ЗНО, історія України

1. КЗВО КОР «Білоцерківський гуманітарно-педагогічний коледж»
© Дрібниця В.О., 2019
Українські землі
у складі Речі
Посполитої в другій
половині XVI ст.

3. Люблінська унія
1569 р.

5. Схема
основних умов
Люблінської
унії 1569 р.

8. Українські землі
Київщина, Волинь, Східне
Поділля (Брацлавщина),
що ввійшли до складу
Польського королівства
внаслідок укладення
Люблінської унії 1569
року

9. Цифрами на
карті позначені
воєводства:
1. Руське.
2. Волинське.
3. Київське.
4. Брацлавське
5. Подільське.
6. Белзьке.

11. Берестейська унія 1596 р.
та утворення уніатської
(греко-католицької)
церкви

18. Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — найбільша католицька церква в
Україні, що виникла у відповідності до рішень Берестейського церковного собору
1696 року. Одна із 23-х східних католицьких церков Перебуває у сопричасті з Папою
Римським та зберігає візантійську літургійну традицію. Найбільша східна католицька
церква у світі (понад 5,5 мільйонів вірян).
УГКЦ вважає що вона є правонаступницею Київської митрополії та церквою
Володимирового хрещення.
1596 року Київський митрополит Михайло Рагоза, п'ять єпископів і три архімандрити
у церкві святого Миколи підписали Берестейську унію, в якій визнали церковну владу
єпископа Рима, вийшовши тим самим з-під юрисдикції православного
Константинопольського патріарха. У 33-х артикулах унії єпархія визначила умови, на
яких згідна прийняти єдність з Римським престолом. Більша частина цих артикулів
була покликана зберегти богословську, літургійну та канонічну ідентичність Унійної
Руської Церкви.
Основні особливості:
• визнання догмату філіокве (про сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина)$
• визнання верховенства Папи Римського як видимого глави церкви;
• догмат про непорочне зачаття Діви Марії;
• Догмат про внебовзяття душі і тіла Діви Марії;
• широке шанування Діви Марії;
• визнання догмату про чистилище;
• хресне знамення греко-католиками твориться зверху вниз, а потім — справа наліво (так як у візантійській і
частково сирійській літургійних традиціях).

20. Потій Іпатій (1541–1613) – другий унійний митрополит Київський (1599–1613), письменник-полеміст.
Походив із православних шляхетського роду. Початкову освіту здобув у кальвіністській школі Несвіжа
(нині місто Мінської обл., Білорусь), «вільні мистецтва» студіював у Краківській академії або в одному із
уіверситетів Західної Німеччини. Вивчив давньогрецьку та латтинську мови, опанував риторику,
діалектику.
1569 р. представляв Берестейський повіт на польсько-литовському сеймі та підписав акт Люблінської
унії.
1594 р. підтримав ідею унії церковної в Речі Посполитій, брав участь у написанні «33-х артикулів»
Берестейської унії. Разом із Кирилом Терлецьким 1596 р. відбув до Риму (Італія) для укладення унії.
У жовтні 1596 в Бересті (нині м. Брест, Білорусь) був учасником церковного собору, на якому
духовенство Київської митрополії визнало юрисдикційну зверхність Папи Римського.
У вересні 1599 р. після смерті першого унійного митрополита Михайла Рогози став митрополитом
Київським.
З 1600 р. архімандрит Києво-Печерської лаври.
Берестейську унію в розглядав як засіб подолання інституційної кризи Київської митрополії, поширення
освіти, забезпечення участі Церкви в суспільному розвиткові Речі Посполитої, рівності прав і свобод обох
найбільших конфесій, подолання загрози протестантизму.
У відстоюванні унії діяв рішуче. Його зусиллями унійна церква посіла значне місце в конфесійній
структурі Речі Посполитої.
Приділяв увагу освіті православних парафіян, священиків, ченців. Був засновником берестейського
братства, семінарії для ченців при Свято-Троїцькому монастирі у Вільному (нині м. Вільнюс), школи при
соборній Свято-Успенській церкві у Володимирі. Організував шпиталі – притулки для бідних і сиріт.

