2. Саме слово «геноцид» утворене поєднанням двох слів із різних
мов (старогрецької та латинської) і означає «народовбивство».
Воно визначається в міжнародному праві як кампанія повного
або часткового знищення національної, расової, етнічної або
релігійної групи як такої.
Стаття 11 резолюції ООН «Про запобігання злочину геноциду та
покарання за нього» кваліфікує актом геноциду серед інших його
різновидів і «зумисне створення для членів групи умов життя,
розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або
частково».
Ця резолюція ООН була прийнята 9 грудня 1948 року. Автор її
проекту- польський єврей Рафаель Лемкін.
3. Коли дослідники говорять про голодомор 1932-33 рр.,
мається на уваз період з квітня 1932 по листопад 1933 рр.
Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в
Україні загинули мільйони людей.
4. Спогади про Голодомор 1932-1933 років Козаченко Євдокії Григорівни,
1922 р.н., яка народилась в с.Бутівському, яке в 1932-1933 роках належало до
Миронівської сільради Дніпропетровської області і в роки Голодомору проживала
в цьому селі. Батько її, Артеменко Григорій Ілліч, працював сторожем на свинарнику.
Колийшов на роботу, то його дружину місцеві „активісти” закривали в льох. Мабуть,
боялись, щоб вони не втекли, бо їх внесли до розряду куркулів і готували до ви-
селення на Соловки. Кілька разів приходили до них шукати продукти, спеціальними
піками проштикали все подвір’я але нічого так і не знайшли. Євдокія Григорівна добре
пам’ятає імена цих людей: Артеменко Трохим, Квіташ Степан Микитович,
Попович Дунька. До цієї групи стали силою залучати і брата Євдокії Григорівни
Артеменка Івана Григоровича. Він спитав батька, що має робити. Не піти-означало
підписати вирок і собі і сім’ї, а піти-свої ж люди прокленуть, адже місцевий „актив”
забирав з господарств все до крихти. Батько відповів: „Іди, але не смій
кривдити людей”. Одного разу Артеменку Григорію Іллічу працівник контори (родом з
Миро-нівки) сказав, що їх збираються виселяти на Північ. Виявилось, що на його
госпо-дарство записано 1,5 га землі, а насправді було тільки 0,8 га. „Підіть в
Миронівку,візьміть справку аби показати в місцевій конторі”.Григорій Ілліч так і зробив.
Приніс справку, показав „активістам”, ті випустили з льоху його дружину і сказали, що їх
сім’ю більше нечіпатимуть. Але просилидати їм що-небудь з продуктів, бо їм треба
виконати план. Дружина Григорія Іллічадала трохи квасолі. На другий день прийшов син
Іван і сказав аби батьконаписав заяву до колгоспу бо інакше можуть виселити.
Артеменко Г.І. написав заяву, а надругий день прийшли, забрали до колгоспу коня,
корову, весь реманент.Загроза голодної смерті нависла над сім’єю, в якій було
дев’ятеродітей.Тоді мати Євдокії Григорівни пішла до знайомого комірника Петра просити
допомоги. Поряд було заможне господарство, власника якого виселили і в клуні лежали
просяні висівки. Петро дозволив провівати ці відходи і там залишалось трохи про-
сяної січки. Мати час від часу ходила провівати і це врятувало сім’ю від смерті.
Однак голодне життя далося взнаки трохи пізніше-у батька почали пухнути ноги
і в 1939 році він помер в лікарні у Крилові (тепер Світловодськ).
5. Ганні Василівні Давидюк (Онопрієнко) в
1933 році було 11 років. Пам’ятає, що в селі
Калинівка (тепер Житомирської області) де
вона народилась і на той час проживала, від
голоду померло близько 10 осіб. Багато
жителів Калинівки, аби порятуватись від
голоду, змушені були піти до колгоспу. У той
період в Калинівці та в окрузі були створені
такі колгоспи:»Новий шлях», «Більшовик»,
«Червона долина», «Шевченківський», імені
Ворошилова. Згодом вони об’єднались в
один колгосп – імені Свердлова. Ганна
Василівна добре пам’ятає, як її батько аби
уникнути розкуркулення та виселення на
Північ, змушений був вступити до колгоспу
«Червона долина» та віддати туди все
майно. Крім Ганни Василівни у сім’ї було ще
троє дітей-сестри Ольга та Надія і брат
Сергій, який загинув в 1945 році в Німеччині.
Батько, Василь Ігнатович Онопрієнко також
воював на фронтах Другої світової війни,
повернувся з Перемогою додому. Помер в
1982 році.
