Позакласне читання 4 клас Будна Н.О.

1. ББК 84(4)УКРя71
П47
1147 п !Іозакласне читання. звірин и худож ніх творів:
П осібник для учнів 4 класу. —
П 'яте вид., виправл. і доп. / Упор.: Будна Н.О., Головко З.Л . —
1ернопіль: Н авчальна книга — Богдан, 2 0 1 0 . 176 с
І5ІШ 9 6 6 -6 9 2 -4 9 0 -0
У збірнику подано художні твори українських письменників, що р о зп о в іл а
про минуле и сьогодення наш ої країни, її природу, про сім ’ю й Ш К О ЛУ а Ь
твори зарубіж н и х авторів, зр азки ф ольклору. П осібник служ и ть д о л а тГ * 0*
м атеріалом для уроків позакласного читання. д ат*овим
Д ля учнів та вчителів початкових класів.
ББК 84(4)УКРя71
Охороняється законом про авторське право
Жодна частина цього видання не може бути відтворена
в будь-якому вигляді без дозволу автора чи видавництва
Навчальне видання
Будна Наталя Олександрівна
Головко Зоя Лук’янівна
ПОЗАКЛАСНЕ ЧИТАННЯ
Збірник художніх творів. 4 клас
Видання п ’яте, виправлене і доповнене
Головний редактор Б. Є. Будний
Редактор Л. Ф. Левчук
Художник В.А. Басалига
К ом п’ю терна верстка Т.М. Золоєдової
П ідписано до друку 18.03.2010. Ф ормат 60x84/16. П апір осЬсетний
Гарнітура Тайме. Умови, друк. арк. 10,23. У мови/фарбо-вШ б Ш З
Видавництво «Навчальна книга - Богдан*
Свідоцтво про внесення до Д ержавного реєстру видавців
Д К № 370 від 21.03.2001 р.
Н авчальна книга “ Богдан, а /с 529, м.Тернопіль, 46008
тел./ф акс (0352) 52-06-07; 52-05-48; 52-19-66
риЬІІ5Ьіпх@Ьис1пу.Ге.иа ^^у.ЬоН гіап-ЬооІк.сот
глет Друкввп<<місі°нєр>>'зам-^ііб© Н авчальна книга — Богдан,
майнові права, 2010

2. ББК 84(4)УКРя71
П47
1147 п !Іозакласне читання. звірин и худож ніх творів:
П осібник для учнів 4 класу. —
П 'яте вид., виправл. і доп. / Упор.: Будна Н.О., Головко З.Л . —
1ернопіль: Н авчальна книга — Богдан, 2 0 1 0 . 176 с
І5ІШ 9 6 6 -6 9 2 -4 9 0 -0
У збірнику подано художні твори українських письменників, що р о зп о в іл а
про минуле и сьогодення наш ої країни, її природу, про сім ’ю й Ш К О ЛУ а Ь
твори зарубіж н и х авторів, зр азки ф ольклору. П осібник служ и ть д о л а тГ * 0*
м атеріалом для уроків позакласного читання. д ат*овим
Д ля учнів та вчителів початкових класів.
ББК 84(4)УКРя71
Охороняється законом про авторське право
Жодна частина цього видання не може бути відтворена
в будь-якому вигляді без дозволу автора чи видавництва
Навчальне видання
Будна Наталя Олександрівна
Головко Зоя Лук’янівна
ПОЗАКЛАСНЕ ЧИТАННЯ
Збірник художніх творів. 4 клас
Видання п ’яте, виправлене і доповнене
Головний редактор Б. Є. Будний
Редактор Л. Ф. Левчук
Художник В.А. Басалига
К ом п’ю терна верстка Т.М. Золоєдової
П ідписано до друку 18.03.2010. Ф ормат 60x84/16. П апір осЬсетний
Гарнітура Тайме. Умови, друк. арк. 10,23. У мови/фарбо-вШ б Ш З
Видавництво «Навчальна книга - Богдан*
Свідоцтво про внесення до Д ержавного реєстру видавців
Д К № 370 від 21.03.2001 р.
Н авчальна книга “ Богдан, а /с 529, м.Тернопіль, 46008
тел./ф акс (0352) 52-06-07; 52-05-48; 52-19-66
риЬІІ5Ьіпх@Ьис1пу.Ге.иа ^^у.ЬоН гіап-ЬооІк.сот
глет Друкввп<<місі°нєр>>'зам-^ііб© Н авчальна книга — Богдан,
майнові права, 2010

3. ^ І. ТВІЙ Д Р У Г — К Н И ГА
ДЕЩО З ІСТОРІЇ КНИГИ
з д а в н іх -д а в е н люди прагнули знань.
Від одного покоління до іншого усно передавалися відомості
про речі, шо допомагали людям вижити: як добути вогонь, як хліб
виростити, кого слід поважати, а кого слід ненавидіти...
Проте, як відомо, людська пам’ять — не такий уже й надійний
засіб зберігання і передачі різноманітних знань.
Отож прадавні люди, аби здобуті у важкому труді знання кра­
ще засвоювалися наступними поколіннями і не губилися ані в часі,
ані в просторі, вигадали письмо, тобто засіб закріплення, зберігання
і передачі інформації.
Зрозуміло, що здобуті народом знання, викладені письмово,
треба було укласти в найзручнішу форму, тож люди й замислились:
а як же це зробити?.. Так у прадавньому Вавилоні, десь із п’ять тисяч
років тому, з’явилися перші “книжки”.
Але що то були за книжки!
їхніми сторінками слугували глиняні таблички, на які за до­
помогою гострих паличок наносили знаки.
У цьому письмі літери мали вигляд клинів. Після заповнення такої
сторінки” знаками її обпалювали на жаркому вогні. Це письмо отри­
мало назву — клинопис. Зрозуміло, що така клинописна “книга”
складалася із багатьох-багатьох сторінок.
А для того, щоб перенести не те що цілу бібліотеку, а навіть
лишень одну “книжечку”, її власникові доводилося наймати не
одного носія!..
„ ^ епеР Уяви собі, якби твої шкільні підручники були б саме такими
— чками”. Мабуть, для того, щоб узяти їх до школи на уроки,
'Довелося б замість ранця придбати потужну вантажівку!..
в е’ вигаДавши перший тип книги, люди замислилися, як її
зоуч •Налити‘ *У Н столітті до нашої ери вони навчилися робити
- НІ порівняно з клинописними, “легкі” книги.
з

4. Робили їх у місті Пергам, що розташувалося у Малій Азії. Саме
тут почали виробляти дивний “папір”.
Телячу шкуру вимочували, старанно вишкрібали з обох боків,
вибілювали у вапні, натягали на спеціальні рами і сушили.
Коли шкура висихала, її знімали, охайно обрізували — і вихо­
див гладенький, тонкий і дуже міцний “папір”.
На ньому було легко і зручно писати, але це було дуже відпові­
дальне писання. Адже цей “папір” коштував надто дорого, на ньому
не можна було писати абияк. Від назви міста, де його виготовляли
і звідки вивозили, цей “папір” називали “пергамен” або “пергамент”.
Звичайно, порівнювати книги, написані на пергаменті, з книга­
ми клинописними не варто, та все ж і вони були недоступні багатьом
людям. Адже для виготовлення бодай однієї книги потрібно було
забити не один десяток телят!
Уявляєш, скільки отар треба було мати, аби зібрати лише неве­
личку бібліотечку з твоїх улюблених книжок, написаних у такий
спосіб?!
А де б ти її розмістив?
В Україні пергаментом користувалися ще порівняно недавно —
чотириста років тому. На ньому писали важливі документи.
Пергамент можна нині побачити в музеях, де зберігаються
старовинні книги.
У ранньому середньовіччі давні єгиптяни навчилися виробляти
3 болотяної тростини папірус, що сягала висоти 5 метрів, папірусні
аркуші. Це була надзвичайно складна та об’ємна робота.
Уяви собі — спершу товсту частину стебла рослини розрізали
на 10— 12 смужок.
Смужки підсушували на сонці, а потім замочували у воді.
Через добу їх витягали з води і відбивали дерев’яним молотком.
Щоб смужки стали м’якими, гнучкими й прозорими, їх треба було
замочувати і відбивати молотком тричі. Ще вологі смужки складали на
шматок полотна так, щоб одна смужка трохи накладалась на іншу.
Зверху цих смужок, тільки вже поперек, клали ще один ряд смужок.
Відтак все це накривалося шматком сухого полотна.
Це і був майбутній аркуш паперу, який назвали папірусом.
4