21. Полемічна література (від грец. πολεμιχός — войовничий) — добірка текстів різних авторів, у
яких обговорюються проблемні питання релігійної дискусії між католицькою та православною
церквами з метою їх об'єднання.
Обливою інтенсивністю відзначається розвиток полемічної літератури в Україні із середини XVI
ст., коли визрівала ідея унії православної церкви з католицькою в Речі Посполитій. Першим
осередком антикатолицької полеміки став Острог.
Найголовніші "артикули", навколо яких точилася полеміка між православними та католиками,
це filioque – походження Святого Духа (від Бога-Отця – у православних та від Бога-Отця і від
Бога-Сина – у католиків), про пураторгіум (чистилище), первенство римської церкви і примат
Папи Римського, про календар (заміну юліанського календаря на григоріанський), про прихід
Антихриста, опрісноки, одруження священиків чи целібат, відправу літургії у Великий піст тощо.
Поряд із цим у полемічних творах знайшли своє відображення проблеми розвитку освіти,
культури,історичного минулого та ін.
Берестейська унія активізувала релігыйну полеміку, з якої розпочалося література бароко в Україні. Іпатій Потій був
автором полемічних трактатів, казань та гомілій (проповідей), віршів, листів. Його твори відзначаються
гуманістичним змістом, особливий інтерес для нього становили психологія людини, її духовність.
Потій здійснив першу публікацію джерела з української історії, надрукувавши 1605 р. пам'ятку другої половини XV
ст. "Poselstwo do Papieża Syxta IV od duchowienstwa y od książąt y od panów Ruskich w roku 1476".
Одним із перших в українській гомілетиці Потій склав казання та гомілії на цілий літургійний рік за польсько-
латинськими взірцями. Був автором листів, які відповідають канонам епістолографічного жанру та належать до
кращих зразків художньої епістолярної прози кінця XVI – поч. XVII ст. ("Лист до князя К.Острозького", "Відповідь
Клірику Острозькому", "Відповідь на лист патріарха Мелетія").

22. Програма церковної унії була викладена у творах польс. єзуїтів
Бенедикта Гербеста, автора заміток «Wypisanie drogi», та Петра
Скарги, автора трактату «O іеdnoścі Kościoła Bożego pod іеdnum
Pasterzem». Унійна концепція цих двох діячів передбачала
об'єднання Церков на регіональному рівні.
Православні відповіли «Посланієм до латын из их же книг»,
трактатом Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного»
(1587).
Серед полемістів того часу знаковим постає Іван Вишенський. Його
улюблений жанр – епістолярна форма соборного послання.
Письменники-полемісти, зокрема Стефан Зизаній (Тустановський),
використовували також надбання протестантської полеміки.

23. Смотрицький Герасим (? — 1594) — руський письменник,
педагог з Поділля. Представник дрібної шляхетської родини.
У своїх творах Герасим Смотрицький не завжди дотримується теологічних
аргументів, натомість використовує народний гумор з приповідками і прислів'ями,
писав їх мовою, наближеною до народної, тому був зрозумілим широким
верствам.
Полемічні твори Смотрицького проти відступників від православ'я й сатира на
духовенство, в основному, загубилися. Збереглася лише такі книги:
• «Ключ царства небесного» (1587, Острог) — перша друкована пам'ятка
української полемічної літератури. Автор змагається за незалежність «руської
віри», полемізує з єзуїтом Бенедиктом Гербестом, критикує католицьке вчення
про божественне походження папської влади. Складається з посвяти князю
Олександру Острозькому, звернення «До народов руских …» і двох полемічних
трактатів:
• «Ключ царства небесного и нашее христианское духовное власти нерушимый
узел»;
• «Календар римський новий» (1587) — в ньому автор критикує, відкидає
впровадження григоріянського календаря.

24. Смотрицкий Мелетій (1577 — 1633) — письменник-полеміст і філолог,
церковний ієрарх, культурний і освітній діяч. Син Герасима Смотрицького.
Навчався в Острозькій академії (або ж у свого батька) , вступив до Віленської
єзуїтської академії, однак не закінчив її через свою проправославну орієнтацію.
1610 р. опублікував у Вільно (нині м. Вільнюс) під псевдонімом Теофіл Ортолог
полемічний твір польською мовою «Тренос, або плач Східної Церкви».
1616 р. підготував до друку Євангеліє учительне, 1616—1618 рр. — знамениту
граматику старослов’янької мови.
У своїх публікаціях не лише полемізував зі своїми опонентами, захищаючи
конфесійні права православних, а й по-новому (конфесійно досить
незаангажовано) розмислював над національною (ранньонаціональною)
ідентичністю «руського народу» — тогочасного населення України та Білорусі.
Згідно з його концепцією етнічною основою ідентичності національної русинів є
«народження» і «кров», тобто родове начало, фактор рідної землі, спільної
культури і долі, характеру, що об’єднувало та гуртувало людей в одну спільноту.
Водночас вважав, що зміна русинами віросповідання відповідно до моральних
приписів свободи волі ніяк не порушує їхньої «національної» тотожності.
1628 р. Оголосив про свій розрив із павослав’ям. Згодом видав ще два полемічні
твори, написані з позицій унійної ідеології: «Paraenesis abo Napomnienie»
(«Паранезіс або порада»; Краків, 1629) та «Exęthesis» (Львів, 1629).

