Драгоманов Михайло Петрович - український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Біобібліографічний нарис присвячений 180-річчю від дня народження М. П. Драгоманова, допоможе учням шкіл, а також усім тим, хто цікавиться видатними діячами нашої країни.

1. Відділ культури Дарницької районної в місті Києві
державної адміністрації
Централізована бібліотечна система Дарницького району
Бібліотека ім. Миколи Руденка
Нащадкам залишить правду
(До 180 річчя від дня народження М. П. Драгоманова)
Біобібліографічний нарис
Київ, 2021

2. 2
УДК 929(477)
Н 61
Нащадкам залишить правду : біобібліографічний нарис до
180-річчя від дня народження Михайло Петровича
Драгоманова / уклад. Т. Вітенчук ; бібліотека ім. Миколи
Руденка Дарницького району. – Київ, 2021. – 18 с.
Драгоманов Михайло Петрович - український
публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець,
фольклорист, громадський діяч. Протягом всього життя він
заглиблювався в історію власного народу і народів Європи,
прагнув осмислити шляхи людської цивілізації й на підставі
цього намалювати ясну перспективу творчого саморозвитку
України. В основі його невтомного творчого і громадського
життя було слово, звернене як до прихильників, так і до
опонентів. «Він не написав ані одного слова, котре б не
відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих
питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття
окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий
погляд, що завсігди добачує потреби хвилі і вміє найти для
них відповідний вираз і відповідне заспокоєння, найліпше
характеризує нам самого Драгоманова» – так відгукувався
про багатогранну діяльність видатного вченого Іван Франко.
Біобібліографічний нарис присвячений 180-річчю від
дня народження М. П. Драгоманова, допоможе учням шкіл,
а також усім тим, хто цікавиться видатними діячами нашої
країни.
Укладач : Т. Вітенчук

3. 3
Михайло Драгоманов є однією з ключових постатей в
українській суспільно-політичній і філософській думці XIX ст. Він
політик і політолог, дослідник всесвітньої та вітчизняної історії,
соціолог, етнограф, економіст, фольклорист, публіцист і
літературний критик. Наукові та публіцистичні праці підписував як
«Кирило Василенко», «Волинець», «М. Галицький»,
«М.Гордієнко», «П. Кузьмичевський», «П. Петрик», «Чудак»,
«М. Толмачов», «Українець».
Михайло Драгоманов з'явився на політичній сцені в складні
часи. Національно-демократичні революції, що прокотилися по
Європі, засвідчили зростання національної свідомості народів. З
розвитком капіталізму в Росії розширилося коло осіб, які брали
участь у громадському житті. В Україні ж значна частина селян, що
становили більшість нації залишалася неписьменною, а еліта
суспільства була майже повністю денаціоналізована. Але й тут
помалу почали з'являтися люди (і не останню роль у цьому
відігравала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства), котрі
мріяли вивести Україну на широкий шлях цивілізованого розвитку.
Одним із тих, хто доклав до цього багато, сил, був М. Драгоманов.
Народився Михайло Петрович Драгоманов 30 (18 за
старим стилем) вересня 1841 році у місті Гадяч на
Полтавщині у дворянській родині Петра Якимовича та
Єлизавети Іванівни Драгоманових. Особистість Михайла
формувалася серед простого люду, який оточував його
змалечку. Ще з дитячих літ у хлопчика зародилась любов до
України, до свого народу. Вона з’явилася, насамперед, під

