Successfully reported this slideshow.
We use your LinkedIn profile and activity data to personalize ads and to show you more relevant ads. You can change your ad preferences anytime.
Проблема лідерства
в Україні:
культурно-історичний
аспект
Беззуб Юрій Віленович,
старший викладач кафедри методики
суспіль...
«Один в полі воїн – це перше гасло кожної
людини, кожен має бути воїном і воювати там,
де може бути успішним і не переклад...
Зірка українського відродження
Олена Пчілка
Діти Драгоманових, а їх було шестеро
(Михайло, Іван, Варвара, Ольга (у майбутн...
Крім розвитку інтелектуальних здібностей батько Ольги Петрівни дбав про
морально-духовну гармонію стосунків із дітьми:
«У ...
1860 р. помер батько, і дальшою освітою Ольги опікувався брат Михайло, який віддав сестру до Київського зразкового
пансіон...
Волинь з її природою, пам'ятками історичної
минувшини, народними піснями, етнографією зачарувала
молоду жінку.
Вона запису...
Серйозно й усвідомлено українською справою займеться
Олена Пчілка на початку 70-х років, після поїздки до брата
Михайла за...
Такий її підхід полярно розходився з підходами сучасних їй українських інтелігентів, які не мислили
національну свободу по...
1880 р. родина Косачів переїхала в
Колодяжне, в маєток чоловіка.
О. Пчілка пожвавлює свою
літературну діяльність: дописує ...
Одним з імпульсів пожвавлення літературної О. Пчілки
роботи стали її діти, про що вона зазначила в
«Автобіографії»:
«Моя х...
Великий виховний талант Олена Пчілка спрямовувала й на всю
українську молодь.
«Її сильна вольова натура, її великий патріо...
У Києві в 1890-х рр. Олена Пчілка всією душею
поринає в українське громадське життя, беручи участь у
«Громаді».
Вона орган...
Переїзд Косачів до Києва стабілізував родинне життя,
нарешті вся родина жила разом; ще більше зблизив зі
Старицькими та Ли...
Півтори години М. Лисенко і М. Старицький читали
вітальні телеграми і листи з усіх куточків України з нагоди
урочистого св...
Олена Пчілка стала, як пише її сучасник,
«громадською чи національною виховницею, бо й
виховувала своїх земляків, розбуджу...
Початок ХХ ст. знаменний ще однією всеукраїнською
подією: урочистим відкриттям пам'ятника І. Котляревському в
Полтаві. Нап...
Відміна заборони друку українською мовою відкрила нові можливості
для пожвавлення громадсько-політичної роботи, публіцисти...
Українська преса бойкотувала Пчілку, російська
оголосила її антисеміткою і висловила протест.
Із гумором на сторінках свог...
Нове століття, особливо його початок, був для О. Пчілки
дуже трагічним: помер на 34 році життя її син Михайло (1903),
чере...
Більшовиків Олена Пчілка не визнавала, і хоч перейшла вже 70-літній рубіж,
не боялася публічно виступити проти більшовицьк...
Борис Возницький – «ангел-охоронець» українських музеїв та
замків, пам'яток культури українського народу
Борис Григорович ...
За ініціативи Бориса Возницького
засновано 16 музейних комплексів, серед яких нові художньо-меморіальні музеї: музей імен...
Дитячі й юнацькі роки великого
українського музейника минали серед
мальовничих краєвидів Волині, де
народився і виростав Б...
Борис Возницький:
«За 30 років ми зібрали артефактів на 17 млрд євро»
«… І коли я вчився в Ленінграді, то мене
трохи чорти...
Борис Возницький:
«… Я порахував, у 30-х роках в Україні зникло 15
тисяч церков. А в кожній церкві був іконостас, а
іконос...
Борис Возницький
в Олеському замку, 1975 р.
Борис Возницький:
«… У нас був такий директор архіву,
Орест Мацюк. Він їздив п...
Підгорецький замок, XVII ст.
(с. Підгірці Бродівського району Львівської області)
Золочівський замок, XVII ст.
(м. Золочів...
Зараз у Храмі сестер-кларисок у Львові –
Музей Пінзеля, відомого скульптора ХVІІІ ст.,
роботи якого Борис Возницький мріяв...
Іван Георгій Пінзель. «Жертвоприношення Авраама», кінець 1750-х років.
Липове дерево, поліхромія, позолота.
Виставка «Майс...
Іван Георгій Пінзель. «Богоматір», кінець 1750-х рр.
Липове дерево, поліхромія, левкас, позолота. Львівська національна га...
Іван Георгій Пінзель. Самсон, що роздирає пащу лева, кінець 1750-х рр.
Липове дерево, поліхромія, позолота.
Виставка «Майс...
За майже 50 років роботи у Львівській
національній галереї мистецтв Борис
Возницький збагатив її фонди більше, ніж у
6 раз...
• Маючи в розпорядженні вантажівки, Возницький зі
співробітниками обстежував покинуті барокові храми,
занедбані каплиці, п...
«… Він був взірцем справжнього музейника, який не
лише знався на різних речах, а й досліджував їхнє
походження, історію, з...
Левко Григорович Лук'яненко згадує, що з
дитинства на півночі Чернігівській області найбільше
запам'яталися події 1937-38 ...
У вересні 1958 р. за розподілом був спрямований штатним
пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської
обла...
Покарання відбував у Мордовії, з 1967 – три роки у
Владимирській тюрмі, потім – знову в Мордовії. 1966 р. в
Мордовські таб...
9 листопада 1976 р., за пропозицією Миколи Руденка,
увійшов до складу Української Гельсінкської групи, підписує всі
докуме...
У 1989 р., повернувшись із заслання, Л. Лук'яненко
продовжив свою боротьбу за незалежність України. Його
обрали головою Ук...
Після програшу ДКНС (19-21 серпня 1991
р.) настав час діяти рішуче. Поки комуністична
більшість було розгублено, депутати ...
Ю.В.Беззуб. Проблема лідерства в Україні: культурно-історичний аспект
Ю.В.Беззуб. Проблема лідерства в Україні: культурно-історичний аспект
Ю.В.Беззуб. Проблема лідерства в Україні: культурно-історичний аспект
Upcoming SlideShare
Loading in …5
×

Ю.В.Беззуб. Проблема лідерства в Україні: культурно-історичний аспект

312 views

Published on

Ю.В.Беззуб. Проблема лідерства в Україні: культурно-історичний аспект

Published in: Education
  • Be the first to comment

  • Be the first to like this

Ю.В.Беззуб. Проблема лідерства в Україні: культурно-історичний аспект

  1. 1. Проблема лідерства в Україні: культурно-історичний аспект Беззуб Юрій Віленович, старший викладач кафедри методики суспільно-гуманітарної освіти та виховання Інституту післядипломної педагогічної освіти Київського університету імені Бориса Грінченка
  2. 2. «Один в полі воїн – це перше гасло кожної людини, кожен має бути воїном і воювати там, де може бути успішним і не перекладати свою роботу на інших» «У будь-які часи є люди, які повинні ошляхечувати суспільство. Їх небагато, і вони здатні відстоювати свою думку, писати не те, що прийнято, а що справді потрібно, важливо, не фальшивити й не розмінюватись. Хоча б в ім’я принципу, який дає право залишатися людиною або не залишатися» Євген Сверстюк «Іноді забувають, що без особистого не буває громадського, без індивідуальності немає людини так само, як без конкретного не може бути загального… Я собі не уявляю громадської гідності без особистої і національної гідності, як не уявляю народження людини без матері»
  3. 3. Зірка українського відродження Олена Пчілка Діти Драгоманових, а їх було шестеро (Михайло, Іван, Варвара, Ольга (у майбутньому – Олена Пчілка), Єлена, Олександр), виростали серед дворових людей, у стихії українського слова, пісень, казок, національних обрядів колядування, посипання, запросин на весілля тощо. Одначе, вже з дитинства різким дисонансом в українську стихію нахабно вривалася Московщина. Якось само собою розумілось, що до батьків треба було звертатись «мамінька», «папінька», «тьотінька», «бабушка», а з гістьми, навіть з дітьми, спілкуватися російською мовою, бо «Гриші та Анюти не вміли говорити по- моєму, то їм же трудно міняти свою мову на чужу [...]. Гриші й Анюти не хотіли здобувати в себе тієї доброти до мене, не хотіли для мене поступатися своїм... Так починалося з-між малих, так велося й далі – і наостанку мова українська з тією делікатністю зостається на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить».Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач, з роду Драгоманових) – українська письменниця, перекладач, етнограф, публіцист, громадський діяч, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925); мати поетеси Лесі Українки, сестра професора Михайла Драгоманова.
