Пропонуємо ознайомитися з інформацією про те як преса дореволюційного Києва, стала рупором спільнослов’янського руху української культури, про створення перших недержавних газет, їх власників та співпрацю з українською інтелігенцією, про закриття газет, що закував ланцюг заборон українське слово та про відродження національної преси в Києві.

1. 1
Відділ культури Дарницької районної в
місті Києві державної адміністрації
Централізована бібліотечна
система Дарницького району
Бібліотека № 156
( Історія періодичних видань м. Києва
кінця ХІХ початку- ХХ століття )
Історико-бібліографічний нарис
Київ, 2019

2. 2
«Було слово …» : історія періодичних видань м. Києва
кінця ХІХ- початку ХХ століття : історико-бібліографічний
нарис / укладач З. Гранкіна ; бібліотека № 156
Дарницького району. – Київ , 2019. – 9 с.
Періодичні видання початку минулого століття
частіше ставали причиною розорення, ніж джерелом
доходу. Понад сто років тому усі газети Києва можна було
підрахувати на пальцях однієї руки. Газет було мало.
Однак прихильних передплатників усе одно бракувало.
Пропонуємо ознайомитися з інформацією про те як
преса дореволюційного Києва, стала рупором
спільнослов’янського руху української культури, про
створення перших недержавних газет, їх власників та
співпрацю з українською інтелігенцією, про закриття
газет, що закував ланцюг заборон українське слово та про
відродження національної преси в Києві.
Сподіваємося, що користувачів бібліотеки зацікавить
наш історико-бібліографічний нарис.
Укладач : Гранкіна З.О.
Комп’ютерний набір : Братикова І.Г.
Гранкіна З.О.

3. 3
Першою недержавною газетою Києва був «Кіевській Те-
леграфъ» – газета политическая и литературная». Перший
номер вийшов у світ у липні 1859 року. Спочатку газета
виходила двічі на тиждень. Тьмяні аркуші на сіруватому
папері друкувалися на ручному верстаті, що ледве відби-
вав за день тисячу екземплярів. Але й цього вистачало, по-
заяк кількість передплатників не перевищувало двох –
трьох сотень. На її сторінках публікувалися найважливіші
урядові постанови, останні новини з життя міста і країни,
огляди міжнародної політики, фейлетони, роздуми відо-
мих городян, літературні описи й рецензії, усяка забавна
всячина, рекламні оголошення. Найцікавіша згадка про цю
газету трапляється у Миколи Лєскова в «Печерських
антиках». Лєсков глузливо писав про видавця «Киевского
Телеграфа» Альфреда фон Юнке як про «найдобрішого
хлопця, цілком безграмотного й позбавленого щонай-
меншої тіні таланту, який утім, мав непереборну і вельми
руйнівну пристрасть до літератури. Грошей у Юнга на
видання довго не було, і щоб відкрити газету, він пішов
(під час Кримської війни) «командувати волами», тобто
погоничем. Тут він накопичив якісь заощадження і потім
усе це самовіддано взяв і спалив на вівтарі літератури. Це
був справжнісінький літературний маніяк, якого не могло
зупинити ніщо, він усе
видавав, поки зовсім ні за що
стало видавати».
Через 15 років у «Кіевского
Телеграфъа» з’явилася нова
власниця – дружина
професора Явдоха Гогоцька.
Вдова засновника пані фон
Юнк продала їй за три тисячі
рублів право видання й за
півтори тисячі – миршаву
друкарню. На той час газета,

4. 4
що називається, дихала на ладан.
Явдоха Гогоцька була освіченою й енергійною жінкою,
брала участь у створені жіночих училищ і курсів. Підтри -
мувала тісні зв’язки з українською інтелігенцією, і в анонсі
на 1875 рік «Кіевскій Телеграфъ» повідомляв про
співпрацю з Володимиром Антоновичем, Михайлом
Драгомановим, Павлом Житецьким, Миколою Зібером,
Іваном Лучицьким, Павлом Чубинським.
Оновлена зовні газета стала рупором спільнослов’янсь-
кого руху української культури. Але такому напрямку
влада не хотіла давати хід. У Гогоцької виникли численні
проблеми. Засуджував її й чоловік, який викладав в уні-
верситеті філософію і дотримувався досить – таки правих
поглядів. Спочатку він, імовірно, сподівався, що опози –
ційна газета принесе солідний дохід. Але, переконавшись,
що від « Кіевського Телеграфа» можна очікувати лише
неприємностей, змінив ставлення до захоплення дружини.
Після лавини доносів «доброзичливців» у травні 1876
року було видано адміністративне розпорядження про
закриття газети «Кіевський Телеграфъ», одночасно цар
Олександр ІІ підписав горезвісний Емський указ, що
закував у ланцюг заборон українське слово.
Рівно за п’ять років після
народження
«Кіевского Телеграфа» місто
отримало ще одну приватну
газету «Кіевлянинъ». Її
засновником був професор
Віталій Якович Шульгін. Ця
газета переконано
дотримувалася
імперськошовіністичного курсу.
Вже у стартовому випуску

