Теоретичний матеріал заняття 5

1. Заселення і розвиток Слобідської України. Слобідські козачі полки.
«ЕТАПИ КОЛОНІЗАЦІЇ»
ХV – перша половина
ХVІ ст.
Друга половина ХVІ – середина
ХVІІ ст.
Друга половина ХVІІ ст.
Початок заселення території
Дикого Поля українськими
селянами й козаками
Активізація переселенського
руху, основну масу якого
складали селяни, міщани, козаки й
духівництво, які рятувалися від
утисків польської влади
Нова хвиля переселенців із
Правобережної України й
Лівобережжя, пов’язана зі
складною обстановкою доби
Руїни
У другій половині ХVІІ століття Слобідською Україною називалися території сучасних Харківської,
Сумської, півночі Донецької, Луганської областей, а також прилеглих до них територій Бєлгородської,
Курської і Воронезької областей Росії.
Назва «Слобідська Україна» або «Слобожанщина» походить від назви «Слобода»
- Робота з терміном
Слобода – це поселення, яке заснували переселенці з Правобережжя й Лівобережної України на території
сучасних Харківської, Сумської, півночі Донецької, Луганської областей, а також прилеглих до них
територій Бєлгородської, Курської і Воронезької областей Росії й були звільнені від податків.
Слобідська Україна підпорядковувалася московському царю, хоча українці здавна оселялися на цих
територіях. Так, у 1638 році сюди переселилися учасники козацького повстання на чолі з Я. Остряниним (до
Чугуєва). У 1652 році велика група селян і козаків Чернігівського та Ніжинського полку на чолі з І.
Дзиковським заснувала Острогозьк, а переселенці з містечка Ставищі Білоцерківського полку на чолі з Г.
Кондратьєвим заснували м. Суми. У 1654 році на городищі, де зливалися річки Лапань й Харків, було
засновано м. Харків. Подібну історію заснування мали й такі міста, Салтів, Мерефа, Охтирка, Лебедин,
Балаклея та багато інших. Разом з містами виникали й села.
В середині ХVІІ століття населення Правобережної України, рятуючись від гніту польських магнатів,
почало масово переселятися на південні околиці Російської держави. Тому в 1654 році з Правобережної
України прибула в Охтирку велика група переселенців, яким тут наказав оселитися бєлгородський воєвода.
Саме вони й заснували першу фортецю на цьому місці. Більшість же переселенців, яка приходила в Охтирку
була з Волині, а також з сусідньої території нинішньої Полтавщини.
Доречі, українці заселяли також міста, які були закладені царським урядом – Цареборисів, Маяки, Тор
та інші.
Масове переселення у Слобожанщину українського населення розпочалося у другій половині ХVІІ
століття й було пов’язане з добою Руїни, що охопила в цей час козацьку Україну. У верхів’ях Сіверського
Дінця, Ворскли, Псла та басейну інших річок переселенці заснували чимало нових поселень. Наприкінці
ХVІІ століття на Слобожанщині налічувалося 232 населені пункти, де проживало близько 250 тис. людей,
серед яких більшість складали українці (80%).
Таким чином наприкінці ХVІІ століття на слобідських землях існували десятки міст і містечок. У них
успішно розвивалися ремесла, промисли й торгівля, що сприяло економічному піднесенню Слобожанщини.
На Слобожанщині найбільш поширеними були винокуріння і соляний промисел, існував цеховий устрій,
який не існував в Росії.

2. ДІАГРАМА ВЕНА
10 полків, поділ на
сотні,гетьман,
старшинська рада,
українська шляхта,
селяни працювали на
козацьку старшину ,
шляхту та монастирі,
сплачували податки
продуктами й грошима
7 полків, козацьке
самоврядування,
безпосереднє
підпорядкування
бєлгородському воєводі,
право займанщини,
селяни сплачували
податки до царської
казни
Полковий устрій, як адімінстративно-
теритроіальна та військова одиниця;
верстви населення:
козацтво, селянство, міщанство,
духівництво
Відмінність Спільне Відмінність
Лівобережжя Слобожанщина
Соціальна структура Слобідської України
Після національно-визвольної війни соціальна структура козацької України істотно змінилася. Зникли
польські магнати, шляхта, католицьке духовенство. Українська шляхта швидко злилася з козацькою
старшиною.
Привілейовані Напівпривілейовані Непривілейовані
Козаки
Вищедуховенство
Міщани
Селяни (підсусідки, бобилі,
городники)
Духовенство
Козацькастаршина
Стани українського суспільства

