робота для сторінки проекти

2. мета проекту актуальна і благородна – на сучасному етапі
розвитку літературної освіти дещо по-новому глянути на
творчість літераторів рідного краю; поглибити знання про їх
життєвий і творчий шлях; опрацювати ідейно-художній зміст
творчості; розвивати культуру зв’язного мовлення,
спостережливість, логічне мислення, уяву, вміння грамотно
висловлювати власні думки, робити висновки; виховувати
любов до рідного краю, поважне ставлення до його митців
слова; прищеплювати інтерес до наслідків власної праці.
І. Вступ.
ІІ. Основна частин:
Тамара Журба
Любов Баранова
Михайло Родинченко
Яр Славутич
Петро Косенко
Леонід Удовенко
Іван Грищенко
Василь Журба
Федір Самойлович
Ольгерд Бочковський
Людмила Коростіна
Андрі Німенко
Валентина Бугрій
Валентина Сердюк
ІІІ. Висновок.

4. Багата Долинщина
іменами талановитих
людей: поетів,
письменників, які
народилися в цих краях
або приїхали сюди і
стали митцями вже
тут.

5. Вступ
БАГАТСТВО І СЛАВА КРАЮ
Ідея роботи над проектом «Поезії одвічні діти»
(знайомство з творчістю відомих та маловідомих
письменників рідного краю) народилася давно. На
сторінках «Боковеньки» В. Маруценко подав цілу низку
публікацій, присвячених літературно-мистецькому
життю Долинщини.
Запитаймо сьогодні пересічного краянина: кого він
знає з відомих письменників краю? Відповідь обмежиться
імена-ми М. Родинченка, Т. Журби, Л. Баранової та ще
кількома прізвищами. І це в той час, коли наша земля дала
літературі десятки імен! Проект, на думку упорядників і
видавців, має заповнити прогалини в наших знаннях про
літературу, сприяючи тим самим як естетичному
вихованню, так і, на конкретних прізвищах, на конкретних
іменах, любові до рідного краю.
Достатньо багатогранною бачиться нам культурно-
освітнє, наукове значення проекту. Він добре
прислужиться як вчителям-словесникам при проведенні
уроків української літератури, при організації позаурочної
роботи і, особ-ливо, при проведенні передбачених
програмою уроків «Літе-ратура рідного краю», так і
учням при підготовці до цих уроків. Думається, що
проект стане також у пригоді бібліотечним працівникам
міста. Адже у ньому представлено письменників
Долинщини та інших літераторів, чиї життєві і творчі
шля-хи перетиналися з нашим краєм. Місця народження
подано за сучасним ад-міністративно-територіальним
поділом. Взагалі, земляки, які мають пряме відношення до
міста, показані по можливості найповнішою бібліо-
графічною довідкою.

7. Ім’я Тамари Журби відоме всім жителям району. Вана хоч і
не народилася на Долинщині, але вже давно і добре
закорінена тут працею, жила і творила в селі Іванівці.
Тамара Гнатівна Журба народилася 16 січня 1939року в
селищі Зелене Дзержинського району м. Кривого Рогу.
Поетеса, член Спілки письменників України (з 1983 року).
Після закінчення середньої школи за комсомольською
путівкою поїхала на новобудови Донбасу, де працювала до
1958 року. Повернувшись на селі Іванівці. Була завідуючою
Криворіжжя, була помічником
машиніста екскаватора на металургійному комбінаті,
працювала на будівельних майданчиках.
З 1968року жила в бібліотекою, вихователем у дитячому
садку. У кінці 1990 р. тимчасово виїжджала на проживання в
Аргентину, потім повернулася. З нинішнього року знову
виїхала до Аргентини.
Друкується з 1971 року. Авторка поетичних книг „Дотиком
серця "(Київ: Молодь, 1979), „Лагідна
земля"(Дніпропетровськ, 1982), „Жіноча розмова"(Київ, 1987),
„Зимова флейта"(Кіровоград,2004), книги поезій для дітей
„Звідкіля ти, журавлятко? " (Кіровоград, 2002). Учасниця УІ
Всеукраїнської наради молодих літераторів. За збірку
„Лагідна земля " нагороджена обласною премією імені
Ю.Яновського. За книгу поезій „ Зимова флейта " стала
переможцем обласної літературної премії імені Євгена
Маланюка за 2004 ріку номінації „Художня література ".
«Дотиком серця» - так назвала Т.Журба свою першу збірку.
Критика виділяла в ній «безпосередність, щирість, майже
повну відсутність книжності»
А далі були збірки «Лагідна земля» та «Жіноча розмова».
Вірші в них зворушливі і лагідні, щемкі і щирі, нагадують
сонячний промінь у холодній воді буденщини.
В усьому Тамара Журба завжди залишається природною і
неповторною. Ті життя пройшло серед простих людей.
Вони ж і є головними героями її віршів:

8. Презентація поетичної збірки Тамари Журби
«Зимова флейта».
Грудень 2004 р. м. Долинська
В далеку Аргентину. Поетеса Т.Журба.

9. Робота
Робота й робота...
Занурився кожен в роботі.
Гудуть наші спини,
Відстукують думи й серця.
А гляньте: у жінки
Од втоми а чи од скорботи
Поглибшали зморшки,
Та вже ж і не зійдуть з лиця...
Клопочеться .жайвір
Під небом з блакитного ситцю,
І конику травах
Мелодію степу снує.
А нам би спинитись,
Спочити, напитись водиці,
Та й знов до роботи,
Бо кожному, кажуть, своє...
Рядки її поезій щемливо бентежні, пахнуть
вони то опалим листям, то
свіжоскошеною травою, то .маминими
руками. Музика, мелодія - незримий гість
її віршів. Та ще така ж скромна і разам з
тим чарівна природа степового краю.
Вічним натхненням для Тамари
Григорівни залишається рідне село.

10. Лист з далекої Аргентини

12. Виставка молодого художника Андрія Яковенка.
2002 рік.
Писанкарство на Долинщині. Іванівна, 1999 рік.

13. Любов Баранова - авторка ніжної лірики, у кожному її творі лірична
героїня страждає, хвилюється, плаче з горя або сміється від
щастя. Любов Олександрівна - поетеса чутлива і ніжна, вона
сприймає життя в першу чергу почуттями. Її поезії - ніби про
кожного з нас, про наші почуття і переживання. В її поетичних
рядках розлита любов і ніжність до мами:
Мамині жоржини
Згасає жовтень, а у нас в саду
Цвітуть жоржини, мамині жоржини.
Йде в зиму мама, в осінь я іду –
Кудись за обрій весни наші плинуть.
Зігріті квіти маминим теплом –
Либонь, тому й не тронуті морозом.
Та час помітить їх своїм крилом –
І не минути їм метаморфози.
Як літепло на пелюстках бринить!
Запізні квіти, утішаюсь вами,
Бо ще матуся поруч лебедиць,
Бо ще наш сад не замело снігами.
Цей вірш поклала на музику місцевий композитор Марина Хіхлова,
написавши прекрасний романс. На вірші Баранової також пише
пісні Олександра Лисенко з Олександрівки. Поетеса захоплюється
невимовною красою природи, яка запрошує усамітнитись,
замислитися над одвічними питаннями - для чого ти на цій землі:
Сади у бризках сонячних
Сади у бризках сонячних,
Душі б співать пісень,
Але такий безпомічний
Ясний квітневий день.
Краса, що очі радує.
Оманлива така –
Джин стронцію і радію
В світ вислизнув з горшка.
Прости, природо - матінко,
Сліпих дітей своїх,
Йдемо не в тому напрямку,
Не тою із доріг.
Все помилки ми робимо –
Не там шукаєм рай.
О Господи! Чорнобилем
Новим нас не карай!
Вірші Любові Баранової читати з холодним серцем неможливо, вони
захоплюють своєю щирістю і глибиною почуттів.
«Свої вірші я пишу серцем, - якось сказала вона, - а мова серця
близька і зрозуміла кожному».

