1. Позакласний захід «У Шевченковій світлиці»
Мета:
познайомити дітей з біографією видатного українського поета Т. Г. Шевченка; показати учням
багатство його душі з дитинства, незважаючи на нелегку долю, постійне прагнення до знань і
прекрасного; розвивати пам’ять, навички виразного читання, акторську майстерність учнів;
виховувати повагу і шанобливе ставлення до поета, почуття гордості за нашу країну.
Плакат:
1) Тарас Шевченко – видатний поет,
Його шанує вчений і школяр.
І кожен, хто живе на Україні,
Напам’ять знає майже весь «Кобзар».
Випереджувальне завдання: вивчення віршів, рольові ігри.
Учениця. Шановні діти! Сьогодні ми запросили вас до української
світлиці на позакласний захід, присвячений геніальному
українському поету, художнику, борцю за волю народу Т. Г. Шевченку, творчість якого
знають і люблять всі народи світу.
Щовесни, коли тануть сніги,
І на рясті засяє веселка,
Повні сил і живої снаги
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
Учень.
Тарасе, наш Кобзарю, всюди
Приходиш нині ти як свій.
Тебе вітають щиро люди
На всій Україні моїй.
У березневі дні дорослі й діти йдуть до його пам’ятника, щоб поставити свічку, покласти
квіти, почитати його вірші, поспівати його пісні і цим висловити свою пошану Великому
Кобзареві.
На стіні ви бачите портрет великого українського поета Т. Г. Шевченка. Він немов дивиться
на нас, лагідно і сумно.
Учениця.
Учень.
У нашій хаті на стіні
Висить портрет у рамі.
Він дуже рідний і мені,
І татові, і мамі.
Він стереже і хату, й нас,
Він знає наші болі.
Я добре знаю – це Тарас,
Що мучився в неволі.
Такий ріднесенький, дивись.
Він мов говорить з нами,
Він на портреті, мов живий,
Ось – ось – і вийде з рами.
Тож нехай подивиться, як ми його шануєм,
Як залюбки вірші його вчимо,
Як ми його всі любимо сердечно,
І пам’ять між людьми бережемо.
(Звучить музика, на екрані слайди)
1

2. Учениця.
Колись, давним – давно, на такій само землі й не за безкраїми морями, не за дрімучими
лісами, не за високими кам’яними горами, був веселий, багатий, мальовничий край. І жили
там рабами в тяжкій чужій роботі люди. І називали той край – Україна.
Україна – це не лише країна смутку і жалю, а й країна великої краси. Краса її – це тихі води
і ясні зорі, зелені сади й білі хати, лани золотої пшениці й багатоводні ріки, співучі
роботящі люди.
І ось у такому краю, в Україні, 9 березня 1814 року в селі Моринцях на Київщині в хаті
кріпаків Григорія і Катерини Шевченків серед морозної темної ночі блиснув вогник – це
народилася дитинка. Назвали хлопчика Тарасом. Для пана нова кріпацька душа, а для
України великий поет, Кобзар, батько українського народу, цілої нації.
(Виходить батько і молода мати з немовлям, кладе дитину в колиску)
Мати. Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти невольником – кріпаком. Сину
мій, моя дитино! Яким воно буде твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба і стріху над
головою?
Батько. Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба: він буде неабияким чоловіком: з нього буде або
щось дуже добре, або велике ледащо, для нього моє наслідство нічого не буде значить, або
нічого не поможе.
(До матері підходить хлопчик)
Хлопчик. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?
Мати. Так, синочку, правда. (Сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері)
Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?
Мати. Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина помре. А
як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?
Хлопчик. Бачив, матусю, бачив. Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?
Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей,
робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.
Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.
Мати. Старайся, мій хлопчику (гладить його по голові).