4. 4
впливом розповідей батьків і близьких про своїх славних
предків, які відзначались глибокою патріотичністю,
демократизмом і самостійністю у мисленні та діях. Серед
них був і виходець з Греції, що брав активну участь у
міжнародних зв’язках уряду Богдана Хмельницького з
іноземними державами як перекладач. За сімейними
переказами він і започаткував рід українських Драгоманів.
Його представники займали помітне місце серед козацької
старшини Гетьманщини, мали свої маєтки, а пізніше
отримали дворянське звання. Родина Драгоманових
пишалася своїм походженням з козацької старшини,
незалежністю і навіть вільнодумством. Один із дядьків
Михайла, Яків Драгоманов, брав участь у декабристському
повстанні. Батько ж закінчив привілейоване училище
правознавства у Петербурзі, згодом з невідомих причин
перебрався до провінційного Гадяча. Серед місцевих
жителів він зажив репутації небагатого, але совісного і
справедливого чоловіка. Петро Драгоманов добре ставився
до селян, був визнаним на Полтавщині захисником усіх
скривджених у їх домаганням через суди справедливості. Він
учив сина набувати знань, щоб віддати себе праці для добра
рідного краю. «Я надто зобов’язаний своєму батьку, який
розвив у мені інтелектуальні інтереси, з якими у мене не
було морального розладу і боротьби...» – згадував пізніше
Михайло Петрович. В родині Драгоманових панували
демократичні настрої і широке зацікавлення українською
старовиною, історією та літературою.

5. 5
Михайло Драгоманов з дитячих років вільно володів
українською і російською мовами, до знання яких згодом
додалося ще п’ять європейських.
Спочатку Михайло навчався у Гадяцькому
повітовому училищі (1849-1853 рр.), де з-поміж інших
дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався
античним світом. Продовжував своє навчання у Полтавській
гімназії (1853-1859 рр.) з її рутинними порядками. Це були
часи накопичення знань, розширення поля інтересів,
захоплення новітніми політичними течіями. Він вражав
викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю,
працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня
письменниця Олена Пілка, мати Лесі Українки) згадувала, що
«книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких
авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів...
здивувались би, почувши, що між тими авторами були й
такі... як Шлоссер, Маколей, Прескотт, Гізо».
Саме в гімназії Драгоманов почав серйозне
знайомство з історичними працями М. Карамзіна,
Д. Бантиша-Каменського, В. Г. Прескотта, зачитувався
«Отечественными записками», «Современником»,
фундаментально опановував іноземні мови, зокрема
латинь. По смерті царя Миколи I полтавські гімназисти
почали випускати рукописний часопис, редактором якого
був М. Драгоманов. Самостійність юнака, внутрішня
задерикуватість і несхильність до показної поштивості
завдавали йому чимало проблем. За незалежні погляди
М. Драгоманова виключили з останнього класу без права

6. 6
вступу до будь-якого іншого навчального закладу. Але
завдяки заступництву вчителя історії О. І. Строніна перед
попечителем Київського учбового округу Миколою
Івановичем Пироговим хлопцю було дозволено скласти
іспити екстерном. Восени 1859 року Михайло вступив до
Київського університету на історико-філологічний факультет.
Михайло в ту пору мало цікавився політикою. Девіз
його педагога О. Строніна – якомога більше працювати над
самоосвітою, в особі М. Драгоманова знайшов вдячний
відгук. У Київському університеті у Михайла з’являються
значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою
загальну освіту, повніше і жвавіше знайомитися з тими
суспільними і політичними процесами, що постійно
зароджувались у неспокійному студентському середовищі.
М. Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати
процес навчання з практичною громадською роботою, на
яку підштовхнули розбуджені загальною ситуацією політичні
настрої. Дуже важливим у становленні М. Драгоманова як
політичного і громадського діяча був його виступ над труною
Тараса Шевченко в Києві, коли прах великого Кобзаря
перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним
промовцем: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим
надіває на себе терновий вінець» – виявилися пророчими. З
духовним всесвітом Кобзаря Драгоманова єднала свята мрія
про незалежність України, так само, як і нищівна критика цієї
мрії і ворогами, і уявними друзями.
Будучи студентом юнак викладав у недільній школі на
Подолі, а після її закриття – в Тимчасовій педагогічній школі.