  4. 4. Крім розвитку інтелектуальних здібностей батько Ольги Петрівни дбав про морально-духовну гармонію стосунків із дітьми: «У той час, коли повновладно панувало деспотичне право, коли з кріпаками можна було робити, що хотіти, – у нас ніколи нікого не били, ні з кого не знущались; в ту пору, коли в педагогіці шкільній і хатній учити мало собі синонім бити, – нас, дітей, не тільки ніколи не били, а навіть ніякими іншими способами не карали; отже, ми виростали, не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, старших родичів з тілом і душею беззахисних дітей; для наставляння на «добрий розум» було тільки спокійне, лагідне слово». Уроки вищої педагогіки й гуманізму дав батько своїм дітям 1859 р., коли його викликали до Полтавської гімназії через провини його сина Михайла – учня останнього класу, якому загрожувало виключення за зухвале слово, сказане інспекторові. Адміністрація гімназії запропонувала дилему: або висікти сина різками на очах гімназистів, або його виключать без права вступу до іншої школи. Батько зостався вірним своїм переконанням і вибрав друге, «сказавши, що хоч йому дуже тяжко бачити велику перешкоду на синовому життєвому шляху, коли хлопець не могтиме скінчити гімназії та йти далі, але він, батько, волить прийняти вже таке лихо, аніж висікти сина різками: не бито його малим, тим паче неможливо завдавати йому такої ганьби, коли він став дорослим юнаком. Нехай буде, що буде!». М. Драгоманова виключили з гімназії, і батькам було дуже незручно за «історію» з сином. Та блискуче витримані іспити в Київському університеті Святого Володимира зробили батьків щасливими: «Наш Михайло вже студент, справжній студент, ось його картка». Вони обоє читали ту картку, дивилися на неї, немов на живу істоту. Так, звичайно, давніше то все була напасть, інакше не могло бути їх гордощі, їх славний Миша мав перебути все теє лихо і мав стати студентом». Такі уроки не пройшли безслідно для Олени Пчілки – майбутньої матері шести дітей, котра, наслідуючи батька, не припускала насильства над особистістю, насаджування своїх переконань чи глуму над заповітним і святим кожної своєї дитини. Ольга Драгоманова. Київ, 1865 р. Михайло Драгоманов у студентські роки (1859-1864) Морально-духовні чесноти Ольги Драгоманової були закладені сімейним оточенням
  5. 5. 1860 р. помер батько, і дальшою освітою Ольги опікувався брат Михайло, який віддав сестру до Київського зразкового пансіону шляхетних дівчат Нельговської (1861). Це був найсолідніший навчальний заклад, в якому природознавство і фізику викладав І. Пирогов; улюбленим учителем був Судовщиков, батько письменниці Грицька Григоренка (майбутній сват Олени Пчілки), Михайло Драгоманов викладав історію; винятково добре було поставлене викладання французької та німецької мов. 1867 р. Олена Пчілка поселилася в Києві у брата, де познайомилася з багатьма цікавими, проукраїнськи настроєними людьми: родинами В. Антоновича, П. Житецького, М. Лисенка, М. Старицького, з молодими тоді Ліндфорсами (Русовими), Іваном та Єлизаветою Рашевськими – українофілами, приятелями Опанаса Марковича та ін. Там заприятелювала з Петром Косачем (1841–1909). «Ми чули, – згадувала Софія Русова, – що сестра Драгоманова була вже заручена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло з'єднати цю горду панночку з цим простим, невидатним чоловіком. Аж пізніше я оцінила П.А.Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманова вибрала саме його». Вони повінчалися в церкві села Пирогова біля Києва (1868) і поїхали в Звягель (Новоград-Волинський). Ольга Петрівна Драгоманова (Олена Пчілка) і Петро Антонович Косач у рік одруження (1868).
  6. 6. Волинь з її природою, пам'ятками історичної минувшини, народними піснями, етнографією зачарувала молоду жінку. Вона записує пісні, народні перекази, збирає етнографічні матеріали, зацікавлення до яких також перейняла від батька і київського гуртка брата Михайла. Тут розпочалися серйозні наукові фольклорно- етнографічні дослідження. Зібрані народні пісні вона надсилає М. Лисенкові та М. Драгоманову, працює над розвідкою «Вислід про колядки волинські» та науковою роботою «Український орнамент», що були опубліковані значно пізніше і дістали високу оцінку фахівців. У Звягелі молода, енергійна жінка поринає в громадську роботу. Згуртовує навколо себе людей, готових працювати для народу. Відсутність української книги, видавничої бази висунули на перше місце працю в цьому напрямі. Почали зі збирання громадської бібліотеки виключно з українських книжок та створення невеличкого видавництва, метою якого було сприяння друку українських книжок із різних галузей знань, доступних народові. «Співомовки Руданського» були дебютом Олени Пчілки у видавничій справі, котрою займатиметься до смерті. Титульний аркуш першої окремої збірки творів Степана Руданського (Співомовки / Видав Н-й Г-ъ Волинський. – Киев: тип. С.В.Кульженко, 1880 р.) . Слід знати, що «Н-й Г-ъ Волинський» (Невеликий гурток волинський) – це, власне, Олена Пчілка, сестра Михайла Драгоманова і мати Лесі Українки. Її заходами збірка побачила світ.
  7. 7. Серйозно й усвідомлено українською справою займеться Олена Пчілка на початку 70-х років, після поїздки до брата Михайла за кордон, де він перебував у науковому відрядженні (1872). Відвідала Флоренцію, Рим, Помпеї, а повертаючись додому, пообіцяла братові виконати його доручення: передати листи галичанам-січовикам, які перебували у Відні. «Зустріч з галичанами здалась мені зовсім інакшою, аніж я собі уявляла, – згадувала пізніше Олена Пчілка, – значно інтереснішою; до тієї пори ніякого виразного вражіння про них я не мала, бо не зустрічалась із ними, якщо не лічити побіжних зустрічів у Києві з Терлецьким і іншими, коли вони приїздили у справі переговорів з «Правдою». Тепер особливо я зазнайомилась щиро з Мелітоном Бучинським. Бачилася з Окуневським, Гриневичем, Білинським. Бучинський і його приятелі – це були перші знані мені активні українці-галичани». Знайомство з галичанами, спілкування з братом та його оточенням, пожвавлення українського руху, «легалізованого» через Київський відділ Російського географічного товариства, – все це остаточно утвердило правильність обраного шляху служіння українському народові. Та працювати на українській ниві ставало не тільки складніше, а й небезпечніше. 1876 р. М. Драгоманова було звільнено з університету і фактично вигнано з України. Емський указ про заборону офіційного використання української мови в Російській імперії, вимушена політична еміграція брата, приглушення українського слова, публічно- офіційний глум над усім українським викликали в Олени Пчілки внутрішній опір, що назавжди наклав відбиток на її ставлення до Росії, царату та окремих російських літераторів і культурних діячів. Це був її власний, послідовний і безкомпромісний погляд на нації, що панували над Україною або допомагали її денаціоналізувати. Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (Олена Пчілка). Київ, 1871 р.
