у м

1. Ми тебе не забудем, Тарасе!
Сценарій літературно-музичної композиції,
присвяченої 200-річчю з дня народження Т.Г.Шевченка.
Мета: розширити знання учнів про життя і творчість Т.Г.Шевченка; сприяти
вихованню національної самосвідомості учнів; формувати громадянську і
загальнокультурну компетентності, бажання читати твори Т.Шевченка; збагачувати
словниковий запас учнів; розвивати творчі здібності дітей; виховувати любов до
національної культури, прагнення бути справжніми українцями; виховувати почуття
гордості за Україну, за її національного генія – Тараса Григоровича Шевченка.
Слайд 1 (логотип)
І. Вступнеслово учителя.
1. Ведучий Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті засяє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка!
Ведуча. Є дні, що минають і непомітно зникають без сліду. Нічого не
залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не
минає, що завждиз нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він
такий великий і незбагненний, як життєдайний дощ, як веснянийвітер, як щедре
сонце.
Ведучий. Україна у долі своїй має такий день – 9 березня. З минулого
віку і до нашого часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День, який явив світові
Т.Г.Шевченка – великого сина великого народу.
Слайд 2.(Вінбув сином мужика, а став…»)
Слайд 3. ( Автопортрет. Олівець.).
2. Ведуча.
В історії назавжди залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам'ятає і
шанує людство. До них належить також ім'я великого українського поета
Т. Г. Шевченка. Весь свій могутній талант він присвятив служінню народові.

2. "Історія мого життя, — писав поет, — становить частинку історії моєї
Батьківщини".
Ведучий 1. Сьогодні ми пропонуємо вам пройти разом з нами Тарасовими
шляхами.
Слайд 4. (Портрет Т.Шевченка).
Вірш Є.Маланюка «Не поет»
Вірш «Садок вишневий коло хати».
Учениця 1. 9 березня 1814 року, темної ночі, перед світом, в селі Моринцях
на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Єнгельгардта,
блиснув у вікні єдиний на все село вогник, — народилась нова панові
кріпацька душа, а Україні — її великий співець — Тарас Шевченко.
Слайд 5. («Не на шовкових пелюшках…»)
Не на шовкових пелюшках,
Не у величному палаці
В хатині бідній він родивсь
І став духовним батьком нації.
У старій хатині
В кріпака колись
В тихий день весняний
Хлопчик народивсь.
Учениця 2. Коли маленькому Тарасові виповнилося два роки, родина
Шевченків переїхала у сусіднє село Кирилівку. Тут, у Кирилівці, в убогій
хатині й проминуло безрадісне дитинство поета.
Слайд 6. (Хата).
Учениця 1. Невесела у Шевченків зимою та восени хата. Стоїть край села,
як примара, найгірша, мабуть, в усьому селі: кривобока, стара, стіни
повигинались.
Учениця 2. А прийде весна, зацвіте садок за хатою, промете Катря півники
та барвінок, і хата як хата — суму мов і не було.
Слайд 7. ( Звучить пісня «Садок…)
Сценка 1.
Учениця 1. Дуже любив слухати малий Тарас розповіді 100-річного діда
Івана про те, як люди карали гнобителів – панів.
Сценка 2.
— Діду Іване, а розкажіть про Коліївщину!
— Еге, про Залізняка, Ґонту!
— Про гайдамаків. Ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.

