Леся Українка і Сергій Мержинський: історія одного кохання

1. «Та вір мені, що я
тебе любила...»
Леся Українка
і Сергій Мержинський:
історія одного кохання

2. «Любов абсолютної
справедливості не знає, але в тім її
вища справедливість. В світі стільки
несправедливо-прикрого, що якби не
було несправедливо-лагідного, то
зовсім не варто було б жити…»
(Леся Українка)

3. – Королівно, ясна панно,
ви себе навік згубили!
Що з’єднало вас зо мною,
вбогим лицарем без спадку?
– Мій лицарю, любий пане,
се мені гірка образа, –
я ж не звикла продавати
свого серця за червінці!
(Леся Українка)

4. Крим, 1897
Вони познайомилися у Ялті:
українська поетеса і соціал демократ
зі старовинного білоруського роду.
Обидва приїхали лікуватися від
туберкульозу. У неї — з дитинства
хворі кістки, у нього — легені.
Вона — ніжна, тендітна, але
внутрішньо незламна, він —
інтелігентний, сповнений
благородних поривань, син
армійського офіцера.
М. Бельський. Леся Українка і
Сергій Мержинський в Криму. 1962
р.

5. Їм подобалося прогулюватися ялтинськими вулицями, милуватися
чудовими кримськими пейзажами, вдихати цілюще морське повітря,
неспішно розмовляти про мистецтво, поезію, життя. Вона вже тоді
пересувалася за допомогою палиці, але відмовити йому у прогулянках
до Ай-Петрі, незважаючи на біль у тілі, не могла. Як ніжно тримав він її
під руку, підтримуючи, аби не впала! Їй нічого не було потрібно окрім
того, щоб він був поруч. Його внутрішнє благородство було співзвучно її
душі, його очі і голос, теплі руки надихали і давали наснагу жити і
творити…

6. Найдорожчим
подарунком від нього була
репродукція «Сікстинської
мадонни» Рафаеля, з якою
вона не розлучалася протягом
усього життя. Вона розуміла,
що кохання є безнадійним від
самого початку. Його здоров’я
тануло на очах. Дізнавшись, що
жити йому лишилося лічені
тижні, вона виїхала до
Мінська. Нічого не могло її
зупинити – ні власна хвороба,
ні чужа воля.

7. «Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як
можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?..
Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між
нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з
найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!
Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині.
Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе... Мій друже,
мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі
троянди?»

8. Мінськ, 1900-1901
Все, все покинуть,
до тебе полинуть, —
Мій ти єдиний, мій
зламаний квіте!
Все, все покинуть, з
тобою загинуть,
То було б щастя, мій
згублений світе!

9. «Життя моє тут досить трагічне.
Я мушу бути найспокійнішою
від всіх, хоч я, власне,
найменше маю ілюзій, а через
те й надії (зо мною лікар був
найщирішим). В сьому правда
те, що я не покину його так, як
його покинули інші його друзі.
Я з ним останусь, поки буде
треба. Ви розумієте мене?»
(із листа до Ольги Кобилянської)
Уривок з фільму «Іду до тебе...»

10. У ніч з 18 на 19 січня йому
стало зовсім погано. Він
був у маренні, кров линула
горлом — здавалося, що це
вже кінець… Із безнадійного
мороку смерті, із вогню
власної душі вона
викресала, як іскру, ім’я —
МАРІАМ...

11. О Сине Божий!
Нехай в моїм житті все, все
неправда,
та вір мені, що я тебе
любила.
Чи ти гадав, – я не зреклась
себе?
Зреклась! я прокляла себе і
душу,
ту душу, що не хтів
прийнять Месія
собі на жертву. Де ж ще
більше горе,
як не могти віддать за друга
душу?..
(«Одержима»)

12. Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі,
Ти мені заповідав скрасити могилу твою
В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,
Ти мені заповідав носити жалобу мою
Так, як носять в легендах царівни мовчазні, хороші...
Не здаюсь я царівною людям в жалобі моїй.
Ох, як часто мене опановують сни зловорожі,
Сниться все, що я голову
радо на страту несу,
Але то тільки сни, –
я повинна стоять на сторожі,
Бо мені заповідано в спадок
жалобу й красу,
Білий мармур, і плющ,
і криваві осіннії рожі…