ЗНО, історія України

1. КЗВО КОР «Білоцерківський гуманітарно-педагогічний коледж»
© Дрібниця В.О., 2019
Українські землі
в другій
половині XVIІІ ст.

2. 1750-1764 рр., останній гетьман

4. Розумовський Кирило (1724/1728 – 1803) – останній гетьман України (1750 – 1764), граф
Російської імперії, сенатор, президент Петербурзької Академії наук.
Народився в в сім'ї рядового козака Григорія Розума. Переїхав до царського двору, де перебував
під опікою свого старшого брата, фаворита російської імператриці Єлизавети Петрівни, – Олексія
Розумовського. Здійснив освітню подорож до Німеччини, Франції та Італії.
У лютому 1750 р. на козацькій раді в Глухові (Чернігівщина) був обраний гетьманом України.
Вирішальне значення при цьому мала пряма вказівка царського уряду щодо його кандидатури.
Як гетьман намагався бути самостійним у питаннях внутрішньої політики. За наполяганням
Розумовського 1752 р. вийшов царський указ про заборону поширення холопства на українців.
Деякий час Розумовський без погодження з Петербургом призначав полковників своїми
універсалами. Така самостійність гетьмана викликала невдоволення царського уряду і спонукала
його до активного втручання в справи управління Гетьманщиною. У 1754 р. Єлизавета Петрівна
спеціальинм указом заборонила гетьманові самостійно призначати полковників в козацькі полки,
залишаючи за ним право його попередників лише добирати кандидатів на цю посаду. Царський
уряд підтвердив заборону гетьманам на самостійне листування з іноземними державами, а також
відновив при гетьманському урядові інститут російських радників-міністрів. Під особливо суворий
нагляд були поставлені фінансові справи Гетьманщини. Гетьман повинен був надсилати до Санкт-
Петербурга докладні звіти про всі прибутки та витрати, водночас були ліквідовані всі внутрішні
митні збори (індукта та евекта).
На поч. 1756 р. вирішення всіх справ Гетьманщини було перенесено з Колегії закордонних справ до
Правительствуючого Сенату. Останньому було підпорядковано й м. Київ, що був відірваний від
Гетьманщини. Фактично цим започаткувався офіційний курс царського уряду на остаточну
ліквідацію автономії Гетьманщини. Розумовський виношував ідею створення університету в новій
гетьманькій резиденції – м. Батурин. Однак цей проект не вдалося реалізувати.

5. Розумовський докладав значних зусиль, спрямованих на зміцнення центральних і місцевих органів державного
управління. Першим кроком у цьому напрямі стала реформа судочинства (1760—1763).
До реформи правосуддя було прерогативою адміністративно-управлінського апарату. Найбільш активно
втручались у вирішення судових справ Генеральний військовий суд і Генеральна військова канцелярія.
Гетьман реорганізував Генеральний військовий суд. Серед перших заходів гетьмана Розумовського було
відкликання російських чиновників зі складу суду. У ході судової реформи до складу Генерального військового
суду, поряд із двома генеральними суддями, увійшли десять обраних від кожного полку депутатів із числа
козацької старшини. Скасовувалися судові функції Генеральної військової канцелярії, а Генеральний військовий
суд знову ставав найвищою апеляційною інстанцією. Зазначені заходи підвищували престиж останнього і
водночас сприяли його демократизації, а також певною мірою розмежуванню суд., виконавчої і законодавчої
влади.
Найсуттєвіша суд. реформа була проведена наприкінці 1763 р., коли було створено станові шляхетські суди —
земські суди, підкоморські суди й гродські суди. Сфера діяльності цих судів регламентувалася відповідними
положеннями Литовського статуту 1588 р., який залишався одним із головних джерел українського судочинства.
За універсалом гетьмана К. Розумовського на території кожного полку було створено по два земських, два
підкоморських суди (за винятком найбільшого за розміром Ніжинського полку, на території якого створювалися
три земські суди — у Ніжині, Батурині та Глухові). У кожному полку під головуванням полковника утворювався
один гродський суд, що замінював колишній полковий суд. Окрім традиційних виборних посад, у новостворених
судах вводилася посада возного, який обирався з числа значкових товаришів і сотенних старшин.
Вищою апеляційною установою над створеними судами став Головний трибунальний суд. Рішення цього суду
вважалося остаточним і не підлягало оскарженню. Виняток становили вироки про позбавлення шляхетської честі
та смертну кару. В подібних випадках останнє слово належало російському монархові.
Результатом суд. реформ, здійснених гетьманом, стала нова, більш спрощена, система судів, у якій уже
розмежовувалися цивільні й кримінальні справи.