  8. 8. Такий її підхід полярно розходився з підходами сучасних їй українських інтелігентів, які не мислили національну свободу поза свободою Росії, які вірили в російський лібералізм, у вічну згоду з ним і співали осанну російським лібералам. Олена Пчілка бачила страшну хмару російщини, що нависла над Україною і закликала до боротьби з нею, не зважаючи на авторитети – будь то Бєлінський, чи Толстой, чи будь-хто інший. Олена Пчілка повністю солідаризувалася з думками І. Нечуя-Левицького та О. Кониського, викладеними відповідно у статтях: «Сьогочасне літературне прямування» та «Український націоналізм» (про українсько- російські взаємини, далекі від гармонії та ефективності). У час, коли урядові кола Росії сприймали Україну як колонію, а українців як рабів, коли духовна нівеляція українського етносу, моральне закріпачення стали головною метою царських циркулярів та указів Олена Пчілка виступала проти холуйського запобігання українського лібералізму перед російською культурою, літературою, проти космополітизму, який її брат ще 1873-1874 рр. протиставляв вузькому націоналізмові. Вона вважала облудною найщасливішу ідею, піднесену фальшивими устами чужинця чи насаджену за допомогою багнетів, чи іноплемінників-агентів омосковлення. Все це вона висловлювала відверто і мужньо, в той час як інші воліли такі речі говорити пошепки або записувати в щоденники. Вона єдина дала оцінку В. Бєлінському як україножеру, захиснику московського імперіалізму, підтверджуючи її цитатою російського критика, де той писав, що «уряд російський не нарушив народне право, підбивши собі кримчаків і (кавказьких) верховинців, оті банди розбійників... які завдали стільки злого Росії і тим образили її великість» і що «російський уряд визволив Грузію й Вірменію від тиранії азійських деспотів». На жаль, у своєму ставленні до українців та інших неросійських народів В. Бєлінський не був самотній. Українофобські традиції Бєлінського розквітли після його смерті, свідченням чого була гробова мовчанка з боку російської інтелігенції на Емський указ Олександра ІІ («царя-визволителя»), завдяки якому «в числі мучеників, каторжників, кайданників, засуджених без суду адміністративним порядком, гонених без цілі, без глузду, ми бачимо цілий один народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленням до неї розламав ту китайську стіну, якою вона перед тим була відгороджена від решти світу, втягнув її в концерт європейських держав та в живе суперництво європейської політики, народ, що працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато, найбільше з усіх посторонніх до її європеїзації, народ, що ніякою спеціальною провиною, ніяким злочином не дав причин до такого тяжкого засуду, який упав на нього в р. 1876», – писав І. Франко.
  9. 9. 1880 р. родина Косачів переїхала в Колодяжне, в маєток чоловіка. О. Пчілка пожвавлює свою літературну діяльність: дописує в часопис «Громадський друг» І. Франка та М.Павлика; разом з М. Старицьким готує і здійснює видання альманаху «Рада» (1883, 1884), де вміщує вперше свої оригінальні поезії під псевдонімом Олена Пчілка; видає твори М. Гоголя у своєму перекладі: «Записки причинного», «Весняної ночі» (1880-1881); друкує «Сужена – не огужена!» – жарт на одну дію (1882). Її оповідання та поезії, починаючи з 1880 р., регулярно з'являються у львівському журналі «Зоря». 1886 р. виходить збірка поезій «Думки-мережанки» (Київ), а в наступному році разом з Наталею Кобринською здійснює підготовку й видання альманаху «Перший вінок», включивши туди оповідання «Товаришки» та дві поезії, веде широке листування, крім М.Драгоманова, з І.Франком, М. Павликом, редакторами галицьких часописів тощо. Олена Пчілка у волинському строї. 1870-ті рр.
  10. 10. Одним з імпульсів пожвавлення літературної О. Пчілки роботи стали її діти, про що вона зазначила в «Автобіографії»: «Моя хатня робота була, так би сказати, педагогічно-літературна. Дбання про лектуру для дітей близько зійшлося в мене з бажанням зайнятися перекладами деяких речей, що мені їх дуже хотілося дати українським малим читачам. Отож я приготувала книжечку «Українським дітям» з перекладів деяких улюблених моїх письменників російських і польських. Опріч того, вже самі діти навіть перекладали деякі оповідання, і я теж лаштувала їх до друку... В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки – із певністю можу сказати, що мені це вдалося». Мати шістьох дітей, Олена Пчілка дбала насамперед про виховання національно свідомих патріотів з піднесеним почуттям національної гідності, розвиненою культурою, сильним характером, міцними ідеями. Рідне слово, пісня, звичай, традиція були тим інструментом, яким вона шліфувала душі своїх дітей. Подружжя Косачів було прикладом для них. Духовний вклад батьків діти віддали сторицею: вони займалися перекладами, писали художні твори. Якраз на 1880-ті припадають перші публікації у львівських часописах старших дітей – Михайла (псевдонім Обачний) і Лариси (Лесі Українки). Ольга Петрівна не тільки виховувала, учила, лікувала своїх дітей, а й була їхнім вимогливим критиком. Зокрема, під впливом матері розвинувся мужній вольовий характер Лесі Українки, саме від неї успадкувала майбутня видатна письменниця ненависть до національного гноблення, глибокий патріотизм. Мати була найпершим читачем і редактором її творів. Лариса Петрівна Косач (Леся Українка). Одеса, 1888 р. Михайло Петрович Косач (літературний псевдонім Михайло Обачний). Люблін, 1887 р.
  11. 11. Великий виховний талант Олена Пчілка спрямовувала й на всю українську молодь. «Її сильна вольова натура, її великий патріотизм, її вміння переконувати діяли з великою силою на молодь, – пише Петро Одарченко. – Свої думки, свої ідеї, свою вольову діяльну любов до України та до українського народу Олена Пчілка перелила не тільки в своїх дітей — вона перелила її в молоді серця тих дітей і юнаків, що мали щастя бачити цю енергійну діячку й чути її палкі промови й заклики». Ставши дитячою письменницею, Олена Пчілка впливала на молодь своїми завжди глибоко національними творами і творами світової класики, які вміщувала в один з перших дитячих журналів «Молода Україна» (1908- 1915), видавцем якого була сама. У журналі друкувалися Леся Українка, Степан Васильченко, Максим Рильський; українські переклади з М. Гоголя, М. Лермонтова, Л. Толстого, Дж. Свіфта, Ч. Діккенса, О. Уайльда, А. Доде, С. Лагерлеф та ін. Систематично виступала в часописі й Олена Пчілка з віршами, баєчками, оповіданнями та казками для малят, а також декількома дитячими п'єсами. Дитячі твори Олени Пчілки впродовж 30 років виходили й окремими збірками. Письменниця вміла своїми творами входити у світ дитячих уявлень, торкатися серця юних читачів. Наче теплом сонячного проміння, зігрівала вона паростки дитячих пошуків та мрій. Ніжне ставлення до дітей відчувається в кожному дитячому творі письменниці; її вольові, героїчні, сміливі образи дівчат-патріоток (поеми «Юдіта», «Козачка Олена») були прикладом невтомної праці на користь народу, любові до його мови, культури, історії. «Цій самій меті служили й дитячі п'єси Олени Пчілки, які відзначалися живою розповіддю, прекрасною мовою, патріотичним змістом і моральними мотивами. Повчальний характер п'єс не впливав на їх літературні якості. Збірничок для дітей «Книжка Різдвянка» виховував у дітей любов до рідних національних традицій», – зазначає П. Одарченко. Велику роль зіграла Олена Пчілка у вихованні творчої молоді через засноване нею літературне товариство молодих українців «Плеяда» зразу ж після переїзду родини на постійне проживання в Київ (1890). Зібрання цього товариства відбувалися в помешканнях Лисенків, Старицьких, Косачів, Кониського. Ольга і Петро Косачі з дітьми Оксаною, Ізидорою, Миколою в луцькому помешканні. 1890 р.
