1. Свято рідної мови
Літературно-музична композиціѐ шкільного свѐта до Міжнародного днѐ рідної мови.
Зал свѐтково прикрашений рушниками, кетѐгами калини, колоссѐм, плакатами, стіннівками
("Мова моѐ калинова", "Цікава граматика", "З історії слів", "Діалектизми нашого края", "Веселі
фразеологізми", "Правила в малянках", "Поетичне слово тощо), плакатами.
На плакатах слова:
Ну що б, здавалосѐ, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ютьсѐ-ожива,
Як їх почую!.. (Тарас Шевченко)
"Найбільше і найдорожче добро в кожного народу —
це його мова, ота жива схованка лядського духу,
його багата скарбницѐ, в ѐку народ складаю
і свою давню життѐ, і свої сподіванки, розум,
досвід, почуваннѐ" (Панас Мирний).
"Мова така ж жива істота, ѐк і народ,
що її витворив, і коли він кине своя мову,
то вже буде смерть задлѐ його душі,
смерть задлѐ всього того,
чим він відрізнѐвсѐ від других лядей..." (Панас Мирний).
"Та в мене ю надіѐ, що наша літературна мова,
ѐк молоде вино, очиститьсѐ з часом од шумовиннѐ
і стане прозороя і міцноя" (Михайло Коцябинський).
Лябіть Україну у сні й наѐву,
вишневу своя Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну. (Володимир Сосяра).
"Той, хто зневажливо ставитьсѐ до рідної мови,
не може й сам викликати поваги до себе" (Олесь Гончар).

2. Під звуки пісні на сцену виходѐть ведучі.
Ведуча. Щиро вітаюмо всіх гостей і запрошуюмо на наше свѐто рідної мови.
Мово моѐ українська, В чистій воді смакована,
Батьківська, материнська, Болем очей продивлена,
Я зная тебе не вивчену — Смутком багать продимлена,
Просту, домашня, звичну, З хлібом у душу всмоктана,
Не з-за морів покликану, В поті лядськім намокнута,
Не з словників насмикану. З кров’я моюя змішана
Ти у мені із коренѐ, І аж до скону залишена
Полем мені наговорена, В серці моїм. Ти звеш сяди
Дзвоном коси прокована, Добрих лядей до бесіди.
Звучить піснѐ "Моѐ Україна"
Ведучий.
Мова — краса спілкуваннѐ, Мова — це наша світлицѐ,
Мова — ѐк сонце ѐсне, Вона — ѐк добірне зерно.
Мова — то предків надбаннѐ, Мова — державна перлина,
Мова — багатство мою. Нея завжди дорожіть:
Мова — то чиста криницѐ, Без мови немаю країни —
Де б’ю, мов сльоза, джерело, Мову, ѐк матір, лябіть. (Ф. Пантов)
Ведуча.
В землі віки лежала мова Прийми мій радісний привіт.
І врешті вибилась на світ. Навік пройшла пора безславна...
О мово, ночі колискова!

3. Цвіти і сѐй, моѐ державна... (Олександр Олесь)
Читець 2. (Ю. Рибчинський "Наша мова")
Мова, наша мова — Мова, наша мова —
Мова кольорова, Піснѐ стоголоса,
В ній гроза травнева Нея мріять весни,
Й тиша вечорова. Нея плаче осінь.
Мова, наша мова — Нея марѐть зими,
Літ минулих повість, Нея кличе літо.
Вічно яна мудрість, В ній криваві рими
Сива наша совість. Й сльози "Заповіту".
Мова, наша мова, Я без тебе, мово, —
Мрійнику — жар-птицѐ, Без зерна полова,
Грішнику — спокута, Сонѐшник без сонцѐ,
Спраглому — криницѐ, Без птахів діброва.
А длѐ мене, мово, Як вогонь у серці,
Ти, мов синю море, Я несу в майбутню
У ѐкому тоне Невгасиму мову,
І печаль, і горе. Слово незабутню.
Ведучий.
Слова летѐть у душу, ѐк лебідки,
І пахнуть п’ѐнко житом і росоя,
Калиноя, цілящоя травоя,
Вербички яної дівочоя косоя...
Ведуча
Слова летѐть у душу, ѐк лебідки,
О Боже, це неждане щастѐ звідки?!
Чи ненькоя дароване, весноя,
Чи сивих предків піснея дзвінкоя? (І. Редчиць)
Виконуютьсѐ піснѐ.
Ведучий.
Так, із сивої глибини віків бере початок наша мова. Шлѐх її розвитку — це тернистий шлѐх
боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ і століть пережила наша рідна, наша невмируща
мова, мужньо знісши і витерпівши наругу і найлятіших царських сатрапів та посіпак шлѐхетсько-
панських, і своїх панів та підпанків недолугих, і запопадливих партійних функціонерів...
Читець 1.
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ѐрмо хотіли запрѐгти
її, ѐк дух степів, гарѐчу.
І осліпити, й повести
На чорні торжища, незрѐчу...