(Мати виходить)
Учениця. Тяжко жилося родині Шевченка. Мати не була здорова, але мусила працювати на пана і не
мала часу доглядати дітей. Не раз, бувало, прибіжить на хвилинку, погодує дітей і знову
біжить на панщину працювати. Найбільше доглядала Тараса маленька Катря, хоч і сама
була така, що ще і її треба було доглядати. Підростав Тарас і дуже всім цікавився. Усе
розпитував – а це для чого? А те для чого? Мати ніколи не мала часу йому відповідати,
тоді він ішов до Катрі. Катруся ледве встигала відповідати на його нескінченні запитання.
Тарас. Катрусю, а звідки до нас на літо прилітають пташки?
Катруся Прилітають вони з далекого краю, з-за синього моря. На зиму вони знову відлетять туди, де
ніколи не буває зими. А прилітають до нас ще й тому, що люблять їх діти. Ти любиш пташок?
2

3. Тарас. Люблю. А чим живляться пташки?
Катря. Комариками, мухами, метеликами.
Тарас. А чого метелики бувають білі, червоні, жовті, всякі?
Катря. Бо їх створив Бог різними, як і квіти, щоб гарно скрізь було.
Тарас. Катрусю! А лелеки теж відлітають у теплі краї?
Катря. Звичайно, відлітають.
Тарас. Катре, а що таке сонце?
Катря. Це великий вогонь.
Тарас. А хто його розпалює?
Катря. Розпалює його дід.
Тарас. А де ж він дерева бере?
Катря. Там десь і бере.
Тарас. Катре, а що таке зірки?
Катря. Це малі свічки. Їх тримають янголи.
Тарас. А мати мені казала, що то душі людей, які померли. Кому ж тоді вірити? Про небо мати казала, що
воно тверде і велике. А щоб воно не впало на землю, то його підпирають залізні стовпи.
Учениця.
Це зацікавило Тараса. Він хотів подивитися, чи справді є залізні стовпи, що підпирають
небо. І пішов їх шукати. Вийшов із села, пішов полем, ішов він, ішов – а стовпів не видно.
Тільки поля, поля й поля. Незабаром побачив він високу чорну могилу. Побіг до могили,
вийшов на неї, дивиться на всі сторони. «І туди село, і сюди село. І там сади, і тут сади. А
стовпів немає. Що ж робити, чи йти стовпів шукати, чи вертатися додому? Он сонце вже
скоро зайде. Ні, сьогодні вже пізно, не дійду я до тих залізних стовпів. А завтра Катря
пожене корову, тоді я знову піду шукати залізних стовпів», - говорив Тарас… Тихо в полі.
Сонце заходить. А в тій тиші йде дитина дорогою, перебирає малими ноженятами.
Тарас. Переді мною наша бідна, старенька хата з потемнілою солом’яною стріхою і чорним димарем, а
біля хати на причілку... яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні – квітник. А біля
дверей стоїть стара гілляста верба із засохлим верховіттям, а за вербою клуня, за клунею сад, за
садом – долина, а в долині – тихий, ледь дзюркотливий струмочок.
Учениця. Скільки тих шляхів на світі, і куди вони всі ведуть. Увечері сяде дід на призьбі, малий Тарас
коло нього, показує дід на темне небо, на зорі.
Дід. Ото Чумацький Шлях! Ото їдуть, їдуть чумаки, навколо самий степ та тиша. Глянь на зорі – ото їм і
дорога.
Тарас. А вони ж, чумаки, коло нас Чорним шляхом їдуть?
Дід. Еге ж, Чорним.
Тарас. А чому він чорний, тому що чумаки чорні?
Дід (сміється). А того він чорний, бо страшний.
3

4. Учень. Тільки хотів Тарас розпитати, чому ж він страшний, як покликала Катруся, бо спати вже час було.
Ех, шкода, що дід не доказав.
Учениця. Часто довгими зимовими вечорами збирались селяни у хаті діда Івана послухати розповіді про
боротьбу з панами, багатіями. З цікавістю слухав ці розповіді Тарасик і уявляв себе
гайдамакою, який іде боронити людей від злого пана. Отак минали дитячі вечори Шевченка.