15. У селі Олександрівка живе і творчо працює Михайло
Родинченко - поет, талановита і безкорислива
людина. Вже не один десяток років прикрашає він
віршами сторінки районних газет. І хоч родом він
не з Долинського краю, рідним стало йому наше
степове село, схоже своєю природою на його
Полісся.
Провчителювавши в селі 25 років, він
продовжує обдаровувати душевним теплом всіх,
хто стрічався і стрічається на життєвій дорозі.
Будучи доброю і щедрою людиною, він може плести
зі слів візерунки, які люди називають віршами.
Боковенька
Ви про ріки великі чули -
Про них пишеться
І говориться...
Боковенька ж моя до Інгульця,
Мов дитина до батька
Горнеться.
Юність їй бережуть джерела -
То ж не висохне,
Не замулиться...
Боковенька моя весела,
Святкова вулиця!
Не любити вірші Родинченко неможливо. Вони
джерельцем ллються до душі народної. Вони всім
зрозумілі й дохідливі, близькі і прості, журливі і
співучі.
Цвітуть троянди
Цвітуть під вікнами троянди,
Як у далекі ті літа,
Коли хлоп’ям веснянкуватим
В шкільну я хвіртку повертав.

16. Немов нічого не змінилось:
Цей двір, і школа, і мій клас,
Лише берези похилились,
Що кожен день вітали нас.
... Відходять травні й листопади,
Великі радості й малі.
Цвітуть під вікнами троянди.
Сивіють наші вчителі.
Тема матінки - жінки, одвічного кохання і закоханості у рідний край - невичерпне
джерело наснаги для поета. Вийшли його збірки «Селянко, матінко», « Через всі
розлуки», «Освідчення в любові». В любові до всього, що дає людям віру й надію й
оте прекрасне почуття, що недаремно жив на землі.
Декілька віршів талановитого поета поклали на музику самодіяльні композитори
М. Хіхлова та О. Лисенко. І стали вони знаними не лише в районі.
Михайло Лазарович пише про все. Про любов до матері - України, про натруджені
руки селянки і її недоспані ночі. І все це звичайними, простими словами:
Селянко, матінко
Селянко, матінко, а може
Тобі б до моря, на курорт?
Хоча і це не допоможе
Твоїх позбутися турбот;
Раненько бігаєш на ферму,
Мов білка, крутишся в дворі
І носиш ношу «тривідерну»
Ти від зорі і до зорі.
...Радієш дітям: вариш, смажиш,
До свята ріжеш кабанця,
Не пожалієшся, не скажеш,
Яке важке твоє життя...
Хоча всього у хаті вдосталь,
З якого боку не візьми,
Але поїхати? Скажеш просто:
А хто ж- пригляне за гусьми?
Любов дорідного краю звучить у більшості віршів Родинченка. Поет радіє від
медових пахощів степу, від кожної травинки, від веселого журчання Боковеньки:
Все минає
Все на світі минає,
Все відходить у сни.
Тільки знову чекає
Все — нової весни:
І дерева, і люди,
І травинка в степу...
На ромашках не буду
Я гадать на судьбу;
Буду жити -радіти.
Буду плакать, як всі.
Буду весну любити,
Як усі, і за всіх...
А свої власні болі,
А свої всі жалі
Заховаю в любові
До людей, до землі.
Михайло Родинченко продовжує свою творчу працю, пише для людей і про людей,
бо любить їх. Прочитайте його вірші, вони про Вас і для Вас, про село і степ, про
нашу Батьківщину, Україну.