  12. 12. У Києві в 1890-х рр. Олена Пчілка всією душею поринає в українське громадське життя, беручи участь у «Громаді». Вона організує в Києві український відділ при російському «Літературно-артистичному товаристві» й влаштовує разом з Лисенком і Старицьким літературні вечори. Як пише вона в спогадах, «це було тоді єдине в Києві товариство прогресивного напрямку». З ініціативи Олени Пчілки заснувалось у 90-х роках у Києві літературне товариство «Плеяда молодих українських літераторів». «Саме товариство «Плеяда молодих» було плоть од плоті, кость до кості нашою. Бо деякі з цих молодих діячів – то були з нашої сім’ ї. Про Лесю – відомо, Михайло Обачний, це син мій, дочка Старицького, Грицько Григоренко – пізніше дружина Обачного, сина мого». Максим Славинський, один із учасників гуртка, згадує: «Гурток, що згуртувався біля Олени Пчілки, коли вона оселилася в Києві, був відмінний від студентських, літературних гуртків... Олена Пчілка вела той гурт, що скупчився навколо неї, згідно з ясно окресленим планом. Насамперед вона хотіла об’єднати літературне українське оточення і надати молодим літературним київським колам більш європейського характеру, «відтягуючи їх тим самим від російських впливів ... до цієї праці притягла і В.Самійленка». Вона заохочувала літературну молодь перекладати європейську поезію та прозу світових майстрів і дуже пильнувала, щоб ті переклади були найкращі. Максим Славинський – учасник гуртка «Плеяда»
  13. 13. Переїзд Косачів до Києва стабілізував родинне життя, нарешті вся родина жила разом; ще більше зблизив зі Старицькими та Лисенками, активізував громадську та літературну діяльність, особливо в Літературно-артистичному товаристві. Крім організації вечорів пам'яті українських діячів Шевченка, Глібова, Гребінки, Куліша, століття української літератури, Товариство «виявило протягом свого існування немалу видавничу діяльність. Оголошувало літературні й музичні конкурси любою мовою. Кращі твори, нагороджені преміями, друковано в збірках – альманахах «Общества». Вийшло їх три. Альманахи були російські, але друковано там і українські твори, наприклад: мої («Утрачений рай»), Старицького («Остання ніч»), Старицької- Черняхівської («Сафо»), деякі Лесині» . Після закриття владою «Общества» 1903 почалися заходи для відкриття українського клубу (1905). «Я бачила в цьому клубі тих активних молодих, що йшли в громадському житті на наше місце, бачила, що вже й без мене українське життя йтиме своїм шляхом. І хоч була в складі Правління, та мало виявляла активности там. Ближчу участь я приймала лише в роботі етнографічної комісії цього клубу». «Мала активність» Олени Пчілки пояснюється найбільше материнськими клопотами, пов'язаними з хворобою Лесі, що потребувала не тільки відповідного режиму, дотримування приписів лікарів, а й частих виїздів за кордон. Проте і в цих несприятливих суспільних і драматичних родинних обставинах не зламалася ні як письменниця, ні як жінка, що викликало і подив, і захоплення. Тяжку хворобу доньки, смерть брата Михайла і матері (1895) переносила героїчно. Думала про Лесю. Найменше розслаблення, сентименти, скигління могли мати фатальний вплив на доньку. Цього допустити мати не могла. Свій постійний біль вона заглушувала працею. Олена Пчілка і Леся Українка. Ялта, 1898 р.
  14. 14. Півтори години М. Лисенко і М. Старицький читали вітальні телеграми і листи з усіх куточків України з нагоди урочистого святкування 25-літньої діяльності Олени Пчілки в 1901 р.: «Ваша щира любов до свого краю ще з дитячих літ, Ваш несхибний напрямок до тієї мети, зерно котрої заклюнулося разом з Вашою любов'ю, Ваша невсипуща двадцятип'ятилітня праця на нашій літературній ниві викликають у моїй душі глибоке почування шаноби й поваги до Вас: треба мати велику моральну силу, щоб за такий довгий час серед тих гірких обставин, у яких нам доводиться працювати, несхибно простувати однією стежкою... Я певний, що Щасна Доля справдить вибраний Вами літературний псевдонім і коли не нам, то нашим нащадкам доведеться оцінювати Вашу щиру працю народною поговіркою: «Родюча – як земля а робоча – як бджола!». Від редакції «Літературно-наукового вісника» Олену Пчілку привітали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк. Доробок ювіляра вражає тим більше, що він належить жінці, письменниці, «у якої вистачило снаги не тільки чесно й непохитно нести 25 літ стяг українського слова, але й подарувати Україні ряд молодих працівників, що в домашньому крузі набралися любови до рідної мови і до рідного люду... Бажаємо, щоб наша щира участь у Вашому літературному ювілеї була запорукою, що нема тої сили, яка б могла розбити, розрізнити те, що самим життям і тисячолітньою традицією злучене в одну органічну цілість». А.Б. Шимановський, Леся Українка, П. А. Косач, Олена Пчілка, Л.Ф. Петерсон. Колодяжне, 1905 р.
  15. 15. Олена Пчілка стала, як пише її сучасник, «громадською чи національною виховницею, бо й виховувала своїх земляків, розбуджувала в них національну свідомість і давала своєю діяльністю й поведінкою приклад, як повинні жити й поводитись земляки «українофіли», якими називали себе тоді трохи свідоміші українці, і вона зі своєю родиною була перша, що відкинула цю назву й почала називати себе і всіх «українофілів» просто українцями, хоча цієї назви тодішні українці боялись». Вона була помітною постаттю не тільки для Києва, а й для київської вищої адміністрації. Її в тих колах не любили, трохи боялися, але і щиро поважали. М. Славинський згадував один епізод, який характеризує ставлення влади до Олени Пчілки. М.Славинський, який проживав у Петербурзі, хотів надіслати до Києва телеграму Олені Пчілці з нагоди її літературного ювілею. На пошті відмовилися брати текст, написаний українською мовою. І тільки директор пошти «для мадам Косач» зробив виняток, бо «вона навіть на прийомі в генерал-губернатора, де ми з нею познайомились, говорила зі мною по-українськи». І телеграма була вислана, хоча й було це проти всяких правил. Аналогічних випадків було, мабуть, більше, бо в Києві з Оленою Пчілкою навіть поліція розмовляла по-українському. Мати (Олена Пчілка) і донька (Леся Українка)
  16. 16. Початок ХХ ст. знаменний ще однією всеукраїнською подією: урочистим відкриттям пам'ятника І. Котляревському в Полтаві. Напередодні свята прийшов наказ заборонити виступи українською мовою, що викликало розгубленість серед промовців. Деякі взагалі відмовилися виступати, галичани (як іноземці) виступали українською мовою, всі інші – російською. «Лише одна Олена Пчілка знехтувала царською владою: виголосила свій привіт по-українськи, – писав Д. Донцов. – Представники влади були так заскочені, що її навіть не зупинили... Факт, що серед громадно зібраних вершків інтелектуального українства лиш одна жінка здобулася на цю моральну відвагу, свідчить, яка сила крилася в отій «дивачці». Уперше велика громада людей на офіційному святі почула промови українською мовою, що сприймалися як протест проти національного гніту царської Росії. Боротьбу за українську мову Олена Пчілка вела все життя. У січні 1905 р. Олена Пчілка у складі представницької делегації від України поїхала до Петербурга з клопотанням про відміну заборон українського друку. Комітет міністрів уже й сам зрозумів, що заборони українського слова утруднюють розповсюдження корисних відомостей серед української людності, отже, приносять шкоду. Комітет звернувся до університетів Києва і Харкова, до Петербурзької АН у цій справі. Висновок учених російської АН був однозначний: українське населення повинно мати таке ж право, як і російське, говорити публічно і друкувати рідною своєю мовою. Цей висновок мав велике значення, оскільки підтверджував, що українська мова є, що вона самобутня, окремішня від російської, «що її ніхто не видумав, а вона існує так само віковічно, як і великоруська, і спинювати українців і не давати їм змоги розвивати своє письменство, освіту й науку не тільки несправедливо, але й для самого народу руського і Російської держави шкідливо», – писав М. Грушевський. На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 р. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко
