2. „47”. 2013. № 1 „47”. 2013. № 12 3
ПІД ПРИЦІЛОМ 3
Інтерв’ю зі Штейнбуком Ф. М.
ART-НАВІГАТОР 7
Я знаю, ти повернешся
Релігія під назвою „футбол” 9
Танґо смерті 10
НАУКОВИЙ FOCUS 11
Рецензії
Пастушко Н. Листування на тлі доби
Статті
Стародубцева Л. Грицько Григоренко: Містифікація імені
12
Золовкіна В. Семантична класифікація
антропонімічних топонімів Автономної Республіки Крим
16
Пастушко Н. Знакова парадигма драматичного етюду
Лесі Українки „Йоганна, жінка Хусова”
20
Чичкань Г. Мова та стиль інтернет-комунікації 25
МУШЛЯ 28
Калояніді В. Сиджу… п’ю чай, зелений, з барбарисом…
Свище, лютує вільний вітер...
Сидим. Дождь. Дыры в пошарпаных старостью окнах
Леді Ді. Таємний берег всіх чекань...
Васильєва Н. Квітка
Смуга
29
Мрії в реалі
Зима-літо
Арстеп. Колір „Сірий” 30
Целофан
ЛОКАЛЬНІ КУЛЬТУРНІ ТЕНДЕНЦІЇ 31
Зміст
ПІД ПРИЦІЛОМ
Почнемо із самого початку –
як Ви потрапили до Ялти?
У середині 90-х років
в „Артеку” проводився
Міжнародний конкурс вчителів.
організатори самі відбирали
нестандартно мислячих
вчителів, передивляючись
публікації у фаховій літературі.
Так я і потрапив на цей конкурс.
Увійшовши до трійки лідерів,
я був запрошений, одним із
членів журі, Олександром
Володимировичем Глузманом,
до Кримського державного
гуманітарного інституту.
Відсутністьжитладлявикладачів
у Луцьку і бажання займатися наукою відіграли
основну роль щодо мого переїзду до Ялти, в
принципі для того, аби писати дисертацію,
захищатися і займатися тим, чим не міг
зайнятися 14 років після закінчення інституту.
Як так сталося, що Ви обрали педагогічний
шлях? Може, хтось або щось наштовхнуло на
цю стежину?
У сім’ї я – може не єдиний вчитель, але
єдиний філолог – це точно. Коли я закінчив
школу і навчався в інституті, то я не збирався
бути вчителем. І навіть на третьому-четвертому
курсі, коли в мене прорізався смак до писання
і науки, я не збирався ставати вчителем. Після
першого проведеного уроку з російської мови
я поставив собі діагноз, що я професійно не
придатний до вчительської діяльності. Але вже
підчаспрактикиначетвертомукурсівиявилося,
що я здатний на вчителювання. Перший урок
був у 10 класі і я його так провів, що сам був
здивований, та й дітям сподобалося. Те, що я
робив протягом чотирнадцяти років у школі,
було спробою втекти від тієї системи освіти,
продуктом якої був я сам. Намагався, щоб уроки
літератури, мови перестали бути уроками у
найгіршому сенсі цього слова.
Чи є у Вас девіз, внутрішній гімн?
Ні, я взагалі людина постмодерністської
доби.Вонаменідовподобисвоєюонтологічною
іронічністю, як станом буття.
ІНТЕРВ’Ю З ДОКТОРОМ ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК, ПРОФЕСОРОМ, КЕРІВНИКОМ ІНСТИТУТУ ФІЛОЛОГІЇ,
ІСТОРІЇ ТА МИСТЕЦТВ РВНЗ „КРИМСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ” (м. Ялта)
ШТЕЙНБУКОМ ФЕЛІКСОМ МАРАТОВИЧЕМ
3. „47”. 2013. № 1 „47”. 2013. № 14 5
Ваше питання навіяло мені спогади: у
сьомому класі нам задали написати твір
про свого улюбленого героя. Ця робота
передбачала, що я напишу про якогось
радянськогогероя,алеяобравОстапаБендера.
Це була така собі іронічна акція спротиву, мені
поставили двійку, і зрозуміло чому. Тому, для
мене пафос – це не моє відчуття, не мій стиль,
якщо хочете. Я ставлюсь дуже скептично до всіх
цих девізів, гасел. Є певні настанови, засади,
якими я „керуюся”, які визначають мій спосіб
життя, ставлення до людей. Я люблю життя і я
не не люблю людей.
Якщо трохи пофантазувати та уявити,
що у Вас з’явилась можливість поспілкуватись
із трьома видатними постатями з усієї історії
людства – кого б Ви обрали і чому саме їх?
Це питання є складним і простим
одночасно. Якщо з ким, то звісно з моїми
улюбленими письменниками, а у мене їх три:
американський письменник Уільям Фолкнер,
ФедірДостоєвський і Маяковський. З ними мені
було б просто цікаво поговорити.
Кажуть найбільшим щастям для людини
є створення нового „світу” (кохання, віра,
народження дитини), а найбільшим нещастям
є руйнування одного із його творінь? У цьому
контексті, який світ для Вас став найбільшим
щастям, а який нещастям?
Якщо говорити про світ, який освітлений
щасливими моментами, то, звичайно, це
родина, це дружина, син, тепер вже й доця в
мене є – наша невісточка, яку ми з дружиною
дуже любимо. Крім цього для мене таким
щасливим світом є тексти, які я пишу, особливо,
коли я відкриваю щось нове, і для себе, і для
тих, хто буде їх читати. І оце відчуття, коли ти
зробив щось своїми силами, думками – це щось
несамовите. І, можливо, тому, я і подався у
науку, адже процес створення цих текстів дає
мені відчуття кайфу, щастя.
Що до прикрих моментів, то одним з таких
моментів є ситуація, з якою я стикався ще з
десяти років, і вона полягає у тому, що я – інший,
чужий, що я належу до нації, яка визначає мій
негативний образ.
Яке місце у Вашому житті посідають і
посідали жінки? Кажуть, що чоловік не може
жити без жінки, а жінка – без чоловіка?
(посміхається) У множині не катить, жінка –
одна. Стосунки двох людей це завжди складні
стосунки, які важко зробити ідеальними. Але,
попри це, ми з дружиною вже тридцять років
разом, і це головна жінка в моєму житті, і я дуже
щасливий, що зустрів її колись. Та все ж я не
буду лукавити, що взагалі не звертаю уваги на
гарних жінок. Але це для мене явище більше
антропологічно-естетичне. Мені подобається
світ,уякомучоловікиіжінкивідрізняютьсяодин
від одного. Тому для мене присутність у цьому
світі жінок, які мають смак або набули цей смак,
і які є жіночними – це дуже важливо, адже тоді і
ти себе почуваєш чоловіком.
Чи існує дружба між чоловіком та жінкою?
Це питання, яке не вирішується однозначно,
тому що навіть тоді, коли чоловік та жінка
товаришують, то все одно статевий момент
у цьому присутній. Дружба – це передусім
відвертість з одного боку, а з іншого – відчуття
надійності, що тебе не вдарять у спину. Така
дружба з жінкою можлива, але вона не відміняє
відносин, скажімо так, інтимних. Але все ж моя
думка є суто чоловічою, і жінки на це ж питання
можуть відповісти якось інакше. Бо для них
дружба з чоловіком є ще менш можливою. У
випадку з чоловіками кохання надихає на те,
аби діставати зірки з неба, натомість жінка
настільки захоплюється цим почуттям, що не
тільки з небес, з-під ніг зірку не піднімуть, тому
що її не побачить. Може, й тому світ продовжує
бути патріархальним, бо для чоловіка кохання
не проблема. Для мене кохання – це натхнення,
крила, які виростають, і це те, що дозволяє
зробити більше не тільки в кількісному, а й у
якісному відношенні.
