ЗНО, історія України

1. КЗВО КОР «Білоцерківський гуманітарно-педагогічний коледж»
© Дрібниця В.О., 2019
Козацька Україна
наприкінці
50 – 80-х рр. XVIІ ст.

4. Виговський Iван (? – 1664) – гетьман України (1657–1659 рр.), талановитий
адміністратор, воєначальник і дипломат Народився у сім'ї православного
шляхтича О. Виговського герба "Абданк", родовим маєтком якого був Вигов на
Овруччині. Ймовірно, закінчив Київську братську школу, володів латиною,
церковнослов'янською, російською і польською мовами. Пішов на польську
військову службу, досяг чину ротмістра кварцяного війська. У Жовтоводській
битві 1648 р. потрапив до татарського полону, однак був викуплений Б.
Хмельницьким. Перейшов на бік повстанців і невдовзі зробив блискучу
політичну кар'єру – 1650 р. став генеральним писарем Війська Запорозького
Низового.
26 липня 1657 р. Чигиринська старшинська рада обрала Виговського гетьманом
на термін, поки Ю. Хмельницький не досягне повноліття.
У жовтні 1657 р. козацька рада в Корсуні обрала його гетьманом Війська
Запорозького.
Зіткнувшись з потужною опозицією з боку Запорожжя та Полтавського полку,
очолюваною полтавським полковником М. Пушкарем та кошовим Я. Барабашем,
гетьман (як і його супротивники) почав втягувати у розв'язання конфлікту
царський уряд Московії, який тим часом не сприяв владнанню конфлікту, а
всіляко розпалював соціально-політичну боротьбу в Україні, щоб послабити її
сили і домогтися її перетворення на автономну частину Московії.
Іван Виговський
Воскова фігура. Батурин.
2018 р.
Фото Дрібниці В.О.

5. У березні 1658 р. в соціально-політитна боротьба переросла
в громадянську війну (друга половино 1650-х – перша
половина 1660-х рр.). Розгром 31 травня повстанського
війська під Полтавою, смерть М. Пушкаря та жорстокі
репресії проти населення Полтавського полку й опозиційно
налаштованої старшини (всього загинуло понад 50 тис. осіб)
не привели до припинення боротьби. Опозиція звернулася
по допомогу до Московії, яка почала готувати військо до
наступу.
В умовах загрози початку воєнних дій з Московією, уклав
Гадяцький договір 1658 р. з Річчю Посполитою, який істотно
обмежував внутрішній суверенітет козацької України.

7. Війна з Росією розпочалася 29 червня 1659 р.
Виговський звернувся за воєнною допомогою до
турецького султана Мегмеда IV вщент розгромив
московську армію поблизу м. Конотоп на березі
р. Куколка (прит. р. Сейм, бас. Дніпра), але
скористатися блискучою перемогою не спромігся,
бо наштовхнувся на опір старшин і козаків, які
були невдоволені умовами Гадяцького договору.
У вересні 1659 р. змушений був зректися булави
на користь Ю.Хмельницького.

8. Восени 1663 р. Виговський очолив старшинське
угруповання, яке розпочало підготовку до усунення з
гетьманства П. Тетері з тим, щоб політично порвати з Річчю
Посполитою і домогтися возз'єднання Правобережної
України з Лівобережною Україною у складі незалежної
держави.
Викритий у причетності до організації повстання, яке
спалахнуло в 1664 р. на Правобережжі та заарештований.
Його без суду і слідства розстріляли.
Виговський став першим гетьманом Української козацької
держави, страченим за участь у боротьбі за її
незалежність.

