1. До 500-ліття битви під Оршею
Битва під Оршею 1514 року
Виконав вчитель історії Вербовецької ЗОШ І-ІІст.
Заставний М.І.
2014

2. Вступ
У Східній Європі на межі ХV-ХVІ сторіч вступила до вирішальної фази
боротьбазаспадщину КиївськоїРусіміж двомапотужними центрами. Один з них
– Велике князівство Литовське й Руське ("Литовська Русь") поступово слабшав.
Литовська держава, яка захопила свого часу спустошені монголо-та-тарським
нашестям українськіта білоруськіземлі, уклала союз з Польщеюйостання почала
домінувати в цьому державному об’єднанні. Як наслідок – прийняття
католицизму панівною династією, дискримінація православних, заго-стрення
міжнаціональних конфліктів. І хоч ця держава все більше ставала мачухою для
українців, а певною мірою й білорусів, вона все ж була тоді набагато ближчою,
ніж варварська Московія (саме "Московією", а не "Руссю" називали її
західноєвропейські географи та історики).
Московськадержава, яка скинула золотоординськеярмо 1480 року, швидко
зміцнювалася. За часів великого князя московського Івана ІІІ вона не тільки
"зібрала" всі велико-російськіземлі, але й перейшла до імперської, загарбниць-кої
політики. Скориставшись ослабленням Великого князівства Литовського й
Руського, Москва виграла кілька війн наприкінці XV – початку XVI сторіч,
окупувала українську Сіверщину. Московським перемогам сприяли потужні
удари по Україні з півдня турецько-татарських агресорів. Спадкоємець Івана ІІІ,
великий князь московський Василь ІІІ натхненний успіхами батька, прагнув
закріпити Московію на заході… Війна, яка розпочалася ще 1501 року та двічі
перепинялася, вибухнула з новою силою. Під час кампанії 1514 року Василь ІІІ
захопив білоруськийСмоленськіпослав своєвеликевійсько під Оршу – важливий
стратегічний пункт на перехрещенні торговельнихшляхів між Києвом, Мінськом,
Вільнюсом та Москвою. Прагнучи оволодіти Оршею, московське військо хотіло
водночас узятиреванш за поразку тут від армії Великого князівства Литовського
і Руського 1508 року. Здавалося, ніщо не могло зупинити московитів, однак
раптовий марш "литвинів" (так у джерелах називали тоді не тільки етнічних
литовців, але й білорусів та українців) з Вільнюса під Оршу змусив нападників
вступити на лівий берег Дніпра…
Військо Великого князівства Литовського і Руського було мішаним. Воно
налічувало близько 35 тисяч чоловік, майже половина з яких припадала на
коронне військо, тобто Корону Польську. Крім етнічних поляків, у Корон-ному
було чимало українців (галичан, волиняків, холмщаків та подоляків). Може, трохи
менше становили "лит-вини" (етнічні литовці, білоруси, українці з Полісся,
Київщини, Сіверщини). Було також трохи литовських татар і найманої сербської
кінноти. У війську досить пропорційно були представленіпіхота, кавалерія (важка
й легка), артилерія.

3. Загальне керівництво цим військом здійснював князь Константин І
Острозький (1460-1530). Представник старовинного православного українського
роду з Волині (його родове гніздо – славетний Остріг), покровитель Православ-
ної Церкви й українськоїкультури, князь уславився, насамперед, як полководець
та адміністратор. Сучасники змальовують його, як людину невисокого зросту та
непоказної статури, скромнуй невибагливу. Смагляве обличчя, темні проникливі
очі, довге чорне волосся, довгі вуса й пишна борода… Непоказна з першого
поглядулюдина, князь Константинперевтілювався на полі битви і нагадував тоді
лева. Це впіймав талановитий художник, зобразившикнязя під час битви так, що
волосся на його голові, вуса й борода нагадувало левину гриву. Неймовірно
хоробрий, він не втрачав розсудливостів найгарячіші моменти і вправно керував
армією. Тож не випадково князь був улюбленцем короля Польсько-Литовської
держави Зиґмунда І Старого, котрий обсипав його почестями та титулами: князь
обіймав посади старости брадлавського, луцького, звенигородського й
вінницького, маршала волинського, каштеляна віленського, воєводи троцького,
врешті-решт великого гетьмана литовського! Саме князь Острозький громив
ординців на Волині впродовж 1486-1490 років, успішно боронив від них Рівне
1496 року, переміг напасників під Вишневцем (1512), Сокалем (1519),
Вільшаницею на Київщині (1524) тощо. Разом з майбутніми королями
Алєксандром та Яном Ольбрахтами здійснив похід під Очаків і в липні 1497 року
розгромив кримського хана, взявши в полон його командуючого – Менґлі-Ґірея.
