1. 1 вересня – це початок нового стар-
ту для всіх, хто так чи інакше має
відношення до школи та навчання.
Особливо значущім цей день є для
першокласників,які вперше перес-
тупають шкільний поріг А цього дня
вони особливі першокласники, оскі-
льки переступають поріг школи в
ювілейний рік – нашій школі випов-
нилось 55 років.70-а – ювілярка
перегорнула ще одну яскраву сторінку своєї історії Школа це не тільки сті-
ни. Насамперед, це – дух, пам’ять, традиції, наступність поколінь.
Наша школа має не тільки багате минуле, творче сучасне, а й широкі
перспективи розвитку у майбутнє. Впевненість у завтрашньому дні ґрунту-
ється на високому професіоналізмі вчительського колективу, 19 з яких -
випускники рідної школи, на багаторічних традиціях, сучасних мето-
диках виховання, тісній співпраці з випускниками, батьками, які май-
же на 70% відсотків теж випускники школи.
Сьогодні ми всі ювіляри. І першокласники, і вже сивочолі колишні
учні. Бо це не звичайний ювілей, а ювілей домівки поколінь. Одні на-
вчили, інші навчились. Дехто спочатку навчився сам, а згодом навчав на-
ступні покоління …І так за днями дні, за роками роки, за десятиріччями
десятиріччя.
Так, саме людська неповторність вчителя визначає обличчя навча-
льного закладу. Випуск нашої газети ми посвячуємо учительським шкіль-
ним династіям.
Глибока шана у наших серцях тим, кого називають легендою школи -
вчителями вчителів, із легкої руки яких багато молодих вчителів
„прикипіли” серцем до школи, стали майстрами своєї справи, навчились
бути закоханими у свою професію, мистецтву й високому дару душі відда-
вати своє серце іншим. І жодного разу
не розчарувались у своєму життєвому
виборі.
Найважливіше в нашій школі — її ду-
ша, яка, скільки б років не минуло, все
одно залишиться молодою завдяки
дзвінким дитячим голосам, якими бу-
дуть наповнюватися ці стіни. Добра і
щастя, творчих здобутків, світлого май-
бутнього тобі, наша шкільна домівко!
Козека Ірина Іванівна, заступник директора з НВР
Випуск №1
І знову в школу
В е р е с е н ь - 2 0 1 6
І знову в школу 1
Яке коріння таке й
насіння...
2-3
Славному роду нема
переводу
4-5
Славному роду нема
переводу
6-7
Учительская династия 8-9
Усяка школа славна не
числом, а славою своїх
учнів
10-11
У цьому випуску:
2. 55 років – це вже історія, насичена подіями, випускниками
та вчителями. Ми хочемо розповісти про яскраві, незабутні
сторінки нашої історії. Сьогодні наша розповідь піде про тих,
хто віддав своє серце, любов, знання дітям – про Вчителів, і
не просто вчителів, а учительські династії.
Минають дні, за ними вслід роки,
а там, дивись, уже змінилися віки…
Але на небі все ті ж палахкотять зірки,
Й все той же місяць світить у шибки…
Тихо, невблаганно, безупинно несе
свої води ріка
життя. Спочатку
лагідно дзюрчить
маминою колис-
ковою, потім її
голос стає суворі-
шим, вимогливі-
шим, бо кидає во-
на тебе у вир до-
рослого життя. Як
його прожити?
