Антологія письменників Донбасу ПОРОДА буде презентована у вересні, під час Форуму видавців

1. Антологія письменників Донбасу «Порода»
Василь Стус
(1938—1985)
* * *
Мені здається, що живу не я,
а інший хтось живе за мене в світі
в моїй подобі.
Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. І, кавалок болю,
і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.
Ти, народившись, виголів лишень,
а не приріс до тіла. Не дійшов
своєї плоті. Тільки перехожий
межисвітів, ворушишся на споді
чужого існування.
Сто ночей
попереду і сто ночей позаду,
а межи ними — лялечка німа:
розпечена, аж біла з самоболю,
як цятка пекла, лаконічний крик
усесвіту, маленький шротик сонця,
зчужілий і заблуканий у тілі.
Ти ждеш іще народження для себе,
а смерть ввійшла у тебе вже давно.
* * *
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
грудей торкнулась, як вода — весла
і уст — слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла.
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
і посвітилась болем далина.
Кругом — вона, геть доокруж — вона,
та тільки терням поросла дорога.
Сосна росте із ночі. Роєм птиць
благословенна свінула Софія,
і галактичний Київ бронзовіє
у мерехтінні найдорожчих лиць.
Сосна пливе із ночі і росте,
як полохке вітрило всечекання.
А ти уже — по той бік, ти — за гранню,
де видиво гойдається хистке.

2. Там — Україна. За межею. Там.
Лівіше серця. З горя молодого
сосна спливає ніччю, ніби щогла,
а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!
* * *
Як добре те, що смерти не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
* * *
Михайлині К.
Там тиша. Тиша там. Суха і чорна
і крешуть кола сиві голуби.
Тож як не вдатися до ворожби,
як ніч по горло мороком огорне?
І видається: віщуни проворні
перед тобою мечуть жереби.
В квадратах жертв — чистописом журби —
усепокора, майже невідпорна.
Свічадо спить. У ньому спить свіча,
розплатана метеликом, акантом.
В щопті аканту — біль твій — діямантом.
Сліпучим оком глипає одчай.
Стань. Не стирай з свічаддя порохи —
то все — твої страхи, страхи, страхи…
* * *
О, там були правдиві антрацити,
які рівняла маячна вода,
і туга олива і цинова руда.
Те все цвинтарним сяєвом повито.
І затирає час всі справжні міти,
і почезає вікова жада,

3. і сновидінь довгаста череда
урвалася. І нічим більше снити.
Час порожнечі — найстрашніший чад —
несамовитою шаліє люттю
до голосу. Спинившись на розпутті,
світ стрімголов пускається назад.
І, ревний раб, зве небеса рабами,
а зизим оком стежить за зірками.
* * *
Ще трохи краще край Господніх брам
людська душа себе відчути може.
Я спекався тебе, моя тривоже.
Немає світу. Я існую сам.
Довкола — вистигла земна товща.
Я — магма магми, голос болю болю.
Що ж ти надбав, свою шукавши долю,
о волоконце з вічного корча?
Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,
з семи небес упав сторч головою.
А справді десь є небо над тобою —
за кучугурами камінних друз?
А світло — ще народиться колись
у серці пітьми, в тускних грудях ночі?
Засвітяться сонця, як вовчі очі
у судну днину. Але — стережись!
* * *
Цей корабель виготовили з людських тіл.
Геть усе: палуба, трюм, щогли
і навіть машинне відділення.
Морока була з обшивкою.
Особливо погано
держали воду місця,
де укладалися людські голови.
Коли утворювалась потужна водотеча,
діру затикали кимось із екіпажу.
В той час, як решта
шукала щасливої пристані
у відкритому морі.
Іван Світличний
(1929—1992)