5. Потім його клали під прес, час від часу змінюючи вологе полот-
з сухим, аж поки аркуш не робився зовсім сухим.
Яким же він був, цей папірусний аркуш? Він мав ніжний світло-
ї ж є в и й колір і красиву сітчасту поверхню.
Написану на папірусі книгу не складали, а згортали у сувій.
Найдовший серед знайдених сувоїв папірусу має понад 40 метрів
) В Ж И Н И .
А де й коли з’явився наш, сучасний папір, який виготовляють
деревини?
Той папір, який ти знаєш, винайшов китаєць Чай Лунь ще в дру­
ж у столітті нашої ери.
Проте на європейські землі такий папір потрапив значно пізні-
іе — в одинадцятому чи дванадцятому столітті.
Коли папір з’явився на українських землях, сказати важко, бо
ерез війни й пожежі мало старовинних документів, написаних на
апері, збереглося. Найстарішому документові вже минуло шістсот
оків.
Папір сьогодні — твій великий друг.
На ньому ти вчишся писати, з його допомогою довідуєшся про
се, що діялось і діється у світі.
На папері увічнено все те найкраще, найзнаменніше, чого досягло
юдство.
Алла Коваль
ПЕРША БІБЛІОТЕКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Серед пам’яток минулого Києва — знаменитий архітектурний
юмплекс ХІ-ХУІІІ сторіч Софія Київська. Його центральна спору-
іа — Софійський собор, закладений в XI сторіччі з наказу київсь­
кого князя Ярослава, якого за прихильність до наук народ прозвав
Аудрим, на честь його перемоги над печенігами. Собор — не тільки
іеперевершений пам’ятник старовинної архітектури, а й меморіал
юїнської слави наших предків.
Починаючи з часів Ярослава, Софія стає важливим культурним
іентром східнослов’янської держави. У Софійському соборі був
5

6. свій скрипторій, а також перша відома нам бібліотека, закладена
Ярославом.
Слід пам’ятати, що друкарських верстатів ще не було. У своєрід­
них майстернях-скрипторіях працювали переписувачі книг. Скри-
пторії звичайно обладнували при княжому дворі, при монастирях.
А там, де книги переписувалися, там вони здебільшого й зберігалися.
Досить часто київські князі бували фундаторами таких бібліо­
тек. Про Ярослава літописець повідомляє: “Ярослав же... любив
книги і, багато їх переписавши, поклав у церкві святої Софії, котру
створив сам”.
Портрет князя, витесаний із кам’яної брили, встановлено вдяч­
ними нащадками 1969 року в дворі заповідника напроти Софійсь­
кого собору. Цей пам’ятник споруджено на честь заснування Яро­
славом першої на Русі бібліотеки. На камені вирізьблено слова
з літопису, який звеличує князя за те, що той “сіяв у серцях
людей книжну мудрість”. У літописі підкреслюється та “велика
користь”, яку дає людям книжне вчення.
На жаль, ми не знаємо, які саме книги були в бібліотеці Ярос­
лава, не знаємо й того, яка доля спіткала це старовинне книгосхо­
вище. Однак про одну книгу з Ярославової книгозбірні можемо
дещо розповісти. Йдеться про так зване “Реймське Євангеліє” —
цікаву пам’ятку давньоруської писемності, пов’язану з далеким
минулим славного Києва.
Нам відомо, яким високим авторитетом користувався двір
Ярослава Мудрого, як уміло налагоджував він дипломатичні відно­
сини з багатьма країнами. З могутньою Ярославовою державою
намагалися підтримувати дружні стосунки я дехто з королів (як,
наприклад, Угорщини, Норвегії, Франції) вважав для себе за честь
поріднитися з великим князем. Так, року 1048 прибуло у Київ
посольство французького короля Генріха І. Просили руки юної
князівни Анни Ярославівни.
Багатий посаг повезла з собою Анна в далеку країну. Та, як
розповідають давні перекази, взяла вона з собою ще одну коштов­
ність — рукописне Євангеліє, бо всі доньки Ярославові любили
6

7. книги, були освічені. Зберігся документ, на якому французький
король замість підпису поставив хрестик, а донька київського кня­
зя вивела чіткою кирилицею: “Анна-регіна" (“Анна-королева").
Вінчалася Анна з Генріхом у соборі міста Реймса — стародав­
ньої столиці Франції. Під час урочистої відправи Анна поклала на
олтар написане кирилицею Євангеліє. І відтоді, протягом багатьох
віків, французькі королі, посідаючи престол, присягали на цьому
Євангелії, що його в далекому XI сторіччі привезла у Францію
київська князівна.
Ця книга збереглася до наших часів. У сучасному вигляді вона
складається з двох частин.
Перша, яку й привезла з собою Анна Ярославівна, написана
кирилицею, друга — глаголицею вже в XIV сторіччі. Хто й коли
завіз її до Франції, навіщо прилучив до першого Євангелія, ми
поки що не знаємо.
ПОВЧАННЯ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА
Я, недостойний, дідом своїм Ярославом Мудрим і батьком своїм
і матір’ю своєю з роду Мономахів був наречений руським іменем
Володимир. Сидячи на санях, тобто збираючись уже помирати,
звертаюсь до вас з оцим словом.
Діти мої або хтось інший, слухаючи мою грамотицю, не посмій­
теся з неї, а прийміть її до свого серця, і не лінуйтеся, а щиро
трудіться.
Що таке людина, як подумаєш про це? Велика розумом люди­
на, та не може осягнути вона всіх чудес землі. Дивіться, як все
мудро влаштовано на світі: як небо влаштовано, або як сонце, або
як місяць, або як зірки, і тьма, і світло, і земля як на водах
покладена... А звірі, а птиці різні, а риби всілякі! І цьому диву
подивуємося, як створено людину і які різні та багатоликі людські
обличчя; якби і всіх людей зібрати, то кожен має свій вид і образ
обличчя. І тому подивуємося, як птиці небесні із раю-вирію ле­
тять, і перш за все до нашого дому, але не поселяються в одній
країні, а, сильні й слабі, розлітаються по всіх землях, щоб напов-
7

8. нилися щебетом ліси і поля. Все це дано людям на користь, на їжу
і на радість їм...
Перш за все не забувайте убогих, а яко можете, по силі годуй­
те їх і подавайте сиротам.
І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину...
Ніколи не майте гордощів у своєму серці і в розумі, а скажіть:
сьогодні живий, а завтра помру; смертні ми.
Старих шануйте, як батька, а молодих, яко братів. Пам’ятайте, як
учив мудрий Василь, зібравши круг себе юнаків: при старших годиться
мовчати, премудрих слухати, старшим підкорятися, з рівними і моло­
дими мати згоду і бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом
вбирати. Не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові, не смія­
тися багато. Очі тримати донизу, а душу вгору.
В домі своєму не ледачкуйте, а за всім приглядайте самі... Ні
їжі, ні питтю не віддавайтесь без міри, ні солодкому сну... Брехні
остерігайтесь... Куди б ви не верстали шлях своєю землею, не
давайте отрокам своїм чинити зло і шкоду ні селам, ні посівам,
щоб люди не проклинали вас.
А куди б не прийшли і де б не зупинилися, напійте і нагодуйте
нужденного. Найбільше шануйте гостя, звідки б він до вас не
прийшов... Хворого навідайте, покійника проведіть в останню
дорогу, бо всі ми смертні.
Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй
мовте... Якщо забуваєте про це, то частіше заглядайте в мою
грамотицю: і мені буде не соромно, і вам буде добре.
Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчай­
тесь,— як батько мій, дома сидячи, знав п’ять мов, через те й
честь йому була в інших країнах. Лінощі — це мати всьому
дурному: хто що й знав, те забуде, а чого не вміє, того не навчить­
ся. Добро своєю рукою сіючи, не лінуйтесь ні на що хороше, і хай
не застане вас сонце в постелі. Так робив мій батько покійний і всі
добрі мужі... Спочинок у полудень дається людям за труди: після
трудів спочиває і звір, і птиця, і люди.
Переказав Віктор Близнець