7. 7
За роки навчання на історико-філологічному факультеті
Драгоманов добре навчився самостійної дослідницької
праці, і це не могло не впасти в око професорові загальної
історії В. Шульгіну, щоправда, його пропозицію залишити
М. Драгоманова на кафедрі до отримання професорського
звання було взято до уваги лише пізніше. Навесні 1863 року
Михайло закінчує університет і йде вчителювати до другої
Київської гімназії. Тоді ж була розпочата праця над
підготовкою дисертації «Імператор Тиберій». З цього часу
Драгоманов обіймає посаду приват-доцента кафедри
античної історії Київського університету, де читає лекції з
всесвітньої історії.
Того самого року Михайло знайшов своє сімейне
щастя. Він одружився з актрисою Людмилою Михайлівною
Кучинською, яка все життя була його вірною помічницею і
берегинею родинного вогнища. Створення власної сім'ї,
необхідність фінансово підтримувати молодших брата і
сестру поставили його в доволі скрутне матеріальне
становище.
На початку 1860-х років М. Драгоманов близько
знайомиться з Володимиром Антоновичем. В цей час
сформувалась «Стара громада». В 1863 році до «Київської
громади» вступає Драгоманов. Дуже швидко він стає одним
із лідерів організації. У його поглядах послідовно
відобразився курс на поєднання соціалізму з національною
ідеєю, висловлений ним у широко відомій формулі: «За
обставинами України, тут плохий той українець, що не став
радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем».

8. 8
Український соціалізм у драгоманівській версії мав
загальнолюдський, етичний характер і став головною
ідеологією українського руху II половини ХІХ – початку ХХ ст.
Громада виникла як форма пробудження свідомості
національної інтелігенції до пізнання української літератури,
історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х
роках з’явились нові молоді Громади, в статутах яких уже
стояло питання про «самостійне політичне існування»
України з «виборним народним правлінням».
М. Драгоманов з усіх своїх захоплень і проблем чи не
найбільше уваги приділяв українській школі, вихованню
дітей, рідномовній освіті народу, оскільки справедливо
вбачав у цьому основний і надійний шлях національного і
соціального визволення українців. Разом зі своїми друзями
він заснував першу таку недільну школу восени 1859 року в
Києві на Подолі. У 1862 році уряд заборонив недільні школи,
вважаючи, що вони мають небезпечний вплив на населення.
З другої половини 60-х років М. Драгоманов постійно
працює у російській періодиці, його ім’я стає відомим
освіченій публіці. Пише він переважно про становище
селянства і проблеми поміщицького землеволодіння, про
національне питання в Україні; піддає критиці російський
державно-бюрократичний централізм, обстоюючи ідеї
автономії та федералізму, а також право народів Росії на
здобуття освіти і літературну діяльність рідними мовами,
зокрема й українською.

9. 9
Залишившись на викладацькій роботі в Київському
університеті, Драгоманов активно береться за наукові
дослідження, і 1869 р. публікує працю «Питання про
історичне значення Римської імперії і Таціт», яку того ж року
захищає як магістерську дисертацію. Римську імперію без
жодної ідеалізації він оцінює як прогресивне явище, адже
там на початку ІІІ ст.. всі вільні жителі провінцій були зрівняні
у правах із громадянами столиці-завойовника. Подібного
факту в історії раніше не спостерігалося. У 1870 – 1873 рр.
Драгоманов перебував у науковому відрядженні в Європі.
Поїздка, крім власне наукових результатів, дала йому
можливість глибше ознайомитися з ідеями західного
соціалізму, зокрема марксизму, котрий він сприйняв досить
критично. Під час поїздок до Львова, Драгоманов
познайомився з молодими галицькими демократами І.
Франком і М. Павликом, суттєво вплинувши на становлення
їхнього світогляду. Повернувшись до Києва, він обіймає
посаду штатного доцента кафедри античної історії
Київського університету.
У 1874 – 1875 рр. у співавторстві з В. Антоновичем
Драгоманов видає двотомник «Історичних пісень
малоруського народу». А в тім, суспільно-політичні погляди
лідерів київських громадівців дедалі відчутніше
розходились. Антонович головну увагу приділяв
національно-культурницькій роботі, тоді як Драгоманов
проголошував пріоритетність соціально-політичних завдань,
обстоюючи перехід від суто національної культосвітньої