Як швидко Ви відходите після конфліктів,
сварок?
Будь-яка людина, звісно, переживає певні
негаразди у відносинах з іншими. Зі свого
досвіду можу сказати: коли я був у Вашому
віці я страшенно переживав навіть з приводу
дрібниць. На сьогоднішній день конфлікти чи
якісь неприємні ситуації забуваються досить
швидко, тому що їх буває настільки багато
за день, що просто немає часу звертати на
них увагу. У цьому плані я зараз набагато
спокійніший, ніж раніше. Сподіваюсь, що це
мудрістьуменіговорить,можливо,ібайдужість,
такетакожможебути,болюдиназчасомстаєне
тільки мудрішою, а ще й байдужішою. Але все ж
переживання через якийсь конфлікт – це теж
добре, бо це означає, що людині не байдуже і
що вона не якась товстошкіра слоняча істота.
Де знаходиться сакральне місце, у якому
Вам найкраще, яке дає максимальну свободу,
відчуття катарсису?
Ви знаєте, якщо ти живеш в Ялті, та ще й на
двадцяти семи метрах, то говорити про якесь
особливемісцепростонеприходиться.Ядосить
спокійно до цього ставлюся. Тут принагідно
було б пригадати російське прислів’я: ,,Не
место красит человека, а человек место’’ Мені
байдуже, де я знаходжуся, важливо те, як я себе
почуваю в той чи інший момент.
Всі знають, що Ви вмієте грати на гітарі.
Що для Вас є музика?
Це кайф, мені подобається, коли я можу
щось зіграти, і коли бачу, що іншим це теж
подобається. Гітара, для мене, – інтегруючий
інструмент, який дозволяє кільком людям стати
певною єдністю.
Якось я дивився інтерв’ю з фронтменом
групи Сплін Олександром Васильєвим, і йому
поставили таке питання: „Як народжуються
Ваші пісні?”. Він розповів, що створює
найчастіше, коли ранок тільки народжується,
такий магічний час між ніччю та днем, із
чашкою кави у руках і в нікотинових хмарах від
цигарок, тому що він багато палить. Що для
Вас означає тютюн – це шкідлива звичка, якої
Ви не можете позбавитись, чи щось більше?
Раніше, коли я був молодшим, це був спосіб
посмакування чогось дорослого. З іншого боку,
це був ніби маркер маскулінності. Зараз, я б із
задоволенням позбувся цієї звички. І я багато
разів намагався кинути палити, але це не так
просто. Та у цьому не має нічого такого, що
забезпечує натхнення! Це ми самі для себе
придумуємо такі стимули, а натхнення точно не
з тютюнового диму виникає.
Що найтяжче у роботі директора
Інститута?
Важко сказати. Скільки я себе пам’ятаю, я
завжди був відповідальною людиною. Коли
життя так складається, що я змушений чимось
займатися, я просто роблю ту роботу, якщо
вже я на неї погоджуюся. До того, як приїхати
в Ялту, одинадцять років я був заступником
директора в школі, але я спокійно залишив цю
посаду, бо хотів стати кандидатом філологічних
наук, щонайменше. Я ніколи не хотів бути
начальником, але оскільки так сталося, що
мене сюди призначили, я намагаюся робити це
відповідально. Найважче, взагалі у цьому житті
– це працювати з людьми. Це не „болванки
виточувати на станках”. Проблем багато і
складнощів теж багато, але жодна з них не
становить якусь апокаліптичну проблему.
Сьогодні дуже популярними є ідеї про
апокаліпсис, кінець світу, тим паче, що
4. „47”. 2013. № 1 „47”. 2013. № 16 7
наближається 21 грудня. Як би Ви провели
останній день у своєму житті?
Так само, як і попередні. Ще одна риса
дорослого, який відповідає за себе і за інших,
якому дозволено купляти горілчані, тютюнові
вироби – це певна послідовність дії. Це означає,
що ти вже став дорослим.
Хто Вас вчив життєвій мудрості?
У мене дуже гарні батьки, дуже симпатичні і
дуже порядні, дуже цікаві люди. Вони не вчили
мене. Інколи, коли я щось робив не те, – чув від
мами тиради виховного змісту. Від батька я
взагалі ніого не чув. Коли одного разу, в п’ятому
класі,насзхлопцямиспіймализвиномнаНовий
рік,мамапішладошколи.Зусіхбатьківприйшла
вона і батько ще одного мого однокласника,
і директор віддав одну пляшку мамі, а другу –
тому батькові. Мама прийшла додому з цією
пляшкою і каже батькові: „Ну скажи ж ему что-
то! Ты ж посмотри, алкоголик растет!”. А тато
знаєте, що сказав: „Ну что ж ты, Феликс”. Але
я вважаю, що, не вкладаючи багато виховних
зусиль до мене, вони можуть пишатися мною.
Вчитися мудрості треба все життя і кожен день.
Яку з Ваших наукових праць Ви вважаєте
найкращою і про що вона?
Певно останню книжку, яку я вже написав
і яку не можу видати. В ній запропонований
альтернативний підхід до вивчення української
літератури. Для мене це дуже важливо, бо
надто прикро, коли говорять, що українська
література є нецікава. Я розумію їхню рацію,
адже, вчителі погано викладали українську
літературу і утворили в уяві цих людей хибне
враження щодо самої літератури. Це не
українська література погана, це її погано її
викладали погані вчителі.
Ця книжка є дуже важливою ще тому, що я
присвятив її двом своїм дідам, двом Григоріям.
Але третій рік я не можу видати цю книжку.
Я став жертвою цензури. Я – український
літературознавець, у країні, яка називається
Україна,неможувидатикнижку,якаприсвячена
аналізу української літератури.
Коли обертаєтесь назад, чим хочете
пишатись?
По-перше, назад обертатися – це собі
дорожче. Я ніколи не шкодував про те, що зі
мною відбувалося в минулому. Мої устрімління
спрямовані не назад, а вперед. Я не пишаюся
певними речами, які трапилися зі мною в
житті, але є речі, якими я можу пишатися. Та,
загалом, мене це не дуже турбує, отже я хочу
закінчити книжку, яку почав писати влітку, бо
це вже для мене наступний етап. Хочу потім
перекласти її англйською і запустити в інший
світ, аби спробувати, як там сприймуть те, що
я роблю. Первинна ідея цієї книжки – написати
її в співавторстві двом літературознавцям,
абсолютно різним за стилем і спрямуванням, і
показати іншим літературознавцям, що можна
не воювати, а співпрацювати.Але співавторства
не вийшло, і довелося писати самому.
Ви буваєте у закордонних поїздках.
Наскільки це важливий досвід для вас, як для
літературознавця? Що саме воно вам дає?
Це скоріше формати, у яких я можу щось
дати іншим. Щодо Казахстану, то він запрошує
викладачів із-за кордону тому, що у них не
вистачає власних. Їх рівень, можна сказати,
залишає бажати кращого. У Польші, так
складалося, що я просто там щось представляв,
останнім разом – цілу Україну. Коли виїжджаєш,
ти починаєш дивитися на те, в чому живеш,
трішечки інакше, і на інших ти починаєш
дивитися інакше.
Чи є щось такого у Вашому житті, чому Ви
не втомлюєтесь дивуватись?
Звичайно,це–людина.Нічогобільшцікавого
ART-НАВІГАТОР
Я знаю, ти повернешся
Книга „Гойдалка дихання” Герти Мюллер
з’явилась на українських книжкових полицях у
2011 році (видавництво „Фоліо”). Перекладений
Н.Сняданко роман викликав неабиякий попит у
читачів.Вселялиінтересякпостатьписьменниці
(лауреат Нобелівської премії 2009), так і
неймовірна історія створення твору.