9. II. З ЧИСТО ГО Д Ж Е Р Е Л А
Н А Р О Д Н О Ї М УДРО СТІ
ЯЗИЧНИЦЬКІ ЛЕГЕНДИ
ЧОМУ НЕ МОЖНА БИТИ ЖАБ
Мені дуже шкода, що тепер не всі діти можуть побачити живу
жабу. Ту, що в річці чи в ставку. Булькатеньку, з пухиристо-
шерехатою спинкою, великим білим черевцем і непомірно малими,
ніби недорозвиненими кінцівками, за допомогою яких, однак, вона,
жаба, досить спритно пірнає і швидко плаває у воді (недарма спорт­
смени давно перейняли «жаб’ячий стиль» плавання, що його бра­
сом називають).
Але ж яке це добре, беззахисне і корисне створіння — жаба!
І як чарівливо-заспокійливо, мрійливо вона співає-кумкає. Надто
тихими вечорами. Я виріс на березі степової річки Інгул, і мені
жаб’яче кумкання було часто-густо за колискову. Зрештою, оте
протяжне, задумливе, трохи жалібне “ку-ум, ку-ум, ку-ум” робило
всіх селян лагіднішими, добрішими і здоровішими. То був ж аб’я­
чий гіпноз, що не давав змоги лаятися, сердитись, говорити погані
слова. Натомість він приносив усім здоровий, міцний сон.
І як печально, що нині майже ніхто не чує ж аб’ячого кумкан­
ня: поменшало жаб, бо повисихали на Вкраїні тисячі річок. А ті,
що є — обміліли, і вода в них отруєна хімікатами, мінеральними
добривами, радіонуклідами, нафтопродуктами, від яких гинуть і риби,
і жаби, і раки.
А скільки їх, жаб, вибили нерозумні хлопчаки. Щоправда, я їх,
жабок, не бив ніколи. Це тому, що, біжучи до річки, пам’ятав
материн наказ:
— Ти ж дивись, не бий жаб, бо то ж...
Та я вже знав, хто вони такі...
9

10. В ті ж далекі часи жили-були Чоловік і Жінка. Мали вони хату,
корову, пару воликів, а ще — гусей, качок, курей і невелике поле.
Порала все те господарство моторна і роботяща Жінка. Бо Чоло­
вік був несусвітній ледар. Тільки й знав їсти та спати. Та ще — на
дуду грати. Від неробства він мав велике черево, важке воло на
підборідді та малі кволі руки й ноги.
Так вони й жили. Жінка оре, сіє, косить, ходить біля худоби,
а Чоловік лежить у холодку, куняє. Виспиться за день, а ввечері грає
на дуду — так тихо, сумно та замрійливо. Та й — на все село.
Його так і звали — Дударем.
Зате ж село не могло й жити без Дударя. Людям подобалися
оті його вечірні дудніння. Всі натомлені після роботи, ледь плента­
ються додому, а Дудар підбадьорює їх своєю грою. Так село звик­
ло й засинати під ту дуду.
Ще одна користь була від того ледацюги: він, лежачи, довгою
пряжкою спритно бив мух і комарів довкола себе.
І за це спасибі, — лагідно примовляла добра Жінка, яка все
ж таки любила і шанувала Чоловіка за його доброту і вміння
грати на дуді.
Та ось усьому цьому надійшов кінець.
Одного разу Жінка зібралася в городище на ярмарок. Мала
продати качок і гусей та накупити полотна, глиняного посуду,
доброї шкіри на чоботи собі й чоловікові.
Візьми й мене з собою, — попросився ледачий Дудар.
— Що ж, ходімо, якщо зійдеш зі мною.
Вийшли вони до світ сонця. Жінка тягне на собі дві величезні
плетені верейки з птицею на продаж, та все ж іде прудко, а Чоло­
вік без нічого ледь плентається позаду: ноги під ним підгина­
ються — важко їм утримувати отаке черево.
Все ж таки дійшли до базару.
Тільки-но Жінка почала продавати свої качки та гуси, як Чоло­
вік одразу попросив грошей на пиво. Розщедрилася — дала йому
срібного полтиника, то він купив собі відерко пива та потроху
і видудлив його, бо мав куди влити. По тому звалився в холодку
під вербою й захропів.
А Жінка спродалася, накупила всього, що їй треба було: і сувій
полотна, і дві рурки добре вичиненої шкіри, і глечиків та макітер
для своєї печі, ще й гостинців дітям своїм — медяників та бубликів.
10

11. Знову в неї повні верейки, тепер уже краму. Звалила їх н;
плече, іде будити Чоловіка:
Додому ходімо!
А він і встати не може. Лише кліпає булькатими очима та каже
— Неси мене...
***
Що робити? Не кидати тут Чоловіка напризволяще. Бачить
геть розморило його.
А Жінка була дебела й дужа, бо весь час у роботі. Звалил
Чоловіка собі на плечі, а верейки з крамом приспособила нест
в одній руці, бо другою треба Чоловіка утримувати та й пішлг
згинаючись у три погибелі.
Ішла, ішла, аж тут річка.
В ті часи мостів не було, люди переходили й переїздили річк
вбрід — у тих місцях, де мілко.
Тож і Жінка пішла через річку вбрід.
Дійшла до середини і зупинилася, захиталась: вода тече шви,
ко та ще й вище колін, і запаморочилась в Жінки голова.
Бачить Жінка: от-от упаде. І Чоловік утопиться, і крам пропад
І тоді Жінка гаряче помолилася, звертаючись до великої захисни:
жіноцтва — богині Мокоші.
Доброю і всесильною була Мокоша: допомагала вдовам і сир
там, навчала жінок рукоділля та куховарства, оберігала вагітни
Тож до неї і звернулася Жінка:
— Мокошо-Мокошо, мати наша рідна. Порятуй мене, бо впад;
Почула чуйна Мокоша молитву нещасної Жінки, вмить опин
лася біля річки. Великий гнів охопив богиню жіноцтва, коли воі
вздріла ледачого череваня, який сидів верхи на Жінці.
— Ах ти ж неробо бульката! — скрикнула Мокоша. Ж нка тві
весь вік так тяжко працює, та ще й мусить тебе носити на собі?
В гніві неймовірному схопила Мокоша Дударя та й жбурну,
щосили його у воду. І не просто скинула туди, а перетворила йо
в земноводне створіння: черевце велике, а кінцівки маленькі, к е
лі, немічні. Як у Дударя.

12. Жабою назвала Мокоша ту істоту. А Жінка випросталася та зі
своїми вереиками перейшла річку і прийшла додому, до дітей
Працювала вона, як і раніше, завзято. Тільки вечорами Жінку
проймала туга. Сідала вона тоді на призьбі під хатою і... чекала.
Аж ось від річки долинало тихе, трохи журливе, замріяне:
Ку-у-ум, ку-у-ум, ку-у-ум...
Заплаче Жінка, промовить крізь сльози:
— Впізнаю твій голос, Чоловіче любий мій! Спасибі, що озвав­
ся. Хоч ти і ледачий був, а все ж важко без тебе... Мокошо-
Мокошо, верни мені Чоловіка.
Н м не поверне богиня Чоловіка. Бо він уже навіки жабою
став. І пішли від нього жаби. Такі добрі, беззахисні створіння
І ледаченькі, звичайно. Бо ото лежить собі на лататті, не рухаєть­
ся, лише довгим язиком, ніби Дударевою пряжкою, — лусь! — та
и вбила комашку, проковтнула її.
А тоді вже ввечері зберуться жаби в товариство і почнуть свій
концерт: ку-ум, ку-ум, ку-ум”. Так лагідно, мрійливо, тужно кум­
кають. Насилають на людей лагідність, доброту, тихий сум І здо-
ровии, міцний сон.
Сергій Плачинда
ЛАСТІВКИ
У давні-давні часи, коли люди ще поклонялися Перуну та ін­
шим богам Вирію, жив на березі річки Рось молодий Мисливець
Він був наикращий стрілець з лука в усій окрузі: на змаганнях
лише він попадав стрілою в горішок на віддалі ста сажнів і міг на
льоту прохромити стрілою ворону, котра пролітала високо над
головою. Під час довгої лютої зими, коли звірі ховалися в лісових
хащах, а людей діймав голод, Мисливець ішов на полювання і при­
носив до свого городища забитого ним тура або лося чи дикого
кабана. І тим рятував односельців від голодного виснаження Це
він. Мисливець, на прохання сусіднього села убив вовка-людоїда
що тримав у страху округу.
За це вміння й сміливі вчинки мудрі старійшини-волхви дозво-
ляли Мисливцеві полювати в Перуновій пущі.
12