Громлячи московитів на Сіверщині, він зазнав поразки від переважаючих сил
противни-ка 1500 року (біля Ведроші) й потрапив у полон. Про-сидівши довгий
час у вологодській в’язниці, князь прийняв пропозицію перейти на службу до
московитів, але за пер-шої ж оказії втік на Батьківщину (через сім років) і знову
очолив "литвинів". 13. VIII. 1508 року в битві під Оршею він узяв переконливий
реванш за Ведрошівську поразку, а 1513 року знову розбив тут потужний
московськийзагін. І ось доля зновупривела його під стіни Орші протитих самих
ворогів!СподвижникамиКонстантина І в цій виправі був литовськийкнязь Юрій
Радзивіл – "Геркулес" і поляки Януш Сверчовськийта Войцех Самполинський…
Московити укріпилися на лівому боці Дніпра й не хотіли, як тоді казали,
"дати поле" для битви, їхнє військо складалося майже суціль з кавалерії, й
чисельно "литвинів" переважало. Деякі джерела називають навіть число 80 тисяч,
але це – явне перебільшення. Головнокоман-дувачем був князь Іван Андрєєвіч
Чєляднін, його помічник – князь Михаїл Булґаков-Ґоліца, воєводи Ґриґорій
Фьодоровіч Давідов та Іван Тьомка-Ростовскій. Перебуваючи в програшній
позиції, князь Острозькийзважився на рішучу й хитру акцію, котрарізко змінила
становище.

4. Зімітувавши підготовку до форсування Дніпра в одному місці, він,
користуючись тим, що береги були вкриті гус-тим лісом, перекинув військо в
інше. Там, проти ночі 8 ве-ресня 1514 року, було збудовано дерев’яний міст, на
діж-ках яким переправилася артилерія та піхота, після чого міст не витримав
навантаження. Однак, знаючи рідні дніп-рові береги, українці й білоруси повели
кінноту в брід. Дніпро був форсований і при цьому загинув тільки один вояк.
Ранком 8 вересня перед ошелешеними московитами постало все військо їхніх
супротивників (українсько-білорусько-литовсько-польське). Свої найліпші сили
разом з артилерією князь поставив у центрі, а на фланги – легку кінноту та гірше
озброєну піхоту. Позаду правого крила він улаштував засідку, куди скерував
частину артилерії та піхоти. Чудовим розташуванням війська в т.зв. "старо-
польськім" строю, вміло використавши рельєф місцевості, князь Острозький
посилив свою перевагу. Московське ж керівництво не виявило ініціативи –
поставило свої сили за звичним ладом у вигляді ромба: передова сторожа, полки
правої та лівої руки, у центрі – "великий полк", а позаду – тилова сторожа.
Покладаючись на чисельну перевагу, Чєляднін до того ж надмірно розтягнув
полки.
