Пропонуємо до уваги читачів уривки із майбутньої антології письменників Донбасу «Порода». Незабаром книга буде презентована у Львові на Форумі видавців.
1. Уривки з Антології письменників Донбасу «Порода»
Игорь Козловский
(1954)
* * *
…На придорожном камне
Задремал кувшин вина
С гадательной стрелой
Полынной горечью
И греческой фетой
И теплый хлеб любви
В молчаньи ели мы
Забыв всю соль
Вчерашних заблуждений
* * *
Мой золотой дракон
Далеких детских снов
В молчании сухого первоцвета
Отцвел бессмертник
Столько смертных слов
Погибло в ожидании рассвета…
* * *
Отхлынул океан
Забыв на отмели
Усталый город —
Ковчег без грима
Продрогший от влаги
И ветра осеннего…
* * *
Стол уходящий
в Глупую Бесконечность
был бы отвратительно пуст
если б его не украсило яблуко
что ты вчера сорвала в раю
* * *
Утро небесно-осеннее
Рождает солнечный ветер.
Здравствуй, лист-перевёртыш!
* * *
2. …Упавшую звезду
Хочу я как награду
Повесить за окном
Молитвенно в тиши
* * *
В тихой комнате
Далекого детства
Заблудился рисунок для мамы…
* * *
Мои слова
Не имеют смысла
Если вы не знакомы
С моей душой…
* * *
Одинокое дерево
С заблудившейся птицей в ветвях
Стылое утро...
* * *
В твоих глазах,
что пробудились
за гранью завтрашнего сна
Восходит солнце…
* * *
Узоры на моих руках
Во сне чужом.
Рассыпалась пудра дней…
* * *
Корицей пахнут
Фильмы Гринуэя
Мускатным цветом —
Опера «Аиды»
Сон — хлебом
на хмелю…
Лишь утро
на рассвете забывает
о лунном запахе
вчерашних заблуждений…
* * *
3. Весь мир пустыня
Если смотришь
Глазами розы
В небеса
А если пустыня
Закроет глаза?..
* * *
Рассыпав щедро
времена и звёзды
Иду я с горечью полынной
на губах
Набросив полотно небес
себе на плечи…
Сергій Жадан
(1974)
З нових віршів
* * *
Як ми будували свої доми?
Коли стоїш під небесами зими,
і небеса розвертаються й відпливають геть,
розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.
Будуй стіни з водоростей і трави,
рий вовчі ями й рови.
Звикай жити разом з усіма день при дні.
Батьківщина — це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.
Клади камінь при камені, будуй свій дім,
на глині, на чорноземі твердім,
вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.
Кожен повинен мати дах для поминків і весіль.
Потрібно мати місце, якого буде шкода.
Вода чогось варта, якщо це питна вода.
Коли справді шукаєш винних, то це не ми.
Все життя ми будували свої доми.
Брила до брили, цвях по цвяху, стіна до стіни.
Якщо можеш мене спинити, ну то спини.
Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,
доведеться крім мене забрати й моє житло.
Поближче до сонця, подалі від пустоти.
Дерева будуть рости, діти будуть рости.
На тютюновому листі виступає роса.
Ми будували так, ніби вивершували небеса.
Мов упорядковували висоту.
Ніби словами наповнювали мову пусту.
Ніби повертали речам імена.
До брили брила, по цвяху цвях, до стіни стіна.
4. Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.
Мова зникає, коли нею не говориться про любов.
Ночі не мають сенсу без темноти.
Світи наді мною, чорне сонце, світи.
* * *
Кнопочна нокіа. Єдина родина.
Як тобі, ромко, моя батьківщина?
Тане в повітрі літа липка павутина.
Тиснеш до пазухи тепле дрантя, ніби господнього сина.
Що ти бачиш з-поза своєї заслони?
Голос ближче до стебел і серце ближче до крони.
З ночі викочуються розстріляні ешелони.
Риють пісок гробарі. Готуються до оборони.
Буде осінь, ти не будеш такою.
Ніхто, крім мене, не плакатиме за тобою.
На руках у населення щоразу більше зброї.
Якби я мав вибір, я б обирав собі інших героїв.
Буде зима, будуть дитячі співи.
Буде обрій кольору вохри й оливи.
Але тепер зелені тумани, червоні зливи.
В державних гімнах усе відчутніші циганські мотиви.
Двадцять років шукати вихід із дельти Дунаю.
Бачиш, я теж разом з усіма її перетинаю.
Ластівки прилітають з узгірь Синаю.
І немає, ромко, початку,
немає краю.
Все буде як вперше, все буде назовсім.
Юний місяць над золотим колоссям.
Червневі світанки з янгольським суголоссям.