3. Царський уряд використовував українських переселенців для господарського освоєння
та охорони південних кордонів Російської держави від нападів кримських і ногайських
татар, постачав їм зброю, продовольство, на пільгових умовах наділяв їх землею та
іншими угіддями, зберігав за переселенцями козацькі привілеї і самоврядування. Однак
уже в перші післявоєнні роки козацька старшина, що швидко збагачується, обмежує права
рядових козаків, захоплює їхні землі. Серед великих землевласників Слобідської України
можна назвати родини полковників Щидловського, Донця, Кондратьева.
У 50-х pp. XVII ст. царський уряд сформував з українських переселенців козацькі
слобідські полки: Острогозький (Рибинський), Охтирський, Сумський, Харківський. У
1685 р. було створено Ізюмський полк. Полкове управління складалося з полковника і
полкової старшини: обозного, судді, осавула, хорунжого, двох писарів. Полки поділялися
на сотні. Сотенне управління складалося з сотника, отамана, осавула, хорунжого і писаря.
Адміністративними, судовими, фінансовими і військовими справами в полках відали
полковники, в сотнях — сотники. Якщо спочатку козацьку старшину обирали на
козацьких радах, то в XVIII ст. царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва.

4. Запорозьке козацтво. Іван Сірко.
Після створення Української козацької держави Запорозька Січ підлягала владі
гетьмана, хоча й зберігала певну автономію у внутрішньому житті. Проте запорозька
старшина прагнула відігравати самостійну роль у політичному житті козацької України.
Це послаблювало владу гетьмана, дестабілізувало ситуацію в державі. Розуміючи
це, Б. Хмельницький та його наступники іноді силою придушували антигетьманські
виступи запорожців.
Після смерті Б. Хмельницького Запорожжя виокремилося в державне утворення, яке
лише формально підпорядковується гетьману, проводячи самостійну внутрішню і
зовнішню політику. Ця самостійна політика часто йшла урозріз із політикою
гетьманів.
Протистояння між гетьманами і запорозькою старшиною було вигідним царському
уряду. Зокрема, за гетьманування Виговського, звернення кошового отамана Якова
Барабаша по допомогу до Москви дало їй зайвий привід до втручання у внутрішні справи
козацької України. Оскільки запорожці виступали за обмеження гетьманської влади, то
царському уряду було вигідно підтримувати їх у виникаючих конфліктах. Завдяки
підтримці запорожців і сприянню Москви, здобув гетьманську булаву відомий своїми
проросійськими настроями отаман Січі І. Брюховецький.
Після укладення Андрусівського перемир’я 1667 р. Запорозька Січ перебувала під
подвійним контролем Речі Посполитої і Московської держави, а фактично, здійснювало
самостійну політику, керуючись лише власними інтересами. За «Вічним миром» 1686
р., Січ підпорядковувалася лише московському царю. Саме від цього часу були
заборонені будь-які стосунки запорожців із Польщею та Кримським ханством, а для
контролю над козаками на запорозьких землях збудували фортеці, де розмістили
московські залоги.
Цікаво знати
У 1652 р. запорожці перенесли свою столицю з відкритого перед Степом Микитино-
го Рогу в район Дніпрових плавнів, на острів Чортомлик, що розташовувався в місці
впадіння у Дніпро протоки Чортомлик (поблизу сучасного села Капулівки на Нікополь-
щині). Цей район був більше захищений від нападів татар природними перешкодами. З
опису 1672 р. відомо, що запорожці тут звели й могутні штучні укріплення.
Устрій Січі
За роки Національно-визвольної війни на Січі теж відбулися певні зміни. Запорожці
об’єднувалися в курені — військові та адміністративно-господарські одиниці. До них
входили також юнаки і хлопчики, які готувалися стати козаками — молодики і джури.
Очолював курінь отаман. Його обирали козаки куреня. Під час воєнних походів із
курінних козаків формувалися полки і сотні, обирали полковників і сотників.
Об’єднання запорозьких козаків в одну організацію називалося Кошем, Запорозь-
кою Січчю. На чолі її стояв кошовий отаман. Курінні отамани разом із кошовим управля-
ли Січчю. В умовах майже постійних бойових дій їх роль зростала. Навіть з’явилася
посада кошового гетьмана.
У Запорозькій Січі дотримувалися традицій козацької демократії і соціальної рівності.
Діяли козацькі ради. На них, зокрема, запорожці розподіляли угіддя між куренями, обира-
ли кошового, писаря, суддю, осавулів та інших старшин.