Який шлях обра-
ти? Адже це не
казка, не буде в
тебе попереду ка-
меня з написом: «Наліво підеш… Направо
підеш…». Але що тут довго думати, коли все
геніальне таке просте й лежить на поверх-
ні: «Життя треба прожити так, щоб не було
соромно за даремно прожиті роки…»
Мені здається, що саме так багато
років тому думала без п’яти хвилин випуск-
ниця Харківського педагогічного інституту
імені Г.Сковороди Людям Мила, Людмила
Миколаївна. Прислухалася до свого внутрі-
шнього голосу та й пішла… прямо важким
шляхом виконувати благородну місію: сіяти
розумне, добре, вічне. Про те, що він не з
легких, потребує фізичного, розумового й
душевного навантаження, вона добре зна-
ла, адже й сама виросла в учительській
родині. У батька – математика та мами –
хіміка-біолога на двох 51 рік важкої праці
на педагогічній ниві. «Засівати» її вони по-
чали ще до війни. Згодом нива заколоси-
лася й подарувала щедрий урожай із учнів-
ських успі-
хів, батьків-
ської поваги
та мораль-
ного задово-
лення. Але
остаточно
крапку у ви-
борі профе-
сії Людмила
Миколаївна
поставила
«під тиском»
ще одного
учителя, «за
сумісництвом» її свекра, С.Ф. Купріянова.
Савелій Федорович після закінчен-
ня танкового училища з боями дійшов до
Відня. Нагороджений орденом Вітчизняної
війни, медаллю «За перемогу над Німеччи-
ною».
У 1947 році Савелій Федорович був
призначений директором неповної серед-
ньої школи № 119, а в 1952 - очолив від-
діл Народної освіти Орджонікідзевського
(нині Індустріального) району. Пізніше був
головою обласного комітету профспілок,
працював директором школи-інтернату №
4 і знову очолив відділ освіти рідного райо-
ну.
СТОР. 2
Яке коріння – таке й насіння…
3. Завдяки своєму 43-
річному досвіду роботи педа-
гог одразу розгледів у молодій
невістці Божу іскру, яку потріб-
но було лише роздмухати. Не-
даремно в народі кажуть: «Яке
коріння – таке й насіння»,
Людмила Миколаївна стала
продовжувачем справи своїх
батьків, свекра. Нині її справу
продовжує донька, Інна Воло-
димирівна Михайлюкова, учи-
тель вищої категорії Харківсь-
кої академічної гімназії № ,
онук, Олексій Юрійович Шеломков, учитель
географії ХЗОШ №70. Мабуть, символічним
є той факт, що в цьому році напередодні
навчального року, а саме 31 серпня, на
світ з’явився, будемо сподіватися, ще один
представник
учительської
династії, пра-
внук Людми-
ли Миколаїв-
ни, Олексій
Олексійович
Шеломков. І
не тільки рідні
діти продов-
жують справу
всього життя
цієї незвичай-
но трудолюби-
вої жінки.
Отримали пе-
дагогічну
освіту й повернулися працювати в рідну
школу вчителями більше десятка випускни-
ків.
Не всякому доля дарує можливість
жити таким різнобарвним життям, у якому,
наче в калейдоскопі, змінюються різноко-
льорові картинки. Кожен її фрагмент – но-
вий учень. Той розбишака й хуліган, інший
– спокійний, чемний, сором’язливий, а ось
ще один – мрійник і фантазер, наступна
картинка – красуня, розумниця, наче з ін-
ституту шляхетних дівчат потрапила в ХХІ
століття у звичайну загальноосвітню школу
№70…І ще десятки, сотні не схожих одна
на одну картинок, з яких складається життя
нашого директора. Вона
– не сторонній спостері-
гач, бо всім серцем вбо-
ліває, засмучується че-
рез невдачі, нездійснені
сподівання, радіє, пиша-
ється досягненням і успі-
хам. Саме завдяки її та-
ланту, наполегливій пра-
ці у 2007 році школу
№ 70 визнано кращою
школою міста.
Ви, мабуть, не повірите,
але наша Людмила Миколаївна ще трішки
й фея. Сумніваєтесь? А ви пройдіться шкі-
льними коридорами та навчальними кабі-
нетами! У казці про Попелюшку фея перет-
ворила гарбуз на карету, пацюків на куче-
рів, а спробували б ви у наш час дарувати
будівлі, якій уже виповнилося 54 роки, мо-
лодість та красу!