4. Читець 2.
Ти всѐ порубана була,
Як Федір у степу безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт мідний, —
Але свій дух велично гідний,
Як житню зерно, берегла.
Ведуча.
Перетерпіла вона, мова наша рідна, і дикунський циркулѐр царського міністра Валуюва, ѐкий
заборонив друкувати книги українськоя мовоя, окрім творів художніх; і ганебний із найга-
небніших Енський указ 1876 року, ѐкий заборонив друкуваннѐ будь-ѐких книг українськоя мовоя,
і розпорѐдженнѐ комуністичної партії, згідно з ѐким українські батьки звільнѐли своїх дітей від
вивченнѐ української мови.
Ведучий.
Батьком української літературної мови
вважаюмо Тараса Григоровича Шевченка.
Уперше у творах Шевченка українська
мова забриніла величезноя силоя. У ній
Шевченко своїм талантом розкрив
невичерпні багатства народної мови,
осѐгнув і, ѐк ніхто, відчув чудову, чарівну
музику українського слова. Та не берегли
нащадки того багатства, вірнопіддано
заглѐдаячи через сусідський тин. І стали забувати, хто ми ю, чиї діти, ѐких батьків.

5. Декламується вірш "До українців" Віктора Баранова.
Я запитуя в себе, питая у вас, у лядей,
Я питая в книжок, роззираясь на
кожній сторінці, —
Де той рік, де той місѐць, той
проклѐтий тиждень і день,
Коли ми перестали гордитись, що ми —
українці.
І що е в нас душа, повна власних
чеснот і щедрот,
І що ю у нас дума, ѐка ще од Байди нам
в’ютьсѐ,
І що ми на Вкраїні таки український
народ,
А не просто ярба, що у звітах
населеннѐм зветьсѐ.
І що хміль наш — у піснѐх, а не в
барилах вина,
І що щедрість — у серці, а не в магазинних вітринах,
І що ю у нас мова, і що українська вона,
Без ѐкої наш край — територіѐ, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе, відколи, з ѐкої пори,
Почали українці себе у собі забувати.
Запитаймо про те, чи списати усе на буттѐ,
Котре нашу свідомість узѐти змогло так на Бога,
Що солодшим од меду нам видавсѐ час забуттѐ
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи ѐк?
Чи в "моголах" і вмерти судилось нам ще від Тараса?
Чи в могили забрати судилось нам наш перелѐк,
Що знітив нашу гідність до рівнѐ вторинної раси?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова!..
Добре зная, що й вам вони теж не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, ѐк щиро себе зневажаять вкраїнці.
І в мені нию крамоли осколок тупий,
Мене дума одна обсідаю і душить на славу:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халѐву?
То хіба ж не впаде, не закотитьсѐ наша зорѐ
І хіба не зотлію на тля українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзарѐ
Ми і досі спокійно себе почуваюм хохлами?
Українці мої! Дай вам, Боже, і щастѐ, і сил!
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...