3. Дід (замріяно). Еге ж! Гайдамаки! То були люди! Давно то було, я ще
молодий був. Прокляті пани ляські задумали нашу землю всю загарбати, всіх
людей на свою віру перевернути. Знущалися — і сказати не можна як! Не
стерпів народ, пішов у гайдамаки — боронити рідний край. Був у нас отаман-
орел — запорожець Максим Залізняк. Максим своєю шаблею-дамахою рубає,
поля трупами вкриває.
— Діду, а Ґонту Ви бачили?
Дід. Ні, Ґонту не бачив. Та, кажуть, вірний побратим був Максимові, за
Вкраїну життя віддав.
(Тихенько ідуть зі сцени).
Учень 2. А на ранок у хлопця в руках загнута з лозини шабля. Ходить у
бур'яні, рубає мечем панам голови з плечей.
(Тарас з лозиною і рушницею в руках ходить по бур'янах. Підходить до
однієї бур'янини).
Тарас. — Ти пан Дашкевич? (І сам же відповідає). — Я! Прости! Не буду!
(Рубає), Летить голова з плеч. (Підходить до другої). — Ти пан Висоцький?
(Летить голова).
Стоїть високий будяк.
— А це буде їх цар. (До нього). Проси! Не хочеш?! (І цареві злетіла голова).
(Біжить Оксана, умита, чепурненька).
Оксана. Тарасе, що ти робиш?
Тарас. Який я тобі Тарас? Я — гайдамака.
Оксана. Що ж ти тут робиш?
Тарас. Не заважай! Бач, панам голови рубаю.
Оксана. І я! І я!
Тарас. Ну, добре. Хай і ти будеш гайдамачкою. На меча, рубай.
Оксана. Тарасе, а ходімо туди, там більше бур’янів.
Учениця 2. Коли Тарасові виповнилося 8 років, його віддали в науку до
дяка. Вчитися йому подобалось. Та недовго тривала ця наука. Коли хлопцеві
сповнилося 9 років, від тяжкої праці померла його мама. Щоб якось упоратись
із сім’єю, батько Тараса одружився вдруге — узяв удову з трьома дітьми.
Мачуха виявилася жінкою сварливою, недоброю. Вона зненавиділа "чужих"
дітей, а особливо Тараса. Щоб хлопець менше був на очах лихої мачухи, батько
брав Тараса чумакувати.
Сценка 3. Малий Тарас чумакує.
Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного
проміння, що так і ллється потоками на зелені садкиКирилівки, на білі хатини з
чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі
церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і
проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:

4. — А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тарасаз
собою...
Я як почув таку милу новину, і мовби мене на сто коней посадили. Поїду,
світа побачу, степи, козацькі могили. І пригадуюсобі, як то «їхав з чумаками»,
тому чи не чотирироки вже буде, тоді, як ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз,
перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже
й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозібуйна трава. Батько спиняє воли, випрягає,
пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже
почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було
колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очібіжать далі — за річку Тикич, у степ
безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується зновуТарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже
почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось
розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозькавольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих
запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з
України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу
товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь
оповідав, а дідусь знає,бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків.
Учениця1. Та скоро помер і батько. Осиротівши, Тарас пішов у найми до дяка.
Він носив воду, прислужував і одночасновчився.
Тарас сидить на сцені, малює і розказує:
Зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду.
Та сам собі у бур'яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу.
Слайд8. ( Тараспастух)
Мені тринадцятийминало.
Я пас ягнята за селом.

5. Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога...
Уже покликали допаю,
А я собі у бур'яні Молюся Богу... І не знаю,
Чому маленькому мені Тоді так приязномолилось,
Чому так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Не довго молилось...
Запекло, почервоніло і рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє / те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкісльози!...
(Тихо підходить дівчина).
Оксана. Чом же ти плачеш? Ох дурненький Тарасе, бач, як малий, плаче.
Давай я сльози тобі витру. (Витирає йому сльози).
Тарас. Оксана! Оксаночка! (Посміхнувся).
Оксана. Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш,
найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш
маляром, еге ж?
Тарас. Еге ж, маляром.
Оксана. І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?
Тарас. Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний. Ні, я не
ледащо! Я буду-таки малярем!
Оксана. Авжеж, будеш! А що ти ледащо, то правда. ДИВИСЬ, де твої ягнята!
Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий, — вони Ж ПИТОНЬКИ хочуть!Побігли
їх швидше напоїмо!
(Схопились за руки і побігли).
Ведуча 2. Нелегка доля судилася Тарасові Шевченку. Важко було
поневірятися сироті в світі. Але доля обдарувала його багатьма талантами, які
він, як і своє життя, віддав на алтар служінню народові, своїй Вітчизні. Ні
арешти, ні солдатська муштра, ні заслання – ніщо не скорило його мужнього
духу, його волі, його прагнення полегшити долю українців, задля яких готовий
був піти на самопожертву.
Вірш «Мені однаково…»
Ведучий . Він не просто народнийпоет, геніальний митець. Тарас Шевченко

