Е.Золя "Кар'єра Ругонів". (Скорочено)

1
http://svitliteraturu.ucoz.ua/load/dopomoga_uchnju_iz_zar_lit/10_klas/e_zolja_kar_39_era_rugoniv_skorocheno/19-1-0-824
Волощук Є. В. Світова література: хрестоматія-посіб.: навч. посіб. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. - К. :
Літера, 2011. – С. 357-427
Зміст
Еміль Золя (1840-1902).............................................................................................................................................1
Життя Е. Золя у датах і фактах..............................................................................................................................1
Словник......................................................................................................................................................................2
У творчій лабораторії Е. Золя ................................................................................................................................2
Характерні особливості художнього світу Е. Золя:............................................................................................3
Скарбничка дрібниць ..............................................................................................................................................3
Голос письменника: із висловлювань Е. Золя....................................................................................................3
Pro et contra: думки про письменника .................................................................................................................3
Горизонт сподівань. .................................................................................................................................................3
Кар’єра Ругонів (Скорочено)..................................................................................................................................3
Передмова ..................................................................................................................................................................3
І.....................................................................................................................................................................................4
Завдання...................................................................................................................................................................10
II.................................................................................................................................................................................10
ІІІ ...............................................................................................................................................................................16
IV................................................................................................................................................................................16
Завдання...................................................................................................................................................................25
V .................................................................................................................................................................................26
VI-VII ........................................................................................................................................................................32
Завдання...................................................................................................................................................................41
Еміль Золя (1840-1902)
Еміль Золя — французький письменник, фундатор натуралізму, мислитель і публіцист, один із найвпливовіших
митців межі XIX—XX ст. У його творчості натуралістичні принципи взаємодіяли з традиціями бальзаківского
реалізму й романтично-символістськими тенденціями. Багатотомний романний цикл «Ругон-Маккари», вершинне
творіння письменника, належить до наймасштабніших проектів світової літератури.
Життя Е. Золя у датах і фактах
2 квітня 1840 р. — народився у Парижі в родині інженера-італійця, примхою долі закинутого до Франції.
1844 р. — отримавши підряд на будівництво каналу в місті Ексі (Прованс), батько переїхав туди й забрав із собою
родину.
1847 р. — після раптової смерті батька сім’я опинилася у вкрай скрутному матеріальному становищі, що прирекло
Еміля на багаторічну виснажливу боротьбу з нестатками. В Ексі він навчався у місцевому колежі, де потоваришував з
Полем Сезанном, який згодом став відомим живописцем. Під час навчання у колежі виявив схильність до літературної
творчості, спробувавши свої сили у написанні віршів романтичного спрямування.
1858 р. — разом із родиною переїхав до Парижа, маючи твердий намір стати письменником. Спочатку вступив до
ліцею, котрий, однак, не зміг закінчити через провалений іспит; потім перебивався випадковими заробітками, яких
вистачало на напівголодне існування, але вперто продовжував писати новели та поеми.
1862 р. — влаштувався у видавництві «Ашет» пакувальником книжок і здобув можливість стежити за книжковими
новинками та увійти до літературних кіл. Попри інтенсивну літературну працю, Золя не квапився передавати свої
твори до друку, усвідомлюючи їхню незрілість.
1864 р. — дебютував прозовою збіркою «Казки Нінон».
1865 р. — завершив перший роман «Сповідь Клода», задум якого виріс на ґрунті листування з друзями юності П.
Сезанном та Ж.-Б. Байю.
1868 р. — завершив перший зрілий роман «Тереза Ракен», що став одним зі стартових творів натуралізму.
1868-1893 рр. — систематично працював над створенням двадцяти- томного циклу романів «Ругон-Маккари».
Водночас письменник активно виступав як публіцист і теоретик натуралістичного напряму, у річищі якого
створювався романний цикл. У численних статтях Золя обґрунтовував принципи натуралізму, який викликав
неабиякий спротив читачів і літературних критиків. Ці статті пізніше увійшли до збірників «Що мені ненависно»
(1866), «Експериментальний роман» (1880), «Натуралізм у театрі» (1881), «Романісти-натуралісти» (1881).
1871 р. — вийшов друком перший роман з циклу «Ругон-Маккари» — «Кар’єра Ругонів».
У середині 1870-х рр. здобув визнання відомих майстрів слова й став учасником знаменитих «обідів п’яти», на які,
окрім нього, збиралися Г. Флобер, А. Доде, Е. Гонкур та І. Тургенев. Авторитетний російський часопис «Вісник
Європи» за рекомендацією Тургенева почав друкувати статті та художні твори Е. Золя.
1877 р. — публікація роману «Пастка» з циклу «Ругон-Маккари» викликала обурення літературної критики й
принесла гучну славу письменнику. У нього з’явилися молоді послідовники, з яких сформувалася так звана

2
«Меданська група», котру він і очолив. До цієї групи увійшли Г. де Мопассан, П. Алексіс, А. Сеар, Л. Еннік, Ж. К.
Гюїсманс.
1888 р. — був нагороджений орденом Почесного легіону.
13 січня 1898 р. — виступив у пресі з відкритим листом під заголовком «Я звинувачую» на захист засудженого за
сфальсифікованою справою офіцера генштабу Дрейфуса. Смілива громадянська позиція письменника, його викриття
реакційної вояччини, яка, нехтуючи законом і вимогами справедливості, прирекла на довічні каторжні роботи невинну
людину й спричинила сплеск антисемітських настроїв у суспільстві, збурили країну. Проти автора розпочалася
кампанія переслідувань, від якої він мусив переховуватися у Лондоні, доки справа Дрейфуса не була надіслана для
перегляду, внаслідок котрого в’язня було помилувано, а згодом — реабілітовано.
У 1890-і рр. після завершення «Ругон-Маккарів» працював над двома невеликими циклами романів (трилогія «Три
міста», тетралогія «Чотири Євангелія»)
29 вересня 1902 р. — помер унаслідок удушення чадним газом у своїй паризькій квартирі
Словник
Позитивізм — 1) ставлення до дійсності, що спирається лише на доведені факти; 2) напрям у філософії, який
стверджує, що єдиним джерелом пізнання є спеціальні науки, й заперечує філософію.
Ірраціоналізм – (несвідоме, нерозумне) – філософські течії, які проголошують верховенство почуттєвого
начала і роблять його основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняття
Песимізм — світогляд, пронизаний почуттями суму, розчарування, зневіри у майбутньому.
Оптимізм— життєрадісне світовідчуття, сповнене віри у майбутнє.
У творчій лабораторії Е. Золя
Е. Золя — центральна і вельми багатогранна постать французького натуралізму. Він був не лише автором художніх
творів, що утвердили натуралістичний напрям у європейській літературі, а й теоретиком, ідейним натхненником та
послідовним проповідником цього напряму, а також талановитим публіцистом, який виступав з літературно-
критичними та мистецтвознавчими статтями.
Літературний талант Золя вирізнявся загостреною чутливістю до актуальних тенденцій культурного та суспільного
життя. Зокрема, у творчості письменника наявні перегуки з аналізом історії природи Ж. Мішле, теорії еволюції
природного світу Ч.Дарвіна, новаторським живописом французьких імпресіоністів, позитивістською літературною
критикою І. Тена, дослідженнях спадкоємності П. Люка, хірургічними працями К. Бернара, реалістичними творами Г.
Флобера, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, навіть з фотографією, котра тоді стрімко входила в побутову моду. Тож
енергійно впроваджуваний ним у літературу натуралізм був у певному сенсі відгуком на ідеї, що «носилися у повітрі»
й втілювалися у різних галузях науки та культури.
Обрії нового літературного напряму спершу були окреслені у його романі «Тереза Ракен», що з’явився після
публікації книжок «Казки Нінон» та «Сповідь Клода», написаних у романтичному дусі. Цим романом, що зажив слави
програмного твору французького натуралізму, Золя відкрив нову царину художнього зображення, котра охоплювала
фізіологію, темперамент та несвідомі імпульси людини, новий погляд на особистість як на біологічну істоту, врешті-
решт, дав нову настанову на максимальне наближення художньої творчості до «наукового дослідження». Своєрідний
авторський коментар до цих та інших натуралістських новацій подавався у теоретико-літературних, мистецтвознавчих
та літературно-критичних статтях письменника. У них, зокрема, Золя стверджував, що «літературний твір — це
шматок життя, побачений через темперамент»; що сучасна література потребує «фізіологічного роману», який не
містить жодних ірраціональних2 та надприродних елементів; що притаманний романтикам культ уяви має
поступитися місцем культу точної «передачі натури» тощо. Утім, Золя-практик нерідко порушував приписи Золя-
теоретика, що йшло на користь його художнім текстам, які завдяки таким відхиленням набували більшої глибини та
місткості.
Уповні талант письменника розкрився у його двадцятитомному циклі «Ругон-Маккари», над яким письменник
працював чверть століття.
Підзаголовок циклу — «Природнича й соціальна історія однієї родини за доби Другої імперії» — чітко визначала
параметри здійснюваного автором художнього дослідження. Конкретизуючи свій задум, письменник виокремив два
головні завдання циклу. Стосовно першого він писав: «...на прикладі однієї сім’ї вивчити питання спадковості й
середовища. Крок за кроком простежити ту потаємну роботу, яка наділяє дітей одного батька різними
пристрастями й різними характерами залежно від схрещування спадкових впливів і неоднакового способу життя».
Інше завдання Золя окреслив так: «Вивчити всю Другу імперію від державного перевороту до наших днів. Утілити в
типах сучасне суспільство, негідників і героїв. Змалювати, таким чином, соціальний вік людства — у фактах і
переживаннях, змалювати в незліченних конкретностях звичаїв і подій».
У рамках першого завдання письменник сконцентрував увагу на механізмі спадковості або, інакше кажучи, на різних
формах втілення певного «генетичного коду» сім’ї Ругон-Маккарів, котру він розглядав і як природний «організм»,
підкорений біологічним законам, і як осередок суспільства, що відбиває загальносуспільні тенденції. Друге завдання
розв’язувалося шляхом зображення соціально-історичного тла життя родини та розпорошення її численних членів по
всіх верствах французького суспільства.
Такий задум дав письменникові можливість зробити повний зріз суспільного життя, викрити його дефекти та загрози,
дослідити зв’язки між особистістю та історією, проаналізувати стан усіх сфер людської життєдіяльності, вибудувати
соціально-біологічний образ світу. При цьому натуралістичний науково-аналітичний підхід він поєднував з яскравими

3
романтичними елементами, які з особливою силою проявлялися в емоційно піднесених описах героїчних подій та
символіці.
Останній етап творчості Золя минав під знаком зростаючого соціального утопізму. В романах цього періоду
письменник утверджував мрію про ідеальне суспільство, засноване на гармонійному поєднанні розуму, науки
та праці.
Характерні особливості художнього світу Е. Золя:
 настанова на наближення художнього зображення до науково-аналітичного дослідження;
 принцип фактографічно точного відтворення дійсності в усій її повсякденно-побутовій життєподібності;
 осмислення родини Ругон-Маккарів як «соціального організму», керованого суспільними та біологічними
законами;
 прагнення дослідити генетичний код Ругон-Маккарів, його різноманітні вияви та впливи у характерах різних
представників родини;
 поєднання жанрів соціально-політичного та сімейно-побутового романів;
 концентрація часу і місця подій;
 сатирично-гротескне викриття хижаків у людській подобі, які вийшли на арену історії за часів розвитку
капіталістичного суспільства;
 пластичні та яскраві художні описи, особливо при зображенні людського натовпу;
 система усталених символів.
Скарбничка дрібниць
Під час створення циклу «Ругон-Маккари» авторові за взірцеву модель правила епопея «Людська комедія» О. де
Бальзака, але, наголошуючи на відмінностях між собою та Бальзаком, Золя, зокрема, зазначав: «Моя історія буде
більше науковою, ніж соціальною». Це твердження віддзеркалювало суттєву розбіжність між реалізмом і
натуралізмом та свідчило про намір Золя представити Другу імперію як суспільний організм з певними біологічними
ознаками і процесами.
«Другою імперією» називається період правління імператора Луї Бонапарта,
який прийшов до влади у грудні 1851 р. внаслідок воєнного перевороту, що відбувся у Парижі й здобув підтримку у
провінції. Внаслідок цього перевороту Луї Бонапарту вдалося встановити режим одноосібної влади, який тримався у
країні до франко-прусської війни 1870 р., що завершилася поразкою Франції й падінням Другої імперії.
За підрахунками дослідників, у «Ругон-Маккарах» зображено 1200 персонажів.
Голос письменника: із висловлювань Е. Золя
«Велика поезія нашого століття — це наука з дивовижним розквітом відкриттів, яка своїм завоюванням матерії
окрилює людину, аби подесятерити її діяльність».
«...моя журналістська праця — це і є той молоток, який допомагає мені просувати мої твори».
«Письменник-натураліст, як і вчений, ніколи не присутній у своєму творі».
Pro et contra: думки про письменника
Високо оцінюючи талант Е. Золя, його співвітчизник і теж популярний письменник Г. де Мопассан зазначав, що, як
«син романтиків і сам за своєю вдачею романтик», автор «Ругон-Маккарів» тяжів до того, аби «перебільшувати,
розширювати, підсилювати, перетворювати людей і предмети на символи».
«Він був глибоко моральною людиною. Коли він змальовував недоліки, його пензлем водили суворість і цнотливість.
Крізь суто поверховий песимізм, крізь сумний колорит, яким позначені окремі його сторінки, чітко проступає
глибокий оптимізм і наполеглива віра у перемогу розуму та справедливості. Його романи, які становлять собою
дослідження соціолога, сповнені безпощадної ненависті до гультяйського й легковажного суспільства, до розпутної й
згубної аристократії; вони бичують головне зло нашого часу: владу грошей. Він був демократом, він ніколи не лестив
народу — він вказував йому на кайдани, які накладає невігластво, й застерігав від небезпеки, що криється в алкоголі,
котрий отупляє й забирає засоби боротьби з гнобленням, злиднями та ганьбою рабства. Він нападав на суспільне зло
всюди, де його знаходив. Саме на це була спрямована його ненависть». А. Франс
Стосовно публічного виступу Золя на захист Дрейфуса російський письменник А. Чехов писав: «Золя виріс на цілі три
аршини, від його протестуючих листів ніби свіжим повітрям повіяло, і кожен француз відчув, що, слава Богу, є ще
справедливість на світі та що, коли засудять невинного, є кому заступитися».
Горизонт сподівань.
Уважно прочитайте передмову до роману «Кар’єра Ругонів». Визначте у ній найважливіші відомості про зміст твору.
На які настанови натуралізму спирається тут автор?
Кар’єра Ругонів (Скорочено)
Передмова
Я хочу показати, як одна сім’я, невелика група людей, поводиться в суспільстві, як вона, розвиваючись, дає життя
десятьом, двадцятьом індивідам, котрі, на перший погляд, зовсім не схожі одне на одного, але, як свідчить аналіз,
дуже тісно пов’язані між собою. Спадковість, так само, як і сила тяжіння, має свої закони.
З’ясовуючи подвійне питання — про темпераменти і середовище, — я постараюся знайти і простежити ту лінію, що
математично веде від однієї людини до іншої. 1 коли я зведу в одне усі лінії, коли зберу всю соціальну групу, я
покажу її в динаміці як дійову особу певної історичної епохи, відтворю всю складність обстановки, в якій вона
докладає свої зусилля; водночас я проаналізую волю кожного з її членів і загальний рух усіх разом.

4
Характерні риси Ругон-Маккарів, тої групи, тої сім’ї, яку я беруся вивчати,— це нестримні бажання, невгамовність
нашої доби, що прагне життєвих втіх. З фізіологічного погляду це повільне чергування нервового розладу і
захворювань крові, що проявляються з роду в рід як наслідок першого органічного розладу; саме вони визначають,
залежно від оточення, почуття, бажання, пристрасті кожного з індивідів, усі природні й інстинктивні прояви людини,
похідні яких умовно звуться чеснотами й пороками. Історично ці люди виходять з народу; вони розпорошуються у
всьому сучасному суспільстві, досягають найвищих посад, завдяки тому глибоко новітньому імпульсові, який
дістають нижчі класи, що пробиваються крізь соціальну товщу. Таким чином, своїми особистими драмами вони
розповідають про Другу імперію, починаючи від пастки державного перевороту й закінчуючи седанською зрадою.
Протягом трьох років збирав я матеріал для моєї великої праці, а цей том навіть був уже написаний, коли падіння
Бонапартів дало мені страшну й необхідну розв’язку. Мені як художникові потрібне було це падіння. Я завжди
фатально приходив до нього наприкінці драми, але не смів сподіватися, що воно таке близьке. Твір мій тепер
завершено, він обертається в замкнутому колі; він стає картиною померлого царювання, дивної епохи безумства й
ганьби.
Цей твір, що складатиметься з багатьох епізодів, я уявляю собі як природну і соціальну історію однієї сім’ї часів
Другої імперії. І перший епізод, «Кар’єра Ругонів», має свою наукову назву: «Походження».
Еміль Золя Париж, 1 липня 1871 року
І
Якщо вийти з Плассана через Римську браму, розташовану на південній околиці міста, то праворуч від шляху, котрий
веде на Ніццу, за першими будинками передмістя, можна побачити незабудовану ділянку, що зветься у цій місцевості
пустирем Сен-Мітр.
Пустир Сен-Мітр — видовжений, досить великий чотирикутник, який тягнеться вздовж шляху і відділений від нього
лише смужкою витоптаної трави. Праворуч від пустиря пролягає вуличка з маленькими хатинками, що кінчається
тупиком; ліворуч і в глибині височить кам’яний, порослий мохом мур, з-за якого здіймаються верховіття шовковиць
великого маєтку Жа-Мейфрен; вхід до нього десь нижче, у передмісті. Обгороджений отак з трьох боків, пустир має
вигляд площі, що не веде нікуди і якою тільки гуляють.
За давніх часів тут було кладовище Сен-Мітр, назване так на честь провансальського святого, якого дуже шанують у
цих місцях. У 1851 році старі плассанці ще пам’ятали мури цього кладовища, закритого багато років тому. Земля, що
понад століття поглинала трупи, наситилась ними і вже більше їх не приймала, тому довелося відкрити нове
кладовище на іншому краю міста. Покинуте старе кладовище щовесни очищалося, вкривалося темною, рясною
рослинністю. Жирна земля, яка за кожним дотиком лопати викидала останки людини, була надзвичайно родюча.
Після травневих дощів та червневої спеки тут розросталися буйні трави. З дороги видно було, як над муром
піднімалися верхівки дерев, а всередині немовби розливалося глибоке темно-зелене море, поцятковане великими
надзвичайно яскравими квітами. Внизу, в тіні, під сплетеними стеблами, пахло сирою чорною землею, вирували соки.
<...>
Буйні життєві сили цих трав та дерев швидко перемогли смерть на колишньому кладовищі Сен-Мітр. Квіти й фрукти
жадібно поглинали людський прах. Нарешті настав час, коли, проходячи повз цю клоаку, люди вже вдихали тільки
гострі пахощі диких левкоїв. Для цього досить було кількох літ.
Саме тоді міські власті стали думати про те, щоб використати цей пустир. Звалили мури понад вулицею і тупиком,
випололи траву, викорчували груші. Потім вивезли хрести та пам’ятники. Перекопали землю на кілька метрів
завглибшки і повернені землею кістки звалили купою в одному кутку. Мало не увесь місяць хлопці, яким було шкода
тих груш, гралися людськими черепами, мов кулями, а однієї ночі бешкетники поприв’язували кістки до дзвінків усіх
квартир міста. Цей скандал, про який плассанці не забули ще й досі, закінчився тільки тоді, коли вирішено було
викопати на новому кладовищі яму й поховати в ній усі кістки. Але в провінції роботи виконуються з мудрою
повільністю, і жителі Плассана протягом усього тижня бачили, як один-однісінький візок перевозив людські останки
навалом, немов сміття, що лишається на будівництві. Найгіршим було те, що з візка, який проїжджав через весь
Плассан, на кожній вибоїні занедбаного бруку сіялись кістки і грудки жирної землі. Людський прах перевозили
неквапливо, з грубою байдужістю, без ніякої релігійної церемонії. Місто ще ніколи не відчувало такої огиди, як у ці
дні. <...>
Минали роки, і люди помалу звикли до пустиря; спочатку сідали скраю на траву, переходили через нього, і так
поступово обжили його. Незабаром, коли ноги прохожих витоптали трав’яний килим і земля стала сірою й твердою,
колишнє кладовище стало вже нагадувати сяк- так вирівняний майдан. Щоб зовсім стерти неприємні спогади, жителі
згодом самі змінили назву пустиря: вони зберегли тільки ім’я святого, яким назвали й тупик у кутку пустиря; так
виникли площа Сен-Мітр і тупик Сен-Мітр.
Все це було давно. Вже понад тридцять років, як площа Сен-Мітр має своєрідний вигляд. Місто, надто бездіяльне й
сонне, не використало її і здало за дешеву плату каретникам з передмістя, які влаштували там склад дерева. Площа й
досі захаращена величезними колодами по десять-п’ятнадцять метрів завдовжки, які нагадують повалені на землю
високі колони. Ці купи колод, схожі на щогли, лежали паралельно й тягнулись через весь склад; тут було улюблене
місце розваг хлопчаків. <...>
Цей глухий закуток був дивовижний ще й тим, що він став традиційним пристанищем для табору кочових циган. Як
тільки до Плассана прибувають циганські вози, на одному з яких вміщується все плем’я, вони отаборюються на площі
Сен-Мітр. Таким чином, площа ніколи не буває безлюдною; завжди тут бродять якісь люди з дивними рухами,
підозрілі чоловіки, потворно висохлі жінки, а поміж ними вовтузяться на землі гарненькі циганчата. Ці люди живуть,

5
не соромлячись, під відкритим небом, на очах у всіх варять їжу, їдять не знати що, розкладають своє діряве манаття,
сплять, б’ються, обнімаються; від них тхне злиднями й брудом.
Мертве й безлюдне поле, де колись серед тиші літньої спеки над буйними квітами тільки шершні гули, тепер ожило:
тут чути гомін та сварки циган, голосні вигуки дітлахів з передмістя. До цих голосів домішується глухий бас тартака,
який притулився в одному з кутків площі.
Тартак цей, де з вищанням розпилюють колоди, зовсім примітивний: колоду кладуть на високі козла, і двоє пилярів —
один на самій колоді, а другий, якому тирса засипає очі, внизу — розпилюють її рівномірними одноманітними
рухами, тягнучи широку міцну пилу вверх і вниз. Цілими годинами ці люди згинаються й розгинаються, немов ті
картонні паяци, ритмічно й чітко, як машина. Розпиляну деревину складають уздовж муру, в кінці площі, штабелями
по два-три метри заввишки; штабелі, складені дбайливо, дошка до дошки, мають форму правильних кубів. Ці
своєрідні квадратні скирти, які стоять так не один сезон і обростають знизу травою, є однією з принад площі Сен-
Мітр. Вузькі й таємничі відлюдні стежки між ними ведуть до широкого проходу, який відділяє штабелі від муру. З
цього глухого місця, густо зарослого зеленню, видно тільки клаптики неба. У проході, де мури поросли мохом, де
нога ступає по землі, наче по товстому пухнастому килиму, панує ще буйна рослинність і тремтлива тиша старого
кладовища. Тут відчувається тепле й невловиме дихання смертної млості, що виходить із старих могил, нагрітих
палючим сонцем. Серед околиць Плассана немає зворушливішого місця, яке було б більше насичене теплом, самотою
й коханням. Тільки тут можна чудово кохати. Коли переносили кладовище, то, мабуть, саме у цей куток звалили
кістки, бо й тепер ще часто можна у траві наступити на череп.
Ніхто, проте, не згадує більше про померлих, що спочивали під цією травою. Вдень тільки діти бігають тут поміж
штабелями дощок, гуляючи в хованки. Зелений прохід так і лежить незайманий і нікому не відомий. Здалеку видно
лише склад, ущерть заповнений дошками і сірий від пилу. Вранці й пополудні, коли трохи спадає спека, вся місцевість
вирує життям, і над цією метушнею, над хлопчаками, які граються між колодами, над циганами, що розпалюють
багаття під своїми казанами, вимальовується на тлі неба виразний силует пиляра на колоді. Своїм ритмічним однома-
нітним рухом, схожим на коливання маятника, він немовби регулює нове кипуче життя, яке виникло на цьому полі, де
колись було місце вічного спочинку. Тільки старі люди, сидячи на колодах та гріючись у променях вечірнього сонця,
іноді ще заговорять між собою про ті кістки, що їх колись перевозили вулицями Плассана на легендарному возі.
А коли настає ніч, площа Сен-Мітр безлюдніє й нагадує величезну чорну яму. Тільки десь у глибині її миготять
гаснучі відблиски циганських вогнищ. Часом якісь тіні безмовно зникають у густій пітьмі. Особливо зловісним це
місце стає взимку.
Однієї неділі, на початку грудня 1851 року, годині о сьомій вечора, з тупика Сен-Мітр тихо вийшов юнак і,
крадучись уздовж муру, став пробиратись поміж колодами. Стояв сухий мороз. Повний місяць світив ясно, як він
світить звичайно тільки взимку. Цієї ночі все було безмовне, все заклякло від холоду, але площа чорніла вже не так
зловісно, як у непогожі ночі. Залита потоками місячного світла, вона сумно застигла в тиші й холоді.
Юнак зупинився на кілька секунд край площі, пильно дивлячись уперед. Він прикривав полою куртки приклад довгої
рушниці, дуло якої було опущене до землі й виблискувало в місячному світлі. Притискаючи рушницю до грудей, він
пильно оглядав квадратні тіні, що падали від штабелів у глибині складу. Ці тіні, чергуючись зі світлими смугами,
нагадували шахівницю з різко окресленими клітками. Серед площі, на сірій голій землі, вимальовувались довгі, вузькі
й дивовижні козла пилярів. Вони скидались на якусь химерну геометричну фігуру, нарисовану чорнилом на папері.
<...> Юнак швидким поглядом окинув цей безлюдний простір, на якому не було жодної живої душі. Він не помітив
ніякої небезпеки; нічого було боятись, що його хтось побачить або почує. Темні плями в глибині площі турбували
його більше. Проте після короткого огляду він зважився й швидко перейшов через поле.
Опинившись під прикриттям, юнак уповільнив кроки. Він був у зеленому проході, між дошками та муром. Тут він не
чув навіть звуку своїх кроків. Замерзла трава ледь потріскувала під його ногами, йому немовби одразу стало легше на
душі. Мабуть, хлопець любив це місце, де ніщо йому не загрожувало, де його чекало тільки добре та приємне. Він уже
не ховав свою рушницю. Прохід був схожий на темну, довгу траншею; де-не-де місячний промінь, прослизнувши
поміж двома штабелями, перерізував траву смужкою світла. І темрява, і місячне сяйво — все поринуло у глибокий,
солодкий і сумний сон. Ніщо не могло зрівнятися зі спокоєм, що панував на цій доріжці. Юнак пройшов по ній у
самий кінець. Там, де стіни Жа-Мейфрену утворюють кут, він зупинився, прислухаючись, чи не долине якийсь шум з
сусіднього маєтку. Не почувши нічого, він нахилився, розсунув дошки і сховав між ними свою рушницю.
Тут, у кутку, лежала стара могильна плита, забута ще з тих часів, коли переносили старе кладовище; покладена
ребром і трохи навкіс, вона стала ніби високою лавою. Дощі повикришували її грані, мох поволі роз’їдав камінь, але
при місячному світлі можна було ще розібрати уривки епітафії, висіченої на лицевій стінці плити, що вгрузла в землю:
«Тут спочиває Марія... яка померла...» Все інше стер час.
Заховавши рушницю, юнак знову прислухався і, не почувши нічого, наважився вилізти на плиту. <...>
Юнак сів на плиту з виглядом людини, що вирішила довго чекати. | Здавалось, він не відчував навіть холоду. З
півгодини сидів і не ворушився, задумливо втупивши в пітьму очі. Куток, який він обрав собі, був спочатку в тіні, але
незабаром місяць, піднімаючись угору, дійшов до нього; голова юнака опинилась у хвилях яскравого світла.
Юнак цeй був мужній на вигляд; тонкий рот і ніжна шкіра свідчили про його молодість, йому, мабуть, було років
сімнадцять. Він був вродливий якоюсь своєрідною, характерною красою.
Худорляве, довгасте обличчя його здавалося вирізьбленим рукою могутнього скульптора. Високе чоло, навислі дуги
брів, орлиний ніс, широке підборіддя, запалі щоки з випнутими вилицями надавали його обличчю вираз особливої
енергійності й сили. З роками це обличчя, мабуть, стане дуже кістлявим і худим, як у мандрівного рицаря. Але тепер,

6
коли юнак мужнів, коли на його щоках і на підборідді пробивався пушок, суворість обличчя згладжувала якась
чарівна ніжність, дитяча невикінченість окремих рис. Теплі чорні очі з ніжним, ще юнацьким виразом теж надавали
м’якості його енергійному виглядові. Не всяка жінка покохала б цього юнака: йому далеко було до того, хто зветься
красенем. Але всі його риси так пашіли життям, так вабили до себе симпатією, красою піднесення й сили, що тутешні
дівчата, ці смугляві діти Півдня, певно, задивлялись на нього, коли він жаркими липневими вечорами проходив повз
їхні вікна.
Юнак усе сидів, замислившись, на могильній плиті, не відчуваючи, що проміння місяця освітило його груди й ноги.
Він був середнього зросту, трохи кремезний. Руки його були дуже розвинені, з міцними кистями робітника, вже
шорсткими, загрубілими від роботи; ноги, взуті у грубі шнуровані черевики, теж здавалися міцними і немовби
квадратними. Розвиненість м’язів, міцність кінцівок, деяка незграбність свідчили про те, що він виходець з народу,
але в осанці його голови, у блиску розумних очей відчувався глухий протест проти грубої праці, яка отупляла його і
вже починала пригинати до землі. Це, мабуть, була людина з вродженим розумом, яка страждала від незграбності,
властивої її породі, її класові, одна з ніжних і вишуканих натур, замкнутих у міцному тілі. Таким людям дуже тяжко
тому, що вони не можуть вирватись із грубої оболонки і в усьому своєму блиску піднятись над нею. Тому він,
незважаючи на свою силу, здавався боязким і невпевненим. Він відчував свою недосконалість, але не знав, як її
позбутись, і соромився від цього. Це був бравий хлопець; його неосвіченість перетворилася в ентузіазм, він мав мужнє
серце й хлоп’ячий розум і був здатний на беззавітну відданість, як жінка, і на подвиг, як герой. Цього вечора на ньому
були штани та куртка із зеленуватого вельвету. М’який фетровий капелюх, трохи зсунутий на потилицю, кидав смугу
тіні на його чоло.
Коли годинник на вежі пробив півгодини, він здригнувся; мрійливий настрій його зник. Побачивши, що він весь
освітлений промінням місяця, юнак стурбовано озирнувся і рвучко посунувся в тінь. Лише тепер хлопець відчув, що
ноги й руки заклякли, його охопило нетерпіння. Він знову виліз на плиту і виглянув у Жа-Мейфрен, але там, як і
раніше, було тихо і безлюдно. Потім, не знаючи, як згаяти час, він спустився з плити, взяв свою рушницю зі схованки
і почав бавитись курком. Це був довгий і важкий карабін, що, без сумніву, колись належав контрабандистові. Товстий
приклад і масивна казенна частина ствола свідчили, що це була кремінна рушниця, яку місцевий зброяр переробив на
пістонну. Такі карабіни висять ще й досі по фермерських хатах над камінами. Юнак ніжно гладив свою рушницю; він
разів із двадцять спускав курок, встромляв мізинець у дуло, уважно розглядав приклад. Помалу його охопив юнацький
запал, в якому було ще багато дитячого. Нарешті він притулив карабін до щоки й почав цілитись у простір, як
новобранець на муштрі.
Незабаром годинник проб’є восьму. Він все ще цілився, коли раптом з Жа-Мейфрену долинув засапаний тихий голос,
легкий, як подих вітерця:
— Ти тут, Сільвере?
Сільвер кинув рушницю й одним стрибком опинився на могильній плиті.
— Тут, тут, — відповів він теж приглушеним голосом. — Стривай, я зараз допоможу тобі.
Та не встиг він простягти руки, як молода дівчина з’явилася над муром. Надзвичайно спритно, мов кішка, вилізла вона
на стовбур шовковиці. З упевненості й легкості її рухів видно було, що не раз вона користувалася цією дорогою. Ще
мить — і вона вже була на мурі. Тоді Сільвер підхопив її на руки й поставив на камінь.
Вона запручалася.
—Пусти, — казала вона, заливаючись дитячим сміхом. — Та не треба... Я сама можу злізти.
Потім, вже сидячи на камені, дівчина спитала:
Чи давно ти чекаєш на мене? Бігла щодуху і зовсім захекалась.
Сільвер не відповів, йому, здавалося, було не до сміху; він сумно дивився на дівчину. Сівши поруч з нею, він сказав:
— Я хотів бачити тебе, М’єтто. Я чекав би цілісіньку ніч. Завтра, на світанку, я вирушаю.
М’єтта помітила рушницю, що лежала на траві. Вона одразу стала серйозною й прошепотіла:
— А!.. Так це вже вирішено... Ось і твоя рушниця...
Настала мовчанка.
— Так, — невпевнено відповів Сільвер, — це моя рушниця. Я вирішив сьогодні винести її з дому, бо завтра вранці
тітка Діда могла б побачити, що я беру її, розхвилювалася б... Я сховаю її тут, а завтра рано заберу.
Бачачи, що М’єтта не може відірвати очей від рушниці, яку він так по-дурному покинув на траві, юнак підвівся й
заховав її в купу дощок.
Сьогодні вранці, — сказав він, знов сідаючи, — ми дізналися, що повстанці Ла-Палюда та Сен-Мартен-де-Во вийшли
вже і провели минулу ніч в Альбуазі. Ми вирішили приєднатися до них. Сьогодні пополудні частина робітників
Плассана вже покинула місто, а інші завтра вирушать за своїми братами.
Слово «брати» Сільвер вимовив з юнацьким пафосом.
Потім, запалившись, він додав дзвінким голосом:
—Боротьба неминуча, але справедливість на нашому боці, і ми переможемо.
М’єтта слухала Сільвера, пильно дивлячись перед собою, але нічого не бачачи. Коли він закінчив, вона сказала
просто:
— Це правда.
Трохи помовчавши, дівчина додала:
— Ти попереджав мене... а я все ще сподівалася... І ось вже вирішено...
Вони не знаходили слів.