6. Розумовський приділяв також увагу економічним питанням. Зокрема,
намагаючись покласти край надмірному поширенню винокуріння, що
почало негативно впливати на розвиток продуктивних сил, він видав
універсал, за яким займатися винокурінням дозволялося лише
старшинам і козакам, які мали земельні й лісні угіддя. Водночас
заборонялося мати в Гетьманщині винокурні й шинки російським
поміщикам, а також вихідцям з ін. регіонів і країн. Сприяючи
лівобережним українським купцям, домігся заборони вивозу горілки з
Правобережної України до Нової Сербії і Вольностей Війська
Запорозького низового, а також ліквідував на території Гетьманщини
тютюнові та ін. відкупи, що обмежували регіональний ринок.
1760 р. гетьман пішов назустріч устремлінням правлячої старшинської
верхівки, заборонивши селянам переселятися на нові місця, а також
забирати при цьому своє майно без письмового дозволу володаря даної
маєтності. Це прискорило процес закріпачення укр. селянства. 1763 р.
відповідний гетьманський універсал підтвердив своїм указом царський
уряд.

7. Започатковані Розумовським перетворення, як і в цілому його політичний курс
на збереження державно-політичної автономії Гетьманщини, викликали різке
невдоволення царського уряду, насамперед імператриці Катерини II. Остання
прийняла остаточне рішення про ліквідацію гетьманської влади. Як привід до
рішучих дій у цьому напрямі було використано підписану на раді в Глухові
наприкінці 1763 р. більшістю присутньої там старшини чолобитну до цариці, де
містилося прохання про повернення Гетьманщині «прав, вольностей і
привілеїв!, а також дати дозвіл на встановлення спадкового гетьманства
Розумовських.
Царським маніфестом від 1764 р. і сенатським указом Розумовський був
усунутий від гетьманства, а сама посада гетьмана України була скасована. Для
управління Україною за цими указами створювалася Малоросійська колегія на
чолі з графом Петром Румянцевим. Понад 11 років Розумовському було
заборонено навіть з'являтися в Україні. Лише 1776 р. йому було дозволено
приїхати на Батьківщину. Він назавжди переїхав в Україну у свій маєток Батурин.
Останні роки життя присвятив будівництву церков і кам'яних споруд у своїх
володіннях (Батурині, Баклані, Почепі, Яготині та ін.), а також активній
господарській діяльності. Побудував у Батурині палац за проектом відомого
шотландського архітектора Чарльза Камерона (відновлений уже в наші дні) –
перший твір класицизму в Україні.

8. Чарльз Камерон
Палац гетьмана Кирила Розумовського. Батурин.
2018 р.
Фото Дрібниці В.О.
Пам’ятник «Молитва за Україну».
Батурин. 2018 р.
Фото Дрібниці В.О.

10. 1764-1786 рр.

11. Малоросійська колегія («друга», 1764–1786) — колегія Російської
імперії, по управлінню Лівобережною Україною після ліквідації інституту
гетьманства під час Глухівського періоду в історії Гетьманщини.
Історично була продовженням існувавших раніше Малоросійської
колегії та Правління гетьманського уряду.
Колегію було ліквідовано у 1786 р. у зв'язку з поширенням на територію
України загальної російської системи адміністративно-політичного
управління.
У секретній інструкції П. Рум'янцеву щодо управлінням краєм Катерина ІІ
рекомендувала:
• знищити всі залишки української автономії;
• закріпачити селян;
• здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки;
• усіляко збільшувати збір податків.