6. – національний пророк, апостол правди, заступник усіх знедолених.
Слайд 9.
Його «Кобзар» лежить на столі поряд із хлібом, а пісні його вишиті на
рушниках.
Ведуча . Сила Шевченкового «Кобзаря» вражаюча, слово його огненне, що
запалювало в серцях людей любов, віру в майбутнє, будило свідомість і
кликало на боротьбу за краще життя.
Ведучий 1. Вірш «На вас я кинув свого слова тінь»
На вас я кинув свого слова тінь –
На вас і сотню ваших поколінь!
Я вас навчив, де ваші шлях і ціль,
Сказав, що людства ви не ржа – а сіль.
Я мовив вам, що вічна боротьба
Це – ваші доля, завдання й судьба.
Я дав вам шал завзяття, блиск зіниць,
Дав вашим воїнам відвагу й міць.
В душі вщепив ненависть і любов,
Розбурхав в жилах кров.
Зітріть із душ до братовбивства гін,
За це ж вам Божий суд і мій проклін!
Вам спис і меч і ніж мій
Ви викуйте новітню зброю з них!
Сил не щадіть! Вперед все йдіть!
З моїм йдіть Словом у крутіж століть!
Учень 1.«Кобзар» -це свята книга, з якої і досіми черпаємо силу, натхнення,
добро.
Учень 2. Я знов повертаюся до нього,
Читаю, перечитую „Кобзар“.
Ні! Україна не була убога —
Поклав ти серце на її вівтар!
Нове життя ти дав батьківській мові,
Ти віщі думи в пісню перелив,
Де запеклась душа твоя у слові,
Страждав, ненавидів і жив.
Учень 3.
А голос віщий, віщий голос кличе
В притиснутім до серця „Кобзарі“
Карати зло, насильство і наругу...
І я, нащадок твій,
Молюся мудрості і доброті святій,
Перед Всевишнім голову схиляю,
Що Прометея дав землі моїй.
Учень 4. Кобзар“ творився Шевченком у діалозі з Богом, молитва була для
нього матір'ю всіх чеснот, а життя Ісуса Христа — ідеалом. Поет розумів, що,

7. обравши свій важкий хрест боротьби за долю України, треба готуватися до
Голгофи.
Учень 5. Зійшовши на неї, він не зломився, про що говорять його слова:
О думи мої! О славо злая!
За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучуся, але не каюсь!
Люблю, як щиру, вірну дружину,
Я безталанну свою Вкраїну.
Роби що хочеш з темним зо мною,
Тільки не кидай, в пекло з тобою
Пошкандибаю...
Учень 1. Поет вірить, що коли людина поєднає в собі триєдиний образ
Матері (тієї, яка народила тебе, матері-України та Богоматері), вона (тобто
людина) буде жити по правді, пам'ятаючи заповіді Христові.
Великий поет говорить у своїх рядках про Матір:
І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої,
Що в мир наш Бога принесла...
Учениця 2. У світовій літературі немає поета, який би з такою любов'ю і
таким сумом оспівував жінку- матір, сестру, кохану, дружину, їхнє тяжке життя
в експлуататорському суспільстві. Для Шевченка жіноча доля була завжди
великим болем.
Ось чому поет писав, що кріпацька неволя — це доля рідної матері, яку
„передчасно у могилу нужда та праця положила“, доля сестер Катрі, Ярини,
Марії — голубок молодих, у яких коси в наймах побіліють.
А сестри, сестри, — горе вам,
Мої голубки молодії.
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, помрете...

8. Учениця 3. Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села — серце мліє;
Назад подивилась,
Як тополя стала в полі
При битій дорозі;
Як росата до схід сонця,
Покапали сльози.
За сльозамиза гіркими
І світа не бачить,
Тільки сина пригортає,
Цілує та плаче.
Сіло сонце, з-за діброви
Небо червоніє;
Утерлася, повернулась,
Пішла... Тілько мріє...
(Входить Лілея з букетом квітів, виходить на середину класу.)
За що мене, як рослая,
Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту? Дивуються,
Не знають, де діти!..
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люди віку. Я умерла
Зимоюпід тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг білим!
Аж гай звеселила.
Зимоюлюди... Божемій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата заквітчались
І почали звати