4. Випадковий сонет
«Я — випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча — хіба це вибрик? виклик? випад?
І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже... корова язиком).
Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущим раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!
Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі.
* * *
Є. Сверстюкові
Євгене! Де ти там, Євгене?
Агов, сусіде! Озовись!
Якщо не в двері, то — як мись —
По древу, крізь вікно, й до мене.
Що, варта? Плюнь і одвернись.
Зневаж її. То ж гидь, гієни,
То не для тебе й не для мене.
Вона — мана. Тож не барись.
Є тост для прип’ятського Мао:
«Сто тисяч років!» Га! Немало.
Я все, що ниспослав Господь
(Та Льоля), все на стіл виймаю.
На стіл... А столу ж і немає...
Нічого. Все одно приходь.
* * *
В. Стусові
У нас нема
зерна неправди за собою.
Т. Шевченко
Коли твій вистражданий злочин —
Твоя окрадена любов,

5. Тоді нехай в чаду обмов
Ганьблять тебе ганьбою збочень,
Відступництва, і зрад, і змов, —
Той чорний суд тобі ніпочім.
І ти в пусті й холодні очі,
Як в прірву, глянеш знов і знов.
І будуть глузи, глум, погорда —
Тобі найвища нагорода, —
І ти, на проби й гарт готов,
Крізь всі Мордовії й сибіри
Нестимеш гордо світло віри
В свою незраджену любов.
Жалісний сонет
Умій суддю свого жаліти,
Тяжкі гріхи йому прости,
Та ж він людина, як і ти:
У нього дома жінки, діти,
Їм треба грошей принести,
І треба — ніде правди діти —
З лайна собачого зуміти
Державний злочин довести.
Хотів би ти в тій шкурі бути?
В дугу свій горб і совість гнути?
Собача доля! Зрозумій
І не топчи багно в болото.
Жалій суддю свого достоту,
Як ми жаліємо повій.
* * *
Н. Світличній
У світі пошесті і змору,
Німотності і глухоти,
Де мудрі муштрою менти
Лінчують душі без розбору, —
Там пісня, витвір висоти,
Свободи й пружного простору,
Шугнула вільним птахом вгору,
У вир! У небо! У світи!
Ривком відчаєного тіла
Роковано залебеділа
В святій готовності офір,
Та, браконьєрським залпом в небо
Підтята — легендарний лебідь, —

6. Упала на тюремний двір.
Парнас
І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі.
Хтось невидимий ізбудив
Світ Калинцевих візій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,
Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунство Ліни, невеселі
Голобородькові пастелі
І Стусів бас-речитатив.
Парнас! І що ті шмони й допит?
Не вірю в будень, побут, клопіт —
В мізерію, дрібнішу тлі.
Вщухає суєтна тривога.
І в небесах я бачу Бога,
І Боже слово на землі.
Тюрма
Ми серцем голі догола.
Т. Шевченко
В тюрмі, за ґратами, в неволі
Мені приснилася… тюрма.
Але не ця. Ні ґрат нема,
Ні варти. І всього доволі.
І світ — ідилія сама.
І люди — стовпище моголів
З кокардами, а серцем голі:
Кричать, а мова в них німа,
Полуда очі заступила,
На світ їм глянути несила,
Всі ждуть… початку чи кінця?
Відпущення гріхів чи страти?
І гупають об ребра-ґрати
Безвинно-заячі серця.
Мовчання
М. Коцюбинській
Слова — для доблесті, для чину —
Нуртують, рвуться на язик...
Прорватись в звук! Прорватись в крик!
Хоч пошепки! Хоч для почину!
А там... не втерпить єретик,
Слова лоскочуть голубину

7. Наївність вуст. Нема ні впину,
Ні стриму їм, а ти не звик
Їх, сущих у твоїй подобі,
Душити в зародку, в утробі.
Смертельний зашморг — німота.
Слова киплять, зухвалі, горді.
Та кляпом вкляк язик у горлі
І кров’ю запеклись уста.
Леонід Талалай
(1941—2012)
* * *
Спішать освоювати Київ
через Ворота Золоті
всі довгорукі, всі круті
на віслюках нові месії.
За ними яром-долиною
ідуть до хати вісім бід,
та ще й дев’яту за собою
під руки тягнуть на обід.
Ідуть за бідами полями
дощі безрукими старцями.
А на горі, чорніші сажі,
женці розгублено гудуть,
то знову скажуть, як зав’яжуть,
і далі приказки не йдуть.
В Холоднім ярі поза часом
майне й розчиниться козак...
І час гримить, як порожняк,
над порожнечею Донбасу.
Старий скрипаль
Скрипка аж заходиться плачем,
до плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю,
хто до кого під вечірній дзвін
з листопадом серця і колін
підійшов із відчуттям вини.
Ми з тобою нерозлучна пара —

