ЗНО, історія України

1. КЗВО КОР «Білоцерківський гуманітарно-педагогічний коледж»
© Дрібниця В.О., 2019
Українські землі
наприкінці XVIІ –
в першій половині
XVIІІ ст.

2. Гетьманування
Івана Мазепи
(1687 – 1709 рр.)

4. Один з ймовірних портретів Івана Мазепи
Мазепа Іван (1639 – 1709) – гетьман Війська
Запорозького Низового (Лівобережна
Гетьманщина, 1687–1709).
Навчався в Київськоу колегіумі, єзуїтському
колегіумі у Варшаві чи Полоцьку. Був покоєвим при
польському королі Яні II Казимирі Ваза, котрий
відправляв його для здобуття освіти за кордон.
Відвідав Німеччину, Італію і Францію, навчався
артилерійській справі в Нідерландах.
Виконуючи дипломатичні доручення польського
уряду, 1659 р. їздив до гетьмана І. Виговського,
1660 р. – до гетьмана Ю. Хмельницького, 1663 р. –
до гетьмана П. Тетері. З 1669 р. на службу до
гетьмана П. Дорошенка.

7. В умовах перебування Лівобережної Гетьманщини під царською
зверхністю Мазепа докладав зусиль до об'єднання українських
земель у єдиній державі, утвердження міцної гетьманської
влади, розбудови станової державиви європейського зразка на
основі традиційного українського козацького устрою, прагнув
надати гетьманській владі спадкового характеру.
Протягом довгих років завдяки особистому авторитету й зв'язкам
Мазепа зумів зберегти позитивне ставлення до себе Москви. У
результаті реальний вплив гетьмана на українські справи був
значно більшим, ніж це передбачали офіційні московські
документи.
1700 московський цар Петро І нагородив Мазепу, другим після
боярина Ф. Головіна, найвищим орденом країни – святого
апостола Андрія Первозваного за воєнні дії проти турків і татар.
Іван Мазепа
Воскова фігура.
Батурин.
2018 р.
Фото Дрібниці В.О.

8. Іван Мазепа
Бюст біля
Чернігівського
колегіумі.
Чернігів.
2018 р.
Фото Дрібниці В.О.

9. Мазепа сприяв розвиткові української культурири. Він
докладав значних зусиль для відродження Києва як духовної
столиці України, спрямовував значні кошти на церковне та
цивільне будівництво, зокрема в Києві, Чернігові, Батурині,
Переяславі, Глухові, на Запорозькій Січі, передавав церквам та
монастирям багато церковного начиння, підтверджував старі
та надавав нові маєтності монастирям.
У державних інтересах використовував значну культурну та
політичну роль Церкви, контролював переміщення на вищих
щаблях церковної ієрархії, відстоював інтереси українського
православ'я при виникненні ідеологічних розбіжностей із
верхівкою Московського патріархату.
За сприяння гетьмана Київсько академія одержала офіційне
визнання свого статусу (1701 р.). На кошти гетьмана було
збудовано новий учбовий корпус. Заклад отримав ряд
майнових та грошових надань.
При участі Мазепи було засновано Чернігівський колегіум.
Особливою увагою Мазепи користувалося книгодрукування.
Батурин
Гетьманська скарбниця
2018 р.
Фото Дрібниці В.О.
Чернігівський колегіум
2018 р.
Фото Дрібниці В.О.

10. Козацьке повстання на
Правобережжі під проводом
полковника фастівського та
білоцерківського Семена Палія
(1702-1704 рр.)

11. Палій (Гурко) Семен (1640 – після 1710) – полковник Фастівського
охочекомонного (1684–1702) і Білоцерківського (1702–04; 1709–10) полків
Української козацької держави.
Народився в міщанській родині. Під час національної революції 1648–1676
рр. був козаком Ніжинського полку. Певний час служив у війську гетьмана
П. Дорошенка. З кінця 1670-х рр. перебував на Чортомлицькій Січі, де
отримав прізвисько "Палій".
Відгукнувся на закличні універсали польського короля Яна III Собеського та
влітку 1683 р. на чолі підрозділу запорозьких козаків вирушив під
австрійську столицю Відень. Взяв участь у відбитті в Османської імперії
Парканської, Естергомської та Сеценської фортець (Угорщина, Словаччина).
У березні 1684 р. претендував на гетьманську посаду козацтва
Правобережної України. Того ж року отримав привілей Яна III Собеського
на формування охочекомонного козацького полку на Київщині.
Опираючись на постанову вального сейму Речі Посполитої, 1685 р. разом з
А. Могилою, А. Абазином, С. Самусем, З. Іскрою розпочав реколонізацію
спустошених війнами земель на Правобережжі.