7
У глухому закутку складу дерева, в зеленій алеї знову запанувала сумна тиша, тільки рухливий місяць пересував по
траві тінь від штабеля дощок. Юнак і дівчина, які сиділи на надгробній плиті, при блідому світлі місяця були нерухомі
й мовчазні. Сільвер обняв М’єтту, і вона притулилась до його плеча. Вони не цілувалися, не дозволяли собі нічого,
крім обіймів, у яких виявлялась їхня зворушлива, невинна братерська любов.
На М’єтті був довгий коричневий плащ з капюшоном; він спадав їй аж до ніг і вкривав всю її фігуру. Видно було
тільки голову та руки. Жінки із народу — селянки та робітниці — ще й досі у Провансі носять такі довгі плащі; їх там
називають шубами; мода ця перейшла до них з давніх-давен. Коли М’єтта прийшла до Сільвера, вона відкинула
капюшон. Дівчина росла на свіжому повітрі, в її жилах текла гаряча кров, тому вона ніколи не покривала своєї голови.
Голова її рельєфно виділялася на тлі білого від місячного сяйва муру. Це була ще дівчинка, але дівчинка, у якій вже
прокидалася жінка. Вона була тепер у тому чарівному, невизначеному віці, коли у вчорашній дитині пробуджується
доросла дівчина. В цю пору в кожній дівчинці появляється ніжність нерозпуклого бутона, незавершеність її форм
сповнюється невимовною принадою. У дівчинці в невинній дитячій худорлявості тільки ледве намічаються округлі й
звабливі лінії. У дівчинці поволі прокидається жінка з її першою цнотливою соромливістю; тіло її наполовину зберігає
ще вигляд підлітка, але вже кожна його риса має в собі ознаку статі. Для деяких дівчат це неблагодатна пора: вони
раптом витягуються, марніють, стають жовтими, хирлявими, як скороспілі рослини. А для М’єтти, як і для всіх
повнокровних дівчат, котрі живуть на чистому повітрі, це пора чарівної грації, хвилюючої і неповторної. М’єтті
минуло тринадцять років. Хоч вона була вже фізично добре розвинена, але більше їй не можна було дати — такою
ясною й наївною посмішкою освітлювалось її обличчя. А втім, вона вже, мабуть, досягла зрілості; в ній швидко
розцвітала жінка завдяки кліматові й суворому життю. Вона була майже така сама на зріст, як і Сільвер, міцно
збудована і сповнена жити мої сини і її друг, вона не була вродливою у звичайному розумінні цього слова. Правда,
ніхто не сказав би, що вона негарна, але багато хто з красивих юнаків вважав би її принаймні дивною. У неї було
розкішне, чорне, як смола, волосся; жорстке і пряме над чолом, воно бурхливо спадало на зад, кучерявилося на тімені
та на потилиці, як хвилі на морі, примхливі й неспокійні. Волосся було таке густе, що М’єтта не знала, що з ним
робити. Вона туго скручувала його у кілька джгутів, завтовшки в дитячий кулак, щоб воно займало якнайменше місця
на голові, і пришпилювала на потилиці. І хоч їй не було коли морочитись зі своєю зачіскою, все ж цей великий вузол,
зроблений без дзеркала і поспіхом, завжди був дуже гарний. Дивлячись на живий шолом, на цей живий шолом, на цю
гору кучерявого волосся, що вкривало і скроні, і шию, мов звірина шкура, можна було зрозуміти, чому вона ходить з
непокритою головою і не звертає уваги ні на дощі, ні на морози. Під темною лінією волосся її дуже низьке чоло мало
форму й золотистий відтінок півмісяця. Великі витрішкуваті очі, короткий, з широкими ніздрями і трохи кирпатий ніс,
дуже червоні й повні губи — всі ці риси, якщо розглядати їх кожну зокрема, здавалося, повинні б спотворювати
обличчя, але при його чарівній овальності, при рухливості й життєвості вони створювали враження своєрідної і захо-
плюючої краси. Коли М’єтта сміялась, відкинувши голову назад і трохи схиливши її до правого плеча, вона схожа
була на античну вакханку своїми грудьми, трепетливими від дзвінкої радості, кругленькими, як у дитини, щічками,
широкими білими зубами й кучерявим волоссям, що вилося навколо її голови, як вінок з виноградної лози. А щоб
знову побачити в ній невинну тринадцятирічну дівчинку, треба було звернути увагу на щирість її трохи грубуватого,
але пестливого жіночого сміху, і особливо на дитячу ніжність підборіддя та чистоту і ясність чола. Засмагле обличчя
М’єтти інколи набирало янтарного відтінку. Тонкий чорний пушок накладав уже легеньку тінь над її верхньою губою.
Груба робота починала вже псувати її маленькі, короткі руки; якби вони не працювали, то перетворилися б у чарівні
пухленькі ручки буржуазної дами.
М’єтта і Сільвер довго сиділи мовчки. Вони вгадували тривожні думки, що затьмарювали радість їхньої зустрічі. Що
більше зростав їхній страх перед невідомістю завтрашнього дня, то тісніше пригортались вони одне до одного. Кожне
з них розуміло, шо діялося в серці його друга; обоє відчували непотрібність, навіть жорстокість всякої скарги,
висловленої вголос.
Але М’єтта не могла вже більше стримуватись. Задихаючись, вона кількома словами висловила думку, що так
непокоїла їх обох:
— Ти повернешся, правда? — прошепотіла вона, кидаючись Сільверові на шию.
Сільвер не відповідав, у нього перехопило в горлі, він боявся розплакатись і, не знаходячи іншого заспокоєння,
поцілував її в щоку, як брат. Вони відсунулись одне від одного й знову замовкли.
Раптом М’єтта здригнулася. Вона більше вже не спиралась на його плече й відчула, що її тіло застигає від холоду. Ще
вчора вона не тремтіла б так у глибині цієї безлюдної алеї, на цій могильній плиті, де під захистом померлих вони
кілька місяців були такі щасливі від свого кохання.
— Мені дуже холодно, — сказала вона, накриваючи капюшоном голову.
— Хочеш, трохи походимо? — запитав юнак.— Ще немає дев’ятої го дини, і ми можемо погуляти.
М’єтта подумала, що тепер, мабуть, вже не скоро випаде їй знову ра дість побачень з Сільвером, радість тих вечірніх
розмов, задля яких вона жила цілісінькі дні.
— Добре, походимо, — погодилась вона, — можемо пройтись аж до млина... Якщо хочеш, я залишуся з тобою на всю
ніч.
Вони підвелися з плити й увійшли в тінь, що падала від купи дощок. Там М’єтта розгорнула свій плащ з яскраво-
червоною підбійкою, прошитою ромбиками, і накинула полу цього теплого й широкого одягу на плечі Сільверові;
вона прикрила його і міцно пригорнула до себе. Обнявшись за стан, вони ніби злилися в одне ціле.

8
Немовби становлячи одну істоту, сховану під складками плаща, так що зникли навіть обриси людського тіла, вони
поволі, дрібними кроками пішли до дороги безбоязно, не обминаючи глухі місця складу дерева, залиті блідим
місячним світлом. <...>
Коли М’єтта і Сільвер почали спускатися алеєю, дівчина в своїх думках знову повернулась до Жа-Мейфрену, який
вони щойно минули.
— Мені було дуже важко сьогодні вирватись... — сказала вона. — Дядько не відпускав мене. Він замкнувся в підвалі
і, здається, закопував там свої гроші; вранці він дуже перелякався, дізнавшись про те, що готується.
Сільвер ще ніжніше обняв її.
— Нічого, — відповів він, — не бійся. Настане час, коли й ми вільно зустрічатимемося вдень... Не журися.
— О, — похитала головою дівчина, — ти маєш надію, ти... Бувають такі дні, коли мені дуже сумно. Не від тяжкої
роботи я впадаю в розпач. Ні, навпаки, я часто почуваю себе щасливою, коли дядько жорстоко поводиться зі мною й
примушує над силу працювати. Він мав рацію, зробивши мене наймичкою, бо інакше, мабуть, я стала б на погану
стежку. Знаєш, Сільвере, іноді мені здається, що наді мною тяжить якесь прокляття... Тоді мені не хочеться жити... Я
думаю про... ти знаєш, про кого я думаю...
Ридання заглушили останні слова дівчини. Сільвер майже різко перебив її:
— Замовкни, ти мені обіцяла менше думати про це. Твоєї вини тут немає.
Потім він додав трохи лагідніше:
— Адже ми любимо одне одного, правда ж? Коли ми одружимось, ти вже більше не журитимешся.
— Я знаю, — прошепотіла М’єтта, — що ти добрий і хочеш мені допомогти. Але що ж вдієш? Мені страшно, іноді я
обурююсь. Мені здається, що мене скривдили, і тоді виникає бажання бути злою. Я відкриваю своє серце тобі, тобі
одному. Щоразу, коли мені кидають в обличчя ім’я мого батька, я відчуваю, що в мені все палає. Коли я проходжу
вулицею й хлопці кричать мені: «Гей, Шантегрейль!», — я втрачаю самовладання і не знаю навіть, що б я їм зробила.
Вона похмурніла і, помовчавши, додала:
— Ти чоловік, ти стрілятимеш з рушниці... ти щасливий. <...>
— Невже я щасливіший від тебе? — запитав він, — Якби моя бабуся не взяла мене до себе та не виховала, що сталося
б зі мною? Тільки один дядько Антуан, — такий же робітник, як і я, — навчив мене любити Республіку. А всі інші мої
родичі немов бояться забруднитись, коли я проходжу біля них.
Він розпалився від власних слів і зупинився серед дороги, стримуючи і М’єтту.
— Бог мені свідок, — продовжував він, — що я нікому не заздрю й ні до кого не почуваю ненависті. А коли ми
переможемо, я скажу цим добродіям все, що думаю про них. Дядько Антуан добре їх знає. Ти побачиш усе сама, коли
ми повернемось. Ми всі будемо вільні й щасливі.
М’єтта легесенько торкнулась його, і вони рушили далі.
— Як ти любиш свою Республіку! — сказала вона, пробуючи пожартувати. — Чи любиш ти так мене?
Вона сміялася, але якась гіркота почувалася в її сміхові. Мабуть, їй здавалось, що Сільвер легко розлучається з нею,
йдучи в похід. Юнак відповів їй цілком серйозно:
— Ти — моя жінка. Я віддав тобі все моє серце. Я люблю Республіку тому, що кохаю тебе. Коли ми одружимось, нам
треба буде багато щастя, і ось, щоб здобути хоч частинку його, я й піду завтра вранці... Адже ти сама не порадиш мені
залишитися вдома?
— О ні! — жваво вигукнула дівчина. — Чоловік повинен бути дужим. Як це прекрасно — бути хоробрим!.. Пробач
мені мою заздрість. Я дуже хотіла б бути такою ж сильною, як ти, Сільвере. Адже тоді ти ще більше кохав би мене. Чи
не так?
Вона хвилинку помовчала, потім додала з чарівною жвавістю й наївністю:
— О! Як я тебе розцілую, коли ти повернешся!
Цей вигук закоханого й відважного серця глибоко зворушив Сільвера. Він обняв М’єтту й кілька раз поцілував її в
щоки. Вона, сміючись, відхилилась від нього. Очі її були повні сліз. <...>
■ Сільвер та М’єтта побачили колону повстанців; то були здебільшого робітники, селяни та дрібні буржуа. Погано
озброєні, проте сповнені віри у Республіку, вони ладні були захистити її ціною власного життя. Сільвер із захватом
перелічував місцевості, з яких походили ті чи ті загони повстанців. Йому здавалося, що з усіх кінців країни стікаються
на велике поле битви такі ж самі колони повстанців і що вони неодмінно здобудуть перемогу над ворогами
Республіки. М’єтта схвильовано вслухалася у марсельєзу, яку співали бунтівники. ■
Якесь дивне захоплення випромінювалось від натовпу, сповненого мужністю й вірою. Люди, яких вона бачила в
промінні місяця, ці юнаки, дорослі, старі, котрі потрясали дивовижною зброєю, убрані в найрізноманітніший одяг,
починаючи від блузи чорнороба й аж до сюртука буржуа, ця нескінченна низка облич, яким ніч і вся обстановка
надавали надзвичайної виразності, які надовго запам’ятовувалися своєю рішучістю й фанатичним ентузіазмом, — усе
це, зрештою, перетворилось в очах молодої дівчини в нестримний, бурхливий потік. Були хвилини, коли їй здавалося,
що люди не йдуть, а їх несе марсельєза, ця грізна і могутня пісня. М’єтта не могла розібрати слів цієї пісні, вона чула
тільки безупинний гомін, що підіймався від нот глухих і низьких до високих, тремтячих і тонких, мов вістря, які
впиналися в її тіло. Збуджені вигуки, заклик до боротьби і смерті, вибухи гніву, жагуче прагнення волі, дивовижне
поєднання жадоби руйнування і найблагородніших почуттів — усе це невпинно вражало в Самісіньке серце й
завдавало їй якогось солодкого болю, наче мучениці, котра випростується й усміхається під ударами бича. А натовп,
як бурхлива хвиля, все йшов і йшов. Сільверові та М’єтті здавалося, що цей похід ніколи не скінчиться, хоч тривав він
усього лише кілька хвилин.

9
М’єтта була ще справжньою дитиною. Вона зблідла; коли наближалися повстанці, вона оплакувала втрачену радість;
але вона була сміливою, при страсною натурою, що легко запалюється ентузіазмом, і захоплення, що опановувало її
поступово, зараз потрясло її всю. Вона немовби перетвори лася в хлопця: з радістю взяла б оце рушницю й пішла б за
повстанцями. Вона, не відриваючись, дивилася на людей з рушницями й косами, які проходили перед нею. Між
яскраво-червоними губами виблискували довгі й гострі білі зуби, наче ікла молодого вовка, готового кинутись на
людину. І коли вона слухала, як Сільвер схвильованим голосом перелічує загони повстанців, їй здавалось, що загони
ці йдуть все швидше, прискорюючи ходу при кожному слові юнака. Незабаром усе це в її уяві перетворилось у якийсь
бурхливий вихор, в куряву, яку здіймає буря. Усе закрутилось перед нею. Вона заплющила очі. Великі гарячі сльози
потекли по її щоках. <„.>
■ Серед повстанців Сільвер помітив загін плассанців, якому довірили нести прапор і йти попереду колони. Разом із
М’єттою він приєднався до земляків. Дехто з них виступив проти дівчини, дорікнувши їй батьком-каторжником. ■
М’єтта страшенно зблідла.
— Брешете, — прошепотіла вона, — хоч мій батько і вбив, але він ніколи не був злодієм.
Бачачи, як Сільвер, збліднувши, стиснув від гніву кулаки і затремтів дужче, ніж вона, М’єтта сказала йому:
— Облиш, це стосується тільки мене...
Потім, звернувшись до натовпу, вона збуджено повторила:
— Ви брешете, брешете! Він ніколи не вкрав жодного су! Ви це добре знаєте. Чому ви ображаєте його позаочі, коли
він не може себе захистити?
Вона випросталась, прекрасна у своєму гніві, її палка, бунтівлива натура, здавалось, досить спокійно сприймала
звинувачення батька у вбивстві, але те, що йому закидали злодійство, доводило її до розпачу. Це всі знали і тому з
тупою жорстокістю часто кидали їй в обличчя саме таке звинувачення.
А втім, чоловік, який щойно обізвав її батька злодієм, лише повторив те, що говорилося вже протягом кількох років.
Гнів дівчини викликав сміх серед повстанців. Сільвер все дужче стискав кулаки, і могло б дійти до поганого, але
раптом один мисливець з Сейльї, який сидів край дороги на купі каміння, чекаючи, поки колона знову рушить,
заступився за дівчину.
— Дівча має рацію, — мовив він. — Шантегрейль був з наших. Я добре знав його. Справу цю ніхто не міг до ладу
з’ясувати. Щодо мене, то я вірив у правдивість його свідчень на суді. Жандарм, якого він убив під час полювання,
мабуть, сам цілився в нього із свого карабіна. Чого ж ви хочете: йому треба було захищатися! Але Шантегрейль —
чесна людина і злодієм ніколи не був.
Як завжди буває в таких випадках, досить було слів цього браконьєра, щоб у М’єтти знайшлися й інші оборонці.
Виявилось, що багато хто з робітників теж знав Шантегрейля.
— Так, так, це правда, — підтвердили вони, — він не був злодієм. У Плассані є багато негідників, яких треба було б
послати на каторгу замість нього... Шантегрейль наш брат... Заспокойся, дівчинко.
Ніколи ще М’єтта не чула доброго слова про свого батька. В її присутності його завжди називали зазвичай бродягою й
мерзотником. І ось тільки тепер вона зустріла добрих людей, які знайшли для нього тепле слово, виправдали його і
назвали чесною людиною. М’єтта залилася сльозами. Вона знову відчула піднесення, від якого в неї так само стиснуло
в горлі, як і від звуків марсельєзи. їй страшенно хотілося чимсь віддячити цим людям, які так тепло ставляться до
знедолених. Спершу їй спало на думку потиснути їм усім руки, як це роблять чоловіки. Але серце підказало їй щось
краще. Біля неї стояв повстанець, в руках якого був прапор. Вона доторкнулася до древка прапора і, немовби
висловлюючи всім свою подяку, сказала з благанням у голосі:
— Дайте мені прапор. Я понесу його.
Робітники збагнули це величне й наївне поривання.
— Так, так! — вигукнули вони. — Хай Шантегрейль несе прапор.
Тільки один лісоруб зауважив, що вона швидко втомиться й не зможе йти далеко.
— О, я дужа, — відповіла М’єтта, з гордістю засукуючи рукава й показуючи свої повні, міцні, як у дорослої жінки,
руки.
І коли їй подали прапор, вона сказала:
— Заждіть трохи.
Швидко скинувши свій плащ, дівчина знов одягла його навиворіт, червоною підбійкою наверх.
Освітлена білуватим промінням місяця, загорнута в широкий пурпурний плащ, що спадав їй до самих ніг, у капюшоні,
який, мов фрігійський ковпак, покривав її голову, вона взяла прапор, притиснула до своїх грудей його древко і отак
стояла, випроставшись, під цим криваво-червоним прапором, що майорів над нею. Її натхненне дитяче обличчя, в
ореолі кучерявого волосся, з великими вологими очима, з напіввідкритими, усміхненими устами, в гордому й
енергійному пориві підвелося до неба. В цю мить вона здавалась втіленням богині Свободи.
Повстанці привітали її гучними оплесками. Цих жителів Півдня з їхньою гарячою уявою охопив ентузіазм, коли перед
ними раптом з’явилася ця висока, вся в червоному дівчина, яка так пристрасно притискала їхній прапор до своїх
грудей. В загоні почулися вигуки:
— Браво, Шантегрейль! Хай живе Шантегрейль! Хай залишається з нами! Вона принесе нам щастя!
Її ще довго вітали б, якби не пролунав наказ іти далі. Коли загін рушав, М’єтта стиснула руку Сільверові, який став
поруч з нею, й прошепотіла йому на вухо:
— Чуєш? Я залишаюся з тобою. Ти радий?

10
Сільвер, не відповідаючи, теж потиснув їй руку. Він погодився. Він був глибоко зворушений, ним оволоділо загальне
натхнення. М’єтта тепер здавалась йому такою чарівною, величною, такою святою! Весь час, поки вони підіймалися
схилом, він бачив її перед собою, сяючу, вкриту пурпуром слави. Тепер він ототожнював її з другою своєю коханою
— Республікою, йому дуже хотілося якнайшвидше дійти до міста й мати на плечі свою рушницю, але повстанці йшли
поволі. Був наказ робити якнайменше галасу. Загони проходили між двома рядами в’язів, звиваючись, мов вАіичезна
змія. Холодна груднева ніч знову затихла, і тільки Вйорна, здавалось, рокотіла ще дужче.
Коли колона дійшла до перших будинків передмістя, Сільвер побіг на площу Сен-Мітр, яка спала під місячним
сяйвом, щоб узяти свою рушницю. Повстанців він на здогнав уже біля Римської брами. М’єтта сказала йому з
дитячою посмішкою:
— Мені здається, що я беру участь у процесії під час свята Тіла Господнього й несу корогву Діви Марії. <...>
Завдання
Повільне читання
1) Яке враження справляє пустир Сен-Мітр? Розкажіть про його історію.
2) Знайдіть опис виразних художніх деталей цієї місцевості й розкрийте їхнє емоційно смислове навантаження.
3) Які особливості вдачі Сільвера відображаються у його портреті? Що надає зовнішності юнака привабливості?
Підтвердіть свою відповідь цитатами.
4) Чим привертала увагу зовнішність М’єтти? Вкажіть подробиці, які підкреслюють риси вдачі й своєрідність краси
дівчини.
5) Зіставте портрети Сільвера та М’єтти, знайдіть у них спільні риси. Що на підставі цих портретів можна сказати про
суспільний стан та спосіб життя персонажів?
6) Схарактеризуйте стосунки Сільвера та М’єтти. Обгрунтуйте свою відповідь цитатами.
7) Розкрийте символічний сенс сцени, в якій описується М’єтта з прапором.
Подискутуємо?
8) Що спонукало М’єтту приєднатися до повстанців, а Сільвера — дозволити їй це зробити, попри очевидну
небезпечність такого кроку? Як на місці кожного з героїв вчинили б ви?
Філологічний майстер-клас
9) Як ви вважаєте, чому сюжет роману починається з докладного опису пустиря Сен-Мітр? Який настрій він створює
у прочитаному вами уривку?
10)Знайдіть у портреті Сільвера контрасти. Які риси характеру героя вони ви- яскравлюють?
11)З ким порівнюється М’єтта у першому описі та сцені з прапором? На що спрямовані ці порівняння?
Співтворче читання
12)Якою ви уявляєте передісторію стосунків юної пари?
13)Спрогнозуйте подальшу долю цих героїв твору.
II
■ Далі докладно описується місто Плассан. Це типове провінційне французьке місто XIX ст. поділено на три частини
— відповідно до наявних у ньому станів: старий аристократичний квартал, забудований розкішними віллами дворян;
так зване «нове місто», заселене заможними буржуа, та «робочу» зону, в якій розташовані мерія, суд, жандармерія та
будинки міської бідноти. Ці частини ретельно відокремлені одна від одної, мешканці аристократичного кварталу з
презирством ставляться до буржуа, а буржуа, у свою чергу, уникають бідноту. За таких обставин піднятися з низького
стану на верхівку міської влади майже не можливо. Тим паче цікавою видається кар’єра, що її зробив упродовж
бурхливих 1848-1851 рр. П’єр Ругон— чоловік низького походження, невеликих статків і ганебної репутації... ■
П’єр Ругон був сином селянина. Родичі його матері, Фуки, як їх називали, наприкінці минулого століття володіли
чималою ділянкою землі в передмісті, за старим кладовищем Сен-Мітр; згодом цю землю було приєднано до Жа-
Мейфрену. Фуки були найбагатшими городниками в усій окрузі, вони постачали овочі цілому кварталові Плассана.
їхній рід згас за кілька років до революції. Лишилась тільки одна дівчина, Аделаїда, яка народилася 1768 року. На
вісімнадцятому році вона осиротіла. Батько її помер у домі для божевільних. Дівчина була високою, тонкою, блідою, з
розгубленим виразом обличчя, з дивними манерами. Ще коли вона була малою, її вважали просто дикою. Але,
підростаючи, вона ставала ще більш дивною. Навіть найрозумніші люди передмістя не могли до ладу пояснити її
безглузді вчинки, а тому нарешті вирішили, що й вона недоумкувата, як і її батько. Через півроку після того, як
Аделаїда зосталась сама, одержавши в спадщину великий маєток, який зробив її багатою нареченою, поширилася
чутка, що вона вийшла заміж за городника Ругона, неотесаного мужика родом десь із Нижніх Альп. Ругон, після
смерті останнього з Фуків, який найняв його на літо, залишився працювати в дочки померлого. І ось цей батрак
раптом досяг завидного становища: він став чоловіком своєї господині. Цей шлюб вразив усіх; ніхто не міг зрозуміти,
чому Аделаїда віддала перевагу цьому бідакові, цьому тупому, грубому й простому мужику, який ледве розмовляв по-
французьки, перед багатьма парубками, синами заможних хліборобів, котрі упадали біля неї вже досить давненько. І
оскільки у провінції ніщо не може лишатися нез’ясованим, всі вирішили, що за цим шлюбом криється якась таємниця.
Припускали навіть, що весілля було викликане нагальною необхідністю. Але незабаром факти спростували ці злі
наклепи. Аделаїда народила сина через рік після шлюбу. Передмістя було дуже незадоволене цим і ніяк не хотіло
визнати свою помилку. Хоч би що там було, вирішили розкрити так звану таємницю. Відтоді кумасі передмістя
почали самі стежити за Ругонами і швидко назбирали чималу поживу для пліток. Ругон помер наглою смертю, від
сонячного удару, що спіткав його через п’ятнадцять місяців після весілля, якось опівдні, коли він полов на городі
моркву. <...>