8. порожнеча чорного футляра
дивиться на нас, як дві труни.
Саркастична балада про браму
Є можливість битись з ворогами,
Невідомо, як складеться бій,
Але входить ворог через браму,
Котру відчиняє с в і й.
А була ж фортеця непорушна,
Гордо піднімалися вали,
Вистачало ворогові юшки
З добре підігрітої смоли.
Все було продумано і зважено:
Ширина стіни і висота,
У бійницях воїни відважні,
На півроку їжі і питва.
Місто все обкопано ровами.
Князь стоїть в кольчузі золотій!
Але входить ворог через браму,
Котру відчиняє с в і й.
Всі жінки молилися у храмі,
Обіцяв підтримати святий,
Але входить ворог через браму,
Котру відчиняє с в і й.
Потім с в і й пиячив з ворогами,
Говорив облесливі слова,
Та ключі, украдені від брами,
І від них надійно приховав.
Вже не пам’ятає давню драму
Тричі реставрований святий,
Але входить ворог через браму,
Котру відчиняє с в і й.
Раїсі
Білий світ у мерехтінні,
В тебе сніг на рукаві.
Синій вечір, сині тіні,
Свіжий іній на лижві.
Розсівають іскри віти.
Я щасливіший за всіх
Від нагоди обтрусити
З комірця твойого сніг.
Нахилитись до обличчя,
Ледь торкнутися чола.

9. І надихать в рукавичку
У твою свого тепла.
Сніжне марево іскриться,
Сині відблиски вгорі.
Як співають нам синиці,
Як співають снігурі!
Ні печалі, ні тривоги.
Диха юністю зима
Під снігами ще нічого
В нас торішнього нема.
Ще не думається гірко,
Що в майбутньому мене
І від тебе, ніби гілку,
Біла ноша відчахне.
І в густому мерехтінні,
Що зведеться навкруги,
Осипатиметься іній
На важкі мої сніги.
Та немовби через вічність,
Вже прим’яту чобітком,
Хтось простягне рукавичку
Із надиханим теплом.
А там, за нами, сніг
А там, за нами, сніг. А там, за нами,
Дерева у снігу, могили під снігами.
Там кроку не ступить, щоб не відчути втрати,
Щоб не майнула тінь, не глянула з вікна,
Щоб сніг не заскрипів, не кинулась луна
Почуте на бігу, як вість, переказати —
Та вже нема кому...
Стоїть біля дороги
І дихає мороз, як лось, підвівши роги.
І річка назавжди зійшлася берегами,
І вічних вітряків не видно в мерехтінні,
Лише від їхніх крил біжать широкі тіні.
Під місяцем стоять замети, як мішки,
І камені скриплять... І падають зірки.
А гостре відчуття, що не заміниш втрати,
Гнітить і заважа бажання загадати.
Василь Голобородько
(1945)
Темний день!