12. Для успішного виконання цих директив новопризначеному генералові-губернатору Лівобережжя радилося
діяти дуже обережно, «щоб не викликати ненависті до росіян», «уміло вивертатися» та водночас «мати і
вовчі зуби, і лисячий хвіст». Президенту колегії пропонувалося наполегливо переконувати українських
селян у тому, що погіршення їхнього становища є наслідком відсталості «малоросійських звичаїв».
Щодо козацької старшини Рум'янцеву рекомендувалося вживати надійний метод «батога і пряника» —
жорстоко карати за всі вияви автономіських прагнень і водночас пропонувати українській старшині
привабливі урядові посади.
Обіймаючи посаду генерал-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П.
Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на
остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької
служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи.
Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:
• 1764 — створення Малоросійської губернії;
• 1765—1767 рр. — проведено Генеральний опис Малоросії;
• 1781 — ліквідація сотенно-полкового устрою Гетьманщини — скасовано українські козацькі полки;
• 1781—1783 рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління,
поділ на намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське);
• 1783 — замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;
• 1783 — остаточно покріпачено українських селян Лівобережжя;
• 1785 — на Україну поширено дію «Жалувальної грамоти дворянству»;
• 1786 — проведено секуляризацію монастирських маєтків;
• відправлено до Санкт-Петербурга прапори України, гетьманські клейнод, військові печатки.

16. Нова Січ, Підпільненська Січ – остання козацька січ на Запорожжі (1734–1775). Згідно з царською
грамотою від козаки колишньої Олешківської Січі одержали офіційний дозвіл на повернення в
рідний край, 1734 р. зайняли запорозькі землі, що раніше належали Чортомлицькій Січі, визнали
себе підданними російської імператриці Анни Іванівни і підпорядковувалися київському генерал-
губернаторові як головнокомандуючому всіма військами в Україні. У внутрішньому житті запорожці
дотримувалися традиційних звичаїв, військового, адміністративно-територіального та церковного
устрою, засад господарського життя, судочинства тощо.
Січ являла собою фортецю, оточену земляним валом у 3,5–4 м заввишки, з дубовими палями та
баштами по ньому. Навколо пролягав глибокий рів, наповнений водою. Довжина укріплення сягала 4
км, а загальна площа – бл. 40 га. Посеред фортеці був майдан, де відбувалися козацькі січові ради.
Там же знаходилися будинок кошового отамана, військова канцелярія, пономарня, курінні комори-
скарбниці, житла січовиків – курені. Неподалік головного входу до січі стояла церква Покрови
Пресвятої Богородиці. До фортеці примикало передмістя, відоме під назвами "форштадт", "базар",
"гасан-баша". Це був осередок торгівельної, господарської і виробничої діяльності запорожців з
численними ринковими будівлями, майстернями-зброярнями, кузнями й козац. дворами. Тут же
знаходилися січова школа, пушкарня, 2 невеликі земляні укріплення – редути.
Нова Січ була місцеперебуванням вищого органу управління Запорожжям – Коша Запорозької Січі.
До його складу входила козацька старшина – кошовий отаман, військ. писар, суддя, осавул. В устрої
козац. війська традиційно зберігалося 38 куренів запорозьких. Загальна кількість козаків за
підрахунками Д.Яворницького, становила: стройового війська – до 10–12 тис. осіб, а разом із
мешканцями слобід, зимівників і хуторів – до 100 тис.