14. Після королівський універсалів 1702 р. про ліквідацію правобережного козацтва в
Київському воєводстві, Брацлавському воєводстві і Фастові зібрав козацьку раду, де
публічно відмовився від протекції польського короля Августа II Сильного, оголосив
Правобережжя «вільною козацькою областю» й заявив про присягу московському
цареві Петру I і гетьманові Івану Мазепі.
Впродовж 1702–1704 рр. разом із С. Самусем очолював повстання («друга
Хмельниччина») на Київщині, Брацлавщині, Поділлі й Волині проти панування
Польщі.
В лютому 1704 р. Петро I надіслав Палію листа з вимогою звільнити усі зайняті
правобережними козаками міста на користь польського короля Августа II Фридерика.
У травні 1704 р. підрозділи Палія приєдналися до 40-тис. війська Івана Мазепи під час
«польського» походу.
З огляду на невиконання царського наказу, а також зважаючи на його контакти з
прихильниками шведського короля Карла ХII (князем Любомирським і Сапєгою), за
розпорядженням І. Мазепи Палій був заарештований у липні 1704 р. Перебував у
Батуринській в'язниці до 1705 р. На вимогу Петра I відправлений до Москви, звідти за
царським наказом – до сибірського м. Тобольськ. Перебував на засланні до 1708 р.
Брав участь у Полтавській битві 1709 р. у складі військ гетьмана Івана Скоропадського.
Повернувся на Київщину, де знову очолив Білоцерківський полк.

16. Реалізуючи плани об'єднання українських земель, Мазепа намагався поширити свій вплив на
Правобережну Україну. Він всебічно підтримував правобережне козацтво, котре можна було
використати в разі наступу поляків на Лівобережну Україну, а також у боротьбі за владу над
правобережними теренами. Згідно з висновками сучасних істориків, почав підштовхувати
росіський уряд до приєднання Правобережжя, прийняття фастівського полковника Семена
Палія в підданство разом з козацькою територією. Використовуючи як дипломатичні, так і
військові засоби, гетьман протидіяв заходам поляків із заселення правобережного
Подніпров'я, яке за умовами польсько-московського «Вічного миру» (1686 р.) мало
залишатися незалюдненим.
1702 р. з відома Мазепи на Правобережжі вибухнуло повстання, спрямоване проти намірів
Речі Посполитої ліквідувати на цій території козацький устрій.
У 1704 р., отримавши розпорядження царя Петра I щодо воєнної підтримки польського
короля Августа ІІ Фридерика Сильного в протистоянні з прибічниками шведського короля
Карла XII, Мазепа вступає на Правобережжя. Гетьман використав цю ситуацію для об'єднання
під своєю булавою українських земель по обидва боки Дніпра. Цього року Мазепа зайняв
Білу Церкву,, Богуслав, Фастів, прийняв клейноди від правобережного гетьмана наказного С.
Самуся, заарештував білоцерківського полковника Семена Палія. Арештом Семена Палія
Мазепа усував для себе перешкоди в оволодінні правобережними землями, а також
запобігав розгортанню внутрішнього протистояння в Українські козацькій державі.
1705 р. лівобережне українське військо зайняло Київщину, Волинь, частину Східної Галичини.
На 1707 р. на Правобережжі вже існували Білоцерківський полк, Богуславський полк,
Корсунський полк, Чигиринський полк, Уманський полк, Брацлавський полк і Могилівський
полк.
1713 р. – рішення
московської влади про
ліквідацію козацтва на
Правобережній Україні

17. Цифрами на карті позначено:
1. Території, на які розповсюджувалася
влада І. Мазепи в 1704-1708 рр. (до 1714 р.
після Мазепи).
2. Гетьманщина.
3. Запоріжжя.

18. Північна війна
Московського царства
та Швеції
(1700-1721 рр.)