Написаний у формі спогадів, роман
„Гойдалка дихання” складається з багатьох
новел, що тісно сплетені однією сюжетною
лінією. Цікаво, що основні події роману
розгортаються на Україні. Головний герой,
німець румунського походження, Леопольд
Ауберґу1945роцібувдепортованийутрудовий
табірнаДонбас.Опинившись середукраїнських
степів,вінпротягомп’ятироківкаторги„б’ється”
за життя. Перед очима оповідача-персонажа
проходять перукарі та керівники табору, селяни
та проститутки, ринкові торгаші та порядні
німецькі родини. І хоча, в основу кожної новели
в цьому світі, ніж людина, немає. Абсолютно
непередбачувана істота і передбачувана
також, вражаюче суперечлива і зрозуміла аж
до примітивізму. Це феноменальне явище, бо
в нашій природі поєдналося непоєднуване –
раціональне начало і фізіологічне. Це речі, в
принципі, непоєднувані, але якимось чином
це поєдналося і вийшло, що ми, будучи такими
розумними, – такі дурні, будучи талановитими,
– такі безпомічні. А ще більш дивовижною
істотою є жінка. Якщо людина, в принципі, є
істотою, як жінки, так і чоловіки, то жінка в
цьому „табелі о рангах” ще на порядок вище,
щодо парадоксальності і незвичності.
5. „47”. 2013. № 1 „47”. 2013. № 18 9
покладені різні історії з життя головного героя
(лобода, янгол голоду, лопата-серце), смислова
нитка оповіді не переривається і постійно
тримає у напрузі.
Авторка вимальовує кожну деталь до
найменших дрібниць: від шкіряної валізи,
зробленої з футляру для грамофона, до
смаку свіжої весняної лободи. Але попри
всю документальність і реальність (в основі
твору лежить історія життя реальної людини,
Оскара Пастіора), роман не можна трактувати
як історичний. Бо ж зміст „Гойдалки дихання”
живе душевними колізіями, філософськими
ремінісценціями Лео, сюрреалістичними
авторськими розмірковуваннями. Наділені
майже містичною силою, звичайні предмети з
побуту визначають „рамки існування” хлопця.
Поступово, з розвитком дії, вони переходять
у категорію символів. Навіть через 60 років,
головного героя продовжують переслідувати
ці предмети: лопата-серце, гребінець
для вичісування вошей, ложка, ножиці, -
з’являються у нічних кошмарах, нагадуючи про
„янгола голоду”. Почуття голоду не покидало
Лео Ауберґа впродовж довгих п’яти років: „Я
ворушив язиком і жував порожнечу. Я їв слину з
вечірнім димом і думав про смажені сардельки”,
- а кулінарні рецепти вважалися нічим іншим, як
жартами янгола голоду. Все, що б він не робив,
мало в собі голод, кожен предмет нагадував
голод, кожне місце пахло стравою…
Прочитавши декілька десятків сторінок,
повністю поринаєш у події, перетворюєшся на
одного з депортованих. Страшні та жорстокі
будні поєднані з інтимною оповіддю змушують
переживати і відчувати те, що відчувають
вони: „Ми були сліпі від голоду, змучені тугою
за домом, ми випали з часу і з себе самих, світ
забув про нас. А ми про нього”. Головний герой
чітко описує психологічний та фізичний стан
німецьких каторжан. Саме тому „Гойдалка
дихання” не є легким читвом із захоплюючим
сюжетом. Не зважаючи на таку особистісність
зображуваного, у романі не знайдеш ридань чи
„жування соплей”.
„Гойдалка дихання” цікавим чином
пов’язана з екзистенціалізмом. У фокусі
мистецького ока – людина у „межовій” ситуації,
яка переживає страх, біль, абсурд, нудоту.
Але екзистенціалісти „розривають” людину
ірраціональним, філософським, а Герта Мюллер
стирає індивідуальність Лео голодом, холодом
і тяжкою фізичною працею. Протягом усього
твору його ім’я звучить лише декілька разів,
бо уся „випадково зібрана разом публіка”
перетворюється на єдиний голодний організм.
Вонаживезаєдинимзаконом:„1кидоклопатою
= 1 грам хліба”. Але найбільша родзинка
„Гойдалкидихання”укінцівці–пророчібабусині
слова: „Я знаю, ти повернешся”, – вимовлені
ще перед від’їздом, обернулися крахом його
життєвих сподівань. Повернувшись додому,
Лео охоплює ностальгія за табором, бо все
найцінніше, що в нього було, залишилося серед
українських степів.
Кожен читач, який дочитає історію до кінця,
у повній мірі отримає насолоду від сучасного
літературного слова. Герта Мюллер отримала
визнання не зовсім за оригінальність або
злободенність описаної трагедії, а більше за
історію, у якій змальовано наскільки людина
змінюється у життєвих катаклізмах, у неволі,
як трансформується її світосприйняття і життя
в цілому, коли все залежить від крихти хліба чи
ложки зупи.
Релігія під назвою „футбол”
химерний детектив у стилі Едгара По від Юрія
Винничука зацікавлять не тільки футбольних
вболівальників, але й звичайних поціновувачів
сучасної прози.
Андрій Кокотюха таОлег Коцарев написали
про те, як справжні чоловіки вирішують справи
між собою за допомогою футболу. Вони просто
виходять на поле та грають. Хто переміг, того
правда. Герої Сашка Ушкалова, Артема Чеха,
„Фоззі”, як у справжньому голлівудському
фільмі, намагаються пробитися із найнижчих
дивізіонів до вершини життя, долаючи на
своєму шляху тяжкі життєві перепони.
АндеграунднарозповідьСергіяЖадана–про
одинденьзжиттяфутбольногофаната,насичена
передматчевим збудженням та алкогольною
радістю після нього. Цікавими вийшли
жаданівські рефлексійні розмірковування, на
кшталт, футбол „не дає нам кінцево замовкнути,
розпалює в нас вогні й заливає нас, ярус за
ярусом, крижаною водою радості <…> футбол
дає нам надію”. Лейтмотивом до збірки стала
ідея, що вболівальники – це не просто горлаючи
юрба із пивними випарами з рота, це особлива
субкультура із своєю релігією.
Реальні та не зовсім реальні одинадцять
навколофутбольних історій навряд чи варто
читати у повному обсязі. Більше насолоди
принесе смакування кожного твору окремо,
вибираючи вподобаний стиль або улюбленого
автора. Головне, щоб Релігія об’єднувала
не тільки вболівальників, але й українське
суспільство, залучаючи у літературне життя все
більше гравців.
Час після Євро-
2012 неминуче
спливає, а підготовка
до футбольного свята
принесла немало
корисних результатів.
Окрім нових стадіонів,
аеропортів, готелів та
заасфальтованих доріг, українців порадували
і створенням Літературної збірної. Капітан
Сегрій Жадан, очолив команду з одинадцятьох
сучасних прозаїків, які, відповідно, і створили
книжку„Письменникипрофутбол”.Одинадцять
оповідань були згуртовані за одним єдиним
принципом – футбол.
Антологія вийшла надзвичайно строкатою
як за тематикою творів, так і за рівнем
авторів. Разом із досвідченими зубрами (Юрій
Винничук, Юрій Андрухович, Сергій Жадан)
у збірну потрапили і маловідомі літературні
гравці (Анлрій Бондар, Макс Кідрук, Артем
Чех). Книжка орієнтована на широке читацьке
коло, тому сприймається легко і невимушено.