  17. 17. Відміна заборони друку українською мовою відкрила нові можливості для пожвавлення громадсько-політичної роботи, публіцистичної та літературної діяльності Олени Пчілки, скерованої на захист національних прав українського народу та боротьбу проти російського шовінізму. Коли виникла можливість узяти участь у виданні часопису «Рідний край», перше число якого датовано 24 грудня 1905 р. і видано в Полтаві, Пчілка, не вагаючись, прийняла запрошення одного з фундаторів журналу і сама, без родини, переїхала до Полтави. «Майже рік видавала вона «Рідний край» разом з Панасом Мирним і Дмитрієвим на кошти останнього. «У 1907 р. з'явилася думка мені перенести видання до Києва з тим, що поїдемо до Києва я і Шерстюк, а літературний матеріял мені надсилатимуть з Полтави. Так і зробили. Та показалося скоро, що між мною і полтавцями постали непорозуміння і незадоволення полтавців виданням». Незадоволення полтавців викликане насамперед відмінним трактуванням мети журналу: «Служити інтересам людности нашого краю, вияснювати усякі потреби народні, повідомляти про все, що діється у всякому закутку України, боронити усяке добре діло, боротися проти усякого лиха і кривди, хоч би тая кривда виходила від сильних і багатих». Не покладалась вона на Державну думу, на роботу посла в Думі. Пчілка відгукувалася в журналі на всі пекучі політичні питання, включаючи найдразливіші про українсько-російські та українсько-єврейські проблеми, і трактувала їх відверто, сміливо й по-своєму, обстоюючи незалежність позиції, політики і тактики в цих питаннях. Не дивно, що «слабонервні» в тих умовах боялися передплачувати часопис, а влада не один раз конфісковувала журнал, що приносило їй величезні матеріальні збитки. «Я з місяця в місяць докладала своїх грошей і живилась надією, що становище таки ж покращає; мабуть, читачі боялися передплачувати журнал, бо були такі, що прохали пересилати їм журнал на чуже ім'я, боячись репресій на службі за передплату українського журналу. Боляче було і матеріяльно, і морально, але не хватало сили справу кинути й видання припинити. Пробувала я була заінтересувати передплатників низькою передплатною ціною, даремними додатками й т. ін., та це не помагало». Олена Пчілка
  18. 18. Українська преса бойкотувала Пчілку, російська оголосила її антисеміткою і висловила протест. Із гумором на сторінках свого часопису розповідала Олена Пчілка про візит російської делегації до неї, що прийшла протестувати проти антисемітських статей у «Рідному краї», не читаючи його із-за незнання української мови: «Украинских газет не читаем, так как этого языка не знаем». На здивоване питання Пчілки, як можна жити на Україні і не знати української мови, прозвучала відповідь: «Ми живьом не на Украйнє, а в Російской імперіі», «Мені зосталось сказати на це одно, і я це сказала: значить правда, що ви серед нас чужородне тіло, ви дійсно нам чужі навіть вороги нації». Своїми викривальними публіцистичними статтями Олена Пчілка переконувала, що до українофобів треба підходити з точки зору боротьби за життя в своєму краї; що всяка нація, що прагне підвестися з колін, має удосконалити сама себе, загартувати свій дух. Художні твори та автуру журналу вона також добирала з цього погляду. В її журналі друкувалися поезії і антимосковська драматична поема «Бояриня»; Панас Мирний, Грицько Григоренко, Любов Яновська, Христя Алчевська, Надія Кибальчич, Агатангел Кримський, Олександр Олесь, Людмила Старицька-Черняхівська та багато інших вважали за честь друкуватися в «Рідному краї». Залишаючись впродовж багатьох літ трибуною демократичних письменників, «Рідний край» відігравав колосальну роль як у розвитку громадської думки, так і в літературному процесі. «Рідний край» – газета політично-, економічно-, літературно-наукового і популярно-освітнього характеру, виходила з кінця 1905 р. спочатку заходами української місцевої громади у Полтаві; з кінця 1907 до 1914 – у Києві (з 1908 з місячним додатком для дітей «Молода Громада») і в Гадячі (1915–1916) як тижневик, з 1910 р. – тричі на місяць, з 1913 – неперіодично.
  19. 19. Нове століття, особливо його початок, був для О. Пчілки дуже трагічним: помер на 34 році життя її син Михайло (1903), через шість років – чоловік (1909), охолола в неї на руках Леся (1913); відійшли в інший світ найближчі друзі: М. Старицький (1904), М. Лисенко (1912). «Після смерти Лесі в персональному житті я залишилась цілком при «Рідному краю»; живила лиш певність того, що я все ж проваджу якусь корисну справу. У Києві мені жити було нічого і, залишивши київське життя, я зовсім перебралася до Гадячого. Туди я перенесла й редакцію «Рідного краю» та «Молодої України», друкуючи все ж їх у київських друкарнях». 1914 р. «Рідний край» було закрито. Пчілка працює в «Газете Гадячского Земства». Вона друкує свої оповідання українською мовою, потім стає редактором газети і з 1917 по 1919 р. переводить газету цілком на українську мову. Національно-визвольна революція вдихнула нові сили письменниці. Усі зусилля Олена Пчілка віддає вихованню шкільної молоді в українському національному дусі: відвідує школи, проводить з учнями бесіди, організовує вечори пам'яті Т.Шевченка, М. Драгоманова та ін., стає фактично «позашкільною» учителькою. На цей час припадає плідна робота в дитячій драматургії: «Дві п'єси для дитячого театру» («Весняний ранок Тарасовий», «Казка зеленого Гаю»), опера «Дві чарівниці» (1917), «Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920), «Мир миром» (1921), «Киселик» (1921), «Кобзареві діти», «Без'язикий», «Боротьба» та ін., які виставлялися в Гадячі, Могилеві-Подільському. У грудні 1918 р. з приходом до влади Української Центральної Ради у Гадячі відбулося урочисте свято з нагоди присвоєння місцевій чоловічій гімназії імені Михайла Драгоманова, на якому письменниця виступила зі спогадами про брата.
  20. 20. Більшовиків Олена Пчілка не визнавала, і хоч перейшла вже 70-літній рубіж, не боялася публічно виступити проти більшовицької влади, за що 1920 р. була заарештована: «Два конвоїри повели Олену Пчілку через базарну площу до будинку Ревкому, – згадує очевидець. – Я йшов рядом з Оленою Пчілкою, конвоїри не проганяли мене. По дорозі Ольга Петрівна сказала мені, щоб я негайно пішов до військового комісара-боротьбіста Мусієнка і повідомив його, що Олену Пчілку арештовано. При цьому Ольга Петрівна дала мені й адресу комісара. Я негайно ж побіг, щоб виконати доручення Ольги Петрівни. Було дуже рано, ще тільки сонце почало сходити. Довгенько я стукав, аж нарешті двері відчинилися, і я побачив дружину комісара. Я попросив у неї вибачення і пояснив, чому так рано збудив їх. Того ж дня Олену Пчілку завдяки втручанню боротьбіста Мусієнка було звільнено. Але Ольга Петрівна мусила була виїхати з Гадяча. Приїхала її наймолодша донька Ісидора Петрівна й забрала свою матір у Могилів- Подільський». 1924 р. вона знову переїжджає до Києва; працює в етнографічній, літературно- історичній, заходознавчій комісіях АН УРСР. Друкує етнографічні розвідки «Про легенди й пісні» (1926), «Малювання на стінах» (1926), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926). Лише 1924 р. Всеукраїнська академія наук виклопотала від уряду персональну пенсію для Олени Пчілки, обрала її членом-кореспондентом Академії наук, і письменниця повернулася до Києва, де продовжила творчу працю. Знаменно, що саме Олені Пчілці судилося долею стати першою жінкою - членом-кореспондентом УАН. Восени 1929 р., коли по всій Україні прокотилася страшна руйнівна хвиля масових арештів у зв'язку з процесом так званої Спілки визволення України, – згадує П. Одарченко, — тоді до немічної, розбитої паралічем вісімдесятирічної письменниці прийшли агенти ГПУ з ордером «на право обыска и ареста». Але тяжкохвора жінка не могла вже ні встати, ні «следовать» за агентами». 4 жовтня 1930 р. перестало битися серце визначної громадської діячки, письменниці, ученої, яка, за словами Панаса Мирного, була «родюча, як земля, а робоча - як бджола». Поховано її в Києві на Байковому кладовищі поряд з чоловіком, сином Михайлом та донькою Лесею Українкою. Олена Пчілка завжди була вірною демократичним і гуманістичним ідеалам, стояла на позиціях реалізму і народності, своєю творчістю й громадською діяльністю прагнула служити справі розквіту української літератури і культури. Олена Пчілка. Художник Ф. Красицький. Київ, 1927 р.