13. О, це була велика честь для стрільця. Адже в лісі, що належав
грізному богові блискавки і грому, не дозволялося полювати будь-
кому. А жінкам узагалі навіть заходити туди заборонялося (це тому,
що похмурий Перун жив одинаком, вперто не одружувався після
свого невдалого сватання, про яке я розповім згодом).
Мисливець не зловживав почесним правом полювати в Перуно­
вій пущі: славний лицар гострої стріли заходив у володіння
Громовержця лише тоді, коли, скажімо, голод насувався на рідне
городище.
Так сталося і тієї весни. Затягнулася зима, в людей виишли
їстівні запаси.
Піду в Перунову пущу і вполюю найбільшого вепра,
сказав Мисливець своїй дружині.
— І я з тобою! — вигукнула вона.
— Ти забула, що в Перунів ліс жінкам заходити заборонено! —
нагадав Мисливець.
Щиро засмутилася дружина. Адже вона була вірним другом
Мисливцеві. Дужа, смілива, спритна, вона завжди ходила з ним на
полювання. Бо так само добре стріляла з лука і вправно володіла
мисливським мечем. А бігала вона як лань.
Зрештою, вони обоє не знали втоми під час переслідування
звіра. Могли ввесь день бігти за оленем, що втікав від них, а таки
наздоганяли його.
Ніби на невидимих крилах носилися по лісах вони Мисли­
вець і дружина, коли в цьому була потреба.
Щоправда, жінка була обачнішою і не раз рятувала Мисливця,
коли він — як людина безтямної хоробрості потрапляв у не
безпеку.
Ось і зараз дружина сполошилася, коли почула, що п чоловік
хоче уполювати найбільшого вепра. Тож стала готуватися й сооі
на полювання.
Але Мисливець не взяв її з собою: не можна було порушувати
закон, гнівити самого Перуна. Жінкам не місце в його пущі.
Однак дружина дуже переживала за чоловіка, аби він не заги
нув у двобої з лютим звіром, і вирішила піти назирці.
13

14. Іде Мисливець лісами, а озброєна жінка позаду скрадається,
перебігає нечутно від одного дерева до другого.
Так вони зайшли в глибінь Перунової пущі. Тут почулося гріз­
не рикотіння, від якого аж листя з дерев посипалося. То сунув
великий ікластий вепр.
Мисливець хутко зайняв місце під велетенським крислатим
дубом. Дружина заховалася за стовбуром цього дуба й обережно
визирала з-за нього. Боялася, аби чоловік її не помітив. Та вся
увага Мисливця — на вепрові.-
Аж ось страшний звір вийшов на галявину. “Великий, як гора.
Вистачить усьому нашому селищу поживитися”, — подумав М ис­
ливець.
Він — аби роздратувати кабанюру — пустив стрілу йому в лоб.
Вдарила гостра стріла в голову вепрові й відскочила, мов від
скелі.
Розлютився звір, уздрівши людину. Наставляючи великі гострі
ікла, він оскаженіло кинувся на Мисливця.
А стрілець стояв незворушно, затиснувши в обох руках корот­
кого мисливського меча.
Шалено мчить кабан, аж земля двигтить під ним. Насторожі
Мисливець. Все ближче й ближче вепр. Ось уже лишилося три
кроки, два... Останньої миті Мисливець спритно відскочив убік,
а вепр з розгону всадив свої ікла в стовбур дуба. І хоробрий М ис­
ливець миттєвим і дужим ударом меча відсік звірові голову.
Та в цю ж мить почувся відчайдушний жіночий зойк. То дру­
жині здалося, що вепр прохромив іклами Мисливця. Вона виско­
чила з-за дуба, кинулася до чоловіка і припала до його грудей.
Він був живий, лише кров від вепра бризнула йому на груди.
— Що ти наробила?! — в страхові закричав Мисливець.
Та було вже пізно. Бо Перун усе бачив зі своїх небесних
високостей і вельми розгнівався. Хотів убити обох, та передумав:
шанував-таки він спритного Мисливця. Тож прогримів:
— Гаразд. Коли вже так ви любите одне одного, то бути вам
довіку в парі!
Змахнув Перун своєю чарівною стрілою, і вмить перетворилися
14

15. М и с л и в е ц ь та його прекрасна дружина в гострокрилих, стріло-
х в о с т и х прудких птахів, що злетіли в небо, несучи на своїх білень­
к и х груденятах краплини крові від убитого вепра.
Так з’явилися на світі ластівки.
Відтоді вони ліплять свої гнізда на людських оселях і щось
з а в ж д и щебечуть людям, ніби хочуть сказати:
“Ми ж ваші родичі... Не забувайте цього! Ми колись теж людьми
були... Сергій Плачинда
ДИВО НА ПОЧАЇВСЬКІЙ ГОРІ
Певно, багато хто з вас бачив цю ікону: Божа Мати з малим
Ісусом, а перед нею, на камені, — слідочок босої ноги. Це Почаїв-
ська Божа Мати. Оповідає ікона про велике диво, що сталося
в Україні.
Було це в XVII столітті. Турки з татарами, палячи й грабуючи
села, облягли Почаївський монастир на Волині. “Чи оборо­
нимось?” — хвилювалися ченці. Стіни міцні і зброя надійна. Але у
крем’яній горі, на якій стояв монастир, не пробивалося жодного
джерельця. “Без води не вистояти...” — журилися обложені.
І тоді з неба явилася Божа Мати. Де ступила на камінь, там
лишився її слідочок, а з нього потекла пречиста, цілюща вода...
Диво побачили й напасники. Небо розверзлося, і проти них
рушило небесне воїнство, стріляючи не стрілами, а вогняними
блискавицями. Чкурнула геть перелякана орда!
А по живлющу воду люди відтоді йдуть і йдуть до Почаєва:
з вірою у зцілення, з надією, йдуть, щоб поклонитися Божом>
диву. І по всій Україні співають про нього пісню:
Ой зійш ла зоря вечоровая,
над Почаєвом стала.
Виступає турецькеє військо,
як та чорна хмара...
Почаївська гора “здавна світлістю чудес многих осяяна”.
Багато сумних і радісних подій прошуміло над монастирем. Ту'
Діяла одна з найперших друкарень, звідси поширювалися релігійн

16. повчання, переклади релігійних творів. Він був оплотом правосла­
вної віри, великим культурним осередком на Волині. Почаївську
лавру (лавра — це великий монастир, підпорядкований найвищій
церковній владі) малював Тарас Шевченко. Почаївська лавра —
українська святиня, історична пам’ятка нашого народу.
ДИВ-ОЗЕРО
Сталося це у Зелену суботу біля Крем’янця. Прилетіла до міста
сумна звістка, що татари багатотисячною лавиною сунуть
околичними землями. Йшла орда...
Звелів воєвода Данило збирати віче. Коли трохи стих гамір,
крем’янецький володар звернувся до громади з гучною промовою:
— Браття! Не ниньки, то завтра лютий ворог накине на нас свій
зашморг. Ми можемо згинути до ноги. А хто ж продовжить рід наш
славний? Хочу просити, аби всі дівчата наші покинули фортецю і схо­
ронилися в лісах. їм же народжувати синів на славу землі руської!
У сутінках ночі повідходили дівчата з міста, оточені найліпшими
воїнами, а разом із ними йшла Уляна — донька воєводи.
А місто довго билося з ворогом. Дійшло до того, що хан дав
перепочинок. Вийшли татарські загони у всі сторони за поживою
і випадково натрапили на схованку дівчат. Полізли до них з криком,
але свиснули стріли, і перші ряди отримали по заслузі. Але сили
були явно не рівними. І от, коли руки напасників уже сягнули
того дорогоцінного скарбу , загриміло враз над світом, затряслася
гора і поглинула всіх дівчат...
На цьому місці враз стало глибоке і чисте, як кришталь, озеро,
якого нащадки називають Дівочим, або Див-озером.
ГОРА ГОСТРА
Як їхати з Крем’янця на Почаїв, то зліва стрімко височить у полі
гора Гостра. Обабіч неї — висока могила. І здається, що то моло­
дша сестричка тягнеться до старшої. А на самім вершечку гори
Гострої лежить велетенський камінь.
16

17. Колись давно на цій горі жило страшне Ревище. І ніхто не
н а в а ж у в а в с я підходити близько до нього, ніхто його ніколи не
бачив. Зрідка озивалося воно гучним ревінням та риком.
Одного ранку знову заревіло Страховисько: над горою задиміло
і з а п а х л о смаленим. Почала дрижати земля і з її глибин доносився
нечуваний гуркіт.
Зібралася громада. Рушили всі до Ревища запитати, чого бажає.
Коли підійшли ближче, то жахнулися: вершина гори обвуглена, і сті­
кає вниз вогняна лава. Припали до землі люди на знак покори
Невидальцеві. Нараз стихло все, і громада почула голос старого во­
рожбита, який сказав, що не буде спокою на землі до тих пір, допо­
ки молодий і безгрішний парубок не заткне каменем пащу Ревища.
Довго шукали люди у своєму краї молодця, заки знайшли. Був
то сирота небаченої сили та краси. Він пас отару на далеких гірських
пасовищах. Прийшли до нього з великою просьбою і мужі, і діди,
і жінки з дітьми — не послухав. Не знали люди про його біду, не
хотів він знати і про їхню. Пішла тоді до нього красуня Блаватка,
заплакала перед ним безутішно і схилилася ласкаво до могутніх
грудей. Не відав ніхто, що то була за мова, але на ранок сміливець
пішов до Ревища, за ним багато людей, а найперша — Блаватка.
Коло підніжжя гори юнак віднайшов велетенський камінь, поглянув
ласкаво на дівчину, зігнувся під тягарем і пішов.
Побачили люди його постать уже там, де ліс спалений і обвуг­
лена земля. Спинився сміливець на вершині і жбурнув камінь: за­
гриміло, загуркотіло навкруги. Якась сила знову поклала всіх на
землю. Нараз усе змовкло. Піднялися всі і побачили, що гора
витягнулася гострим кінцем аж до самого неба...
Сміливця віднайшли аж за добу понівеченим та обпеченим в ямі
коло підніжжя гори. Закричала страшно Блаватка і побігла в гу­
щавінь лісу; здогадалася, що сама вбила свого коханого.
Люди з почестями поховали хлопця коло гори і насипали висо­
ку могилу. А Блаватка аж до кінця свого життя приходила на
могилу і зрошувала її слізьми. Де капне сльоза — виростуть блавати.
Там же і її поховали. Море блаватів квітне щороку на їх спільній
могилі.
17