17. Набрання Україною статусу незалежної держави, духовне
відродження її народу привело в рух українську діаспору на всіх
континентах земної кулі. Сини і дочки України, немов птахи,
злітаються до рідного гнізда. Двоє долинчан — Яр Славутич
та Петро Косенко — нині живуть за кордоном

18. Ім’я Яра Славутича, уродженця нашого
краю, вперше зазвучало декілька років тому,
коли з'явились його перші публікації в
київській, а потім і в місцевій періодиці. Наш
земляк проживав за океаном, але щемно
беріг ім`я своєї Батьківщини - України:
«А рідну землю, що мене зростила
На боротьбу за життєдайні дні,
Я над усе люблю на чужині!»
Яр Славутич народився 11 січня 1918 року.
Доктор славістичних наук, професор
української мови та літератури в
Альбертському університеті (Канада, з 1960
року), член Національної спілки письменників
України. Закінчив Запорізький педінститут
(1940), Пенсільванський університет
(Філадельфія, СІЛА). Автор збірок поезій
«Співає колос»(1945), «Гомін віків»(1946),
«Правдоносці»(1948), «Спрага»(І950),
«Оаза»(1960), «Маєстат»(1962),
«Завойовники прерій»(1968, 1974, 1984),
«Мудрощі мандрів»(1972), «Живі
смолоскипи»(1988), «Слово про Запорізьку
Січ»(1991), «Шаблі тополь»(1992, 1993).
Славутичу належить кілька підручників з
української мови, книжки спогадів «Місцями
запорізькими»,
«У вирі багатокультурності». Окремі
видання з'являлися в перекладах англійською,
німецькою, французькою, угорською,
польською, білоруською та російською
мовами. Нагороджений орденом «За заслуги»
ІІІ ступеня (2001).

19. Яр Славутич народився на хуторі Жученки, колишньому козацькому
зимівнику, поблизу села Благодатне нашого району.
До 1941 року Яр Славутич був Григорієм Михайловичем Жученком.
Початок цього роду простягується від Івана Жука, галицького
опришка, який 300 років тому через переслідування поляками
православної віри подався на вільні землі Запорізької Січі. Батько
Григорія походив із козацької шляхти, мати - проста селянка. Батько
трудився від зорі до зорі, щоб заробити шматок хліба не тільки для
своїх п 'ятьох дітей, а й для всієї родини. Малий Гриць допомагав
батькові, пас коней, дуже рано почав складати вірші.
У далекому 1932 році його разом з батьком за відмову вступити до
колгоспу заарештували і повезли на заслання. По дорозі юний Григорій
разом з іншими хлопцями прорізав у стелі старого вагона дірку, зірвав
дошку і вискочив з поїзда. Повернувшись до рідної домівки, юнак не
впізнав її - хутір було спалено, а матір і сестер Григорій знайшов аж у
сусідньому селі Гурівці. Незабаром і голод почався. Тоді померли
піврічна сестричка Галочка, бабуся, яка відмовлялася їсти, щоб було
більше вбогої поживи для діточок, та улюблений дідусь. Пізніше було
навчання у Запорізькому педагогічному інституті, недовге
вчителювання в селі Ботеве на Призов. Потім почалася війна, його
мобілізували до армії. На початку війни дивізія, у якій служив Григорій,
потрапила в оточення, потім був німецький табір і втеча з нього в
кінці війни. Після війни Григорій не повернувся додому, емігрував.
Як він сам говорить, це був важкий, тернистий шлях. Понад ЗО років
викладав українську мову в США та Канаді. Хоч Яру Славутичу доля
судила багато років жити далеко за кордоном, він завжди був і
залишається поетом свого, а отже, й нашого з вами краю. У нього
дуже багато поезій, присвячених любові до рідної землі, до степів
колишньої Херсонської губернії, а нині нашої області, до свого
славетного роду. Із його творів постають Благодатне, Обитоки,
балка, Гурівсакий ліс, трагедія родового хутора.
Побачення із землею предків через півстоліття народило в поетові
нові твори. Такі ж емоційно наснажені, такі ж творені душею та
серцем, як і ті послання дорідного краю, які народжувала чужина. У них
радість зустрічі, в них бентега серця, в них біль за руїни дідизни, за
милі серцю села, що мало змінилися за піввіку, біль за долю земляків,,
але й надія на сподівання на краще:
Повертається правнук до рідної хати -
Спадкоємних полів, на дідівський поріг,
До батьків на гробках воскресіння благати.
Обтрусивши пили із далеких доріг.
Побував Яр Славутич на рідному «Гурівському узліссі»: у селах Ново
шевченковому й Благодатному, де він колись навчався в школах. Не
обійшлося і без сліз... На місці, де стояв колись хутір Жученки, тепер
чимало змінилося. Висох поближній ставок, немає хати й криниці, але
зберігся фундамент дідівської хати, є й залишки криниці:
Але тебе, зимівнику, немає.
Тебе немає, хуторе старий.
І соловей у лісі не співає,
1 не гуде в саду бджолиний рій.
Безлюдна пустка буйно розляглася.
Шумить бугилля біля будяка,
Гадюки, гріючись, ведуть заласся
На теплім дні безводного ставка.