19. Участь Війська Запорозького у Великій Північній війні 1700–1721 рр.
призвела до значних людських і матеріальних втрат. Це, як і наміри царської
влади ліквідувати козацький устрій – основу політичної системи Війська
Запорозького, обумовило кризу у взаєминах з мазепи з Петром І. Розвиток
політичної ситуації міг призвести до нового поділу українських земель між
Річчю Посполитою і Московією в разі їх перемоги над Швецією або до
втрати української державності при переході під польську зверхність у разі
шведської перемоги. У цій складній політичній ситуації українська верхівка
шукала вихід у нав'язуванні контактів з табором противників Московії.
На осінь 1707 р. у ході взаємин з Польщею було домовлено, що Україна
ввійде до складу Речі Посполитої на засадах Гадяцького договору 1658 р.
Козацька верхівка поверталася до ідеї триєдиної Речі Посполитої, де, поряд
з Польщею й Литвою, рівноправне місце в політичній системі зайняло б і
Військо Запорозьке
Прийнявши рішення про перехід на шведський бік, 24 жовтня 1708 р.
Мазепа покинув Батурин і вирушив на з'єднання із шведським королем
Карлом XII. Разом з гетьманом до короля перейшли представники верхівки
українського політикуму й кількатисячний загін козаків. У березні 1709 р. до
короля й гетьмана перейшла Запорозька Січ.

20. 28 березня 1709 р. було укладено українсько-шведський
договір. Шведський король Карл XII, приймаючи гетьмана
Мазепу та кошового отамана Костя Гордієнка під свою владу,
зобов'язувався не чинити мирного договору з Московією до того
часу, поки Українська козацька держава не буде повністю
звільнена від Московії, а українцям не будуть повернені давні
права й привілеї. Відсутність у договорі згадки про Річ Посполиту
означала, що це питання мало вирішуватися залежно від
розвитку подій.
У ході протистояння зі шведами московіські війська на чолі з
Меньшиковим знищили гетьманську столицю Батурин,
зруйнували Чортомлицьку Січ. За розпорядженням Петра I
московська православна церква проголосила Мазепі анафему.
Після поразки шведської армії в Полтавській битві 27 червня 1709
р. Мазепа разом з Карлом ХII дістався до м. Бендери (Молдова),
що знаходилося на території, підвладній османському султану
Агмеду III. У цьому місті він помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р.
Похований на околиці с. Варниця, згодом був перепохований у
церкві монастиря св. Юрія в м. Галац (Румунія).
Батурин. Фортеця
2018 р.
Фото Дрібниці В.О.
Батурин
Пам’ятник загиблим жителям
2018 р.
Фото Дрібниці В.О.

23. Гордієнко Кость (? – 1733) – кошовий отаман Війська Запорозького (1702–13, 1728).
Народився на Полтавщині. Освіту здобув у Києво-Могилянському колегіумі. Був козаком
Платнирівського куреня Запорозької Січі, не раз обирався кошовим отаманом.
Відстоюючи політичні права Війська Запорозького низового, рішуче виступав проти
Московії. Був в опозиції до Івана Мазепи, поки гетьман проводив лояльну політику
щодо Москви.
В березні 1709 р. перейшов на бік шведського короля Карла XII з 8000 запорозьких
козаків. При цьому уклав договір з І. Мазепою про взаємодопомогу й угоду зі
шведським королем про звільнення українських земель з-під зверхності московського
царя. Після Полтавської битви 1709 р. сприяв переправі через Дніпро шведських та
українських військ біля с. Переволочна, із загоном козаків відступив до м. Бендери.
Після смерті І. Мазепи – на боці П. Орлика, в 1711 р. входив до складу посольства, яке
гетьман відправив до Стамбула з метою залучення Османської імперії до війни з
Московвією.
1711 р. брав участь разом з військами П. Орлика у поході татар Девлет-Гірея II та
польських підрозділів Й. Потоцького на Правобережну Україну. 1712 р. залишив
П.Орлика, осів в Олешках. Від 1729 р. не брав участі в політичній боротьбі.
Могила Костя Гордієнка

27. Гетьманування
в еміграції
Пилипа Орлика
(1710 – 1742 рр.)

