1. МІСЦЕ ПАМ’ЯТІ НАРОДНОЇ
У центрі села знаходиться
меморіальний пам'ятник
воїнам, які загинули,
визволяючи Кіровську сільську
раду від нацистських
загарбників.
Жорстокі бої велися тут у
восени 1943 - навесні 1944
років. Останній клаптик
землі території Кіровської
сільської ради було звільнено
8 березня 1944 року,а понад
240 воїнів майже всіх
національностей колишнього
СРСР, знайшли свій останній
спочинок у братській могилі.
3.
В липні, військкомат мобілізував Любу і ще трьох дівчат до
авіаційної частини № 20320. що перебазувалась з Криму. Дівчата
обшивали фюзеляжі літаків. Школу довелось покинути взагалі.
Так молоді дівчата кували перемогу в тилу. Робота була важка й
відповідальна і Люба, як комсомолка-активістка, працювала
самовіддано за що і отримала першу в житті державну нагороду –
медаль «За доблестный труд во время Великой Отечественной
войны 1941 – 1945гг.».
1944 року ВЧ № 20320 була евакуйована до Криму, а Люба
знову пішла працювати до колгоспу, де працювала так же добре й
самовіддано і її зусилля в наближенні довгоочікуваної перемоги не
були марними. І ще одна медаль «За доблестный труд во время
Великой Отечественной войны 1941 – 1945 гг.» поповнила арсенал
нагород дівчини у 1946 році.
23 січня 1926 року, в мальовничому містечку
Ізюм, Харківської області, в сім’ї Бурлай Марії
та Дмитра народилася донечка-первістка.
Назвали дівчинку – Любою.
Жінка - трудівниця
4. “ ДУМАЛА – НЕ ВИЖИВУ”
Дромашко Катерина Володимирівна, в дівоцтві Гальченко, народилася
1924 року в селі Кіровка.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Гальченко Катерині тоді
виповнилося сімнадцять років. Фашисти прийшли в село вже в
липні 1941 року.
Одного весняного ранку, 1942 року, юнакам і дівчатам села Кіровки
наказали з’явитися до комендатури із запасом харчів і одягу. Під
військовим конвоєм їх пішки погнали до Кривого Рогу. На
залізничній станції, Кривий Ріг, де вже було багато таких же
юнаків і дівчат, їх погрузили в товарні вагони поїзда, що
відправлявся до Німеччини.
Їхали близько тижня, поїзд зупинявся лише для заміни паровоза та
машиніста. На станціях, де зупинялися, німці дозволяли вийти з
вагонів, щоб набрати води. Поїзд доїхав до станції
Едінбург, звідки юнаків і дівчат вивезли до табору.
Табір знаходився у лісі, поблизу військового заводу з виробництва
деревного спирту . У таборі перебувало близько трьох тисяч
чоловік, по сто п’ятдесят чоловік в одному бараці.
5. „ Ми зайшли в барак, посідали біля столу, повикладали в миски свої харчі. Нам
було страшно, бо не знали що з нами буде далі. Сидячи біля столу, ми
почали плакати, а ті хто там уже був почали швидко ковтати наші харчі.
Дівчата, худі і голодні, внахильці їли з мисок не пережовуючи. Поки ми
тужили - харчів уже не було і до ранку ми сиділи голодні.”З ранку, лише
сходило сонце, всіх підіймали, годували баландою з цибулі та тирси і гнали
на роботу на військовий завод з виробництва деревного спирту.
„Як вижили, не знаю, думала не доживу до кінця війни,” - говорить Катерина
Володимирівна.
Місцева адміністрація дозволила, щоб родичі надсилали з дому невеличкі
посилки - вагою до двохсот грамів.
В посилці присилали шматочок сала, смажену кукурудзу, насіння соняшнику,
іноді - торбинку муки, з якої варили баланду. Надія Бараннік, сусідка
Катерини Володимирівни по бараку, приносила посилки з КПП і передавала
їх Каті.
Одного разу, варячи баланду, Катерина лийнула з кружки в каструльку -
думала, що вода. А як потім виявилося - то був спирт.
„ Так і поїла - сп’яніла, а дівчата сміялися, бо до цього я ніколи не пила
міцного і виглядала дуже кумедно.”
Десь через рік в’язнів –остарбайтерів почали випускати „на вольну” - гуляти
по селах. Випускали лише в неділю. Всі проходили через контрольно-
пропускний пункт, щоб нічого не винесли - обшукували. У кожного
остарбайтера був пропуск. Вранці випускали, а на вечір всі повинні були
повернутися.