10. Знаю того чоловіка уже давно,
знаю й де він живе —
хіба один раз проходив повз його хату,
кожного разу зауважуючи вікна у тій хаті:
вони були великі, у зріст людини,
та чисельні, по чотири вікна у кожній стіні.
Знаю того чоловіка уже давно —
хіба один раз вітався з ним зустрічаючись,
і вітання наші були звичайними,
як і у всіх односельців,
але сьогодні він на привітання мені сказав:
«Темний день!»
Чи то йому мало світла надворі та в хаті,
чи то він розгадав мій сьогоднішній настрій,
чи то просто переповів прогноз погоди,
який він чув учора по телевізору.
Поки я, подивований таким незвичним привітанням,
роздумую, що б воно для мене значило,
я забуваю йому відповісти,
а він уже зайшов від мене далеко.
Плавання у човні
Я тобі розповідаю — уже вкотре — про озеро,
та як я на ньому плаваю у човні,
і ти кажеш, що це найкращі слова,
які ти від мене коли-небудь чула,
та просиш розповідати про те плавання
ще і ще.
Ось я поволі пливу у човні,
горну воду вербовим весельцем
(епіфанія:
плавати-не-плавати у човні —
символ за ознакою
«бути тим, хто тримається на поверхні,
не проникаючи вглиб, до дна»).
Десь там на дні
кольорові рибинки, як твої сережки,
кольорові камінці, як твоє намисто,
кольорові водорості, як твої стрічки,
але я їх не бачу,
хоч і знаю, що воно усе там,
на недосяжній окові глибині.
Ось я й далі пливу у човні,
горну воду вербовим весельцем,
мій човен черкається боками

11. розквітлих білих глечиків
(епіфанія:
розквітлі білі глечики-не-глечики —
символ за ознакою
«бути тим, що тримає пелюстки укупі у віночку»).
Дві ластівки
Є ластівка міська,
є ластівка сільська.
Не знаю, з якого уже часу я тут стою
з пучечком, випадково знайденим тут-таки під стіною,
пташиного білого пір’я,
так само не знаю, чому я тут стою,
ніби отак виправдовуюся
(бо з пучечком пір’я для гнізда)
перед птахами,
зокрема, гадаю, перед сільською ластівкою, адже я її
покинув давно уже
у своєму рідному, подаленілому, селі.
Перед сільською ластівкою, яку тут, у місті, годі зустріти,
і її саму, і її гніздо, адже вона ліпить гнізда
у якихось приміщеннях
(у нас у спорожнілому на літо хліві),
а таких приміщень у цьому місті не знайти,
ні мені, щоб покласти до гнізда пучечок пір’я,
ні сільській ластівці, щоб у тому гнізді поселитися.
Тому й стою отут з пучечком
пташиного білого пір’я, непотрібного,
та пригадую, як однієї весни налетіли під нашу хату
міські ластівки,
усе шукали місце під дахом, щоб зліпити гніздо,
уже й почали були ліпити, але уже перші наліпки
відпадали, бо не трималися стіни,
тож я прилаштував дощечку під тим місцем,
де вони намагалися побудувати гніздо,
але ластівкам моя допомога не сподобалася
і вони відкинулися від нашого піддашшя
та полетіли десь шукати друге місце для гнізда,
що я з прикрістю зауважив одного дня.
Не надав тій події ніякого значення,
хоч і знав, що ластівки — віщунки.
Проводи пташок
Чи ж я не казав тобі іще навесні,

12. щоб ти не робив будиночків для пташок із паперу,
та ти мене не послухав цього разу:
днями просиджував за роботою,
вирізав із паперу рівненькі заготовки,
склеював їх
та готові розфарбовував у різні кольори —
для кожної пташки підбирав окремий колір.
Чи ж я не казав тобі
не робити будиночків для пташок із паперу,
бо в таких будиночках мають жити
паперові пташки!
Але це тебе не спинило —
ти їх швидко і непомітно для мене поробив,
як скоро і не на очах з’являються пташки із вирію.
(Епіфанія:
паперові пташки-не-пташки —
символ за ознакою
«бути тим, хто безпорадний у польоті»).
Одного дня ти почіпляв ті паперові будиночки у садку,
у них поселилися паперові пташки,
яких ти наклеїв із обрізків.
Але як тепер відлітати у вирій паперовим пташкам:
і тим, що ти їх наклеїв із шкільних зошитів,
і тим, що налупилися із паперових яєчок
у чорнильних цятках перших літер у твоєму зошиті?
Тепер тобі доведеться вилазити на верхівку дерева
і з руки випускати пташок,
потім злазити, розшукувати їх на землі,
знову вилазити на тому місці, де їх розшукаєш,
чи то на дах, чи то на стовп, чи то на дерево,
або на якесь інше підвищення по дорозі,
по дорозі у вирій.
Отак ти віддаляєш своє повернення
до невизначеного часу.
Славні походеньки
І там я хлопців зустрів, своїх товаришів,
ішли громадкою, як пшенична нивка,
у кожного з коміра ріс золотий колосок
на довгій стеблині
(епіфанія:
колос-не-колос —
символ за ознакою
«бути тим, що тримає укупі зерно»).
Слова їхньої розмови були незвичні для слуху,