11
■ За рік після смерті чоловіка Аделаїда завела собі коханця — відлюдкуватого й чудакуватого, схильного до пияцтва
й неробства браконьєра Маккара, який наганяв жах на мешканців Плассана. їхні любовні стосунки одразу набули
скандального резонансу: ще ніколи плассанці не стикалися з такою зухвалою безсоромністю. Наочним її свідченням
стала хвіртка, прорубана коханцями у мурі, який розмежовував їхні садиби. Шлюб Маккар і Аделаїда не взяли, хоча
від їхнього зв’язку народилося двоє дітей — хлопчик Антуан і дівчина Урсула. Разом з ними та сином померлого
Ругона Аделаїда мешкала у своєму домі, часто-густо полишаючи його напризволяще заради пристрасних побачень з
Маккаром. ■
Ставши жінкою, Аделаїда немовби залишилась тією ж самою високою дивною дівчиною, яку в п’ятнадцять років уже
вважали дикою. Вона не була божевільною, як про неї говорили жителі передмістя, але в неї чомусь бракувало
урівноваженості між кров’ю і нервами, відчувався якийсь розлад у діяльності мозку та серця, тому вона жила
незвичайним життям, не так, як інші люди. Взагалі вона поводилася цілком природно і, може, навіть логічно, як на її
розсуд, тільки її логіка в очах сусідів була чистісіньким безумством. Вона ніби навмисно давала поштовх для пліток,
ніби навмисно старалася, щоб усе в неї йшло гірше й гірше. Насправді ж вона лише з великою наївністю корилася
своєму темпераменту.
Після перших родів у неї почалися нервові напади, під час яких завжди бували страшні корчі. Напади ці
повторювалися періодично через кожні два-три місяці. Звертались до лікарів, але вони не змогли нічим допомогти й
запевняли, що згодом напади самі припиняться; їй радили їсти якнайбільше недосмаженого м’яса та пити хінну
настойку. Ці постійні напади зовсім зіпсували її здоров’я, вона жила день за днем як дитина, як ласкава тиха тварина,
яка підкоряється своїм інстинктам. Коли Маккара не було дома, вона цілими днями майже нічого не робила і все про
щось мріяла; всі її заняття з дітьми зводились лише до того, що вона цілувала їх та гра лася з ними. Як тільки її
коханець повертався, вона зникала з дому. <…>
Цілком можливо, що Маккар бив Аделаїду, хоч з хатини ніколи не було чути ніякого шуму. Не раз вона з’являлася з
синяками на обличчі, з розпатланим волоссям, проте ніколи не помічали, щоб вона була пригнічена або страждала від
цього. Аделаїда й не намагалася приховати свої синяки; вона усміхалась і здавалася щасливою. Мабуть, молода вдова
безмовно підкорялася коханцеві. Так вони прожили понад п’ятнадцять років. <...>
Діти її росли, як ті дикі сливи вздовж дороги, що їх пече сонце і поливає дощ. Ці дички, яких ніколи не торкався ніж
садівника, яких ніколи не підрізували й не щепили, принесли свої плоди. Природа ніде не мала стільки свободи, як
тут, ніде маленькі істоти з поганими схильностями не виростали так вільно, розвиваючись лише за своїми
інстинктами. Вони жили під відкритим небом, качалися по грядках серед овочів, гралися та билися на вулиці, як
лобуряки, крали харчі вдома, ламали в садибі дерева, були ніби злими духами в сім’ї; вони з галасом псували й
нищили все, що їм попадалося під руки в цьому дивному будинку, де панувало безумство. Коли мати зникала на усі
дні з дому, вони здіймали такий гармидер, вигадували такі диявольські витівки, що сусіди змушені були серйозно
погрожувати їм батогом. Самої Аделаїди діти зовсім не боялися. Коли вона була дома, вони менше докучали людям
тільки через те, що обирали її своєю жертвою. Вони пропускали заняття у школі по п’ять-шість разів на тиждень і
немов навмисне намагались накликати на себе кару, яка б дозволила їм кричати на весь голос, скільки душа захоче.
Однак Аделаїда ніколи їх не била, навіть не сердилась на них; безтурботна, млява, байдужа, вона добре почувала себе
серед їхнього галасу. Зрештою, їй навіть став потрібен гамір цих бешкетників, щоб заповнити порожнечу в своїй
голові. Коли їй доводилось чути: «Мабуть, діти скоро почнуть бити її. Так їй і треба», вона лагідно всміхалася. Усім
своїм байдужим виглядом вона немовби відповідала: «Ну, що ж тут такого?»
Про своє господарство вона піклувалася ще менше, ніж про дітей. Тому садиба Фуків за цей тривалий час, за всі роки
такого дивного життя стала б пустирем, якби, на щастя, молода вдова не довірила вирощування своїх овочів
досвідченому городникові. Цей чоловік, який мав ділити з нею прибутки, безсоромно обкрадав її, але вона те ніколи
не помічала. Проте це мало й позитивний бік: щоб більше вкрасти, городник старався якнайкраще використати землю
і, врешті, майже подвоїв її прибутковість.
П’єр, законний син Аделаїди, чи то інстинктивно, чи, може, навіть свідомо, розуміючи вже, що чужі люди
ставляться до нього гірше, ніж до інших дітей його матері, ще змалку зненавидів брата й сестру. Під час сварок він,
мов хазяїн, бив Антуана, хоч і був багато слабший за нього. Що ж до Урсули, цієї маленької, тендітної, блідої
дівчинки, то їй діставалось як від одного, так і від другого брата. До п’ятнадцяти чи шістнадцяти років усі троє
лупцювали одне одного по-свійському, не замислюючисі. над своєю взаємною незрозумілою ненавистю й не
усвідомлюючи, якими чужими вони були між собою. І тільки вже в юності, коли склалися їхні характери, вони
зіткнулись як свідомі особи.
У шістнадцять років Антуан вже був юнаком, в якому втілились, немовби злиті воєдино, всі вади як Маккара, так і
Аделаїди. Проте від Маккара їх було більше: Антуан успадкував його любов до бродяжництва, його тяжіння до
пияцтва, його звірячу запеклість. Але під впливом нервової натури Аделаїди ці вади, що проявлялися в його батькові з
якоюсь сангвінічною відвертістю, в сина перетворилися в лицемірну й боязливу скритність. Від матері, цієї хтивої
жінки, яка не гребувала ніяким, навіть наймерзотнішим ліжком, аби тільки в ньому можна було повалятись, коли
заманеться, й затишно поспати, він успадкував цілковиту відсутність гідності, сили волі, егоїстичність. Про Антуана
казали: «О! Це розбійник, у нього немає навіть Маккарової сміливості; якщо він і вб’є коли-небудь, вб’є нишком,
шпилькою». Фізично Антуан успадкував від матері тільки великі губи; всі інші риси були від батька, але трохи
пом’якшені, не такі виразні й більш рухливі.
В Урсулі, навпаки, переважали фізичні та моральні материні риси. Щоправда, і тут була суміш обох начал, але суміш
якась внутрішня: бідолашна дівчинка була другою у своєї матері; вона народилася тоді, коли Аделаїда кохала ще з

12
усією пристрастю, а Маккар уже значно спокійніше; здавалося, що Урсулі передалися, разом із статтю, виразні риси
темпераменту її матері. Проте тут не було цілковитого злиття двох натур, скоріше це була якась їх суміжність,
нашарування, якесь тісне зближення. Неврівноваженій Урсулі були властиві часом відлюдкуватість, сумний настрій,
часом запальність парії. Але найчастіше вона нервово реготала або ніжно мріяла, як навіжена жінка; очі її з
розгубленим, як у Аделаїди, поглядом були прозорі, кришталевої чистоти, як у кошенят, що вмирають від сухотки.
Порівняно з цими обома позашлюбними дітьми П’єр здавався чужим, цілком відмінним від них. Це помічав кожен,
хто навіть і не знав подробиць його походження. <...> Він був селянином, але селянином зі шкірою трохи ніжнішою,
ніж у його батька, і не таким грубим обличчям, з ширшим і пластичним розумом. Властивості батька й матері
вдосконалили в ньому одні одних. Якщо, з одного боку, Аделаїдина натура, витончена постійним нервовим
піднесенням, чинила опір повнокровній незграбності, властивій Ругонові, і пом’якшувала її, то, з другого боку,
здоров’я і сила батька стали на перешкоді тому, щоб до дитини перейшли дивацтва молодої матері. У П’єра не було ні
запальності, ні хворобливої мрійливості «маккарівських вовченят». Погано вихований, розбещений, як і всі діти, котрі
живуть ніким не стримувані, на повній своїй волі, він мав, проте, запас практичного розуму, що оберігав його від
безглуздих вчинків, його вади — лінощі, жадоба до насолод — не були такі буйні й виразні, як в Антуана. Він прагнув
якось приховати їх, щоб потім задовольняти відкрито, з гідністю. В його товстій, присадкуватій постаті, в довгастому
безкровному обличчі, в якому батькові риси дещо пом’якшились витонченістю ліній обличчя матері, вже можна було
прочитати таємне, хитре честолюбство і невгамовне прагнення його задовольнити, сухе серце і злобливу заздрість
селянського сина, з якого достатки й материна нервозність зробили буржуа.
У сімнадцять років П’єр дізнався про розпусність Аделаїди. Він добре зрозумів незвичайне становище Антуана й
Урсули. Але це не засмутило й не обурило його; він хіба стривожився, не знаючи, якого берега йому слід триматись,
щоб надійніше відгородити свої інтереси. З трьох дітей тільки він відвідував школу більш-менш ретельно. Селянин,
який починає розуміти необхідність учитися, найчастіше стає кмітливим і жорстоким. У школі товариші своїми
насмішками й тією образливою манерою поведінки, з якою вони ставилися до Антуана, викликали у П’єра перші
підозріння. Згодом він зрозумів значення багатьох поглядів і натяків. Збагнув він, нарешті, й те, що в домі панує
цілковитий розгардіяш, що господарство занепадає. З того часу до Антуана і Урсули він почав ставитись, як до
безсоромних дармоїдів, зайвих ротів, що пожирають його добро. На матір він дивився так само, як і всі жителі
передмістя, тобто як на жінку, яку треба ізолювати, бо вона неодмінно розтринькає всі гроші, коли він не вживе
рішучих заходів. Але найбільше його дратували постійні крадіжки городника. Пустотливий хлопчисько одразу
переродився, став скупуватим та егоїстичним. Передчасно стати дорослим допомогло йому й розвинуло в ньому
власницькі інстинкти це дивне безгосподарницьке життя, від одного погляду на яке йому краялося серце. Адже ж це
йому, П’єру, належала городина, що йшла на продаж і з якої городник гарбав величезні прибутки; йому належало й
вино, яке випивали, і хліб, який поїдали позашлюбні діти його матері. Все господарство, все майно належало йому,
його логіка, логіка селянина, підказувала: тільки він один, законний син, мав право на спадщину. І оскільки
господарство занепадало, оскільки всі жадібно поїдали його майбутнє багатство, він став шукати засобів, як би
викинути за поріг цих людей — матір, брата, сестру, служників — і оволодіти спадщиною.
Боротьба була жорстока. Юнак зрозумів, що перший удар треба завдати матері. Він наполегливо й терпляче, крок
за кроком здійснював намічений план, усі подробиці якого заздалегідь старанно були обмірковані. Тактика його
полягала в тому, щоб завжди бути перед Аделаїдою живим докором. Він не сварився з нею, не осипав її гіркими
словами, не лаяв за непристойну поведінку. Ні, він знайшов інший спосіб: не кажучи й слова, він дивився на неї; це
сповнювало Аделаїду жахом. Коли вона поверталась після недовгого перебування в хатині Маккара, то з тремтінням
підводила на сина очі, відчуваючи на собі його погляд, холодний та гострий, як сталеве лезо, що без жалю впиналося
їй в серце. Сувора й мовчазна постать П’єра, сина від чоловіка, якого вона так швидко забула, бентежила її бідний
хворий мозок, їй здавалось, що Ругон воскрес, щоб покарати її за розпусту. Тепер уже щотижня у неї траплялись
нервові напади з корчами; всі тоді покидали її і не звертали на неї уваги. Отямившись, вона поправляла спідниці й
підводилася, зовсім знесилена. <...> Через кілька місяців Аделаїда цілком уже підпала під владу свого сина. Вона
тремтіла перед ним, як маленька дівчинка, що провинилась і боїться різки. Спритний П’єр приструнчив її, зробив з неї
покірну служницю; він досягнув цього мовчки, й слова не вимовивши, не вдаючись до тяжких і неприємних розмов.
Відчуваючи, що мати вже цілком у його руках і що він може розпоряджатися нею, як рабинею, молодий Ругон почав
використовувати у своїх цілях слабість її розуму і той неймовірний жах, який викликав у ній самий його погляд.
Ставши господарем, П’єр прогнав городника й замінив його надійною людиною. Він прибрав до своїх рук управління
всім господарством: продавав, купував, розпоряджався грішми. П’єр і не думав наполягати на тому, щоб Аделаїда
змінила свою поведінку, а Антуан та Урсула, щоб краще вчилися. Це його не цікавило, оскільки він вирішив
здихатися їх при першій же можливості. Він задовольнився тим, що обмежив видачу їм хліба та води. Потім, коли вже
все майно було в його руках, він став чекати тільки нагоди, що дала б йому змогу розпоряджатись багатством на
власний розсуд. <...>
■ За кілька років потому Антуан був мобілізований до армії. Заплативши викуп, родичі могли б звільнити його від
служби. Проте Аделаїда, яка щиро хотіла допомогти синові, не мала грошей, а П’єр, котрий мав гроші й на правах
єдиногогосподаря дому одноосібно ними розпоряджався, вирішив скористатися цією нагодою, аби позбутися «зайвого
рота». Збрехавши, ніби тепер він не має потрібної суми, але вже за рік її збере й внесе як викуп, П'єр домігся того, що
брат зі спокійною душею пішов у солдати.
Другою жертвою його жадоби багатства стала Урсула: хитрий П’єр скористався з того, що закоханий у його сестру
ремісник Муре погодився одружитися з

13
дівчиною без жодного посагу, сподіваючись прогодувати її власною працею. Так до рук П’єра відійшла її частина
родинного спадку. ■
Тепер в домі залишилася ще Аделаїда. Нізащо в світі П’єр не хотів далі жити з матір’ю. Вона його компрометувала.
Якби можна було, він насамперед позбувся б її. Перед ним стояла важка альтернатива: або залишити матір при собі й
тоді поділити з нею всю ганьбу її поведінки, тобто навалити на себе тягар, який перешкоджатиме здійсненню його
честолюбних планів, або вигнати її, і тоді вже, напевно, всі вказуватимуть на нього пальцем як на поганого сина, і
його прагнення завоювати репутацію порядної людини будуть марні. Передчуваючи, що йому потрібен буде весь
Плассан, він хотів добитися, щоб до нього всі ставилися з пошаною. Тому лишався тільки один вихід — довести
Аделаїду до того, щоб вона сама пішла від нього. Щоб досягти цієї мети, П’єр не гребував нічим. Вони помінялися
ролями. Живучи постійно у страху, бідолашна жінка вже зовсім згорбилась. П’єр вважав, що його жорстокість цілком
виправдана поганою поведінкою матері, і карав її так, як карають дитину, що провинилась. Вона заїкалася від страху,
очі її блукали, і в сорок два роки вона здавалася розгубленою, затурканою й божевільною жінкою. А син і далі
переслідував її своїми суворими поглядами, сподіваючись, що вона нарешті не витримає і сама втече з дому в той
день, коли її сили будуть остаточно виснажені. Бідолашна невимовно страждала від сорому, від незадоволеної
пристрасті, від власної малодушності й вічного приниження. Вона покірно сприймала ці удари і все ж не розлучалася
з Маккаром, воліючи краще померти, ніж поступитися. Інколи вночі вона ладна була кинутись у Вйорну, але натура
цієї слабодухої, нервової жінки здригалась від жаху при одній тільки думці про смерть. Кілька разів вона поривалася
втекти до свого коханця на кордон, але не знала, куди бігти і де сховатись, тому лишалася вдома й знову терпіла
презирливе мовчання й скриту жорстокість сина. П’єр добре розумів, що вона давно б покинула його, якби тільки
мала куди піти. Він чекав слушної нагоди, щоб найняти їй десь маленьке приміщення, але раптом випадок, на який він
не насмілювався навіть сподіватись, допоміг йому. У передмісті пройшла чутка, що Маккара вбив на кордоні митний
наглядач, коли той переправляв до Франції чималу партію женевських годинників. Незабаром чутка справдилася. Тіло
контрабандиста навіть не привезли додому, а поховали на кладовищі маленького гірського сільця. Аделаїда горювала
мовчки, з якоюсь дивною тупістю. Син з цікавістю спостерігав за нею, але не помітив, щоб вона зронила хоч
сльозинку. Маккар відписав їй усе своє майно. Вона дістала у спадщину хатину небіжчика в тупику Сен-Мітр і
карабін, принесений одним контрабандистом, якому пощастило втекти від кулі митника. Наступного дня вона
перебралась у свою хатину, повісила карабін над пічкою й стала там жити, самотня й мовчазна, байдужа до всього
світу.
Аж ось коли П’єр Ругон став повним господарем у домі. Фуківська садиба тепер належала йому якщо не формально,
то фактично. Але він і не думав лишатися в передмісті: надто вже вузьке було тут поле для його діяльності.
Обробляти землю, вирощувати городину здавалося йому низьким заняттям, недостойним його здібностей. Він не
хотів більше бути селянином і прагнув якнайшвидше позбутися землі. Нервовий темперамент матері трохи витончив
натуру П’єра, і він почував нестримний потяг до насолод буржуазного життя. Тому, будуючи свої плани на майбутнє,
він вирішив насамперед продати садибу. Цей продаж дав би йому в руки кругленьку суму, а разом з нею і можливість
одружитися з дочкою якогось комерсанта, котрий узяв би його собі в компаньйони. В ті часи війни імперії привели до
зменшення числа молодих чоловіків у країні. Тому батьки стали не такі вже вимогливі у виборі зятя. П’єр був цілком
певен, що гроші зроблять усе: їхній брязкіт заглушить плітки кумась із передмістя. Він зуміє прикинутись жертвою,
вдати з себе доброго хлопця, який дуже страждає від родинного сорому, але не бере ганьби на себе і ніяк її не
виправдовує.
Ось уже кілька місяців П’єр уважно придивлявся до Фелісіте Пуек, дочки торговця олією. Фірма «Пуек і Лакан»,
яка розташувалась на одній з найбрудніших вуличок старого кварталу, була аж ніяк не в квітучому стані: кредит її
похитнувся, подейкували навіть про її банкрутство. Саме такі чутки й навіяли Ругонові думку розпочати атаку. Жоден
комерсант, справи якого процвітали, ніколи б не віддав за нього дочку. П’єр вирішив діждатись того моменту, коли
старий Пуек зовсім заплутається й розгубиться. Тоді він посватається, купить у старого Фелісіте, згодом впорядкує
справи фірми і врятує її від краху своїм розумом і енергією. Це був добрий засіб піднятися на один щабель вище над
своїм класом. Але насамперед П’єр хотів порвати з цим страшним передмістям, де паплюжать його родину; треба
було примусити жителів забути всі брудні пересуди, стерти з пам’яті навіть саму назву «садиби Фуків». Смердючі
вулички старого кварталу тепер здавалися йому раєм. Там, тільки там зможе він розпочати нове життя.
Незабаром справді трапилась нагода, якої він так чекав. Фірма «Пуек і Лакан» доживала останні дні. Молодий чоловік
спритно й обережно приступив до здійснення свого плану одруження, його сватання прийняли мало не як рятівний
або принаймні як неминучий і допустимий вихід. Домовившись про шлюб, П’єр зайнявся продажем садиби. Власник
Жа-Мейфрену, бажаючи округлити свої землі, вже кілька разів звертався до П’єра з цього приводу; їхні садиби
відокремлював лише низький і тонкий мур. П’єр хитро скористався з нетерпіння свого багатого сусіда: той, щоб
задовольнити свою примху, згодився заплатити за садибу п’ятдесят тисяч франків, тобто вдвоє більше проти її
справжньої вартості. П’єр із суто селянською хитрістю вдавав, ніби не хоче продавати садиби, бо, мовляв, його мати
ніколи не згодилася б покинути землю, яка споконвіку належала Фукам. Отак, удавано вагаючись, він тим часом
підготовляв продаж. Але якісь невиразні побоювання непокоїли П’єра. За його грубою логікою виходило, що садиба
належала йому, і він має право розпоряджатись нею на свій розсуд. Все ж таки за цією впевненістю ховалась тривога:
він боявся ускладнень, що можуть виникнути з боку закону. Він вирішив якось з’ясувати це питання у судового
виконавця передмістя.
О, він почув надзвичайно неприємні речі! Виявилось, що закон зовсім зв’язав йому руки, бо тільки мати мала право
продати садибу. Про це він, власне, й сам трохи здогадувався. Але він ніяк не передбачав — і це немов обухом

14
приголомшило його, — що Урсула та Антуан, ці байстрюки, ці вовченята, теж мають право на спадщину. Як! Ці
виродки можуть пограбувати, обібрати його, законного сина! Але пояснення судового виконавця були чіткі й точні.
Правда, коли Аделаїда одружувалася з Ругоном, було обумовлено згоду про спільність майна. Але оскільки все майно
було нерухомим, молода жінка, за законом, після смерті свого чоловіка знову ставала його власницею. З іншого боку,
Маккар і Аделаїда визнали своїх дітей, і тому ті мали право на спадщину від їхньої матері. Єдине, що було на руку
П’єрові, то це те, що закон зменшував частку позашлюбних дітей на користь законних. Але це аж ніяк не
влаштовувало П’єра. Він хотів здобути все майно. Він не бажав і десяти су виділити Урсулі та Антуанові. І все ж це
застереження в складних статтях закону відкрило перед ним нові можливості, які він почав старанно і всебічно
обмірковувати. Він швидко зрозумів, що спритна людина може завжди добитися, щоб закон був на її боці. І він
знайшов вихід, не просячи ні в кого поради, навіть у судового виконавця, щоб не викликати ніяких підозрінь. Він
добре знав, що може розпоряджатися своєю матір’ю, мов звичайною річчю. Якось уранці він привів її до нотаріуса й
примусив підписати акт про продаж садиби. Аделаїда готова була продати не тільки свою землю, а й увесь Плассан,
тільки б їй залишили хатину в тупику Сен-Мітр. П’єр пообіцяв їй щорічну ренту в шістсот франків і заприсягся всім
на світі, що піклуватиметься про брата й сестру. Такої присяги досить було для доброї жінки. Немов урок вона
переказала нотаріусові все, чого навчив її П’єр, і справу було закінчено.
На другий день син примусив матір поставити своє прізвище під розпискою про одержання п’ятдесяти тисяч франків
за садибу. У цьому й полягав його геніальний шахрайський задум. Мати була здивована тим, що дає таку розписку, не
одержавши жодного су з цих п’ятдесяти тисяч. Але П’єр заспокоїв її, сказавши, що це лише проста формальність.
Сховавши розписку до кишені, він подумав: «Хай тепер вовченята спробують вимагати від мене звіту; нічого у них не
вийде. Я скажу їм, що стара все розтринькала. Вони ніколи не насміляться вчинити позов». Через тиждень мур, що
відокремлював садиби, перестав існувати і плуг зорав грядки, на яких раніше росла городина. Від садиби Фуків, як
того й хотів молодий Ругон, залишилась тільки згадка. А ще через кілька місяців власник Жа-Мейфрену звелів навіть
розвалити колишню напівзруйновану оселю городників.
Одержавши п’ятдесят тисяч франків, П’єр одружився з Фелісіте Пуек. Фелісіте була маленька, смуглява дівчина, яких
багато у Провансі. Вона скидалася на одного з тих сухих коричневих коників, які, цвіркаючи, стрімко злітають вгору й
вдаряються об гілки мигдалевих дерев. Нелегко визначити її вік; дуже худорлява, з плоскими грудьми, з гострими
плечима, з різко окресленими рисами обличчя, що нагадувало мордочку тхора, їй можна було дати і п’ятнадцять, і
тридцять років, тоді як справді їй недавно сповнилось дев’ятнадцять, тобто на чотири роки менше, ніж її женихові.
Щось хитре, кошаче таїлося в глибині її чорних, маленьких, немовби просвердлених, очей. Низьке, опукле чоло, ніс із
трохи вдавленим переніссям, з широкими, завжди тріпотливими ніздрями, ніби створеними для того, щоб до всього
принюхуватись, вузенька смужка червоних губ, випнуте підборіддя, до якого від щік тяглись глибокі западини — все
обличчя цієї хитрої карлиці було ніби живим втіленням інтриганства, активного й заздрісного честолюбства. Негарна
Фелісіте все ж таки мала якусь своєрідну привабливу грацію. Про неї говорили, що вона, коли схоче, може бути або
гарненькою, або потворною. Це, мабуть, залежало від того, як вона укладала своє справді розкішне волосся; ще
більше залежало від тріумфуючої посмішки, яка зовсім змінювала її смугле обличчя щоразу, коли їй здавалося, що
вона здобуває перемогу. Вона вважала, що народилася невдахою, оскільки доля обділила її красою. З цим їй довелося
прими ритись; вона вже й не хотіла бути гарненькою, проте ще не здавалась. Фелісіте дала собі слово, що колись
місто помре від заздрощів, побачивши її щастя, її розкіш, зухвало виставлені напоказ. І коли б вона могла знайти собі
ширшу арену, на якій її тонкий розум цілком виявив би себе, вона, напевне, швидко здійснила б свою мрію. Своїм
розумовим розвитком вона далеко перевищила дівчат свого кола й свого класу. Злі язики твердили, що мати
Фелісіте, яка померла через кілька років після її народження, в перші роки свого заміжжя була коханкою
маркіза де Карнавана, молодого дворянина з кварталу Сен-Марк. Та й справді, у Фелісіте були ноги й руки маркізи,
не властиві, здавалося, тому родові, з якого вона походила.
Старий квартал увесь місяць дивувався з того, що вона одружується з П’єром Ругоном, цим бевзем з передмістя та ще
й з сім’ї, про яку йшла така погана слава. Однак Фелісіте не бентежили ці пересуди, й вона із загадковою посмішкою
приймала нещирі поздоровлення своїх подруг. Дівчина все обдумала; вона обрала собі Ругона не стільки як чоловіка,
скільки як спільника. Батько ж, приймаючи в дім молодого зятя, бачив перед собою тільки п’ятдесят тисяч франків,
що рятували його фірму від банкрутства. Але Фелісіте була значно далекоглядніша. Вона дивилась у майбутнє й
розуміла, що їй потрібен чоловік здоровий, хай навіть трохи грубуватий, щоб вона могла сховатися за ним і керувати,
як їй заманеться. З розсудливою ненавистю ставилася вона до провінціальних панків, до заморених помічників
нотаріуса й майбутніх адвокатів, які клацають зубами, чекаючи клієнтуру. Безприданниця Фелісіте аж ніяк не споді-
валась на одруження з сином якогось багатого комерсанта і вважала, що в тисячу разів краще вийти заміж за селянина,
яким могла б користуватися, мов слухняним знаряддям, ніж за якогось худорлявого бакалавра, який чванився б перед
нею своєю шкільною вченістю й примушував би її все життя нидіти у злиднях, марно намагаючись задовольнити своє
пусте честолюбство. Вона була переконана, що тільки дружина може зробити з чоловіка поважну людину, і
вважала себе здатною пастуха перетворити в міністра. Щодо Ругона, то її приваблювали в ньому його широкі
плечі, міцна, кремезна постать, не позбавлена певної статечності. Чоловік з такою будовою тіла, на її думку, зможе
легко й бадьоро нести весь тягар інтриг, який вона мала на меті звалити йому на плечі. Але, оцінивши силу й здоров’я
свого жениха, вона побачила, що він зовсім не дурний, що під його зовнішньою незграбністю криється гнучкий
проникливий розум. І все ж вона недооцінювала Ругона, вважаючи його дурнішим, ніж він був насправді. Через кілька
днів після одруження, копирсаючись у шухляді його письмового столу, вона випадково знайшла розписку на
п’ятдесят тисяч франків, підписану Аделаїдою. Фелісіте зрозуміла все і жахнулася: її мораль, мораль середньої

15
чесності, з огидою ставилась до такого роду викрутасів. Але до її переляку домішувалося й певне захоплення. В її
очах Ругон став сильною людиною.
Молоде подружжя сміливо розпочало збивати собі багатство. <...>
■ Утім, великих прибутків торгівля олією молодим Ругонам так і не принесла. Незадоволені своїм становищем, П’єр
та Фелісіте із заздрістю спостерігали з вікон своєї скромної квартири за кварталом, в якому мешкали заможні буржуа.
Від їхнього шлюбу народилося троє синів і дві доньки. Дочок Ругони поспіхом видали заміж, а синам дали найкращу
освіту, яку тільки дозволяли їхні статки: після закінчення колежу юнаки пройшли курс навчання у Парижі. Скупий
П'єр був проти таких витрат, але пішов на них під тиском дружини, яка сподівалася, що ґрунтовна освіта допоможе
синам зробити успішну кар’єру й, отже, поліпшити фінансове становище всієї родини. Однак її сподівання не
справдилися. Повернувшись до Плассана у 1848 р., всі три нащадки лише розчарували батьків. ■
Старший син, честолюбний товстун Ежен, марив ідеєю пробитися до великої влади, а тому й нехтував нудними
обов’язками провінційного адвоката, котрі він деякий час виконував у Плассані. За першої ж нагоди він покинув рідне
місто й знову перебрався до столиці, де занурився у політичні ігри, які мали його наблизити до бажаної мети. Перед
від’їздом він потайки домовився з батьком про те, що інформуватиме його про політичну ситуацію у Парижі й таким
чином спрямовуватиме його просування у Плассані до вельми прибуткового й поважного місця збирача податків. Від
того часу від Ежена надходили докладні листи, котрі допомагали П’єру правильно вибудовувати свою лінію у
плассанських політичних інтригах.
Молодший син Арістід був улюбленцем Фелісіте. Зовнішньо й внутрішньо схожий на матір, він жадав лише насолод
і не мав жодного бажання працювати. Повернувшись із Парижа, він сів на батьківську шию, щедро витрачаючи гроші
з кишені П’єра на гру та гульбища. Навіть після одруження й поповнення власної родини він не квапився братися до
роботи. Врешті-решт П’єр відмовився годувати паразитів, і Арістід влаштувався одним з головних редакторів
заштатної місцевої ліберальної газети з гордою назвою «Незалежний». Зовні критикуючи консерваторів, до лав
яких належали і його батьки, він насправді лише набивав ціну своєму перу й чекав ближчої нагоди, аби
щонайдорожче продатися будь- якому політичному табору.
Середній син Паскаль відрізнявся і від батьків, і від братів. Він єдиний серед синів Ругонів по-справжньому
скористався з наданої йому можливості здобути освіту, опанувавши професію лікаря й, крім того, виявивши хист до
науки. Оселившись у Плассані, він зосередився на фізіологічних дослідженнях, котрі здійснював час від часу,
перериваючись для прийому хворих. За кілька років він став досить відомим у наукових колах, однак ані рідні, ані
мешканці Плассана нічого не знали про його успіхи, оскільки через притаманну йому скромність він нікого не
повідомляв про свої досягнення. На противагу усім іншим Ругонам, Паскаль був байдужим і до влади, і до грошей, і
до насолод. У місті його вважали диваком, у родині — чужинцем.
<...>За три роки до революції 1848 року П'єр і Фелісіте продали свою торговельну фірму. Надходила старість.
Обоє переступили вже за п'ятдесят років, та й втомилися від боротьби, їм не таланило, і вони боялися, що помруть стар-
цями, якщо й далі будуть такими впертими. Сини, не виправдавши їхніх надій, завдали їм останнього удару. Вони вже не
сподівалися розбагатіти з їхньою допомогою і хотіли забезпечити собі хоч шматок хліба на старечі роки. Коли вони
припинили торгівлю, у них залишилося всього сорок тисяч франків. Такий капітал міг дати дві тисячі франків прибутку
— ледве достатньо для вбогого життя в провінції. На щастя, вони залишилися самі: обидві дочки, Марта і Сідонія,
вийшли заміж, і одна жила в Марселі, друга в Парижі.
Після ліквідації торгівлі Ругонам дуже хотілося перебратись у нове місто, в той квартал, де жили всі колишні
комерсанти, але вони не зважились на це. При своїй сутузі вони мали б там дуже жалюгідний вигляд. Довелося піти на
компроміс — найняти квартиру на вулиці Банн, що відокремлює старий квартал від нового. Але їхній будинок був
на краю старого кварталу, вони, по суті, лишилися в тій частині міста, де жив простий люд. Правда, з вікон своєї
квартири, за кілька кроків від себе, вони бачили місто багатіїв: вони зупинилися на порозі обітованої землі.
Їхня квартира була на третьому поверсі і складалася з трьох великих кімнат: їдальні, вітальні та спальні. <...>Коли
Фелісіте переїхала на нову квартиру, серце в неї стиснулося. В провінції жити не у власному будинкові — означає
відкрито визнати свою вбогість. У Плассані всі заможні люди живуть у власних домах, тим більше, що ціни на нерухоме
майно там дуже низькі. П'єр рахував кожне су й не хотів і слухати про купівлю обстави, довелося вдовольнитися старою:
знову розставили, навіть не полагодивши, поламані, клишоногі, потерті меблі. Фелісіте, добре розуміючи причину такої
скупості, з усієї сили намагалася надати блиск старому мотлохові. Вона власноручно позбивала й попідклеювала
розхитані стільці, сама заштопала витертий оксамит на кріслах.
<...>Зате найбільше вона подбала, щоб опорядити вітальню, і вийшла досить затишна кімната: диван і
крісла, оббиті жовтим тисненим оксамитом, посередині столик з мармуровою стільницею, а в двох кутках — високі
дзеркала на підставках. Фелісіте домоглася, щоб кімнату обклеїли новими шпалерами, жовтогарячими, з великими
розводами. Цей різкий жовтий колір надавав кімнаті сліпучого блиску, що аж різав очі. Меблі, шпалери, фіранки на
вікнах теж були жовті; килим і навіть мармур круглого столика й піддзеркальників мали жовтуватий відтінок, але коли
штори опускали, різкі тони пом'якшувались, і вітальня ставала майже чепурною. Не про таку розкіш мріяла Фелісіте!
Вона з німим розпачем поглядала на цю ледь приховану вбогість. Майже весь час проводила вона у вітальні, найкращій
кімнаті в квартирі, біля вікон, що виходили на вулицю Банн. Дивитись у вікно було для неї найприємнішим і воднораз
найсумнішим заняттям. Навскоси видніла площа Супрефектури — той обіцяний рай, про який вона мріяла.
Невеличкий, безлюдний майдан з чистенькими світлими будинками по краях здавався їй райським садом. Вона віддала б
десять років життя за те, щоб мешкати в одній з цих осель. Особливу заздрість викликав у неї наріжний будинок