Кожен зможе відшукати собі текст на свій смак,
а вибирати є з чого!
Першою у гру вступає історія Юрія
Андруховича,яканагадуєтяжкеперелистування
чорно-білого фотоальбому із Базилем та
Лобаном у головних ролях. Найхвилюючі
фотокартки – це „команда-мрія, команда
футбольних святих” – Динамо-75, шалений
сезон 1985-1986 рр.. Часи, коли Динамо, ні в
кого не питаючи, граблями згрібало усі трофеї,
а потім порожні дев’яності та двохтисячні.
Філософський дриблінг про роль „гри
мільйонів” у житті людини від Андрія Бондаря,
6. „47”. 2013. № 1 „47”. 2013. № 110 11
Здивував, по-хорошому здивував
містифікатор Юрій Винничук своїм новим
романом „Танґо смерті”. Автор розкутий, і
дозволяє собі ризикувати – енциклопедичні
описи Львова, еротичні авантюри з життя
головних героїв, детективний напружений
сюжет, плюс всюдисущий винничуківський
гумор – страх як захоплюють.
Композиційно твір існує у двох площинах:
одна розгортається в незалежній Україні
(літературознавець Ярош Мирко), а інша
діється у Львові у 30-40 ХХ ст.. Вони поступово
переплітаються невидимими нитками і
з’єднуються воєдино у завершенні твору–.
У Янівському концтаборі під час війни
німці змушували кількох музикантів грати різні
мелодії приреченим на розстріл, серед них було
танго, „Танго смерті”. „Людска душа – окрема
симфонія, період звучання якої триває не тільки
від народження до смерті, а й довше, можливо,
навітьвічно,требалишемінятискладоркестру”.
Людина, яка почує цю музику в наступному
житті, може пригадати всі деталі попереднього.
Ярош вирішує відшукати цю музику в
старовинних манускриптах. А паралельно
натрапляє на щоденник передвоєнних і воєнних
років молодого львів’янина. Він – українець
Орест Барбарика, а його кращі друзі: німець
Вольф, поляк Ясь Білєвіч, єврей Йосип Мількер.
Дуже тонко прописана „душа” Львова.
Діалектизми та полонізми (повітруля, мешти,
брехайло, здибанка, смаколик, горепашний),
натуралістичні описи базарів, народних гулянь,
свят, похоронів, бородатих історій, детальна
топоніміка оживлюють історію. Цікавого
присмаку додає іронія, наприклад, в описі
Пана Кнофлика: „коли він правив катафалком,
тримаючи в одній руці віжки, а в другій батога,
то нагадував з вигляду єгипетського фараона
на колісниці”.
Магічний реалізм Винничука, на відміну від
магічного реалізму Г. Маркеса, має мажорну
атмосферу. У старій бібліотеці є книги, у яких
„йде дощ, гримить і блискає”, „сходить зимове
сонце”, „потяг-привид – це оця книгозбірня, де
стелажі – вагони, що перевозять безліч давно
померлих авторів…”.
Завдяки оригінальній задумці й
майстерному втіленню роман Юрія Винничука
може зацікавити як прихильників історичних
романів, так і тих, хто зазвичай читає тільки
детективи. Тут є все – від смерті й кохання до
війни та музики.
Не геніальний, але добротний роман, який
за кілька місяців завоював любов українського
читача і став Книгою року BBC-2012.
Танґо смерті НАУКОВИЙ FOCUS
Рецензії
Листування на тлі доби
У 2011 році вийшла книга „Оксана Забужко,
Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі
доби. 1992- 2002”. Ця книжка – це двоголосся
п’ятдесяти сімох листів, дванадцяти років
знайомства, взаємин і культурного діалогу між
видатним мовознавцем, літературознавцем,
критиком ХХ століття Ю. Шевельовим і
письменницею О. Забужко. Листування, писане
рік за роком двома співрозмовцями один із яких
ріс, а інший старів, яких від початку розділяла
відстань не просто у п’ятдесят два роки, а
кілька історичних епох і культурних материків,
які з двох кінців прокладали міст через вириту
ХХ століттям прірву української історії. Окрім
самого листування, до книги також увійшли
окремі тексти Ю. Шевельова та О. Забужко, які
допомагають краще зрозуміти епістолярний
діалог та добу, в яку відбувалося листування.
Листи Ю. Шевельова відзначаються
лаконічністю та дуже часто іронічністю,
натомість, листи від О. Забужко і кількісно, і за
обсягом більші. В них ми відшукуємо чимало
згадок про важливі культурні, літературні,
суспільні, політичні події українського
десятиліття. Це листування ввібрало в себе
багато імен, подій, і суб’єктивних оцінок назв
книг.
Як і більшість книжок О. Забужко ця книга
починається неабиякою суб’єктивністю – до
лаконічних листів додаються розлогі коментарі
авторки, згадуються і ті прізвища, які в листі не
фігурують. За допомогою цього створюється
найзагальніша власна критика вже із сучасної
перспективи, але така суб’єктивність становить
потенційну провокативність у дуже багатьох
моментах, що є притаманною рисою чи не
всіх книжок авторки. Це може стати важливим
поштовхом до цікавих і розлогих дискусій.
7. „47”. 2013. № 1 „47”. 2013. № 112 13
Статті
Стародубцева Любов
Грицько Григоренко: Містифікація імені
Літературнийпроцесусвоємудіахронічному
зрізі представлений великою кількістю як добре
відомих, так і цілковито забутих авторів. Як
відомо, чимало письменників вписують свої
імена у культуру під прибраними псевдонімами.
Особливояскравоцейфеноменрепрезентовано
упродовж останніх століть, коли вживання
творчих імен перетворилось у своєрідну гру.
Зазвичай справжнє ім’я прикривають ширмою
літературного псевдоніма з різних причин,
серед них найбільш розповсюдженими є
бажання підкреслити свою громадянську
позицію, етнічну приналежність, походження,
або навпаки – приховати національну, ґендерну,
соціальну ідентичність або ж уникнути закидів з
боку цензури та переслідувань влади.
Дослідники дотримуються різних думок з приводу використання автором прибраного імені.
Зокрема, російський вчений Олексій Лосєв зазначає, що „…ім’я є необхідний результат думки, й
лише в ньому думка досягає своєї найвищої напруги та значення” [цит за: 6, с. 35]. На підтримку
цього твердження виступає філософ Сергій Булгаков, який підкреслює важливість збереження
людиною імені, отриманого при народженні. Вчений наголошує на негативному психологічному
відтінку вживання фальшивого антропоніма в літературній творчості, оскільки „псевдонімність є
акторством імені” [3]. В його основі лежить удавання і насильство над власним іменем. Псевдонім,
на думку дослідника, є крадіжкою і привласненням чужого, його вживання супроводжується
самообманом.
На сучасному етапі розвитку науки про літературу, інтерес становлять праці з філософії імені
О. Потебні, П. Флоренського, І. Масанова, О. Лосєва, С. Булгакова, що складають методологічне
підґрунтявивченняфеноменупсевдоніміки.Безпосередньопитаннямприбраногоіменіприсвячені
дослідження українських вчених: О. Тулуба („Словник псевдонімів українських письменників”,
1928), О. Дея („Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI-XX ст.)”, 1969), В. Еппеля
(„Нові матеріали до словника українських псевдонімів”, 1999). У літературознавстві вагомий
пласт складають локальні розвідки, присвячені творчим іменам конкретних постатей. Наприклад,
походження псевдоніму Лесі Українки досліджує І. Ольшевський, специфіку функціонування
прибраного імені Марка Вовчка висвітлюють літературознавці Р. Чопик та В. Агеєва, ґрунтовні
відомості стосовно псевдоніму Г. Сковороди подає в своїй статті А. Будугайс.