Навчився Тарас читати, писати, а згодом і дуже гарно малювати.
Учениця.
Його першим учителем був батько, Григорій Іванович. Потягнувши його на день народження
за вухо сім разів, сказав: «Учити Тарасика треба». І витягнув зі скрині єдину книжку в хаті, з
якої по неділях уголос читав житія святих або описи якихось особливих подій.
Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в «науку». Дивна була ця наука. П`яниця – дяк
навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину бив дітей різками. Та недовго
тривала Тарасова «наука».
(Виходять мати і малий Тарас)
Мати. Як гірко, як нестерпно жаль,
Що долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби,
Не знаєм радісної днини.
Нам вік доводиться терпіть,
Не розгинать своєї спини.
Промовши слово - і нагай
Над головою люто свисне.
І так усюди – з краю в край –
Панує рабство ненависне.
Росте неправда на землі
Згорьованій, сльозами злитій.
О любі діточки малі,
Одні залишитесь на світі!
Ну хто замінить вам мене,
Рожеві квіти нещасливі.
Коли безжальна смерть зітне
Мене на довгій панській ниві?
Учениця. Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Змучена важкою працею померла
мати. Незадовго після смерті матері помер і батько. Смерть батьків приголомшила малого
Тараса.
Тарас. Там матір добрую мою
Ще молодую - у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми,
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята… Я до школи –
Носити воду школярам…
(Тарас уходить засмучений)
Учениця . Тяжко жити сиротою, у наймах. Ким тільки Тарас не був: і пастухом, і погоничем, і воду носив
школярам. Про своє дитинство він згадує у своїх віршах.
4

5. ( Учень читає вірш «Мені 13 – й минало»)
Учениця. Прагнення навчитися малювати водило сироту по селах у пошуках вчителя. Спочатку пішов
Тарас до вчителя – дяка. Та дяк більше знущався з нього, ніж учив. Втік від нього Тарас. Так
було і в другого дяка. А третій дяк – маляр сказав: «Нічого з тебе не вийде». Малому Тарасу
хотілося вчитися читати і писати. А ще він мріяв стати малярем. Все, що бачив хотів
намалювати. У вільний від роботи час він займався своїми улюбленими справами, читав і
малював. А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плакав.
Оксана.
Чом же плачеш ти? Ох дурненький Тарасе. Давай, я сльози витру. Не сумуй, Тарасику, адже
кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх співаєш, ще й кажуть, малюєш. От
виростеш і будеш малярем.
Тарас. Еге ж, малярем.
Оксана. І ти розмалюєш нашу хату.
Тарас. Еге ж, а всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду таки малярем!
Оксана. Авжеж, будеш!
Учениця. Незважаючи на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім’ї і дитинство його було тяжким та
безрадісним, малий Тарас ріс розумним хлопчиком. Думка знайти людину, яка б навчила
малювати, не покидала хлопця. Через деякий час Тарас пішов знову в інше село ще до одного
вчителя, і той погодився взяти його в учні. Треба було тільки дозвіл від пана мати. А коли
Тарас звернувся до управителя панських маєтків, той замість дозволу, послав його на панську
кухню.
Учениця. Мрія 15 – річного Тараса не збулася, бо його забрали у козачки до пана і він ще довго був
кріпаком, панським слугою. Поміщик Павло Енгельгардт незабаром виїжджає до міста Вільно,
разом із Шевченком, а потім прибуває до Петербурга. Перед самим від’їздом, коли на майдані
перед палацом пана Енгельгардта влаштувалися готові в дорогу вози, Тарас упізнав серед
людського натовпу всіх тих, кого любив. Вони довідалися про його від’їзд і пришли
попрощатися: дід Іван, сестри Катруся з Яриною, подруга Оксана. Катруся і Ярина плакали.