16
ліворуч, де жив збирач податків. Фелісіте позирала на його особняк з нестримним жаданням. Коли вікна були
відчинені, їй щастило розгледіти окремі подробиці багатої обстановки, і, бачачи чужу розкіш, вона давилася жовчю.
В цей час Ругони переживали цікавий душевний злам, викликаний ошуканими сподіванками, незадоволеними апе-
титами. Ті іскорки доброго почуття, що вони мали,— вигасли. Вважаючи себе жертвами лихої долі, вони, проте, не
вгамувалися, жадібність розпалювалась у них дедалі дужче, вони вперто бажали доскочити свого. Власне, вони не
зреклися жодної своєї надії, незважаючи на поважний вік. Фелісіте заявляла, що помре багатою, що в неї таке
передчуття. Але з кожним днем злидні ставали дедалі гнітючіші. Коли подружжя згадувало всі свої марні зусилля,
тридцятилітню ненастанну боротьбу, розчарування в дітях, коли вони бачили, що всі їхні надхмарні палаци звелися до
цієї жовтої вітальні, в якій треба було спускати штори, щоб заховати її убогість, їх опановувала безсила лють. Щоб якось
потішити себе, вони видумували плани, як розбагатіти, добирали всілякі комбінації; Фелісіте мріяла виграти сто
тисяч франків у лотереї, а П'єр — вигадати якусь незвичайну спекуляцію. Вони жили однією думкою: раптово, за
кілька годин, стати багатіями, втішатися всіма радощами життя, хай недовго, бодай один рік. Усім своїм єством вони
прагнули цього, рвалися нахрапом, нестримно. Вони все ще трохи надіялись на синів, егоїстично не в змозі примиритися
з тим, що дали дітям освіту і не здобули з того ніякої вигоди. <...>
Революція 1848 року застала Ругонів насторожі: всі вони були озлоблені безталанням і ладні за горло схопити
фортуну, якби тільки перестріли її десь у глухій місцині. Всі члени цієї родини вичікували подій, як розбишаки в
засідці, готові кинутися на здобич. Ежен чатував у Парижі, Арістід мріяв пограбувати Плассан, а батько й мати,
може, ще жадібніші, ніж вони, мали намір попрацювати самі, але були й не проти поживитися коштом синів. Лише
Паскаль, скромний служитель науки, жив самотньо в маленькому світлому будинку нового міста, байдужий до
всього, крім своєї улюбленої справи. <...>
ІІІ
■Революційні заворушення (1851 р.) та спричинений ними політичний хаос у країні Фелісіте сприйняла як чудову
можливість для кар’єрного стрибка її чоловіка. Адже, виступивши на боці майбутніх переможців, П'єр міг би
розраховувати на високі нагороди та пости. Дослухавшись до порад маркіза де Карнавана, якого в Плассані вважали її
справжнім батьком, вона переконала чоловіка влаштувати вдома «центр» антиреспубліканського політичного руху.
Відтак вечорами в їхній жовтій вітальні почали збиратися найреакційніші консерватори, які обговорювали останні
політичні новини й виробляли стратегію спротиву республіканцям. Завдяки підказкам хитрого маркіза й новинам, які
потайки надсилав з Парижа Ежен, П’єр здавався обізнанішим, розумнішим і впевненішим, ніж інші. Мало-помалу він
перетворився на лідера плассанських консерваторів.
Батьківський «жовтий салон» та його відвідувачів нещадно критикував у своїй газеті Арістід Ругон. Так само, як і
його батьки, Арістід прагнув отримати зиск з політичних потрясінь, але, на відміну від них, покладав надії на
перемогу лібералів. Утім, його статті не шкодили, а лише дошкуляли батькам. Головною перешкодою для
майбутнього кар’єрного злету П’єра був його брат Антуан Маккар, який після звільнення від військової служби став
заклятим ворогом Ругонів. ■
IV
Антуан Маккар повернувся до Плассана після падіння Наполеона, йому дуже пощастило: він не брав участі в жодній
з останніх кривавих кампаній Імперії. Він переходив з одного гарнізону до другого і продовжував жити тим тупим
солдатським життям, яке сприяло розвиткові його природних порочних схильностей. З лінощів, з пияцтва, яке
накликало на нього постійні стягнення, він створив собі культ. Але най мерзотнішим у цьому негідникові було його
презирство до бідняків, які ледве заробляють собі на прожиття.
— У мене вдома є грошенята, — казав він частенько своїм товаришам. — Коли я відслужу свій строк, то житиму, мов
той буржуй.
Ця впевненість і глибоке неуцтво перешкодили йому досягти хоча б капральського чину.
За всю службу він жодного разу не брав відпустки й не приїздив до Плассана, бо брат його, П’єр, знаходив тисячу
приводів, аби тільки тримати його якомога далі. Тому Антуан зовсім нічого не знав про те, як спритно П’єр заволодів
майном матері. Байдужа до всього Аделаїда не написала йому і трьох листів за ці роки хоч би для того, щоб
повідомити про своє добре здоров’я. Мовчання, яким вона найчастіше відповідала на його численні прохання
надіслати грошей, не викликало в Антуана ніяких підозрінь. Знаючи скупість П’єра, він розумів, чому йому з такими
труднощами вдавалось інколи випросити в брата яких-небудь двадцять франків. Це, звичайно, ще більше розпалювало
неприязнь Антуана до брата, який був причиною його нидіння у солдатах. А кілька років тому П’єр навіть обіцяв
викупити його! Тож Антуан заприсягся, що коли повернеться додому, то вже не слухатиме брата, мов той хлопчисько,
а просто-таки зажадає від нього свою частину грошей і житиме, як йому заманеться. У диліжансі, що віз його на
батьківщину, він мріяв про своє майбутнє безтурботне, розкішне життя. Але йому довелося пережити страшне роз-
чарування, коли розсипалися на порох ті надхмарні замки, що сповнювали його уяву. В’їхавши до передмістя й не
знайшовши садиби Фуків, Антуан остовпів. Йому довелося розпитувати про нову адресу матері. У домі Аделаїди
розігралася жахлива сцена. Аделаїда спокійно розповіла йому про продаж садиби. Антуан так обурився, що в нестямі
навіть хотів ударити матір. Бідна жінка розгублено повторювала:
— Твій брат усе забрав; він піклувати меться про тебе, ми з ним так домовились.
Нарешті він вийшов і мерщій побіг до П’єра, якого ще раніше повідомив про свій приїзд. П’єр підготувався до
зустрічі та вирішив назавжди припинити будь-які стосунки з братом при першому ж його грубому слові.
— Слухайте, — промовив торговець олією, демонстративно уникаючи звертатись до брата на «ти», як це він робив
раніше, — не гнівіть мене, бо я можу викинути вас за двері. Зрештою я вас не знаю. У нас навіть прізвища різні. З

17
мене досить і того, що моя мати так непристойно поводилась; ще тільки бракувало, щоб її байстрюки почали
приходити до мене й ображали. Я дуже приязно ставився до вас, та коли ви дозволяєте собі такі зухвалі вибрики, то я
не робитиму для вас більше нічого, абсолютно нічого.
Антуанові аж дух перехопило від люті.
— А мої гроші? — кричав він. — Поверни мені їх, злодюго, або я подам до суду!
П’єр знизав плечима.
—У мене немає ваших грошей, - відповів він, потроху заспокоюючись. — Мати розпорядилася своїм майном, як
вважала за потрібне. Я не збираюсь сунути носа в її справи. У свій час я сам зрікся всяких надій на спадщину, і вам
нема чого зі мною судитись.
Антуан, зовсім спантеличений спокійністю брата, почав заїкатися від шаленства і вже не знав, кому ж вірити; П’єр
підніс йому під самісінькі очі розписку Аделаїди. Зміст цього документа вкрай приголомшив Антуана.
Добре, — сказав він майже спокійно, — тепер я знаю, що мені робити.
Насправді ж він зовсім не знав, на що йому зважитись. Цілковите безсилля, абсолютна неможливість негайно знайти
спосіб, як одержати свою частку спадщини і помститися за себе, ще більше дратували Антуана. Він знову пішов до
матері й учинив їй такий допит, що вона мало не знепритомніла. Нещасна жінка знову й знову посилала його до П’єра.
— Чи ви гадаєте, — скрикнув він зухвало, — що я так і бігатиму туди й сюди, як той човник у ткацькому верстаті?
Заждіть, я дізнаюсь, хто з вас двох загарбав гроші. А може, ти вже проїла їх?..
І, нагадуючи їй про минулі гріхи, Антуан почав розпитувати, чи не було в неї ще якогось коханця-пройдисвіта, якому
вона віддала свої останні су. Він навіть не помилував пам’ять свого батька, цього п’яниці Маккара, як він виразився,
що проїдав її гроші до самої смерті й залишив своїх дітей злидарями. Покірно й тупо слухала бідолаха синові докори.
Рясні сльози котились по її щоках. Вона виправдовувалась, мов перелякана дитина, і, відповідаючи своєму синові, мов
на суді, присягалася, що поводилася пристойно; стара безупинно повторювала, що жодного су не одержала від П’єра.
Син, нарешті, майже повірив їй.
— Мерзотник! — промимрив він. — Ось чому він не схотів мене викупити!
Антуанові, хоч-не-хоч, довелось ночувати у матері. Спав він на сіннику, постеленому в кутку. До Плассана
повернувся він з порожніми кишенями; побачивши, що у нього немає ні кола, ні двора, що його викинуто, мов собаку,
на вулицю, він зовсім розгубився, йому здавалось, що брат тим часом загрібав гроші від різних махінацій, ласо їв і
спокійно спав. Антуан не мав навіть за що купити собі цивільний одяг і наступного дня вийшов з дому у формених
штанях і кепі. Йому пощастило знайти насподі шафи стару, полатану жовту оксамитну куртку, що колись належала
Маккарові. У цьому дивному вбранні бігав він містом і розповідав про те, що з ним трапилося, й шукав захисту.
Люди, до яких Антуан звертався за порадою, зустрічали його з презирством. Він аж заплакав від люті. Провінція
завжди безжальна до зубожілих сімей. У всіх склалася думка, що Ругон-Маккари самі немовби виключили себе з
числа порядних людей тим, що завжди гризуться, живцем поїдаючи одне одного. Замість того, щоб їх помирити, люди
ще більше нацьковували одну сім’ю на другу: хай собі гризуться. Проте П’єрові вже вдалося певною мірою змити
ганебну пляму свого походження. Люди сміялися І його шахрайства, знайшлися навіть і такі, що схвалювали його дії:
мовляв, непогано, якщо він і справді загарбав гроші, — це буде доброю наукою для інших міських шалапутів.
До матері Антуан прийшов зовсім спантеличений. Адвокат, до якого він звернувся у цій справі, спитав, чи вистачить у
нього грошей, щоб судитися. Глянувши на Антуана, він порадив йому краще не виносити сміття з хати. На його
думку, справа була надто заплутана і мала надовго затягтися, а успіх дуже непевний. До того ж потрібні гроші, багато
грошей.
У цей вечір Антуан ще жорстокіше повівся з матір'ю. Не знаючи, на кому зігнати злість, він знову вдався до своїх
учорашніх звинувачень і до самісінької ночі знущався з нещасної жінки, що тремтіла від сорому й жаху. Коли
Аделаїда розповіла йому, що П’єр видає їй пенсію, він остаточно переконався, що брат справді поклав до кишені
п’ятдесят тисяч. Але, все ще обурений, він удавав, ніби не вірить цьому, й далі з витонченою жорстокістю, від якої
йому ніби трохи легше ставало на душі, мучив матір. Підозріливо поглядаючи на неї, він не припиняв допиту;
здавалось, він вважав, що саме вона розтринькала його гроші зі своїми коханцями. Нарешті, він брутально вимовив:
— Мабуть, мій батько був у тебе не єдиний.
Почувши це, вона, хитаючись, відійшла від сина, впала на стару скриню й проплакала на ній усю ніч.
Антуан швидко зрозумів, що сам і без грошей він не зможе боротися з братом. Тому він спробував зацікавити
Аделаїду в цій справі; позов з її боку міг би привести до серйозних наслідків. Але бідолашна жінка, завжди така
байдужа й покірлива, після перших же Антуанових слів рішуче відмовилась виступати проти старшого сина.
— Нехай я підла, — бурмотіла вона. — Ти маєш право гніватись на мене. Але я взяла б великий гріх на душу, якби
довела свого сина до в’язниці. Ні, краще вже вбий мене.
Антуан, побачивши, що нічого, крім сліз, від неї не доб’ється, залишив її, але сказав, що вона зазнала справедливої
кари і що він не відчуває ніякого жалю до неї. Увечері з Аделаїдою, схвильованою нескінченними тяжкими сценами,
стався один з її звичайних нервових нападів; вона лежала заклякла, з розплющеними очима, наче покійниця. Антуан
кинув її на ліжко; потім, навіть не розстебнувши на ній сукню, почав нишпорити по всьому дому, шукаючи, чи не
сховала вона де гроші. Він знайшов щось із сорок франків, забрав їх і, покинувши матір цілком непритомною і майже
напівмертвою, спокійнісінько сів у диліжанс, що йшов до Марселя.
Йому спало на думку, що Муре, цей капелюшник, який одружився з Урсулою, мабуть, теж обурений шахрайством
П’єра і, без сумніву, спробує одержати частку своєї жінки. Але він помилився. Муре не виправдав його сподівань,
заявивши, що звик дивитись на Урсулу як на сироту і нізащо в світі не стане зводити рахунки з її родиною. Крім того,

18
їх справи йшли непогано. Антуана зустріли дуже непривітно, і він поспішив на диліжанс. Але перед від’їздом йому
заманулося помститись за те приховане презирство, яке він прочитав в очах зятя. Антуану здалося, що сестра зблідла
та якось змарніла, і він зі злобою, жорстко сказав на прощання її чоловікові:
— Бережіть сестру: вона завжди була слабенька. Мені здається, що стала ще гіршою; глядіть, щоб ви зовсім не
втратили її...
Сльози набігли на очі Муре, й Антуан зрозумів, що він влучив у живу рану. Він подумав: «Так йому й треба,— надто
вже ці ремісники захоплені своїм щастям».
Коли Антуан знову повернувся до Плассана й остаточно переконався в тому, що нічого не може вдіяти, його
поведінка стала зовсім зухвалою. Увесь місяць він гасав містом, розповідаючи про своє нещастя кожному, хто тільки
хотів його слухати. Якщо йому іноді щастило виманити в матері якихось двадцять су, він біг до першого-ліпшого
трактиру пропити їх; там він кричав, що його брат мерзотник і що він скоро знатиме, хто такий Антуан.
Побратимство, що споріднює всіх п’яниць, забезпечувало йому в трактирі загальне співчуття; вся міська потолоч була
за нього. Вона хором паплюжила цього поганця Ругона, який відібрав останній шматок хліба у відважного солдата. Ці
збори звичайно закінчувалися загальним осудом усіх багачів. Антуан все ще ходив у своєму кепі, формених штанях і
старій жовтій оксамитовій куртці, хоч мати й пропонувала йому купити пристойний одяг. Він виставляв напоказ своє
лахміття, хизувався ним у неділю на проспекті Совер, де було повно людей. <...>
■ Чутки про його базікання сколихнули спокій Ругонів, які плекали свою репутацію для майбутніх кар’єрних
«звершень». Тому вони вдалися до запобіжних заходів, які мали продемонструвати несправедливість звинувачень
Антуана: вийняли для нього на рік квартиру, накупили йому нового одягу й дали на життя 200 франків. Зрозумівши,
що більше він нічого не отримає, Маккар з образою прийняв братову подачку. Однак, будучи неробою й пияком, він
швидко її розтринькав і докотився до жебрацтва. Врешті-решт, попри відразу до будь-якої роботи, Антуан почав
заробляти на хліб плетінням корзин. На ринку він познайомився з молодою, надзвичайно працьовитою й терплячою
жінкою Фіною, яка погодилася стати його дружиною. ■
Перші дні все йшло гаразд. Фіна, як і раніше, займалася своїми різними професіями. Антуан, в якому раптом
прокинулось чоловіче самолюбство, що здивувало навіть його самого, сплів за тиждень більше кошиків, ніж колись
протягом усього місяця. Але в неділю спалахнула війна. В домі назбиралася досить кругленька сума, і подружжя
чимало витратило. Обоє напилися й почали тасувати одне одного. Ранком вони не могли навіть пригадати, з чого саме
зайшла в них сварка: адже до десятої години вечора вони були досить ніжними; потім Антуан раптом почав ні з сього
ні з того лупцювати Фіну, а вона, розлютившись і забувши про свою лагідність, відповідала стусаном на кожен його
ляпас. Другого дня вона знову бадьоро взялася до роботи, немовби в них нічого й не було. Але Антуан затаїв злість;
він пізно підвівся з ліжка й увесь день грівся на сонці, посмоктуючи люльку.
З цього дня життя Маккарів набрало певних, своєрідних форм. Вони ніби домовились між собою, що жінка повинна
працювати, не покладаючи рук, щоб утримувати чоловіка. Фіна, яка інстинктивно любила роботу, не заперечувала
проти цього. В тверезому стані вона виявляла надзвичайне терпіння і вважала за цілком природне, що чоловік нічого
не робить, вона сама навіть старалася звільнити його від будь-якої роботи. Але, хильнувши ганусівки, вона ставала не
те щоб злою, а навіть справедливою, і якщо Антуан починав чіплятись до неї, шукаючи приводу до сварки, тими
вечорами, коли вона розкошувала за пляшкою своєї улюбленої ганусівки, Фіна накидалась на нього, дорікаючи за
лінощі й невдячність. Сусіди вже звикли до криків й лайки, що раз у раз долинали з кімнати Маккарів. Подружжя
билося нещадно. Але якщо жінка лупцювала Антуана, мов мати, що карає хлопчика, то він бив підступно і злобно,
розраховуючи кожен удар; були випадки, коли він мало не покалічив нещасну жінку.
— Та невже тобі краще буде, якщо ти зламаєш мені руку чи ногу? — казала вона. — Хто ж тоді годуватиме тебе,
ледарю?
Якщо не зважати на ці сцени, Антуанові почало вже подобатись його нове життя: у нього був пристойний одяг, він їв і
пив досхочу. Від свого ремесла він зовсім відмовився; іноді, від нудьги, йому спадало на думку сплести до наступного
базарного дня дюжину кошиків, але найчастіше він не закінчував і одного з них. Під канапою валялася в'язка лози, яку
Антуан не використав й за двадцять років.
У Маккарів було троє дітей: дві дочки та син. ’
Ліза, що народилася першою, в 1827 році, через рік після одруження, недовго залишалася вдома. Це була пухкенька
вродлива дівчинка, яка аж пашіла здоров’ям. Вона дуже скидалась на свою матір. Але в ній не було тієї покірливості
робочої тварини, яка була в її матері. Маккар передав дочці яскраво виражену схильність до життєвих втіх. Ще
дитиною Ліза ладна була працювати увесь день, аби тільки дістати тістечко, їй ще не було й семи років, як її взяла до
себе в служки дружина директора пошти, сусідка Маккарів; дівчинка дуже їй сподобалась. Коли 1839 року в неї помер
чоловік і вона вирушила до Парижа, то взяла з собою й Лізу; батьки немовби подарували їй свою дочку.
Друга дочка, Жервеза, що з’явилась через рік після першої, була кривонога від народження. Зачата п’яними
батьками, безперечно, однієї з тих ганебних ночей, коли вони немилосердно билися, вона народилась із скривленим і
недорозвиненим правим стегном; це була дивна спадковість — результат жорстоких побоїв, яких зазнавала мати під
час п’яних бійок. Жервеза так і лишилася немічною; Фіна, бачачи, яка вона бліда і квола, стала поїти її ганусівкою,
запевняючи, що це трохи додасть дівчині сил. Від цього бідолашна схудла ще більше. На цій високій тендітній дівчині
плаття, завжди досить широкі, тепер звисали й теліпалися, немов на вішалці. Але її слабеньке покалічене тіло
прикрашала гарненька, як у ляльки, голівка; обличчя її було маленьке, кругле й бліде, з витонченими, ніжними
рисами, її каліцтво здавалося майже граціозним; її стан м’яко згинався, ритмічно погойдуючись за кожним кроком.

19
Син Маккарів, Жан, народився через три роки після Жервези. Це був здоровий хлопчик, який нічим не був схожий
на свою тендітну сестру. Він більше скидався на матір, як і старша дочка Ліза, хоч і не був фізично подібний до неї.
Він перший у сім’ї Ругон-Маккарів мав обличчя з правильними рисами; холодне і нерухливе, воно свідчило про його
серйозну і водночас обмежену натуру. Хлопець ріс з твердим наміром добитися колись незалежного становища. Він
ретельно відвідував школу і старанно втовкмачував у свою тупу голову основи арифметики та орфографії. Потім він
став учнем у майстерні й працював там з неменшою упертістю й старанністю; це заслуговувало на особливу похвалу,
бо й тут йому було дуже важко; він витрачав увесь день, щоб збагнути те, що інші учні засвоювали за якусь годину.
Доки бідолашні діти були на утриманні батьків, Антуан усе бурчав, бо, на його думку, це були зайві роти, які з’їдали
його пайку. Він, як і його брат, зарікався не мати більше дітей, що об’їдають і доводять до злиднів своїх батьків. Варто
було послухати його докори, коли їх п’ятеро сідало за стіл і мати підсувала що смачніше Жанові, Лізі та Жервезі.
— Так, так, — бурчав він. — Пхай, пхай у них, бодай полопались!
Кожне нове плаття, кожна пара черевиків, куплені Фіною для дітей, псували йому настрій на кілька днів. Якби він
тільки був знав! Ніколи в світі він не завів би цієї купи дітей, через яку може витрачати на тютюн не більше як чотири
су щодня, а на обід занадто часто подавали рагу з картоплі, яке він не міг терпіти.
Згодом, коли Жан і Жервеза стали приносити йому перші зароблені монети по двадцять су, Антуан визнав, що в дітях
є й щось хороше. Ліза вже не жила вдома. Він безсоромно примусив двох останніх дітей утримувати себе так само, як
досі примушував і їхню матір, це була добре обміркована спекуляція. З восьми років Жервеза ходила до сусіда-
торговця чистити мигдаль; вона заробляла щодня десять су, і батько велично клав їх собі до кишені, а Фіна не
насмілювалася спитати, на що він витрачає ці гроші. Потім дівчина пішла вчитися до прачки. Незабаром вона стала
робітницею й почала одержувати по два франки на день; ці гроші Маккар так само прибирав до рук. Батько оббирав і
Жана, який навчився столярної справи. У ті дні, коли син одержував платню, Маккар старався перепинити його десь
на дорозі, щоб той не віддав гроші матері. Коли ж вони іноді вислизали від Антуана, настрій його псувався. Увесь
тиждень він люто поглядав на жінку й дітей, чіплявся до всяких дрібниць, шукаючи приводу, щоб зчинити сварку, але
все ж таки соромився визнати справжню причину свого роздратовання. Під час наступної получки він знову
пильнував і, коли йому вдавалося відібрати заробіток у дітей, зникав на усі дні. <...>
Це був найщасливіший час у житті Антуана Маккара. Він одягався, мов буржуа, носив сюртук і штани з тонкого
сукна. Старанно виголений, гладкий, він анітрохи не скидався вже на колишнього обідраного, голодного пройдисвіта
й постійного відвідувача трактиру. Тепер він ходив до кафе, читав газети, прогулювався проспектом Совер. Доки в
його кишені були гроші, він удавав з себе пана, а коли вона порожніла, він залишався вдома, роздратований тим, що
змушений нудитись у своїй конурі й не може випити навіть звичної чашки кави. В такі дні він звинувачував у своїй
бідності весь людський рід, захворював від гніву й заздрощів; тоді Фіна з жалості віддавала йому останню срібну
монету, аби він тільки міг провести вечір у кафе. Цей добродій був страшенним егоїстом. Жервеза вже приносила в
сім’ю щомісяця по шістдесят франків. І все ж таки ходила в тонких ситцевих платтях; а батько замовляв собі чорні
атласні жилети в найкращих плассанських кравців. Жана, цього дорослого юнака, який заробляв уже щодня від трьох
до чотирьох франків, батько оббирав ще з більшою безсоромністю. Кафе, в якому Антуан просиджував цілісінькі дні,
було якраз навпроти столярної майстерні; працюючи рубанком або пилою, Жан бачив, як по той бік площі «пан»
Маккар клав цукор до своєї чашки кави і грав у пікет з якимсь дрібним рантьє.
Старий нероба програвав гроші, зароблені сином. Сам Жан ніколи не ходив до кафе: у нього не лишалося й п’яти су,
щоб випити чашку кави з коньяком. Антуан поводився з сином, як з дівчиною, не давав йому жодного сантима й
вимагав докладного звіту про те, як Жан проводить час. І якщо бідолашний хлопець іноді гуляв день в компанії своїх
товаришів де- небудь над Вйорною або на узгір’ях Гарріг, Антуан страшенно обурювався, іноді навіть і бив Жана, а
потім довго не прощав йому ті чотири франки, яких бракувало у черговій получці за два тижні. Він тримав сина в ціл-
ковитій покорі й доходив навіть до того, що відбивав тих дівчат, до яких залицявся молодий столяр. До Маккарів
приходили Жервезині подруги, робітниці шістнадцяти-вісімнадцяти років, веселі дівчата, в яких з запальною
привабливістю вже прокидалася жіноча зрілість. Вечорами вони сповнювали квартиру Маккарів молодими
веселощами. Бідолашний Жан, позбавлений усяких розваг, змушений сидіти вдома, не маючи грошей, поглядав на
них палаючими від жадання очима. Але його примушували жити так, як живе маленький хлопчик, і це виробило в
ньому непоборну боязкість; граючись з подругами своєї сестри, він навіть не насмілювався торкнутись їх кінчиком
пальця. Маккар зневажливо знизував плечима, немовби жаліючи хлопця, й бурмотів з іронічним виглядом:
— Бач, який невинний!
Саме він, а не син, цілував молодих дівчат у шию, коли жінка не бачила.
Він зайшов надто далеко у своїй поведінці з однією молоденькою пралею,
до якої Жан залицявся більше, ніж до інших. Батько відбив дівчину в сина, мало не вирвав її з його обіймів. Старий
волоцюга хизувався своїм
умінням зваблювати жінок. <...>
Іноді, проївши всі гроші, на які сім’я мала жити увесь тиждень, він ще
й звинувачував безталанну жінку, яка працювала, не розгинаючи спини, в
тому, шо в неї дурна голова й що вона не вміє господарювати. Своїм дзвінким, тонким голоском, який справляв дуже
дивне враження при такій
богатирській постаті, Фіна покірливо відповідала, що їй уже не двадцять
років і що гроші тепер нелегко заробляти. Щоб трохи утішитись, вона
купувала собі літр ганусівки і ввечері, коли Антуан ішов до кафе, з дочкою