Зручні родинні меблі, набиті твоїм волоссям.
І ти несеш своє серце, свою мороку.
Ступаєш разом з усіма до нічного потоку.
Теж думаєш перейти цю пітьму глибоку,
Приходить смерть,
і яка різниця з якого боку.
* * *
Коли вона остигає, ніби вогонь,
коли вона уповільнюється, мов ріка,
тиша торкається її скронь
і кожної літери на кінчику її язика.
І коли не стає слів,
і мова обриває нитку свою,
голос її стає подібним до полів,
з яких зняли золото врожаю.
Теплий натомлений ґрунт
ще відчуває в собі тяглість рослин,
і коріння має солодкавість отрут,
і має минущість хвилин.
5. І десь там — між холодом і теплом,
між тяглістю каменю й рухом води
завмирає і лишається тлом
усе, що потрапляє сюди.
Все переходить на темноту,
все спресовується в пил,
переплавляючись на тишу, на німоту,
набираючись терпіння й сил.
І тоді знову надходить час,
коли все прокидається й повстає,
наповнюючи рухом все нараз,
озвучуючи усе, що є.
І знову родяться врожаї,
знову лаштуються жнива,
і тиша запалюється в горлі її
і перетворюється на слова.
Тоді голос її починає рости,
рветься вгору, мов гіркі часники,
корінням торкаючись німоти,
листям вростаючи у словники.
* * *
На пагорбах, які лежать вночі,
немов забуті на веранді книги,
залишені й розгорнуті наосліп,
на темних пагорбах, з яких стікає синь,
на стовбурах, на золотому листі,
подібному на втомлене лице,
що западає в перші сновидіння,
цей знак відваги,
цей вечірній знак,
який тримає на потоках вітру
пташині зграї, знак, що забиває
дитяче дихання й підштовхує дітей
в застуду ночі, мовлячи: іди,
іди й не бійся! Де твоя відвага?
І ти ступаєш у червневу ніч,
немов заходиш у протічну воду,
ступаєш, простягаючи з пітьми
до мене руку,
стигнеш і ступаєш.
Про що ці книги?
Хто їх розгортав?
Хто зчитував суху поверхню шрифту,
за впорядкованістю літер і рядків
пізнаючи очерети й дерева?
Народження, зростання і терпіння,
відлучення, прощання, вигнання —
усе записано в ці річкові ландшафти,
усе занесено до подорожніх схем
у потаємних книгах птахоловів.
6. Знаходь, відчитуй, і запам’ятовуй:
чекання в листі, пам’ять у камінні,
тривога в чорній польовій траві,
образа, що наснажує дерева,
зневіра, що виповнює ґрунти,
любов, яка проймає кожен пагорб.
Ступаєш і заточуєшся в ніч,
і відпускаєш течію, ступаєш,
і темрява ступає за тобою.
Пливеш — немов читаєш сторінки
забутих книг, пливеш — немов кохаєш.
Наскільки стане сили і тепла,
наскільки стане кисню у легенях,
вдихай цю ніжність, видихай її,
допоки річище несе і вивертає
свою вологість, й кожен потопельник,
що не доплив, зламався, зупинився,
услід тобі тривожно салютує.
Відчитуй, говори, запам’ятовуй.
Всі книги, всі малюнки й словники.
Всі пагорби, всі річища й дерева.
Твоє нічне тепло. Твоя відвага.
Любов Якимчук
(1985)
розкладання
на східному фронті без змін
скільки можна без змін?
метал перед смертю стає гарячим
а люди від нього холодними
не кажіть мені про якийсь там Луганськ
він давно лише ганськ
лу зрівняли з асфальтом червоним
мої друзі в заручниках —
і до нецька мені не дістатися
щоби витягти із підвалів, завалів та з-під валів
а ви пишете вірші, красиві, як вишиванка
ви пишете вірші ідеально гладенькі
високу поезію золоту
про війну не буває поезії
про війну є лише розкладання
лише літери
і всі вони — ррр
Первомайськ розбомбили на перво і майськ —
безкінечно маятись наче вперше
знову там скінчилась війна
але мир так і не починався
а де бальцево?
7. де моє бальцево?