Не чекаючи, поки московити почнуть планомірний наступ, щоб скинути
військо князя Острозькогов Дніпро, він сам розпочав воєнні дії й цим здобув ще
один козир, вже третій у цій битві. Близько полудня Самполинський кинув у бій
своюлегку кінноту проти московськогополку правої руки, не даючи йому змоги
оточити "литвинів". Московити однак встояли й самі перейшли в наступ, але
наштовхнулися на другу лінію оборони (піхота й артилерія), котра зупинила
ворога. Цієї миті ліве крило армії князя Острозькогоперейшло в контрнаступ. Тут
активно діяли поляки разом з українцями (самих волиняків нараховувалося 1-1,5
тисячі). Ніби морські хвилі, тричі піднімалися в наступ воїни лівого крила і
врешті-решт змусиливорогавідступити. Тим часом розгорілася битвайнаіншому
фланзі, де стояли переважно "литвини". Сам Острозький повів у бій литовців,
українців і білорусів протилівого московськогополку та потіснив останній. Тоді
Чєляднін кинув туди підкріплення. Відчувши, що настає критичний момент,
Острозький вдався до воєнних хитрощів. Умовним сигналом він дав знак
імітувати відступ, московськакіннотапогналася за"втікачами", прагнучискинути
їх у Дніпро. Але "втікачі" навели московитів на свою засідку. З прибережної
гущавини гримнула артилерія, а "втікачі" розвернулися на 180 градусів і разом з
вояками, що сиділи в засідці, ринули на ворога, спантеличе-ного таким воєнним
кунштюком. Раніше від першого ж залпу загинув воєвода Іван Ростоцкій.
Московськакінно-та в паніці кинулася втікати. За ними ринуло об’єднаневійсько
на чолі з князем Острозьким. У запалі погоні воно змело й великий полк
московитів, який удалося загнати на грузькібереги річки Кропивної і там майже
повністю знищити. Водночас другий ешелон війська на чолі зі Сверчевським

5. вдарив по інших московських полках. Це призвело до тотального розгрому.
Погоня за втікаючою московською армією припинилася аж опівночі. Упродовж
восьми миль поля були вкриті їхніми трупами. Було зни-щено чи втопилися в
Дніпрі та Кропивній понад 30 тисяч московського війська. Вони потім були
поховані, а ці могили місцеві жителі показували зацікавленим ще в XIX столітті.
У полон було взято Чєлядніна разом з вісьмома воєводами, 37 значних бояр, 2
тисячі дворян, захоплено багаті трофеї, у тім числі всі московські прапори… У
війську князя Острозькогополягло 4тисячівоїнів. Унаслідок перемоги від ворога
було очищено значну територію та відкрито шлях на Смоленськ…
Звістка про перемогу під Оршею облетіла всю Європу. Були навіть
спеціально видані чотири брошури латиною та німецькою мовою, в яких король
Зигмунд І та нунцій Пізо розповідали про битву папі Леону X. Про цю битву
писали українські, білоруські, литовські й, особливо, польські хроніки,
насамперед Б. Ваповського, М. Бєльського, М. Стрийковського, Ю. Деція тощо.
Вони порівнювали битву під Оршею з перемогою римського полководця
Сципіона Африканського над славнозвісним Ґаннібалом при Замі (202 рік до н.
е.), називали князя Константина І "Сципіоном руським" (чи треба додавати, що,
називаючи князя "руським" ("русинським"), вонизовсім не мали на увазі сучасне
"російський"). Сам князь, щедро обдарова-ний королем, побудував на честь
перемоги дві право-славні церкви у Вільнюсі (Свято-Троїцьку та Свято-
Микільську). Ще однублискучу пам’яткупро битву під Ор-шею збереглакартина
"Битва під Оршею", намальована її учасником, учнем знаменитого художника
Лукаса Кранаха Старшого. Цікаво, що на одному полотні він змалю-вав різні
моменти битви, і тому князь Острозькийнама-льований там аж тричі. Ця картина
є чи не найкращим баталістичним полотном доби Відродження і нині милує око
глядачів у Національному музеї Польщі, що у Вар-шаві. Битва під Оршею 1514
року є найславетнішою в історії білоруського, українського, литовського та
польсь-кого народів. Вона надихала поневолені народи на бо-ротьбу з
московськими колонізаторами й тому останні так люто нищили пам’ять про неї.
Ця битва є яскравим прикладом того, що спільними зусиллями народів, які
борються за свою волю й незалежність, можна зупинити будь-якого агресора!