5. 5
«Кіевлянина » Шульгін урочисто оголосив, маючи на увазі
Київський регіон: «Этот край русский, русский, русский ».
Зрозуміло, що до такого видання царська адміністрація
була прихильна. Це виявлялося не лише в організаційній
підтримці, а й у значних матеріальних дотаціях з бюджету.
Завдяки такому статусу «Кіевлянинъ», орієнтований на
солідних читачів, випускався серйозно і на хорошому
папері.
Доки існував «Кіевскій Телеграфъ», він за можливості
опонував «Кіевлянину». Коли ж першу газету закрили,
місцеві ліберали залишилися без рупору. Потрібно було
чимось заповнити цей вакуум. У той час про дозвіл на
видання газети належало клопотати в Петербурзі, і резуль-
тат аж ніяк не був гарантований.
Певний час «Кіевлянину»
успішно опонувала газета
«Заря». Її видавцем був
популярний адвокат і
журналіст Павло
Андреєвський. Крім доходів
від передплати він отримував
вагому допомогу від великого
цукрозаводчика Ізраїля
Бродського, зацікавленого в
тому, щоб хтось парирував
антисемітські публікації в
«Кіевлянине». Але
Андреєвський не любив
рутинної праці і переуступів
«Зарю» одеситові Кулішеру, який став фактичним
редактором – видавцем. А потім Андреєвський раптом
передумав і почав вимагати
«Зарю» назад. Мотивував свою претензію оригінально:
мовляв, дозвіл на випуск виписаний на його ім’я, угода з

6. 6
Кулішером незаконна, отже, газету потрібно повернути
йому, Андреєвському. Адвокат, навіть провів паралель:
якби він продав комусь іншому свою дружину, то закон
цього продажу не визнав би і дружина залишилася б за
ним. Однак генерал-губернатор, почувши таку аналогію,
вчинив за принципом «то не дістанешся ти нікому!» і в
1887-му році взагалі заборонив «Зарю»..
Зайняти звільнену нішу намагалися багато претендентів.
Успішний видавець Стефан Шульженко навіть клопотав
про дозвіл нової газети через обер-прокурора Синоду
Костянтина Победоносцева , подарувавши йому книгу
«Киев теперь и прежде». Обер-прокурор книгу взяв, але
нічим не допоміг. А ось професор-економіст Афіноген
Антонович тієї самої мети досяг без особливих проблем.
Усі питання за нього вирішив авторитетний заступник Сер-
гій Вітте, майбутній прем’єр-міністр, а в той час
управляючий Південно-Західною залізницею. Вітте вів з
Дмитром Піхном активну полеміку щодо залізничної
тарифної політики. Піхно було легше, в нього була власна
трибуна – «Кіевлянин». Така саме трибуна була потрібна й
Вітте. Тому його ставленик Антонович став власником
газети «Кіевское слово». На її сторінках друкувалися тези
Вітте, а за це управляючий дорогами щедро постачав
газету платними оголошеннями, а всім службовцям-
шляховикам наполегливо рекомендувалося її
передплачувати.
Професор докладав усіх зусиль до того, щоб отримати з
газети максимальний прибуток. Матеріали енергійно
«Запозичували» з інших видань, своїм же авторам видавець
намагався платити якнайменше. Але серед них були
неабиякі таланти – саме в «Кіевськом слове» молодий
Купрін друкував свої « Київські типи». Потім у романі
«Яма» письменник прозоро згадує газету «Дніпровське
слово», в якій отримати гонорар – «таке саме чудо, як
виграти двісті тисяч на квиток від театральної вішалки».