10. Немирич Юрій (Єжи; 1612–1659) – київський підкоморій, генерал,
полковник Війська Запорозького, канцлер Великого князівства Руського,
автор Гадяцького договору.
Прийняв православ'я, вдався під протекцію Війська Запорозького та
отримав від гетьмана звання козацького полковника. Після сходження на
гетьманство І. Виговського ввійшов до його оточення. Вірогідно, саме він
був автором концепції Великого князівства Руського як складової частини
Речі Посполитої. На вальному сеймі 1659 р. Немирич як канцлер Великого
князівства Руського був одним із керівників української делегації, активно
агітував за ратифікацію Гадяцького договору 1658 р. Під час засідань
сейму вів таємні переговори з австрійським послом Ф. Лізолею з приводу
прийняття цісарем Леопольдом I Габсбургом Війська Запорозького під
свою протекцію.
Наприкінці червня 1659 р. брав участь у Конотопській битві. Під час
антигетьманського повстання на Лівобережжі наприкінці літа 1659 р.
очолював польські корогви, розташовані в Чернігівському і Ніжинському
полках. Загинув неподалік Ніжина в серпні 1659 р. під час сутички з
козаками полковника Т. Цицюри.

11. Україна за
часів гетьмана
Івана
Виговського
(1657-1659
рр.)

12. 1659 р. Юрія Хмельницького

13. Хмельницький Юрій (у чернецтві — Гедеон; 1640/1641 — 1681) — гетьман
України (1659-1663 рр.), «князь Сарматський» на Західному Поділлі під
владою Османської імперії (1677-1681 рр.).
Син Б. Хмельницького. Був хворобливим, страждав на епілепсію, що
робило його малопридатним для кар’єри. На раді в квітні 1657 р. було
ухвалено передати гетьманський уряд по смерті Б. Хмельницького саме
Юрію. Під опікою полковників І. Богуна та Г. Лесницького він здобував
досвід керування військами. По смерті Б. Хмельницького Юрій був усунутий
від гетьманства з огляду на його молодість та недосвідченість, а регентом
при ньому на короткий час був І. Виговський, який пізніше й формально
став гетьманом. Юрій протягом певного часу продовжував навчання в
Київському колегіумі.
Під час повстання опозиції проти І. Виговського став на її бік і 1659 р.
проголошений гетьманом. Після поразки України в російсько-українській
війні 1658—1659 рр. був змушений укласти 1659 р. нерівноправний
договір із Мосоквією («14 статей»; Переяславські статті 1659 р.), на
підставі якого Україна втрачала незалежність і ставала автономною
одиницею у складі Московії.

15. Після цього він взяв участь у невдалому російсько-українському поході проти Речі
Посполитої (Чуднівська кампанія 1660 р.). Щоб уникнути тотального розгрому,
Юріюдовелося піти на укладення з Річчю Посполитою нерівноправного
Чуднівського договору. Українська козацька держава розривала відносини з
Москвою і ставала тепер автономною одиницею у складі Речі Посполитої. У
відповідь виникла опозиція, насамперед у Лівобережній Україні, підтримана
царським урядом. Вона проголосила наказним гетьманом України Я. Сомка
(дядька по матері Юрія) і відмовилася коритися Речі Посполитій. Спроби Х.
дипломатичним та збройним шляхом ліквідувати конфлікт не вдалися. Бої, які
тривали на берегах Дніпра в районі Канева та Переяслава, а також на Сіверщині,
йшли з перемінним успіхом до весни 1662 р., коли Юрій зазнав тяжкої поразки
від військ Я. Сомка та значного московського війська князя Г.Ромодановського.
Річ Посполита не надала йому обіцяної допомоги, а таємні спроби встановити
контакти з Москвою були безуспішними. Кримський ханат тільки на певний час
став союзником Юрія, але ціною ясиру в 120 тис. душ, який орда набрала в Каневі
та його околицях. Усе це підірвало і без того слабкий авторитет гетьмана,
Розчарований ходом справ, Юрій скликав восени 1662 р. старшинську раду в
Корсуні, на котрій висловив своє бажання скласти гетьманські повноваження й
піти в ченці. На самому початку 1663 р. відбулася рада, на якій новим гетьманом
обрали Павла Тетерю.