"Дружба народів": зворот медалі

6. Навіть найсучаснішому комп’ютеруважко перерахуватикнижки й статті, видані
в СССР, в котрих оспівувалася нібито споконвічна й непоружна дружба між
Росією та Україною. Такі публікації мали формувати й закріплювати у людській
свідомості міфи та стереотипи, котрі у свою чергу полегшували формування
"новой исторической общности – советского народа", а якщо останній вираз
перекласти з компартійного "новоязу" на нормальну мову, то це значить
полегшити тотальне обмосковщення українців, їхнє перетворення на манкуртів,
на космополітичне перекотиполе і кирпогнучкошиєнків, у котрих і гадки не було
б про Українську незалежну державу. З розпадом червоної Російської імперії –
СССР самежиття прирекло ціміфи на невблаганну смерть. Аж ніяк не вписується
у схеми дружби загарбання Москвою українського золотого та діамантового
запасів, зарубіжних активів, флоту колишнього СССР, територіальні претензії до
України, економічний шантаж, позбавлення українців у Росії елементарних
культурно-національних прав і т. д.
Якщо звернутися до відносно недавнього минулого, то ніяк не можна
обминути голокост-голодомор,влаштований Московськоюімперією українцям у
1921-1922, 1932-1933 (тоді загинуло 9 млн. українців), 1947 рр., щербиччину,
маланчуківщину, постишевщину, словом великодержавно – шовіністичну
політику Москви, яку вона нерідко проводилачерез своїхгауляйтерів. І хоча про
імперсько-колоніальну політику Москви вже чимало написано, однак до
усвідомлення цих надзвичайно важливих фактів кожним громадянином України
ще далеченько. Сучасна ж влада, котра є духовною спадкоємицею попередньої
(зайвим свідченням цього є укази про відзначення ювілею Щербицького, 350-
річчя Переяславської ради тощо), не поспішає відновити історичну
справедливість. До того ж залишаються такі проблеми, на котрі досі не звертали
увагу й науковці. До однієї з них ми й звертаємося в даній статті.
Почнемо з давніх часів. З самого початку існування держави т. зв. великоросів
одразуж виникає напруга між нею та державою(державами) русинів – українців.
Як влучно відзначав Михайло Грушевський" суздальськікнязі…(предкипізнішої
московськоїдинастії), осівшина Поволжу, умисно старалися ще більше підірвати
Київ", який на той час значно ослабнув через наскоки кочівників, усобиці тощо.
"Братній" Суздаль вдарив у тил Києву, розпочавши першу війну проти Русі-
України, що з 1146 р. тяглася (з перервами) кілька десятитиріч. Війська князя
Юрія Долгорукого – засновника Москви вдерлися на Русь-Україну і у 1149 р.
захопили Київ. У 1151 р. вони були вигнані київським князем Ізяславом
Мстиславичем. Юрій знову повернувся, але знову був вигнаний з Києва після
того, як Ізяслав блискуче виграв битву на Перепетовому полі (під суч. Білою
Церквою) у травні чи липні 1151 р., тобто 950 років тому (от такий юбілей варто
було б відсвяткувати!). Восени 1152 р. Долгорукий вчинив невдалий похід на

7. Чернігів, а наступного року з тим же результатом – на Київ. Однаку березні 1154
р. Долгорукий втретє захопив Київ та ненадовго: його отруїли "вдячні" кияни
15.05.1157 р. Тут же вибухнуло успішне повстання киян проти іноземних
загарбників.
Тим часом на престолі в Суздалі сів син Юрія і половчанки – Андрій
"Боголюбський", котрийщеворожішеставився до Русі-України. Він скерував свої
війська на Київ і 8 березня 1169 р. захопив нашу столицюі створив певнийеталон
ставлення московитів до русинів – українців, ставши предтечею ката Муравйова.
