2. У 1798 році вийшла “Енеїда” Івана Котляревського— твір, який став піонером нової української літератури і поштовхом до пошуків сучасних способів відтворення української мови у писемному вигляді. Виникла потреба у зміні традиційного письма. Письменники, які прагнули писати живою українською мовою, мусили шукати засобів для передавання справжнього звучання слова, а не керуватися давнім написанням.
3. У 1818 р. до алфавіту додано букву і , у 1837 — є та буквосполучення йо , ьо , у 1873 р. — ї . Натомість дедалі рідше можна було зустріти літери ъ , ы та э .
4. Швидка і постійна зміна елементів алфавіту та їх різноманітне вживання породило значну кількість експериментів з українською мовою та створення великої кількості (від 1798 до 1905 р. можна нарахувати близько 50 більш-менш поширених, інколи узагалі індивідуальних) правописних систем. .
5. Найвідоміші серед цих спроб: - правописна система Олексія Павловського; - варіант “Русалки Дністрової”; - кулішівка; - драгоманівка; - желехівка; - максимовичівка.
7. Кулішівка або Система Куліша— український фонетичний правопис, застосований П.Кулішем у кінці 50-х років 19 століття. Куліш застосовав цей правопис у «Записках о Южной Руси» (т. 1, 1856) та в «Граматці» (1857), а потім використаний у журналі «Основа», який видавали 1861-1862 роках у Петербурзі В.Білозерський, М.Костомаров і П.Куліш.
8.
9. Згідно з цією орфографічною системою: Послідовно вживалася літера і на означення звука [і] з давнього ѣ (л і то, с і но, ос і нь), на місці давніх о , є у новозакритих складах (ст і ль, ж і нка, п і чь) і на місці йотованого і (Вкра і на, мо і х, тихо і ). Усувалася з абетки літера ы , а замість неї і на позначення звука и писалася літера и (с и нь, лис и ця). У ролі апострофа в серед, та в кінці слів після приголосних виступала ъ (п ъ ят ь , розв ъ язав, вітерт ъ , сміх ъ ). Звук [е] послідовно передавався літерою e (друж е , с е стра). Літера є вживалася лише після м'яких приголосних в іменниках с. р. (весілл є , трет є , щаст є ), а після голосних --- літера e без відзначення на письмі йотації звука [є ] (гуля е , дума е шь), хоч літера є в попередніх правописах уже була. Відновлено літеру ё для сполучень йо , ьо ( ё му, сл ё зою, т ё хнув, народн ё го), які відомі в давнішій орфографічній практиці. У правописі приголосних П. Куліш намагався послідовно запровадити фонетичний принцип, наслідуючи в цьому частково О. Павловського, П. Гулака-Артемовського та ін. Вибуховий ґ передавався латинською літерою g (дзи g a, g уля).
10. Кулішівка відзначалася прагненням до фонетизації правопису дієслів. Дієслівне сполучення -ться писалися через -тьця і -тця (вертаютьця, всміхнетця), а -тся --- через -шся і -сся (одібьешся, вітаєсся). Паралельно вживалися префікси рос- і роз- (роскажуть, розчервонітися). Деякі недоліки кулішівки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулішівки було внесено зміни: йотований звук [і] вперше став позначатися літерою ї, йотований [е] — літерою є, у кінці слова перестав вживатися ъ, вибуховий ґ передавався не латинською літерою g, а буквосполученням кг. Кулішівка вживалася до заборони українського друку урядовою постановою 1876 року, так званий Емський акт. Натомість уведений правопис, який «не одступав би од російської вимови букв» [8, 293]. Такий правопис здобув назву «єрижка» (від запровадженої у ньому букви ы – єри), згодом його назвали “ярижкою”. Цю зміну в назві пояснював Кримський: «…слово «ярижка» мало б визначати щось чиновницьке, казенне, силоміццю накинене». Після втрати чинності Емського указу в 1905-1914 роках стали вживати грінчевичівку, яка була трохи зміненною кулішівкою, зокрема в «Словарі української мови» за редакцією Б. Грінченка.
12. Драгоманівка — правопис, що поширювався в Україні з кінця ХІХ століття. Одним з основних авторів драгоманівки був Михайло Драгоманов. Через це правопис і отримав таку назву.
13.
14. Драгоманівка ґрунтується на фонемічному принципі і кожна літера позначає лише один звук. Драгоманівка проста у використанні та легко й швидко запам'ятовується. Головні розбіжності між сучасним правописом та драгоманівкою можна звести до кількох пунктів: Замість літери й вживається і . Замість щ використовується шч . а) на початку слова та після голосних чи апострофу замість я — jа , є — jе , ю — jу , ї — jі . б) після приголосних замість я — ьа , є — ье , ю — ьу . Дієслова з ‑ться драгоманівкою були записані ‑тцьа .
15. Кардинальні зміни в українському правописі підготувала київська група культурних діячів, до якої входив і знаний громадсько-політичний діяч М. Драгоманов. Вони полягали в подальшій фонетизації правопису за принципом "один звук — одна буква". З огляду на це з алфавіту усунено букви ї, я, є, ю, ъ та щ . Вилучено кириличну й, замість якої введено латинську літеру j (очевидно, за зразком сербської орфографії), щоб за її допомогою передавати йотацію голосних, тобто писати jасла "ясла" тощо. М’якість приголосних передавано за допомогою букви ь : синьа "синя". М. Драгоманов, котрий 1876 р. емігрував до Швейцарії, у своїх виданнях використовував зазначену орфографію, яку згодом названо драгоманівкою. Її частково використовувано в Галичині у друкованих органах тих суспільних сил, які були прихильниками його політичних ідей. На території України в складі Російської імперії, де український правопис було заборонено, драгоманівка не мала жодного поширення. Та й теоретичне її обґрунтування ніколи не було опубліковане.