21. Запрошуємо відкрити для себе ще одного поета української
діаспори,
який народився у м. Долинській. Це Петро Косенко. Шестилітнім
хлопчиком він залишив наше степове місто. І йому судилося вже в 70
річному віці відвідати колиску свого дитинства. Косенко Петро
Дмитрович народився 18 червня 1922 року у місті Долинська.
Навчався на
історичному факультеті Дніпропетровського державного
університету.
У 1942 році був вивезений до Німеччини. Після війни мешкає у
Венесуелі.
Бразилії, Колумбії. Був будівельником, землеробом, тощо. Останні
три
десятиліття працював ретушером і художником у США
(Філадельфія).
Активний учасник громадського життя української діаспори.
Друкується
в періодичній пресі США, Канади та Європи. Збірка сонетів «Пізні
грона»
(1989) побачила світ в Едмонтоні (Канада). У Києві вийшли книги
«Любов і
туга, туга і любов» (1992), «Трунок Євшану» (1995).
Народився Петро Косенко у виселку Волощино. Шестилітнім
хлопцем
Петро Косенко покинув Волощино і виростав у Дніпропетровську.
Закінчив середню школу й був студентом історичного факультету
Дніпропетровського державного університету. Як син «ворога
народу»
не був покликаний до війська. Це й визначило його долю: він
залишився на
окупованій німцями території і в 1942 році був висланий до
Німеччини, де
працював в копальнях по видобутку солі.
По війні залишився в Західній Німеччині, а в жовтні 1948 року
мігрував
до Венесуели. Влітку 1963 року переселився до США, де протягом
27
років працював ретушером і художником. З дружиною Одаркою
прожив 40
років, виховав 4-х дітей, давши їм високу університетську освіту.
Багато
читав і вчився. Досконало опанував німецьку, іспанську і англійську
мови.