7. 7
Київські газети були мало доступні широким масам.
Передплата на великі щоденні видання обходилася не
менш ніж рубль на місяць, окремі номери «Кіевлянина»,
«Кіевского слова», або «Кіевской Мысли» коштували 5-7
копійок.
Із залученням дедалі більших людських мас до громадсь-
кого життя зростала й роль друкованого слова. З’вилися
газети для робітників. Частина з них друкувалася за
кордоном і поширювалася таємно – «прочитай і передай
товаришу».
На початку 1910 року в Києві виходить газета «Огни –
Киевская Копейка» чотири шпальти формату, близького до
нинішнього А3. Її редактором-видавцем стала 45-річна
дворянка Ольга Петрівна Прохачко. Номер коштував лише
одну копійку. «Копейку» охоче розкуповували городяни
скромних статків, для яких вона й призначалася. Навіть
реклама була пристосована саме до їхніх запитів – тут ре-
гулярно друкувалися оголошення дрібних фірм і фірмочок,
які привертали увагу читачів запевненнями на зразок
«Недорого», «Вигідніше, ніж скрізь», «Ціни дешевше, ніж
на розпродажу». А головне, що на сторінках «Копейки»
крім звичайних міських пліток можна було знайти
зрозумілу й дохідливу інформацію для пересічних киян –
про те, що виробничий травматизм пов'язаний з дріб’яз-
ковою економією господарів підприємств; що домовлас-
ники штучно завищують квартплату; що до міської думи
знову обирають махінаторів, котрі накрали багато тисяч на
мощенні київських вулиць.
Зрештою «Киевскую Копейку» закрили. Щоправда, Ольга
Петрівна на цьому не заспокоїлася. І з 1911 року почала
видавати щотижневий тонкий журнал «Огні», популярний
серед київської молоді. На його сторінках надрукували свої
перші оповідання майбутні класики Костянтин
Паустовський та Ісаак Бабель.

8. 8
Протягом десятків років уся щоденна преса дореволю-
ційного Києва виходила російською мовою. Але серед
свідомих українців не завмирав суспільний рух, а маніфест
про «свободи» 1905 року і скасування обмежень на
українське слово винесли на порядок денний питання про
національну пресу. Щоправда такий проект був явно
збитковим. Надто вже завзято займалася царська влада то-
тальною русифікацією Наддніпрянщини.
Але меценати знайшлися.
Евген Чикаленко взяв на
себе левову частку витрат.
Він був досить забезпеченою
людиною, великим аграрієм.
З 1 січня 1906 року
накладом 10-12 тисяч почала
виходити газета« Громадська
думка». Видавцем її став
Євген Чикаленко, а серед
працівників редакції було
багато видатних діячів
української культури: Борис і
Марі
я Грінченки, Сергій Єфремов,
Володимир Леонтович, Федір
Матушевський та ін. Буквально
відразу влада «показала зуби» :
перший же номер конфіскували.
Довелося робити матеріали менш
гострими, щоб врятувати наступні
випуски. Але і року не минуло, як
газету закрили.
Крім «Громадської думки»
українські активісти оформили
дозвіл ще й на газету «Рада».

9. 9
Уже 15 вересня 1906 року друга щоденна україномовна
газета Києва продовжила справу першої. Видавцем
значився Борис Грінченко, але незабаром він передав
повноваження Євгенові Чикаленку.
З «Радою» були пов’язані імена Михайла Грушевського,
Івана Франка, Симона Петлюри, Володимира Винниченка
і Людмили Старицької-Черняхівської, Олександра Олеся та
Дмитра Дорошенка, Андрія Ніковського.
Щойно почалася Перша світова війна, як влада знайшла
привід закрити українську газету. Але не минуло й трьох
років, як національна преса в Києві відродилася вже
назавжди.
Література:
1. Зародження приватної преси на Україні. «Киевский
Телеграф» (1859-1876 ) // Історія української дожовтневої
журналістики : навчальний посібник. – Львів : Вища
школа, 1983. – С.142-148.
2. Журналістика Наддніпрянської України 80-х років ХІХ
ст. // Історія української дожовтневої журналістики :
навчальний посібник. – Львів : Вища школа , 1983. – С.255-
269.
3. Розвиток поліграфічної бази міста і становище
робітників-друкарів у Києві в 1861-1917рр. // Петров С. С.
Книжкова справа в Києві / С. С. Петров. – Київ : ТОВ.
«УВПК «ЕксОб», 2002. – С. 12-71.
4. 1870-80 рр. на східноукраїнських землях. Південно-
західний відділ Географічного Товариства в Києві. Його
«Записки», «Киевский Телеграф» // Животко А. Історія
Української преси : навчальний посібник / А. Животко. –
Київ : Наша культура і наука, 1999.– С. 97-99.

10. 10
5. Художнє оформлення київських видань // Петров С. С.
Книжкова справа в Києві / С. С. Петров. – Київ : ТОВ
«УВПК «ЕксОб », 2002. – С. 295-338.
6. Мирошникова, І. Б. Було слово : інформаційний
бюлетень / І. Б. Мирошникова // Шкільна бібліотека. –
2016. – № 8. – С. 29-31.