29. Орлик Пилип (1672–1742) – гетьман Війська Запорозького та Правобережної
України (1710–1714), гетьман України в еміграції (1714–1742).
Народився в шляхетській родині чесько-литовсько-польського походження. Навчався
в єзуїтській Віленській академії, закінчив Київський колегіум. Був добре освіченою
людиною, знав польську, російську, латину, франццузьку, італійську, шведську,
німецьку, болгарську, сербську мови.
1707 р. Орлик став генеральним писарем в уряді гетьмана І. Мазепи. Підтримував І.
Мазепу в його намаганні створити спілку за участю Польщі (Станіслава Лещинського)
та Швеції для унезалежнення України від влади московського царя Петра I. Після
поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 р. і смерті І. Мазепи
був обраний на козацькій раді у Бендерах (Молдова) гетьманом Війська
Запорозького (1710). Тоді ж між ним і козацькою старшиною було укладено угоду під
назвою «Пакти і Конституції законів, вольностей Війська Запорозького» (1710, слово
«Конституція» є лише в латиномовному варіанті).
Протягом наступних 4-х років намагався з допомогою військових походів та
дипломатичних заходів поширити свою владу на Правобережну Україну та
Лівобережну Україну. Дипломатичні заходи Орлика сприяли тому, що Османська
імперія оголосила війну Московії. За Прутським трактатом (1711) між цими
державами Петро I мав вивести свою армію із Правобережжя, яке переходило під
владу українського гетьмана Орлика. Однак на перешкоді цьому стала позиція Речі
Посполитої.
Перебуваючи в політичній еміграції, Орлик шукав підтримки у таких держав, як
Австрія, Англія, Папська державава, Голландія, Данія, Польща, Пруссія, Франція та ін.,
з метою відновлення своєї влади над Українською козацькою державою.
Пилип Орлик
Воскова фігура.
Батурин.
2018 р.
Фото Дрібниці В.О.

30. Лівобережна
Гетьманщина
в першій половині
XVIII ст.

32. Скоропадський Іван (1646 — 1722) — гетьман Лівобережної України
(1708—1722). Народився в м. Умань. Брав участь у боротьбі проти турецьких і
татарських військ під час російсько-турецької війни 1676—1681 рр. і
Кримських походів 1687 і 1689 рр.
Після переходу гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла ХII у
листопаді 1708 р. на старшинській раді в Глухові Скоропадського обрали
гетьманом. Він очолив козацькі полки, що підтримували Петра І в Полтавській
битві 1709 р. Не раз звертався до Петра I із проханням про поліпшення
становища українського народу.
За гетьманства Скоропадського 1709 р. за наказом Петра I було зруйновано
Чортомлицьку Січ. Для контролю за діяльністю гетьманського правління цар
призначив свого резидента. Скоропадський був найбільшим землевласником
у Гетьманщині (мав до 20 тис. дворів посполитих). Він одним із перших
гетьманів почав видавати універсали, за якими козаки офіційно
зобов’язувалися виконувати повинності на користь держави, а посполиті за
подання скарги на можновладців каралися побиттям і арештом.
Царським маніфестом від травня 1722 р. було створено Малоросійську
колегію, яка підмінила собою вищі судові й адміністративні органи в
Гетьманщині.

33. Малоросійська колегія – центральний адміністративний орган Російської імперії, заснований
указом імператора Петра І 1722 р. для управління Гетьманщиною. Створена ще за життя
гетьмана Івана Скоропадського як вища апеляційна інстанція та адміністративно-контролюючий
орган Росії в Україні.
Після смерті гетьмана Скоропадського перебрала гетьманські прерогативи, що було закріплено
імператорськими указами. Діяла в складі президента (бригадира, від 1726 – генерал-майора
С.Вельямінова), 6-ти членів присутності, прокурора, канцеляристів. Усі члени Колегії
призначалися імператором або Правительствуючим Сенатом з числа росіськмх офіцерів і
цивільних службовців. На відміну від Малоросійського приказу Колегія розташовувалася не в
Москві, а в Глухові. У своїй діяльності керувалася законами, нормативними актами і
діловодськими традиціями Російської імперії.
Колегія провела низку реформ державного устрою, спрямованих на підпорядкування всіх ланок
українського управління російській адміністрації, впровадження російських законів і правових
норм, уніфікацію українських порядків до загальноімперських зразків. Колегія вперше в повному
обсязі залучила українські фінанси до царської казни, збільшивширозміри річних прибутків.
Переважна більшість зібраних коштів вивозилася з України до Москви та Санкт-Петербурга (1725
р. понад 99,5 % річних бюджетних витрат Колегії становили видатки на потреби імперії).
У цілому діяльність Малоросійської колегії започаткувала реальний процес ліквідації автономії
Гетьманщини. Інкорпораційна діяльність Колегії зустріла активну протидію з боку гетьмана
наказного Павла Полуботка та частини козацької старшини. За спротив реформам Колегії
наказного гетьмана Полуботка та ряд старшини восени 1723 – узимку 1724 рр. було
заарештовано і ув'язнено в Петропавловській фортеці в Санкт-Петербурзі. Після сходження на
престол імператора Петра ІI в умовах перегляду політичного курсу та відмови від найбільш
радикальних нововведень Петра I 1727 р. Малоросійська колегія припинила свою діяльність.