Проте, незважаючи на актуальність таких студій та їхню розмаїтість, деякі з псевдонімів
зберігають певну таємницю, щодо походження та семантики і заслуговують більш прискіпливого
вивчення. Серед низки малодосліджених в українському літературознавстві особливої уваги
заслуговує псевдонім Олександри Судовщикової-Косач, відомої під прибраним іменем Грицько
Григоренко. Завданням цієї статті є осмислення історії та функціонування ґендерного псевдоніма
письменниці.
Значний внесок у висвітлення постаті Олександри Судовщикової-Косач зробили
літературознавціА. Гуляк,Н. ЖуктаА. Погрібний,якінаводятьпевнукількістьосновнихвідомостей
про життєвий і творчий шлях письменниці. Проте проблема її псевдоніма, як правило, оминається
науковцями. Власне, творчість авторки на сьогодні потребує більш пильного студіювання, а
подекуди – переосмислення. Небезпідставно С. Павличко заявляє про відсутність праць, що
висвітлюють постать Грицька Григоренка, „не поміченої критикою у свій час <…> і цілковито забутої
пізніше” [7, с. 63].
Літературна етика ХІХ століття обмежувала можливості жінки-автора, яка не мала „ні змоги,
ні відваги одверто розкрити себе” [5, с. 5]. З метою публічної демонстрації творчого потенціалу та
засекреченняґендерноїприналежностіписьменницінерідковикористовуваличоловічіпсевдоніми.
У світовій літературі цю тенденцію представлено творчістю ЖоржСанд (АврораДюпен),Джорджа
Еліота (Мері Еванс), братів Белл (сестри Бронте). Схильність переховуватись за чоловічим ім’ям
передусім пояснюється характерним для суспільної свідомості кін ХІХ – поч. ХХ ст. уявленням про
питання ґендерної репрезентації, поділ чоловічих і жіночих функцій на культуро- та природотворчі
відповідно. Загальноприйнятими були твердження про вторинність жіночого письма як такого, що
є маргінальним і маловартісним. Вдало таку ситуацію ілюструє вислів Надії Лохвицької, відомої
під псевдонімом Теффі: „Жінки-письменниці часто обирають собі чоловічий псевдонім. Це дуже
розумно й обережно. До жінок прийнято ставитись з легкою усмішкою і навіть недовірою” [10].
Недовірливе ставлення до жіночої творчості повсякчас панувало і в українському письменстві,
де„небуломісцядляосмисленняекзистенційногодосвідужінки”[9].Просякнутапатріархальними
тенденціями фалоцентрична культура, як вважає О. Забужко, не залишала жінкам простору
для самовираження. Тому обрання чоловічого псевдоніму мало врівноважити можливості,
„легітимізувати” жінку-автора в чоловічій культурі [8, с. 79].
В умовах оновлення суспільної моралі кінця ХІХ – початку ХХ століття закономірним є
утвердженняемансипаційнихнастроївуавтороктогочасу. Зокрема,ґендерніпоглядиОлександри
Судовщикової продемонстровано в статті „Справа вищої жіночої освіти”, написаній 1908 року, коли
письменниця брала участь у роботі товариства допомоги трудящим жінкам, основною ідеєю якого
було відстоювання права жінок на професійну реалізацію [4]. Визначаючи свою позицію з цього
питання, авторка сміливо закидає Державній думі цілковиту індиферентність з приводу рівня
вищої освіти жіноцтва, яку письменниця вважала вкрай важливою для самореалізації. В цей час
емансипатка починає „руйнувати горизонт сподівань тих непересічних чоловіків, в оточенні яких
8. „47”. 2013. № 1 „47”. 2013. № 114 15
перебувала, порушувати норми, обов’язкові для „доброчесної” жінки” [1, c. 28].
У своїх інтимних мемуарах „Хаос” Олександра Судовщикова неодноразово чітко висловлює
думки про ґендерний паритет і відкидає ідею вторинності жіночої долі, наголошує на соціальній
незалежності жінки від чоловіка. Однак, парадоксальним в такому світлі постає вибір авторкою,
схильної до підтримання емансипаційних настроїв, чоловічого псевдоніма-маски „Грицько
Григоренко”. Вірогідно, були й інші причини утвердження такого творчого імені.
Слід наголосити на тому, що по-іншому увійшла в літературу під прибраним іменем найкраща
подругаОлександриСудовщикової –ЛесяУкраїнка. Відомо, що ще 1873 року дядькоЛесі, Михайло
Драгоманов, бажаючи підкреслити свою етнічну приналежність, позначав свої твори псевдонімом
„Українець”. Олена Пчілка запозичила для доньки цей псевдонім, але зберегла ґендерну
ідентичність юної поетеси, яка крізь все життя пронесла своє творче ім’я жіночого роду.
Традиційно обрання Судовщиковою чоловічого псевдоніма пов’язують із тенденцією,
започаткованоювукраїнськулітературуМаркомВовчком.НадумкудослідникаР.Чопика,псевдонім
Марії Вілінської не лише приховував стать авторки, але й скорочував відстань між письменницею
дворянського походження та читачем „з народу” [12]. Очевидно, саме з такою метою Олександра
Судовщикова замінила своє справжнє ім’я, зважаючи на переважно народницьку тематику її
творів. Проте відомо, що літературне ім’я „Марко Вовчок” створене на основі прізвища чоловіка
письменниці (Маркович), натомість постать, наслідуючи яку обрала творче ім’я Судовщикова,
для дослідників залишалась інкогніто. Відтак розслідування історії прибраного імені Олександри
Судовщикової є своєрідним „інтелектуальним детективом”.
Дослідивши багатство літературної псевдоніміки ХІХ століття, можна висунути гіпотезу про
використання письменницею творчого імені, яке, виявляється, існувало й раніше. Під псевдонімом
„Грицко Григоренко” ще у першій половині ХІХ століття в російській літературі виступав
представникдинастіїКушельових-Безбородьків.Цейрідтіснопов’язанийзукраїнськимивитоками
представників еліти Російської Імперії. В його історії переплетені імена графа К. Розумовського та
генерала-фельдмаршала М. Рєпніна, князя М. Рєпніна-Волконського, князів Безбородьків.
ГригорійКушельов-Безбородько(20.01.1832–07.05.1870)–репрезентанткультурногопрошарку,
відомий своєю різнобічною діяльністю, і, зокрема, українофільськими пріоритетами. Громадський
діяч, граф-меценат, статський радник – це далеко не всі грані особистісної реалізації Безбородька.
Варто зазначити, що бабуся Григорія була останньою представницею роду Безбородьків, і
її син, Олександр Кушельов, свідомо замінив прізвище, таким чином підкресливши спадковий
зв’язок з українським корінням роду. Вплив на світоглядну самоідентифікацію Григорія Кушельова-
Безбородька могла мати також його тітка, княжна Рєпніна, приятелька й шанувальниця Тараса
Шевченка. Відомий добродій-гуманіст, один з організаторів культурного життя, Григорій
Олександрович утримував дитячий притулок і жіночу богодільню, був почесним попечителем
Ніжинського юридичного ліцею. Пізніше історико-філологічний інститут у Ніжині отримав
ім’я Безбородька. Григорій Кушельов-Безбородько видав книжку „Лицей князя Безбородко”,
подарував цьому навчальному закладові рукописи М. Гоголя та низку копій відомих портретів.