18. БИЧІВСЬКЕ ПОЛЕ
Як переказують старожили, одного разу під час бою між польсь­
кою шляхтою і полками Богдана Хмельницького виникла загроза
поразки окремим загонам козацького війська. Щоби виправити ста­
новище, козаки, аби здорові були, пішли на хитрість: обмотали
ганчір’ям хвости бикам і підпалили. Налякані тварини ввірвались
у ворожий табір. Це внесло паніку і розлад у рядах ворожого війська.
Розлючені бики нещадно товкли ворогів. А з боків, як вітер, на­
летіла козацька кіннота і виграла бій, вибила шляхту до ноги.
Поле біля села Задарів, де відбулася та битва, з того часу й на­
зивають Бичівським.
КАЛИНА-ДІВЧИНА
Було це за давніх часів, коли на українській землі шугали хма­
рами татарські орди. Неначе смерть, налітали вони на села і нищи­
ли все.
Надворі стояла золотиста осінь. Все тануло в золотавому,
оранжевому, багряному кипінні. Було досить тепло, тільки прозорі
килимки бабиного літа нагадували про осінню пору. Ще зранку
всі поїхали на ярмарок. У селі залишились тільки сивобороді дідусі
і сільська красуня Килина. До чого вже гарна була! Сумно тобі на
душі, глянеш на неї — і смуток враз зникне; струнка, русявокоса,
очі блакитні — шматочки неба в погожу днину, брови чорні, наче
очеретинки навкруг голубих озерець. Та жаль одне, що сирітка.
Люди гомоніли, що земля — то її ненька, а ліс предковічний —
батько. Хто його знає. А Килина бігала часто полями і все питала:
“Земле рідна, матінко люба, чого ти мовчиш? Розкажи мені казку,
скажи ніжне слово, тільки не мовчи!” А то ще забреде зранку
в ліс і ходить-блукає цілісінький день, з деревами мову веде, з пти­
цями співає. І виросла дівчина красунею.
Вже сонечко мало ось-ось перекинутись у безвість неба, а л ю д е й
із ярмарку все не було.
Раптом на сході закуріло, долинули тупіт і крики. Через д е я к и й
час люди розгледіли, що то вершники. Хвилина — і вони були

19. з селі. Половили всіх, закували в кайдани, а оселі спалили. Ще
іовго мерехтіли червоні відблиски в сонячному світлі. Пролетіла
зк мить ніч. А на світанку вороги розпочали розправу. Одна за
здною скочувались буйні голови в зелену траву. Дійшла черга й
по Килини. Та навіть лиха рука завойовника здригнулась. Татари
забрали дівчину з собою. В Килининій голові молоточком дзвеніла
цумка: “Помститись!” Коли воїни прилягли трохи відпочити, Кили-
на вийняла в одного ножа і встромила ватажкові в серце. Той не
встигнув слова вимовити. Та не судилося дівчині втекти: сторожа
помітила її, здогадалась про все. Цього простити ніхто не міг.
Вранці до сходу сонця вивели татари Килину на страту. Дівчина
звела свій погляд на голубе небо, на шумливий ліс і тихо
прошепотіла: “Проща-ва-а-йте”. І багряні крапельки крові бризнули
на землю.
Надійшла весна, і на тому місці випнулись стрункі пагони, вкриті
ніжно-зеленим листям. А в травні налились лебединим цвітом. А ко­
ли припливла чаклунка-осінь, на молодому деревці з ’явились чер­
воні кетяги. Вони були одного кольору з гарячою кров’ю.
З тих пір це дивне дерево люди звуть калиною, яка нагадує
дівчину, що загинула, не скорившись, а зосталась вірною матінці-
землі.
ДНІПРО І ДЕСНА
Дніпро і Десна — це брат і сестра — були колись людьми. Як
виросли вони, батько і мати поблагословили їх у дорогу. Змовились
вони вийти вранці та полягали спати. Десна любила спати і про­
спала ранок, а Дніпро прокинувся на зорі, порозвертав гори, по­
розчищав гирла і побіг степами.
Десна прокинулась, аж брата немає. Вона пустила ворона вперед
і побігла слідом. Летить ворон, як тільки нагонить Дніпра, всякий
Раз крикне. Що поверне Десна до Дніпрового гирла, то він вбік
і подався далі.
Багато разів Десна підвертала до Дніпра, багато разів повертав
В1НУбік (тому він такий і кручений).
19

20. На ворона напав рябець і давай битися. Чи довго бились, чи
н* Дніпро побіг до моря. Як почула Десна від ворона, що Дніпро
далеко, прихилилась до брата і злилась з його гирлами.
Тепер вона тече лівою стороною, а Дніпро — правою. Де є
острови і скелі серед річки, там розходиться Дніпро з Десною. Як
ясний день, то видно, де Дніпро, а де — Десна: в Дніпрі синя вода,
а в Десні — мов жовта. Десна тече тихо, Дніпро — прудко. Про
Дніпро і Десну є пісня:
Десна Дніпру рідна сестра,
Десна Дніпру спереджала,
гори, кряжі становила,
Дніпра-брата не спинила;
ще й ворона посилала,
а в Києві в Дніпр упала...
Жалується лиман морю,
що Дніпр узяв свою волю,
свої гирла прочищає,
лиман-море засипає...
ЗАСНУВАННЯ КИЄВА
Був на Русі один володар, що страшенно гнобив своїх підданих,
бо не тільки мусили працювати на нього, але ще видирав у них
усякий статок, і в господарстві від корівки до яйця не було нічого,
що люди могли б назвати своєю власністю.
Довго терпів бідний народ це знущання, а коли вже стало несила,
старші порадили вчинити бунт. Володар бачив, до чого йдеться,
і з свого боку зібрав велике військо. Аж тут піднялося багато
народу з усіх сіл. Старі люди, жінки, навіть діти вийшли з тим, що
хто мав. з лопатами, ціпами, киями. Володар боронився завзято,
але бунтівники були в такій силі, що гнали його через гори й ріки,
всюди побиваючи й не даючи спочинку.
І ось коли прийшли на місце, де сьогодні стоїть Київ, спостерегли,
що жоден ворог не лишився живим, покидали свої киї на одну
купу, і вона була така велика, що почали будувати місто, яке
назвали Києвом, бо він збудований з київ.
20

21. ЦВІРКУН
Легенда
ріс собі на світі хлопчик. І дуже люди того хлопця любили, бо
мів він співати, як ніхто на світі. Вечорами, після денної роботи,
коли можна було трохи спочити, сходилися старі й малі послухати
пісню. Кожен, хто чув хоч раз той спів, ніби набирав у груди сили
й снаги, ніби пив живу воду з цілющого джерела. Співав хлопець
про сонце, про квіти-трави, про землю. І кожна його пісня славила
рідний край. Ті пісні хлопчина складав сам. А коли в нього питали,
як це йому вдається, відповідав, що все те — від квітів, дерев,
птахів та звірів.
Якось прийшло в цей край лихо. Про співучого хлопчика
прочули злі вороги й вирішили викрасти його. Темної ночі, коли
він слухав пісню місячного сяйва, щоб потім переспівати її людям,
схопили вони його й понесли в свої землі. Володар тої країни
хотів мати співучого раба. Та хлопець йому не співав. Просили
його — мовчав, били — мовчав. Тільки одного разу, змучений
вкрай, завів тужну-тужну пісню. Від тої пісні німіли люди, а каміння
плакало. Була вона про розлуку з рідною стороною.
Злий володар наказав відвезти хлопчика в його землю і, якщо
він там співатиме, убити. Тільки-но ступив хлопчик на рідну землю,
одразу в нього вирвалася пісня.
Котрийсь із ворогів замахнувся шаблюкою, щоб виконати наказ
володаря, але шабля свиснула в повітрі, а хлопця не стало. Лише
в зеленій траві застрибало маленьке чорненьке створіння. І задер-
кувато заспівало.
Відтоді й повелися на нашій землі веселі цвіркуни. їхні пісні
славлять рідну землю, звеселяють смутних. А хто понад усе любить
батьківщину, той чує в пісні маленького цвіркуна слова про красу
нашої землі.
А. Литвин
21