16. Юрія Хмельницького за його бажанням було пострижено в ченці у Свято-
Онуфріївському монастирі під Корсунем. Невдовзі він став архімандритом
цього монастиря. На початку походу польського короля Яна II Казимира
Ваза на Лівобережну Україну саме він вітав у Білій Церкві короля
спеціальною промовою (1663).
Після провалу походу короля 1664 р. вибухнули антипольське повстання по
всій Правобережній Гетьманщині. Юрія було звинувачено в підтримці
повстання і ув’язнено у фортеці Мальборк (Польща). Тільки після
підписання Андрусівського договору (перемир’я) 1667 Юрія було
переведено у Варшаву, звідки йому вдалося втекти в Україну.
1669 Юрій полишив монастирські справи й поринув у політичну боротьбу,
підтримавши противника гетьмана Петра Дорошенка Петра Суховієнка, а
також уманського полк. Михайла Ханенка. Війська опозиції зазнали
поразки, а під час втечі під Уманню на них вдарила Білгородська орда і
захопила в полон Юрія. Його було ув’язнено в Акермані. На вимогу
П.Дорошенка, який небезпідставно розглядав Юрія як потенційного
конкурента, турецький султан Мегмед IV перевів його до стамбульської
фортеці Єдикуле, але з 1670 р. Юрій знову опинився в Акермані. Ув’язнення
тривало майже 10 років, що значно послабило і без того розладнане
здоров’я Юрія.

17. 1663 р. – поділ Гетьманщини

18. На карті суцільною жирною лінією
позначено розподіл українських
земель між Московським царством
і Річчю Посполитою

20. Тетеря Павло (? — 1671) — дипломат Української козацької держави,
гетьман Правобережної України 1663—1665 рр. Походив з волинського
шляхетського роду Моржковських герба "Радван". Протягом 1650-х рр. брав
участь у всіх міждержавних переговорах, що відбувалися в Чигирині,
виїжджав з дипломатичними місіями до Польщі, Московії, Молдови,
Трансильванії. Один з авторів Переяславсько-Москосковського договору 1654
р., Гадяцького договору 1658 та Чуднівського договору 1660 рр.
Після зречення Юрія Хмельницького обраний гетьманом на генеральній раді
в Чигирині. Визнав зверхність короля Речі Посполитої Яна II Казимира та
підтримав його похід у Лівобережну Україну 1663—1664 рр. Планував за
допомогою цього об’єднати право- і лівобережну частини України. Орієнтація
Тетері на Річ Посполиту та його внутрішня політика викликали невдоволення
частини населення Правобережної України і, як наслідок, повстання проти
гетьманської влади 1664—1665 рр., що підтримувалося лівобережним
гетьманом Іваном Брюховецьким та Запорозькою Січчю. Після того, як у
червні 1665 р. його війська були розбиті повстанцями, зрікся булави та виїхав
до Варшави.
Період правління Т. характеризується поглибленням суспільно-політичної
кризи в Україні та її політичним розколом.

21. Брюховецький Іван (1623 – 1668) – гетьман Лівобережної України 1663–1668 рр.
Народився, ймовірно, в шляхетській родині. З початком національної революції
1648–1676 рр. перебував при дворі Б. Хмельницького, виконуючи обов'язки
«старшого слуги» гетьмана. Основним обов'язком Івана на той час було виховання
гетьманича Юрія, а також виконання дипломатичних завдань.
З весни 1659 Іван перебував на Запорозькій Січі, де вів антигетьманську агітацію.
Восени цього ж року обраний кошовим отаманом Запороз. Січі. 1661 р. прийняв
титул кошового гетьмана. Відтоді повів активну боротьбу за булаву гетьмана
Лівобережежної України. У контексті цієї боротьби Іван першим з кошових відвідав
Москву, мав аудієнцію в московського царя Олексія Михайловича, після
повернення в Україну встановив тісні контакти з московською військовою
адміністрацією. Енергійно виступав проти зміцнення гетьманської влади, посилення
залежності рядових козаків і селян від старшини, поглиблення соціальної
нерівності. Вдало проведена передвиборча кампанія дала змогу Брюховецькому на
Чорній раді 1663 р. заволодіти гетьманською булавою. Після цього, стративши
суперників у передвиборній боротьбі – Я. Сомка і В. Золотаренка та приборкавши
опозицію, спрямував свою діяльність на зміцнення гетьманської влади в Україні,
підпорядкування козацькій адміністрації міського населення, обмеження впливу
Запорозької Січі на політичне життя гетьманату, впорядкування фінансової справи
тощо. Намагався також підпорядкувати своєму впливові правобережну частину
Гетьманщини.