Ось так і тримається вже 33 роки
загальноосвітня школа на тендітних жіно-
чих плечах, на душевному теплі, на повазі
до учнів, батьків, учителів, на вірі в розум-
не, добре, вічне, на впевненості в завтра-
шньому дні. На тому й світ стоїть і стояти
буде.
Ви запитаєте, чому мені захотілося
розповісти Вам про нашого директора? Ні,
не тому, що я хочу бути вчителем. Учитель
– це покликання. Кожному воно дається
неповторне, своє, власне. Я відчуваю, що
зможу продовжити справу бабусі, мами,
тата і стати лікарем. Ось тут хочу насліду-
вати слова Гіппократа, яким ніколи не зра-
джувала Людмила Миколаївна: «Не на-
шкодь!» Та й у ставленні до людей для ме-
не назавжди залишиться взірцем мій шкі-
льний директор. Можливо, колись і наша
лікарська династія розростеться так, як
розрослася учительська династія Людмили
Миколаївни, керівника – від Бога, Педаго-
га – за покликанням.
За невтомну працю Вашу
Уклін Вам до землі низький,
Прийміть подяку щиру нашу
За труд учительський важкий.
За труд директорський важкий.
Супрунова Валерія,
учениця 10-Акласу
СТОР. 3
4. Моя сім'я - мій оберіг.
Народна творчість
Я, Котов Павло, продовжувач свого
роду, одна невелика ланка у безперервно-
му ланцюзі життя, який тягнеться з минуло-
го в майбутнє, від покоління до покоління,
міцно звязуючи предків та нащадків. Гор-
таю з бабусею сторінки пожовклого від ча-
су альбому, розглядаю фотографії, вслухаю-
ся в її розповідь і намагаюся запам’ятати
все про наш рід. Раніше мені здавалося,
що наша родина нічим не відрізняється від
інших. Але тепер змушений змінити свою
точку зору.
Ось хоча б моя прабабуся Ганна.
Під час війни вона допомагала партиза-
нам, які переховувалися в лісосмузі непо-
далік нашого будинку. Це було небезпечно,
бо в ньому облаштувалися німці, вигнав-
ши господарів. На горищі тримали рацію, і
бабуся, яка зі школи знала німецьку мову,
передавала партизанам цінну інформацію.
Під час боїв допомагала пораненим радян-
ським солдатам. Разом із іншими дівчата-
ми ховала загиблих бійців Червоної Армії.
Після закінчення війни написала листа з
проханням встано-
вити на місці похо-
вання солдат па-
м’ятник. Тепер він
стоїть на вулиці Луї
Пастера. Кожного
року в День Пере-
моги ми всією ро-
диною приходимо
покласти квіти та
вшанувати пам’ять
загиблих. Їх також
не дочекалися рід-
ні. Звідки брала
сили та відвагу мо-
лода дівчина? Чо-
му вона це роби-
ла? Тому що десь
на війні був її брат
Петро та коханий Євген. І вона бачила в
кожному солдатові своїх близьких та рід-
них.
Після війни було дуже важко, але
наша родина поволі поверталася до мир-
ного життя. Прабабуся продовжила на-
вчання в інституті. Згодом отримала дип-
лом учителя географії й пішла працювати
до школи. Усе життя вона пропрацювала в
одній із шкіл Орджонікідзевського, нині Ін-
дустріального району. Так зародилася вчи-
тельська династія у нашій родині. Багато
учнів виховала, навчила доброму та спра-
вжньому. Цьому ж вона вчила й своїх ді-
тей: Тетяну та Юрія.
СТОР. 4
Славному роду нема переводу
5. Моя бабуся Тетяна з дитинства спо-
стерігала за роботою прабабусі. Вона пи-
шалася своєю мамою, бо бачила, з якою
повагою до неї ставляться учні та їхні бать-
ки. То ж коли прийшов час обирати профе-
сію – довго не вагалася, вирішила стати
вчителем. Перша спроба вступити до уні-
верситету була невдалою, але бажання ста-
ти вчителем було непереборним. Ретельна
підготовка
дала свій
результат і
наступного
року Тетяна
вже була
студенткою
хімічного
факультету
Харківсько-
го універси-
тету. Рік про-
майнув
швидко, бо
бабуся не
любила гая-
ти час. До
того ж, щоб
допомогти
родині, вона
пішла працювати на завод до батька.