13. не схожі ні на пісенні,
ні на казкові,
ні на буденні,
і кожне слово їхньої розмови
завинене в золоту обгортку.
Але їх розуміли дівчата,
які йшли назустріч громадкою, як лісова галявинка,
і у кожної з коміра росла синя волошка
на довгій стеблині
(епіфанія:
волошка-не-волошка —
символ за ознакою
«бути тим, що тримає укупі пелюстки»).
Прошу дівчат:
«Перекажіть мені слова зустрічних хлопців,
адже вони були вимовлені тільки для вас,
хоч ви і сині волошки».
Дівчата не вміють говорити людською мовою,
вони відповідають мені піснею,
і кожне слово їхньої пісні
завинене в синю обгортку.
Але їх розуміють хлопці,
і їхні золоті колоски
на довгій стеблині
підростають іще вище.
На вулицю
Ходжу до дівчини на вулицю
аж на другий край села —
на той куток, що називається Видирине,
бо там живуть самі видри:
усі люди сидять у долині понад річкою,
а ті аж на гору повидиралися!
Ходжу до дівчини на вулицю,
і так мені радісно ходити
(ноги самі несуть!),
думаю, від чого б то так?
Аж якось, ідучи, сів на лавку під хатою,
роззув черевики —
аж на підборах у мене срібні підківки!
І ось тепер іду до дівчини на вулицю
і помічаю, що сьогодні йду
не з таким настроєм, як учора:
з таким же радісним,
але якось відмінним від учорашнього,

14. ніяк не можу здогадатися,
від чого б то так?
Отак роздумуючи, сів на лавку під хатою,
роззув черевики —
аж на підборах у мене сьогодні
золоті підківки!
Олег Соловей
(1970)
Зі збірки «Час убивць»
(Вірші для тих, кого трохи нудить)
* * *
начаклуй мені вечір у тихому полі
най побуду ще трохи малим
упаду ув обійми і пестощі олі
буду знову щасливим а значить малим
без можливости жодної і без надії
все дивлюсь у криницю вікна
там розбещена осінь й кружляє валькірій
у балетному дійстві маґістр сатана
несвідомо торкаюсь яремної вени
ще не лезом а так — жартома
а мішель у цю мить десь на березі сени
зупинився і думає: скоро зима
* * *
у серці, стертому до самих підошов,
сьогодні змучено і тихо;
нестерпно тихо — чуєте? агов!
я теж народжувався й жив, я дихав;
я ріс з деревами і з ними помирав,
коли надходив грудень,
і висував на білий мерхлий п’єдестал
звичайний чорний будень;
тепер я сам — й ніхто не завинив;
найменше дерева — порубані, убиті,
які єдині знають, що я жив,
і як я жив, і помирав цієї миті...
* * *
мандрую повільно туди де небо
торкаюсь губами його одеж

