, і загинув він, обіймаючи і тулячи до серця безцінний дарунок любові.
А рушника прабабусі передали з тієї частини, де її чоловік служив, разом із
орденами і медалями. Викладені вони були на райдужному колі квітів на
полотняному оберегові.
Ця сімейна реліквія не звичайна. Це святий оберіг, наша пам'ять, наша
вдячність. Це символ незнищенної любові і віри. Це трепетний спогад про
найдорожчеі наймиліше – мою родину, їх віру у майбутнє, у світло любові, у
кожного з нас, справжніх українців. Повірте, він розмовляєзімною, він дарує
мені тепло, а головне, ту тиху печаль, ту сиву пам'ять, яка через полотняне
віконечко сьогодення світить мені очима мого прадідуся Івана надією:
«Доню, міцно тримай у руках цей рушник, бо це той оберіг, який зв’язує
докупи родину, а з неє – усю Україну. Я зараз в іншому світі, але через роки і
долі бачу і тобі заповідаю, щоб ти вірила: рід наш – сильний. Ми – завжди
були разом. Ми – справжні, бо - великі українці».
21.
21
Я цілую вишитийрушник тихими молитвами моєї прабабусі і благаю
у Господа милості і долі моїй родині і всім людям. Пошли, Боже, усім
родинам і на всю Україну твоє благословення. І нехай кожен шанує свою
найдорожчу святиню – матір, батька, свій родовід, той глибокий корінь, що
живить цілющою, живою, святою водою. Тримаю у руках рушник, а з ним –
велику історію моєї родини, моєї душі, мого натхнення, а головне – мого
майбутнього, бо він – це райдужна квітчаста дорога мого життя.
І у молитві тихо промовляю:«З Богом!..»
22.
22
Розкажу малечі проТараса
Так і буде
Жив собі на світі маленький хлопчик. І звали його Тарасик. Був він із
бідної кріпацької сім’ї. Змалечку хлопчина був дуже дотепним, кмітливим, до
всякого діла здібним.
А одного разусеред ночі з’явилася до нього незвичайна красуня. Вона
була у білій вишиваній сорочці, квіти так і переливались різнокольоровою
гамою, здавалось, що вони дихають – таке тепло йшло від їх вишитих
пелюстків. А очі блищали, як світло. Вони були блакитно-сині, а пшенична
коса тонко обіймала плечі казкової красуні і спадала низько додолу.
Дівчина низько нахилилась до Тарасика, прошепотіла: «Тарасику,
хлопчику, як прокинешся, вийдеш удосвіта на високу гору, ту, що у Каневі, з
якої Дніпро наш могутній видно, побачиш червону диво-квітку, смикнеш за
пелюсточку, усміхнешся жовтогарячим промінчикам сонця. Я з’явлюсь перед
тобою та розповім про твоє майбутнє. Тільки пам’ятай – вийди на високу
гору!..»
Ранок розбудив русочубого хлопця першим несміливим дотиком
сонячногопромінчика. Тарас схопився і помчав через городи, левади на гору.
Та так швидко, що сонячні зайчики втомились доганяти, а росичка на
шовковій травичці не встигала струшувати райдужні краплі, якими тішились
у вранішній прохолоді Тарасові ніжки. На горі на нього уже чекала, низько
схиливши свої тендітні пелюсточки, чарівна диво-квітка.
Усміхнувся хлопець – справжнє диво. Невже так буває? – у чарівному
здивуванні стояв заворожений і чекав на красуню. Вона не змусила довго
чекати. І Тарасик почув уже знайомий голос.
- Як тебе звуть, дівчино? – тихо, не порушуючи спокою, запитав Тарас.
- Україна.
- Ти мені говорила, що повідаєш мою долю. Тож яка вона буде?
- Скажу. Ти тільки слухай. Ти, Тарасику, станеш художником слова, будеш
іти до людей у радощах і горі, будеш їм розповідатипро край наш, про мене -
Україну. Пізніше у тебе буде ще одне ім’я – Кобзар. Співати словами будеш
дуже дзвінко про долю народу, про садок вишневий коло хати, про матір
добрую свою і, тільки не лякайся, про долю сирітську твою. Розкажеш
усьому людству, що є на світі Україна, і Дніпро, і кручі. А ще заповіси дітям
поховати тебе тут, на Чернечій горі у Каневі, щоб чув, як будуть хвилі тобі
23.
23
приносити пригорщі любовівсенародної і дяки великої за твій труд, - голос
розвіявся і легеньким туманцем піднявся увись.
- Тарасику, Тарасику, - тормосила мати сина за плечі. – Вставай, хлопчику,
бо уже покликали на панщину. Знову осавула нагайку на твоїх плечах
збивати буде. Я наладнала тобі торбинку – млинці, пляшечка водички. Сяк-
так до вечора перебудеш.
- Мамо. Я…Я буду малювати словом…А ще…
- Що? Що, синку? Знову марив уві сні? Яка я щаслива, що ти у мене є!
Матуся подивилась на Тараса глибокими, печальними, але такими
повними віри очима, що Тарас у них прочитав: так і буде!