36. Наказний гетьман
Павло Полуботок,
1722-1723 рр.

37. Полуботок Павло (1660 – 1724) – чернігівський полковник, наказний гетьман Лівобережної України
1722–1724 рр. Народився в заможній козацько-старшинській родині Сіверської України. Освіту здобував у
Києво-Могилянській академії.
Перебував під опікою гетьмана Івана Самойловича. Після скинення останнього з гетьманства Полуботок
разом із батьком зазнав переслідувань з боку гетьмана Івана Мазепи. Восени 1708 р. він не підтримав
антиросійського виступу Мазепи і на генеральній раді 1708 р. був одним із найбільш реальних
претендентів на гетьманство. Однак його кандидатуру відхилив Петро I, оскільки мав сумніви щодо
політичної лояльності претендента.
Як наказний гетьман 1721 р. 10-тис. Козацький корпус, відправлений за наказом царя Петра I на
спорудження Ладозького каналу. Протягом пер. пол. 1722 р. заміщав гетьмана Івана Скоропадського під
час його відсутності в Україні. Після смерті останнього Полуботок на старшинській раді 1722 р. до
проведення гетьманських виборів був обраний наказним гетьманом. Ставши на чолі гетьманського уряду
в часи навального наступу Петра I на українську автономію, Полуботок всілякими способами намагався
цьому протидіяти.
Відстоюючи українську автономію, Полуботок протягом др. пол. 1722 – пер. пол. 1723 р. відправив до
Петра I кілька делегацій із клопотаннями про дозвіл на проведення нових гетьманських виборів та
пропозиціями щодо обмеження владних прерогатив заснованої 1722 р. Малоросійської колегії.
Послідовно саботував розпорядження президента Малоросійської колегії бригадира С.Вельямінова, які
суперечили автономним правам Гетьманщини. Навесні 1723 р. за організацію опозиційної діяльності
Полуботка разом із частиною старшини за наказом імператора Петра I викликали до Санкт-Петербурга.
1723 р., незважаючи на офіційну заборону російської влади, старшина подала на ім'я Петра I чергову
чолобитну про закриття Малоросійської колегії. Після цього розпочалися допити Полуботка в Таємній
канцелярії, його заарештували й ув'язнили у Петропавловській фортеці. Там він і помер.

39. Апостол Данило (1654 – 1734) – гетьман Лівобережної
Гетьманщини (1727–1734). Походив з відомого козацького
роду. Обраний миргородським полковником. Звільнений
новим гетьманом І. Мазепою як прибічника скинутого
гетьмана І. Самойловича. Як талановитий військ. діяч
прославив себе під час Азово-Дніпровських походів 1695-
1696 рр. Брав активну участь у Північній війні 1700–1721 рр.
1708 разом з гетьманом І. Мазепою перейшов на бік
шведського короля КАРЛ XII. Проте невдовзі, залишив
шведський табір і прибув до військ Петра I.
У роки правління Малоросійської колегії (1722–1727)
відстоював автономні права Гетьманщини.
1727 обрано гетьманом Лівобережної України. У своїй
діяльності керувався нормами «Рішительних пунктів» 1728 р.
Петра II, які значно обмежували автономний статус
Гетьманщини; правив під наглядом царського міністра
(резидента). Як гетьман багато зробив для впорядкування
місцевої адміністрації, реформування системи судочинства,
ліквідації зловживань у користуванні державним земельним
фондом (т. зв. ранговими маєтностями), розвитку зовнішньої
торгівлі України.