Особливий піїтет Григорій мав до літератури. Відомо, що граф підтримував зв’язки з
Олександром Дюма, якого 1858 року запросив до Росії. Під час цієї подорожі французький
письменник гостював на дачі Кушельова-Безбородька в Полюстрові. Значний внесок зробив
Григорій Кушельов у розвиток друку закордоном, виділивши 1860 року кошти на розвиток „Вільної
російської друкарні” в Лондоні. Як меценат, він неодноразово влаштовував тижневі літературні
обіди за участі письменників Петербурга [11].
Григорій Кушельов-Безбородько – один із видавців журналу „Русское слово” (1859–1866). В
публікаціях, ініційованих ним для друку в часописі, він засвідчив інтерес до української літератури.
1860 р. в журналі було надруковано рецензії російських поетів М. Михайлова та Д. Мордовцева на
„Кобзар”Т. Шевченка, подано переклад поеми „Катерина” й відомості про життєвий шлях поета.
Окрім того, Кушельов-Безбородько мав літературний хист, що доводить видання графом
книжки нарисів і оповідань „Очерки и рассказы”. У ній письменник друкує текст віршаТ. Шевченка
„Заворожи мене волхве…”, що підтверджує інтерес автора до української національної культури.
У прозі письменника неодноразово цитуються рядки Шевченка або трапляються алюзії на них. У
творі „Сказочник:Отрывок из путевых записок Грицки Григоренко” (1856) автор вперше, обігравши
своє ім’я Григорій, використав псевдонім, який згодом закріпився за ним.
Та чи існує зв’язок між псевдонімами Кушельова-Безбородька і Судовщикової?
Щоб відповісти на це питання, слід згадати про родинні зв’язки Судовщикових з сім’єю
Безбородьків. З праці О. Косач-Кривинюк „Леся Українка. Хронологія життя і творчости” відомо,
що Євген Васильович, батько Олександри, мав за родичів заможний рід Безбородьків і вважався
власником Безбородькового хутору. Зазначимо, що Євген Судовщиков був знаний як педагог,
коло інтересів якого складали, насамперед, російська та українська мови. Він активно виступав за
укладанняукраїнськогословника,напочатку60-хрр.ініціювавроботугрупикиївськихгромадівців
надграматикоюукраїнськоїмови.Неменшийнахилвінмавідолітератури,щозасвідчуєвидане1863
р. „Пособие при преподавании истории русской словесности”. Зважаючи на те, що граф Кушельов
був меценатом Ніжинського ліцею, де вчителював Євген Васильович і вчилася його майбутня
дружинаАнна Хойнацька, вірогідними були професійні контакти міжСудовщиковими та Григорієм
Кушельовим-Безбородьком. Ймовірно, Олександра в дитинстві спілкувалась з графом (Кушельов-
Безбородько помер, коли дівчинці було три роки), і, безумовно, пізніше була ознайомлена з його
творчістю та громадською діяльністю, що й зумовило використання вже оприявленого творчого
імені „Грицько Григоренко”.
Вартонаголосити,щоГрицькоГригоренко–неєдинеприбранеім’яОлександриСудовщикової�.
Відомо, що останню свою п’єсу „Отчего?”, яку планували поставити 1904 року в Петербурзі, вона
підписала псевдонімом Александрович, що, мабуть, маркувало її відмову від народницького
вектору в літературній творчості та зумовлювалось, власне, іменем письменниці. Це творче
ім’я, на відміну від попереднього, не дає чіткого уявлення про стать автора, однак очевидно,
що письменниця ще відчувала необхідність ґендерного маскування: трактований як прізвище
псевдонім „Александрович” підходить обом статям.
Отже, псевдонім Олександри Судовщикової є одним із прикладів певної літературної
містифікації, оскільки авторка свідомо використала творче ім’я іншого письменника (Григорія
9. „47”. 2013. № 1 „47”. 2013. № 116 17
Кушельова-Безбородька). Історія саморепрезентації Олександри Судовщикової на літературній
сцені потребує подальшого дослідження (особливо перспективними вбачаємо студії контактів між
Судовщиковими і Кушельовим-Безбородьком).
Проте варто пам’ятати, що творчий доробок письменниці, яка дебютувала під псевдоіменем
Грицько Григоренко, складають не лише народницькі оповідання. Її розмаїту за стилем і темарієм
малу прозу доповнюють сім драматичних творів, низка віршів та мемуари „Хаос”, причому
літературна спадщина авторки представлена українською і російською мовами. Постать
письменниці значно ширша за її псевдонім, тому ім’я Олександри Судовщикової слід вважати
самодостатнім у літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ століття.
Література
1. Агєєва В.Чоловічий псевдонім і жіноча незалежність [М. Вовчок] / В. Агеєва // Слово і час. – 2002. – №4. – С. 27–33.
2. БудугайА.ДопитанняпродуховнийсенсіменітапсевдонімаГригоріяСковороди:(наматеріалісковородинознавчихпраць
Григорія Верби) /А. Будугай // ГригорійСковорода – джерело духовної величі та сучасність: наук. мат. Переяслав-Хмельницький 10-
11-12-х Сковородинівських читань / [гол. ред. Коцур В.]. –Тернопіль, 2007. – С. 401–409.
3. Булгаков С.Сочинения в двух томах.Том второй.Философия имени. Икона и иконопочитание /С. Булгаков – М: Искусство;
СПб: Инапресс, 1999. – C. 13–175.
4. Григоренко Г. Избранные произведения / Вибрані твори (на украинском языке) / Г. Григоренко. – К.:Держлітвидав України,
1959. – 496 с.
5. Ґендерна перспектива / Упоряд. В. Агеєва. – К.: Факт, 2004. – 256 с.
6. Ольшевський І. Леся Українка. Містика імені й долі / І. Ольшевський. – Луцьк: ВМА „Терен”, 2005. – 68 с.
7. Павличко С. Дискрус модернізму в українській літературі: Монографія / С. Павличко. – К.: Либідь, 1999. – 447 с.
8. Павличко С. Фемінізм / С. Павличко. – К.: Основи, 2002. – 322 с.
9. Стус Д.Оксана Забужко: „В українській культурі не було місця для осмислення екзистенційного досвіду жінки...” /Д. Стус //
Дзеркало тижня. – 2003. – 1–7 лют. – С. 19.
10. Тэффи Н. А. Рассказы.Сост. Е.Трубилова. / Н. Тэффи. –[Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://ocr.krossw.ru/
html/teffi/teffi-psevdonim-ls_1.htm.
11. Усенко П. Кушельов-Безбородько Григорій Олександрович / П. Усенко. –[Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті:
http://history.org.ua/indexold.php?l=EHU&verbvar=Kushelov_Bezborodko_G.
12. Чопик Р. Вовчок / Р. Чопик // Слово і час. – 2007. – № 8. – С. 3–14.
Золовкіна Вероніка
Семантична класифікація антропонімічних
топонімів Автономної Республіки Крим
На території Криму значна кількість сучасних сільських назв має антропонімічне походження.
Одним із найкращих підходів до класифікації власних назв є історичний та почасти етимологічний
коментар, який дає змогу дізнатись про причину найменування топоніма, визначити ймовірний час
постання конкретної назви, з’ясувати її етнічну належність за тими мовними законами, які в назві
відбито. Слід наголосити, що якоїсь особливої
ономастичної етимології немає. Оскільки той чи
інший онім утворюється здебільшого на основі
певної загальної назви, то його походження
відповідно з’ясовуємо в межах загальної
етимології.
В ономастиці немає універсальної
класифікації сільських назв, тому будь-який
поділ завжди умовний.
Досліджуючи антропонімічні топоніми
Криму можна поділити їх на назви, надані за
родом діяльності людини.