Наведемо тут уривок з літопису, який яскраво фіксує братні почуття московитів
до наших предків: "І грабували вони два дні увесь город…Іне було помилування
нікому і нізвідки; церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели
у полон, силоміць розлучаючи їх з мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на
матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і
дзвони познімали…І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир
Печерський святої Богородиціпоганими, але Бог оберіг його від такої біди. І був
у Києві серед усіх людей стогін, і туга,і скорбота невтишима, і сльози
безпрестаннії…". Додамо, що Андрій викрав з Вишгорода чудотворну ікону, яка
стала найшанованішою у Московській державі: ікона Вишгородської
(Володимирської) Божої Матері…
Син Ізяслава – Мстислав взяв реванш на початку 1170 р. і знову став князем у
Києві, але невдовзі помер. Його справу продовжили двоюрідні брати – князі
Ростиславичі. У відповідь Андрій послав на Київ величезне на той час військо (50
тис.), однак під Вишгородом воно було дощенту розгромлене русинами –
українцями в ніч на 19 грудня 1173 р. Тільки добре діставши в зуби, ворог
припинив свою агресію проти Русі – України. У 1174 р. внаслідок внутрішніх
усобиць змовникиначоліз боярином Петром Кучкоювбилив СуздаліАндрія іна
престол зійшов син останнього – Всеволод "Велике Гніздо". Всеволод був
великим державним мужем уже хоча б тому, що не пхав так нахабно свого носав
українськіта білоруськісправи. Він, що є рідкісним серед володарів Московщини,
не забував про своїххпідданих, займався переважно господарством, будував міста
й церкви…
Жахливе монголо-татарське нашестя 1237-1240 рр. кардинально змінило
ситуацію у Східній Європі, але особливо тяжко відбилося на становищі України.
Знесилена у нерівній боротьбіРусь-Українабулаподілена між кількома сусідніми
державами, однак лишилися ще удільні князівства, які перебували у досить
вигідному становищі у складі великого князівства Литовського. Розгорнулася
довготривала боротьба за спадщину Києва між Москвою та Вільном. Спочатку
перевага "Литовської Русі" була відчутною. За князя Ольгерда литовсько-
українсько-білоруські війська тричі ходили на Москву і оволодівали її

8. передмістями, брали в облогу (листопад 1368, жовтень 1370, осінь 1372), ходили
й Новгород та Псков. Витовт Ольгердович продовжив справу батька, відновив
владу над східнобілоруськимиземлями(Смоленськекнязівство), ходив походами
на Рязань (1395) і Твер. На момент смерті Витовта у 1430 р. східні кордони його
держави проходили майже Підмосков’ям (біля Tули, Калуги, Можайська, Ржева).
Одна після Кревської унії 1385 р. Литва зближується з Польщею, українці й
білоруси поступово відтісняються на другорядні позиції, дискримінуються. Ця
хибна політика призводить до послаблення Великого князівстваЛитовського,чим
скористалося Московське князівство, що переходить у наступ на західному
напрямку і виграєпідряд дві війни (1492-1494, 1500-1503), загарбавшиукраїнську
Сіверщину. Під час чергової війни Москва захопила Смоленськ, але опір їй став
сильнішим. 8 листопада 1514 р. військо Великого князівства Литовського, тобто
литовці, українці та білоруси та ін., на чолі з українським князем Костянтином І
Острозькимвщент розгромилимосковитів під Оршею на р. Кропивній. Вість про
цю перемогурознеслася по всійЄвропі, про неї сповістилипершів світі друковані
газети. Тоді військо князя Oстрозького знищило 80 тис. армію московитів,
полонило багатьох бояр, в т. ч. й самого командуючого (М. Булгаков). Великий
князь московський Василій ІІІ мусив тікати із Смоленська до Москви. Можна
згадатиі про те, якдана перемогаоцінювалася в українськихлітописах. Так, автор
Острозькоголітописця занотував: "Того ж року на Кропивні наші (виділено нами
– Ю. М.) поразили москви на 80000". У 1517 р. Костянтин Острозький вчинив
похід під Опочну і його війська, як пише білоруський літопис: "много лиха
московской земли вчинили". Однак в цілому Московське князівство наприкінці
15-поч. 16 ст. виграло війни проти "Литовської Русі", а його правителі стали
титулуватися "государями всієї Русі", тобто заявляючи претензії на всю київську
спадщину, в першу чергу на сам Києв, також Вітебськ та Полоцьк. З того часу в
московському літописанні, а пізніше в російській історіографії з волі Кремля
закріплюється погляд, що підкоренням українських і білоруських земель
московські князі "доходили своїх прав", не задумуючись над тим, а які взагалі
могли бути права Московської князівства на землі Київської держави.