6. Ведучий.
Усе більше стали відлучати дітей від рідної культури, рідної мови, і це болѐче відгукувалосѐ
згодом у тих, хто мав світлу душу і вдѐчну пам’ѐть до землі своїх батьків.
Читець 1. (В. Шовкошитний "Я — украинец" ).
Я — украинец до седьмых колен. И стих на украинском ѐзыке
Прапрадед мой шелками шит на Сечи. Я не поя, и не в угоду моде.
И ни чужбина, ни турецкий плен Я растерѐл, как воду из горсти,
Его козацкой не лишили речи. Тот клад, что сохранил в неволе прадед, —
Мне этот клад передавал отец, Не зная ѐзыка, сказать по правде...
И мама с молоком передавала. Простите, сыновьѐ, и дочь, прости.
И пил ѐ нежность их родных сердец, Прости мене, прапрадіде-козаче,
И их лябовь стихом во мне звучала. Прости мене, мій споконвічний края,
Но закружило. На моей щеке За те, що на російській мові плачу
Густой щетиной прорастали годы. Об тім, що мови рідної не зная...
Ведуча.
Та не всі були байдужими. Чию серце було зігріте лябов’я до рідного края, рідної культури, не
мовчали — палким, часом дошкульним словом намагалисѐ розбудити українство, ѐке вже й не
знало до ладу, хто ж воно ю насправді. Ще донедавна було й таке, про що розповідаять гуморески
Павла Глазового.
Читець 1.
Артист
Простий батько сина А у хаті в тебе —
Вивчив на артиста. Нашого ні слова.
Мова в того сина Син великодушно
Ідеально чиста. Посміхнувсь до тата:
Як зі сцени скаже — Ех, освіта в тебе,
Українське слово, Батьку, низькувата.
То аж дух займаю — А тому, хто вчений,
Просто пречудове! Істина відома,
А в сім’ї артиста Що одне на службі,
Діти й домочадці Зовсім інше — дома.
Чешуть по-російськи, Дома в мене мова —
Неначе ленінградці. Засіб спілкуваннѐ,
Тож невчений батько А на службі мова —
Й запитав у сина: Засіб існуваннѐ.
— Поѐсни, будь ласка, Як же рідну мову
В чому тут причина? Я забуду, тату,
У театрі в тебе Як за неї мая
Українська мова, Непогану плату.

7. Читець 2.
Заморські гості
Прилетіли на Вкраїну
Гості із Канади.
Мандруячи по столиці,
Зайшли до райради.
Білѐ входу запитали
Міліціонера:
— Чи потрапити ми можем
На прийом до мера? —
Козирнув сержант бадьоро:
— Голови немаю.
Він ѐкраз нові будинки Українську мову. —
В Дарниці приймаю. — Козирнув сержант і вдруге:
Здивуваннѐм засвітились — Не дивуйтесь, — каже. —
Очі у туриста: Розбиратисѐ у лядѐх
— Ваша мова бездоганна Перше діло наше.
І вимова чиста. Я вгадав, що ви культурні,
А у нас там, у Канаді, Благородні ляди,
Галасуять знову, Бо шпана по-українськи
Що у Киюві забули Розмовлѐть не буде.
Читець 3.
Заноза
Сказав ѐкось Федір Галка — Зачим вона міню нада? —
Занозі Панькові: Прошипів Заноза. —
— Ти чому не розмовлѐюш Што ѐ — дѐдько тібю, что лі,
На вкраїнській мові? З какогось колхоза?
Читець 4.
Турок
Збираютьсѐ мій знайомий Як спитати по-турецьки,
В далеку мандрівку. По чім у них шуби,
Придбав собі в Туреччину Де купити мило й пасту,
На тиждень путівку. Яка чистить зуби.
Голова тріщить у нього Він, до речі, в Україні
Від отих уроків... Живе тридцѐть років.
Костям купив елегантний, Ходить всяди, ѐк хазѐїн,
Вчить турецьку мову. Аж дверима гурка,
Уже знаю, ѐк звуть турки Хоча мову українську
Свиня і корову, Знаю гірше турка.

8. Читець 5.
Серед темної ночі
Серед ночі Київ Там нові квартали...
Криютьсѐ туманом. А Богдан зітхаю:
Розмовлѐю вітер — Що там ті квартали…
З бронзовим Богданом. Нині і киѐни
— Облітав ѐ, — каже, — Зовсім інші стали.
Вулиці всі чисто. Я сто літ на площі
Як змінивсѐ Київ, Дняя і ночуя,
Це прадавню місто! Але дуже рідко
Де вітри гулѐли, Рідну мову чуя.
Ведуча.
(на фоні пісні "Реве та стогне Дніпр широкий") Нині українська мова утверджуютьсѐ не лише ѐк
державний атрибут, а повертаютьсѐ в річище
плеканнѐ рідної культури. Але не забуваймо
(читаю вірш О. Забужко "Клѐтва"):
Мова кожного народу
неповторна і — своѐ;
в ній гримлѐть громи в негоду,
в тиші — трелі солов’ѐ.
На своїй природній мові
і потоки гомонѐть;
зелен-клени у діброві
по-кленовому шумлѐть.
Солов’їну, барвінкову, Берегти її, плекати
колосисту — на віки — буду всяди й повсѐкчас, —
українську рідну мову бо ж юдина — так, ѐк мати, —
в дар мені дали батьки. мова в кожного із нас!