17. Нова Січ була місцеперебуванням вищого органу управління Запорожжям – Коша Запорозької Січі. До
його складу входила козацька старшина – кошовий отаман, військ. писар, суддя, осавул. В устрої козац.
війська традиційно зберігалося 38 куренів запорозьких. Загальна кількість козаків за підрахунками
Д.Яворницького, становила: стройового війська – до 10–12 тис. осіб, а разом із мешканцями слобід,
зимівників і хуторів – до 100 тис.
Тактичними одиницями Війська Запорозького низового часів Нової Січі були команди і партії (у ньому
не існувало полків і сотень). Військо від 2 до 20 тис. осіб складало команду, яку очолював паланковий
старшина, полковник або військовий старшина (залежно від кількісного складу). Військовий загін до 2
тис. осіб становив партію, яка формувалася для виконання певного завдання і яку очолював
здебільшого військовий старшина. Після виконання завдання партія припиняла своє існування і
вливалася в основну частину діючого Війська Запорозького низового. Головнокомандуючим усім
військом був кошовий отаман, який визначав стратегічні завдання всіх команд і партій. Військо
Запорозьке низове входило до складу діючої російської армії і підпорядковувалося її верховному
командуючому. Останньому підлягав і кошовий отаман. Окремі запороз. команди вливалися в
російські військові підрозділи, а їхні командири підлягали команді генералів та офіцерів регулярних
російських військ.
Головним обов'язком запорожців залишався захист українських земель від татарських і ногайських орд
з боку степів. Січ постійно тримала польову сторожу. Вздовж порубіжжя існували бекети (пікети),
редути, т. зв. фігури та могили. Заставу на редутах очолював осавул. За чверть або півверсти від
кожного редуту монтувалися фігури (з 20-ти однотипних діжок і 1-ї діжки без дна). Сторожова служба
запорожців поєднувалася із розвідувальною діяльністю.

18. Запорожці часів Нової Січі постійно були втягнуті у вир політичних відносин Російської імперії з
Османською імперією і Кримським ханатом, залучалися до участі в російсько-турецькій війні 1735–
1739 рр., російсько-турецькій війні 1768–1774 рр.. Звитяжні дії запорожців у цих війнах сприяли
успішним для Росії результатам, хоча Запорожжя зазнавало від цього чималих економічних збитків, а
також політичних утисків. Зокрема, усі зимівники та садиби, розташов. в Кам'янці (біля Милового), на
Білозерці, Рогачику, Кінських Водах та на лівому боці Великого Лугу, згідно з Кючук-Кайнарджійським
мирним договором 1774 р., відійшли до Крим. ханату. Мости в Гарду, на Бузі, Самарі, Солоній,
Базавлуку та всі дніпровські переправи були передані до російської державної скарбниці, соляні
озера в Прогноях стали власністю імперії.
Царський уряд Російської імперії постійно здійснював контроль над Запорожжям. 1735 р. поблизу Січі
споруджено укріплення – Новосіченський ретраншемент, в якому розмістився гарнізон із регулярних
російських полків. Царські гарнізони стояли в Усть-Самарському або Новобогородицькому
ретраншементі, на місці колишньої Чортомлицької Січі, Біркутському і Сокальському редутах, на
берегах Дніпра. Після відновлення в Україні гетьманства (1750) Запорожжя підпорядковувалося також
гетьманові Кирилу Розумовському.

23. Калнишевський (Калниш) Петро (1691– 1803) – останній кошовий отаман Запорозької Січі
(1762, 1765–75).
Походив із селянського («мужичого») роду; за ін. Відомостями – з української шляхти Роменської
сотні Лубенського полку. На Січі, куди, за переказами, потрапив ще в дитячому віці, він пройшов
шлях від джури до найвищих посад у Війську Запорозькому.
1762 р. його вперше обрано кошовим отаманом. У 1765 р., всупереч волі Катерини II, знову став
кошовим і переобирався на цю посаду протягом наступних 10 років (до ліквідації Січі 1775 р.).
Захищаючи земельні володіння і територіальні права Запорозької Січі, Калнишевський брав участь
у трьох запорозьких депутаціях до Санкт-Петербурга. Дбав про заселення запорозьких земель,
сприяючи переселенню туди селян з Лівобережної України, Правобережної України й Слобідської
України. Незважаючи на вимоги поміщиків, не видавав із володінь Січі втікачів. Вважав створення
хуторів і зимівників засобом стримування наступу царизму на території Вольностей Війська
Запорозького низового: 1770 р. там налічувалося 45 сіл та бл. 4000 хуторів-зимівників.
Військовий талант і особиста мужність Калнишевського, зокрема під час російсько-турецької війни
1768–1774 рр., були визнані царським урядом й імператрицею, яка нагородила його золотою
медаллю з діамантами. 1773 Калнишевському було присвоєно військове звання генерал-поручика
російської армії.
В липні 1775 р., після зруйнування Нової Січі, за розпорядженням Катерини II Калнишевського було
заарештовано і відправлено до в'язниці Соловецького монастиря «на смирение». За указом
Олександра I від 1801 р. Калнишевського було звільнено, проте він за власним бажанням
залишився в монастирі, де й помер на 112-му році життя.
Точне місце поховання невідоме, проте залишилася могильна плита з епітафією, що знаходиться
біля входу до монастирського цвинтаря.

