.

1. Ригачин Микола Іванович
Живе у селі і пам’ять про Героя Радянського Союзу Миколу
Івановича Ригачина, який в боях за польське місто Ключборк повторив
подвиг Олександра Матросова.
Ригачин МиколаІванович народився 19 травня 1919 року в селі Задня
МедвежегорськогорайонуКарельськоїАвтономної республіки(Росія) в сім’ї
селянина. Мати померла, коли хлопчикові виповнилося 2 роки. Батько
одружився вдруге, але теж помер у 1938 році Освіта – початковашкола. Хоча
хлопчик з дитинства мріяв про небо і хотів стати льотчиком, та цій мрії не
судилося здійснитися, оскільки йому доводилося важко працювати, аби
доглядатиза хворими дідусем та бабусею, у яких він жив після смерті батька.
У Миколи були ще старший брат Яків, теж учасник війни, та сестра Наталя.
В Радянській Армії з 1939 року, службу відбував у Білорусі. У перший рік
Великої Вітчизняної війни воював у складі славнозвісної 12-ї армії, яка
потрапила в оточення під Уманню.
Бійці вибиралися з німецького котла групами. Боєприпаси давно
скінчилися, а вони, як на гріх, весь час натикалися на німецькі танки та
піхоту. У одному з нерівних боїв, солдати потрапили у полон, Ригачин
отримав поранення в руку. Ось як це було.
…Той бій на Черкащині практично нічим не вирізнявся з-поміж
багатьох інших. Хіба що своєю короткочасністю і похмурою приреченістю –
після жорстокоїтанкової атаки від взводу, в якому служив рядовий Ригачин,
лишилося кілька солдат. Миколі і його другу Сашкові Любченку вдалося
втекти буквально з-під носа в окупантів, але, завернувши за якийсь
напіврозвалений сарай, хлопці несподівано зіткнулися з гітлерівцями, котрі
мирно, наче щойно й не було стрілянини, збирали яблука. Німці спочатку
перелякано витріщилися на двох радянськихвояків, а потім, збагнувши свою
чисельну перевагу, вдоволено й сито зареготали. Микола ж із Сашком,
переглянувшись, похмуро побрели назустріч долі, що тьмяно виблискувала
на сонці "шмайсерами" і хрестатими касками.
Перед війною поблизу Умані виріс чималий цегляний завод. Глину для
випалювання цегли брали тут же, неподалік. З часом ями, викопані
добувачами глини, злилися в одну. Влітку ж 41-го гітлерівці перетворили
кар’єр на своєрідний концтабір. Простіше кажучи, зігнали в "Уманську яму"
військовополонених, а на горі, по той бік колючого дроту, поставили
сторожу з кулеметами.
Щоранку біля німецьких вартових вишиковувалася довжелезна черга.
Люди з усіх-усюд сходилися сюди, хто – з надією знайти рідних, а хто – і без

2. ніякої надії, просто допомогти нещасним хоча б окрайцем хліба. Фашисти на
перших порах "милостиво" дозволяли кидати їжу в натовп, що ворушився,
стогнав і плакав унизу. А одного разу дочекалися, поки довкола ями
зберуться люди і, зненацька, вдарили по них з кулеметів.
Гітлерівці відбирали найвитриваліших полонених (за принципом – хто
вижив) і гнали їх до найближчої залізничної станції розвантажувати вагони.
Тут і з’явилася нагода втекти. Микола й Сашко пішли у степ. Голодні,
зморені, ледве дочвалали до якогось села, де старенька бабуся (навіть імені її
не запам’ятали, настільки були виснажені) нагодувала хлопців і,
благословивши й тамуючи пекучі сльози, вказала дорогу до Злинки.