10. 10
діяльності до власне політичної боротьби спільно з
представниками ліберального й демократичного рухів Росії.
В 1874 році з «Старої громади» утворилося українське
наукове товариство «Південно-Західний відділ Російського
Географічного Товариства». Вона починає ретельно вивчати
історію України, її етнографію, мову, економіку. Драгоманов
стає одним з найактивніших діячів Південно-західного
відділення Російського географічного товариства. Два роки
він фактично редагує газету «Киевский телеграф», бере
участь у роботі Київського археологічного з’їзду. Але наклепи
галицьких видань, доноси з Києва на адресу міністра
народної освіти Д. Толстого про нібито сепаратистські,
соціалістичні переконання Драгоманова (коли навіть слово
соціологія на його лекції було сприйняте як соціалізм) стали
невідпорним пунктом звинувачення.
У 1875 році М. Драгоманов став жертвою репресій
царського уряду і за рішенням Олександра ІІ був звільнений
з університету, потрапивши під негласний нагляд поліції. З
метою уникнення його арешту керівництво «Старої
громади» відрядило вченого за кордон для організації
видання журналу «Громада».
Восени 1875 року Драгоманов переїхав до Відня, а
незабаром до Швейцарії, де оселився у місті Клороне біля
Женеви. Перебуваючи в Женеві, восени 1876 року разом з
однодумцями, серед яких були А. Лехоцький, Ф. Вовк,
С. Подолинський, а згодом М. Павлик, Драгоманов працює
над налагодженням друкарні та відтворенням журналу

11. 11
«Громада», який почав виходити 1880 році. «Женевський
гурток» Драгоманова стає зародком українського
соціалістичного руху за кордоном. Поруч із художніми
творами («Лихі люди» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Панаса Мирного, «Марія» Тараса Шевченко та ін.) у журналі
вперше публікується знаменитий лист В. Бєлінського до
М. Гоголя (1880 р.), листи І. Тургенєва і К. Каваліна до
О. Герцена як виразні свідчення тодішньої політичної думки.
Це був перший сучасний український політичний часопис.
Всього у Швейцарії він видав без цензури 112 назв книг і
брошур, у тому числі 37 українською мовою.
Про видатне місце Драгоманова у суспільно-
інтелектуальному житті останньої чверті ХІХ ст. свідчить той
факт, що по смерті О. Герцена діти письменника-демократа
саме Михайлові Петровичу передали архів свого батька.
Київський мислитель фактично став ідейним і
організаційним спадкоємцем справи О. Герцена. На початку
ХХ ст. лідери російської партії кадетів («Партії народної
свободи»), яка мала впливові філії в Києві та інших великих
містах України, вважали Драгоманова своїм безпосереднім
попередником.
У 1886 році М. Драгоманов остаточно пориває зі «Старою
громадою», члени якої були незадоволені його надто
радикальними поглядами і відмовились від подальшого
фінансування його діяльності. Побоюючись переслідувань у
роки посилення реакції за Олександра ІІІ, «Стара громада»
поступово згортала свою діяльність. За цих досить
несприятливих умов, коли царський уряд, запровадивши в

12. 12
дію «ємський» указ, ополчився проти будь-яких
маніфестацій культурної, не кажучи вже про державну,
політичну, самостійності українського народу, Драгоманов
створює українську позацензурну пресу. Оптимальне
волевиявлення інтересів кожної громади і кожної
особистості з огляду не на якісь вузько партійні, а на
загальнолюдські інтереси – такою була загальна, справді
демократична платформа цього вченого, блискучого
публіциста і політичного діяча. Цей принцип він послідовно
відстоював у своїх товариських взаєминах із російськими
революціонерами А. Желябовим, М. Бакуніним.
У 1889 році Драгоманов погодився очолити кафедру
загальної історії у щойно створеній Вищій школі в Софії і
переїхав до Болгарії. Драгоманов з натхненням віддається
сміливій творчій роботі тут, в інший слов’янській країні, не
маючи можливості працювати на батьківщині, але глибоко
впевнений, що робить корисну загальнослов’янську справу
залишаючись при цьому «українцем душею і серцем».
Михайло Петрович піклувався про Вище училище (так тоді
називався щойно відкритий 1888 р. Перший університет) ще
до свого приїзду до Софії. В одному листі до Івана
Шишманова з Женеви (21 липня 1889 р.) він радить, яких
авторів та які книжки мають придбати болгарські бібліотеки.
Про це турбується і пізніше, коли разом з ректором Вищого
училища і директором бібліотеки професорами Д. Агуром та
Л. Мілетичем робить все можливе, щоб поповнити її фонди
необхідними книжками різних європейських авторів.
Завдяки своєму багатому досвіду він міг давати поради