6.
7. Грузіна (Грахова) Ольга Семенівна народилась в 1920 році в селі Миронівка (тепер
Світловодського району). В 1926 році сім’я переїхала до Дніпродзержинська, а
напередодні Великої Вітчизняної війни повернулась додому. Купили хату в селі
Занфирівка (село розташоване на території Констянтинівської сільради, за 1 км від
села Бутівське в напрямку Олександрії). Ольга Семенівна пережила окупацію, в 1943
році пішла на фронт медсестрою, там вийшла заміж, а в 1945 році народила сина
Валерія, який зараз проживає в Москві. В 1946 році сім’я повернулась до Занфирівки.
Ольга Семенівна згадує, як харчувались печеним буряком, весною 1947 року збирали
молоду кропиву, лободу. Пам’ятає, як батько за добротне пальто десь виміняв відро
кукурудзяної січки. І яке це було велике свято для сім’ї. Чимало людей у Занфирівці
померло з голоду. По сусідству з Граховими жила родина Дуків, в якій в 1946-1947
роках померло кілька дітей. Точну кількість Ольга Семенівна вже не пам’ятає. Єдиний,
хто вижив-син Дуків Петро, який (зі слів Ольги Семенівни) проживає зараз десь в
Кіровоградській області). Пригадала, що маму Петра Дуки звали Марія, а батько
працював на млині, де зараз сільський цвинтар.
Ольга Семенівна добре пам’ятає, як до них додому приходили місцеві «активісти» і
забирали все, що попадало під руку. Одна з таких «активісток»
Килина Карталиш прийшла якось до них взимку 1946 року, наказала зняти з образів
вишивані рушники і заставила маму Ольги Семенівни обмотати їй цими рушниками
ноги замість онуч.
Ольга Семенівна пригадує ще одну родину, яка постраждала від голоду-сім’я Дудників,
Павло та Катерина. Їх дитина пішла якось до лісу в надії знайти щось їстівне, а невдовзі
її знайшли на окраїні мертвою
8. Шмат (Налапко) Марія Демидівна народилася в 1932 році в селі Собічино
Олевського району Київської області (тепер Житомирська область).В 1933
році сім’ю Шмат Демида Кузьмича (1890 р.н.) та його дружини Олександри
(1895 р.н.) виселили як таких ,що попали під розкуркулення, в Карело-
Фінську АРСР. Сім’я на той час нараховувала 6 дітей: Михайло – 1918 р.н.Віра
– 1922 р.н.Ольга – 1924 р.н.,Галя – 1926 р.н. сестра (імені Марія Демидівна
не пам’ятає)- 1930 р.н.,Марія – 1932 р.н.
До виселення сім’я мала корову,коня. Була ділянка землі біля хати та в полі.
В Карело-Фінській АРСР сім’я проживала неподалік станції Княж-Погост в
селищі Нижній Ідель квартал №53.
В 1937 році заарештували батька. Сім’я вважає, що імовірними причинами
арешту могли бути якісь висловлювання на адресу влади, а також той факт,
що рідний брат дружини Демида Кузьмича перейшов через кордон на
польський бік, залишивши свою сім’ю.
Коли в 1933 році сім’ю виселили,то в покинутій хаті стала жити рідна сестра
Демида Кузьмича.Марія Демидівна згадує, що під час проживання в
Нижньому сім’я збирала в лісі ягоди, возила в Нижній Ідель, продавала. Так
ледве зводили кінці з кінцями.
9. Василь Іванович Мартиненко про події 1932-
1933 років розповідав зі слів своєї матері. Їх
сім’я, як і багато інших в Калинівці та в окрузі,
навесні 1933 року рвала молоду кропиву,
лободу, обдирали кору молодих лип та беріз,
все це варили і так рятувались від голоду. А
під час голоду 1946-1947 років сім’я вижила
тільки завдяки бондарському ремеслу, яким
займався батько Василя Івановича.
10. “Історія, написана смертю.
Голодомор 1932-1933 р.р. в Україні».
На уроці присутня Н.В.Ляшко, методист
відділу освіти Олександрійської РДА.
Свідки Голодомору 1932-1933 р.р.
Давидюк Ганна Василівна та
Мартиненко Василь Іванович діляться
спогадами про події Голодомору в селі
Калинівка Базарського району
Житомирської області, де в той час
вони проживали.
Давидюк Г.В. та Мартиненко В.І. в
шкільному історичному музеї.
Організатор та керівник шкільного
історичного музею вчитель історії
М.П.Христонько.