20
випивала її маленькими чарками. Це була їхня єдина розвага. Жан лягав
спати, а обидві жінки сиділи за столом, весь час прислухаючись, щоб
миттю заховати пляшку й чарки при найменшому шумі. Якщо Маккар повертався пізно, вони, бувало, непомітно
напивалися так, що непритомніли.
Очманілі, дивлячись одна на одну з якоюсь безглуздою посмішкою, мати
й дочка мимрили якусь нісенітницю. Рум’янець виступав на Жервезиних
щоках; її маленьке, мов у ляльки, й ніжне обличчя набирало незрозумілого
виразу; боляче було дивитися на цю слабеньку, кволу дитину, на вогких
губах якої з’являлась ідіотська посмішка п’яниці. Фіна важко сиділа на
стільці. Траплялось, шо вони забували прислухатись або їм уже бракувало
сил сховати пляшку та чарки, коли на сходах лунали Антуанові кроки.
Такими вечорами в Маккарів зчинялася бійка. Жан зіскакував з постелі,
щоб розборонити батька й матір та допомогти сестрі дібратися до ліжка, а
то вона проспала б усю ніч на підлозі. <...>
У кожній політичній партії бувають свої блазні й свої негідники. Антуан Маккар, який аж палав від заздрощів і
ненависті й мріяв про помсту всьому суспільству, зустрів Республіку як щасливу еру; тепер, думав він, можна буде
наповнити свої кишені за рахунок сусіда і навіть задушити його, якщо той насмілиться виявити хоч найменше
незадоволення. Постійне відвідування кафе і читання газетних статей, яких він не розумів, зробило з нього
страшенного балакуна, шо проповідував найдивовижніші в світі політичні теорії. Треба побувати у провінційних
трактирах і послухати просторікування таких заздрісних базік, які погано збагнули прочитане, щоб уявити собі, до
якого рівня дурної злоби дійшов Маккар. Оскільки він був великим балакуном, служив колись у війську і мав вигляд
енергійної людини, то біля нього завжди товпилося чимало довірливих людей, які прислухались до його промов. Хоч
Маккар і не був ватажком партії, він, проте, зумів згуртувати навколо себе невелику групу робітників, які сприймали
його заздрість і лють як чесне обурення переконаної людини.
Після лютневих днів Антуан вирішив, що віднині Плассан належить йому. Він проходив вулицями і насмішкувато
поглядав на крамарів, які перелякано стояли на порозі своїх крамниць; увесь його вигляд ясно говорив: «Ну, що,
ягнятка, прийшло й до нас свято. Побачимо, як ви тепер затанцюєте!» Він став неймовірно зухвалим і настільки
ввійшов у роль завойовника й деспота, що перестав навіть платити в кафе; власник тремтів перед люто виряченими
Антуановими очима, не насмілюючись подати йому рахунок. Він випив за цей час незліченну кількість чашок кави;
іноді запрошував до кафе своїх приятелів і цілими годинами кричав, що народ помирає від голоду, що багачів треба
примусити поділитися своїми грошима. Сам він не дав би жебракові жодного су.
Остаточно в завзятого республіканця його перетворила надія помститися нарешті над Ругоном, що став відкрито на
бік реакціонерів. О! Який це буде тріумф, коли П’єр і Фелісіте залежатимуть від нього! Хоч у них і незавидне минуле,
але вони все-таки стали тепер буржуа, а він, Маккар, залишився ремісником. Це доводило його до розпачу. <...>
Антуан вважав, що П’єр тільки завдяки грошам, вкраденим у нього, мав тепер змогу вдавати з себе пана. Коли Маккар
торкався цієї теми, то аж кипів від люті; він міг говорити цілими годинами, без кінця повторюючи свої старі
звинувачення: «Якби мій брат потрапив туди, де йому слід бути, то тепер рантьє був би я, а не він».
А коли Антуана питали, де ж це слід бути його братові, він відповідав громовим голосом: «На каторзі!»
Його ненависть зросла ще більше, коли Ругони згрупували навколо себе консерваторів і набули певного впливу в
Плассані. У його безглуздих балачках у кафе знаменитий жовтий салон перетворювався в бандитське кубло, зборище
злочинців, які щовечора на кинджалах присягалися знищити народ. І щоб підбурити проти П’єра все місто, Антуан
пустив чутку, ніби колишній торговець олією не такий уже і бідний, як удає з себе, і що цей скупець, боячись злодіїв,
заховав свої гроші. Тактика Антуана полягала в тому, щоб викликати обурення бідняків цими неймовірними
історіями, в які, зрештою, і сам починав вірити, йому не вдавалось приховати свою особисту злість і жадобу помсти
під машкарою найщирішого патріотизму. Але він стільки разів повторював одне й те саме, говорив так упевнено, шо
ніхто не насмілювався сумніватись у його переконаннях.
По суті, у всіх членів цієї сім’ї був звірячий апетит. Фелісіте добре розуміла, що палкі Маккарові промови були не чим
іншим, як безсилою люттю й гострою заздрістю. Вона охоче заплатила б йому, аби тільки він замовк. Але, на жаль, у
неї не було на це грошей, а залучити його до тієї небезпечної гри, яку затіяв її чоловік, вона не наважувалась. Антуан
дуже шкодив Ругонам серед рантьє нового міста. Досить було вже й того, що він був їхнім родичем. Грану й Рудьє без
упину з презирством дорікали Ру- гонам за те, що в їхній сім’ї є така людина. Фелісіте занепокоєно думала, яких же
заходів треба вжити, щоб змити цю пляму.
Їй здавалося неприпустимим, навіть непристойним, щоб у майбутньому в пана Ругона був брат, жінка якого торгує
каштанами, а сам він веде розпусне, ледаче життя. Зрештою Фелісіте стала побоюватись за успіх їхнього таємного
задуму, бо Антуан робив усе, щоб скомпрометувати їх. Коли їй розповідали, як Антуан лаявся на адресу жовтого
салону, вона тремтіла від страху, боячись, щоб він ще більше не осатанів і якимсь страшним бешкетом не зруйнував
усі їхні надії.
■ Далі розповідається про третю дитину Аделаїди — Урсулу. Зона мала щасливе, але недовге життя: успадкована від
матері нервовість розвинулася в її слабкому організмі до сухот, що, попри самовіддану турботу чоловіка, вкоротили їй
віку. Чоловік, до останнього дня так само палко закоханий в Урсулу, як і на початку їхніх стосунків, не витримав горя
й наклав на себе руки. Від їхнього шлюбу залишилося троє дітей. Старший син влаштувався прикажчиком до дядька

21
П'єра, донька вийшла заміж, а молодшого сина Сільвера, якому на той час було лише близько семи років, забрала до
себе бабка Аделаїда. ■
Аделаїді було тоді близько сімдесяти п’яти років. Вона постаріла, живучи як черниця; це була вже не та худорлява
палка жінка, яка колись тікала з дому й кидалась на шию браконьєру Маккарові. Вона висохла й ніби задерев’яніла у
своїй хатині в тупику Сен-Мітр, в цій мовчазній та похмурій дірі. Аделаїда жила зовсім самотньою, з дому майже не
виходила, харчувалась картоплею і сушеними овочами. Побачивши її на вулиці, можна було подумати, що це одна з
тих старих черниць, блідих і млявих, з автоматичною ходою, яким байдуже до навколишнього світу, її мертвотно
бліде, безкровне обличчя, під чепурним білим чепчиком, здавалось обличчям умираючої, якоюсь застиглою маскою.
Від постійного мовчання вона стала німою. Від темряви в оселі, від споглядання одних і тих самих знайомих речей очі
згасли й стали прозорими, немов джерельна вода. Цілковите зречення світу, повільне фізичне й духовне вмирання
поступово перетворили цю нерозсудливу, пристрасну коханку в поважну матрону. Коли її очі втуплювались в якусь
точку, нічого не бачачи, в їхній прозорій глибині відчувалась величезна внутрішня порожнеча. <...>. Розпусне життя,
мабуть, менше виснажило і притупило б її, ніж оця постійна невтолима жадоба, яка, нарешті, поволі спустошила,
непомітно підточила й змінила її організм.
Проте іноді з цією напівмертвою, старою, зів’ялою жінкою, в якій, здавалося, немає вже ні краплини крові, ще
траплялися нервові напади, що, мов електричний струм, штучно повертали їй на якусь годину напружене до краю
життя. Вона непритомно лежала на ліжку з розплющеними очима; потім у неї починалися ікавка й конвульсії. <...>
Дитяча усмішка малого Сільвера, мов останній блідий промінь, трохи зігрівав її задерев’янілі члени; вона взяла
дитину, бо їй вже набридла постійна самотність, її лякала думка, що вона так і помре самотньою під час одного з своїх
нервових припадків. Хлопчик, який пустував біля старої, немовби відвертав від неї смерть. Не порушуючи своєї
звички мовчати і не пом’якшуючи автоматичних рухів, вона пройнялася невимовною ніжністю до цієї дитини.
Сувора, німа, Аделаїда цілими годинами спостерігала, як хлопчик бавився, захоплено слухала страшенний гамір, яким
він сповнював стареньку хатину. Ця домовина ожила з того часу, як Сільвер почав по ній бігати. Верхи на вінику він
стрибав по кімнаті, наражався на двері і, забившись, здіймав крик і плач. Аделаїда знову поверталась до життя. Вона
доглядала його з якоюсь чарівною незграбністю. У дні своєї молодості вона віддавалась тільки коханню, забуваючи,
що вона мати; а тепер Аделаїда була щаслива, мов та молода мати, коли в неї народиться дитина: вона з радістю
купала, одягала, доглядала й пестила це тендітне створіння. Це був останній спалах любові, остання, але вже
пом’якшена пристрасть, яку їй послало небо; серце її палало від ненаситної потреби любові. Зворушливою була агонія
цього серця, яке все життя жило найпалкішими жаданнями і тепер вмирало в ніжності до дитини. <...>
Сільвер зростав сам і весь час бачив тільки Аделаїду. Белькочучи по- дитячому, він називав її «тітка Діда», і це ім’я
зрештою так і лишилося за старою. У Провансі слово «тітка» вживається як ласкаве. Хлопчик почував до бабусі дивну
ніжність, змішану з шанобливим страхом. Коли Сільвер був ще зовсім малим і з нею траплялись нервові напади, він
тікав, плачучи, переляканий її конвульсіями і скривленим обличчям; після припадку він боязко повертався, готовий
знову тікати, неначе бідолашна стара здатна була вдарити його. Згодом, коли йому було дванадцять років, він мужньо
залишався біля неї, пильнуючи, щоб вона не впала з ліжка й не вдарилась.
Цілими годинами він тримав її, міцно обнявши, щоб вгамувати судороги. А коли вона заспокоювалась, під час
коротких перерв між приступами він з невимовним жалем дивився на її спотворене обличчя, на схудле тіло, мов
саваном, обгорнене спідницями. Ці заховані від чужих очей драми повторювалися щомісяця. Нерухома, мов труп,
стара і хлопчик, шо в темряві схилився над нею, мовчки чекаючи, поки повернеться до неї життя, являли собою чудну
картину глибокого розпачу, від якого краялося серце. Коли тітка Діда опритомнювала, вона насилу підводилася,
поправляла на ’ собі одяг й починала прибирати кімнату, ні про що не питаючи у Сільвера. Сама вона нічого не
пам’ятала, а дитина з якоїсь інстинктивної обережності уникала розмов, щоб не нагадувати їй про те, що тільки-но
було. Ці нервові припадки, що повторювались раз у раз, і прив’язали міцно внука до бабусі. Оскільки вона любила
його, нічим не виявляючи своїх почуттів, він теж ставився до неї зі скритою й соромливою любов’ю. <...>
Ця похмура й безрадісна атмосфера, якою з дитинства дихав Сільвер, сприяла формуванню в ньому сильного
характеру. Душа його була сповнена високих поривань. Уже з молодих років він був серйозним, вдумливим хлопцем,
який уперто прагнув освіти. Він навчився трохи арифметики й граматики в монастирській школі, яку в дванадцять
років йому довелося покинути і стати учнем у ремісника, йому бракувало початкової елементарної освіти, але він
прочитав багато книжок, що випадково потрапляли йому до рук, і, таким чином, у нього склався досить своєрідний
запас знань. Він мав уявлення про найрізноманітніші речі, уявлення неповні, слабо засвоєні, які він ніколи не міг
систематизувати у своїй голові. Ще хлопчиком Сільвер ходив гратися до одного каретника, доброї людини на
прізвище Віан. Майстерня каретника містилася біля входу до тупика, навпроти площі Сен-Мітр, де був склад його
матеріалів. Сільвер вилазив на колеса екіпажів, які чекали ремонту, бавився важкими інструментами, які ледве міг
підняти малими рученятами. Найбільше йому подобалося допомагати робітникам, підтримуючи якусь дерев’яну
частину або подаючи залізні ободи до коліс. Коли Сільвер підріс, він, цілком природно, став учнем Віана. Майстер
полюбив цього хлопця, який завжди крутився біля нього; він попросив Аделаїду віддати Сільвера йому в науку, не
схотівши взяти за це ніякої плати. Сільвер охоче пішов до Віана. Він уже мріяв про той момент, коли зможе повернути
добрій «тітці Діді» все те, що вона витратила на нього. За короткий час він став чудовим робітником. Але у Сільвера
були далеко вищі наміри. Побачивши якось в одного плассанського майстра дуже гарну нову карету, вкриту
блискучим лаком, він вирішив, що колись теж вироблятиме такі екіпажі. Ця карета запам’яталась йому як
незвичайний і єдиний у своєму роді витвір мистецтва, як ідеал і мета всіх його прагнень. Двоколки, над якими він досі
трудився у Віана з такою любов’ю, здавалися йому тепер не вартими зусиль. Він почав відвідувати школу малювання

22
й подружився там з колишнім учнем колежу. Той дав йому свій підручник геометрії, і Сільвер заглибився у вивчення
сам, без жодної допомоги, сушачи собі цілими тижнями голову, щоб зрозуміти найпростіші речі. Так він став одним із
тих вчених робітників, які ледве вміють підписати своє прізвище, але розмовляють про алгебру, ніби про щось давно й
добре відоме. Ніщо не псує так розуму людини, як такі уривчасті знання, що не мають під собою міцного фундаменту.
Найчастіше ці крихти науки дають зовсім хибне уявлення про великі істини і перетворюють обмежених людей у
зовсім тупих і нестерпних. У Сільвера ж шматки знань тільки збільшили його благородне захоплення. Він дізнався,
що в світі є обрії, зовсім недосяжні для нього. У нього виробились побожні погляди на речі, яких він не міг
торкнутися рукою. Сільвер жив з глибокою й цнотливою пошаною до великих думок і великих слів, завжди прагнучи
збагнути їх, але ніколи не можучи їх зрозуміти. Це була наївна, благородна й проста людина, яка зупинилась на порозі
храму, ставши на коліна перед свічками, що здалеку здавалися їй зірками. <...>
Така палка і зосереджена голова цілком природно повинна була захопитись республіканськими ідеями. Уночі у своїй
комірчині Сільвер читав і перечитував том Руссо, який він знайшов у сусіда-лахмітника серед старих замків; книжка
не давала йому спати до самого ранку, його полонила мрія знедолених, мрія про загальне щастя всіх людей; слова
«свобода, рівність, братерство» звучали в його вухах мов урочистий дзвін, зачувши який, віруючі падають на коліна.
Дізнавшись, що у Франції проголошено Республіку, він вирішив, що для всіх відтепер настає рай. Деяка освіченість
давала йому змогу бачити далі, ніж інші робітники; його жадання не обмежувались самим насущним хлібом; глибока
наївність, цілковите незнання людей зробили з нього невиправного мрійника, який вірив у рай, де пануватиме вічна
справедливість. Він довго блаженствував у цьому раю, який сам собі утворив, забувши про все на світі. А коли він
помітив, що не все гаразд у цій найкращій з республік, його охопила безмежна журба; тоді у нього виникла нова мрія
— примусити людей бути щасливими, хоч би вони цього й не хотіли. Кожний вчинок, який, здавалось йому, по-
рушував права народів, викликав у ньому протест і жадобу помсти. З натурою, лагідною, як у дитини, у своїх
громадянських почуттях він міг доходити до дикої ненависті. Нездатний вбити навіть муху, Сільвер весь час говорив
про те, що треба взятися за зброю. Прагнення свободи стало його пристрастю, пристрастю підсвідомою, абсолютною і
єдиною, якій він віддав увесь свій юнацький запал. Осліплений своїм ентузіазмом, дуже мало освічений і водночас
надто начитаний для того, щоб терпіти, він і не думав про людей. Йому треба було ідеальної державної влади, що
являла б собою абсолютну справедливість і абсолютну свободу. Саме в цей час дядько Маккар вирішив нацькувати
його на Ругонів. Антуан вважав, що цей молодий навіжений хлопець здатний на найстрашніший вчинок, якщо його як
слід роздратувати. У цьому, безперечно, він мав деяку рацію. <...>
■ Раз у раз зустрічаючись із юнаком, Антуан розпалював у його серці вогонь ненависті до Ругонів. Та всупереч його
зусиллям Сільвер залишався байдужим до багатства дядьки П’єра і в бесідах з дядьком Антуаном вперто віддавав
перевагу мріям про щасливу Республіку. І все ж таки ці розмови справили неабиякий вплив на свідомість і долю
юнака, спонукавши його взятися за зброю й приєднатися до республіканців. ■
Було близько одинадцятої години вечора, коли повстанці увійшли до міста Римською брамою. Робітники, котрі
лишились у Плассані, відчинили її навстіж, не звертаючи уваги на протести сторожа, у якого їм довелося силоміць
вирвати ключі. Сторож дуже ревно ставився до своїх обов’язків і зараз стояв приголомшений цим величезним
натовпом. Адже завжди він впускав через браму тільки по одній особі, та й то після того, як уважно придивився до
неї. Сторож шепотів, що його навіки зганьбили. На чолі колони, як і раніше, йшли плассанці, ведучи за собою інших.
М’єтта була в першому ряду, а Сільвер — ліворуч від неї. Вона високо тримала прапор і сміливо крокувала, бачачи за
фіранками перелякані очі буржуа, яких раптом розбудив гомін на вулиці. Повстанці йшли з обережною повільністю
Римською вулицею й вулицею Банн; вони побоювалися, що на кожному перехресті їх зустрінуть пострілами із
рушниць, хоч їм і відома була спокійна вдача мешканців міста. Але місто здавалося
мертвим; лише з вікон ледве чути було приглушені вигуки. Відчинилося
тільки п’ять-шість віконниць; з одного вікна висунувся якийсь старий
рантьє в нічній сорочці зі свічкою в руках; він нахилився, щоб краще
бачити; але як тільки помітив високу дівчину в червоному, що, здавалося,
тягнула за собою натовп чорних демонів, він швидко зачинив вікно, пере-
ляканий цим диявольським видовищем. Тиша, що панувала в сонному
місті, поступово заспокоїла повстанців. Вони навіть насмілилися пройти
вуличками старого кварталу й вийшли таким чином на Ринкову площу
й на площу Ратуші, що сполучалися широкою короткою вулицею. Обидві
площі, обсаджені чахлими деревами, яскраво освітлював місяць. Недавно
реставрований будинок ратуші здавався на тлі ясного неба великою білою
плямою, на якій тонкими чорними лініями залізних арабесок виділявся
балкон першого поверху. На балконі можна було добре розпізнати кількох
осіб: мера, коменданта Сікардо, трьох-чотирьох муніципальних радників
та інших чиновників. Унизу двері були зачинені. Три тисячі республіканців, заповнивши обидві площі, зупинилися й
підвели голови, готові одним
натиском виламати двері. <...>
— Хто ви й чого вам треба? — крикнув мер. Людина в пальті, фермер з
Ла-Палюда, виступив наперед.
— Відчиніть двері, — сказав він, не відповідаючи на запитання пана
Гарсонне. — Не доводьте до братовбивства.

23
— Я вимагаю, щоб ви розійшлися, — продовжував мер. — Я протестую
ім’ям закону.
Ці слова викликали серед натовпу оглушливі крики. Коли гомін трохи
вщух, до балкона долинули окремі бурхливі вигуки:
— Саме в ім’я закону ми й прийшли.
— Ви як службова особа повинні поважати основні закони країни, її
конституцію, яку щойно зухвало порушено.
—Хай живе конституція!
Хай живе Республіка!
Пан Гарсонне намагався примусити натовп вислухати його, як представника влади, але фермер з Ла-Палюда, котрий
стояв під самісіньким
балконом, енергійно перебив його:
— Ви службова особа поваленої влади; ми прийшли звільнити вас від
ваших обов’язків.
Досі комендант Сікардо нервово кусав собі вуса, бурмочучи глухі
прокльони. Він шаленів, дивлячись на ломаки й коси, неймовірними
зусиллями стримувався, щоб не кинутись на цих нікчемних солдатів, з яких не кожен мав навіть рушницю. Але,
почувши, що той, в пальті, хоче
скинути мера, він втратив терпіння й вигукнув:
— Поганці! Якби у мене було хоч чотири солдати і один капрал, я зі-
йшов би вниз, щоб накрутити вам вуха й навчити, як треба шанувати владу!
Цього було досить, щоб викликати найсерйозніші дії. Гомін прокотився по натовпу, і люди кинулись до дверей мерії.
Переляканий Гарсонне квапливо покинув балкон, благаючи Сікардо бути розсудливим, коли він не
хоче, щоб їх усіх перебили. Двері не витримали й двох хвилин натиску;
юрба ринула в мерію й роззброїла національних гвардійців. Мера й інших
чиновників заарештували. Сікардо не хотів віддавати свою шпагу. Начальникові тюлетського загону, людині з
великою витримкою, довелося
захищати коменданта від розлютованих повстанців. Коли мерію захопили республіканці, полонених повели до
невеликого кафе на Ринковій площі й залишили там під вартою.
Повстанська армія могла б і не ввійти до Плассана, якби її начальники не вирішили, що треба дати людям трохи
поїсти й кілька годин відпочити. І ось, замість того, щоб прямувати до головного міста департаменту, колона
повернула ліворуч, збочила, зробивши великий обхід, що й довело її згодом до загибелі. Виною цієї загибелі була
недосвідченість і непростима нерішучість імпровізованого генерала, який командував повстанцями. Колона
прямувала до плоскогір’я Сен-Рур, яке було за десять льє від Плассана. Саме перспектива такого тривалого переходу
й примусила повстанців увійти до міста, незважаючи на пізній час — було вже пі в на дванадцяту.
Пан Гарсонне, почувши, що загонові потрібні харчі, запропонував свої послуги, щоб доставити їх. Цей чиновник за
таких складних обставин виявив дуже тонке розуміння справжнього стану речей. Треба було за всяку ціну нагодувати
три тисячі зголоднілих людей; не можна допустити, щоб плассанці ранком побачили, що заколотники сидять на
тротуарах вздовж вулиць; якщо вони вирушать до світанку, то пройдуть через заснуле місто, немов страшний привид,
немов кошмар, який буде розвіяний ранішнім світлом. Тому Гарсонне, залишаючись під арештом, у супроводі двох
вартових пішов грюкати у двері хлібних крамниць і звелів пороздавати повстанцям усі запаси продуктів, які тільки міг
знайти.
першій годині ночі три тисячі чоловік їли, сидячи на землі й тримаючи зброю між ніг. Ринкова площа і площа Ратуші
перетворились на величезні їдальні. Незважаючи на страшенний холод, у натовпі було чути жарти; окремі групи чітко
виділялися під ясним місячним світлом. Зголоднівши, бідолахи жадібно поїдали кожен свою пайку, хукаючи на за-
кляклі пальці; а з сусідніх вулиць, де на білих порогах будинків бовваніли невиразні чорні постаті, долинав раптовий
сміх, шо вибухав у темряві й губився десь у натовпі. У вікнах з’явились цікаві жінки; кумасі, пов’язані хустинами,
відважившись, спостерігали, як їдять ці страшні бунтівники, як ці кровопивці по черзі ходять до крана й п’ють воду
просто із жмень.
Поки повстанці захоплювали мерію, до рук народу перейшла і жандармерія, розташована за два кроки від неї, на
вулиці Канкуен, що виходить на ринок. Жандармів застали в ліжках і обеззброїли їх за кілька хвилин. Стрімкий рух
натовпу підхопив М’єтту й Сільвера. Дівчину, яка весь час тулила до своїх грудей прапор, притиснули до муру
казарми, а юнак разом з людською хвилею проник у середину будинку й став допомагати товаришам виривати у
жандармів карабіни, за які ті були схопилися. Сільвер, розлютований, сп’янілий від загального запалу, напав на
жандарма- велетня на прізвище Ренгад. Вони боролися кілька хвилин. Несподіваним, спритним рухом Сільверові
вдалося вирвати у нього карабін. Ствол сильно вдарив Ренгада в обличчя й вибив йому праве око. Бризнула кров,
кілька краплин її впало на руки Сільверові, який одразу ж протверезився. Він глянув на свої пальці і, кинувши
карабін, побіг стрімголов, вимахуючи руками, щоб струсити з них кров.
— Тебе поранено? — скрикнула М’єтта.
— Ні, ні, — відповів він глухим голосом, — це я щойно вбив жандарма.
— Він помер?
— Не знаю, все обличчя його в крові. Ходімо швидше.

24
Він потяг за собою дівчину. Коли вони дійшли до ринку, він посадив її на кам’яну лаву й наказав чекати на нього.
Хлопець усе поглядав на свої руки й щось шепотів. З його уривчастих слів М’єтта нарешті зрозуміла, що він вирішив
попрощатись перед відходом з бабусею.
— Добре, йди, — сказала вона. — Про мене не турбуйся. Та вимий руки.
Він пішов швидко, розчепіривши пальці й не думаючи про те, що їх можна вимити під одним з кранів, повз які він
проходив. З тої миті, як він відчув теплу кров Ренгада на своїх руках, його пойняла одна думка: бігти до тітки Діди й
вимити руки в діжці біля колодязя у глибині їхнього маленького двору, бо тільки там, здавалось йому, можна змити
цю кров. Раптом Сільвер згадав про своє дитинство, мирне й щасливе; він відчув непереборну потребу хоч на хвилину
заховатись у бабусиних спідницях. Захекавшись, прибіг він додому. Тітка Діда ще не лягала. Іншим часом це, певно,
здивувало б Сільвера. Увійшовши до кімнати, він не помітив навіть свого дядька Ругона, що сидів у кутку на старій
скрині. Сільвер не став чекати розпитів старої.
— Бабусю, — почав він швидко, — пробачте мені... Я... зараз піду разом з іншими... Бачите, на мені кров. Здається, я
вбив жандарма.
— Ти вбив жандарма? — перепитала тітка Діда якимсь чудним голосом.
Гострі вогники спалахнули в її очах; Аделаїда втупилась у криваві плями. Раптом вона повернулась до каміна.
— Ти взяв рушницю? — спитала вона,— Де рушниця?
Сільвер, який залишив карабін біля М’єтти, заприсягся, шо зброя в безпечному місці. Аделаїда вперше у присутності
свого онука згадала про контрабандиста Маккара.
— Ти принесеш рушницю? Обіцяй!.. — сказала вона з якоюсь особливою енергією. — Це все, що лишилося мені від
нього... Ти вбив жандарма; а його ж убили жандарми.
Стара все ще пильно дивилась на Сільвера з жорстоким задоволенням і, здавалось, навіть не думала затримувати його.
Вона не просила в нього ніяких пояснень, не заплакала, як добрі бабусі, коли їм здається, що онук може померти від
найменшої подряпини. Всю її істоту заполонила одна- однісінька думка, що вилилася з палкою цікавістю:
— Ти вбив жандарма з карабіна? — спитала вона.
Сільвер або не розчув, або не зрозумів її.
— Так... — відповів він. — Я зараз вимию руки.
І тільки повернувшись від колодязя, він помітив дядька. П’єр зблід, коли почув його слова. Фелісіте справді мала
рацію, кажучи, шо його родичі немовби навмисне компрометують його. Ось і тепер один з його небожів убив
жандарма! Ніколи вже не дадуть йому посаду збирача податків, якщо він не перешкодить цьому навіженому
приєднатися до повстанців. Тому він став перед дверима, вирішивши затримати Сільвера.
Слухайте, — сказав він юнакові, що дуже здивувався, побачивши його тут. — Я глава сім’ї й забороняю вам
виходити з дому. Йдеться про мою і вашу честь. Завтра я постараюсь допомогти вам перейти кордон.
Сільвер знизав плечима.
— Пустіть мене, — відповів він спокійно. — Я не шпигун і не викажу, де ви переховуєтесь, будьте певні.
І оскільки Ругон продовжував говорити про честь сім’ї та свої права як глави сім’ї, юнак перебив його:
— А хіба я з вашої сім’ї? Ви ж ніколи не визнавали мене... Сьогодні тільки страх загнав вас сюди, бо ви відчуваєте,
що день розплати настав. Пустіть мене! Адже я не ховаюсь, я мушу виконати свій обов’язок. Ругон навіть не
ворухнувся. Тоді тітка Діда, яка із захопленням слухала палкі слова Сільвера, торкнулася своєю висхлою рукою плеча
сина й сказала:
— Пусти, П’єре, хлопцеві треба йти.
Юнак легенько відштовхнув дядька й кинувся на вулицю. А Ругон, старанно замкнувши за ним двері, сказав матері
голосом, повним гніву й погрози:
— Коли з ним трапиться якесь лихо, ви будете винні в цьому... Ви божевільна стара й не розумієте того, що ви зараз
накоїли.
Але Аделаїда, здавалось, не чула його; вона підкинула хмизу в вогонь, що вже почав був пригасати, й бурмотіла,
злегка посміхаючись:
— Я знала це... Він пропадав по кілька місяців, а потім знову повертався здоровий, немовби нічого й не було.
Очевидно, вона говорила про Маккара.
Тим часом Сільвер добіг до ринку. Наближаючись до того місця, де залишив М’єтту, він почув гомін і побачив гурт
людей. Це примусило його прискорити ходу. Тут щойно відбулась обурлива сцена. Цікаві обивателі сновигали біля
повстанців відтоді, як ті почали їсти. Серед них був і Жюстен, син шкіряника Ребюфа, юнак двадцяти років, миршава,
косоока, нікчемна, підла істота. Він жорстоко ненавидів свою двоюрідну сестру М’єтту. Вдома він завжди докоряв їй
за кожен шматок хліба й ставився до неї так, наче її підібрали десь на вулиці. Очевидно, дівчина відмовилася стати
його коханкою. Блідий, сухорлявий, з надмірно довгими руками й ногами, з перекошеним обличчям, він мстився на
ній за свою потворність, за те презирство, з яким ставилась до нього ця вродлива й дужа дівчина. Жюстен здавна
добивався, щоб батько викинув її з дому. Тому він невтомно підглядав за М’єттою. Дізнавшись, що вона зустрічається
з Сільвером, він чекав тільки слушної нагоди, щоб донести про все батькові. Цього вечора, помітивши, що о восьмій
годині вона зникла з дому, він так обурився, що не міг далі мовчати. Ребюфа, вислухавши його розповідь, страшенно
розгнівався й сказав, що стусанами викине геть цю побігайку, якщо вона насмілиться повернутись додому. Жюстен
ліг спати, заздалегідь радіючи з приємної сцени, яку він завтра побачить. Потім у нього виникло непоборне бажання
якнайшвидше втішитись із помсти. Він одягся і вийшов, сподіваючись зустріти М’єтту, й вирішив, що
поводитиметься дуже зухвало. Ось чому він появився біля повстанців, коли ті входили до міста, і йшов слідом за ними