По закінченню навчального закладу
Тетяна Євгенівна почала свою трудову дія-
льність у рідному районі, у школі №70. Час-
то вона брала із собою маленьку дівчинку,
свою доньку Наталочку. Це моя мама, яка
іноді говорить: «Немов виросла в цій шко-
лі!» Ще й не була ученицею, а вже відвіду-
вала уроки, вечори, ходила з учнями на ек-
скурсії. Звичайно ж, у перший клас мама
пішла до школи №70. Шкільні роки про-
майнули швидко, ось вона вже студентка
того ж факультету, того ж університету, де
навчалася й бабуся. А далі все, як по напи-
саному: диплом, школа №70. Згодом через
сімейні обставини довелося мамі змінити
місце роботи, але про школу, яка виховала
її, не забувала.
На жаль, роки беруть своє. Стан здо-
ров’я бабусі погіршився і їй довелося зали-
шити роботу вчителя, і тоді мама знову по-
вернулася до рідної школи. Думаю, що
вже назавжди, тому що іншого шляху для
себе не обирала.
Коли мене запитують, чи продовжу
я династію вчителів, то відповідаю, що,
напевно, ні. Дуже хочу пов’язати себе з
мандрівками. Можливо, у моїх жилах заго-
ворила кров прапрадіда Івана та прапра-
бабусі Хавронії. Для здійснення своєї мрії
вони пройшли довгий шлях і ніколи про це
не шкодували. Саме зі своєї сім’ї, з роди-
ни йде у світ людина й несе в нього серце,
наповнене традиціями та звичаями. То ж
недарма народне прислів’я говорить:
«Який кущ, така й хворостина, які батьки,
така й дитина». Зі своєї сім’ї я понесу у
світ правду, чесність, віру в добро та спра-
ведливість, любов і повагу до ближнього,
як це робили мої предки. Адже ці якості, на
мою думку, пов’язують минуле з майбут-
нім у родині й у країні. Хай не буде пере-
воду жодного славного роду.
Котов Павло,
учень 10-А класу
СТОР. 5
6. Загальнопедаго-
гічний стаж сім'ї
Шереверенко –
200 років
Кожна людина у
своєму житті опи-
няється перед
вибором: непро-
стим вибором
свого майбутньо-
го. Як знайти себе, своє покликання у жит-
ті, щоб один раз – і на все життя. Моя улю-
блена тітка й учитель англійської мови Га-
лина Володимирі-
вна Нестеренко
розповіла, що з
дитинства мріяла
стати вчителем,
хоча на власні
очі бачила, як
втомлена мама
повертається з
роботи, як багато
часу відводить на
підготовку до уро-
ків. Та все ж таки
твердо вирішила
продовжити
справу династії
вчителів.
Дуже точно про
вчителя писав ві-
домий поет С.Л.
Соловейчик:
«Він актор, але
його глядачі і слу-
хачі не аплодують
йому. Він скульп-
тор, але його ро-
боти ніхто не ба-
чить. Він лікар, але
його пацієнти рід-
ко дякують за ліку-
вання та далеко
не завжди бажа-
ють лікуватися. Де
ж йому взяти си-
ли для щоденного
натхнення? Тіль-
ки в самому собі,
тільки у свідомос-
ті величі своєї
справи ».
Таким натхнен-
ням володів ро-
доначальник ці-
лої династії педа-
гогів нашого ра-
йону та міста
Андрій Петрович
Шереверенко –
перший директор
школи № 119, з вересня 1943 року - за-
ступник голови Орджонікідзевської район-
ної ради трудя-
щих, через де-
який час – нача-
льник районного
відділу освіти. 16
років Андрій Пет-
рович очолював
і школу № 104
нашого району.