  21. 21. Борис Возницький – «ангел-охоронець» українських музеїв та замків, пам'яток культури українського народу Борис Григорович Возницький усе своє свідоме життя скрупульозно і наполегливо збирав скарби українського мистецтва, аби зберегти їх для майбутніх поколінь, аби засвідчити перед світом, що Україна – це держава зі славним минулим, з багатою культурною спадщиною. Він не потребував особливої вдячності чи винагороди за свою працю – найбільшою втіхою для нього були відновлені ікони, врятовані картини і скульптури, ще один замок-музей, який відчиняв двері для відвідувачів. В особі Бориса Возницького маємо найвищий взірець самовідданості професії, приклад виняткової подвижницької праці та патріотичної турботи про неоціненні здобутки рідної культури. Маємо спільний обов’язок зберегти для майбутніх поколінь пам’ять про видатного музейного подвижника, а також про ті численні мистецькі скарби, які він врятував від забуття та залишив сучасникам і майбутнім поколінням. Його внесок в українську культуру і музейну справу неможливо переоцінити і важко перевершити. Але ця людина жила і працювала не у легендарну давнину, а у наш час, поруч із нами, саме тому її заслуги стали орієнтиром і зразком самовідданості професії, виняткової відповідальності перед покликанням та зворушливої турботи про здобутки національної культури для колег-сучасників. Усі президенти України вважали за честь бути знайомими з ним. Його називали українським музейним генієм, ангелом-охоронцем українського мистецтва, сеньйором музеїв і просто незамінною для української культури людиною. Невипадково йому дали звання Героя України. В Україні серед музейників було тільки дві людини, удостоєні цього високого звання, – Михайло Сікорський та Борис Возницький.
  22. 22. За ініціативи Бориса Возницького засновано 16 музейних комплексів, серед яких нові художньо-меморіальні музеї: музей імені Івана Федорова, музей-садиба Маркіяна Шашкевича, музей «Русалки Дністрової», музей найдавніших пам’яток Львова, музей скульптури Івана Георгія Пінзеля; музей оборонної архітектури ХVІ ст. в «П’ятничанській вежі» (Жидачівський район, Львівська область) відновлено Олеський, Золочівський, Підгорецький та Свірзький замки Галичини, які були об’єднані в так звану «Золоту підкову» дослідник і популяризатор спадщини Іоанна Георга Пінзеля Він був організатором численних історико-художніх виставок, у тому числі великої експозиції «Гетьман Іван Мазепа: Погляд крізь століття» (2003), виставки «Іван Виговський: особа і час», «Розп'яття» (до 2000-річчя від народження Христа) багато зробив для комплектування фондів палацу Розумовського в місті Батурині, що став добре оснащеним експонатами музеєм на півночі України
  23. 23. Дитячі й юнацькі роки великого українського музейника минали серед мальовничих краєвидів Волині, де народився і виростав Борис Возницький, «Б.Г. Возницький не відбувся б як фахівець світового масштабу, якби у дитинстві не проводив стільки часу в Дубенському замку. Не полюбив би історію краю, його пам'ятки. На Волині особливо багато історичних пам'яток: це і Острог, і Дубно, і Луцьк із чудовими пам'ятками литовської, польської доби і почасти давнішого руського періоду. Тому не дивно, що Возницький цінував і українське, і західне мистецтво. Це те, що в ньому органічно поєднувалося, – любов до свого, рідного і пошана та висока повага до чужого, знання європейської архітектури, малярства, різьбярства», – переконаний відомий український історик, архівознавець Іван Сварник. Дубенський замок на Волині
  24. 24. Борис Возницький: «За 30 років ми зібрали артефактів на 17 млрд євро» «… І коли я вчився в Ленінграді, то мене трохи чорти брали: їдеш – палаци, Пєтродворєц, Павловськ, а у нас в Україні нічого немає. Я вчився на мистецтвознавчому, то у нас тільки в 63-му році почали читати курс «Искусство народов СССР». А так – тільки Росія і Європа. Мені це було образливо. І я, коли вже все закінчив, вирішив, що буду піднімати якось українське мистецтво. Мені пощастило, я бував багато за кордоном – я працюю директором вже п’ятдесят років, і був включений у міжнародну раду музеїв. Я побачив світ, побачив, що і як робиться, і вирішив, що і в нас треба щось робити. І я поїхав. 1960-і, 70-і, частина 80-х років – це найактивніша частина мого життя, ми тоді зібрали більше 30 тисяч речей, які оцінені зараз десь у 17 мільярдів євро. Але справа не в оцінці, гроші – то так собі. Але те, що ми привезли - то є, а те, чого ми не привезли, майже знищене».
  25. 25. Борис Возницький: «… Я порахував, у 30-х роках в Україні зникло 15 тисяч церков. А в кожній церкві був іконостас, а іконостас – це 30 ікон, – і це все зникло. Півмільйона ікон пропало: спалили, викинули – не знаю. Зі Львівської області виїхали поляки – залишили 500 католицьких костелів, і майже все в костелах лишилося так, як воно було. Потім, у 46 році, закрилися церкви. В нас було закрито 800 церков. Значить, майже півтори тисячі храмів – і скрізь були склади: склад пшениці, склад мінеральних добрив, - і все з них викидали, всі мали завдання все викинути і знищити. Я користувався авторитетом в обкомі партії у Львові – і що хотів, те й робив. Я зрозумів одне тільки: не питати. Бо якщо спитаєш, то ніхто тобі не дозволить. Я спитаю: "Можна мені їхати за іконами?" – що, обком партії мені скаже, що можна? (сміється) Таки їду собі. "Можна замок робити?" Теж скажуть: "Нащо той замок робити?" Я собі роблю замок. Всяке було. "А чого ви приїхали?". Може начальство вийти, міліція. А я їм виймаю з кишені слова Володимира Ілліча: «Искусство принадлежит народу». Комусь іншому з кишені виймаю слова Гітлера, з «Майн кампф»: для того, щоб знищити народ, треба знищити його минуле. І все (сміється). Так ми і їздили по тих об’єктах. І оце ми почали звозити це все, почали брати замки, почали брати якісь храми, робити музеї там. Ми взяли дванадцять церков з тим, що будемо робити там музеї. По-перше, це врятує храм. По-друге, буде музей». Злiва направо: Й.С. Гронський, С.П. Костюк, В.С. Вуйцик, Б.Г. Возницький, Л.С. Міляєва, Г.Н. Логвін, Олесько
  26. 26. Борис Возницький в Олеському замку, 1975 р. Борис Возницький: «… У нас був такий директор архіву, Орест Мацюк. Він їздив по всій Україні, і шукав оборонні замки, церкви, городища. Він зареєстрував їх більше 4 тисяч. Україна – це був край, який найбільше оборонявся. Тому що звідусюди перли. Тільки замків в Україні було більше 400. Зараз в Україні більш-менш під дахом знаходиться 28 замків усього. Хтось ставить зараз питання: А як ми будемо їх утримувати? Треба продавати. Я тут веду боротьбу з тим продажем весь час, тому що те, що лишилося, вже треба зберегти. Багато палаців є в Україні. Мені доводиться зараз займатися палацом Розумовського в Батурині. Так вийшло, що я просто поїхав туди випадково, і побачив палац Розумовського, який простояв там майже 200 років у руїнах. Тепер його зробили на рівні Петродворця, першокласно, а виставити нема що. І мене вже совість замучила, і я зробив експозицію для нього – я повністю там всі зали оформив».