там більше не родиться Сосюра
уже більше ніхто з людей не родиться
я дивлюся на колообрій
він трикутний, трикутний
і поле соняхів опустило голови
вони стали чорні й сухі, як і я
вже страшенно стара
і я більше не Люба
тільки ба
22 серпня 2014, Львів
збирання
але зійде вода
і проклюнеться шурфами шахт
як химерна рослина руката
і вода, як любов
все поглине ковтком —
щоб уламки в одне зібрати
і народить там море
нове і живе
і народить нових
проте не людей
і вони попливуть як рибини
там, де люди уже не потрібні
22 серпня 2014, Львів
від старості
померли дід і баба
в один день померли
в одну годину
в одну хвилину —
люди говорили, що від старості
здохла їхня курка
їхня коза та собака
(а кішки не було вдома)
і люди говорили, що від старості
розвалилась їхня хата
сарай став руїною
і погріб зверху присипало землею
люди говорили, що від старості розвалились
прийшли їхні діти ховати діда з бабою
Оля була вагітною
Сергій був п’яний
а Соня мала три рочки
і вони теж померли
а люди говорили, що від старості
холодний вітер обірвав жовте листя
і поховав під ним діда, бабу, Олю, Сергія, Соню
які померли від старості
8. 6 вересня 2014, Чернівці
він каже, що все буде добре
він каже: розбомбили школу до якої ти ходила
він каже: їжа закінчується, грошей немає
він каже: гуманітарка з білих фур — єдине наше спасіння
він каже: гуманітарка щойно полетіла снарядами
школи немає
як це, коли школи немає?
вона порожня, вона дірява чи її зовсім немає?
що сталося з моїм фото, що висіло на дошці пошани?
що сталося з моєю вчителькою, яка сиділа в класі?
він каже: фотографія? кому потрібна твоя фотографія?
він каже: школа розплавилася — ця зима надто гаряча
він каже: вчительку я не бачив і не проси мене дивитися
він каже: бачив твою хресну — її вже немає
тікайте
киньте все і тікайте
залиште хату, погріб з абрикосовим варенням
та рожеві хризантеми, що стоять на веранді
собак пристрельте, щоби не мучилися
кидайте цю землю, кидайте
він каже: не верзи дурниць, ми щодня кидаємо землю — на труни
він каже: усе буде добре, порятунок вже скоро
він каже: гуманітарка вже йде
2 грудня 2014, Київ
ворона, колеса
коли міста вже не було
почався бій за кладовище
а саме надходив Великдень
і дерев’яні хрести на свіжих могилах
випустили свої паперові квітки —
червоні, блакитні, жовті
салатові, оранжеві, малинові
веселі родичі наливали собі горілки
а мерцям — прямо в могили
і вони звідти просили ще і ще, і ще, і ще
а родичі знов наливали
карнавал тривав, тривав карнавал
доки зять не наткнувся на розтяжку
біля могили тещі
а старий дідо задивився в небо
та лишився без неба
огрядний чоловік вдарив чаркою
і розбив нею огорожу своєї дружини
дрібне скло впало йому під ноги
як град із грозової хмари
настав Великдень
і на могилі Воронової Анни Андріївни
стоїть ворона — не пам’ятник
9. у цвинтарному гнізді Колесників
де покояться Марія Вікторівна, Пилип Васильович
та Микола Пилипович
стоять БТРа колеса
хто вони мені, ті колеса й ворона?
хто вони? вже не згадаю
4 квітня 2015, Київ
траурні послуги
цей терорист схожий на кущик
він на вітрі тремтить і втрачає останній листок
але з носа йде пара — він дихає —
це недолік для того
хто хоче бути як кущик
цей терорист удає з себе сніг
він пухнастий і білий, але
тепла шкіра — недолік, для тих
хто прикидається снігом
цей терорист схожий на дівчину гарну
і вона мені посміхається
вона сподівається, що захочу її цілувати
може навіть і дослідити її тероризм
якось зовсім безпосередньо
але я люблю хлопців, тому в неї теж є недолік
цей терорист їде у катафалку
із написом «траурні послуги»
і це правда, його послуги — траурні
і він сам не радіє із того
він лежить у труні
дуже зблід, наче мрець
став холодним, як сніг
він не диха, як кущик
навіть серце навчив зупинятися на блокпосту
навіть серце навчив зупинятися
і зупинився випадково назавжди
цей терорист — ідеальний
якщо повірити, що це — не людина
а лише терорист
18 січня 2015, Київ
ніж
із родичами ділимо стіл та могили
із ворогами — тільки могили
приходить один такий претендент
поділити зі мною могилу
мовить до мене:
я більший ніж ти
я твердіший ніж ти
я міцніший ніж ти
ніж за ножем всаджує у живіт і нижче
ніж за ножем
10. його жим пружинний
але
він менший ніж ми
він м’якіший ніж ми
бо ніж у нього один
а нас за столом багато
і в кожного своє ніж
і в кожного свій ніж
мовить до мене:
я твердіший автомат ви
я більший автомат ви
мат за матом
автомат за автоматом
тримайтесь кажуть тримайтесь
і ми тримаємось за наш стіл
та випиваємо з дула автомата
по своїй кулі
і гостю наливаєм одну
27 січня 2015