Пізно вночі, постукав Микола до віконечка маленької української
хатинки, що стояла на краю села Злинки. Їм відкрила молода гарна дівчина
Уляна, нагодувала, зібрала у дорогу торбинку та й не хотіла відпускати,
кругом же німці, нікуди їм іти. Та друзі попрощалися і пішли далі, бо
прямували вони на Чернігівщину до Санька. На другий день хлопці
переховувалися у лісі. Микола лежав, а Сашко пішов по ягоди. Несподівано
почувся гуркіт колес і пролунав постріл. Це Санька потрапив під кулю
поліцаїв. Дуже важко було Миколі прощатися з "Любушкою", якого так
називав. Закопав у лісі, а далі йти нікуди. Згадав про Уляну та й повернувся
до знайомої хатинки.
…Ульяна избегалась вся, под глазами круги – не спит четвертую ночь.
Плохо ему. Поит настоем из васильков, наперстянки, чебреца. По утру
липовым чаем с гречишным мёдом. Порой с трудом разожмёт она зубы
Николаю, просит его, молит, а он как немой. Горит огнём, мечется. Потеет
страшно – простыни с сурового полотна, которые стелит ему Ульяна, надо
менять через полчаса, а самого лихорадит.
Призвала Ульяна бабку Агафью, лучшую на селе шептуху.
Та развела в маленьком корытце воды, влила туда что-то из черного
пузырька, долго крестила ту воду, опускала три пальца, кропила Николая.
Потом подсела к нему на лежанку, взяла его жаркую руку, дула на неё,
щекотала, приговаривала непонятное.
– Хворь из него выходит,– сказала твердо Агафья и приказала рассыпать
на печи чуть волглую рожь и положить на неё Николая.
– Да паром над картохлею не забудь прогреть, – напомнила она Ульяне
уже на улице. От десятка яиц – приготовленной ей платы – отказалась
наотрез. Затащить Николая на печку помогла Федора Алексеевна, соседка
Ульяны.
– А если узнают?

3. – Была уже у старосты, уговорила. Сказала – на курсах полеводов
встретились весной, ну и вот теперь только приехал, жить будет.
– А коль уйдёт?
–Куда он пойдёт? Товарища у него немцы убили, а про фронт и не
слыхать…"1.
Одужав Микола аж взимку. Та як не намагалася Уляна з ним говорити, а
він весь час мовчить, її зовсім не слухає, тільки у віконце дивиться, дивиться.
Потім потроху почав розповідати про далеку Карелію, про багаті ліси, про
рибу в чистих озерах, та про те, як мріяв про парашути. Про Кузьмича-
моториста, який навчив тренуватися, займатися спортом.
…Три доби йшов сильний сніг. За наказом коменданта усіх місцевих
жителів, а з ними і Миколу погнали розчищати залізничну колію. Там він і
познайомився з вчителькою Зоєю та Львом Петровичем, який наче б то знав
партизана. Старенький вчитель пообіцяв допомогти влаштувати зустріч
Миколі, але тільки навесні. Коли зійшов сніг, Уляна пішла до нього та
принесла Миколі погану звістку – убили того хлопця. Вона знала його, це був
Мельников, секретар партосередку колгоспу.
Весь час перебування у селі Ригачин думав про помсту, про те, як він
буде бити ворога, але зараз він нічого не міг зробити, залишалося лише
чекати.
Микола Олійников, як він назвався у селі, почав ремонтувати селянам
взуття. Слава про гарного чоботаря швидко рознеслася по селу. Його
запрошували чинити взуття додому. Одного разу його запросили у хату до
Івана Яриша, який згодом став Миколі найкращим другом. Саме йому
першому Микола назвав своє справжнє прізвище. Іван теж
військовополонений, окруженець. Тому їм було про що говорити. Коли
восени вони возили буряк на цукровий завод до Малої Виски, весь час
думали, як нашкодити німцям. Одного разу до них підійшов Колесніков
Григорій, який помітив і зрозумів цих двох.
– Давайте разом будемо думу думати. Це стало початком їх довгої
справжньої чоловічої дружби. Невдовзіїм таки вдалося провестипід буряком
товстий залізний уламок, а на заводі вкинути його у мийну машину, де
вертілися
здоровенні лопості. Це спричинило серйозну аварію.