24. Цієї щедрої і щирої душі людини вже немає серед нас. Людини з великої
літери, невтомного працелюба Івана Матвійовича Грищенка.
Грищенко Іван Матвійович народився 8 лютого 1923 року в
с. Новошевченкове, помер 16 квітня 1996 року. Працював секретарем
та головою сільради, електриком у колгоспі. Постійний дописувач
районної газети «Долинські новини» (з 1952 року). Автор книги повістей
і оповідань « Тепло душі» (1988). Нагороджений Грамотою Верховної
Ради України. За фахом він був трудящою людиною, за покликанням
прозаїк. Як став письменником? Не закінчував ні філологічного, ні
літературного ВУЗів і займатися літературою ніхто його не спонукав.
Середню освіту отримав він в Федора -Шуліченській та Гурівській
школах. Потім навчався у Харківському технічному училищі цивільного
повітряного флоту. Війну пройшов на посаді авіа механіка і авіатехніка,
нагороджений кількома медалями. Після 9-річної служби в армії
повернувся в рідне село Новошевченкове. Працював головою і
секретарем сільської ради, механізатором і електриком у місцевому
господарстві. Література - це його захоплення, покликання. А крім
того ще з дитячих років малював. Ворота, двері, стіни у його дворі були
розмальовані. Любив будувати: звести дім, скласти піч, грубу,
зробити раму, вікна, двері, вивести димохід.
Умів водити техніку: трактор, мотоцикл. Вмів зробити, щоб на одній
яблуні росли яблука 3-4 сортів. Не вже від природи і батька. З
дитинства любив Іван Матвійович шити, читати книжки, мандрувати.
Звичайно, на далекі мандрівки ніколи не було часу, то у вільні хвилини
мандрував по карті. Цікаве заняття. Ще одне цікаве хобі - драмгурток.
Особливо наполегливо цим займалися, коли в селі ще не було ні
електроосвітлення, ні радіо. В драмгуртку був і актором, і суфлером, і
художнім керівником. П'єси «Фараони, «В степах України», «Назар
Стодоля» та інші з його участю ставили не лише в своїм селі, а їздили з
ними до сусідів в Іванівку, Гурівку, Олександрівку. Та найбільше його
захоплення - література. З 1952 року він регулярно дописував до
районної газети (іноді – до обласних) про передовиків виробництва, про
ветеранів війни та праці, про успіхи на трудовому фронті, про
негативні явища, такі як пияцтво, байдужість. Писав нариси, новели,
оповідання, згодом і повісті.
Іван Матвійович Грищенко не закінчував літературного інституту,
хоч про це багато мріяв, та це, мабуть, і на краще. Бо писав про те, що
бачив, що чув, чим жив. І що переживав. Уважно придивлявся до людей,
до їхнього життя і писав так, як підказувало сумління. Вчив людей
доброму.

26. Відоме в районі прізвище Василя Журби. Можна сказати, що
Журба - традиційне прізвище в українській літературі, тим
більше - з появою нового прозаїка Василя Журби, який є
братом Тамари Журби. І, здається, журливий настрій
оповиває чи не всі його оповідання й новели, в яких не часто
«з журбою радість обнялась», бо життя не дуже щедро дарує
героям творів щастя та влаштований побут, а драматизує
їхні долі, посилає випробування, прирікаючи на страждання їхні
душі, котрі прагнуть вирватися з жорстоких обставин - і, на
жаль, змушені стати .жертвами цих обставин. Отже, така
журба в Журби, як то в житті переважно, а радість
скороминуща й примарна.

27. Журба Василь Гнатович народився 21 травня 1935
року в с. Широке Дніпропетровської області. Член
Національної спілки письменників України (з 2004
року). Закінчив філологічний факультет Одеського
держуніверситету ім..1. Мечникова. Працював
оператором на Криворізькому металургійному
заводі. З 1960 року мешкає в Долинському районі.
Працював учителем, директором Варварівської
загальноосвітньої школи, кореспондентом,
завідуючим відділом районної газети. Перші твори
опубліковані заводською газетою «Металург» у 1964
році. Друкувався в журналах «Вітчизна» (Київ),
«Вежа», «Степ» (Кіровоград), «Кур'єр Кривбасу»
(Кривий Ріг), газетах «Літературна Україна»,
«Сільські вісті», «Кіровоградська правда», «Народне
слово», «Вечірня газета», «Свобода». Автор книг
«Грім на голе дерево» (Кіровоград, 2002) та «У
холодному вокзалі» (Кіровоград, 2005). Чимало його
творів, в основному оповідань, було надруковано в
заводській та криворізькій міській газетах. Мріяв про
власну книгу. Але розумів, що для зрілої
літературної роботи не вистачає знань.
Після закінчення Одеського державного
університету спочатку вчителював, потім
директорував у Варварівській восьмирічній школі
Долинського району. А з 1977 по 1985, до виходу на
пенсію, працював кореспондентом районної газети
«Шляхом Ілліча». Цей період характеризується
удосконаленням літературної майстерності. Його
твори публікували районна та обласна газети. Все
частіше вони з»являються також: в обласній та
республіканській періодиці. Здобули визнання
громадськості новели «Вовки», «Котловина»,
«Посуха» та інші.
У жовтні 1994 року під рубрикою «Сучасна
українська проза» по республіканському радіо
прозвучало кілька творів Василя Гнатовича, зокрема
новели «Архип Стріха», «Посуха». їх художню
майстерність і актуальність високо оцінив
український письменник Євген Гуцало.