22. КОЛИСКОВІ ПІСНІ
* * *
Повішу я колисочку
в темнім лісі
на липочку,
в темнім лісі
на липочку.
Буде вітрець повівати,
мале дитя колисати.
Будуть пташки прилітати
та’будуть співати,
дитиночку маленечку
будуть присипляти.
* * *
Котику сіренький,
котику біленький,
котку волохатий,
не ходи по хаті,
не ходи по хаті,
не буди дитяти.
Дитя буде спати,
котик воркотати.
Ой на кота воркота,
на дитину дрімота.
А-а, а-а, а-а!
* * *
Ой люлі, люлі.
Прилетіли гулі
та й сіли на люлю,
та й стали гудіти.
А ви, гулі, не гудіть
та по хаті не ходіть.
У нас хата тісненька
і Мотруня маленька,
то ви її не збудіть.

23. Ой ну, дитя, спати,
поки прийде з поля мати
та принесе три квіточки.
Одна буде сонливая,
друга буде дрімливая,
третя квітка — буде спать,
щастя й долю дарувать.
* * *
Е-е, е-е, люлечки!
Золотії вервечки,
мальовані бильця.
Колихала мати сина,
свого чорнобривця.
Е-е, е-е, е-е-е.
ПРИМОВКИ
Диби, диби!
Ішла баба по гриби,
а дід по опеньки
в неділю раненько.
— Лася, Парася,
Де була?
— У лісі.
— Що їла?
— Горісі.
— Чим кусала?
— Зубами.
— Куди клала?
— До мами.
Печу, печу Хлібчик
дітям наобідчик.

24. Меншечкому — менший,
більшечкому — більший.
Шусть у піч!
Шусть у піч!
Сажай — виймай,
сажай — виймай.
Ріжу, ріжу
я, куштую, — гам.
— Зайчику,зайчику, де ти був?
— У млині, у млині.
— Що ти бачив?
— Муку.
— Чом ти не взяв?
— Я взяв цілий мішок,
та набігли собаки,
та забили мені баки,
я й розсипав.
* . ’<• 7 Ш м ] VV* ' ' •
Гоп,гой, горобейки,
на бабині конопельки,
а на дідів мак.
Нехай буде так.
От і казці кінець,
пішла баба у танець,
а за нею горобець
викрутасом, вихилясом.
Молодець, горобець!
Іде, іде дід, дід,
несе, несе міх, міх.
От такий дідище,
от такий страшище:
от такий ногатий,
от такий рукатий,
от такий вусатий,

25. такий бородатий,
от такий окатий,
от такий плечистий.
Скажу вам, діти, казку:
приніс зайчик дров в’язку,
поколов їх дрібненько,
зварив кашу хутенько.
Кашка була солоденька,
моя казка коротенька.
Гадуль, гадуль, гадулька,
десь там моя зозулька
по полю літала,
пір’ячко збирала.
Вию, вию, завиваю,
кого хочу — вибираю!
Попіл, попіл, попільниця,
а де ж наша зозулиця?
Понад морем літала,
синім оком кивала.
А ти, Кив, не кивай,
а ти з города тікай!
Водо, водо холодная,
стечи з мене,
нагрій мене.
А з кого не стече,
того сонце спече.
Зозуле рябенька,
пташино маленька!
Закуй мені по звичаю,
доки жити в світі маю?
Мир-миром, пироги з сиром,
вареники в маслі,
ми — дружечки красні, поцілуймося!

26. Біг Прокіп по окріп.
Як по Прокопі, так по окропі.
Цебер, цебер, полуцебер,
чому ти свої цебречата
не переполуцебриш?
Раз, два, три,
ти до мене не ходи,
бо у мене чорний пес —
як укусить, то умреш!
А між нами,хлопчаками,
хтось не слухається мами.
Раз, два, три,
це, напевне, будеш ти!
Ой вітре, вітроньку,
прижени хмароньку,
полий теплим дощиком,
встели землю килимком.
Бузьок-чапля,
молока крапля
і в горнець, і в скопець,
а сам бузьок — молодець.
ЛАСТІВКИ, ЛАСТІВКИ
Хто має ластовиння і вперше побачить навесні ластівок, то ки­
дає за ними камінцями і примовляє:
Ластівки, ластівки,
візьміть собі веснівки.
Нате вам камінці,
дайте мені рум’янці.
26

27. ЗОЗУЛЯ ТА ДРІЗД
Байка
Зозуля прилетіла до чорного Дрозда.
— Чи тобі не нудно? — питає його. — Що ти робиш?
— Співаю, — відказує Дрізд. — Хіба не чуєш?
— Я співаю частіше від тебе, проте однаково нудно...
— Так ти ж, пані, тільки те й робиш, що, підкинувши в чуже
гніздо свої яйця, з місця на місце перелітаєш, співаєш, п’єш та їси.
А я сам годую, бережу і вчу своїх дітей, а працю свою полегшую
співом.
ДОБРА ПОРАДА
Ж арт
Двоє хлопчиків ідуть пішки до міста Києва.
Раптом їх наздоганяє машина й зупиняється проти них. Шофер
питає:
— Хлопці, як доїхати до Києва?
— їдьте за нами, ми якраз туди йдемо, — одказують хлопці.
ДИ ТЯЧІ ІГРИ
РИБКА
Гра пасує більше хлопчикам. Але й дівчатка можуть приєднати­
ся, якщо є бажання. Спочатку лічать, кому бути “коноводцем”.
Ходила квочка
коло кілочка
та водила
дітенят-курченят:
— Оце вам, дітки,
по дві квітки,
а мені одна,
та й та золота.
27

28. До кілочка прив’язують мотузку. На ній — “коноводець”. Бідя
кілочка — шапочки, взуття, або якісь інші речі, покладені тими
хто грає. То — “риба”. Її ловлять. Себто, швидко підбігаючи
хапають, що хто встигне. А “коноводець” не дає. Кого торкне, той
кладе назад те, що взяв, і стає “коноводцем”.
Коли все розхапають, то “коноводець” відв’язується й тікає
а його ловлять. Як упіймають, знов поставлять “коноводцем”.
У СІРОГО ВОВКА
Гра для найменших. На просторі. На траві. Ще краще — на лузі.
Рахують, хто буде вовком.
На камені,
на ломені
вирвав травку,
положив на лавку.
Хто видіон,
той пішов вон.
Решта вівці . Розбігаються, рвуть траву, приказуючи:
Щиплю, щиплю травку
сірому вовку на лопатку!
Кидають пучечки трави на “вовка" й тікають. А він їх ловить.
Кого спіймає, той стає “вовком”.
УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ
ДАРУНКИ З ТРЬОХ ЗЕРНИН
В одному селі жив великий багач. А в нього служив бідний
чоловік Максим. Слуга мав хатку з одним вікном. Вітер зірвав у по­
крівлі солому, і, коли йшов дощ, вода текла по стінах. У хатині
жила й Максимова родина. Родина немаленька, а їсти було нічого.
Настала весна. Треба щось посіяти, а в мішку ні зернини. Жін­
ка сумує, плаче.
Не журися, каже Максим, — я піду до пана і попрошу, щоб він
нам позичив хоч трохи насіння. Засіємо, і на другий рік у нас буде своє.
28

29. Пішов Максим.
у ак і так, світлий пане, немає чим засіяти свій клаптик поля.
Дайте мені хоч трохи насіння, аби мої діти не повмирали з голоду.
А той витріщився на нього та як закричить:
__ Аби мати — треба й робити!
__ Та я ж роблю у вас вдень і вночі!
— Ти, ледащо, не мели мені дурниць!
Опустив Максим голову й пішов додому.
Надворі сонечко гріє. Пташки з теплих країв прилетіли. А М ак­
сим сидить зі своєю жінкою на призьбі та й сумує.
Раптом до Максимової хатки прилетіли дві ластівки і почали
ліпити під стріхою гніздечко. Зліпили, виклали пір’ячком, знесли
яєчок і висиділи зграйку маленьких пташенят. Коло хати Максима
стало так весело, що душа раділа.
Але одного разу звідкись явився страшний змій і почав тягнутися
до ластів’ячого гнізда. Максим ухопив довбню, і почалася бійка не
на життя, а на смерть. Бив змія, доки той ледь живий відповз
і сконав у темному яру. Трьох ластів’ят страшний змій схопив,
а четверте вдалося врятувати. Але пташеняті під час бійки порани­
ли ніжку.
Максим забрав пташеня до хати, діти його доглядали, годували.
Коли уже могло літати, випустили на волю, аби шукало своїх
маму й тата.
Минула ще одна зима. Пташки вернулися додому, до своїх
гніздечок. А в Максимовій хаті злидні так розсілися, що не дають
дихати.
Та ось одна ластівочка вдарила крильцем у шибку. Максим
вийшов надвір. Ластівка поклала йому на долоню якесь зеренце
*прощебетала:
— Посій перед дверима.
Через якусь хвилину прилетіла знову. Поклала на долоню друге
зеренце:
~~ Посій перед вікном.
Фуркнула й прилетіла з третім зеренцем:
Посій коло криниці.
29