Війна 1534-1535 рр. закінчилася поразкоюМоскви. Війська на чолі з київським
воєводою Андрієм Немиричем та Василем Чижем ( чи не предком сучасного
"опікуна" над інформаційним простором України?) розгромили московські
війська під командуванням Ф. Овчини і відвоювали Гомель, Стародуб, Радогощ,
підійшли до Почепа.
У 1558 р. Москва розв’язалаагресію у Прибалтиці (Лівонська війна 1558-1583
рр.), що змусило вступити у війну Литву та Польщу. Спочатку перевага була на
боці Москви, війська якої вогнем та мечем пройшли по Білорусії, загарбали
Полоцьк, Вітебськ та ін. міста. Це змусило Велике князівство Литовське піти на

9. смутновідому Люблінської унію. Єдина користь, яку дала унія, це успішна відсіч
московитам, які мусили невдовзі боронити стіни Пскова. Характерно, що
запорозькікозаки, не кажучи вже про війська українськоїшляхти, відзначилися в
цій війні (взяття Полоцька, битви під Великими Луками, Невлем, Усвятом,
Стародубом, облога Пскова). Московія безнадійно програла кампанію, але її
агресія коштувала дорого не тільки їй самій: загинула половина населення
Білорусії. Це не завадило московським фальсифікаторам товкмачити школярам
БССР про …прогресивне значення Лівонської війни для їхньої батьківщини.
Запорожцям припала до смаку війна на північно-східному напрямку. У 1605 р.
20-тисячне українськевійсько, укотромубуло чимало козаків-запорожців, склало
ядро армії Лжедимитрія І (за деякими даними він сам був запорожцем). Були при
ньому й українські православні князі (Вишневецькі, Ружинські тощо) із своїми
загонами. Лжедимитрій взяв Москву і був проголошений царем. Коли ж він
загинув внаслідок повстання москвичів, то запорожці підтримали інших
претендентів на московську корону, насамперед шведа, польсько-литовського
королевича Владислава. Козаки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним,
Михайлом Дорошенком та іншими видатними полководцями з боями пройшли
всю Московську державу аж до Уралу (ще й Урал переходили !), дійшли до
берегів Північного Льодовитогоокеану, брали Пронськ, Володимир – на Клязьмі,
Углич, Пошехонь, Торжок, Орел, Вологду, Царевоборисов, Можайськ, Серпухов,
Твер, Калугу та ін., заганялися під Олонець та Архангельськ, штурмували й саму
Москву біля Арбатських воріт. Брали й Москву! Тримали разом з білорусами,
литовцями та поляками успішну оборонув московськомуКремлі. 4 липня 1610 р.
українцій білорусибралиучасть у блискучій перемозівійськ РечіПосполитої над
московитами під Клушином, причому вони взяли в полон й самого царя Василя
Шуйського із братом Дмитрієм. Пізніше царя-невдаху з арканом на шиї проведуть
вулицями Варшави, але про цей факт з історії "слави русскаго оружія" дуже не
люблять згадувати московські квасні патріоти. Характерно, що саме козаки-
запорожцідуже не хотіли миру з Москвою, який Річ Посполита уклала у 1619 р.,
і тільки заборона короля Сигізмунда ІІІ змусила покинути їх Московію.
