4 серпня виповнюється 265 років від дня народження українського живописця, іконописця та портретиста Володимира Лукича Боровиковського (1757-1825). Мистецтво українського художника-портретиста Володимира Боровиковського має глибокий філософський, естетичний і релігійний сенс. Митець залишив величезну художню спадщину, яке налічує понад триста творів. Перш за все, живописець повністю реалізувався в різноманітних типологічних структурах портретного жанру. Це і репрезентативні полотна великого розміру, і малоформатні камерні зображення, мініатюри. Віддав данину художник і алегоричним картинам. Боровиковський - автор численних ікон для величезних соборів і невеличких церков, домашніх кіотів. Цікавим було те, що хоч як би притискали до землі злидні, моральних чеснот художник не втрачав, рівня духовної інтенсивності не знижував. До останку залишався збіднілий маляр вірним одному неписаному правилу: щосуботи двері його помешкання не зачинялися – Володимир Боровиковський подавав милостиню кожному бідакові чи злидарю, який виростав на порозі. Щиро вірив він у прості речі – взаємну любов і самовдосконалення.

1. до 265-річчя від дня народження
Володимира Лукича Боровиковського
(1757-1825)
– українського живописця, іконописця, портретиста

2. Володимира Боровиковського вважали одним із найкращих портретистів
XVIII ст. Живописець був і є неперевершеним майстром сентименталізму і
яскравим представником ампіру. У його життя дивно вплелися яскраві сюжети,
із яких можна було написати не одну картину буття. Талант-самородок і
високопосадовці-покровителі, відсутність академічної освіти і навчання у кращих
майстрів, розквіт таланту і прихильність публіки, відхід з іконопису в портретний
жанр, а звідти – в містицизм, гучна слава і слідом за нею забуття.
Але незмінним упродовж цілого життя залишалося відчуття родоводу й рідної
землі. Навіть в останній рік свого життя знаний маляр Володимир
Боровиковський залишався затятим українцем.

3. Володимир Лукич Боровиковський
народився 4 серпня 1757 року у місті
Миргород Миргородського полку на
Гетьманщині у становій козацькій родині. Тихе і
мальовниче містечко, в якому роки юності
майбутнього художника пройшли непомітно, до
початку XVIII століття перетворилося на
значний торговий і культурний центр.
Його батько - Лука Боровик - з діда-прадіда
жив у Миргороді, мав будинок і дві ділянки
землі під Миргородом і Хоролом. Він був добрим
іконописцем, писав ікони для церков
Миргородщини та Полтавщини, автор 200
портретів сучасників (Данила Туптала), картин
(«Благовіщення»); грав на гуслях, уклав «Ноти
церковних пісень»; свої вміння він передав
синам. Мати художника, Євдокія (?-1765) була
місцевою уродженкою, але несподівано
померла, коли сину Володимиру виповнилося
вісім років.
Лука Боровик.
Богородиця з Немовлям.
1771

4. Усі чотири сини Боровика займалися
живописом. Також живописцями
були і брат Луки Боровика - Олексій,
і племінник Дем’ян. Уся родина
Боровиковських була міцно
згуртована спільною справою і дуже
працелюбна. Але особливо здібним
був Володимир.
У 1774 році сімнадцятирічний Володимир вступив до Миргородського
полку і прослужив дев’ять років – до 1783-го. Вийшовши у відставку, як і
його батько, у званні значкового товариша, Володимир зайнявся
іконописом. У 1784 році він намалював іконостас для місцевої Троїцької
церкви, про красу якого гомоніло все місто. Вважають, що нібито саме з
Володимира Боровиковського письменник Микола Гоголь згодом "списав"
свого коваля Вакулу. Бо жителі Миргорода ще довго пам’ятали
іконописця, який так гарно розмалював їхню церкву.
Христос у Славі та Богородиця з
Немовлям у Славі. 1784
Ікони з іконостаса Троїцької церкви
у м. Миргороді

5. Ікони, написані Володимиром Боровиковським у цей період, були
виконані у традиції українського "козацького" бароко. Цей
мистецький стиль був поширений на українських землях Війська
Запорізького у XVII–XVIII століттях. Виник він внаслідок поєднання
місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.

6. У 1787 році українське панство
недавно скасованої Гетьманщини
готувалося до приїзду Катерини ІІ.
Імператриця мала відвідати Україну
по дорозі до Криму. Її коханець
князь Григорій Потьомкін на шляху
почту наспіх зводив палаци та
фантастичні декорації. До роботи
залучив і предводителів місцевого
дворянства. Один з них, поет
Василь Капніст, згадав, що в
Миргороді живе його давній товариш
— художник Володимир
Боровиковський.
Володимир не раз малював портрети членів родини Капніста.
Отож він замовив у Боровиковського-молодшого два полотна
для прикрашення кременчуцького палацу, де мала
зупинитися цариця. На одній художник зобразив Петра І
орачем і Катерину II, яка засіває ниву. На другій —
імператрицю в образі богині мудрості Мінерви в оточенні
давньогрецьких філософів. На жаль, через два роки твори
згоріли під час пожежі.