30. Максим красно подякував їй і зробив так, як вона сказала
Посіяв три зернини, почав чекати врожаю. Наступного ранку діТи
прибігають у хату перелякані.
— Тату, там у нас коло хати виросло щось дивне!
Вийшов Максим і бачить — перед порогом, під вікном і коло
криниці три величезні гарбузи. Гарбузи уже достигли, блищали,
як сонечко.
— Жінко, ану розпалюй вогонь у печі, — втішився Максим. —
Звари на обід гарбузяної каші.
Закотив гарбуз до хати і нагострив ніж. Коли розрізав на дві
половини, то очам не повірив: там був білий хліб, калачі, м’ясо,
ковбаса — варене, смажене, солодке, квасне й гірке... Максим
виклав те добро на стіл, а в гарбузі нічого не зменшилося.
Як поїли добре, жінка накрила чарівний гарбуз білим рушни­
ком. А Максим вкотив до хати другого і розрізав, а там таке убрання,
що й найбільші пани подібного не бачили: шовкові сорочки, нове­
нькі черевички, всілякі спідниці, намиста, коралі. Жінка від утіхи
аж заплакала й накрила той гарбуз найкращою скатертиною.
Максим вкотив до хати і третій гарбуз. Розрізав і злякався:
з нього висипалася ціла купа золота. Накидав повну скриню золо­
та, і жінка накрила гарбуз полотном.
Максим гарно вбрав жінку, дітей і сам ходив селом як пан, а не
як жебрак. Люди дивувалися, що бідний Максим зажив у достат­
ку. Розповіли багатію. Прийшов пан та й питає:
— Скажи мені, Максиме, звідки в тебе багатство?
— Усе мені принесла мала ластівка, — і розповів, що з ним
було.
Прийшов багач до свого палацу. Захотів розбагатіти ще біль­
ше. Зліпив під карнизом ластів’яче гніздо і почав закликати пта­
шок. І дві ластівки залетіли в те гніздо, знесли яєчка і висиділи
пташенят. Тоді багач став змія визирати. Але змій не з’являвся.
Тоді він сам виліз до гнізда, побив пташенят, а одному п о р а н и в
жінку. Забрав ту пташку до палацу, доглядав усе літо. А в о с е н и
випустив, аби летіла собі у вирій.

31. Минула зима. Навесні до вікна палацу прилетіла ластівка. Ба-
зЧ вибіг надвір і спитав її:
Який подарунок ти принесла мені, ластівочко?
Вона дала три зеренця і прощебетала:
— Посієш перед дверима, під вікном і коло криниці.
Багатієві виросло так само три величезні гарбузи.
розрізав перший, а звідти несподівано вилетіла хмара сарани,
пнулася на його лани і з’їла все, що там росло.
Розтяв другий гарбуз. Звідти вибухнув вогонь. Згорів палац.
Третього гарбуза не встиг і розрізати. Люди кажуть, що в ньому
кублище гадюк, які вилізуть тоді, коли багач вернеться й захоче
нову панувати.
А Максим ще довго жив і не журився.
в а д и м о й н е в и д и м о
Жили собі пан та лакей*. То як були вони ще малими, так укупі
ралися і все у них зарівно, а як став панич паном, то так зненавидів
ого лакея, що давай вигадувати та приказувати, щоб він зробив
є й те, та все таке, щоб його можна було знищити.
Усе те лакей поробить, живим і вернеться.
От раз загадує йому:
— Принеси мені Видимо й Невидимо.
Той іде — плаче та й прийшов десь у ліс, та такий страшенний,
цо Господи! Дивиться — стоїть хатка, він і пішов у ту хатку та й
іаховався під припічок. Коли це був обід, приходить дід та й гукає:
— Видимо й Невидимо, подай на стіл!
Тут відразу де не взявся стіл, а на ньому усякі напитки і наїдки.
Зт дід наївся, напився та:
— Видимо й Невидимо, прибери!
Зараз де все оте й поділося.
А лакей з-під припічка усе бачить. От як дід пішов, лакей виліз.
— Ану, — каже, — і я зажадаю собі того. Видимо й Невидимо,
!одай на стіл!
Зараз де що і взялося.
31

32. Він напився, наївся, тоді й питає:
А що, Видимо й Невидимо, може, тобі у цього хазяїна набпи
дло? н
— Та набридло, — каже.
— Так ходім зі мною.
— Ходім.
Ото і пішли. Він що версту* відійде — гукає:
— Видимо й Невидимо, чи ти тут?
Тут, тут, хазяїне, не б|йсь, я не останусь.
Коли це бачить він, що покої* будуються, людей нікого не видно
а один тільки топір: сам і теше, сам і рубає, а що треба підняти
топір устромиться — сам і нагору витягне. Видимо й Невидимо
йому і каже:
— Поміняй мене на топір-саморуб, а я у тебе знов буду як
тільки гукнеш.
От то тільки сказано, а тут і дідок іде, він і каже:
— Проміняй мені, діду, цей топір на Видимо й Невидимо.
— Яке ж воно?
Він тоді зараз:
— Видимо й Невидимо, подай на стіл!
Де що і вродилось. Дідок наївся, напився.
Це> каже, добра штука! Чому не проміняти?
Та й віддав йому той топір.
Ось він відійшов трохи та й питає:
— Видимо й Невидимо!
— Тут, тут, хазяїне, коло тебе, — озивається.
От випало йому знов іти лісом. Коли бачить, кругом лісу скаче
ломачка* , а в лісі ходить дідок.
— Що це, — питає, — діду, у тебе таке?
— Та це ломачка-еамобійка, ось дивись, — каже. — Ану.
дубинко-самобійко, ходи!
Та ломачка як почала скакати! Що не скочить, то дуба ізвалить.
Він тоді до свого:
— Видимо й Невидимо, подай на стіл!
Зараз де що і взялося. Дід напився, наївся та й пристав до
нього:
32

33. ___ Проміняй мені його на ломачку-самобійку.
Він проміняв, узяв ту ломачку-самобійку, вийшов з лісу та:
Видимо й Невидимо!
Тут, тут, хазяїне, коло тебе.
От приходять вони у місто, зайшов у трактир та й командує:
— Видимо й Невидимо, подай на стіл!
Відразу де що й взялося. Він наївся, напився та ще коло себе
ч о л о в ік десять нагодував. А один вояк побачив усе те та й каже.
Це ще не штука, а от штука! Ану, прути*, нуте!
Де не взялися прути, як заходились, так коло нього аж свистять.
— Ось, проміняй, — каже вояк, — мені на твоє Видимо й Неви­
димо.
Він проміняв його на ті прути, але тільки за місто виишов та.
— Видимо й Невидимо!
Я тут, тут, хазяїне, не бійсь, — озивається.
От прийшов він до свого пана, а в нього саме гості були. Пан як
побачив, що він вернувся, кричить:
— Ей, подать канчук*.
_ н і , каж е, — підожди! Бий гостей, ломачко-самобіико,
та добре бий!
Як почала та ломачка гостей чистити*! Що побила, а що
повтікали. Він тоді до прутів:
— Прути, нуте!
Як візьмуться ж ті прути коло пана! От як відчистив дооре
пана, то давай будуватись. Ломачка-самобійка дуби валить, топір-
саморуб сам тягає, сам рубає, сам і теш е, а він тільки походжає
і не приказує.
Словничок незрозумілих слів, позначених у тексті зірочками
лакей — слуга у панів;
верста - давня міра довжини, яка дорівнює 1068,8 метра;
покої — пиш ні, багаті приміщ ення;
ломачка — палиця, дрючок;
прут — т онка гнучка гілка без лист я;
канчук — нагайка з переплет ених ремінців;
чистити — бити, дубасити.
33