5. Кошовий отаман І. Сірко.
Одним із найвідоміших отаманів Запорозької Січі другої половини XVII ст. був Іван Сірко
(початок XVII ст. — 1680 р.).
Постать І. Сірка — одна з найбільш суперечливих в українській історії. Уперше в
письмових джерелах ім'я І. Сірка згадується в 1653 р. У 1658—1660 рр. подільські козаки
обирали його вінницьким (кальницьким) полковником. І. Сірко був серед тих, хто
виступав проти гетьмана І. Виговського. Саме він організував і здійснив військовий похід
на Аккерман, що спричинив розпад україно-татарського союзу й не дав можливості І.
Виговському скористатися результатами перемоги під Конотопом. І. Сірко зі своїми
козаками примусив І. Виговського зректися булави і зробив усе можливе, щоб вона
потрапила до рук Ю. Хмельницького. За це він отримав від російського царя винагороду
— «двісті золотих та на триста рублів соболів».
Після підписання Слободищенського трактату 1660 р. І. Сірко виступив проти нього,
залишив полковництво й пішов на Запорожжя. У 1660— 1661 рр. брав участь у походах
запорозьких козаків проти Кримського ханства. Після обрання І. Брюховецького
гетьманом в 1663 р. І. Сірко вперше став кошовим отаманом Війська Запорозького. У 1663
р. він здійснив два вдалі походи до Криму, завдавши відчутних поразок ханським ордам.
Наступного року разом із московськими військами здійснив похід на Правобережжя і
розгромив загони польського полковника С. Чернецького і правобережного гетьмана П.
Тетері. Після укладення Андрусівського перемир'я 1667 р. між Мо-сковією і Річчю
Посполитою І. Сірко деякий час підтримував П. Дорошенка в його боротьбі за
возз'єднання козацької України, але після того, як правобережний гетьман вирішив
прийняти про¬текторат турецького султана, виступив проти нього.
Восени 1667 р. І. Сірко став полковником Харківського полку на Слобожанщині і
здійснив похід до Криму: 8-тисячне козацьке військо розгромило татарську орду поблизу
самої Кафи (сучасна Феодосія) і визволило близько 2 тис. бранців. Цей переможний похід
обернувся поразкою для П. Дорошенка та його війська в боротьбі за об'єднання України,
він утратив союзників — татар.
У 1670 р. запорожці знову обрали І. Сірка своїм кошовим. Того ж року він здійснив похід
на Очаків, турецьку твердиню на узбережжі Чорного моря, захопив і зруйнував її.
У жовтні 1671 р. новий крутий поворот — І. Сірко разом із М. Ханенком присягнув Речі
Посполитій і зобов'язався воювати з Кримським ханством.

6. У 1672 р., після усунення від влади Д. Многогрішного, І. Сірко вирішив поборотися за
гетьманську булаву, але зазнав поразки. Полтавський полковник Ф. Жученко захопив І.
Сірка в полон і передав московському цареві. Сірка засудили й відправили в заслання до
Сибіру.
Навесні 1672 р. в Україну рушило 300-тисячне турецьке військо. Турки загрожували
спустошити не лише українські землі, а й землі Речі Посполитої та Московської держави.
Виявилось, що полководця, який зміг би протистояти навалі, не було, і тоді, на прохання
польського короля, І. Сірка було звільнено. У червні 1673 р. він уже знову був на Січі.
Зібравши козаків, славний ватажок запорожців штурмом узяв Аслам, потім Очаків, а
також захопив великий загін ординців.
Розгніваний султан Мехмед IV 1674 р. відправив до козаків листа з вимогою припинити
напади, здатися й прийняти його протекцію. Запорожці відповіли дошкульним листом. (За
цим історичним сюжетом художник І. Рєпін створив відому картину «Запорожці пишуть
листа турецькому султану»).
Узимку 1675 р. турецько-татарське військо несподівано рушило на Січ. Козаки хоча й
запізно, помітили ворогів і кинулися в рукопашний бій. Із Січі втекло лише півтори тисячі
яничарів, 150 потрапили в полон. Запорожці в цій битві втратили лише 50 людей.
Улітку 1675 р. І. Сірко здійснив похід на Кримське ханство. Він зруйнував чимало міст і
селищ, а також столицю ханства Бахчисарай. Військо хана було розбите, а сам він
змушений був рятуватися втечею.
Проте скористатися з перемог отамана Україна не могла, Руїна давалася взнаки.
У 1676 р. під час зречення влади П. Дорошенка І. Сірко прийняв від нього клейноди
гетьмана. Під час Чигиринських походів 1677 і 1678 рр. кошовий боровся проти турецько-
татарських військ і загонів Ю. Хмельницького. Свій останній похід І. Сірко здійснив на
початку 1679 р., коли вщент зруйнував турецькі фортеці, що перешкоджали виходу
козацьким «чайкам» із Дніпра в Чорне море. За цю зухвалу акцію султан відіслав велике
військо на приборкання козаків. Проте коли турки дізналися, що козаки підготувалися до
оборони й чекають, повернули назад.
Улітку 1680 р. старий кошовий занедужав і незабаром помер на своєму хуторі Грушівка
(тепер Іллінка Томаківського району Дніпропетровської області).