32. Бугрій Валентина Григорівна
Народилася 1939 році в селі Верблюжці.
На початок війни дівчинці було 2 рочки. Батько
пішов на війну, залишивши дома троє дітей і
дружину. Зі слів письменниці: «наше село визволяли
два рази. Я дуже добре пам’ятаю, як бомба попала
по нашій хаті. На війні померла моя маленька
сестра. Ми дуже довго виглядали тата, але, на
жаль, він не повернувся. Мама сама відбудовувала
хату, ходила на роботу, а ми з братом
допомагали».
До школи Валентина ходила до сусіднього
колгоспу. У школі вчитель помітив у ній талант
математика, тому після закінчення школи
Валентина Григорівна навчалася у
Кіровоградському державному педінституті ім. О.
С.Пушкіна на вчителя математики. Після
закінчення інституту пішла працювати до
Долинської ЗШ №2 ім. А. С. Макаренка.
Пропрацювавши деякий час у цій школі, перейшла
до Долинської школи №1. Там і працювала до пенсії.
Присвятила все життя дітям, пропрацювши в
школі 47 років. Перший вірш написала у 1995 р. про

33. Сердюк Валентина Іванівна
Школа – моє життя,
І більшого я не бажаю,
Якщо прийдеться знову жити,
Я цю ж стежину вибираю.
Сердюк Валентина Іванівна народилася 29 березня
1945 року. Працює в Долинській загальноосвітній
школі І-ІІІ ступенів №2 ім. А.С.Макаренка
вчителем математики. На цій посаді вже 43 роки.
Мама Валентини Іванівни народилась в Росії,
а тато родом з України. У сім'ї і було троє дітей.
Мама загинула , коли діти були ще маленькими .
Як розповідає Валентина Іванівна, ті часи
були дуже важкими, тому що тато працював на
декількох роботах, і діти його майже ніколи не
бачили . Весь свій вільний час Валентина писала
вірші. Саме тому більшість її віршів присвячені
рідним.
«Недавно,- говорить Валентина Іванівна,- я
поїхала на весілля до своєї учениці на Захід в місто

34. Як уже зазначалося вище, робота над
проектом була б неможливою без опертя на
попередній досвід, на численні розвідки й
публікації місцевих краєзнавців. Водночас
праця не є вичерпною. Проект фіксує
сучасний стан вивчення літературної карти
краю, без претензій на енциклопедичну
повноту, залишаючи в ньому місце для тих
імен, які, з різних причин, поки що не потра-
пили до цього видання.
Маємо застерегти читача, що в окремих
статтях неповно подано бібліографію та
назви видань останніх років. Причи-на в
тому, що наші бібліотеки перестали
отримувати обов'яз-кові примірники нових
видань. Словом, ми маємо намір продовжити
роботу за даним напрямом, дослідивши
творчу діяльність маловідомих молодих
поетів Долинщини.
А також надалі слідкувати за творчим
ростом сучасних вищеназваних поетів та
письменників та поповнювати поетичну
скарбничку.

35. Куценко Л. Літературний
словник Кіровоградщини. –
Кіровоград, 1995.
Українська література:
Універсальна хрестоматія.
– Д., 1999.
Пустовойт А. До храму
власної культури. Уроки
літератури рідного краю. –
Кіровоград, 2008.
Українська літературна
енциклопедія. – Київ, 1990.
Збірки творів письменників.
Довідник «Письменники
Радянської України» (Київ,
1987).