16. Гарний та приклад драгоманівки можна побачити на сучасній банконоті в 20 гривень, де зображено фрагмент поеми «Велелка» Івана Франка біля портрету письменника. Франко також використовував драгоманівку для листування. Земле, моjа всеплодьучаjа мати! Сили, шчо в твоjij движель глубині, Краплоу, шчоб в боjу сміліjше стоjати, даj i міні!
17. Шче не вмерла Украjіна Шче не вмерла Украjіна ні слава, ні вольа. Шче нам, браттьа украjінці, усміхнетцьа дольа. Згинуть наші вороженьки, jак роса на сонці, Запануjем і ми, браттьа, у своjіj сторонці. Душу, тіло ми положим за нашу свободу, І покажем, шчо ми, браттьа, козацького роду.
20. Желехівка чи система Желехівського — український фонетичний правопис в Західній Україні в останній чверті ХІХ століття, який створив на основі гражданського шрифту й поширеної на той час в українській мові фонетичної орфографії (з деякими змінами) Євген Желехівський для власного «Малоруськонімецького словаря» (1882–1886).
21. Особливості цього правопису були зумовлені діалектними рисами галицьких говірок: у зв’язку з розрізненням у Західно-українських говірках твердих і м’яких зубних перед звуком і доповнювалася система йотованих в українській мові: Літера ї писалася не тільки для позначення йотованого і в словах типу їхав, мої, але й звука і з ѣ та е після м’яких зубних приголосних д, т, з, ц, с, л, н (дїло, тїло, цїна, сїно, лїс, тїк, принїс тощо. Після твердих зубних вживалася літера і (стіл, сік). Звук [і] з [о] в новозакритих складах передавався через і (поділ). Літери ъ, ѣ, ы були вилучені з алфавіту. Йотоване [е] і м’якість поперед приголосного перед [е] передавалися через є, йотоване [о] — буквосполученням йо , а м’якість приголосного перед [о] — через ьо . Згідно з галицькою вимовою в іменниках середнього роду не відбувалося подовження приголосних і писалося закінчення є відповідно до наддніпрянського я (зїлє, житє, знанє), прикметникові суфікси -ський, -цький не пом’якшувалися (українский, німецкий), але позначалася м'якість [с] перед наступним м'яким приголосним (сьміх, сьвято, сьвіт), частка -ся писалася окремо від дієслова (учить ся, являє ся), як і допоміжні дієслова му, меш, ме від інфінітивів у формах майбутнього часу недоконаного виду (робити ме, ходити меш). Апостроф ставився після префіксів на приголосний перед йотованим і й о (з'явленє, з'їзд, під'їсти, з'орати), за винятком губних (мясо, вязати, пє, бю). Вибухове [g] передавалося через ґ . Іншомовні слова й різні форми окремих слів передавалися згідно з місцевою вимовою з урахуванням вимови деяких звуків у тих мовах, з яких ці слова були запозичені, зокрема з позначенням м'якості л (зоольогія, блюза, кляса, Клавдия, генїй, єго, сказавбим тощо).]
22. Цей правопис мав як істотні переваги перед попередніми правописами, так і значні хиби, на що вказував Іван Франко: немотивоване написання літери ї замість і в новозакритому складі і позначення знаком « ь » м’якості с у словах типу сьвято, сьміх. Східноукраїнські письменники та вчені (Б.Грінченко, А.Кримський та інші) поставилися до Желехівського негативно. Проте західноукраїнська інтелігенція і широка громадськість сприйняли цей правопис досить прихильно. У 1893 році Желехівкою була надрукована «Руська граматика» Степана Смаль-Стоцького і Т. Гартнера. Желехівка була затверджена австрійським урядом для офіційного вжитку в шкільному навчанні і безроздільно панувала в Західній Україні аж до 1922 року, а деякі твори друкувалися нею й пізніше. Хоча в Наддніпрянській Україні популяризатором желехівки був Михайло Грушевський (у виданнях після революції 1905 року, головним чинов в “Літературно-науковому віснику”), тут однак прийнялася «грінченківка» — правопис, змодифікований Борисом Грінченком і вживаний у «Словарі української мови» (1908).
24. Максимовичівка чи система Максимовича — система українського правопису на етимологічних принципах, запропонована в 1827 році першим ректором Київського університету М.О.Максимовичем. У Східній Україні практично не застосовувалась, але була сприйнята в Галичині; на Закарпатті вживалась до 1940-х років.
25.
26. Головний принцип цієї системи — збереження традиційного написання, але з позначенням умовними знаками зміненої вимови. Фактично це зводилось до таких правил: зберігається буква « ѣ » (ять) (з читанням її як [i] або [ji] ): цълый, съверъ, въ битвъ; над іншими голосними, вимова яких також змінилась на [i] , ставляться дашки: мой, жалобно, втекали, матерью; при цьому початкове о означає не лише [i] на місці етимологічного [o] , але й протетичний звук [v] , що утворився перед ним: отъ (в сучасній орфографії від), онъ (в сучасній орфографії він) і т. п.; зберігається літера «ы» : сынъ, але сила; це було особливо корисно для деяких західних діалектів, де існує різниця у вимові «ы» та «и» , хоча в більшості випадків літери і, и та ы мали однакове читання (відповідали сучасному українському «и» ), використання тієї чи іншої літери визначалось етимологічно; використовується буква «ё» : ёму, полёвыхъ, послъднёго; застосування літер «і», «е», «ь» регулювалось правилами, ідентичними тим, що діяли в російській мові ХІХ ст.