26. Братства – релігійно-громадські організації при
православних (згодом і греко-католицьких) парафіях в
Україні та Білорусі у XVI – XIX ст. Переважно членами
братств ставали міщани.
Братства стали широко розповсюджуватися наприкінці
80-х рр. XVI ст., після того як Львівське братство
домоглося ставропігії від антіохійського патріарха.
Наприкінці XVI – поч. XVIІ ст. братстсва організуються в
більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя.
З’являються Б. і в деяких містах Лівобережної України,
але там їхні функції залишалися обрядово-побутовими.
Братства не допускали до своїх рядів духовних осіб.
Виняток – Київське та Луцьке, де найвпливовішими
членами були православні ченці та шляхтичі.
1586 р. –
утворення першої
братської
(слов’яно-греко-
латинської)
школи у Львові
1556-1561 рр. –
створення
Пересопницького
Євангелія, першого
Євангелія
староукраїнською
мовою

27. Іван Федорович (1510, Велике князівство Московське —
1583) — діяч східнослов'янської культури, один із перших
східнослов'янських друкарів, а також гравер, інженер,
ливарник. Вважається засновником друкарства у
Московському царстві. Разом із білорусом Петром
Мстиславцем видрукував 1564 р. в Москві свою першу книгу
— «Апостол».
З 1566 р. через переслідування з боку вищого
московитського духівництва та боярства покинув Москву та
жив в еміграції у Великому князівстві Литовському. На
території Литви мешкав та займався книговиданням: у
Заблудові (1566-1572), Львові (1572-1575), Дермані й
Острозі (1575-1581), знову у Львові (1581-1583).
У 1574 р. уклав і надрукував у Львові перший
східнослов'янський посібник — «Буквар» з граматикою та
цього ж року здійснив друге видання «Апостола».

29. Виникнення Запорізької Січі
та реєстрового козацтва

32. Вишневецький Дмитро (?– 1563) – український політичний і військовий
діяч, один з організаторів запорозького козацтва. Походив з
князівського роду Вишневецьких.
Ймовірно, брав участь у боротьбі проти Османсько імперії наприкінці 30-х
– поч. 40-х рр. XVI ст. Обіймав посаду черкаського і канівського старости,
спирався у своїй діяльності на запорозьке козацтво.
1555 р. на о-ві Мала Хортиця (о-ві Байда) зайнявся зведенням
потужного укріплення, звідки вчинив ряд успішних походів проти
Османської імпері та Кримського ханства, насамперед на турецьку
фортецю Очаків та татарську фортецю Iслам-Кермен (поблизу сучасного м.
Каховка).
Відправив два своїх посольства до Москви з метою розширення
антиосманської коаліці , а також двічі відбивав турецькі напади на Січ.
У 1557 р. кримський хан Девлет-Гірей I вчинив новий похід на Січ.
Вищневецький змушений був покинути Хортицю і відступити до
Монастирського о-ва (нині в межах м. Дніпро).
Оскільки польський уряд не надав йому обіцяно допомоги, Вишневецький
перейшов на службу до російського царя Iвана IV.
Згодом повернувся в підданство до Сигізмунда II. Разом з польський
магнатом Альбрехтом Лаським здійснив похід на Молдову. Під час однієї з
битв зазнав поразки, дістав поранення, потрапив у полон і був привезений
до Стамбула. Вишневецький відмовився перейти на турец. службу і був
страчений.
Героїчна смерть Вишневецького оспівана в народній думі про козака
Байду.