  27. 27. Підгорецький замок, XVII ст. (с. Підгірці Бродівського району Львівської області) Золочівський замок, XVII ст. (м. Золочів Золочівського району Львівської області) Свірзький замок, XVI-XVII ст. (с. Свірж Перемишлянського району Львівської області) Створений за ініціативи Бориса Возницького туристичний маршрут «Золота підкова» об'єднав стародавні замки Галичини – Олеський, Підгорецький, Золочівський та Свірзький Олеський замок, XIII-XVIII ст. (смт Олесько Буського району Львівської області)
  28. 28. Зараз у Храмі сестер-кларисок у Львові – Музей Пінзеля, відомого скульптора ХVІІІ ст., роботи якого Борис Возницький мріяв експонувати в Луврі «… Я зібрав третину робіт Пінзеля. Дві третини пішло на дрова. Був випадок, що приїжджаю, і бачу, як студенти ріжуть на дрова фігуру Пінзеля. Я витягнув пилку з тієї фігури, і забрав її. І потім вона вже у нас стояла в експозиції – одбиті руки, лиця немає… Тут був один представник ЮНЕСКО, він спитав: «Як ви оціните цю фігуру?». Як йому відповісти, як я оцінюю недорізану цю фігуру? Я кажу: «Двісті тисяч доларів». А коли він йшов, то сказав: «Не подумайте, що я прицінююся, мені просто було цікаво, чи знаєте Ви ціну цим речам. Я двічі вів аукціон у Лондоні. Оту фігуру, яку почали різати, давайте в Лондон, починайте з восьми мільйонів доларів, дванадцять мільйонів отримаєте. Так от таких тринадцять фігур пішло на дрова там – ми не встигли. Було вісімнадцять фігур, п’ять з них ми вихопили – без голови, без рук, а тринадцять було порізано. Це було страшне нищення».Музей сакральної скульптори Івана Георгія Пінзеля (Колишній костел сестер-кларисок, Львів)
  29. 29. Іван Георгій Пінзель. «Жертвоприношення Авраама», кінець 1750-х років. Липове дерево, поліхромія, позолота. Виставка «Майстер Пінзель – легенда і реальність» у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького, 2013 р.
  30. 30. Іван Георгій Пінзель. «Богоматір», кінець 1750-х рр. Липове дерево, поліхромія, левкас, позолота. Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького. Виставка «Велике і Величне». Київ, Мистецький арсенал, 2013
  31. 31. Іван Георгій Пінзель. Самсон, що роздирає пащу лева, кінець 1750-х рр. Липове дерево, поліхромія, позолота. Виставка «Майстер Пінзель - легенда і реальність» у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького, 2013 р.
  32. 32. За майже 50 років роботи у Львівській національній галереї мистецтв Борис Возницький збагатив її фонди більше, ніж у 6 разів. Картини, ікони, гобелени, меблі, мармурові й дерев'яні скульптури, предмети вжиткового мистецтва. Якби не Возницький, більшості з цих експонатів просто не було б. «… Наша галерея – це найбільший музей європейського мистецтва в Україні. У нас і Голландія, і Австрія, і Німеччина, і Італія. Але коли я прийшов сюди, то я почав збирати мистецтво нашого краю. Коли це назбиралося, ми зробили музей в Олеському замку. Це українське мистецтво ХІV-ХVІІІ ст. Я спеціаліст з українського мистецтва ХVІІ-ХVІІІ ст. Але улюбленого чогось в мене немає. Треба всім займатися. … Приблизно ми зібрали третину – дві третини знищено. Знищені великої цінності пам’ятки. Коли ми почали, я збирав тільки ХVІ ст. Просто не було, коли, не було, чим провезти. Потім вже почав сімнадцяте, вісімнадцяте століття збирати. Моє хобі було барокова скульптура. Потім вже трошки брали все, що траплялося». Будівля Львівської національної галереї мистецтв – найбільшого художнього музею України. Загальна кількість експонатів – понад 62 тисячі.
  33. 33. • Маючи в розпорядженні вантажівки, Возницький зі співробітниками обстежував покинуті барокові храми, занедбані каплиці, покинуті цвинтарі. • У покинутому соборі м. Жовква Возницький зняв з вікон полотна, які виявилися рештками оригіналів художника з Австрії Мартіно Альтомонте доби бароко. Альтомонте приїздив у Жовківський замок, де працював на замовлення короля Яна ІІІ Собеського. Зразки творів Альтомонте можна бачити в Олеському і Золочівському замках. Серед врятованих Возницьким картин – оригінали Шимона Богушовича зі Львова, Андрія Стеха з міста Ґданська, Альтомонте. • У містечку Городенка Івано-Франковської області Возницький разом із співробітниками врятували рештки дерев'яного вівтаря роботи Пінзеля. Собор і вівтар були створені на замовлення мецената Миколи Василя Потоцького – одного з найбагатших серед меценатів тодішньої України. • На покинутому цвинтарі було розкопане поховання з надгробком дітей Понінських роботи Бертеля Торвальдсена. Пошук і порятунок видатного твору мистецтва належить Возницькому. Про твір Торвальдсена забули навіть на батьківщині відомого скульптора. • За неповними підрахунками, Возницький і його співпрацівники врятували близько 30 000 творів мистецтва, серед яких гобелени, меблі, картини, вівтарі, мармурові і дерев'яні скульптури, предмети ужиткового мистецтва тощо. Рятівну діяльність Возницького нема з чим порівняти на теренах України кінця XX століття. Церква Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії (Городенка). Колона зі статуєю Діви Марії роботи І. Г. Пінзеля
  34. 34. «… Він був взірцем справжнього музейника, який не лише знався на різних речах, а й досліджував їхнє походження, історію, здійснював бібліографічні й архівні пошуки, – розповідає Іван Сварник. – Я не раз бачив його в архіві, де він працював як дослідник. Історію Олеського замку вивчав довгі місяці – ще до того, як відбулася його реставрація. Всі документи про Олесько перебрав власними руками. Часом просив допомоги у фахівців, однак переважну більшість документів осягав своїм розумом. Мав достатню практику і знання іноземних мов. Борис Григорович був людиною дуже простою і доступною в житті. І разом з тим – справжнім інтелігентом, високоерудованим, надзвичайно освіченим, міг на рівних розмовляти з будь-яким європейським науковцем». За словами Лариси Возницької, її тато ніколи не забував, звідки він родом. З гордістю наголошував, що він з Волині. Пишався своїм корінням, відгукувався на будь-яке прохання тамтешніх музейників проконсультувати, допомогти в організації виставки, реставрації. Життя Бориса Возницького – вічна боротьба, тільки у мирний час. Він боровся за збереження національних цінностей, долаючи чимало перешкод у вигляді людської байдужості, черствості. Був абсолютно безкорисливим, хоча тримав ключі від музейних скарбниць Львова, Олеська, Золочева, Підгірців. Порядністю і високим професіоналізмом Б.Возницький заслужив повагу колег. Його називали героїчним оборонцем пам'яток, останнім галицьким лицарем і останнім романтиком. За неповними підрахунками Борис Возницький і його співробітники врятували понад 30 000 творів мистецтва, серед яких гобелени, меблі, картини, вівтарі, мармурові і дерев'яні скульптури, предмети ужиткового мистецтва тощо. Галерею мистецтв та понад двадцять її філій він наповнив рідкісними шедеврами українського і світового мистецтва. Рятівну діяльність Б. Г. Возницького нема з чим порівняти на теренах України кінця XX ст.