15. почуваюся так наче риба
а зрештою риба і є — авжеж
так солодко знати що ти єдина
й радіти тихенько твоїй красі
сяйво лине у вікна й розчахнуті
двері — я перевірив: нарешті — всі
мандрую нечутно туди, де небо,
а там анікого — хіба що страх;
пальці вологим повітрям ріжу,
і сльози, кохана, і страх у моїх очах
* * *
під восьме березня посипались сніги
озвався пес вночі — душа чиясь в дорозі
це лютий з березнем шепочуться на ти
як змовкне пес — душа віднайдеться у Бозі
душа впокориться немов зимовий вовк
бо сніг пече бо сніг йому по груди
замовк поет — вже другий рік пішов
як довгий шалик не рятує від застуди
а вірші ще читаються друкуються живуть
дарма що березень ступає несміливо
немовби хто розлив під ноги ртуть
і зачаївсь як тать — сполоханий і мстивий
* * *
це місто ніби вимерло хоча
я навіть пострілів не чув і досі ще не чую
ба більше — он цілується дівча
із хлопчиком — а я собі спокійно чимчикую
це місто вкотре по коліна
зимовий тлум свята і туга невимовна
я майже вмер а це — моя країна
і сніг лягає тихо наче вовна
якась химерія — химерія та й годі
спинилась мить уклякла зачарована й стоїть
і я спинився і стою і дякую нагоді
а поруч хтось іде і сніг йому рипить
* * *
зламалась вулиця портретом Модільяні:
мистець і бог — у сенсі ліпший;
і друзі тут — у сенсі поруч, в сенсі п’яні,

16. а я ще там, але і тут — у цьому вірші;
й вона вся тут — в німому вигині стегна;
й п’яніти добре так, що можна вмерти,
якщо вона стоїть, до грудей тиснучи ягня,
й мої листи у неотриманих конвертах;
і я, це бачивши, — забуду що я там:
зимовий вовк, неволя, місто Брно...
й печаль затиснута у звихрений estampe,
і сукня, зрушена заточеним стегном...
* * *
світ стає трохи ширшим, ніж я би того хотів,
а я років тридцять уже — лежу, читаю;
щойно лише зауважив, як він постарів,
і дівчинка та, яку я... сьогодні вже, мабуть, фрау;
вона залишилась у віршах та іншій прозі,
але час — і до фарб додаєш алкоголю;
чи багато ще віршів на цій дорозі?
чи долюбить як слід після мене хтось дівчинку олю?
пам’ятаю: про це вже писав і топтатися досить,
та і фарби мої — вже у інших руках;
як піду за балкон, то ніяка уже не підхопить,
беручи іронічно, наприклад, тайах...
* * *
я, насправді, нічого такого не знаю, —
бачить Бог і отой, що у брата на вилах.
тільки люди і нелюди, й ті, що скраю,
заспокійливий — зліва, праворуч — мило.
скільки щастя того, що зозулька знала,
впав нарешті останній зимовий стяг.
не для нас та зозуля і ті покривала,
не для нас намагавсь почорнілий маґ
посплітати стежки в зрозумілий шлях.
не для нас уже й гори, хоч ми ніби є.
впала паморозь й щезла в моїх очах,
й тихо спить на колінах твоїх Турньє…
* * *
Ти хлопчику ще бавишся і світ тобі чудний.
Ще мама поруч, й тато — на роботі.
Він прийде й запитає: як тобі, малий?
Ще світ не встиг тобі відкритися в нудоті.

17. Аж раптом тиск — без жодної помітної причини.
Припадком дощ — із хмари нізвідкіль.
Не впав ще майже жоден із родини,
то звідки ж він, — нестерпно-явлений цей біль.
* * *
Олесю Ульяненку
наші мертві продовжують жити під нігтями
і болять і виблискують так як блищить антрацит
і урчить задоволено прірва як її підгодуєш крихтами
як притулиш до неї серце — одразу воно болить...
то чи це уже смерть чи нестерпний ранковий сон?
нумо спробуй його перейти без помітних втрат
тих причинних усіх що зібрав їх майбутній схрон
і сховав назавжди і приспав наче старший брат...
* * *
бо цей ранок принцесо призначений мабуть для болю
і ця осінь минає в оздобі кількох смертей
хто заступить мене у процесі що зветься кохати олю
й де шукатиме син хоч якихось хороших вістей
хто замінить поетів убитих у часі що час убивць
хто тебе поцілує й кого цілуватимеш завтра ти
адже світ — він із білого біль — він учора мені наснивсь
в тому світі розкинув хтось руки неначе розвів мости
7 жовтня 2008 р.