41. Нова Січ, Підпільненська Січ – остання козацька січ на Запорожжі (1734–1775). Згідно з
царською грамотою від козаки колишньої Олешківської Січі одержали офіційний дозвіл на
повернення в рідний край, 1734 р. зайняли запорозькі землі, що раніше належали
Чортомлицькій Січі, визнали себе підданними російської імператриці Анни Іванівни і
підпорядковувалися київському генерал-губернаторові як головнокомандуючому всіма
військами в Україні. У внутрішньому житті запорожці дотримувалися традиційних звичаїв,
військового, адміністративно-територіального та церковного устрою, засад господарського
життя, судочинства тощо.
Січ являла собою фортецю, оточену земляним валом у 3,5–4 м заввишки, з дубовими палями
та баштами по ньому. Навколо пролягав глибокий рів, наповнений водою. Довжина
укріплення сягала 4 км, а загальна площа – бл. 40 га. Посеред фортеці був майдан, де
відбувалися козацькі січові ради. Там же знаходилися будинок кошового отамана, військова
канцелярія, пономарня, курінні комори-скарбниці, житла січовиків – курені. Неподалік
головного входу до січі стояла церква Покрови Пресвятої Богородиці. До фортеці примикало
передмістя, відоме під назвами "форштадт", "базар", "гасан-баша". Це був осередок
торгівельної, господарської і виробничої діяльності запорожців з численними ринковими
будівлями, майстернями-зброярнями, кузнями й козац. дворами. Тут же знаходилися січова
школа, пушкарня, 2 невеликі земляні укріплення – редути.
Нова Січ була місцеперебуванням вищого органу управління Запорожжям – Коша
Запорозької Січі. До його складу входила козацька старшина – кошовий отаман, військ. писар,
суддя, осавул. В устрої козац. війська традиційно зберігалося 38 куренів запорозьких.
Загальна кількість козаків за підрахунками Д.Яворницького, становила: стройового війська –
до 10–12 тис. осіб, а разом із мешканцями слобід, зимівників і хуторів – до 100 тис.

42. Нова Січ була місцеперебуванням вищого органу управління Запорожжям – Коша Запорозької
Січі. До його складу входила козацька старшина – кошовий отаман, військ. писар, суддя,
осавул. В устрої козац. війська традиційно зберігалося 38 куренів запорозьких. Загальна
кількість козаків за підрахунками Д.Яворницького, становила: стройового війська – до 10–12
тис. осіб, а разом із мешканцями слобід, зимівників і хуторів – до 100 тис.
Тактичними одиницями Війська Запорозького низового часів Нової Січі були команди і партії (у
ньому не існувало полків і сотень). Військо від 2 до 20 тис. осіб складало команду, яку
очолював паланковий старшина, полковник або військовий старшина (залежно від кількісного
складу). Військовий загін до 2 тис. осіб становив партію, яка формувалася для виконання
певного завдання і яку очолював здебільшого військовий старшина. Після виконання завдання
партія припиняла своє існування і вливалася в основну частину діючого Війська Запорозького
низового. Головнокомандуючим усім військом був кошовий отаман, який визначав стратегічні
завдання всіх команд і партій. Військо Запорозьке низове входило до складу діючої російської
армії і підпорядковувалося її верховному командуючому. Останньому підлягав і кошовий
отаман. Окремі запороз. команди вливалися в російські військові підрозділи, а їхні командири
підлягали команді генералів та офіцерів регулярних російських військ.
Головним обов'язком запорожців залишався захист українських земель від татарських і
ногайських орд з боку степів. Січ постійно тримала польову сторожу. Вздовж порубіжжя
існували бекети (пікети), редути, т. зв. фігури та могили. Заставу на редутах очолював осавул.
За чверть або півверсти від кожного редуту монтувалися фігури (з 20-ти однотипних діжок і 1-ї
діжки без дна). Сторожова служба запорожців поєднувалася із розвідувальною діяльністю.

43. Запорожці часів Нової Січі постійно були втягнуті у вир політичних відносин Російської
імперії з Османською імперією і Кримським ханатом, залучалися до участі в російсько-
турецькій війні 1735–1739 рр., російсько-турецькій війні 1768–1774 рр.. Звитяжні дії
запорожців у цих війнах сприяли успішним для Росії результатам, хоча Запорожжя
зазнавало від цього чималих економічних збитків, а також політичних утисків. Зокрема, усі
зимівники та садиби, розташов. в Кам'янці (біля Милового), на Білозерці, Рогачику,
Кінських Водах та на лівому боці Великого Лугу, згідно з Кючук-Кайнарджійським мирним
договором 1774 р., відійшли до Крим. ханату. Мости в Гарду, на Бузі, Самарі, Солоній,
Базавлуку та всі дніпровські переправи були передані до російської державної скарбниці,
соляні озера в Прогноях стали власністю імперії.
Царський уряд Російської імперії постійно здійснював контроль над Запорожжям. 1735 р.
поблизу Січі споруджено укріплення – Новосіченський ретраншемент, в якому розмістився
гарнізон із регулярних російських полків. Царські гарнізони стояли в Усть-Самарському або
Новобогородицькому ретраншементі, на місці колишньої Чортомлицької Січі,
Біркутському і Сокальському редутах, на берегах Дніпра. Після відновлення в Україні
гетьманства (1750) Запорожжя підпорядковувалося також гетьманові Кирилу
Розумовському.