34. III. Б А Р В И ОСЕПІ
ОСІНЬ
Прийшов вересень. Після душного літа, після серпневих теплих
днів настала золота осінь.
По узліссях ще ростуть гриби: червоноголові підосичники, зеле­
нуваті й рожеві сироїжки, слизькі грузди і запашні рижики. На
старих великих пеньках туляться один до одного тонконогі опеньки.
У мохових болотах намистинками розсипана по купинах черво­
на журавлина. На освітлених сонцем лісових галявинах червоніють
кетяги горобини.
Чисте й прозоре повітря. Далеко чути звуки, гучно линуть
голоси. На дні лісового струмка видно кожен камінчик, кожну
тоненьку травинку. По прозорому високому небі біжать та й біжать
хмарки. Ясної тихої днини літає над землею, сідає на обличчя
липуча павутина.
У ці осінні дні багато птахів готуються у вирій. Уже полетіли
ластівки, швидкокрилі стрижі. Зостаються зимувати рябчики,
тетеруки, куріпки. У гамірні зграйки збираються шпаки, відлітають
на південь співучі птахи. В дальню путь вирушають дикі гуси,
покидають рідні болота довгоногі журавлі.
Іван Соколов-Микитов
ЛИСТЯ З ЛИП І БЕРІЗ
Листя з лип і беріз
осипається,
за стебло верболіз
зачіпляється.
Стали трави, стежки
золотистими,
а тоненькі гілки —
та й безлистими.
34

35. А як буде весні
путь простелено,
знов на тому гіллі
стане зелено.
Янка Купала
ОСІННІЙ ГОСПОДАР
Осінь... Хазяйнує Жовтень скрізь, де не глянь. Убрав золотом
сади, ліси, парки і струшує додолу жовте листячко...
Ну навіщо ж ти, Жовтню, розбираєш дерева? Залишив би їм це
в б р а н н я , воно ж таке гарне.
Та не слухає Жовтень нікого: знай, своє діло робить. І коли
тільки він спочиває? Прокидаються люди рано — еге! Жовтень
усю ніч працював. Припорошив сріблястим інеєм дахи, вкрив па­
мороззю землю, навіть маленькі калюжки сховав під тонкими ске­
льцями льоду. І сидить тепер десь, милується на свою роботу.
І думає, що всім це до вподоби. Звісно ж, ні!
Перший, хто руйнує його працю, — красне сонечко. Підіймається
сонечко вище, вище. І вже гляньте: й сліду від паморозі не
зосталося.
Не дружить Жовтень із сонечком: ховається кудись, тільки подих
його чутно прохолодний. Радіють сонечку квіти, оживають
листочки, навіть вилазять комашки, що було поховалися вже на
зиму.
— Ой, як гарно на сонечку! — кажуть.
А Жовтень тим часом прижене звідкілясь велику хмару, зату­
лить та хмара сонечко і бризне на землю холодним осіннім дощем.
Юрій Старостенко
ЗОЛОТИЙ ЛИСТОПАД
Довго листя зеленіло,
а тепер позолотіло.
Знаєш це чому? Дивись, —
в листя промені влились!
35

36. Золоте і червонясте,
що очей не відвести...
Все ж йому судилось впасти
із вершечка, з висоти.
Багрянистеє, хороше,
наче полум’я гори,
щоб і в зимову порошу
ми згадали кольори.
А куди ж ви несете
листя ж овто-золоте?__
Ми питаєм у вітрів.
Лиш гудуть. Не чути слів.
Золотий листопад...
Побіжімо швидше в сад!
Олекса Ющенко
ОСІННЯ ГРА
ПР«нИрЗНаЙДЄТЬСЯ в Україні ліс' У як0«у 6 не зустрілася вам білка?
Певне, немає такого лісу, немає такого саду, в якому б не водило-
ся оце миле звірятко.
Де Лісова гілка - там і білка. Восени в білки особливо багато кло­
поту. Треба на зиму грибів насушити. Запастися горіхами, жолудями
шишками. Дупло вимостити, втеплити, впорядити, замаскувати
ш у б к Г Т ; " ° ЛИ На ЗЄМЛЮ ВИПаДУТЬ пРИМ0Р°3ки, їй треба міняти
т е п л і ш і Є ПЄРЄД Зимшлею РУДУ шерсть, одягаючи сіру,
теплішу, м якішу, пухнастішу шубку.
й к Щ “ аВІЮТЬ °НІГИ’ загудуть завірю*и. Білка сховається в дуплі,
криється пухнастим хвостом і чекатиме відлиги. А доки не чути
приморозків, білка розважається.
Чи знаєте ви осінні білчині ігри?
н е м * к 1 бІЛКИ ВСХ0ВаНКИ' ГраЮТЬСЯ Самі І3 С0б0ю' 3
Грається білка з білкою.
Сковзне промінь по дереву - білка за ним. Промінь на гілку -
36

37. Зілка за променем. Зверху — донизу. Знизу — догори. Хто кого ло-
зить — не втямиш- І не стомиться білка-стрибунка. І не прощається з
}Сінню. Сонце на гілку — білка за ним. Білка на другу, сонце за нею.
Лист за листом — осінь кружляє понад землею.
Білка безжурно в схованки грає. Білка на зиму горіхи збирає.
Грається променем, грається листом.
Не розлучається з нашим дитинством.
Микола Сингаївський
ВЕРБА — МОВ ДІВЧИНА ЗОЛОТОКОСА
Над ставком стоїть плакуча верба. Схилила свої зелені віти
йдивиться у воду. Вітер подихне — гойдаються віти, мов коси
іівочі, колишуться.
Біля самого стовбура помостила маленька пташка гніздечко.
Прокидається вона рано-вранці. Як вилітає зі свого теплого гніздечка,
зелені коси тремтять. Це верба прислухається до пташиного співу.
Прийшла осінь. Холодний вітер позолотив гілки. Дівчина-верба
:тала золотокоса. А пташки не стало. Куди вона поділась? Полетіла
з теплий край — далеко-далеко за море. Весною вона прилетить,
верба перестане сумувати. Знову зазеленіють коси, рано-вранці
ірокидатиметься щаслива дівчина. І пташка буде щаслива, бо вона
здома, на Батьківщині. Бо Батьківщина — це найдорожче для нас.
Дорожчого за Вітчизну немає нічого.
А зараз дівчина золотокоса сумує. Тихо над ставком. Впав
юлотий листок і поплив кудись далеко-далеко. Зітхнула верба.
Василь Сухомлинський
НАРОД СКАЖЕ — ЯК ЗАВ’ЯЖЕ
• Літо дає коріння, а осінь — насіння.
• Як вересніє, то й дощик сіє.
37

38. IV. Л Ю Б И І З П А Й
СВІЙ Р ІД Н И Й К Р А Й
СЛОВО УКРАЇНСЬКОЇ д и т и н и
— Хто ти, хлопчику маленький?
— Син я України-неньки!
Українцем я зовуся
й тою назвою горджуся!
— А по чім тебе впізнаю?
— По вкраїнському звичаю.
В мене вдача щира й сміла,
і відвага духа й тіла,
і душа моя здорова,
українська в мене мова.
— А скажи, де край твій рідний?
— Там, де неба круг погідний,
там, де сонце сяє ясне
на вкраїнські діти красні;
де лани, степи безкраї,
де орел буйний літає,
де Карпат вершки високі,
де потоків дно глибоке;
де Дністер і хвилі Прута,
де Дніпро, старий Славута;
де високії могили,
що в них голови зложили
мої предки в лютім бою
за Вкраїну любу свою.
— Як поможеш свому люду?
— Пильно все учитись буду,
щоб свої мене любили,
а чужі щоби цінили,
щоб про мій народ питали,
Україну шанували.

39. Чи при праці, чи в забаві,
все послужу рідній справі.
Ні маєтку, ані труду
жалувати я не буду,
щоб народові Вкраїни
помогти устать з руїни, —
все зумію перенести
для Вкраїни слави й честі!
Господа буду благати,
щоб нам дав добра діждати!
Юра Ш крумеляк
Цей вірш може деклам уват и хлопчик або дівчинка. Коли
декламує дівчинка, то треба почати так:
— Хто ти, дівчинко маленька?
— Доня України-неньки!
Українкою зовуся
й тою назвою горджуся!
НАША БАТЬКІВЩИНА
Любі друзі! Хоч маленькі,
ми вже добре про те знаєм,
що зовемось українці
й українських предків маєм.
Батько, мати, брат, сестричка
і всі інші члени роду —
всі належать до одного
українського народу.
Бо родитись українцем —
це велика честь і слава,
рідний Край свій полюбити —
найважніша з усіх справа.
В нім пливуть глибокі ріки
і шумлять степи безкраї,
стрункі гори пнуться в хмари,
синьооке море грає.
39