Дружина Андрія
Петровича – Ган-
на Олексіївна
Шереверенко
(Горіла), до війни
працювала вчи-
телем початко-
вих класів школи № 119, а після війни -
школи № 88.
Дочка Андрія Петровича і Ганни
Олексіївни – Світлана Андріївна, 10 ро-
ків викладала російську мову та літературу
в школі № 119, пізніше працювала в Хар-
ківському машинобудівному технікумі. Їх-
ній син – Володимир Андрійович Шереве-
ренко, працював учителем фізики шкіл
№75 і 88, директором школи №85, де ввів
розвивальне навчання в початкових кла-
сах і профільне – у старших
СТОР. 6
Славному роду нема переводу
7. Його дружина,
Наталія Василі-
вна Шеревере-
нко, після закін-
чення історич-
ного факультету
Харківського
державного уні-
верситету
ім.Каразіна
працювала вчи-
телем історії
школи № 119,
заступником
директора з на-
вчально-
виховної роботи школи № 70. А з 1978 ро-
ку до виходу на пенсію - директором школи
–інтернату № 11.
Сімейну династію продовжила дочка
Володимира Андрійовича та Наталії Василі-
вни – Тетя-
на Володи-
мирівна
Шереверен-
ко, яка і в
даний час
працює за-
ступником
директора і
вчителем
фізики шко-
ли –
інтернату
№11.
А вже її доч-
ка,Галина
Володимирі-
вна, закін-
чивши школу № 70, поступила в Харківсь-
кий педагогічний університет ім.Сковороди
і, ще будучи студенткою 4 курсу, почала ви-
кладати англійську мову в рідній школі, де
продовжує працювати й нині.
Загальнопедагогічний шлях сім'ї
Шереверенко простягнувся на 200 років
Викладання – це щоденна підготов-
ка вчителя до уроків, підбір цікавого мате-
ріалу, зацікавленість своїм предметом, до-
даткові знання та головне - вміння легко
та якісно донести їх до дітей.
Випадкові люди дуже рідко затри-
муються в цій професії. Не кожна людина
може бути вчителем, так як ця професія
вимагає колосальної та кропіткої праці,
саможертовності, величезного терпіння,
любові до дітей та непідкупного інтересу
до своєї професії. Тому важко переоцінити
заслуги талановитого педагога, який відк-
риває перед дитиною двері у світ знань,
впливає на формування його життєвої по-
зиції та пріоритетів, закладає ґрунтовні ос-
нови його майбутнього. Я теж мрію продо-
вжити справу моєї династії.
Іванова Анна,
учениця 7-В класу
СТОР. 7
8. Если вече-
ром дома
педсовет и
все разгово-
ры только о
школе, если
профессия
стала жиз-
нью неско-
льких поко-
лений, - зна-
чит это учительская семья. Явление необ-
ъяснимое. Почему же дети и внуки учите-
лей идут туда, где труд никогда не был лег-
ки?.
Учительская династия – это особый образ
жизни. Залогом творческих успехов таких
педагогов становится верность призва-
нию даже в самые трудные времена.
С чего начинаются учительские династии?
С умения общаться и находить общий
язык с детьми, любить их и эту любовь пе-
редавать по наследству.
У каждого свой путь к профессии. Дорога
моих родных, Прижбило Василия Филиппо-
вича и Анны Тимофеевны, пролегла через
страшные испытания Второй мировой
войны, которая не только изменяла судь-
бы, но и закаляла характеры. Именно пе-
ред этими людьми стояла задача воспита-
ния послевоенного поколения. Так кадро-
вый военный Прижбило Василий Филлипо-
вич в 1951 году
по долгу службы
и по зову сердца
был направлен
в Житомирский
гарнизонный
пионерский ла-
герь начальником. С этого назначения на-
чалась история нашей династии Прижби-
ло – Зарецкие – Мандрык.