На ранок у дворі Уляни з’явився поліцай, назвався Стецюком. Сказав,
що Миколу викликає сам Шевцов, начальник поліції. Шевцова не було. Лише
серед дня він приїхав на машині. Микола побачив, як з кузова зіштовхнули

4. дівчину їз закривавленим обличчям і двох чоловіків. То була вчителька Зоя.
Серце Миколи завмерло.
Його повели до Шевцова. Та мова пішла про те, що він повинен був
пошити чоботи самому коменданту Гаккелю. Але Микола відмовився
знімати мірку з ноги коменданта, сказавши, що має гарний окомір.
Комендант попередив, що перевірить через тиждень, який у нього окомір і
відпустив. Микола і не думав шити чоботи фашисту, тому Уляні довелося
відправити і заховати Миколу у сусідньому селі Гапсино (Олесандрівка). Та
цим діло не закінчилося. Поліцаї вистежили і зловили його через декілька
днів. Били шомполами, прикладами, а тоді відправили до Адабаського
табору. Потрапив туди і товариш Іван Яриш та ще декілька злинчан. Там
знайшовся знайомий поліцай, який допоміг їх звільнити і переховав у своєї
куми, у Глодосах. Незабаром вони таємно повернулися до Злинки і
переховувалися у Івана Колеснікова у ямі. Уляна приходила один раз на
тиждень. Одного разу сказала, що сьогодні летіли наші літаки з червоними
зірками. Це була найрадісніша звістка за останні 2 роки. Та Стецюк натякнув
Уляні, що знає де переховуються чоловіки, але руки марати не хоче.
Чоловікам треба було терміново міняти місце перебування і тоді сусідка
Федора з чоловіком допомогли Уляні викопати у себе за сараєм нову яму,
куди незабаром перебралися Микола та Іван.
Життя на новому місці було нелегким. Повітря не вистачало, стіни
дихали сирістю і цвіллю. Рубаха, кожух стали вологими і важкими. Кожного
ранку Микола просинався від задухи, карабкався по щаблям, роздвигав
дошки і дихав прохолодним морозяним повітрям. Іноді, вночі, за ними
приходила Федора, допомогала вилізти з ями і вела до хати. Там вони
нашвидкоруч їли, пили окріп та лізли на пічку, хоч трохи погрітися.
Одного такого ранку Микола проснувся рано і зрозумів, що його
розбудив не холод, а тихе поштовхування землі. Він ліг на підлогу і слухав
далеке гудіння. Микола розбудив Івана і вони разом, затамувавши подих,
слухали далеку канонаду.
Вночі до Злинки зайшли есесівці, вони забирали останніх чоловіків і
скот.
Навколо ще йшла стрілянина, а Уляна вже прибігла до ями. З радісним
криком вона розгрібала сіно, стягувала дошки. Микола виліз з ями, а Уляна
кинулася до нього на груди, плачучи від радості.
– Кончились наши муки, Коленька! Живы мы! Живы! Втроём жить
будем. Сыночка вырастим.
Николай стоял, пошатываясь, смотрелповерх головы Ульяны. Прямо на
них летела стайка истребителей.

5. – Наши, наши, – шептали беззвучно губы.
Село будто вымерло. Вдалеке, рядом со станцией, горел элеватор. Где-то
за горизонтом ухали пушки. На базарной площади около двох грязных
танков толпились люди. Николай вошёл в толпу, прислушался. Странное
чувство овладело Николаем. Ему хотелось подойти, обнять кого-то из них,
сказать что-то важное, главное. Он протиснулся вперёд, тронул за руку
высокого черноволосого танкиста.
– Понимаешь – нет, я из 12-й армии. Попали в окружение… Вот…
думал, не дождусь вас.
– Это вон к нему, – перебил его танкист. – Товариш капитан! – крикнул
он. – Ещё один.
Капитан влез на танк, откашлялся в кулак.
– Товарищи! Все приходят завтра в девять ноль-ноль. Вот в этом
помещении будет регистрация призывников. Он показал на дом, где
размещалась полицейская управа.
– Всем мужчинам передайте. Должны явиться без промедления…2.