22. Зустрівши опір з боку опозиції, Іван
Брюховецький прагнув досягти своїх цілей з
допомогою царського уряду.
З цією метою восени 1665 р. першим з гетьманів
здійснив офіційний візит до Москви.
Однак його результатом стало не зміцнення
гетьман. влади, а її подальше обмеження,
зафіксоване у Московських статтях 1665 року.
Після повернення Івана в Україну і його спроб
реалізувати Московські статті авторитет гетьмана
почав швидко падати.

23. Івана Брюховецького

24. Прагнучи втримати важелі влади, а також протестуючи
проти закріплення поділу українських земель між
Польщею та Московією, зафіксованого в положеннях
Андрусівського договору (перемир'я) 1667 р., Іван
Брюховецький в 1668 р. оголосив про розрив з
Москвою та об'єднання з правобережною
Гетьманщиною.
Поблизу Диканьки під час зустрічі військ
Правобережної й Лівобережної України та проведення
спільної генеральноїх ради загинув від рук
лівобережних козаків. За наказом гетьмана об'єднаної
України Петра Дорошенка тіло Брюховецького було
перевезено до м. Гадяч і там поховано з усіма
гетьманськими почестями.

27. Дорошенко Петро (1627 – 1698) – гетьман «обох боків Дніпра»
(1665–1676), державний діяч, воєначальник і дипломат.
Ймовірно, навчався в Києво-Могилянському колегіумі, володів
латинською й польською мовами. Брав участь у національній
революції 1648–1676 рр. Підтримував Івана Виговського в його
боротьбі з опозицією. Виступаючи противником продовження
громадянської війни, в 1659 р. перейшов на бік Юрія
Хмельницького.
Влітку 1665 р. включився у боротьбу за булаву і, не без сприяння
татар, став гетьманом. До кінця 1665 р. поширив владу на
Правобережжя, ліквідував прояви отаманства козацької старшин
та анархії злюмпенізованих мас нас, налагодив функціонування
органів влади.
У відносинах із Польщею домагався розширення автономії для
Української козацької держави. Переконавшись у тому, що уряд
Польщі прагне порозумітися з Московією щодо поділу України,
1666 р. розгромив польське військо (Браїлівська битва 1666).
Петро Дорошенко
Воскова фігура. Батурин.
2018 р.
Фото Дрібниці В.О.

28. Після укладення Андрусівського договору (перемир'я) 1667 р. Дорошенко
проводив політику зближення з Османською імперією та Кримським ханством з
метою отримання допомоги для возз'єднання українських земель у межах
незалежної держави.
1668 р. прибув на Лівобережжя, де його було обрано гетьманом возз'єднаної
Української козацької держави. Оскільки уряди Московії, Речі Посполитої та
Кримського ханства виступили проти соборності козацької України й провокували
міжусобну боротьбу, корсунська старшинська рада в 1669 р. ухвалила прийняти
турецьку протекцію. Дорошенку довелося протягом 1668–1669 рр. вести
жорстоку боротьбу з опозицією, очолюваною П. Суховієнком, М. Ханенком і Ю.
Хмельницьким, яка закінчилася його перемогою восени 1669 року.
У внутрішній політиці Дорошенко послідовно й рішуче проводив курс на
зміцнення гетьманської влади (виношував плани її перетворення у спадкоємну),
всебічну підтримку козацького типу господарства, що ґрунтувалося на приватній
власності на землю, недопущення відновлення великого й середнього
феодального землеволодіння, фільварково-панщинного господарства й
кріпацтва, створення Київського патріархату.
В зовнішній політиці прагнув добитися зміцнення суверенітету державита
приєднання до неї всіх українських земель.