Проявив принципиальность,
строгость, требовательность
(прежде всего к себе), пол-
ное доверие и доброжелате-
льность, Василий Филиппо-
вич сумел стать не только
хорошим руководителем, но
и зародить в детских душах
искру добра и тепла. И уже
по окончании воинской слу-
жбы у него не возникло сомнений о
дальнейшей карьере. Возвратившись с
Сахалина в Харьков, работал учителем
допризывной подготовки юношей в
школе № 1 горо-
да Комсомольс-
ка Змеевского
района Харьков-
ской области.
Ученики с боль-
шой теплотой
отзывались о
нем, как о муд-
ром учителе, до-
бром наставни-
ке. В семье Прижбило к профессии
учителя относились с трепетом и уваже-
нием. Поэтому когда пришла пора стар-
шей дочери, Валентине, сделать свой
выбор, она поступила учиться в Южно–
Сахалинский государственный педаго-
гический інститут на фізико-
математический факультет. Из-за пере-
езда отца девушке пришлось перевес-
тись в Харьковский государственный
педагогический інститут имени
Г.С.Сковороды. Еще будучи студенткой,
Валентина Васильевна начала свою
трудовую карьеру учителя физики в
Харьковской школе-интернате №1
Учительская династия
СТОР. 8
9. . А после окончания института, в 1965 го-
ду, продолжила работать в Харьковской
средней школе № 80, где проработала 34
года, и с 2010 года она учитель физики Ха-
рьковской средней школы № 70. С 1980
года по настоящее время Валентина Васи-
льевна совмещает учительскую и методи-
ческую работу, она методист методическо-
го центра Управления образования адми-
нистрации Индустриального района города
Харькова. Коллеги и ученики ценят и лю-
бят своего ответственного и грамотного
педагога, замечательного человека, сумев-
шего передать свою любовь к детям своей
дочери, Зарецкой Анне Владимировне, ко-
торая после окончания Харьковского наци-
онального университета имени Каразина, с
1999 и по настоящее время работает в Ха-
рьковской общеобразовательной школе №
70 учителем - филологом. С детства Анну
Владимировну окружала школьная ат-
мосфера, полки книг, методическая ли-
тература, ученические тетради. Еще бу-
дучи ребенком она понимала слож-
ность, ответственность маминой про-
фессии, поэтому после окончания шко-
лы перед ней не возник вопрос о выбо-
ре профессии. В 2000 году в свою род-
ную семидесятую учителем трудового
обучения пришел работать муж Анны
Владимировны Мандрык Алексей Але-
ксеевич. Сам Алексей Алексеевич при-
знается, что о педагогической карьере
до встречи с семьей Прижбило-
Зарецких даже не задумывался. Но об-
щая атмосфера любви к своей прфессии
увлекла и его. Общий педагогический
стаж семьи Прижбило-Мандрык-
Зарецкие – 90 лет. Но это не предел. В
семье Зарецких-Мандрык подрастает
дочь Варвара, которая мечтает стать
учителем. Когда продолжателем дела
родителей становятся их дети, можно
быть уверенным – здесь нет случая, нет
ошибки, а есть полная уверенность в
правильности выбранного пути.
Зарецька Г.В.,
учитель російської мови та літератури-
нанглійської мови
СТОР. 9
10. ***
Півстоліття для вічності – мить,
Для людини – життя половина.
Час, мов птах, що у затишний вирій летить,
Нам даруючи щедро хвилини.
І у кожного з нас свій годинник життя,
Свої мрії і власна дорога,
Повна радощів, болю, тривог, забуття,
Часто – вгору і зрідка – полога.
На дорозі отій пощастило мені.
І мав рацію мудрий філософ:
Щоб гармонію, щастя і радість знайти,
Праці сродної буде вже досить.
Так і є. За покликанням серця іду.
Поруч люди – майстри пречудові.
Ми будуємо диво у всіх на виду –
Школу Віри, Надії, Любові.