25
аж до площі Ратуші. Весь час його не кидало передчуття, що він тут знайде закоханих. Справді, незабаром він помітив
свою кузину, що сиділа на лаві, чекаючи Сільвера. Побачивши, що вона в теплому плаші, а поряд з нею червоний
прапор, притулений до стовпа, він став сміятися й грубо глузувати з неї. Дівчина, вражена його несподіваною появою,
мовчала, не знаючи, шо відповісти, а потім заридала під градом образ. Вона здригалась від плачу, схиливши голову,
щоб заховати обличчя, а Жюстен продовжував своє, називаючи її дочкою каторжника, й кричав, що його батько
Ребюфа дасть їй доброго прочухана, коли вона здумає повернутися до Жа-Мейфрену. Протягом п’ятнадцяти хвилин
знущався він з неї, а вона все тремтіла від страху та образи. Люди оточили їх, безглуздо сміючись з цієї потворної
сцени. Зрештою кілька повстанців заступилися за неї й почали загрожувати зухвалому парубкові, що добре
відлупцюють його, якщо він не дасть М’єтті спокою. Але Жюстен, хоч і змушений був відступити, заявив, що не
боїться їх. У цю мить з’явився Сільвер. Молодий Ребюфа, помітивши його, відскочив убік, пориваючись тікати: він
боявся Сільвера, бо знав, що той значно дужчий за нього. Проте він не міг стриматись від спокуси ще раз образити
дівчину в присутності її коханого.
— А! — закричав він. — Я знав, що каретник десь недалеко. Чи не для того ти втекла від нас, щоб піти за цим
божевільним? їй немає ще й шістнадцяти років! А коли ж хрестини?
Помітивши, що Сільвер стискає кулаки, він відступив ще на кілька кроків.
— А головне, — продовжував Жюстен, огидно всміхаючись, — не здумай прийти до нас родити. Не треба буде й
повитухи, бо мій батько дасть тобі ногою такого стусана, що ти одразу ж розродишся. Зрозуміла?
Сільвер прискочив до нього й щосили вдарив його кулаком у обличчя. Жюстен, страшенно завивши, кинувся навтіки з
розбитим обличчям. Сільвер не погнався за ним. Він підійшов до М’єтти, яка поспішно витирала долонею сльози.
Сільвер ніжно поглянув на неї, стараючись її утішити, але вона відповіла, енергійно махнувши рукою:
— Ні, я вже не плачу, ти ж бачиш... Я вважаю, що так навіть краще. Тепер мене не мучитиме сумління за те, що я
пішла... Я вільна.
Вона знову взяла прапор і повела Сільвера до повстанців. Було вже близько другої години ночі. Холод усе дужчав.
Республіканці попідводилися, доїдаючи хліб, і тупцювали на місці, щоб зігрітися. Нарешті начальники дали наказ
вирушати. <...>
В цю мить у натовпі з’явився Арістід. Він переходив від однієї групи до іншої. Спритний журналіст, побачивши
загальне піднесення, вирішив, що відсахнутись од республіканців було б дуже необережно; але, з іншого боку, він не
хотів надто вже компрометувати себе. Він прийшов попрощатися з ними, перев’язавши руку й гірко нарікаючи на
кляту рану, що не дає йому змоги взятися за зброю. Тут, у натовпі, він зустрів і свого брата Паскаля, в руках якого
була сумка з інструментами і похідна аптечка. Лікар спокійно заявив йому, що йде з повстанцями. Арістід тихенько
обізвав його дурнем. Незабаром він непомітно накивав п’ятами, боячись, щоб йому не доручили охорону міста, бо цей
пост здавався йому особливо небезпечним.
Повстанці й не думали утримати в своїх руках Плассан. Місто було вже надто пройняте реакційним духом, щоб
можна залишити в ньому хоча б демократичний комітет, як це робилось по інших місцях. Вони спокійно пішли б,
якби Маккар, якому жагуча ненависть надавала сміливості, не запропонував їм підтримувати лад у Плассані з умовою,
шо вони залишать йому двадцять відважних людей, які слухатимуть його накази, йому дали двадцять чоловік; на чолі
цього загону Маккар, торжествуючи, пішов захоплювати мерію. А в цей час колона спустилася по проспекту Совер і
вийшла через Велику браму, залишивши позаду тихі й безлюдні вулиці, якими вона прокотилася, мов буря. Вдалину
простелялись дороги, залиті блідим місячним сяйвом. М’єтта відмовилася спертись Сільверові на руку; вона йшла
мужньо, твердо й прямо, тримаючи обома руками червоний прапор й не нарікаючи на холод, від якого в неї посиніли
пальці. <...>
■ Закохані рушили разом з повстанцями далі, але пішли коротким шляхом. Помітивши смертельну втому М’єтти,
Сільвер запропонував зробити зупинку. ■
Завдання
Аналізуємо прочитане
1) Схематично позначте у зошиті родовід Ругон-Маккарів. Що об’єднує представників цієї родини? Хто з них
видається у сім’ї чужим? Проілюструйте свою відповідь цитатами.
2) На яких біологічних вадах Аделаїди наголошує увагу автор? Як вони позначилися на її житті та характерах її
дітей?
3) Як Аделаїда ставилася до дітей? Чи можна стверджувати, що вона була до них байдужою? Як домашнє
виховання вплинуло на формування їхніх стосунків, а також їх самих як особистостей? Підтвердіть свою думку
цитатами.
4) Розкрийте соціальні та психологічні мотиви здирницького ставлення П’єра Ругона до своєї родини. Які риси
характеру виявляються у його хижацькій боротьбі за сімейне майно?
5) Опишіть сімейне життя Антуана Маккара, підкріпіть свою відповідь конкретними прикладами з тексту. Визначте
внутрішні й зовнішні чинники його настанови на тиранічну експлуатацію дружини та дітей.
6) Зіставте образи П’єра та Антуана. Визначте у їхніх характерах спільні «родинні» риси й основні відмінності у
розвитку цих рис.
7) Чим відрізнялися умови формування особистості Сільвера від тих, за яких перебігало дитинство його матері та
дядьків? Що свідчить про багату вдачу цього юнака?
8) Яким чином Сільвер став завзятим республіканцям і якою він уявляв Республіку? Чи були його політичні
погляди реалістичними?

26
9) Які нові грані кохання Сільвера та М’єтти вияскравлюються у прочитаному вами уривку? Що надає цьому
коханню трагічного забарвлення?
10) У класичній художній літературі XIX ст. вільне, націлене на розкриття «природних» схильностей виховання
нерідко зображалося як позитивний чинник формування особистості й протиставлялося негативному впливу на
дитячу душу суворого вишколу й дисципліни. Як ви гадаєте, чому в історії дітей Аделаїди вільне виховання набуває
протилежного значення?
11) Чи має Сільвер родинні риси Маккарів? Обгрунтуйте свою думку.
V
Вони мовчали, тісно пригорнувшись одне до одного. М’єтта сказала: «Отак зігріємось», і вони простодушно чекали,
що їм стане тепліше. Невдовзі тепло почало проникати крізь одяг, і вони відчули, що обійми палять їх. Вони помітили,
що й груди їхні здіймаються єдиним подихом, їх опанувала знемога й навіяла на них якусь дивну гарячкову млість.
Тепер їм стало жарко; заплющивши очі, вони бачили якісь блимаючі вогники, в голові шуміло. Це почуття болісного
щастя, що тривало всього кілька хвилин, здалося їм нескінченним. Непомітно, наче уві сні, уста їхні злилися.
Поцілунок був пожадливий, довгий; їм здавалося, що вони ще ніколи так не цілувалися; їм стало боляче, і вони
відсунулись одне від одного. Нічний холод остудив їм кров; засоромлені, вони сиділи на деякій відстані.
Два дзвони продовжували сумно розмовляти між собою в чорній, зяючій навколо безодні. Перелякана М’єтта тремтіла
й не насмілювалась притулитися до Сільвера. Вона навіть не знала, чи був він тут, бо не відчувала найменшого його
руху. Обоє були сповнені гострого почуття, яке збудив у них поцілунок. Бажання висловитись оволоділо ними; їм
хотілося подякувати одне одному, поцілуватися знову. Але водночас їм було так соромно від щастя, яке шумувало в
них, що вони воліли б краще ніколи не відчувати його знову, ніж заговорити про нього вголос. Ще довго б вони
цілувалися, як брат із сестрою, коли б не швидка хода, що схвилювала їм кров, коли б не густа темрява, що стала їм за
спільницю. У М’єтті заговорила дівоча соромливість. Після палкого Сільверового поцілунку в цій прихильній темряві,
де розквітало її серце, вона згадала раптом грубі образи Жюстена. За кілька годин до цього вона слухала, не
червоніючи, зухвалу лайку хлопця, який називав її повією, питав, коли хрестини, кричав, що його батько викине її
стусанами, якщо вона насмілиться повернутись до Жа-Мейфрену. М’єтта плакала, хоч і не розуміла всього, вона
просто відчувала, що в цих словах є щось брудне. Тепер, коли вона ставала жінкою, невинність навіювала їй думку,
що палкого поцілунку, від якого вона палала, мабуть, досить для того, щоб вкрити її ганьбою, тією ганьбою, якою
таврував її Жюстен. їй стало страшно, і вона заридала.
— Що з тобою? Чого ти плачеш? — стурбовано спитав Сільвер.
— Та нічого, — прошепотіла вона. — Я й сама не знаю.
А потім мимоволі, крізь сльози додала:
— Ох! Яка я нещасна! Мені ше не було й десяти років, як у мене вже шпурляли камінням, а тепер до мене ставляться
як до останньої тварюки. Жюстен мав рацію, прилюдно паплюжачи мене. Ми зробили щось погане, Сільвере.
Юнак у розпачі знову схопив її в обійми, намагаючись якось утішити.
— Я люблю тебе! — шепотів він. — Я твій брат. Чому ти кажеш, що ми зробили щось погане? Ми цілувалися тому,
що нам було холодно. Адже й раніше ми цілувалися щовечора на прощання.
—Е ні! Зовсім не так, як оце нині,— ледве чутно сказала М’єтта.— Не треба більше так робити; це, мабуть, гріх, бо
мені стало дуже ніяково. Тепер люди почнуть сміятися з мене, а я й не насмілюся захищатись, бо вони матимуть
рацію.
Сільвер мовчав, не знаходячи слів, щоб заспокоїти розтривожену уяву цієї тринадцятирічної дитини, яка вся тремтіла,
налякана його першим любовним поцілунком. Він ніжно пригорнув її до себе, сподіваючись, що вона заспокоїться в
теплі обіймів. Але вона пручалася й продовжувала:
— хочеш, ми підемо звідси, покинемо ці місця. Я не можу більше повернутися до Плассана; мій дядько поб’є мене, і
все місто показуватиме на мене пальцями...
Потім, наче охоплена раптовим відчаєм, вона сказала:
—Ні, я якась проклята, я не дозволю тобі кинути тітку Діду й піти зі
мною. Покинь мене де-небудь на дорозі.
— М’єтто, М’єтто, — благав Сільвер. — Не кажи цього!
— Так, я тебе звільню від себе. Подумай сам. Мене вигнали, як шлюху.
Якщо ми повернемося разом, тобі доведеться битися щодня через мене. Я
не хочу цього.
Сільвер міцно поцілував її в уста, шепочучи:
— Ти будеш мені дружиною, і ніхто не насмілиться ображати тебе.
—Благаю тебе! — скрикнула вона. — Не цілуй мене так, не обіймай.
Мені боляче.
Потім, помовчавши, додала:
—Ти знаєш добре, що я не можу бути тобі за дружину. Ми ще дуже
молоді. Доведеться чекати, а я тим часом помру від сорому. Дарма ти
обурюєшся: однаково ти змушений будеш десь кинути мене.
Сільвер не витримав і розплакався тим сухим чоловічим плачем, який
шматує серце. Перелякана М’єтта відчувала, як бідний хлопець тремтить

27
в її обіймах, і цілувала його в обличчя, забувши, що поцілунки обпалюють губи. Вона сама винна. Вона, дурненька, не
змогла винести палкої
ніжності його ласки. Вона не знала, чому їй стало сумно саме тоді, коли
Сільвер поцілував її так, як ще ніколи не цілував. І вона пригортала його
до своїх грудей, просила в нього вибачення за те, шо засмутила його.
Вони плакали, обнявши одне одного тремтячими руками, і від їхніх сліз
темна груднева ніч здавалася ше похмурішою. А десь там, вдалині, не
переставали ридати і скаржитися дзвони...
— Краще вмерти, — повторював Сільвер серед плачу, — краше вмерти...
— Не плач, вибач мені, — шепотіла М’єтта. — Я буду міцна, я зроблю
все, що ти тільки захочеш.
Юнак витер сльози.
— Ти правду кажеш, — вимовив він. — Ми не можемо повернутися до
Плассана. Але ще рано впадати в розпач. Якщо ми переможемо, я візьму
тітку Діду, і ми поїдемо десь далеко-далеко. А якщо не переможемо...
Він замовк.
— А якщо не переможемо? — тихо повторила М’єтта.
— Тоді хай буде воля Божа, — ще тихше сказав Сільвер. — Мене, напевно, не буде серед живих, і тобі доведеться
втішати бідну тітку Діду. Так буде краще.
— Ти ж і сам казав, — шепотіла молода дівчина, — що краще вмерти.
Відчувши це бажання смерті, вони щільніше притулились одне до одного. М’єтта вирішила вмерти разом із
Сільвером. Хоч він говорив тільки про себе, але їй здавалося, що Сільвер з радістю візьме її з собою в могилу. Там
вони кохатимуться значно вільніше, ніж при сонці. Тітка Діда теж помре і приєднається до них. Це бажання неземної
втіхи було у М’єтти ніби передчуттям, і небо голосами журних дзвонів немовби обіцяло, що скоро воно справдиться.
«Вмерти! Вмерти!» Дзвони повторювали це слово дедалі гучніше. Цей заклик звучав в унісон з почуттями закоханих;
їм здавалося, що вони поринають у вічний сон, в солодку млість, заколисані теплом обіймів, палкою ласкою злитих
уст.
М’єтта вже не відсувалась від Сільвера. Вона тепер сама припала своїми устами до його уст, а він мовчки, пристрасно
шукав тієї радості, тієї ласки, яких вона спочатку не могла терпіти. Від думки про близьку смерть М’єтта тремтіла,
наче у пропасниці; не соромлячись більше, вона горнулася до свого коханого і, здавалось, хотіла, перед тим як лягти в
домовину, випити до дна всі ті нові радощі, яких вона ледве торкнулась устами; вона сердилась, що не може зараз
пізнати їх невідому гостроту. М’єтта відчувала, що за поцілунками ховається щось інше; воно лякало й вабило її,
збуджувало запаморочливі почуття, яким вона вся віддалася. З наївною безсоромністю незайманої дівчинки вона
благала Сільвера зірвати останню таємну завісу. А він, збожеволівши від її ласки, упиваючись безмежним щастям,
знесилившись, не бажав більше нічого і, здавалося, навіть не вірив, що є якісь вищі втіхи.
Коли у М’єтти перехопило подих, коли вона відчула, що пекуча радість перших обіймів слабшає, вона прошепотіла:
— Я не хочу вмирати, поки ти мене не полюбиш по-справжньому. Я хочу, щоб ти любив мене ще дужче...
Їй бракувало слів, і не тому, що вона соромилась, а тому, що сама не знала, чого їй хочеться. Вона тремтіла від якогось
внутрішнього хвилювання й безмежної жадоби щастя.
Не розуміючи, що з нею, вона в своїй наївності готова була тупнути ногою, мов дитина, якій не дають іграшку.
— Я люблю тебе, люблю, — безупинно повторював знесилений Сільвер.
Нарешті вона заспокоїлась, поклала голову на плече коханого й замовкла. Сільвер нахилився до неї й довго цілував. А
вона, втішаючись його поцілунками, намагалась розгадати їхній смисл, збагнути їхню таємну принаду. Вона
прислухалась до дрожу, шо пробігав по її жилах, запитуючи себе, чи це любов, чи це пристрасть; її охопила втома;
вона солодко заснула, не перестаючи й уві сні відчувати Сільверові ласки. Він загорнув її у великий червоний плащ,
кінець якого натягнув й на себе, їм уже не було холодно. Почувши рівне дихання М’єтти, Сільвер зрозумів, що вона
спить; він зрадів від думки, що після відпочинку вони зможуть бадьоро продовжувати свій шлях. Він вирішив дати їй
поспати якусь годинку. Небо все ще було темне, і тільки ледве помітна бліда смуга на сході сповіщала про
наближення дня. Десь позаду їх був, мабуть, сосновий ліс, і юнак прислухався до музики пробудження його під
першим подихом зорі. Жалібне бовкання дзвонів і досі звучало в ранковому повітрі, заколисуючи М’єтту, як і тоді,
коли її хвилювала лихоманка пристрасті.
До цієї тривожної ночі Сільвер і М’єтта пережили одну з тих наївних любовних ідилій, що іноді народжуються поміж
знедолених людей з чистим серцем, в робітничому середовищі, де ще іноді можна натрапити на таке простодушне
кохання, яке оспіване в стародавніх грецьких міфах. <...>
■ Далі розповідається романтична історія кохання Сільвера та М’єтти. Після того, як батька дівчини було заслано на
каторгу, її взяв до себе дядько. У його родині вона щодня зазнавала жорстоких знущань, мусила важко працювати.
Поряд із будинком, у якому вона мешкала, стояла хатина Аделаїди, де після смерті батьків оселився Сільвер. Діти
потоваришували, а згодом і закохалися. Це кохання стало єдиною втіхою в їхньому житті. ■
Від природи Сільвер любив самотність і затишні кутки, де він давав повну волю своїм думкам. У ту пору він жадібно
взявся до читання розрізнених книжок, які понакуповував у лахмітників передмістя. Завдяки цьому в нього
сформувалися своєрідні високі й трохи дивні соціальні ідеали. Хаотичні знання, здобуті ним з книжок, знання, не
досить продумані й перевірені, не мали під собою твердого фундаменту. Проте вони де в чому відкривали йому очі,

28
особливо на жінок. Різні суєтні думки, думки про чуттєві пристрасті запаморочили б йому голову, якби серце його не
було заспокоєне.
Та ось Сільвер зустрів М’єтту; він спочатку бачив у ній друга, а потім — радість і мету свого життя. Увечері, в
комірчині, що була йому спальнею, повісивши лампу в головах над складаним ліжком, він брав з полиці, що висіла
над ним, перший-ліпший том й починав з побожністю читати. На кожній сторінці вкритої пилом книжки він знаходив
М’єтту. Якщо йшлося про якусь молоду дівчину або згадувалося взагалі вродливе й доброчесне створіння, він
неодмінно ставив на її місце свою кохану; себе він також уводив у дію. Якщо Сільвер читав роман, то наприкінці він
здобував М’єтту або ж вмирав разом з нею. Коли ж це був якийсь політичний памфлет або трактат з політичної
економії, — а такі книжки йому подобалися більше, ніж романи, бо, як і всі напівосвічені люди, він прагнув до
серйозного читання, — йому вдавалось залучити М’єтту й до цих страшенно нудних теорій, яких часто сам навіть не
розумів; він вважав, що в такий спосіб він випробовує своє серце, розвиває здатність любити М’єтту, коли вони одру-
жаться. У своїх найфантастичніших мріях Сільвер завжди відводив місце М’єтті. Ця чиста ніжність захистила його від
впливу деяких непристойних повістей XVIII століття про любов, що випадково потрапили йому до рук. Особливо
любив він уявляти себе з М’єттою в гуманітарних утопіях, якими захоплювалися великі уми, мріючи про
загальнолюдське щастя. Без неї, на його думку, не можна буде знищити пауперизм і добитись остаточної перемоги
революції. Цілісінькі ночі він гарячково читав, його напружена думка не могла відірватись від книжки, яку він
двадцять разів то кидав, то знову брав; ночі, сповнені солодкого нервового збудження, яке не давало йому заснути до
самісінького ранку, п’янили його, мов заборонене вино, йому ставало тісно у вузькій комірчині, від жовтого
блимаючого світла лампи пекло очі. І хоч голова тріщала від безсоння, він з насолодою продовжував складати
проекти нового суспільства, безглузді й наївно благородні. У цьому суспільстві усі народи схилялися перед ідеальною
жінкою, яка всіма своїми рисами нагадувала М’єтту. У Сільвера було успадковане тяжіння до утопій; нервовий розлад
його бабусі перетворився в ньому у постійне піднесення, у прагнення до всього грандіозного й недосяжного. Його
самотнє дитинство, напівосвіченість особливо сприяли розвиткові цих природних схильностей. Але Сільвер не дійшов
ще того віку, коли настирлива ідея остаточно опановує мозок людини. Вранці, освіживши голову відром холодної
води, він забував про свої божевільні мрії, сповнені наївної віри й невимовної ніжності. Сільвер знову перетворювався
в дитину й мчав до криниці з єдиним жаданням побачити посмішку своєї коханої, разом з нею тішитися радістю
сонячного ранку. А згодом, надвечір, коли думки про майбутнє робили його особливо мрійливим, часто у нього
виникала потреба вилити свої почуття; піддавшись раптовому пориву, юнак кидався до тітки Діди, цілував її у щоки, а
та дивилась йому в вічі, стурбована тим, що вони такі ясні та світяться знайомою їй глибокою радістю. <...>
■ Так промайнуло два роки. Щовечора закохані потайки зустрічалися й проводили одне з одним найщасливіші години
свого життя. ■
Безмежне поле, тривалі прогулянки на свіжому повітрі іноді втомлювали їх. Тоді вони поверталися на площу Сен-
Мітр, у свій закуточок, де їм було так душно в гомінливі літні вечори від буйних пахощів стоптаної трави й гарячих
хвилюючих дихань. Але іноді бувало, що в проході, освіженим вітром, ставало легше, і вони могли залишатися там,
не відчуваючи запаморочення. Тоді закохані з насолодою відпочивали, сидячи на могильній плиті, не звертаючи уваги
на галас дітлахів й циган; вони почували себе як удома. Сільвер часто знаходив кістки, рештки черепів, і закохані
починали розмови про колишнє кладовище. Не стримуючи своєї живої уяви, вони говорили про те, що їхнє кохання
зросло на цьому удобреному смертю грунті, мов чудова, міцна рослина. Воно, як і ці буйні трави, зросло тут, розцвіло,
як ці маки, що хитаються від найменшого подиху вітру, маки, що подібні до розкритого закривавленого серця. Обоє
зрозуміли тепер, звідки йдуть ці теплі дихання, що торкались їхніх гарячих облич, цей шепіт, що вчувався їм у
темряві, цей дрож, що пробігав по проходу: це мертві дихали на них своїми колишніми пристрастями, розповідали їм
про свої шлюбні ночі, мертві поверталися на землю, пройняті жагучим жаданням кохати, утолити свої пристрасті.
Закохані відчували, що ці кістки були сповнені ніжної любові до них, ці потрощені черепи грілися біля вогню їхньої
юності, ці останки людей захоплено шептали, тремтіли від схвильованого співчуття і заздрості. А коли закохані йшли
звідси, старе кладовище починало плакати. Трави, що в жаркі ночі обвивались навколо їхніх ніг, примушуючи їх
тремтіти, немов тонкі пальці простягалися з могил, намагаючись затримати їх, кинути їх одне одному в обійми.
Гострі, терпкі пахощі від зламаних стеблин, наче могутні соки життя, що повільно зароджуються в глибині могил,
п’янили жадання закоханих, які заблудились на цій безлюдній стежці. Померлі, давно вже померлі, хотіли шлюбу
М’єтти і Сільвера...
Закохані ніколи не відчували страху. Розлита навкруги ніжність, здавалось, огортала й зворушувала їх; вони починали
любити ці незримі істоти, ледве чутний дотик яких, подібний до легенького змаху крил, іноді відчували. Часом їх
оповивав якийсь тихий смуток; вони не розуміли, чого хочуть від них мертві, і продовжували невинно кохати серед
цього вирування життєвих соків, у цьому кутку закинутого кладовища, де тучна земля дихала життям і настирливо
вимагала їхнього з’єднання. <...>
Сільвер і М'єтта часто запитували себе про кістки, які вони знаходили у траві. М’єтта по-жіночому взагалі цікавилась
всім страшним. <...> Особливо довго її цікавила могильна плита. Одного разу при ясному місячному світлі М’єтта
розібрала збоку напівстерті літери. Сільвер обчистив камінь від моху своїм ножем, і вони прочитали вибитий напис:
«Тут спочиває... Марія... що вмерла...» М’єтта, побачивши своє ім’я, дуже розхвилювалась. Хоч Сільвер і назвав її
дурненькою, але вона не могла стримати сліз. Вона казала, що її в саме серце вразив цей напис, шо вона незабаром
помре і що ця плита призначена для неї. Юнак аж похолов від страху, але тут же почав її соромити. Як! Вона, така
мужня, раптом вигадує різні дурниці! Зрештою, обоє почали голосно сміятись. Після цього вечора вони вже не
наважувались згадувати про мертвих. Але в журні години, коли над проходом нависало похмуре небо, М’єтта не

29
могла втриматись і знов починала розмову про незнайому померлу Марію, могильна плита якої так довго сприяла
їхнім побаченням. Можливо, кістки цієї бідолашної дівчини ще лежать тут. Одного вечора їй спала на думку дивна
забаганка: вона попросила Сільвера перевернути плиту і подивитись, що там під нею. Він відмовився: це здавалось
йому кощунством. І ця відмова надала нового напряму мріям М’єтти, що витали навколо дорогого, створеного уявою
образу, який мав її ім’я. М’єтта запевняла, що та Марія померла, коли їй було стільки ж, скільки зараз М’єтті, — у
тринадцять років, у розквіті кохання. Навіть плита викликала у неї жалість, плита, на яку вона так жваво стрибала, на
якій вони так часто сиділи, плита, зледеніла від смерті та зігріта їхнім коханням. Вона говорила:
— Ось побачиш, це принесе нам нещастя... Якщо ти помреш, то я прийду помирати сюди, і мені хотілося б, щоб цей
камінь поклали на мою могилу.
У Сільвера підступало до горла; він сварив її за те, що вона думає про такі сумні речі.
Так вони кохалися близько двох років і в цім вузенькім проході, і в полі, їхня ідилія пройшла через холодні грудневі
дощі й палкі заклики липня, ніде не посковзнувшись й не опустившись до звичайного непристойного зв’язку; вона
зберегла чарівну красу античних легенд, їхню палку невинність, наївне бентеження плоті, яка не усвідомлює своїх
жадань. Даремно мертві нашіптували їм спокусу. Вони винесли зі старого кладовища тільки ніжний сум, невиразне
передчуття того, що їм недовго лишилося жити; якийсь голос говорив їм, що вони загинуть, загинуть зі своєю
невинною дитячою любов’ю, так і не діждавшись шлюбу, в той день, коли захочуть віддатись одне одному. Напевне,
саме тут, на цій могильній плиті, серед кісток, що ховалися в густій траві, виник у них дивний потяг до смерті,
пристрасне бажання лягти разом у могилу, бажання, яке схвилювало їх на Оршерському шляху тієї грудневої ночі,
коли так жалібно перекликались дзвони... <...>
■ Сільвер і М’єтта наздогнали повстанців і разом з ними увійшли до міста Оршера. •
Надвечір Сільвер зустрівся віч-на-віч зі своїм кузеном, лікарем Паскалем. Учений ішов із загоном, розмовляючи з
робітниками, які з пошаною ставились до нього. Він спочатку намагався відвернути їх від боротьби, але потім, мабуть,
переконаний їхніми словами, сказав, посміхаючись, як співчуваюча стороння людина:
— Може, ваша правда, друзі. Що ж, боріться, а я тут для того, щоб лагодити вам руки й ноги.
Вранці він спокійно заходився збирати на шляху камінчики й рослини. Він страшенно жалкував, що не взяв з собою
геологічний молоток і ботанічну коробку, його кишені були вщерть наповнені камінчиками, а з сумки з
інструментами, яку він тримав під пахвою, звисали пучки довгих трав.
— Стій! Це ти, мій хлопчику! — вигукнув він, побачивши Сільвера. — А мені здавалось, що я тут сам із усієї нашої
родини.
Останні слова він вимовив з якоюсь іронією, щиро глузуючи з підступів батька і дядька Антуана. Сільвер дуже зрадів
цій зустрічі з двоюрідним братом; лікар, єдиний з усіх Ругонів, тиснув йому руку під час зустрічей і виявляв щиру
прихильність до нього. Побачивши, що Паскаль весь вкритий пилом після походу, юнак вирішив, що лікар справді
приєднався до республіканців; він щиро зрадів і з юнацьким запалом почав говорити про права народу, про його святу
справу та безперечну перемогу. Паскаль, посміхаючись, слухав його і з зацікавленням стежив за жестами й
пристрасною грою його обличчя; він ніби вивчав Сільвера, анатомував його ентузіазм, стараючись дізнатись, що
криється за цим благородним запалом.
— Який же ти завзятий! Який завзятий! Та ти ж справжній онук своєї бабці!
І він додав тихенько, мов учений, що робить нотатки:
Істерія чи ентузіазм, ганебне недоумство чи величне божевілля. Завжди ці прокляті нерви!
Потім голосно, наче резюмуючи свою думку, закінчив:
— Сім’я тепер повна. У ній буде свій герой.
Сільвер не розчув. Він далі з запалом говорив про свою любу Республіку.
За кілька кроків від нього стояла М’єтта, все ще закутана в червоний плащ; вона ні на хвилину не відходила від
Сільвера; взявшися за руки, так обоє і бігали містом. Ця висока дівчина в червоному нарешті зацікавила Паскаля; він
раптом перервав Сільвера й спитав:
— Що це за дівчинка з тобою?
— Це моя дружина, — поважно відповів Сільвер.
Лікар від подиву широко розкрив очі. Він не зрозумів, у чім річ. Дуже соромливий при жінках, він на прощання
шанобливо вклонився М’єтті, знявши капелюх.
Ніч була тривожна. Над повстанцями промчав якийсь зловісний вітер. Ентузіазм, віра, які були в них ще вчора,
розвіялися, як тільки почало сутеніти. На ранок обличчя у всіх були зажурені; люди сумно поглядали одне на одного й
похмуро мовчали; мужність зникла, наче її й не було. Поширювались чутки, що викликали жах; недобрі новини, які
напередодні начальникам удалося приховати, вже розійшлися, хоч ніхто не проговорився: їх передавали невидимі
уста поголоски, які можуть миттю викликати паніку в натовпі. Говорили, що Париж втихомирено, що провінції
зв’язані руки й ноги; до цього додавали, що з Марселя швидко наближається численне військо, яке ведуть полковник
Массон і префект департаменту пан де Блеріо, щоб розправитись з повстанськими загонами. Це вже була поразка;
настало пробудження, сповнене гніву й відчаю. Люди, які ще вчора палали від патріотичного піднесення, сьогодні
тремтіли від страшенного жаху при думці, що Францію скорено, поставлено на коліна. Виходить, що тільки вони
героїчно виконували свій обов’язок! І ось вони загубилися серед загальної паніки, серед мертвої тиші в країні; тепер
вони стали бунтівниками, і на них полюватимуть, як на диких звірів. А вони ще мріяли про велику війну, про
повстання народу, про героїчне завоювання прав! Напередодні цілковитої поразки ця розгублена, всіма покинута