13. 13
щодо вдосконалення болгарського університетського
навчання. Драгоманов прагнув виховувати своїх студентів у
дусі свободи і нетерпимості до всякої тиранії, в дусі
загальнослов’янської солідарності. Він не раз підкреслював,
що основне їхнє завдання після одержання вищої освіти
поїхати в усі куточки країни до свого народу і працювати,
щоб підготувати чесних людей, які б допомогли перетворити
Болгарію на добре освічену і впорядковану державу. На
лекціях студенти бачили, як він простежує історичний
розвиток суспільства, підкреслюючи необхідність у
виявленні і розвитку передових гуманних ідей. Його лекції
були «політичною школою» в найкращому розмінні цього
слова. Діяльність М. Драгоманова в Софіївському
університеті стала однією з найяскравіших сторінок цього
закладу. Як підкреслює М. Арнаудов, «рідко хто з вчених
сягав такого авторитету серед університетської молоді.
Небагато хто з викладачів умів робити собі таку новелу і таку
любов, як цей незабутній українець».
В останній період творчості Драгоманова були
написані «Лібералізм і земство в Росії» (1889), «Дивацькі
думки стосовно української національної справи» (1891) і
«Листи на Наддніпрянську Україну» (1893). У цих працях
виразно представлена його громадсько-політична позиція.
Драгоманов послідовно виступає за перетворення Росії на
принципах федералізму й автономії, за визнання культурної
і мовної рівності всіх народів, за введення парламентаризму
західного зразка у поєднанні із земськими органами
самоврядування. Земському рухові Драгоманов надавав

14. 14
великого значення, вбачаючи в ньому не тільки зародки
демократичного суспільства, а й основу суспільного опору
самодержавно-бюрократичному диктату. До мемуарного
жанру належать написані Драгомановим «Австроросійські
спогади» (1889–1892), присвячені зародженню відносин
Михайла Петровича з галицькими культурно-політичними
діячами. Збереглось чимало листів Драгоманова до І.
Франка.
Вплив Драгоманова в останні роки життя й після його
смерті особливо сильно відчувався в Галичині (там жили
його друзі-учні І. Франко і М. Павлик), де свобода слова була
більшою, ніж в українських губерніях Росії. Проте й у
Галичині, й у рідному Києві на зламі століть діяли так звані
драгоманівські гуртки поміркованої соціал-демократичної
орієнтації.
Михайло Петрович образно порівняв своє подальше
життя з вибухом світла в лампочці перед тим, як їх згаснути і
на жаль, ці слова виявилися пророчими. Виснажлива робота,
постійні матеріальні нестатки, розбіжності в поглядах зі
старими друзями остаточно підірвали й без того слабке
здоров’я вченого. 20 червня 1895 року Михайла
Драгоманова не стало. Його поховали в Софії. По смерті
чоловіка Людмила Драгоманова повернулася до Києва, де й
дожила до початку громадянської війни.
У промові у зв’язку зі смертю вченого В. Стефаником
у 1895 році, йшлося про спадщину Драгоманова як
невід’ємну складову української культури, що «має велику

15. 15
вагу не лише сьогодні, вона буде мати рішуче актуальне
значення і на майбутнє». Тоді ж Франків журнал «Життє і
слово» обґрунтував необхідність повного видання й
вивчення наукових праць та величезного епістолярію
вченого: «Зберегти пам’ять великого покійника, використати
для народного поступу всі ті зерна широких і здорових
думок, які розсипані в його писаннях, – от велике завдання
товаришів і почитателів М.П. Драгоманова… Чим швидше
наша суспільність, а особливо наша інтелігенція дійде до
спокійного розбору, до позитивного використання його
багатої духовної спадщини, тим ліпше для неї».
Д. Овсянико-Куликовський про Драгоманова казав:
«Це була натура ясна ... прозора. Глибока щирість і рідкісна
чесність душі – це були в нього риси, що впадали в очі.
Нікого він не ховав і ні з чим не ховався – його слова та
вчинки були достеменним відбитком його душі». Леся
Українка писала, що «М. Драгоманов був великим
українцем, тримався і в літературі, і в політиці, і в
приватному житті тієї засади, що «чистое дело требует
чистых средств», і тримався її до кінця з великою завзятістю і
невмолимістю». Іван Франко говорив: «Драгоманов для нас
був чимось більше, як заслуженим чоловіком. Він був для
нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував
праці, писань і навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих,
малоосвічених, вирослих в рабських традиціях нашого
глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації.
Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника... Його голос