МОЇМ УЧИТЕЛЯМ
У глибокому колодязі - вода найхолодніша.
На високому дереві - крона найзеленіша.
У рідної матері - руки найтепліші,
У моєї вчительки - очі наймудріші.
Все починалося з нуля,
Точніше кажучи - з нічого...
Такою ж, як завжди, була земля,
І вдалечінь вела незвідана дорога.
Привітна вчителька, спокійний тихий клас.
Ми сидимо, неначе заворожені.
І непомітно пролітає час –
Слова її нам душу розтривожили.
Присвячую випускникам,
які стали вчителями.
Із маленького джерельця,
Із краплинки, із роси,
Із тепла, що йде від серця,
Із чарівної краси…
Де й взялась прозора річка,
Що глибинами манить;
Кольорова диво-стрічка,
Що співає і бринить?
І така ця річка дивна,
І така вона чудна…
Все біжить кудись невпинно,
Перешкоди всі дола.
Працьовита, світла, чиста,
Воду спраглим віддає,
І від того урочисто
Все буяє і цвіте.
Мчить ріка в краї далекі,
Мріє сонечко зустріть,
Щоб, з’єднавшись у блакиті,
Грати музику століть.
Положий Т.М., випускниця школи
Заступник директора з НВР.
Усяка школа славна не числом, а славою своїх учнів. М. І. Пирогов
Проби пера
СТОР. 10
11. Монолог учителя
Віти тягнуться до сонця для того, щоб
міцнішим ставав стовбур і глибше в землю
йшло коріння.
В. Сухомлинський
Плекаю найніжніші тонкі віти
Вже не один десяток довгих літ,
Щоб стовбур дерева ставав усе міцнішим
І щоб на згадку залишився слід.
І кожна гілочка – то неповторна доля,
Що створює життєпис на віки.
А стовбур – то свята міцна основа
Людинолюбства, правди, доброти.
Я знаю: дерево, що виплекане щиро,
Приносить найкоштовніші плоди.
І це моє життєве вічне кредо,
Це порятунок мій від самоти.
Шевякова С.Ф.,
ветеран педагогічної праці
Школа №70
Стоит на проспекте Косиора
Не просто школа – а мечта.
Там дети учаться и любят,
Там жизнь загадками полна.
И кардій помни, как когда-то,
За ручку мама привела.
И строго-строго так сказала,
Что школа – это не игра!
Потом мы быстро повзрослели
И наконец, смогли понять,
Что скола нам открыла двери,
Чтоб нас учить и воспитать.
В нас раскрывали все таланты,
Могли и петь, и танцевать.
И не стояли мы на месте,
Хотели все на свете знать.
Мы в школе обрели друзей,
И не каких-то – Настоящих.
Что помогут в беде всегда,
Тебя не бросят никогда.
Потом мы первый раз любили…
Боясь об этом говорить,
Мы, молча, мимо проходили,
Стараясь глаз не опустить.
Промчались годы незаметно,
Но пронесем через лета
Любовь и радость к этой школе,
Что воспитать нас всех смогла!
Білоусова Ксенія,
випускниця школи
СТОР. 11
Вересень - 2016
Засновник - викладацький колектив ХЗОШ №70
Редакція
Головний редактор - Козека Ірина Іванівна
Відповідальний редактор - Рогожина Анастасія
Літературний редактор - Третяк Лідія Олександрівна
Комп’ютерний дизайн - Євтушенко Олена Вікторівна
Керівник фотогрупи — Лозова Катерина Сергіївна
Оглядачі — Воронова Емілія, Гудзенко Катерина, Хох-
лова Анастасія
Інтерв’ювери — Супрунова Валерія, Гриценко Олекса-
ндра, Татарінова Марія
Если у тебя неравнодушное сердце, острый глаз и
умелое перо, пиши и присылай материалы на поч-
товый ящик sch70@kharkivosvita.net.ua
Усяка школа славна не числом, а славою своїх учнів. М. І. Пирогов
Проби пера