У 1633-1634 рр. Москва спробувала взяти реванш, розпочавши так звану
Смоленську війну. Головні події відбулися саме під білоруським містом, яке
врешті було взяте військом Речі Посполитої. Тут відзначилися запорожці, серед
яких був і …БогданХмельницький, котромукороль Владислав ІУнагородив заце
цінною шаблею. Потім настав відносний спокій, але запорожці, насамперед
знаменитий Іван Богун, здійснювали у першій половині – середині 40-х років 17
ст. успішні походи проти Московської держави: від Кодака (суч.
Дніпропетровськ) аж до Мордовії!

10. У 1648 р. вибухла Національно-визвольна війна українського народу проти
колоніального гніту Речі Посполитої. Хмельницький у пошуках союзника
звернувся за допомогою до Туреччини, Кримського ханства, врешті до
Московської держави. "Старший брат" на відміну від кримських татар не
поспішав однак із допомогою, вичікував 6 років доки обидві воюючі сторони не
знесиляться. Коли ж дійсно Україна та Польща знесилилися, тоді Москва
вирішила підтримати Б.Хмельницького. У 1654 р. було укладено військово-
політичний союз, якийМосква й першоюгрубо порушила вже через рік. В період
потужних перемог над Річчю Посполитою московський уряд уклав з нею
сепаратне перемир’я, навіть не допустивши до столу переговорів українських
представників. Це викликало відповідну реакцію БогданаХмельницького, котрий
поспішив укласти військо-політичний союз із Швецією й Трансильванією у 1656
р. Смерть гетьмана Москва вирішила використати для знищення української
державної незалежності, що призвело до вибуху російсько-української війни
1658-1659 рр. Новий гетьман Іван Виговський уже й формально розірвав договір
1654 р., уклавши Гадяцький договір з Річчю Посполитою і уклавши з нею мир.
Українська армія здобула блискучу перемогу під Конотопом у 1659 р., йшла на
Москву, а цар Олексій готувався тікати за Волгу. Однак в Україні розгорілася
громадянськавійна, брат пішов на брата, всі здобуткигетьмана у боротьбіпроти
зовнішньої агресії були зведені нанівець. Виговський пішов у відставку, а новий
гетьман Юрій Хмельницький під тиском московських військ мусив укласти в
Переяславі 27(17). Х. 1659 р. уже нерівноправний договір, згідно з яким Україна
перетворювалася в автономну одиницю у складі Московської імперії.
У 1660 р. відбувся російсько-українськийпохід протиPечіПосполитої, алечерез
бездарність і самонадіяність російськоговоєначальникаВ. Шереметєва він зазнав
поразки. Опинившись у тяжкій ситуації Ю. Хмельницький мусив укласти новий
нерівноправний мир, але цього разу з Річчю Посполитою, розірвавши договір з
Москвою. Шереметєв теж підписав статті примирення, згідно з якими Москва
мусила відмовитися від претензій на Україну. Цього в Москвіне моглипробачити
Шереметєву, котрий відсидів у татарській неволі аж 20 років. Московський уряд
пускає в діло грубу силу й дипломатію. Так, каратель – князь Борятинський сам
похвалявся тим, що тільки на Київщинівирізав понад 15 тис. мирних жителів. Як
бачимо букет дружби пишно "квітнув" завдяки й "мєропріятіям" предка
визначного російського поета 19 ст.!
Роки Руїни призвели до послаблення та руйнації Української держави, тяжких
людських та матеріальних страт. Московська держава прагнула закріпити за
собоюнову колонію і тому не шкодувала військ. Однак українців було не просто
приборкати! Досить згадати про два антиколоніальних повстання, що вибухнули
у Переяславі у 1665 та 1666 рр. ТодіМосква об’єдналасвої зусилля з Варшавою і,

11. наплювавши вже вкотрена договір 1654 р., про якийтак багато люблять згадувати
у Кремлі та Маріїнськомупалаці й нині, дала згодуна розчленування живого тіла
України. У 1667 р. на основіАндрусівського перемир’я Україна була переділена
між двома хижаками-імперіями: Московською державою та Річчю Посполитою.