16. 16
був для нас заохотою, осторогою, вказівкою, куди йти,
голосом сумління...»
Михайло Петрович Драгоманов залишив яскравий
слід в історії суспільно-політичної думки, громадському та
культурному житті українців. Його наукова, публіцистична та
епістолярна спадщина досі вражає глибиною та широким
спектром зацікавлень її автора. Тому всебічне дослідження
творчого доробку видатного вченого та публіциста
залишається актуальним і сьогодні.
Бібліографія :
1. Драгоманов, М. П. Вибране : …мій задум зложити очерк
історії і цивілізації на Україні / М. П. Драгоманов. – Київ :
Либідь, 1991. – 685 с. – (Пам’ятки історичної думки
України).
2. Драгоманов, М. П. Про українських козаків, татар та турків.
З додатком про життя М. Драгоманова /
М. П. Драгоманов. – Київ : Дніпро, 1991. – 45 с.
3. Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова :
збірник наукових праць / відп. ред. Р. С. Міщук. – Київ :
Наукова думка, 1991. – 248 с.
Про нього :
4. Драгоманов Михайло Петрович : (1841-1895) - публіцист,
історик, літературознавець, фольклорист, економіст,
філософ, громадський діяч // Видатні українці. Культура,
мистецтво, освіта : довідник / упоряд. і ред.
М. І. Преварська. – Київ : Велес, 2016. – С. 98-102 : портр.

17. 17
5. Білик, О. Земляки, якими пишається діаспора / Олександр
Білик // Голос України. – 2020. – 22 серпня (№ 151-152). –
С. 21 : фото.
6. Глизь, І. Михайло Драгоманов // Історія України в особа:
XIX століття / *В. С. Шандра та ін.+. – Київ : Україна, 2015. –
С. 211-225.
7. Михайло Драгоманов // Видатні постаті в історії України (IX-
XIX) / В. І. Гусєв (кер. кол. авт.), В. П. Дрожжин,
Ю. О. Калінцев, О. Г. Сокирко, В. І. Червінський.– Київ :
Вища шк., 2002. – С. 320-324 : портр.
8. Михайло Драгоманов. 1. Перший європеєць на селі
*Електронний ресурс+. – Режим доступу :
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3266812-mihajlo-
dragomanov-1-persij-evropeec-na-seli.html. – Укрінформ
(Дата звернення 09.2021)
9. Михайло Драгоманов. 2. Перший українець в Європі
*Електронній ресурс+. – Режим доступу :
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3267494-mihajlo-
dragomanov-2-persij-ukrainec-u-evropi.html. – Укрінформ
( Дата звернення 09.2021)
10. Михайло Драгоманов *Електронний ресурс+. – Режим
доступу : http://www.spadshina.com/programs/tvortsi-
respubliki-ukrayini.100-rokiv-derzhavnosti/mihajlo-
dragomanov/. – «Спадщіна України» Західно-Українська
асоціація (Дата звернення 09.2021).
11. Іванова, Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-
політичному Русі Росії та України / Р. П. Іванова. – Київ :
Київський Університет, 1971. – 236 с.
12. Український Герцен : 180 років від дня народження
Михайла Драгоманова // Шкільна бібліотека. – 2021. –
№ 8. – С. 24-26.

18. 18
13. Федченко, П. М. Михайло Драгоманов : Життя і творчість /
П. М. Федченко. – Київ : Дніпро, 1991. – 362 с.
14. Шаров, І. Драгоманов Михайло Петрович : (1841-1895) -
публіцист, історик, літературознавець, фольклорист,
економіст, філософ, громадський діяч / Ігор Шаров // 100
видатних імен України / І. Ф. Шаров. – Київ : Альтернативи,
1999. – С. 137-142.