Оксана стояла з опущеною головою. Серце Тараса стискалося від жалю. Проте він був певний,
що колись повернеться на Україну.
Учень.
Пройшли роки. Доля Тараса круто змінилась у Петербурзі. Пан Енгельгардт помітив неабиякі
нахили до малювання у Тараса і нарешті зважив на Шевченкові благання і вирішив зробити з
нього власного художника. Він віддає його на навчання до майстра Ширяєва. Перші самостійні
мистецькі спроби Шевченка були зроблені в жанрі портрета. Позували йому переважно
кріпаки пана Енгельгардта. Малював Тарас і автопортрети.
Сошенко (підходячи ближче). А що це ти, молодий чоловіче, тут робиш?
Шевченко (зніяковіло ховаючи за пазуху папірець). Нічого недозволеного. Іду на роботу і по дорозі в
Літній сад зайшов (через паузу). Я малював.
Сошенко (лагідно). Покажи, що ти малював.
Шевченко (несміливо подає папір, виймаючи його з-за пазухи). Тільки де смійтеся.
Сошенко. Чому ж, це не смішно. А ти часто ходиш сюди малювати?
Шевченко. Щонеділі. А якщо близько працюємо, то і в будень заходжу.
5

6. Сошенко. Ти вчишся малярній справі?
Шевченко. І живопису.
Сошенко. У кого ж ти знаходишся в науці?
Шевченко. У кімнатного живописця Ширяєва. Чули, може, про такого (збирається йти)!
Сошенко. Та чув, чув. Куди ж ти поспішаєш?
Шевченко. Хазяїн прийде, перепаде мені.
Сошенко. Бачу, що ти з України. А звідкіля ж?
Шевченко (стрепенувся). Із Звенигородщини. Чули про таку? З Кирилівки, я кріпак пана Енгельгардта.
Сошенко. А я з Корсуня, земляче. Значить, сусіди? Зайди до мене Б неділю за цією адресою. Та прихопи з
собою які-небудь свої малюнки. Поговоримо.
Учениця. Зустріч у Петербурзі із земляком – художником Сошенком, байкарем Гребінкою, художниками
Брюлловим, Венеціановим, поетом Жуковським круто змінила долю Шевченка. Вони побачили
великі здібності молодого художника і вирішили викупити його з неволі. Продавши портрет
Жуковського, який намалював Карл Брюлов, 22 квітня 1838 року, викупили Шевченка з
кріпацтва.
Так в людському морі
Стрілися брати,
Що зуміли в горі
Щиро помогти.
Викупили друзі,
Вільним став Тарас!
Учень. Тарас Григорович виправдав їхні надії. Ставши вільним, Шевченко вступає до Академії мистецтв.
За час навчання одержав срібні медалі за свої художні роботи і отримав звання «вільного»
художника. Він малював портрети, робив ілюстрації до своїх віршів. У спадок залишив чудові
картини. Ось перед вами альбом його малюнків, ілюстрацій. Ця книга є в нашій шкільній
бібліотеці. Ви можете у вільний від уроків час взяти її та подивитися.
Навчаючись у Петербурзі, Тарас Шевченко ніколи не забував про рідний край. Перед очима
завжди були біленькі чепурненькі українські хатки, вишневі садочки. Йому дуже хотілося, щоб
український народ піднявся і скинув ненависні панські кайдани. І він писав вірші, викладаючи в
них свої думки, мрії, сподівання, спогади про рідний край. Тарас Шевченко став відомим не
тільки художником, а й поетом. Свої твори він писав чарівною українською мовою. Його вірші
легко читати і запам’ятовувати. Перша його збірка вийшла у 1840 році під назвою «Кобзар».
Ось ця поетична книга дорога усім поколінням. З часу появи «Кобзаря» його назва стала
другим прізвищем Шевченка.
Учениця. Маю я книжок багато,
Та найбільший маю дар:
— Чемна ти! — сказав раз тато,
Дарував мені "Кобзар".