30. Окупація польською армією 1671 р. Брацлавщини призвела 1672 р. до
польсько-турецької війни. Батозькому полі Дорошенко розгромив польське
військо. Невдоволений умовами турецько-польсьського Бучацького мирного
договору 1672 р., намагався зіграти на суперечностях між Османською
імперією, Московією й Річчю Посполитою, однак зазнав невдачі.
Воєнні дії між польськими, московськими й турецько-татарськими військами
(особливо 1674–1675 рр.) вщент спустошили Правобережжя й позбавили
Дорошенка підтримки з боку населення. Потрапивши в критичне політичне
становище, в умовах наступу лівобережних і московських полків у 1676 р. він
був змушений зректися булави на користь Івана Самойловича.
У 1677 р. на вимогу московського царя Федора Олексійовича приїхав до
Москви, перебував під арештом. Протягом 1679–1682 рр. обіймав посаду
в'ятського воєводи, одержав у власність с. Ярополче, де й поселився.
Похований у центрі села на березі р. Лама (бас. Волги) під правим крилосом
церкви св. Параскеви П'ятниці.

32. Многогрішний (Ігнатович) Дем'ян (1621 – після 1701) –
гетьман Лівобережної України (1669–1672 рр.). Походив з
селянської родини з-під м. Короп.
В ході національно-визвольної війни, на думку деяких
дослідників, Многогрішний виконував дипломатичні
доручення гетьмана Б. Хмельницького.
1664 р. польський король Ян II Казимир Ваза конфіскує під час
свого походу на Сіверщину маєтності в братів Многогрішних
(Дем'яна та Василя), бо вони перейшли на бік московського
Олексія Михайловича. Після провалу королівського походу
Многогрішний став чернігівським полковником. 1668 р. взяв
участь у повстанні проти лівобережного гетьмана Івана
Брюховецького, підтримав правобережного Петра
Дорошенка і з його волі став генеральним осавулом. У 1668 р.
гетьман Петро Дорошенко призначив його також "наказним
сіверським гетьманом" і в такому званні Многогрішний веде
боротьбу проти наступу московських військ на Україну.
Дем’ян Ігнатович
(Многогрішний)
Воскова фігура.
Батурин. 2018 р.
Фото Дрібниці В.О.

33. Пізніше він очолив угруповання лівобережної козацької старшини, яке
орієнтувалося на Москву і вступив у Чернігові 1668 р. в таємні
переговори з московськими представниками. У грудні 1668 р. на раді
козацькій у м. Новгород-Сіверський був обраний "сіверським
гетьманом", тобто гетьманом Лівобережної України. Він прагнув
відновити московсько-український союз за умовами Березневих статей
1654 р., але йому вдалося лише ліквідувати тяжкий для України договір
1665 р. (Московські статті). У результаті було укладено Глухівські
статті 1669 р., які передбачали обмежену автономію для
Лівобережної України у складі Московії, зокрема її було позбавлено
права на зовнішньополітичну діяльність, була обумовлена присутність
московських військ у кількох лівобережних містах. Водночас зростала
роль гетьмана в системі державного ладу в Україні.

34. Дем’яна Многогрішного
З’являється наймане козацьке військо - компанійці

35. Многогрішний успішно завершив боротьбу з прихильниками Петра Дорошенка на
лівому березі Дніпра, посилив свій вплив на Запорозькій Січі, прагнув включити
Гомель (нині місто в Білорусі) до складу Гетьманщини, вживав заходів для посилення
гетьманської влади і свого роду насамперед. Домагався повернення з Сибіру
засланців з України, надавав допомогу українській православній церкві, освітнім
закладам. Многогрішного було скинуто в надзвичайно важливий момент, коли він
пробував активно протидіяти тискові на Україну Московії, шукав шляхів порозуміння
з Петром Дорошенком.
Унаслідок московської інспірації група старшин на чолі з генеральним суддею Іваном
Самойловичем здійснила переворот в 1672 році. Многогрішний був заарештований і
відправлений до Москви. Після допитів та катувань у в'язниці їх звинувачено в зраді
й засуджено до смерті, яку в останню мить замінили засланням до Сибіру разом із
сім'ями. Тут вони проживали в містах Тобольськ та Іркутськ, причому колишный
гетьман обіймав певні урядові посади.
Разом із сином та онуками ніс московську прикордонну службу, протидіяв нападові
кочовиків, брав активну участь у посольстві Ф. Головіна, яке 1689 р. уклало перший
російсько-китайсський договір (Нерчинський), вів також переговори з монгольськими
тайшами. 1691–1694 рр. був фактично воєводою Селенгінська, очолював оборону
краю від нападу монгольських племен. Многогрішний прийняв чернечий постриг,
остання прижиттєва згадка про нього датована 1701.
Многогрішний
один з перших
започаткував
наймане військо
– компанійців