Антропонімічні топоніми за військовим
фахом (5, 5 % від загальної кількості одиниць):
Воробйове – село Сакського району
Автономної Республіки Крим. Засноване село
1865року.Радянськувладувставленоусічні1918року.В1945роціселоперейменованеуВоробйове
на честь колишнього секретаря євпаторійського райкому партії, а в роки Великої Вітчизняної війни
– політпрацівника, батальйонного комісара М. В. Воробйова, який загинув у боях за Батьківщину.
Денисівка – село Сімферопольського району Автономної Республіки Крим. Назву село дістало
від імені К. Д. Денисова, льотчика-винищувача, Героя Радянського Союзу.
Кочергіне – село Бахчисарайського районуАвтономної Республіки Крим.До 1948 року с.Отеш-
Ели, у спорожнілі будинки завезли переселенців з Орловської та Боярської областей. 18 травня
1948 року погоджено з указом Президіума Верховної Ради РРФСР, село Отеш-Ели перейменовано
в Кочергіне, в пам’ять військового льотчика, майора Кочергіна, який загинув в 1944 році у районі
села.
Миколаївка – селище міського типу в Сімферопольському районі Автономної Республіки
Крим. Засноване українськими та російськими переселенцями у 1858 році, статус смт з 1988 року.
ОсновоположникМиколаївкиуXIXстоліттібуввідставнийматрос-бомбардир,учасникСинопського
бою і першої оборони Севастополя – Андрій Григорович Бобир. Нахімовському матросу вдалося
випросити у царя дозвіл ділянку для поселення для себе і товаришів-ветеранів Чорноморського
флоту. Колишні матроси восени 1858 року спорудили на березі моря, біля джерела Миколов ключ,
землянки, поклавши початок села з назвою Миколаївка.
Новожилівка – село Білогорського районуАвтономної Республіки Крим. Засноване село в 1864
році. Назву село отримало на честь Героя Радянського Союзу жителя Поволжя Л. І. Новожилова,
який проявив героїзм у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками на кримській землі.
Самохвалове – село Бахчисарайського району Автономної Республіки Крим. До 1948 року с.
Шакул. 18 травня 1948 року за наказом Президіума Верховної Ради РРФСР, селищу надали нове
ім’я на честь уродженця села Героя Радянського Союзу, льотчика Миколи Самохвалова.
Тургенівка – село Бахчисарайського району Автономної Республіки Крим. До 1945 року с.
10. „47”. 2013. № 1 „47”. 2013. № 118 19
Теберті.Розташованевцентрірайону.Післятогояккримськітатарибулидепортовані,вспорожнілі
домівки завезли переселенців з Боярської області. 21 серпня 1945 року за наказом Президіума
Верховної Ради РРФСР, Теберті перейменовано в Тургенівку на честь льотчика, майора Павла
СтепановичаТургеніва, який загинув при визволенні Криму в районі села.
Фрунзе – село Сакського району Автономної Республіки Крим. Назване на честь Михайла
ВасильовичаФрунзе–революціонеа,радянськогодержавногоівійськовогодіяча,одинзнайбільш
великих військовокомандувачівЧервоної Армії під час Громадянської війни.
Чапаєве – село Красногвардійського району Автономної Республіки Крим. До 1948 року
с. Нейшпрацунг. 18 травня 1948 року за наказом Президіума Верховної Ради РРФСР, село
перейменували уЧапаєве. Можливо, на честь військового діяча періоду Громадянської війни В. І.
Чапаєва.
Чапаєвка – село Советського району Автономної Республіки Крим. До 1945 року с. Черкез-
Тобай. Скоріш за все село назване на честь військового діяча періоду Громадянської війни В. І.
Чапаєва.
Щербакове – село Красногвардійського району Автономної Республіки Крим. До 1948 року
с. Мурзалар-Кемельчі. 18 травня 1948 року за наказом Президіума Верховної Ради РРФСР, село
перейменоване на честь радянського державного діяча, генерала полковника А. С. Щербакова.
Антропонімічні топоніми за літературним фахом 2 %:
Вересаєве – село в Сакському районі Автономної Республіки Крим. До 1948 року с. Комзетівка.
Селище отримало таку назву на честь російського радянського письменника Вересаєва Вікентія
Вікентійовича, справжнє прізвище Смідович.
Некрасівка – село Бахчисарайського району Автономної Республіки Крим. До 1945 року с.
Голюмбей. 21 серпня село перейменували у Некрасівку, скоріш за все на честь російського поета
М. О. Некрасова.
Пушкіне – село Красногвардійського району Автономної Республіки Крим. До 1948 року с.
Царкевичі.18травня1948рокузанаказомПрезидіумаВерховноїРадиРРФСР,селоперейменуване
у Пушкіне на честь російського поета, драматурга та прозаїка О. С. Пушкіна.
Чехове – село Роздольнецького району Автономної Республіки Крим. До 1948 року с. Агай.
18 травня 1948 року за наказом Президіума Верховної Ради РРФСР, село Агай перейменували в
Чехове на честь російського письменника А. П.Чехова.
Антропонімнімічні топоніми за дворянським родом 1 %:
Воронцівка – село Красноперекопського району Автономної Республіки Крим. Вперше
відомості про поселення зустрічаються на карті 1842 року, як хутір графа Воронцова. Тож і село
назване на честь царської сім’ї.
Зибіни – село Білогірського району Автономної Республіки Крим. До 1948 року с. Аргинчик.
18 травня 1948 року погоджено з указом Президіума Верховної Ради РФСР, село Аргинчик
перейменоване у Зибіни, скоріш за все, на честь російського дворянського роду ( XIV – XVII ).
Антропонімні сільськи назви за іншими професіями 2 %:
Войкове – село, розташоване на території Ленінського району Автономної Республіки Крим.
До 1945 року с. Катерлез. У серпні 1945 року перейменовано у Войкове, на честь відомого
революціонера і радянського дипломата П. Л. Войкова – уродженця Керчі, який загинув на посту
від рук білогвардійців.
Іванівка–селоСакськогорайонуАвтономноїРеспублікиКрим.До1858рокус.Комишли.Землю
населяли кримські татари, але покинули село під час другої хвилі еміграції в середині XIX століття.
Після чого воно було засноване Іваном Трибратом – селянином із Полтавщини, його ім’ям воно і
назване.
Клепініне – село Красногвардійського району Автономної Республіки Крим. Засноване в
50-х роках XIX століття. У 1925 році тут була відкрита обласна дослідницька станція рільництва.
Директором її став Н. Н. Клепінін, ім’ям якого пізніше назване село.
Щолкіне – місто в Ленінському районі Автономної Республіки Крим, що розташоване на сході
півострова, на березіАзовського моря. Засноване в жовтні 1978 року як селище будівельниківАЕС.
Назване не честь Кирила Щолкіна, радянського фізика-ядерника.
Ускладнив наше завдання класифікувати відібрані одиниці за родом діяльності людини той
факт, що не всі назви можна простежити за словниками: у значної кількості одиниць наведений
лише час перейменування, але не причина. До таких назв належить 14, 5 % від загальної кількості
одиниць. Наприклад:
Антонівка – село Джанкойського району Автономної Республіки Крим.
Борисівка – село в Ленінському районі Автономної Республіки Крим. До 1948 року с. Суін-Ели.
Вікторівка–селоБахчисарайськогорайонуАвтономноїРеспублікиКрим.До1948рокус.Кучук-
Яшлав. 18 травня 1948 року за наказом Президіума Верховної Ради РРФСР, село перейменували у
Вікторівку.
Дмитрівка – село Джанкойського району Автономної Республіки Крим.
Купріне – село Сімферопольського району Автономної Республіки Крим. До 1948 року село
Узкасти. 18 травня 1948 року за наказом Президіума Верховної Ради РРФСР, село перейменували
в Купріне.