9. Лілеєю — Снігоцвітом,
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах,
Скажи ж мені, мій братику,
Королевийцвіте:
Нащо мене Бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір? Милосердний,
Святий Боже, милий!..
Слайд 10.
Ведуча 1.Найбільше в житті Т.Шевченко любив Україну.
Україна для нього – це жінка – страдниця, це мати, яка «пшеницю на панщині
жне», це «садоквишневий коло хати», Дніпро ревучий, верба, калина, чарівна
українськамова.
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Ведучий 2 . Великий внесок Т.Шевченка в розвитокукраїнської літературної
мови. Він збагатив, удосконалив її, прагнув, щоб наша мова була найкращою
серед європейськихмов.
Великий поет Володимир Самійленко, 150 – річчя від дня народження якого
ми нещодавно святкували, високо оцінив роль Т.Шевченка саме в розвитку
рідної мови.
Вірш «Нашамова»
Минуло багато часу від того, коли Великого Кобзаря немає з нами. Але те,
про що мріяв Шевченко, збулося. Наша рідна мова сьогодні – одна з
найбагатших, мелодійних, поетичних, яскравих мов. Вона, як калина, яскравими
червоними гронами тішить серце, чарує душу, напоює її цілющими соками
духовності. Плакат, який я створила, називається «Диво калинове». Я його
присвячую Тарасу Шевченку. Він глибоко символічний.
Яскравий кущ калини – це наша мова, яка складається із самостійних,
службових частин мови і вигуку - справжніх дивоперлів, що завжди чарують,
полонять серця людей у всьому світі. А соловейко, що сидить на гіллі, ніби
оберігає нашу мову, зворушено співає про неї усім. Я б і надалі хотіла, щоб
наша мова була такою ж барвистою, кольоровою, багатою і найкращою, і
завжди її оберігав соловейко, співав славу на весь світ.
Вірш «Українська мова»

10. Ведуча 1.Тарас Шевченко – завжди сучасний. Хіба доказом цього не є його
«Кобзар»? Послухайте рядки з творів «І мертвим, і живим…», «Кавказ» і
переконаєтесь, що вони не підвладні часові:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
А ви претеся на чужину
Шукати доброгодобра.
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся...
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде...
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
— І потече сторіками
Кров у синє море.
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужого научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
І вам слава, сині гори,
Кригоюокуті,
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає.

11. За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України.
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє... —
Обніміться ж, брати мої, —
Молю вас, благаю!
Ведучий.
Безперечно, великий Шевченко був пророком, тобто людиною, здатною
бачити майбутнє. Він закликав творити добро, це був один із його заповітів.
Шевченко універсальний, сучасний. Немає такої події у нашій історії, про
яку не можна було б сказати словами його віршів.
Згадаймо голодомор 33-го — і моторошно стане від таких рядків:
Гробокопателів селі
Волочать трупи ланцюгами.
Гробокопателіходили
Та й під хатами лягли.
Ніхто не вийшов вранці з хати,
Щоб їх, сердешних, поховати,
Під хатами і погнили.
Ведуча1. Замислимося над сьогоднішніми екологічними бідами, і мимоволі
зринуть у пам'яті рядки Шевченка:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно, за що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?..
Ведучий 1. Дивлячись на вчинки деяких українців, зновуж таки думаєш
Шевченковими словами:
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,Тооддасте...
І зразусьогоднішня наука всім нам:
Не дуріте самі себе,

12. Учітесь, читайте,
І чужого научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люде проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Учні. Україна – це Шевченко. Шевченко – це Україна. Ім’я Шевченка –
Кобзаря маєнині у багатьох із нас збудити совість і сумління українця. У нього
ми маємо учитися найсвятішої любові – до України, до її мови, до її народу.
Тараса Шевченка немає сьогодні серед нас, але він живий, він живе в серцях
народу!
Вірш « На роковини смерті Т.Шевченка»
Хай же й сьогодні, і в наступні роки розбудови української держави
обпікає промерзлі наші душі огнем словесним Шевченко, хай воскресає він,
пророк народу нашого, повсякчасно у наших благородних помислах і
державних ділах. Бо ж ради усіх нас, і мертвих, і живих, і ненароджених
земляків його і в Україні і не в Україні, він благав у Господа:
Читець. Ридаю,
Молю ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Україні понеслось,
І на Україні святилось,
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
Учень 6. Провіснику волі,
Великий титане!
Справдились думи твої.
Приймайжеданину
Любові і шани
Од вольних народів
Нової сім'ї!
Учень 5. Покоління поколінню
Про тебе розкаже.
І твоя, Кобзарю, слава

13. Не вмре, не поляже.
Усі: Ми тебе не забудем, Тарасе!
Слайд 11.
(Пісня «Реве та стогне…»)