37. Самойлович Іван (? — після 1690) — гетьман Лівобережної
України (1672—1687 рр.).
Народився в сім’ї священика. Навчавс в Київському колегіумі.
За гетьманства Д.Многогрішного був обраний на посаду
генерального судді. Самойлович став гетьманом у результаті
змови проти свого попередника та обрання на старшинській
раді 1672 р. в Козацькій Діброві неподалік Конотопа. Там же він
підписав українсько-російський договір (Конотопські статті
1672 р. ), який в основному повторював попередні
домовленості Дем’яна Многогрішного (Глухівські статті) з
московським царем Олексієм Михайловичем.
Іван Самойлович
Воскова фігура. Батурин.
2018 р.
Фото Дрібниці В.О.

40. Протягом свого правління Самойлович здійснював політику,
спрямовану на об’єднання Правобережної та Лівобережної України.
Після здійснення військового походу на Правобережжя на козацькій
раді під Переяславом 1674 р. був обраний гетьманом «обох сторін
Дніпра». Однак невдовзі в результаті вторгнення турецого війська
втратив контроль над Правобережною Гетьманщиною.
Брав активну участь і проявив себе як здібний воєначальник у війні
об’єднаних сил Лівобережної Гетьманщини та Московії з Османською
імперією (1676—1681). У цей час проводив спеціальні операції з
виселення українців із Правобережжя в Лівобережну Україну –
«Великий згін» 1678-1679 років.

42. Самойлович висловив незадоволення з приводу підписання між
Московією і Османською імперією Бахчисарайського миру 1681 р.,
згідно з яким більшість правобережних українських земель
переходила під владу османського султана Мегмеда IV, а також
кримського хана Мурад-Ґерея.
Так само виступав проти укладення польсько-московського
«Вічного миру» 1686 р., який узаконював розподіл України. За
гетьманства Самойловича українська православна церква, що
визнавала зверхність Константинопольського патріарха, була
підпорядкована Московському патріархату (1686).
Після невдалого українсько-московського походу на Крим 1687 р.
(Кримські походи 1687 і 1689) був скинутий із гетьманства,
заарештований і відправлений на заслання до м. Тобольськ, де й
помер.

45. Після падіння гетьмана Петра Дорошенка 1676 р. Османська імперія прагнула не
допустити посилення Московської держави і здійснила т. зв. Чигиринські походи 1677—
1678 рр. Уже при підготовці даної кампанії султан Мегмед IV задля привернення українців
на свій бік звільнив Юрія Хмельницького з в’язниці, проголосив гетьманом і наказав
виступати з турецьким військами в Україну, щоб привертати до себе козаків. Оскільки
гетьманом Юрія Хмельницького неможливо було визнати, то було знайдене досить вдале
вирішення проблеми: Юрій у 1677-1681 рр. титулувався вже як "князь України", "князь
Молдавії", "князь Сарматії", "руський монарх" тощо, а своє ім’я писав таким чином:
"Юрій Гедеон Венжик Хмельницький", підкреслюючи пов’язаність не тільки з
Б.Хмельницьким, своїм батьком, але й легендарним козацьким гетьманом 1530-х pp.
Венжиком Хмельницьким. Однак султан розглядав Юрія тільки як свою маріонетку.
Підтримка Юрія з боку козаків була мізерною. Юрій зробив своєю резиденцією Немирів,
контролюючи при підтримці турецьких військ частину сучасних Київщини, Черкащини,
Вінниччини. Тут збирав податки, чинив суд і розправу тощо протягом кількох років. Він став
часто впадати в депресію, шукати забуття у вині, розгульному житті, жорстоко придушував
найменший спротив, страчував навіть найближчих сподвижників. Через конфлікт із
багатим купцем Юрій потрапив у немилість до турків, був за наказом султана Мегмеда IV
заарештований 1681р. яничарами та привезений до Кам’янця. Тут його повісили на
Замковому мосту; за іншою версією — вивезли до Стамбула і там ув’язнили довічно, за
третьою — він після 14-річного ув’язнення скінчив своє життя паламарем в одному із
православних монастирів на якомусь острові в Егейському морі.

