Дослідницька робота пошуківців Військової СЗОШ “Велика Вітчизняна війна в історії мого роду і народу” Народна пам’ять. ХХ століття.

1. Дослідницька робота пошуківців Військової СЗОШ
“Велика Вітчизняна війна в історії мого роду і народу”
Народна пам’ять. ХХ століття.
“Гідні слави героїв Дніпра”

2. Осторожно на эту землю ступайте…
Здесь, на всем этом поле широком,
так же щедро, как зерна весною,
посеяны души и кости солдат.

3. Село Військове. Звичайне українське село, але
події осені 1943 року навіки вписали його в історію
Великої Вітчизняної війни. Саме звідси почалося
звільнення правобережної України від німецько –
фашистських загарбників. Кожний метр цієї землі
политий кров'ю визволителів – героїв, які врятували
світ від фашистської чуми. Які врятували наших рідних
і які забезпечили мир ось уже протягом 70 років!
Земля пам'ятає своїх Героїв!
Онуки загиблих пам'ятають своїх Героїв!
Вся Україна пам'ятає своїх Героїв!

4. 9 травня 2011 року
День перемоги.
Зранку гості збираються у музеї бойової
слави. Роздивляються фото і на запитання
”А то хто?”, ніхто не знає відповіді. На фото
1965 року невідома жінка кладе квіти на
могилу батька, який загинув, звільняючи село
від фашистів. Раптом до музею заходить
немолода жінка і хтось із дітей говорить: “А то
не Ви?”. Жінка, кинувши погляд на фото,
відповіла: “Я.”. Вона відрекомендувалася: “ Я -
Лабузна Валентина Дмитрівна - донька
загиблого за ваше село Головка Дмитра
Свиридовича, який воював у 47 Гвардійській
стрілецькій дивізії.” І діти почали розповідати,
як довго не знали, хто вона, жінка із фото, і як
довго її шукали. Зав'язалася розмова. Валентина
Дмитрівна розповіла, що вона із Києва. І
можливості часто приїжджати на могилу
батька не мала.
До музею зайшов частий гість школи Козуб
Микола Володимирович. Його дід також із 47
Гвардійської стрілецької дивізії. О 10 годині
всі пішли на мітинг. Слово надали Валентині
Дмитрівні, Миколі Володимировичу
Якась жінка фотографувала
цікаві моменти мітингу. Коли ми її
запитали, хто вона, відповіла: “Я –
онука загиблого Єрмократьєва Івана
Варфоломійовича. Він воював у 47
Гвардійській стрілецькій дивізії. Всі
гості із 47 Гвардійської стрілецької
дивізії! І коли вже мітинг
закінчувався, діти привели під руки
старенького чоловіка, який приїхав на
могилу до брата. – Панченко А.І.
Коли запитали з якої дивізії брат,
почули у відповідь:”Із 47
Гвардійської стрілецької дивізії”.
І ми, пошуківці, розповіли, який
подвиг здійснили їх рідні на нашій
солонянській землі.
Цей клаптик землі знаходиться за
сільською радою.

5. ФОТО ГОСТЕЙ.
Зліва направо:
КОЗУБ М. В. (Онук загиблого Козуба М. П.),
ВЕРЕМКО В. С.( голова сільської ради у 1965 році),
Лабузна В.Д. ( донька загиблого Головка Дмитра Свиридовича),
Кулікова І. В. ( онука загиблого Єрмократьєва Івана Варфоломійовича)

6. Пам'ятник
за сільською радою
Особливе місце в історії села займає
пам'ятник загиблим воїнам за
приміщенням сільської ради. Після
вдалого форсування Дніпра, бійці
почали наступ на німецькі війська,
звільняючи наше село від ворога.
Скільки крові пролилося за кожний
метр нашої землі! І тут, біля
пам'ятника загиблим воїнам за
сільською радою. Тут бійці 47
Гвардійської стрілецької дивізії вели
наступ на німців. Але німці тримали
оборону і прорвати її радянські воїни
не могли. Шість разів це місце
переходило із рук в руки. Розлючені
німці, які не змогли відтіснити
радянських солдат, не витративши
жодної кулі, оточили героїв танками
і роздавили ними безстрашних
героїв.
Під танками загинуло 65 бійців.
Вічна їм пам’ять.
Так сьогодні виглядає
пам'ятник загиблим воїнам.

7. ОДИН ІЗ НИХ.
КОЗУБ МИКОЛА ПРОКОПОВИЧ
1904 року народження. Селище Чаплі
м. Дніпропетровськ. В Радянській армії з
1941 року. Остання звістка прийшла на
початку 1943 року.
В 1969 році його онук Козуб Микола
Володимирович, учень 6 класу, написав
листи в архіви, щоб знайти відомості про
свого діда. З Міністерства Оборони СРСР
прийшла звістка, що Козуб Микола
Прокопович загинув у с. Військове 23
жовтня 1943 року.

8. Ось таку відповідь одержав
шестикласник із МО СРСР

9. А таку одержав шестикласник
із Солонянського РВК

10. Козуб
Микола
Володимирович
• 1956 року народження. Служба в радянській
армії з 1974-76р.р. З 1976 р. по 2003 р.. служба в
МВС України в Дніпропетровській обл. в
Державній службі охорони. Командир відділення
прапорщиків міліції. В 1986р. закінчив
Дніпропетровську середню - спеціальну школу
міліції МВС СРСР. Нагороджений подяками
Міністра України (1999г.), начальника обласного
УМВС, начальника департаменту Державної
служби охорони України. Відмінник Радянської
міліції (1979г.) Нагороджений медалями «За
бездоганну службу" I і II ступеня, «За
сумлiнну службу" I- ступеня, " 10 років
міліції України». З 2010 року служба
народові України, вірі православній і
Запоріжському козацтву в Союзі козаків
Придніпров‫ۥ‬я «Придніпровський кош».
• Самарська паланка.
• Радник атамана. Полковник.
• Микола Володимирович –
• береже честь і славу свого роду.
• Прививає своїм дітям любов до України.
Онук загиблого при форсуванні
Дніпра
Козуба Миколи Прокоповича.
Кожного року спочатку із
батьком, потім із сином ,
потім із сином та онуками
біля святині свого роду –
могили діда.

11. Козуб Володимир Миколайович
Правнук загиблого Козуба Миколи Прокоповича.
1982 р. н. Служба в армії України з квітня 2004 по листопад 2004 р. у
м. Києві в окремому полку спецпризначення Президента України. В жовтні
2004 р. приймав участь в параді на честь звільнення м.Києва. Відкривав
парад танк Т-34 із знаменосцем на броні сержантом Козубом В.М.
Правнук загиблого у Військовому визволителя тримав у руках прапор
перемоги, який висів над Рейхстагом у 1945 році.
З 2010р. у всеукраїнському комітеті по боротьбі із коррупцією і правового
захисту грамадян. Капітан.

12. Варенніков В.І.
Саме він, учасник
форсування Дніпра у
Військовому в 1943 році,
ніс прапор перемоги від
Рейхстагу ( Берлін) до
літака, який доправив
символ перемоги до
Москви. ( на фото із прапором Варенніков В.І.)
Доля дала можливість двом людям, які мали відношення
до переправи у Військовому, в різний час тримати у руках прапор перемоги.
Варенніков В.І. – учасник форсування,
Козуб В.М. – правнук загиблого солдата у Військовому.

13. Вже майже 55 років
школа
с. Військового
виховує своїх учнів
на прикладах героїв
подій осені 1943
року.