Через 2 дні Микола і Іван крокували невеликою колоною до Малої
Виски.Уляна йшла поруч, важко ступаючи, але не подавала вигляду, що
втомилася.
В Малій Висці їх не затримали. Вийшовши з двору військомату вже
трохи більшою колоною, чоловік 300, вони під командуванням капитана
закрокували на захід на переформировку. Перед відправкою було прощання.
Микола глянув на свою кохану Уляну. Вмить її обличчя стало сірим, впали
очі. Вона повалилася йому на груди.
– Пусть бы уж дочка была, не провожать бы на войну! Без рук, без ног
приму, только б живой, – невнятной скороговоркой шепчет Ульяна. – Без
рук, без ног…
– Ну будет, будет. К тебе возвращусь. Прежде к тебе, а потом решать
станем. Может, здесь, а может, поедем на озёра наши.
– Смирно! Напра-во! Шагом арш!
Колоннатронулась. Закачались спины. Тяжело ступает множество ног3.
У селі Валігоцово їх розмістили у великій школі. Тут Микола Побачив
Григорія Колеснікова, а ще через два дні, після важкої розмови з майором,
друзі були зараховані до 287-го полку 95-ої гвардійської дивізії і не
розлучалися до самої Польщі. Вони розуміли, що з них окруженців, будуть
питати окремо, кожному тепер за 3-х воювати треба. Перед відправкою на
фронт видали нові автомати та одяг.

6. Приїхав командир полку підполковник Єрьомин.
– Вы вливаетесь в славный 287-й полк. Это почётное звание мы
заслужили в боях за Сталинград. Мы стояли насмерть, мы громили
фельдмаршала Паулюса. Мы освобождали легендарный тракторный завод.
Но за победы мы платили самым дорогим – кровью. Сотни людей погибли
освобождая родные села и города, освобождая вас. Докажите в боях своим
товарищам, что они не ошиблись, принимая вас в ряды непобедимых
гвардейцев4.
На початку серпня, після завершення Яссо-Кишинівської операції 287-й
полк з Румунії був перекинутий до Польщі і прямо з маршу розпочав штурм
Вісли. Зав’язалися жорстокі бої.
Ключборк – невеличке містечко Опольської Селезії, розташоване над
спокійно пливучими водами Стобрави. У січні 1945 року солдати братніх
армій принесли йому свободу від окупантів, в здобутті якої загинув Микола
Ригачин.
Так дійшов він до Горної Селезії і нарешті до міста з німецькою назвою
Крайцбург, не знаючи, що воно буде кінцевим етапом його далекої
"подорожі".
З наградного листа-представлення до присвоєння звання Героя СРСР на
розвідника 287–го гвардійського стрілецького полку 95-ої гвардійської
Полтавської стрілецької дивізії 5-ої гвардійської армії гвардії рядового
Ригачина Миколу Івановича:
"21 января 1945 года во время боёв за г. Крайцбург он первым проник в
город и, захватив трёх контрольных пленных, доставил их в штаб. После
этого вместе с пехотой пошёл в атаку и первым ворвался в дом,
превращённый немцами в сильно укреплённый узел сопротивления.
Гранатами и пулемётным огнем уничтожил 13 гитлеровцев и сам был ранен,
но не ушёл с поля боя, а продолжал вести бой впереди боевых порядков
наступающей пехоты. На перекрёстке улиц, в подвальном этаже каменного
здания немцы установили пулемёт и через узкое отверстие вели сильный
огонь, не давая возможности продвинуться нашей пехоте. Тов. Ригачин
скрытно пробралсяк каменному зданию и, не имея возможности уничтожить
вражеский пулемёт гранатами или из автомата, своим телом закрыл
отверстие, из которого строчил немецкий пулемёт. В это время батальйон
стремительно продвинулся вперёд, и сопротивление немцев было сломлено.
Своей геройской смертью т. Ригачин обеспечил выполнение боевой задачи
по взятию крупного опорного пункта немцев. Достоин присвоения звания
Герой Советского Союза – посмертно".