В "Кобзарі" садки квітучі
І на конях козаки,
І русалки там на кручі...
Мов найкращі це казки!
Я вже вмію "Гамалію"
6

7. І "Підкови" вмію пів,
І колись вернутись мрію
До Тарасових степів.
Як Тарасові віддячу,
Що мене так гарно вчить?
Не годиться — добре бачу
Бути винній і на мить!
Я буду його чигати
За усе, що нам зробив,
Пильно мову цю вивчати,
Що її він так любив.
Він тоді на мене гляне
Зі стіни, з-під рушника:
— Справді, вчиться непогано —
Славна дівчинка така!
Учениця. У квітні 1847 року за участь у таємній політичній організації Шевченка було заарештовано і
заслано рядовим солдатом у далекі оренбурзькі степи із забороною писати й малювати. Однак
поет не скорився долі. Незважаючи на заборону, він продовжує і писати, і малювати, а девізом
свого життя проголосив такі слова: «Караюсь, мучуся, але не каюсь…»
Учні: 1.
Добрі друзі допомогли викупить з кріпацтва.
От тоді він як поет почав визначаться.
Всю неправду, всі нещастя, що душили груди
Виливав він на папері піснею між люди.
2. За бунтарство й непокірність його покарали
І на десять довгих років в Оренбург заслали.
«Не писати, не малювати» - суворі заборони,
Цар Микола затвердив у тюремному законі.
3. Та Шевченкова душа сильні крила має –
Слава творчості його сили набирає.
Він писав вірші в неволі, кликав рвать кайдани,
Вірив, що народ український на ворога стане.
1. За Тарасом слідкували, все забороняли,
За писання й малювання жорстоко карали.
Повернувсь Тарас з неволі вже хворим додому.
Але пісню, але душу не забув ніколи.
2. Довгий термін ув’язнення не минувся даром –
Відгукнувся Кобзарю смертельним ударом.
Академія мистецтв і поетів спілка
Низько голову схилила, як змовкла сопілка.
3. 10 березня 1861 року помер Тарас.
Неволя підрубала сили, зашуміли сумно – сумно по Славуті хвилі.
Попливли Дніпрові хвилі аж у синє море,
Всьому світу гомоніли про велике горе.
1. Затужила Україна, плакала немало,
7

8. Як ховала свого сина, пісняра ховала.
Спить Тарас, відпочиває де шумить діброва,
Нас до бою закликає його мудре слово.
Учениця.
Тарас Шевченко прожив коротке життя. І половину свого недовгого життя – 24 роки був
кріпаком, невільником, людиною, яка належала панові. 10 років на засланні рядовим
миколаївської солдатської муштри і лише 10 років так званої волі (під наглядом). Поховали
поета у Каневі на високій горі. Так заповідав великий поет.
Тож поклоніться низько, українські діти,
Тій горі, що гордо над Дніпром стоїть.
І Тараса – батька віщі заповіти
У життя з собою в серці понесіть!
Учениця.
Минуло 198 років з дня народження славного сина України, але й сьогодні його слово живе
між нами. І дорослі, і діти шанують геніального українського поета, художника, борця за
волю народу і завжди пам’ятатимуть його заповіти.
В сім'ї великий і свободній
Де молоде життя кипить
Ти завжди наш співець народний
В людському серці будеш жить!
Тараса слово хай віками
Невгасно сяє, мов зоря,
І воскрешає перед нами
Безсмертний образ Кобзаря!
Учениця. Діти, нехай ця книга Тараса Шевченка стане для вас віконечком у безмежний цікавий світ його
творів. Читайте його вірші і ваша мова буде гарною, чарівною, барвистою, бо українська мова – одна з
найкращих мов світу. Любіть Україну, свій рідний край так, як любив її поет. Учітеся, шануйте батьків,
живіть дружно – адже саме так учив Шевченко. І це головне ваше завдання. Нехай на вашому шляху
завжди буде Шевченкове невмируще слово.
8