30
жменя людей оплакувала свою загиблу віру, свою спаплюжену мрію про вічну справедливість. Деякі з них,
проклинаючи Францію за її боягузтво, кинули зброю й сіли край шляху, кажучи, що вони чекатимуть тут перших
куль, щоб показати, як уміють умирати республіканці. Хоч цих людей чекало вигнання або смерть, серед них майже
не знайшлося дезертирів. Міцна солідарність згуртовувала ці загони, їхній гнів був спрямований тепер проти
командирів, які справді були бездарні та припустилися непоправних помилок. Покинуті, дезорганізовані, майже без
охорони, під керуванням нерішучих командирів, тепер повстанці були віддані на волю першого-ліпшого загону
солдатів, що з’явився б сюди.
В Оршері вони пробули ще два дні, вівторок і середу, марнуючи час, погіршуючи своє становище. Генерал, та людина
із шаблею, яку Сільвер показав М’єтті ще на плассанськім шляху, все вагався, наляканий величезною
відповідальністю, що лежала на ньому. Нарешті в четвер він вирішив, що лишатися далі в Оршері небезпечно. О
першій годині дня він дав наказ виступати і повів свою невеличку армію на висоту Сен-Рур; ця позиція могла б бути
неприступною, якщо вміло її захищати.
У Сен-Рурі будинки розташовані уступами, один над одним по схилу горба; за містом масив величезних скель
закриває обрій. До цієї справжньої фортеці можна добратися тільки з долини Нор, що розкинулась біля підніжжя
плато. Над усією долиною височить еспланада, перетворена на площу для гуляння, обсаджена могутніми в’язами. Тут
і розмістилися повстанці. Заложників замкнули в готелі «Білий мул», що стояв на площі. Важкою й темною була ніч
для повстанців. Поповзли чутки про зраду. Ранком людина з шаблею, яка свого часу не вжила найпростіших запо-
біжних заходів, зробила огляд своєї армії. Загони вишикувалися спиною до долини, впадала у вічі химерна мішанина
вбрання: коричневі куртки, темні пальта, сині блузи, підперезані червоними поясами. На сонці виблискувала
найрізноманітніша зброя: нагострені коси, широкі заступи, потемнілі мисливські рушниці. Тої миті, коли
імпровізований генерал з’явився верхи на коні перед маленькою армією, прибіг вартовий, що випадково залишився в
оливковому гаю. Розмахуючи руками, він кричав:
— Солдати! Солдати!
Зчинилося страшенне сум’яття. Спершу подумали були, що це фальшива тривога. Повстанці, забувши про будь-яку
дисципліну, кинулися до краю еспланади, щоб побачити солдатів. Шеренги розпались. І коли з-за сірої завіси
оливкових дерев виринули темні стрункі ряди регулярного війська з широкою смугою блискучих багнетів, повстанці в
замішанні подалися назад; панічний жах пойняв усіх, хвилею прокотившись по всьому плато.
Тим часом загони з Ла-Палюда й Сен-Мартен-де-Во перешикувалися й приготувались до одчайдушного опору.
Якийсь велетень-дроворуб, на цілу голову вищий за своїх товаришів, кричав, розмахуючи червоним шарфом: «До нас,
Шаваноз, Грайль, Пужоль, Сен-Етроп! До нас, тюлетці! До нас, плассанці!»
Повстанні безладною масою перебігали по еспланаді. Людина з шаблею, оточена фаверольцями, повела кілька загонів
селян з Берна, Корб’єра, Марсана, Прюїна, маючи на меті обійти ворога й напасти на нього з правого флангу. Інші
загони — з містечок і селиш Валькейра, Назера, Кастель-ле-В’є, Рош-Нуара, Мюрдарана — кинулись ліворуч і
розсипались по долині Нор, як стрільці.
На площі не лишилося нікого. Городяни й селяни, яких кликав дроворуб, поступово зібралися під в’язами і стояли
темною, безформною юрбою, всупереч усім правилам стратегії; це була одностайна, суцільна маса, готова або
заступити дорогу ворогові, або вмерти. Плассанський загін стояв у центрі цього героїчного батальйону. На тлі сірих
блуз і курток, в синюватих відблисках зброї плащ М’єтти, яка двома руками високо тримала прапор, виділявся
великою червоною плямою, наче свіжа рана, з якої точилася кров.
Запанувала велика тиша. В одному з вікон готелю «Білий мул» з’явилося бліде обличчя пана Пейрота. Він щось
говорив, вимахуючи руками.
— Ховайтесь! Зачиніть віконниці! — кричали розлютовані повстанці. — Вас можуть убити!
Віконниці хутко зачинилися; тепер чути було тільки тупіт солдатів, які підходили дедалі ближче.
Минула хвилина, якій, здавалося, не було краю. Військо зникло за якимсь горбком, і незабаром повстанці побачили,
як з боку долини появились нарівні з землею леза багнетів; вони росли, рухалися, виблискували в промінні ранкового
сонця, неначе поле сталевого колосся. Цієї миті в уяві Сільвера, який тремтів від величезного збудження, виник образ
жандарма, чия кров обагрила йому руки. Він знав із оповідей товаришів, що Ренгад не вмер, що йому тільки вибито
око; і Сільвер добре уявляв собі закривавленого страшного жандарма із порожньою орбітою. Думка про цю людину,
про яку він ні разу не згадав відтоді, як пішов із Плассана, була нестерпною. Сільверові стало страшно: невже він
злякається? Він міцно притиснув до себе карабін, очі застелив туман, він палав жаданням вистрілити з рушниці,
прогнати цю примару жандарма. А багнети повільно піднімалися...
Коли з-за краю еспланади з’явилися голови солдатів, Сільвер інстинктивно обернувся до М’єтти. Дівчина стояла
поряд, випроставшись, рум’яна, обгорнута складками червоного прапора; вона підвелася навшпиньки, щоб побачити
військо; від нервового напруження ніздрі їй тремтіли, між червоними губами блищали білі й міцні, як у вовченяти,
зуби. Сільвер усміхнувся до неї. Не встиг він ще повернути й голови, як почалася пальба. Солдати, яких видно було
тільки до плечей, відкрили вогонь. Сільверові здалося, ніби над його головою промчав вихор, збите кулями листя
дощем посипалося з в’язів. <...> Тоді Сільвер, не цілячись, вистрілив зі свого карабіна, потім знову зарядив, знову
випалив. Він робив це якось напівсвідомо, лютий, як звір, ні про що не думаючи, поспішаючи вбивати. Він уже навіть
погано бачив солдатів: під в’язами, мов клапті сірого мусліну, стелився дим. Листя й далі сипалось на повстанців —
солдати цілилися надто високо. Інколи серед нестерпних звуків стрілянини Сільвер чув чиєсь зітхання, глухе
хрипіння; в маленькому загоні починався рух: хтось відсовувався вбік, даючи місце нещасному, який падав,
чіпляючись за плечі своїх сусідів. Вогонь тривав хвилин з десять.

31
Потім, у паузі між двома залпами, хтось страшним, сповненим жаху голосом гукнув: «Рятуйтесь, хто може!» Серед
повстанців прокотилася хвиля обурення й гніву: «Боягузи! Боягузи!» Всіх облетіла зловісна чутка: генерал утік,
кавалерія рубає шаблями стрільців, що розсипались по долині Нор. А постріли не припинялися, вони вибухали через
неоднакові проміжки часу й освітлювали дим вогненними спалахами. Хтось суворим голосом крикнув, що треба
вмерти, не відступаючи з цього місця. А другий, несамовитий, кричав ще дужче: «Рятуйтесь, хто може! Рятуйтесь, хто
може!» Люди тікали, кидаючи зброю, перестрибуючи через трупи. Інші змикалися в своїх рядах. Лишилося всього з
десяток повстанців. Двоє кинулось тікати, а троє з восьми полягло від одного залпу.
Сільвер і М’єтта стояли на місці, нічого не розуміючи. Чим більше рідшали ряди батальйону, тим вище М’єтта
піднімала прапор; вона тримала його перед собою, ніби величезну свічку, міцно стиснувши руками. Прапор був весь
посічений кулями. Коли у Сільвера не стало вже патронів у кишені, він припинив стріляти, тупо дивлячись на свій
карабін. Раптом якась тінь майнула по його обличчю, немовби величезний птах зачепив його крилом. Підвівши очі,
він побачив, як з М’єттиних рук падає прапор. Дівчина, притиснувши до грудей руки, з одкинутою головою, із спотво-
реним від страждання обличчям повільно повернулась на місці. Навіть не скрикнувши, вона впала навзнак на червоне
полотнище прапора.
— Вставай! Вставай швидше! — кричав переляканий до нестями Сільвер, простягаючи їй руку.
Але вона лежала з широко розплющеними очима, не кажучи ні слова. Сільвер зрозумів і впав навколішки.
— Тебе поранено? Скажи, куди тебе поранено?
Вона не відповіла; вона задихалась, вона дивилася на нього страшними очима; дрібна дрож пройняла її тіло. Тоді він
відірвав їй від грудей руки.
— Сюди? Скажи, сюди?
Він розірвав корсаж, оголив їй груди. Він шукав, але не бачив нічого. На очі йому набігли сльози. Потім під лівою
груддю він помітив маленьку рожеву цяточку; одна краплина крові витекла з рани.
— Це нічого, — лепетав він, — я зараз знайду Паскаля, він вилікує тебе. Якби ти могла підвестися!.. Ти не можеш
підвестися?
Солдати перестали стріляти, вони кинулись вліво, переслідуючи загони, яких повів той, з шаблею. На безлюдній
еспланаді залишився тільки Сільвер навколішках перед М’єттиним тілом. З відчайдушною впертістю він стискав її у
своїх обіймах. Він хотів підняти її, але М’єтта так здригнулася від болю, що він знову поклав її. Він благав:
— Скажи мені хоч що-небудь. Чому ти мовчиш?
Але вона вже не могла говорити. Повільно й слабо ворухнула вона рукою, показуючи, шо це не її вина. Смерть вже
змикала їй уста. Волосся її розсипалось, голова відкинулася на скривавлені складки прапора; і тільки очі, чорні очі, що
блищали на блідому обличчі, ше жили. Сільвер ридав. Погляд її великих страждальницьких очей краяв йому серце. У
них він читав безмірний жаль за згасаючим життям. Своїм поглядом М’єтта казала йому, що вона вмирає, не
діждавшись весілля, вмирає, не ставши його дружиною; казала, що це він того не захотів, шо він міг кохати її так, як
усі хлопці кохають дівчат. В агонії, в цій жорстокій боротьбі її міцного організму зі смертю вона оплакувала свою
незайманість. Сільвер, схилившись над нею, зрозумів гірку скаргу цієї юної пристрасті, йому здавалось, ніби десь з
далини долинають заклики мертвих закинутого кладовища, він пригадував поцілунки, що обпалили їм уста вночі край
шляху; М’єтта кидалась йому на шию, благала повного кохання, а він, він не зрозумів її, і ось вона вмирає
незайманою, в розпачі від того, шо не встигла зазнати всієї насолоди життя. Думка про те, шо вона візьме з собою в
домовину спогад про нього лише як про доброго друга, доводила його до відчаю; він почав цілувати її дівочі груди, ці
чисті, незаймані груди, які він щойно оголив. Він ніколи не бачив цього ніжного бюста, цієї юної зрілості. Сльози змо-
чили йому уста. Ридаючи, він припав палкими поцілунками до ніжного тіла коханої. Ці жагучі поцілунки викликали
промінь останньої радості в М’єттиних очах... Вони кохали одне одного, і їхню ідилію розв’язувала смерть.
Але Сільвер не міг повірити в те, що вона вмирає. Він повторював:
— Ні, це нічого, ось побачиш... Не розмовляй, якщо тобі боляче... Зажди, я підведу тобі голову, зараз зігрію тебе, бо
твої руки холодні, як лід.
Зліва, серед оливкових дерев, знову залунали постріли. З долини Нор почувся глухий тупіт кавалерії. Часом долинали
одчайдушні зойки людей, яких убивали. Густий дим піднімався угору й стелився під в’язами, що оточували
еспланаду. Але Сільвер уже не чув і не бачив нічого. Паскаль, бігцем спускаючись в долину, помітив, що його
двоюрідний брат лежить на землі, і поспішив до нього, подумавши, що хлопця поранено. Пізнавши лікаря, Сільвер
учепився за нього і показав на М’єтту.
— Гляньте, — сказав він, — її поранено ось сюди, під груди... Ой, як добре, шо ви прийшли; ви її врятуєте.
В цю мить умираюча здригнулася. Тінь страждання майнула по її обличчі, міцно стиснуті уста розтулилися,
випускаючи легеньке зітхання. Очі, все ще широко розкриті, так і застигли, звернені до юнака.
Паскаль нахилився над нею, потім підвівся і тихо сказав:
— Вона померла.
Померла! Від цього слова Сільвер похитнувся. Він стояв навколішки і впав, ніби його перекинуло М’єттине
легесеньке зітхання.
Померла! Померла! — повторював він. — Це неправда, вона дивиться на мене... Ви ж бачите, що вона на мене
дивиться.
Він хапав лікаря за одяг, благав його не йти, запевняючи, шо він помилився, шо М’єтта не померла, що він може
врятувати її, як тільки захоче. Паскаль випручувався й лагідно казав йому:
— Я нічого не можу вдіяти. Мене чекають інші... Пусти мене, мій бідний хлопчику... Вона справді померла.

32
Сільвер розтулив руку і впав. Померла! Померла! Це слово звучало в його вухах, як похоронний дзвін. Залишившись
сам, він підповз до вбитої. М’єтта все ще дивилась на нього. Він припав до неї, поклав голову на її оголені груди й
залив її тіло сльозами. Це був вибух крайнього розпачу. Він пристрасно впивався устами в її округлі дівочі груди; в
свої поцілунки він вкладав усе полум’я свого кохання, все своє життя, щоб воскресити її. Але дівчина холонула під
його ласками. Він відчував, як її нерухоме тіло важчає в його обіймах. Сільвера пойняв жах; приголомшений, він сів
біля неї, схиливши голову і звісивши руки. Він немов задерев’янів і все повторював:
— Вона померла, але ще дивиться на мене, вона не заплющує очей, вона ще бачить мене...
Ця думка сповнила його тихим сумом і теплою ніжністю. Він не ворушився і невідривно дивився в мертві очі М’єтти,
які смерть зробила ще глибшими; він прочитав у них останню жалобу дівчини, яка оплакувала свою незайманість...
Тим часом кавалерія все ще рубала шаблями втікачів у долині Нор; тупіт коней, зойки вмираючих поступово
віддалялися, затихали, наче далека музика, звуки якої завмирали в прозорому повітрі. Сільвер уже забув, що навкруги
триває бій. Він не помітив навіть лікаря, який піднявся схилом і знову пройшов через еспланаду. Паскаль мимохідь
підняв Маккарів карабін, якого кинув Сільвер; він пізнав його, бо бачив, що він висів над каміном у тітки Діди, й
вирішив не віддати його до рук переможців. Ледве ввійшов він у готель «Білий мул», куди позносили багато поране-
них, як солдати пригнали, мов стадо, юрбу повстанців. Еспланада знову заповнилась людьми. Людина з шаблею
втекла, солдати переслідували останні загони селян. Тут відбулася жахлива різанина. Полковник Массон і префект де
Блеріо, охоплені жалістю, марно наказували солдатам припинити розправу. Розлютовані солдати продовжували
стріляти в повстанців, приколювали багнетами втікачів до муру. Покінчивши з ворогами, вони почали палити по
готелю «Білий мул». Віконниці розлетілися в дрізки; з одного вікна, яке не встигли зачинити, зірвалась рама,
задеренчало розбите скло. Зсередини пролунали жалісні голоси: «Ми полонені! полонені!» На мить на порозі з’явився
комендант Сікардо; розлючений, він силкувався щось крикнути, вимахуючи руками. Поруч з ним з’явилась миршава
постать і перелякане обличчя збирача податків пана Пейрота. Пролунав залп, і пан ГІейрот упав, мов лантух, долілиць
на землю.
Сільвер і М’єтта дивились одне на одного. Юнак схилився над дорогим тілом, не повертаючи навіть голови, серед
стрілянини й зойків тих, які конали в агонії. Він відчував тільки, що навколо метушаться люди, йому стало соромно.
Він розгорнув складки червоного прапора і прикрив ним голі шию й груди М’єтти. І вони знову продовжували
дивитись одне на одного.
Битва закінчилася. Вбивство збирача податків протверезило солдатів. Дехто з них ще нишпорив по всіх кутках
еспланади, щоб не дати втекти жодному повстанцеві. Якийсь жандарм, помітивши під деревами Сільвера, підбіг до
нього, але, побачивши, що це ще майже дитина, спитав:
— Ти що тут робиш, хлопче?
Сільвер не зводив з М’єтти очей. Він не відповів.
— Ох, розбійник! Та в нього руки чорні від пороху! — вигукнув солдат, який нахилився до нього. — Вставай,
негіднику, вставай! Я з тобою розправлюся! Ти своє дістанеш!
Сільвер дивно всміхнувся й не рушав з місця. Солдат, помітивши, шо біля нього лежить труп жінки, вкритий
прапором, промимрив:
— Гарна дівчина, шкода... Це твоя коханка, негіднику?
Потім він зареготав, як справжній жандарм, й додав:
— Ну, вставай! Ти ж не будеш спати з нею тепер, коли вона вмерла.
Він грубо рвонув Сільвера, примусивши його підвестись, і потяг за собою, мов собаку. Сільвер слухняно, мовчки,
наче дитина, дозволив волочити себе. Він обернувся й подивився на М’єтту. Тяжко йому було залишати її саму під
деревами. Востаннє він глянув на неї вже здалека. Вона лежала, невинно прекрасна, на червоному прапорі; голова її
була злегка відкинута, великі очі дивилися в небо. <...>
■ У той самий час у Плассані купка озброєних буржуа-реакціонерів під проводом П’єра Ругона фактично без бою
захопила приміщення мерії, в якому залишалися рештки республіканців, керованих Антуаном Маккаром.
Схвильований П’єр повів свій невеличкий загін нагору, де у кабінеті мера перебував ненависний брат. ■
VI-VII
І справді, нагорі, в кабінеті мера, вмостившися в його кріслі, поклавши лікті на письмовий стіл, вигідно влаштувався
Маккар. Після того, як повстанці покинули місто, він з величезною самовпевненістю недалекої людини цілком
віддався своїй настирливій ідеї; не маючи сумніву в перемозі, він говорив собі, що віднині Плассан належить йому,
що він може поводитись як завойовник. <...> Маккар не вжив ніяких запобіжних заходів, не звелів навіть зачинити
двері, а його солдати виявили ще більшу безтурботність і позасинали. Він спокійнісінько чекав світанку, впевнений,
що вдень навколо нього зберуться і згуртуються всі місцеві республіканці.
Маккар уже мріяв про великі революційні заходи: проголошення Комуни, на чолі якої він стане сам, арешт усіх
шкідливих патріотів, особливо людей, які були йому не до вподоби. Думка про перемогу над Ругонами, про те, що
жовтий салон вже спустів, що вся ця зграя проситиме у нього пощади, сповнювала його радістю. Щоб якось скоротати
час, він вирішив написати відозву до населення Плассана. Цю відозву і складали вчотирьох. Коли її було закінчено,
Маккар, який сидів у кріслі мера, прибрав урочистого вигляду і наказав прочитати вголос, перш ніж відіслати її до
друкарні «Незалежного», на відданість якої він так сподівався. Один із редакторів почав із пафосом читати: «Жителі
Плассана! Настав час свободи, настало царство справедливості!..», як раптом за дверима кабінету зчинився якийсь
шум, вони рипнули й почали повільно відчинятись.
— Це ти, Кассуте? — спитав Маккар, перебиваючи редактора.

33
Відповіді не було, а двері все відчинялися.
— Та заходь же! — нетерпляче вигукнув Маккар. — Що, мій братик- розбійник уже вдома?
В цю мить двері з такою силою розчинилися навстіж, що аж вдарились об стіну, і хвиля озброєних людей ринула до
кабінету; серед них був Ругон, червоний, з виряченими очима. Змовники розмахували зброєю, як палицями.
— Ах, негідники, у них зброя! — вигукнув Маккар.
Він хотів був схопити пару пістолетів, що лежали на столі, але п’ятеро
чоловік вчепилися йому в горло. Чотири редактори відозви кілька хвилин чинили опір. Чути було звуки стусанів,
глухий тупіт, стукіт падаючих тіл. Нападаючим дуже заважали рушниці, зовсім не потрібні тепер, але кидати їх вони
не хотіли. Під час боротьби Ругонова рушниця, яку один з повстанців хотів у нього вирвати, із страшенним гуркотом
випалила, наповнивши кабінет димом; куля розбила чудове дзеркало, яке займало всю стіну від каміна до самої стелі,
дзеркало, про яке говорили, що воно було одним із найкращих в усьому місті. Цей несподіваний постріл приголомшив
усіх і поклав кінець боротьбі.
Не встигли переможці одхекатись, як надворі вибухнуло три постріли. Грану підбіг до одного з вікон кабінету.
Обличчя у всіх стали суворими; тривожно подавшись вперед, всі чекали, побоюючись, що їм доведеться почати
боротьбу з вартовими, про яких у захваті від перемоги зовсім забули. Але знизу почувся голос Рудьє, який сповіщав,
що все гаразд. Сяючи од радості, Грану зачинив вікно. Виявилося, що постріл Ругона збудив тих, які спали внизу.
Вони швидко здалися, бачачи, шо чинити опір неможливо. Але троє із загону Рудьє, яким кортіло якнайшвидше з усім
покінчити, вистрілили у повітря, ніби у відповідь на постріл нагорі. Вони й самі не знали, навіщо це зробили. Адже
бувають такі хвилини, коли рушниці стріляють самі в руках боягузів.
Тим часом Ругон наказав міцно зв’язати Маккарові руки шнурами від довгих зелених портьєр кабінету. Той криво
всміхався, мало не плачучи від скаженої люті.
— Так, так, продовжуйте... — бурмотів він. — Сьогодні ввечері або завтра повернуться наші, і тоді вже ми зведемо
рахунки!
Від цього натяку на повернення повстанців у переможців аж мороз пробіг поза шкірою. Ругонові перехопило подих.
Маккар був розлючений тим, що його так несподівано, мов дитину, застукали ці боягузливі буржуа, ці жалюгідні
шпаки, яких він, старий солдат, просто ненавидів; він задирливо дивився на П’єра очима, що аж палали від ненависті.
— Я дещо знаю, я чимало цікавого знаю, — сказав він, не спускаючи з Ругона очей. — Дайте мені змогу стати перед
судом присяжних, я розкажу їм багато такого, що вони дуже посміються.
Обличчя у П’єра зблідло, мов у мерця. Він страшенно боявся, що Маккар почне говорити і осоромить його в очах цих
панів, які щойно допомагали йому рятувати Плассан. Але всі вони, вражені драматичною зустріччю двох братів,
відійшли вбік, передбачаючи, що зараз відбудеться бурхлива сцена. Ругон прийняв героїчне рішення. Він наблизився
до них і вимовив тоном високого благородства:
— Цю людину ми залишимо тут. Якщо вона подумає над своїм становищем, то зможе дати нам деякі корисні
пояснення.
І з ще більшою гідністю додав:
— Я виконую свій обов’язок, панове. Я присягався врятувати місто від анархії, і я його врятую, хоч би для цього мені
довелося стати катом свого брата.
Можна було подумати, що це стародавній римлянин приносить на олтар батьківщини свою сім’ю. Грану, глибоко
схвильований, потис йому руку зі сльозами на очах. Це мало означати: «Я вас розумію, ви — людина з величною
душею!» Він зробив Ругонові велику послугу, повівши за собою всіх під тим приводом, що треба вивести звідси
чотирьох полонених.
Залишившись наодинці з братом, П’єр відчув, що до нього повернувся весь його апломб. Він сказав:
— Ви не чекали на мене, правда ж? Тепер я все розумію: ви, мабуть, влаштували вдома на мене якусь пастку.
Нещасний! Бачте, куди завели вас ваші пороки й розпусність!
Маккар знизав плечима й відповів:
— Дайте мені спокій! Ви — старий шахрай. Зрештою, сміється той, хто сміється останній.
Ругон, не знаючи, що йому робити з братом, штовхнув його в туалетну кімнату, де іноді відпочивав пан Гарсонне. З
цієї кімнати, освітленої лише зверху, був тільки один вихід. У ній стояли крісла, канапа та мармуровий умивальник.
П’єр замкнув двері на ключ, перед тим трохи ослабивши мотузки на руках брата. Чути було, як Маккар кинувся на
канапу й заспівав щосили: «Все буде гаразд» (приспів і назва французької революційної пісні), щоб заспокоїтись.
Залишившись нарешті сам, Ругон усівся в крісло мера. Він зітхнув і витер з лоба піт. Як важко здобувати щастя та
пошану! Але тепер він уже близько від своєї мети. Він відчував, як пружинить під ним м’яке крісло, і машинально
гладив рукою стіл червоного дерева, рівний і гладкий, мов шкіра вродливої жінки. Він усівся ще глибше, прибравши
такої ж величної пози, як за хвилину перед цим Маккар, коли слухав читання відозви. Тиша, що панувала в кабінеті,
здавалось, була насичена якоюсь релігійною урочистістю, шо наповнила йому душу божественною насолодою. Навіть
запах пилу й старих паперів, що валялися по кутках, він вдихав благоговійно, мов фіміам, роздуваючи ніздрі. Ця
кімната із ви- цвілими шпалерами, від якої тхнуло дріб’язковими справами, мізерними клопотами третьорядного
муніципалітету, здавалась йому храмом, а сам він у ній ставав якимсь божеством. <...>
Але й у цьому захопленні він нервово здригався щоразу, коли до його вух долинав гучний голос Маккара. Слова
«аристократи», «ліхтар», загрози повісити різкими поривами проникали крізь зачинені двері, грубо розбиваючи його
райдужні мрії. Завжди ця людина! І мрія про Плассан, що лежав біля його ніг, раптом змінювалась картиною суду:
присяжні, судді й публіка слухають ганебні Маккарові викриття, історію про п’ятдесят тисяч франків і все інше; або

34
ж, спочиваючи у м’якому кріслі пана Гарсонне, він раптом бачив себе повішеним на ліхтарі вулиці Банн. Хто ж,
зрештою, визволить його від негідника? Нарешті Антуан заснув, і П’єр пережив добрих десять хвилин нічим не
затьмареного блаженства.
З цього захопленого стану вивели його Рудьє і Грану. Вони повернулись із в’язниці, куди відвели полонених
повстанців. Тим часом надворі розвиднілось. Місто потроху прокидалося; треба було приймати якесь рішення. Рудьє
заявив, шо насамперед слід звернутись до населення з якоюсь відозвою. П’єр в цю мить саме читав прокламацію, яку
залишили на столі повстанці.
— Та ось! — вигукнув він,— Вона цілком годиться й для нас. Треба тільки змінити деякі слова.
І справді, не минуло й якихось п’ятнадцяти хвилин, як Грану почав читати схвильованим голосом:
— «Жителі Плассана! Настав час відсічі. Відновилося царство порядку...»
Вирішено було надрукувати відозву в друкарні «Газети» й порозклеювати її на всіх перехрестях.
— Тепер слухайте, — сказав Ругон, — тепер ми підемо до мене, а тим часом пан Грану збере сюди членів
муніципальної ради, тих, які лишилися на волі, й розповість їм про страшні події цієї ночі...
Потім він урочисто додав:
— Я готовий взяти на себе відповідальність за всі свої вчинки. Коли те, що я вже зробив, буде визнане достатнім
доказом моєї відданості законній владі, я згоден стати на чолі муніципальної комісії доти, доки будуть відновлені
законні власті. А щоб мені не закидали шанолюбство, я повернуся до мерії тільки тоді, коли мене покличуть мої
співгромадяни.
Грану й Рудьє запротестували. Плассан не буде невдячним. Зрештою, це він, Ругон, урятував місто. І вони почали
пригадувати все, що він зробив для встановлення порядку: і те, що двері жовтого салону завжди були відчинені для
прихильників влади, і те, що його добре слово ширилось усіма трьома кварталами, і те, що думка про організацію
складу зброї належала йому, а головне — ця незабутня ніч, коли він проявив стільки розсудливої обережності й
героїзму, ніч, що навіки уславила його. Грану додав, що він наперед упевнений в почуттях захоплення і вдячності з
боку панів муніципальних радників. Він закінчив словами:
— Не виходьте з дому, я незабаром прийду за вами і з тріумфом приведу вас сюди.
Рудьє заявив, що він сам добре розуміє такт і скромність свого друга й цілком схвалює їх. Нікому, звичайно, й на
думку не спаде звинувачувати його в шанолюбстві, а, навпаки, кожен оцінить ту делікатність, з якою він
відмовляється брати на себе будь-які повноваження без згоди своїх співгромадян. Це вельми достойно, вельми
благородно й велично.
Під цією зливою похвал Ругон скромно схилив голову; він мимрив: «Ні, ні, що ви, це вже занадто!», умліваючи від
насолоди, мов людина, яку ніжно лоскочуть. Кожна фраза колишнього панчішника і колишнього торговця мигдалем,
які стояли один справа, а другий зліва від нього, викликала в ньому радість, що відбивалася на обличчі. Розкинувшись
у кріслі мера, сп’янілий від адміністративних пахощів кабінету, він вклонявся на всі боки, мов той принц-претендент,
якого переворот скоро зробить імператором.
Втомившись курити фіміам, всі спустилися вниз. Грану пішов розшукувати членів муніципальної ради. Рудьє
запропонував Ругонові піти вперед, а сам пообіцяв приєднатись до нього, як тільки дасть необхідні розпорядження
про охорону мерії. П’єр дійшов до вулиці Банн, стукаючи каблуками, наче військовий. Уже добре розвиднілося, але
тротуари були безлюдні. П’єр тримав капелюх у руці, незважаючи на різкий холод. Від пихи вся кров ринула йому до
голови. <...>
■ Жовтий салон святкував перемогу. Проте місто охопила тривога: подейкували, ніби загони повстанців з хвилини на
хвилину повернуться до Плассана й вчинять криваву розправу над консерваторами. Крім того, серед громадян
зростало невдоволення раптовим піднесенням П’єра, дедалі голосніше лунали заклики скинути його з крісла мера.
Ругон трусився від страху й боявся навіть власної тіні, але продовжував грати роль непохитного борця за «порядок».
Тим часом Фелісіте з листа сина Ежена довідалася про розгром республіканців в інших містах країни. Ця новина
сповнила ЇЇ надією на близьку перемогу чоловіка. Аби зміцнити його становище, дружина вирішила влаштувати
політичну провокацію за участі республіканців на чолі з Антуаном Маккаром. Прийшовши до Антуана, який усе ще
перебував під арештом, вона запропонувала: він тікає з-під арешту, збирає невеличкий загін республіканців і вночі
веде його на штурм мерії, а після «операції» отримує свободу й кругленьку суму. Антуан зрозумів, що це небезпечна
пастка для його однодумців і для нього особисто, але, поторгувавшись, погодився.
Наступного ранку П’єр з’явився у приміщенні мерії, покинутому переляканими службовцями. ■
Увесь ранок П’єр то входив, то виходив з мерії. Він був сам у цьому величезному порожньому будинку, де високі зали
відлунювали звуки його кроків. Усі двері були відчинені. П’єр, голова ради без радників, розгулював цією пусткою,
настільки пройнятий важливістю своєї місії, що швейцар, зустрічаючи його в коридорах, щоразу вклонявся йому зі
здивованим і сповненим пошани виглядом. П’єра бачили в кожному вікні, незважаючи на страшенний холод, він
кілька раз виходив на балкон з пачками паперів у руках, наче зайнята справами людина, яка чекає важливих
повідомлень.
Потім опівдні він обійшов усе місто, відвідав усі пости, попередив про можливий напад і дав зрозуміти, що повстанці
недалеко, але він сподівається на хоробрість доблесних національних гвардійців; коли буде потрібно, вони всі, як
один, мають загинути за справедливу справу. З цього обходу він повертався повільно, поважно, з виглядом героя,
який дав необхідні вказівки борцям за батьківщину, а тепер чекає тільки нагоди, аби віддати за неї своє життя. Він
помітив, що всі, хто траплявся йому дорогою, зупинялися, вкрай здивовані. Дрібні рантьє, котрі завжди гуляли на
проспекті Совер, ці невиправні фланери, яких ніяка катастрофа не могла утримати від звичної прогулянки в сонячні