Це переповнило чашу терпіння народу. У 1668 р. на Лівобічній та Слобідській
Україні вибухло антимосковське повстання. Україна була майже повністю
очищена від загарбників і тільки у Києві, Чернігові, Ніжині вдержувалися
московські воєводи. На Слобожанщині значних успіхів досягли повстанці Iвана
Cірка, який не зміг вибити московських воєвод тільки з Харкова. Дві частини
України возз’єдналися під владою одного гетьмана -Петра Дорошенка. Але з
північного сходу на неї сунула нова каральна армія на чолі з Г. Ромодановським.
Сили були нерівні і чергова спроба вирватися з-під іноземного панування не
повелася. На Правобережжі панувала Польща, на півдні Туреччина, на
Лівобережжі – Московія…
Ще одназначнаспробаскинути колоніальний гніт була здійсненау 1708 р., коли
чергове повстання проти Москви очолив гетьман Іван Мазепа. Його підтримали
також запорожці – низовці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Це
повстання було потоплено в крові карателями Петра І, Меншикова, Яковлєва
Oсобливо лиха доля випала гетьманській столиці – Батурину, Лебедину, Січі,
Старому та Новому Кодакам…У 1711-1712 рр. новий гетьман Пилип Орлик
спробував взяти реванш, але програв війну і мусив емігрувати…
За панування Катерини ІІ було завдано останнього удару по українській
козацькій державі, ліквідовано Гетьманщину і Запорізьку Січ, сама назва
"Україна" забороняється в офіційному вжитку. Найменший спротив волі
колонізаторів жорстоко карався, про що свідчить придушення Турбаївського
повстання козаків на Полтавщині у 1789-1793 рр. Російські війська та донські
"казачки" зрадоюзахопилои в полон вождів Коліївщини Івана Гонту та Максима
Залізняка з багатьмаіншими учасникамиповстання, самевонидопомоглиПольщі
придушити гайдамаків. То чи варто дивуватися тому, що у 19 ст. все на Україні
мовчало, бо "благоденствувало"…
Читач легко може порахувати кількість війн та збройних конфліктів, які
виникала протягом майжетисячолітньої історієюміж РосієютаУкраїною. Одного
цього фактудостатньо, щоб зайвийраз переконатися уістинностітієї простої речі,
що українці (русини) та росіяни (московити) – це різні народи, з різними долями,
різними державними інтересами… Доводиться визнати також, що в переважній
більшості конфліктів, особливо в останні 350 років, Москва виступала щодо
України як агресор та колонізатор.

12. Коли ж у 1917 р. відродилася Українська держава – УНР (Українська Народна
Республіка), то вже в грудні 1917 р. розпочалася збройна інтервенція "червоної"
Росії на Україну. У січні 1918 р. карателі Муравйова, посланого Леніним та
Троцьким, захопилиКиїв ізнищили близько 5тис. мирних жителів, винних тільки
в тому, що були українцями. Не відставали й "білі"… Після кількох років тяжкої
війни незалежність України була силою роздавлена колонізаторами, а українські
землі в черговий раз переділені між ними. Більшість українських земель
опинилася під владою російських більшовиків, котрі проголосили тут
маріонеткове утворення – УРСР. Відчувши, що український народ знову
підіймається на боротьбу, завдали йому найпотужнішого удару за всю історію:
голокост-штучнийголодомор 1932-1933 рр. івинищення українськоїнаціональної
інтелігенції. А були ще голодомори 1921-1922, 1947 років, масові репресії,
придушення національно-визвольної боротьбиукраїнського народуу40-50 роках,
депортації, арешти, які чинилися безпосередньо з воліМоскви. Вже й не згадуємо
про страхіття Другої світової війни, розв’язаної у 1939 р. Сталіним та Гітлером.
Але український народ вистояв і спромігся відродити свою державну
незалежність! "Ще не вмерла Україна!" І не вмре!
Складено згідно з досліджень і матеріалів професора Ю.А. Мицика.
Вчитель Заставний М.І.
Вербовецька ЗОШ
2014р.