Максимівка – село Роздольненського району Автономної Республіки Крим. До 1945 року Атай-
Німецький. 21 серпня 1945 року перейменували у Максимівку.
Мітяїве – селоСакського районуАвтономної Республіки Крим. До 1948 року с. Новий Карагурт.
Петрівка–селоСімферопольськогорайонуАвтономноїРеспублікиКрим.До1948рокус.Верхній
Джабач. 18 травня 1948 року за наказом Президіума Верховної Ради РРФСР, село перейменували
у Петрівку.
Симоненко – село Красногвардійського району Автономної Республіки Крим. До 1948 року
с. Ельгери-Аблам. За наказом Президіума Верховної Ради РРФСР від 21 серпня 1945 року, село
перейменоване у Симоненко.
Тимошенко – село Красногвардійського району Автономної Республіки Крим. До 1948
с. Озенбаш. За наказом Президіума Верховної Ради РРФСР від 21 серпня 1945 року село
перейменоване уТимошенко.
Уткіне – село Красноперекопського району Автономної Республіки Крим. До 1948 року с.
Кучук-Бустерчі. За наказом Президіума Верховної Ради РРФСР від 18 травня 1948 року село
перейменоване в Уткіне.
11. „47”. 2013. № 1 „47”. 2013. № 120 21
Виявлення специфіки, яка нас цікавить, потребує значної роботи в архівах, що не входило до
завдань цієї статті.
Отже,назвинаселенихпунктів(ойконімів)відбиваютьрізніхронологічнішари,вонисвідчатьпро
наступністьнаселення.Семантичнийаналізантропонімихтопонімівзасвідчив,щоназвинаселеним
пунктам переважно давалися за визначними військовими діячами, а отже можна стверджувати, що
військове минуле посідало чільне місце в аксіології тих, хто перейменував автентичні назви.
Ойконіми представлені поширеними східнослов’янськими типами словотворення. Значну
частину ойконімв утворено шляхом суфіксації.
Література
1. Вербич С. О. Українська ономастика: перспективи розвитку /С.О. Вербич // Українська мова. – 2010. № 3. . – С. 73 – 80.
2. Вербич С. О. Внутрішня реконструкція як базовий принцип у системі аналізу знімного матеріалу /С. О. Вербич // Українська
мова. – 2002. № 2. – С. 59 – 67.
3. Лучик В. В. Принципи й критерії номінації та відновлення історичних назв у топонімії України / В. В. Лучик // Українська
мова. – 2009. № 4. – С. 28 – 33.
4. ТараненкоО. О. На теми сучасної української ономастики /О.О.Тараненко // Мовознавство: Науково-теоретичний журнал.
– 2007. № 1. – С. 6 – 22.
5. КулаковскийВ.М.ИсториягородовиселУССР/Редкол.:Л. Д. Солодовник,Н. В. Багров,В. И. Балахонов,В. А. Бобашинский,
Л. И. Волошинов, А. А. Глазачев, О. И. Домбровский, Н. К. Качан, П. В. Качанов, И. П. Кондранов. – Харьков: Главная редакция
украинской советской энциклопедии академии наук УССР, 1974. – С. 623.
Пастушко Надія
Знакова парадигма драматичного етюду
Лесі Українки „Йоганна, жінка Хусова”
Заостаннідесятиліттявлітературознавствідедалічастішевикористовуєтьсяміждисциплінарна
взаємодіяметодівтапідходівдоінтерпретаціїхудожніхтекстів.Зокрема,актуалізуєтьсясеміотична
методологія, яка відзначається синтетичним характером та дозволяє якнайповніше розкрити
знакову та кодову систему літературного тексту. Літературознавча семіотика набуває свого
розвитку в другій половині ХХ століття, репрезентована в працях представників французької,
тартусько-московської, американської шкіл.
Найбільш авторитетними в літературознавстві на сьогодні є праці Р. Барта, А. Греймаса,
Ю. Лотмана,Ц. Тодорова,Р. Скоулза.Літературознавчасеміотикапослуговуєтьсятакимипоняттями
як знак, дискурс, код, текст, сеімозис, семіосфера, комунікація тощо. Інтерпретація художнього
тексту в семіотиці постає передусім як процес дешифрування знаків та визначення основних кодів.
Центральне місце в літературознавчій семіотиці займає поняття тексту. Текст для Р. Барта
співвідносний зі знаком, що об’єднує у собі одне денотативне та ціле сузір’я конотативних
значень. На думку дослідника, інтерпретувати текст – „зовсім не означає наділяти його певним
конкретним змістом, але, навпаки, зрозуміти його, як утілену множинність” [1; с. 21]. Ю. Лотман
під художнім текстом розуміє „багатомовний
устрій зі складними і нетривіальними стосунками
між субтекстами (структурними аспектами,
які висвітлюються на тлі якої-небудь однієї
мови)” [6, с. 27]. Літературознавець розглядає
літературний текст як багато закодований, і
вводить поняття семіосфери, тобто семіотичного
простору, в який повинен бути занурений будь-
який текст, задля того, щоб здійснити смислову
активність. Ю. Лотман аналізує художній текст
як впорядковану систему знаків і звертає увагу
на те, що будь-який знак, перебуваючи у тексті,
може набувати зовсім нових значень.
Безпосередньо, художній текст, як система
знаків із семіотичної точки зору передбачає
певну закодованість. Класифікацію базових кодів
літературного тексту запропонували Р. Барт у своїй праці „S/Z”, У. Еко у праці „Відсутня структура”
та інші. Таким чином, текст, що становить собою послідовність знаків, символів, які утворюють
складне ціле, приховуючи багатоманітні коди, спроможний трансформувати отримувану
інформацію і створювати нову.
Творчість Лесі Українки відзначається застосуванням багатомовної символіки, наявністю
розмаїттям кодів, багатоголоссям, яке неможливо звести до єдиного потрактування. Саме
тому перспективним є застосування семіотичної методології у досліджені творчого доробку
письменниці. Аналізові знакової системи поезії та драматургії Лесі Українки, присвячені праці
українських літературознавців П. Білоуса, С. Кочерги, Н. Малютіної, У. Михайляк. Проте, поза
увагою дослідників досі залишається семіосфера драматичного етюду письменниці „Йоганна,
жінка Хусова”.Частково торкається аналізу архітектурних знаків тексту у своїй статті „Архітектурні
знаки в культурософських текстах Лесі Українки” С. Кочерга, з ґендерного аспекту розглядає
образи Хуси та Йоганни О. Забужко, з феміністичного погляду трактує образ Йоганни В. Агеєва,
як репрезентацію суспільного конфлікту досліджує драматичний етюд Л. Масенко, однак знакова
парадигматекстудраматичногоетюдупотребуєстудіювання.Метоюстатті євисвітленняосновних
знаків, що репрезентують образ головної героїні твору – Йоганни.
Драматичний етюд „Йоганна, жінкаХусова” містить чимало багатозначних пластів. Знаковим є
вжезаголовоктвору,вякомувідбиваєтьсяхудожняконцепціятексту.Чималозаголовківдраматичних
творів Лесі Українки за своєю ознакою є антропоцентричними. На думку В. Мержвинського,
„заголовки-імена репрезентують центральну постать твору, яка найчастіше виражає провідну
ідею” [7, с. 35]. Стрижневою фігурою драматичного етюду є Йоганна – постать цілком історична.
Йоганна (Іванна), дружина Іродового урядника (за Лесею Українкою – приставника) Худзи, –
згадується в Євангелії від Св. Луки 8.3. Вона є однією з тих жінок-мироносиць, які були зцілені від