25. Рух гайдамаків
(1730-1760-і рр.)
на Правобережжі

26. Перша згадка про гайдамаків у джерелах датується 1715 р., хоча, гайдамацькі загони почали діяти на Волині вже 1708
року. Кількість їх збільшувалася настільки швидкими темпами, що для боротьби з гайдамаками польський уряд змушений
був використовувати підрозділи регулярної армії. Зародившись на Правобережжі та Подніпров'ї, рух поширився на ін.
регіони українських земель (Галичину , Лівобережну Україну , Слобідську Україну ). Притаманний йому перманентний
характер та партизанська тактика боротьби сковували військово-політичний апарат Речі Посполитої, розхитували її
господарську систему.
Центром формування гайдамацьких загонів стало степове Запорожжя. Соціальну основу руху становило селянство.
Активну участь у гайдамаччині брали також представники ін. верств і прошарків – ремісники і міщани , частина дрібної
шляхти, чернецтво православних монастирів. Рух підтримувався окремими поміщиками та православним духовенством.
Досить вагомою (особливо на першому етапі) виявилася участь злюмпенізованих елементів, що надавало рухові
розбійницького забарвлення. Активно діючою силою, яка ввела гайдамаччину в русло організаційно спрямованої
боротьби за віру православну та повернення до соціальних завоювань доби національної революції 1648–1676 рр., стало
запорозьке козацтво. Його роль особливо зросла після 1734 р. – часу відновлення Нової Січі . Саме цього року спалахнуло і
велике гайдамацьке повстання, полум'я якого швидко охопило майже всю Правобережну Україну , перекинулося на
Галичину і частині Лівобережжя. Приводом для нар. виступу послужило введення в Польщу російських військ для
підтримки вигідної для Росії кандидатури Августа III Саксонського на польський королівський престол, що за часом збіглося
із закінченням пільгових термінів на теренах Брацлавщини, а відповідно – посиленням визисків з місцевого населення.
Повстання під проводом Верлана , Скорича, Гриви, Медвідя, Моторного та ін. відзначалося порівняною масштабністю та
організованістю. Воно знаменувало перехід гайдамаківна вищий щабель – від розрізнених дій невеликих ватаг, що
обмежувалися нападами на місцевих дрібних шляхтичів і орендарів, до акцій більш загальних, здійснюваних силами
великих загонів. Придушене росіськими і польськими військами повстання перейшло в безперервну збройну боротьбу
невеликих, але мобільних загонів.
Новий значний спалах гайдамаччини спостерігався 1750 року. Підтримані місцевим населенням, повстанці захопили
декілька міст на Правобережній України, перейшли на лівий берег Прип'яті. Від 1759 р. спостерігалася активізація дій
гайдамаків на Слобожанщині.

28. Коліївщина (1768 рр.)