6. Одного разу, якась німкеня попросила Катерину, щоб та принесла спирту, пообіцявши їй
дати за це харчів. Та так і не судилося Катерині Володимирівні отримати ті харчі.
„Зробила я торбину і пришила її в штанях уніформи, поклала в ту торбинку
пляшечку зі спиртом і йду. А на КПП обшукують. Їх було двоє – жінка-німкеня і
товстий кривозубий поліцай. Жінка обшукала мене, нічого не знайшла. А цей
товстий почав обмацувати мене з голови до ніг. Коли він знайшов пляшку почав
кричати „швайн”, „швайн” і бити ногами. Потім наказав посадити в підвал, де було
по-коліна води.
Вночі я сиділа в підвалі, а вдень йшла працювати на завод. Щоправда вранці мені, до
баланди, давали гарячий чай з замінником цукру. А ввечері знову в підвал у
холодну воду поверталась. І так два тижні. Думала не виживу! „
У кожного „в’язня” була „форма” і капці - шльопанці з матерії з дерев’яною
підошвою. Так ходили цілий рік. А ще на руці у кожного був викарбуваний номер.
„ Як почали наступати наші війська, німці почали евакуацію табору в тил. Нас
погнали до залізничної станції. Коли ми йшли, люди з навколишніх сіл виносили
нам попити.
Навколо вибухали бомби і гарматні набої. Через добу, після виходу з табору нас
наздогнав радянський танк. Німці, що нас етапували, сховалися в одній із хат села,
біля якого ми проходили і почали відстрілюватись. Було страшно, бо могли загинути
як від німецької так і від радянської кулі.
Танкісти наказали всім остарбайтерам йти до села і там залишитись. Як ми зайшли
в село, там уже були наші. Німецькому фермеру наказали нас нагодувати і
влаштувати. Він відкрив комори з картоплею і дозволив взяти скільки нам було
треба. А ще дав мішок муки.”
Через тиждень, коли за остарбайтерами прийшли наші вояки, вони покинули клуню, в
якій жили у німецького фермера.
Всіх посадили на машини і повезли на станцію. Там всім видали пайки на дорогу і
відправили поїздом додому.
„ Привезли нас на станцію Карнаватка,” - говорить Катерина Володимирівна.
- А звідти я на поїзді доїхала до станції Мусіївка, де на мене чекала сестра. Коли
зустрілись - плакали і від болю, пережитого в Німеччині, і від радості, що
залишилась жива. Бо думала: „Не виживу.”
8. СПОГАДИ ВДОВИ
ЯРЕМЕНКО МАРІЇ ДМИТРІВНИ
В той час саме почала будуватись. До
кого не підеш кожен сам собі, але
люди допомагали. Брата чоловіка
забрали в Німеччину. Звістки немає
ніякої і по цей день. При німцях
працювала біля свиней. Потім після
війни пішла працювати з подружкою
до корів. Діти виросли. Чоловік не
повернувся, а я сама й по цей день.
Фотографій ніяких в мене не має –
під час переселення загубила всі
листи та фотографії. Тяжко було...
Та й зараз...
Народилась 5 червня 1917 року. Тяжко було з
двома дітками: дочка 1941 року народження та
син – 1939 року.
11. ДІТИ ВІЙНИ
ОВЧАРЕНКО ЛЕОНІД НИКИФОРОВИЧ
ОВЧАРЕНКО ІЛОНА (УРОДЖЕНА КОВАЧ)
Ось і Льоні незабаром мало виповнитись 14 років. А це
був той вік, коли молодь забирали на примусові роботи до
Німеччини. Не раз хлопець спостерігав, як старших за
нього хлопців і дівчат силоміць відривали від рідних і гнали
хто-зна куди. Молодь, як могла, чинила цьому спротив.
Але що могли протиставити 15-16-літні юнаки та дівчата
озброєним до зубів загонам зрадників-калмиків, яких німці
використовували для цих акцій. А вони жалю не знали. Не
раз чув Леонід страшне голосіння в селі, від якого
холонула кров у жилах – то безпорадні і невтішні матері
прощалися з дітьми, яких вивозили до рейху. Не знали, що
деякі з них ніколи не повернуться додому, а деякі
повернуться скаліченими, невиліковно хворими.
У 1944 році Криворізький район було звільнено від
фашистів, і ця зла доля обминула хлопця.
13. ПЕРЕПОХОВАННЯ ОСТАНКІВ ЗАГИБЛИХ
Перепоховання 26
невідомих солдат
Червоної Армії, загиблих
в роки Великої
Вітчизняної війни
1943-1944 року, на
території Кіровської
сільської ради. 2004 рік
