1. Розділ 2. Дидактика
Тема 7. Дидактика: історія розвитку, сучасні проблеми і тенденції
7.1. Історія розвитку дидактики
Галузь педагогіки, що містить теорію навчання, зветься дидактикою (від грец. didacticos –
повчальний). Сучасна дидактика – найусталеніший розділ у педагогіці; вона виокремилася в
самостійну наукову галузь із системи філософських знань на початку XVII століття завдяки
англійському філософу Франсісу Бекону (1561-1626). Безумовно, дидактика змінювалась і
змінюється; крокуючи в ногу з часом, убирає в себе світові наукові досягнення. Проте структура її
залишається класичною.
Вважається, що термін дидактика запровадив німецький педагог Вольфганг Ратке (1571-1635),
який так назвав наукову дисципліну, що досліджує теоретичні засади навчання.
Засновником дидактики був Я. А. Коменський. Як педагог-практик він увійшов в історію завдяки
своїм пропозиціям щодо організації шкільного навчання, розробкою оригінальних навчальних
посібників.
Його фундаментальна праця «Велика дидактика або та, що містить універсальну теорію вчити всіх
усьому» і досі має велике науково-педагогічне значення. Ще у XVII столітті Я. А. Коменський
обгрунтував принцип природності освіти, класно-урочну систему: поділ учнів одного віку на класи,
а навчального часу – на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденні заняття – на 45-
хвилинні уроки та 10-20-хвилинні перерви. Йому також належать концепції предметної системи
викладання з певними програмами іспитів наприкінці року, а також професіоналізму вчителів (до
того часу їхня підготовка обмежувалася знанням предмета, вони не розумілися на методиці
викладання).
З інших книг найбільшої популярності набули ще дві: «Відкриті двері мов і всіх наук», де вперше
поєднувалося освоєння латинської мови з вивченням довкілля, і «Світ почуттєвих речей у
картинках», яка, по суті, була ілюстрованою дитячою енциклопедією первинних знань. Цю книгу
було перекладено багатьма мовами, в тому числі й російською, і понад 150 років вона була
кращим підручником для початкового навчання.
Всесвітньо уславленим учителем був Г. С Сковорода, про якого сказано: під його чубом та в
українській свитині містяться свій Піфагор, Лейбніц і Ориген. Уведене ним поняття «сродної праці»,
тобто праці за покликанням як засобу самореалізації особистості, є по суті співзвучним із
сучасними дидактичними концепціями. Успіх, на його думку, залежить не від масштабу ролі, а від
її відповідності внутрішнім здібностям виконавця. «Натура – се єдиний і справжній учитель. Не
перешкоджуй їй, а тільки розчищай доріжку. Учитель – то є служитель натури. Учити і учитися
потрібно... до цього прихильна людина: се дає сердешний спокій і задоволення собою, своїм
становищем, своєю статтю».

2. Концепція «сродної праці» спирається також на принцип «рівної нерівності», про який Г.
Сковорода говорить: «...Только глупцы равное равенство в мір ввесть всуе покушаются». Через
індивідуально неповторний зв'язок з Богом людина відрізняється від інших за своєю внутрішньою
природою. Ідея рівності має сенс з погляду на створення достатніх передумов кожному
зреалізувати свій потяг до сродного життя.
На рубежі XVIII-XIX століть, коли світська школа вже мала пріоритет над конфесійною, в дидактиці
склалася теорія формального, а згодом – матеріального виховання й освіти.