29. Коліївщина – соціальний та національно-визвольний рух 1768–1769 рр. в
Правобережній Україні. Був продовженням попередніх виступів – гайдамацького руху.
Порівняно з попередніми виступами гайдамаків мав ширшу соціальну базу, вищий
рівень організації (наявність єдиного керівного центру, поділ війська на окремі
підрозділи тощо) та ідеологічну спрямованість.
Приводом початку Коліївщини стало створення Барської конфедерації 1768 р. –
обєднання польської шляхти, незадоволеної урівннянням під тиском Росії у правах
католицької та православної церков в Речі Посполитій. Введення російських військ на
Правобережжя і початок військових дій проти барських конфедератів породили в
частини православного населення ілюзію щодо можливості підтримки їхніх вимог з боку
російського уряду (так звана «Золота грамота» Катерини ІІ). Ініціаторами виступу стали
запорозькі козаки та частина люмпенізованих елементів. З часом соціальний склад
повстанських загонів зазнав істотних змін. Все більшу роль у розвитку руху почало
відігравати місцеве нас. Подіям 1768 р. особливої масштабності й драматизму надала
масова участь у них селянства (це дало підстави деяким дослідникам кваліфікувати рух
як селянську війну).
Підготовка до повстання і похід козацкого загону Максима Залізняка розпочалися в
Мотронинському Свято-Троїцькому монастирі, настоятелем його був управитель
правосл. монастирів і церков у Правобережній Україні ігумен Мельхіседек (Значко-
Яворський; йому історіографічна традиція приписує роль ідейного натхненника руху)..

30. Залишивши Холодний Яр, вони оволоділи Жаботином, Смілою, Черкасами,
Корсунем, Богуславом.
В ніч з 20 на 21 (з 9 на 10) червня 1768 р. об'єднане повстанське військо під
керывницвом М. Залізняка й Івана Гонти штурмом взяло м. Умань. Підтримані
місцевим населенням, повстанці за незначний проміжок часу зайняли значну
Правобережжя. Залізняк та його сподвижники здійснили в краї низку соціальних
акцій, взялися за налагодження господарського життя, зробили кроки до
утвердження козацьких органів влади, як могли намагалися зберегти
громадянський мир. Разом з тим дії повстанців не були позбавлені виявів
жорстокості, що виникала (у традиціях епохи) на міжетнічному та релігыйному
ґрунті.
Розмах руху влітку 1768 та радикальність дій повстанців викликали занепокоєння
властей Російської імперії. Командування росыйського експедиційного корпусу,
вжило заходи для придушення руху. Було заарештовано його керівників М.
Залізняка та І. Гонту. Репресій зазнали сотні повстанців.
До кінця липня 1768 р. основын осередки руху були придушені.
Однак виступи дрібних загонів тривали ще протягом 1769 року.

34. Коліївщина (1768 р.)

35. 1780-1782 рр. – ліквідація особистої
залежності селян в Австрійській імперії

36. Поділи
Речі Посполитої
(1772, 1793, 1795 рр.)

39. Результат першого поділу
Речі Посполитої (1772 р.) –
Галичина у складі
Австрійської імперії

40. Результати
першого (1772 р.)
та другого поділів
Речі Посполитої

41. Російсько-турецькі війни
кінця XVIII ст.

43. Цифрами позначені: 3 – результати російсько-турецької війни 1768–1774 рр., що закінчилася Кючук-Кайнарджийським мирним
договором. До Росії приєднано землі між Дніпром та Південним Бугом. Кримське ханство оголошене незалежним від Османської
імперії; 4 – територія Кримського ханства приєднана до Росії у 1783 р.; 2 - результати російсько-турецької війни 1787-1791 рр., що
закінчилася Ясським мирним договором. До Росії приєднано землі між Південним Бугом та Дністром ; 1 – території, приєднані до
Росії після російсько-турецької війни 1806-1812 рр.

44. Культура України
другої половини XVIII ст.

46. Філософ, поет
Григорій Сковорода

49. Українська архітектура

52. Покровська церква.
Київ.
Бароко.
Арх. І. Григорович-Барський
1766 р.

53. Андріївська церква.
Київ. Арх. Б. Растреллі
Бароко. 1747-1757 рр.

55. Троїцький собор у Самарі, нині
Новомосковськ (Дніпропетровщина).
Козацьке бароко.
1773-1778 рр.
Яків Погребняк.

57. Собор святого Юра.
Львів.
Бароко.
Арх. Бернард Меретин.
1746-1762 рр.

58. Ратуша.
Бучач.
Бароко.
1751 р.

60. Успенський собор
Почаївської лаври.
1771-1783 рр.

61. Українська скульптура

64. Український живопис

67. https://www.facebook.com/vitaliy.dribnytsya
dribnica@ukr.net