45. Правління гетьманського уряду – орган влади, створений урядом російської
імператриці Анни Іванівни 1734 р. після смерті гетьмана Данила Апостола для
управління Лівобережною Україною (Гетьманщиною) та недопущення нових
гетьманських виборів.
До складу Правління входили царський резидент в Україні князь О. Шаховськой із
двома росіськими урядовцями, а також генеральний обозний Я. Лизогуб із двома
старшинами. Усі члени Правління номінально володіли рівними правами, але по
суті його головою був царський резидент (у тогочасних джерелах – "правитель"),
обов'язки якого до 1737 виконував князь О. Шаховськой, після його відкликання з
України – князь І. Барятинський.
У своїй діяльності Правіння офіційно повинне було керуватися постановами
«Рішительних пунктів» 1728 р., але фактично пріоритетну роль у формуванні його
політичного курсу відігравали таємні інструкції, які надавалися центральними
владними органами Російської імперії царським резидентам в Україні. У них,
зокрема, ставилися завдання поступової уніфікації державних норм і порядків
Гетьманщини відповідно до загальноімперських, тіснішої інтеграції козацької
старшини з росіським дворянством, дотримання заборони вступати в родинні
зв'язки з польською шляхтою та українцями з Правобережжя тощо.
Діяльність Правління призвела до посилення контролю і втручання з боку
російської влади у внутрішні справи Гетьманщини. Правління ліквідовано у зв'язку
з обранням 1750 р. Кирила Розумовського гетьманом.

46. Культура України
кінця XVII –
першої половини XVIII ст.

47. Феофан Прокопович (Теофан Прокопович; 1681 — 1736) — український богослов, письменник,
поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець — гуманіст, ректор Київської академії
(1710—1716 рр.); архієпископ Псковсько-Великолуцький та Нарвський, Великоновгородський.
Визначний український діяч епохи бароко. Різнобічність обдарувань, енциклопедичність знань,
видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв
людства. Його праці торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про
державу і право, теології. Як прихильник царя Петра І, він був автором теорії модернізації
Російській імперії у дусі освіченого абсолютизму і реформування церкви яка була би
підпорядкована владі самодержця.
1721 р. призначений віце-президентом найсвятішого Синоду, головою якого був виходець з
України Стефан Яворський.
Прокопович — автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси,
греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх
східнослов'янських країнах.
Феофан Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І. Критичне вістря своєї теорії
держави Ф. Прокопович спрямовує на князівсько-боярську опозицію процесу централізації
держави і проти зверхності і автономії влади церкви стосовно держави. Створюючи свою теорію,
Прокопович спирався на праці про державу і право Гоббса, Гроція, Пуфендорфа, глибоко вивчав
вітчизняну історію. Але при цьому він створив свій оригінальний варіант теорії держави і
державності. Ф. Прокопович пише ряд суспільно-політичних праць: «Слово о правде и чести
царской», «Правда воли монаршей» та ін. де викладає основи ідеї міцної держави і застосовує їх
безпосередньо до тогочасної Росії. За суттю сам Ф. Прокопович і його теорія стають промотором
реформ у цій країні і головною причиною її зміцнення.

52. Зразок «мазепинського бароко»

53. Преображенська церква. Великі Сорочинці. 1732 р.

54. Оборонна синагога.
Пам’ятка юдейської
(єврейської)
архітектури.
Жовква.
1692-1698 рр.

57. Йов Кондзелевич.
Ікона «Вознесіння Богородиці»

58. Іван Мигура.
Гравюра «Іван Мазепа серед своїх
добрих справ». 1706 р.

59. Іван Руткович.
Ікона «Архангел Михаїл»

60. Ікона «Зустріч Марії з Єлизаветою».
Церква Покрову Богородиці.
Сулимівка. Київщина

61. Портрет Г. Гамалії

62. https://www.facebook.com/vitaliy.dribnytsya
dribnica@ukr.net