  35. 35. Левко Григорович Лук'яненко згадує, що з дитинства на півночі Чернігівській області найбільше запам'яталися події 1937-38 років. Тоді репресії почалися і на їхньому хуторі Хрипівка, що поблизу Стародубського шляху. 9-річним запам'ятав масовий страх, який охопив односельчан. Адже спочатку забирали і розстрілювали багатьох: кого за службу в армії УНР, загонах Зеленого, або за участь в політичних партіях. А потім забирали навіть за анекдоти про Троцького і Леніна. Усі в селі відчули, що їх можуть заарештувати. Розстрілювали ж просто в сусідньому лісі. До армії Левка Лук'яненка забрали в 1944 році 16-річним. Служив в Україні, а потім в Австрії з 1945 до 1949 року. У 1951-1953 рр. вступив у комсомол, у партію. 1953 р. став студентом юридичного факультету Московського університету. 1954 одружився. Вів активне громадське життя. До 1956 р. зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 р. орієнтуватися на підпільну боротьбу. Нескорений лицар українського національного руху Левко Лук’яненко
  36. 36. У вересні 1958 р. за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де й поселився з дружиною. Робота була пов'язана з постійними поїздками по селах району. Бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільну партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС). У середині 1959 р. переїхав до Глинянського району і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців І. Кандибу та А. Любовича. 7 листопада 1960 у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, на якій обговорили програму організації. Оскільки програма була дуже жорстка і гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22 січня 1961, доручили Лук'яненку скласти нову, поміркованішу. Але 21 січня 1961 р. були заарештовані І. Кандиба, С. Вірун, В. Луцьків, А. Любович і Л.Лук'яненко, пізніше І. Кіпиш та І. Боровницький. У травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив Лук'яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Звинувачували в тому, що він «з 1957 р. виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму- ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма роками позбавлення волі. Інші дістали строки від 10 до 15 років позбавлення волі. Це при тому, що 17-ою та 125-ою статтями радянської конституції відповідно було проголошено право виходу кожної союзної республіки з СРСР та свободу слова для кожного громадянина. Левко Лук'яненко в молодому віці
  37. 37. Покарання відбував у Мордовії, з 1967 – три роки у Владимирській тюрмі, потім – знову в Мордовії. 1966 р. в Мордовські табори прибувала нова генерація політв'язнів — шістдесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в'язнів. Дані про цю боротьбу стають відомими світовій громадськості. Лук'яненко бере в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв'язнів переводять у Пермські табори. У 1974 за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук'яненка, до тюремного ув'язнення у Владимирській тюрмі. «… То я просто вважав, що я попав в другий університет. Я 5 років учився в Московському університеті. Тепер тут у таборі є литовці, які борці за волю Литви, є естонці – борці за волю Естонії, є латиші – борці за волю Латвії. Є українці, які боролися за свободу нації. Це все люди одного духу, це люди одного духу. І я почав вивчати, а хто боровся за незалежність України. Вояки УПА і боївкарі із лоївок ОУНівських, ось. Я почав вивчати: тут були стрільці, тут були провідники, командири. Тут я зустрівся, і мені пощастило, я був сидів разом із командиром Тернопільської військової округи – Польовим, Омельком Польовим. Ось, я сидів далі, трошки пізніше, із командиром Львівської військової округи – Василем Левковичем. Це ідеальні борці за волю України. Знаєте, це люди, ну, це якщо є поняття таке золота людина – то це золоті люди, це кращі сини нації нашої. Я з ними зустрічався».
  38. 38. 9 листопада 1976 р., за пропозицією Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінкської групи, підписує всі документи УГГ. Лук'яненко пише звернення до Бєлградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Виступив на захист художника П.Рубана, написав статтю «Зупиніть кривосуддя!». Радіо «Свобода» передало його нарис «Рік свободи». 12 грудня 1977 р. Лук'яненко заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодування, відмовився давати показання, також відмовився від громадянства. 17-20 червня 1978 Лук'яненко засуджений Чернігівським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму в селі Сосновка в Мордовії. Разом з іншими політв'язнями продовжує боротьбу, готує і передає на Захід інформацію. У лютому 1980 р. усіх в'язнів особливого режиму, в тому числі Лук'яненка, переводять у спеціально збудовану тюрму в селі Кучино Пермської області, за 200 м від 36-ї зони. 13 грудня 1986 р. Лук'яненка з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць «працював» слідчий КДБ. Повернули в Кучино. 8 грудня 1987 р. етапували на заслання в село Березівка Парабельського району Томської області.
  39. 39. У 1989 р., повернувшись із заслання, Л. Лук'яненко продовжив свою боротьбу за незалежність України. Його обрали головою Української республіканської партії, а згодом і народним депутатом. Саме в парламенті він разом з однодумцями активно переконували, агітували комуністичну більшість: Україна повинна бути незалежною. «… То ми використали трибуну Верховної Ради для агітації всіх 52 мільйони населення агітації за демократію, за свободу. От, і звичайно, наші виступи для багатьох людей були одкровенням Господнім, тому що люди жили під жорстокою цензурою, під однопартійною інформацією. І так далі, і тут раптом ми почали ось так говорити. То ми, знаєте, сміливо йшли вперед, сміливо – ми не боялися. Ми знали, що ми стали на гру у ва-банк, і що ми сміливо йдемо вперед. І хай закінчиться наш рух тюрмою, може знову, але ми скористаємось часом і будемо нести наші ідеї все ширшій і більшій кількості людей. З трибуни, тепер у фойє в час перекуру. … Після роботи ми розподілили всіх депутатів. Вони жили в 5 готелях Київських, і ходили по готелях і там до 12-ої години ночі дискутували. Ці комуністи вступали в дискусію. Знаєте, в тому відношенні вони відрізнялися від наступних депутатів, бо вони жили з заробітної плати. У них не було свого бізнесу, вони були ідейні люди. Ну ідейно проти нас, проти України, але вони були ідейні люди. Якщо, знаєте, і вони були чесніші в суперечках. Правда історична, була на нашому боці. Тому ми за 2 місяці настільки перевернули їхню свідомість, що через 2 місяці … 16 липня 1990 р. більше 300 депутатів, 346 здається, проголосувало за Декларацію про державний суверенітет. А Декларація про державний суверенітет – це програма будівництва незалежної України». Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, В'ячеслав Чорновіл. 1988 р. Л. Лук'яненко на засіданні Верховної Ради під час прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р.
  40. 40. Після програшу ДКНС (19-21 серпня 1991 р.) настав час діяти рішуче. Поки комуністична більшість було розгублено, депутати «Народної Ради» пропонували прийняти якісь окремі закони, Лук'яненко ж наполіг - настав час проголошувати незалежність України. «… Мені, на основі моєї такої політичної інтуїції, прийшла така, знаєте, спасенна думка, що зараз є момент, коли необхідно проголосити Україну незалежною державою. Я виступив із цією думкою. Запропонував це Народній Раді. Народна Рада, звичайно, зрозуміла, що це справді спасенна думка – тому схвалили зразу. Ми маємо написати такий документ, який би міг бути прийнятий зразу, змаху. Бо, якщо ми напишемо документ, який викличе дискусію, а потім ще затягнеться, а потім відкладуть на другий день. Страх у комуністів пройде, і вони нам завалять. Необхідно написати найкоротший документ, у якому була би одна ідея – Україна є незалежна держава. Щоб дискутувати ні про що було. Не треба дати ні одного слова, яке було б зачіпкою там для обговорення, і для дискусії там, і для відкладення». Народний депутат Левко Лук'яненко під час мітингу на площі Жовтневої революції (теперішній Майдан Незалежності) на підтримку Незалежності України у Києві в серпні 1991 р.

×