47. Слобожанщина

49. Запоріжжя

52. Сірко Іван (бл. 1618 — 1680) —кальницький, ніжинський і зміївський
полковник, кошовий отаман Запорозької Січі (1662 – , палкий патріот
автономії Січі. Активну ж роль у політичному житті України почав відігравати
із другоїї половини 1650-х рр.
У 1657—1659 рр. перебував у озиції до Івана Виговського, активно боровся
проти курсу гетьмана, спрямованого на зближення з Річчю Посполитою та
Кримським ханатом. Організований С. похід на Акерман і ногайські улуси в
1659 завадив Виговському розвинути досягнутий в Конотопській битві 1659 р.
успіх і спільно з татарськими ордами вступити у межі Московії.
Восени 1659 р. підтримував Юрія Хмельницького у боротьбі за гетьманську
булаву. Із весни 1660 р. перебував на Запороз. Січі. Не визнавав умови
укладеного Хмельницьким Чуднівського договору 1660 р. із Річчю
Посполитою, однак у війні гетьмана з лівобережними полками та
мосоквськими військами зберігав нейтралітет.
Восени 1662 С. вперше було обрано кошовим отаманом. У наступні роки брав
активну участь у боротьбі проти польсьских військ і полків правобережного
гетьмана Павла Тетері, здійснив кілька успішних походів на Крим.

53. Упродовж 1664 — 1668 рр. тривалий час перебував у Слобідській Україні, обіймав там уряд
зміївського полковника. У 1667 р. провадив переговори з польськими гетьманами стосовно
спільних дій проти союзників гетьмана Петра Дорошенка — кримських татар. У 1667 р. на
чолі 2-тис. загону запорожців здійснив успішний похід до Кафи (нині м. Феодосія),
звільнивши 2 тисячі християн-невільників.
Брав активну участь в антиросійському повстанні на Лівобережжі 1668 р., намагався
поширити його й на Слобожанщину. Наприкінці березня 1668 здійснив спробу оволодіти
Харковом, а двома місяцями пізніше спільно з чернігівським полковником Дем’яном
Многогрішним закликав Петра Дорошенка на Лівобережжя. Після проголошення
останнього гетьманом об’єднаної України деякий час виконував обов’язки ніжинського
полковника, допомагав Дорошенку в приборканні виступу кошового отамана П. Суховія. З
метою деморалізації його союзників, кримських татар, здійснив 4 вдалих походи на Крим,
дійшовши одного разу аж до Бахчисарая.
Рішуче виступив проти курсу Дорошенка, спрямованого на зближення з Осьманською
імперією. Підтримував примирення з Річчю Посполитою. У 1672 р. намагався втрутитися в
боротьбу за булаву гетьмана Лівобережної України, за що був заарештований лівобережною
старшиною і засланий за наказоммосковського царя Олексія Михайловича до Тобольська.
Після повернення в Україну (за наполяганням польської сторони) в 1673 р. Сірко знову
обрали кошовим отаманом Запорозької Січі, і на цьому уряді він залишався до кінця свого
життя.

54. Культура України
другої половини XVII ст.

55. Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря.
Чернігів. Бароко. 1679-1689 рр.

56. Покровський
собор.
Харків.
Бароко.
1689 р.

57. https://www.facebook.com/vitaliy.dribnytsya
dribnica@ukr.net