7. Коли імператриця побачила картини та дізналася, що
Володимир самоук, то мовила, що йому місце у
Академії мистецтв. Цей випадок і вирішив його
подальшу долю...
До Академії Володимир Боровиковський вирушив
восені 1788 року. У Петербурзі він оселився в будинку
Миколи Львова, Капністового друга. Львов був
надзвичайно талановитим архітектором, поетом,
музикантом і вченим, біля якого гуртувався цілий ряд
художніх діячів. Про вступ до Академії мистецтв пізно
було думати – тоді навчання в ній починалося з п’яти-
шести років, а Боровиковському йшов тридцять другий.
У перші місяці перебування
у Петербурзі ніхто із
замовленнями на портрет
до Володимира
Боровиковського не
прийшов. Довелося
продовжувати заробляти
на життя тим, що він вмів
найкраще – малювати
ікони.

8. Колишній киянин, Дмитро Григорович
Левицький, котрий деякий час навчався у
Києво-Могилянській академії, болі та
страждання Гетьманщини знав із перших
вуст, бо тривалий час пригноблення
українців бачив на власні очі. Тому знаний
митець погодився безкоштовно давати
уроки живопису Володимиру
Боровиковському.
Згодом Микола Львов познайомив
Володимира Боровиковського з тірольцем,
придворним портретистом Йоганом
Баптистом фон Лампі-старшим, який
став його другим вчителем. Коли у травні
1797 р. Йоганн фон Лампі-старший вирішив
повернутися на батьківщину, свою квартиру
і на додачу творчу майстерню, він залишив
Боровиковському.

9. Микола Львов згодом
запропонував художникові
намалювати портрет імператриці —
мовляв, це допоможе зробити
кар’єру. Крок відчайдушний:
більшість своїх портретів цариця
нещадно бракувала. Їхні автори
впадали в немилість.
Замість парадного портрета
Боровиковський зобразив
імператрицю під час прогулянки у
Царськосільському парку. Малював
з пам’яті. Портрет Катерині
сподобався. Боровиковський почав
отримувати замовлення.
Щоправда, платили йому небагато.

10. 1802 р. Володимира Боровиковського призначили радником Імператорської
Академії мистецтв. Відтоді миргородець перетворився на модного
портретиста, замовлення якому надходили від високоповажних осіб та
навіть членів імператорської родини. Ціни на картини стали захмарними. На
початку XIX ст. він створює цілу низку портретів красунь-аристократок —
Лопухиної, Наришкіної, Арсеньєвої...

11. У своїх творах Боровиковський оспівував
жіночу вроду, однак у житті жінок
сторонився.
Як правило, художник вибирав
декоративну форму овалу, малював
ростові фігури, із неодмінною присутністю
пейзажу – сільська природа або парковий
ансамбль. Мрійливо-грайливі юні
створіння зображувалися на тлі квітучих
трояндових кущів, заплавних лук.
Незмінними супутниками красунь ставали
улюблені песики, баранці, кізки.

12. В останні роки він став відлюдником, навіть листів не писав. Від
передчасної смерті тривалий час його рятувало одне: батьківська
бандура! Під тихий перебір на самоті співав та пив гірку:
траплялося – ром, а траплялося – оковиту, – і лише потім співав
тужливі українські пісні. Саме вони оживляли вигоріле серце
художника і тримали спустошену душу на цім світі.
Боровиковський жив
усамітнено, не любив галасу та
метушні. 1817 року писав, що
його родина складалася лише з
п’яти учнів і старенької кухарки.
Учні в його домі жили, мов рідні
діти. Володимир сумував за
батьківщиною, часто пригощав
у себе земляків і допомагав їм.
З роками Боровиковський усе
більше замикався в собі. В
Академії його не любили,
вважали чужинцем. Його славі
заздрили. Розраду він шукав у
релігії, але потім захопився
містицизмом.

13. У ніч із 17 на 18 квітня 1825 року раптово помер 67-річний Володимир
Боровиковський від розриву серця.
Поховали покійного, як він і заповідав, “без усіляких там церемоній”, – на
Смоленському православному кладовищі, поблизу церкви Пресвятої в ім’я
Живоначальної Трійці. Над могилою на Василівському острові з часом
поставили скромний пам’ятник – невеликий гранітний саркофаг.
Не маючи родини та вдячних учнів, майстер особисто подбав про добру
пам’ять. Він заповів усе рухоме майно, “яке склали кілька картин,
невеличка купа книжок і трохи грошей, скільки після поховання
залишиться, інші домашні речі”, – роздати як допомогу незаможним
містянам.

14. У 2000-х роках у рідному місті
Володимира Боровиковського - Миргороді
- одну з вулиць було названо ім'ям митця,
а наприкінці 2008 року в центрі міста, на
вулиці Миколи Гоголя, було відкрито
пам'ятник славетному землякові роботи
скульптора Миколи Мірошниченка.

15. Ілюстрації із книги
«Історія української
культури : у 5 т. / голов.
ред. Б. Є. Патон ; НАН
України. – Київ : Наук.
думка, 2001–2013. - Т. 4 :
Українська культура другої
половини ХІХ століття.
Кн. 1 / М. П. Бондар [та ін.]
; редкол.: Г. А. Скрипник
(голов. ред.) [та ін.]. –
2005. – 1007 с. : іл. –
Бібліогр.: с. 969–990.»