34. Клейноди (від нім. das Kleinod, польс. klejnot – коштовність, дорогоцінність) – знаки
розрізнення козацького військ та символи влади козацької старшини. Такими
знаками і символами були корогви, булави, бунчуки, перначі, печатки, каламарі,
значки, трості суддівські (тростинова палиця із срібною кулею), литаври.
За клейноди, що зберігалися у військовій скарбниці, відповідав генеральний
підскарбій. Демонстрація їх відбувалася на козацьких радах, під час виборів
гетьмана або кошового отамана. На початку ради, на якій планувалося обрати нового
гетьмана, ці клейноди в урочистій обстановці, під звуки сурм та ударів у литаври
виносилися на чільне місце. Для їх охорони призначалися військ. старшини з
посадами хорунжого, булавничого, бунчужного та перначного. Гетьманам наказним,
полковникам козацьким та сотенній старшині їхні регалії вручав гетьман.
На Запорозькій Січі кошовий отаман мав право надавати символи влади паланковій
старшині.
Курінні печатки та корогви вручалися новообраним курінним отаманам курінною
радою.

36. Козацька
печатка

38. Українська шляхта — вищий суспільно-політичний, привілейований, провідний соціальний стан,
аристократія в Русі-Україні, Королівстві Русі, Великому Князівстві Литовському, Руському та
Жемайтійському, Речі Посполитій, Козацькій державі та інших державних утвореннях на теренах України.
Козацька старшина – 1) привілейований соціальний прошарок козацького стану; 2) військовий та
адміністративний керівний склад козацтва.
До старшини Запорозької Січі входили: кошовий отаман, суддя, писар, осавул, курінні отамани,
хорунжий, бунчужний, довбиш, гармаш, товмач, шафар, кантаржей. Старшина зосереджувала у своїх
руках адміністартивну владу і судочинство, розпоряджалася фінансами і представляла січову громаду в
зносинах з іноземними державами. Вона обиралася щорічно на загальній раді козацькій.
У реєстровому війську всі представники старшини (старший реєстру (гетьман), військовий суддя, писар,
військовий осавул, полковники, сотники, отамани) складали присягу на вірність королю й зобов'язувалися
нести військову повинність.
Згідно з Ординацією Війська Запорозького 1638 р. , посада старшого реєстру скасовувалася, а його функції
передавалися урядовому комісарові (він обирався вальним сеймом за пропозицією коронних гетьманів
Речі Посполитої і обов'язково належав до шляхти), водночас і посади, що були вищими від сотника,
відтепер могли займати тільки представники польської та сполонізованої шляхти. Раніше претенденти на
ці посади обиралися козаками, а відтепер мали призначатися польськими властями.
Платнею за службу для старшини були рангові маєтності. Разом з тим деякі представники старшини
одержували і грошову винагороду від царського уряду, що передбачалося Березневими статтями 1654 р.
та ін. статтями, укладеними між урядами Гетьманщини та Московії.

39. Кошовий отаман – найвища виборна керівна посада в Запорозькій Січі. Вибори на Січі проводилися
щороку 1 січня на загальній раді Війська Запорозького низового. Отаман обирався на рік. Це не означало,
що обраний мав обов'язково керувати увесь свій строк. Його могли переобрати в будь-який час. Але для
того, щоб ініціювати отамана або будь-якої іншої посадової особи, треба було мати вагомі аргументи.
Ними могли бути злочин, незадовільне керівництво громадою та зрада.
Гетьман (від старонім. Hаuptmann – командувач) – у XVI- XVII ст. – керівник Війська Запорозького, з
1648 р. – також правитель держави (Гетьманщини).
В Речі Посполитій було чотири посади гетьмана: дві в Короні Польській (гетьман великий коронний та
його заступник – гетьман польний коронний) і дві у Великому князівстві Литовському (великий
литовський і польний литовський гетьмани).
Першим гетьманом Війська Запорозького традиція вважає П. Лянцкоронського, діяльність якого
припадає на першу третину XVI ст. Офіційно ж першим гетьманом козаків став князь Богдан
Ружинський, якого в ході козацької реформи, здійсненої королем Стефаном Баторієм, було призначено
на цю посаду. З цього часу постійно йшла боротьба між урядом Речі Посполитої, який прагнув
призначати гетьмана або, як його називали в офіційних колах, – «старшого» (в урядовій документації
Речі Посполитої він іменувався «старший його Королівської Милості Війська Запорозького»), і
козацтвом, яке воліло обирати гетьмана зі свого середовища, що найчастіше і відбувалося.

40. Козацько-селянські повстання
кінця XVI століття

45. Розвиток культури
й освіти
у другій половині XVI ст.

54. https://www.facebook.com/vitaliy.dribnytsya
dribnica@ukr.net