35
години, здивовано поглядали на нього, немовби не впізнаючи; вони не могли повірити, що ця людина з їхнього
середовища, яка колись торгувала олією, настільки зухвала, що хоче одна протистояти цілій армії.
Неспокій у місті дійшов до останньої межі. З хвилини на хвилину чекали появи загону повстанців. Звістка про втечу
Маккара поширювалась із зловісними коментарями. Подейкували, що його визволили червоні, що він десь причаївся,
чекаючи ночі, щоб кинутись на мешканців і підпалити місто з усіх чотирьох боків. Плассан, наглухо замкнений, як
монастир, змучений від жаху за високими мурами, в нестямі вигадував нові страхіття. Республіканці, побачивши
поважну осанку Ругона, трохи задумались.
Щодо нового міста й тих адвокатів та відставних комерсантів, які ще напередодні паплюжили жовтий салон, то
сьогодні вони були надзвичайно здивовані й не насмілювались більше одверто виступати проти такої мужньої
людини. Тепер вони задовольнялися розмовами про те, що це велике божевілля — поводити себе так зухвало щодо
повстанців, які перемогли, і що цей зайвий героїзм може накликати на Плассан величезне лихо. Потім, десь о третій
годині дня, вони послали до Ругона делегацію. П’єр, якому хотілось продемонструвати свою відданість перед
співгромадянами, не міг навіть і мріяти про таку чудову нагоду. Він промовляв дуже велично. Голова тимчасової
комісії прийняв делегацію нового міста в кабінеті пана мера. Делегати, віддавши належне патріотизмові Ругона,
благали його облишити й думки про можливість опору, але П’єр почав надзвичайно поважно говорити про обов’язок і
батьківщину, про порядок і волю та інші подібні речі. А втім, він нікого не силує наслідувати його приклад; він просто
виконує те, що підказує йому сумління і серце.
— Як бачите, панове, я один,— сказав він наприкінці своєї промови,— Я хочу взяти на себе всю відповідальність, щоб
ніхто, крім мене, не був скомпрометований. А якщо потрібна буде жертва, я пропоную себе від щирого серця; ціною
свого життя я хотів би врятувати життя моїх співгромадян.
Нотаріус, найрозумніша голова з усієї делегації, зауважив йому, що він йде на неминучу смерть.
— Я про це знаю, — серйозно відповів Ругон. — Я готовий!
Усі перезирнулися. Слова «Я готовий!» справили на них надзвичайне враження. Справді, він хоробра людина. <...>
■ Після цього Ругон віддав наказ гвардійцям потайки зібратися у мерії. •
Ругон налякав їх, повідомивши, що республіканці, які лишилися у Плассані, мають намір зробити одчайдушну спробу
оволодіти мерією. Він хвалився, що з допомогою своєї таємної поліції своєчасно дізнався про це. Потім, намалювавши
картину кривавої різанини, яка виникне в місті, якщо ці мерзотники захоплять владу, П’єр дав наказ суворо
додержувати тиші й погасити всі вогні. Він теж узяв рушницю. <...>
Усі ревні республіканці, всі співчуваючі, які не пішли з повстанським загоном, зібрались о дев’ятій годині в брудному
кафе, де Маккар призначив їм місце зустрічі. Коли їх набралося вже близько п’ятдесяти чоловік, він звернувся до них
з промовою, в якій згадав про задоволення особистої помсти, про перемогу, яку можна легко здобути, про ганебне
ярмо, яке треба скинути; на закінчення він запевнив присутніх, що вони здобудуть мерію за десять хвилин. Він з неї
тільки що вийшов, вона порожня; червоний прапор може замайоріти над мерією цієї ж ночі, якщо вони тільки
захочуть. Робітники почали радитись; реакція конає, повстанці вже біля брам міста, отже, непогано було б, не
чекаючи на них, захопити владу, а тоді вже, коли вони повернуться, привітати їх, як братів, широко відчинивши брами
й прикрасивши прапорами вулиці та площі. Всі беззаперечно довіряли Маккарові; його ненависть до Ругонів,
прагнення особистої помсти, про яку він говорив, були запорукою його відданості. Умовились, що всі мисливці, які
мали вдома рушниці, підуть за ними і опівночі загін збереться на площі перед мерією. Одна важлива обставина мало
не затримала їх: не було куль. Але вони вирішили зарядити свої рушниці дробом, та, власне, й у цьому не було
потреби: адже вони не зустрінуть жодного опору.
І Плассан знову побачив, як тихими вулицями, залитими місячним світлом, у тіні, понад будинками, прокрадались
озброєні люди. Коли загін зібрався перед ратушею, Маккар, пильно приглядаючись, чи немає десь засідки, сміливо
наблизився до воріт. Він постукав і, коли швейцар, який вже про все знав, спитав, чого їм треба, Антуан накинувся на
нього з такими лютими погрозами, що той, удаючи, ніби страшенно перелякався, поспішив відчинити ворота. Обидві
їх половини стали повільно розсуватись, розкриваючи зловісну зяючу пащу. Тоді Маккар голосно вигукнув:
— Вперед, друзі!
Це був сигнал. Маккар швидко відскочив убік. І тої миті, як республіканці кинулися вперед, назустріч їм з темноти
двору з гуркотом вирвався цілий сніп полум’я і град куль. Ворота вивергали смерть. Національні гвардійці,
роздратовані чеканням, поспішаючи позбутись того страшного кошмару, що оповив їх у цьому похмурому дворі,
поспіхом дали залп. Постріли спалахнули так яскраво, що Маккар добре розгледів Ругона, який в когось цілився.
Антуанові здалося, що дуло рушниці дивиться просто на нього; він раптом згадав, як недавно почервоніла Фелісіте, і
кинувся тікати бурмочучи:
Досить дурня клеїти! Цей шахрай ще вб’є мене! Він винен мені вісімсот франків!
Серед ночі пролунали розпачливі зойки. Захоплені зненацька республіканці, волаючи, що їх зрадили, теж почали
стріляти. Один гвардієць упав біля воріт. Республіканці втратили трьох убитими. Вони кинулися бігти, спотикаючись
об трупи, їхні розпачливі крики: «Вбивають наших братів!» — не зустріли відгуку на безлюдних вулицях. Захисники
порядку знову зарядили рушниці та, мов навіжені, метнулися на порожню площу, стріляючи навкруги, в кожну тінь
від ліхтаря, в кожні двері, в кожну кам’яну тумбу, — скрізь, де їм ввижалися повстанці. Хвилин із десять вони
стріляли в пустоту.
Нічний бій, наче грім, приголомшив заснуле місто. Жителі сусідніх вулиць, розбуджені диявольською стріляниною,
сиділи на своїх ліжках і від страху цокотіли зубами. Ні за шо в світі вони не висунули б на вулицю носа. Аж ось у
повітрі, шматованому пострілами, пролунав гучний дзвін кафедрального собору. Били на сполох; дзвін був такий

36
незвичайний і безладний, що здавалося, ніби це по ковадлу вдаряв молот або розгніваний хлопчисько гатив палицею
по величезному казану. Це виття дзвона, яке не одразу буржуа пізнали, налякало їх ще більше, ніж постріли; декому
навіть здавалося, ніби вони чують, як по брукованій вулиці безперервно із гуркотом котяться гармати. Вони знову
полягали, поховалися під ковдрами; їм здавалося, що сидіти в своїй спальні, у замкненій кімнаті дуже небезпечно.
Натягнувши ковдри до самого підборіддя, важко дихаючи, вони зіщулилися й немов поменшали; кінці їхніх
фулярових хустинок сповзали їм на обличчя й закривали очі, а їхні жінки лежали поруч й, мало не вмираючи від
страху, заривались головами в подушки. <...>
Перед ранком Ругон згадав, що треба б заспокоїти Фелісіте. За його наказом національні гвардійці замкнулися в мерії;
він заборонив прибирати трупи, пояснивши це тим, що треба дати добрий урок жителям старого кварталу. І коли,
прямуючи додому, П’єр переходив площу, яку вже не освітлював місяць, він наступив на судорожно стиснуту руку
одного із трупів, що лежали на краю тротуару. Він мало не впав. Ця м’яка рука, яка подалась під його каблуком,
викликала в ньому невимовний жах і почуття огиди. Він швидко закрокував безлюдними вулицями, весь час
відчуваючи за собою закривавлений кулак.
— Убили чотирьох,— сказав він, входячи до кімнати.
Чоловік і жінка поглянули одне на одного, ніби були здивовані цим своїм злочином. Лампа надавала їхнім блідим
обличчям жовтуватого, воскового відтінку.
— Ти їх залишив на місці? — спитала Фелісіте. — Треба, щоб їх там знайшли.
— Хай їм біс! Я не звелів їх прибирати. Вони так і лежать... Я наступив на щось м’яке...
Він подивився на свій черевик. На каблуці була кров. Поки він перезувався, Фелісіте провадила далі:
— Що ж, тим краще! Справу закінчено... Тепер уже ніхто не скаже, що ти стріляєш тільки у дзеркало.
Перестрілка, яку Ругони вигадали для того, щоб остаточно утвердитися в ролі визволителів Плассана, кинула до їхніх
ніг перелякане і вдячне місто. Починався звичайний зимовий день, сірий, сумовитий. Жителі, не чуючи більше ніякого
шуму, стомлені довгим тремтінням в постелі, насмілилися визирнути на вулицю. Спершу з’явилось їх щось із десять
чи п’ятнадцять; потім, коли поширилася чутка, що повстанці втекли, залишивши вбитих по всіх вуличних канавах,
весь Плассан вийшов на площу Ратуші. Цілісінький ранок цікаві жителі товпилися навколо чотирьох убитих. Трупи
були страшенно спотворені, особливо один, голову якому пробили три кулі; крізь розтрощений череп виднівся мозок.
Але найстрашнішим був труп національного гвардійця, який упав біля воріт. Йому в обличчя влучив увесь заряд
дробу, яким республіканці, за браком куль, понабивали свої рушниці; подірявлене й знівечене обличчя сочи- лось
кров’ю. Юрба довго, з жадібною цікавістю, властивою боягузам, яких завжди приваблюють такі жахливі видовища,
вдивлялася в цю страшну картину. Гвардійця впізнали: це був ковбасник Дюбрюель, той самий, якого Рудьє в
понеділок вранці звинувачував у необережній стрілянині. З інших трьох убитих двоє, як виявилось, були робітниками
капелюшних майстерень, а третій так і лишився невідомим. Дивлячись на ці криваві калюжі на бруці, цікаві
полохливо й підозріло озиралися; вони немовби боялись, що влада, яка цією короткою розправою — пострілами з
рушниць у темряві ночі — відновила в місті лад, тепер стежила й за ними, придивлялась до їхніх жестів, прислухалась
до їхніх слів; вона здатна розстріляти і їх, якщо вони із захопленням не цілуватимуть руку, яка щойно врятувала їх від
черні.
Свіжий спогад про нічну паніку ще більше посилив страшне враження, викликане чотирма трупами. Про справжню
причину нічної стрілянини так ніхто ніколи й не дізнався. Постріли, удари молотка Грану, скажений тупіт
національних гвардійців вулицями — все це так усіх приголомшило, що більшість жителів була цілком упевнена в
тому, що вночі відбувся запеклий бій з незліченними полчищами ворогів. 1 коли переможці, хвалячись, твердили, що
на них напало щонайменше п’ятсот чоловік, їм не вірили; буржуа запевняли, що вони дивились у вікна й бачили, як
протягом цілої години перед ними проносився нескінченний потік утікачів.
І всі без винятку чули, як бандити бігли попід їхніми вікнами. П’ятсот чоловік ніколи не могли б підняти з ліжка все
місто. Це, напевно, була армія, справжня армія, яка під могутнім натиском хороброї плассанської гвардії провалилася
крізь землю. Слова Ругона: «Вони провалилися крізь землю» — всім сподобались; це скидалося на правду ще й тому,
що ті, які стояли на варті на мурах, присягали всіма святими, що жодна жива душа не входила до міста й не виходила
з нього. Таким чином, до бойових подвигів домішувалась ще й таємничість; і перелякані жителі бачили в своїй уяві
рогатих чортів, що зникають у полум’ї. По правді кажучи, національні гвардійці, котрі чатували біля брам,
замовчували те, як вони скажено гналися вулицями. Отже, найрозсудливіші городяни зробили * висновок, що банда
повстанців проникла, мабуть, крізь якийсь пролом у міських мурах. Згодом, коли виникли чутки про зраду, стали
подейкувати про засідку в мерії. Очевидно, люди, яких Маккар повів на смерть, не могли приховати страшної істини.
Але жах був ще досить великий, вигляд калюж крові кидав в обійми реакції таку силу боягузів, що всі ці чутки стали
пояснювати злісними наклепами переможених республіканців. Інші ж твердили, що заарештованого Маккара Ругон
тримає у вогкій в’язниці й морить голодом. Ці страшні вигадки, зрештою, спричинилися до того, що Ругонові під час
зустрічі стали вклонятись мало не до землі.
Таким чином, це чудовисько, цей пузатий буржуа, брезклий і блідий, за одну ніч перетворився на грізну фігуру, і
тепер з нього ніхто вже не наважувався сміятись. Він ступав по крові. Жителі старого кварталу заніміли од жаху,
побачивши трупи. Але близько десятої години, коли з нового міста з’явилися статечні пани, площа сповнилася
неголосними розмовами, приглушеними вигуками. Говорили про перший напад й захоплення мерії, коли було розбито
тільки дзеркало; тепер уже з Ругонів ніхто не глузував, ім’я його згадували з боязливою пошаною; це був справжній
герой і визволитель. Заглянувши в розкриті очі вбитих, ці пани — адвокати і рантьє — здригалися й бурмотіли, що
громадянська війна справді тягне за собою дуже й дуже сумні наслідки. Нотаріус, котрий був головою делегації,

37
посланої напередодні до мерії, переходив од групи до групи, нагадуючи всім Ругонові слова: «Я готовий!», слова
енергійної людини, якій місто повинне бути вдячне за рятунок. Це стало загальновизнаним. Ті, які найбільше сміялися
з того, що якихось чотири десятки змовників прогнали силу повстанців, ті, які особливо в’їдливо обзивали Ругонів
інтриганами і шахраями, котрі вміють стріляти тільки в повітря, перші заговорили, що треба увінчати лаврами голову
«великого громадянина, яким вічно пишатиметься Плассан». Адже на бруку ще не висохли калюжі крові, а спотворені
трупи свідчили про величезне зухвальство, до якого дійшла партія, що несла з собою безладдя, грабунки й вбивства;
тому справді треба було мати залізну руку, щоб придушити повстання. <...>
■ У жовтому салоні, урочисто прибраному до розкішної вечері, зібралися гості, аби привітати П’єра з остаточною
перемогою над бунтівниками. Господар ще не прибув до своєї оселі, тож, чекаючи на нього, гості схвильовано
обговорювали його мужню поведінку й подробиці кривавої ночі. У цей час сам П’єр дістався хатини матері, де після
штурму мерії переховувався брат Антуан. Там Ругон побачив свого сина Паскаля, котрий намагався надати медичну
допомогу Аделаїді, яка раптово тяжко захворіла через нервове потрясіння. Причини її зриву були невідомі.
Незважаючи на стан матері й занепокоєння Паскаля, Ругон одразу ж узявся за справу, заради якої прийшов: передав
Антуану гроші за нічну «послугу». Маккар кинувся їх рахувати. •
Ще дзенькали останні золоті луїдори, як раптом пролунав різкий сміх, що примусив їх обох повернути голови. Тітка
Діда стояла біля ліжка, розхристана, з розкуйовдженим сивим волоссям; на її блідому обличчі виступили червоні
плями. Марно силкувався Паскаль затримати її. Простягнувши руки, тремтячи всім тілом, вона хитала головою й,
марячи, вимовляла незв’язні слова, повторюючи їх по кілька раз:
— Ціна крові, ціна крові! Я чула брязкіт золота... Це вони, вони його продали. Ох, убивці! Ох, вовки!
Вона відкинула волосся і провела руками по чолу, ніби хотіла розібратися в своїх думках. Потім продовжувала:
— Я вже давно бачу, що йому пробили кулею лоб... Мені завжди ввижаються люди з рушницями; вони підстерігають
його... Вони знаками показують мені, що будуть стріляти... Це жахливо! Я відчуваю, як вони ламають мені кістки,
хочуть проломити мій череп. Ох, згляньтесь! Згляньтесь!.. Благаю вас! Він більше не побачить її ніколи, не кохатиме
її вже ніколи, ніколи. Я замкну його, я не дозволю йому бігати за її спідницями. Змилуйтесь! Не стріляйте!.. Не я в
цьому винна... О, якби ви знали...
Впавши на коліна, вона плакала, благала, простягала свої висохлі тремтячі руки до якогось страхітливого привиду,
який ввижався їй у темряві. І раптом вона випросталась; її очі стали великими, з її стиснутого горла вирвався
страшний зойк; здавалося, що те видіння, яке бачила тільки вона сама, сповнило їй душу неймовірним жахом.
— Ой, жандарм! — несамовито скрикнула вона, й, відсахнувшись, повалилася на ліжко, і почала на ньому качатись,
здригаючись від тривалих приступів божевільного, лютого реготу.
Паскаль уважно стежив за припадком. Обидва брати, схоплюючи тільки окремі безладні слова, які вигукувала мати, з
переляку забились у протилежний куток кімнати. Коли Ругон почув слово «жандарм», йому здалося, що він зрозумів,
у чім річ: відтоді, як її коханця вбили на кордоні, тітка Діда затаїла глибоку ненависть до жандармів і митників, вона
не розрізняла їх і завжди плутала у своїх мріях про помсту.
— Та це ж вона розповідає про браконьєра, — промимрив П’єр.
Паскаль жестом звелів йому замовкнути. Вмираюча важко підвелася. Вона здивовано озиралась навколо себе, якусь
мить вона сиділа мовчки, силкуючись розпізнати навколишні предмети, начебто опинилася в незнайомому місці.
Раптом стурбовано спитала:
— А де рушниця?
Доктор подав їй карабін. Вона легенько скрикнула від радості і, пильно вдивляючись у нього, почала примовляти
тихим, співучим голосом, мов мала дівчинка:
— Це він. О! Я пізнаю його... Він весь залитий кров’ю. Плями сьогодні на ньому зовсім свіжі... його закривавлені руки
лишили на прикладі червоні плями... Ой, бідолашна, нещасна тітка Діда!..
Її хвора голова безсило хиталася. Вона замислилась.
— Жандарм помер,— прошепотіла вона, — а я ж його бачила, він повернувся... Вона ніколи не вмирає, ця сволота!
Охоплена божевільною люттю, вона скочила з ліжка і, вимахуючи карабіном, наблизилась до обох синів, що завмерли
від жаху, притулившись до стіни в кутку. Розв’язані спідниці волочилися за нею, її згорблене, напівголе, до краю
виснажене тіло раптом випросталося.
— Це ви стріляли! — крикнула вона. — Я чула брязкіт золота... О, горе мені! Я породила вовків... цілу сім’ю, цілий
виводок вовків... Була тільки одна нещасна дитина — і ту вовки з’їли; кожен із них уп’явся в неї своїми зубами; ще й
досі їхні пащі закривавлені... О прокляті! Вони вкрали, вони вбили його! І живуть собі, як пани! Прокляті! прокляті!
прокляті!
Вона співала, сміялася, кричала й без упину повторювала: «Прокляті, прокляті», наче якийсь дивний музичний
приспів, ритм якого нагадував жахливі звуки стрілянини.
Паскаль зі сльозами на очах взяв її на руки й знову поклав на ліжко. Вона не пручалася й стала слухняна, мов дитина,
але продовжувала свій спів, прискорюючи темп, відбиваючи на ковдрі такт своїми висохлими руками.
Ось цього я й боявся, — сказав лікар. — Вона збожеволіла. Удар був надто сильний для цієї нещасної істоти, яка так
багато терпіла від гострого неврозу. Вона, напевно, помре в домі для божевільних так само, як і її батько.
— Але що ж вона такого могла побачити? — спитав Ругон, зважившись, нарешті, вийти з кутка, в якому він досі
стояв.
— У мене виникла страшна підозра, — відповів Паскаль. — Коли ви увійшли, я хотів поговорити з вами про Сільвера.
Його заарештували. Треба поклопотатися перед префектом, врятувати, коли ще не пізно.

38
Колишній торговець олією, пополотнівши, глянув на сина, а потім квапливо відповів:
— Слухай, доглядай її. Я сьогодні дуже зайнятий. Подивимося, що буде завтра, можливо, перевеземо її до
тіолетського дому для божевільних. А вам, Маккаре, треба забиратися звідси цієї ж ночі. Ви даєте мені слово? Зараз я
піду до пана де Блеріо.
Він аж заїкався, палаючи від бажання вирватися з хатини на холод, на свіже повітря. Паскаль кидав проникливі
погляди то на божевільну, то на батька й дядька; егоїзм ученого переважав у нього над усіма іншими почуттями. Він
вивчав цю матір і її двох синів з уважністю натураліста, що спостерігає метаморфози комахи. Він думав про
спадковість у цій сім’ї, яка була немов могутній стовбур, що відкидає безліч гілок, і терпкий сік якого розносить одні
й ті самі зародки до найвіддаленішого віття, по-різному скарлюченого, залежно від умов, які створюють сонце й тінь.
На мить в його уяві, немов осяяна блискавкою, промайнула картина майбутнього Ругон-Маккарів, цієї зграї, яка
вирвалась на волю й нарешті задовольняє свої величезні апетити, купаючись у крові й золоті. <...>
■ Переляканий Ругон вискочив з хатини й швидко пішов додому, де миттю занурився в атмосферу власного тріумфу
та улесливих привітань з приводу своїх нових «досягнень»: омріяної посади збирача податків та орденом, які він
одержав за виявлену відданість новій владі.
Тим часом на території повстання відбувалася кривава різанина: у різних містах і селищах солдати вбивали по
декілька повстанців, аби продемонструвати залізний караючий кулак новонародженої Імперії. У Плассані з цієї нагоди
скористався поранений Сільвером жандарм Ренгад. Дізнавшись, що до міста прибула колона полонених повстанців,
він кинувся розшукувати свого ворога серед бранців, котрі були зв’язані за руки по двоє й кинуті просто неба. •
Як тільки він вийшов надвір, рана його відкрилась; на пов’язці, що закривала порожню орбіту, виступила кров;
червоні струмочки стікали по щоці і вусах. Лякаючи всіх своїм страшним гнівом, блідим обличчям і кривавою
пов’язкою, він ходив площею і пильно вдивлявся в обличчя кожному полоненому. Він обійшов усі колоди, раз у раз
нахиляючись й когось шукаючи серед полонених. Від його раптової появи тремтіли навіть найхоробріші з-поміж них.
Раптом він вигукнув:
— Ага, розбійнику, таки попався!
Він схопив Сільвера за плече. Той, зіщулившись, сидів на колоді, блідий як смерть, з сумним і байдужим виглядом
дивився перед себе у тьмяні сутінки. Відколи він покинув Сен-Рур, цей порожній погляд не сходив з його очей.
Дорогою, протягом довгих льє, коли солдати прикладами рушниць підганяли полонених, Сільвер був смирний, наче
дитина. Запорошений, вмираючи від спраги і втоми, він ішов мовчки, як слухняна тварина в череді під батогом
пастуха. Він думав про М’єтту. Він бачив, як вона лежить на прапорі під деревами і дивиться в небо. Упродовж
останніх трьох днів він бачив тільки її. І в цю хвилину в густіючих сутінках він так само бачив тільки її.
Ренгад звернувся до офіцера, який ніяк не міг знайти поміж солдатів охочих розстрілювати.
— Цей негідник вибив мені око, — сказав він, показуючи на Сільвера. — Дайте мені його. Це й для вас буде краще.
Офіцер, нічого не відповівши, відійшов з байдужим виглядом, зробивши якийсь невиразний жест. Жандарм зрозумів,
що полоненого йому віддали.
— Ну, вставай! — сказав він, підштовхуючи Сільвера. У Сільвера, як і в інших полонених, був товариш; до нього був
прив’язаний за руку селянин із Пужоля на прізвище Мург, людина років п’ятдесяти, яку пекуче сонце і тяжка
землеробська праця зовсім притупили. Згорблений, із зашкарублими руками, з плоским обличчям, він часто блимав
очима й говорив заїкаючись; у нього був упертий і недовірливий вигляд, як у тварини, звиклої до побоїв. За
повстанцями він пішов, озброївшись вилами, й тільки тому, що вирушило все його село; але він ніяк не зміг би
пояснити, що саме примусило його звернути на цей великий шлях. Відтоді, як його взяли в полон, він зовсім перестав
будь-що розуміти. Він весь час думав, що його ведуть додому. Коли його зв’язали, він здивувався; тепер, бачачи, що
на нього з цікавістю дивиться стільки людей, він зовсім розгубився й сидів приголомшений. Розмовляв Мург тільки
своєю місцевою говіркою і ніяк не міг втямити, чого від нього хоче жандарм. Він повернув до Ренгада своє грубе
обличчя, силкуючись щось зрозуміти; нарешті, вирішивши, що в нього запитують, звідки він родом, сказав хриплим
голосом:
— Я з Пужоля.
В юрбі розсміялися. Пролунали вигуки:
— Відв’яжіть селянина!
— Отакої! — заперечив Ренгад. — Чим більше знищимо цієї наволочі, тим краще. Якщо вже їх зв’язали до пари, хай
разом і йдуть.
В юрбі пролунали вигуки незадоволення.
Жандарм оглянувся; побачивши його страшне, закривавлене обличчя, зіваки відсахнулись. <...>
Сільвер нічого не бачив і не чув. Ренгад схопив його за комір. Тоді він підвівся, потягнувши за собою і Мурга.
— Ходімо! — сказав жандарм. — Ми покінчимо швидко.
І Сільвер пізнав сліпого на одне око. Він посміхнувся. Мабуть, він усе зрозумів. Потім він відвернувся. Вигляд
жандарма, його вуса, що затверділи від крові та вкрилися страхітливим інеєм, викликав у юнака велику жалість, йому
захотілося вмерти тихо й покірливо. Він старався не зустрічатися поглядом з єдиним оком Ренгада, що так зловісно
виблискувало на тлі білої пов’язки. Юнак сам звернув у глибину площі Сен-Мітр, вузьким проходом між купами
дощок. Мург ішов слідом за ним.
Площа безрадісно простяглася під жовтим небом. Мідно-червоні хмари кидали свої тьмяні відблиски. Ніколи ще ця
гола площа, цей склад, на якому, скуті морозом, спали колоди, не мала такого гнітючого вигляду під час повільних і
тоскних сутінків. <...>

39
Біля проходу Сільвер озирнувся. Він пригадав ту давню неділю, коли при ясному місячному сяйві він проходив через
цей склад. Який тоді все мало ніжний, затишний вигляд! Як м’яко струменіло по дошках бліде проміння! З холодного
неба спускалася урочиста тиша. І серед цієї тиші кучерява циганка щось співала півголосом чужою мовою. Потім
Сільвер збагнув, що ця давноминула неділя була лише тиждень тому. Тільки тиждень тому він прийшов сюди
попрощатися з М’єттою! І як давно це було! Йому здавалося, що минуло вже кілька років з того часу, як він востаннє
був тут. Коли він увійшов у вузький прохід, його серце стиснулося від жалю. Він пізнав пахощі трав, тіні від дощок,
отвори в мурі. Здавалося, що все це звертається до нього якимись тужливими голосами. Сумний і порожній тягнувся
прохід. Сільверові він здавався надзвичайно довгим. Юнак побачив, що тут тепер лише холодний вітер гуляє. Цей
куток дуже якось постарів. Сільвер бачив мур, порослий мохом, приморожений трав’яний килим, купи дощок,
згнилих від дощів. Яка безрадісна картина! Немовби вкриваючи шаром бруду руїни цього святилища його кохання,
спускалися жовті сутінки. Він заплющив очі, щоб знову побачити зелений прохід, згадати колишні щасливі хвилини...
<...>
Сільвер ступив ще кілька кроків і пройшов углиб проходу; тепер він бачив лише вузеньку смужку неба, на якому
згасало вечірнє ржаве світло. Тут минули два роки його життя. Повільне наближення смерті, тут, на цій стежечці, на
якій так довго билося його серце, мало для нього невимовну чарівність. Він не поспішав і прощався з усім, що досі
любив: з рослинами, з колодами, з камінням старого муру, з усіма цими предметами, яких М’єтта оживила для нього. І
його думка знову поринула в минуле... Вони чекали повноліття, щоб побратися. Тітка Діда неодмінно лишилася б з
ними. Ох! Як добре було б втекти звідси далеко-далеко, в якесь незнайоме село, де б їх не знайшли нероби з
передмістя й не дорікали б М’єтті Шантегрейль за злочин її батька! Яке б це було чудове життя! Він відкрив би
каретну майстерню край битого шляху. Звичайно, він ладен був поступитися своїм честолюбством доброго робітника;
він уже не мріяв про те, щоб виробляти екіпажі, коляски з широкими лакованими дверцятами, що виблискують, мов
дзеркала. Заціпенівши від горя, він ніяк не міг згадати, чому ж не судилося здійснитись цій радісній мрії? Чому він не
втік разом з М’єттою і тіткою Дідою? Напружуючи пам’ять, він знову чув страшні звуки стрілянини, бачив, як перед
ним падає прапор з переламаним древком, з червоним полотнищем, повислим, наче крило підстреленого птаха. Разом
з М’єттою у згортках червоного прапора лежала Республіка. Яке горе! Померли обидві! В обох криваві рани в грудях.
Трупи цих двох коханих заступили йому шлях життя. Тепер у нього більше нічого не лишилося, він може вмерти.
Відтоді, як він покинув Сен-Рур, саме такі думки викликали в ньому дитячу покірливість, тупість і спустошеність,
його можна було бити — він усе одно не почув би цього. Душа його ніби вже відділилася від тіла; він стояв
навколішки над трупами своїх коханих — там, під деревами, в їдкому пороховому диму.
Але Ренгаду вривався вже терпець; він підштовхнув Мурга, якого доводилось тягнути. Він гримнув:
— Та швидше! Я ж не ночуватиму тут з вами!
Сільвер спіткнувся і глянув під ноги. У траві білів шматок черепа. Сільверові здалося, що вузький прохід
наповнюється голосами. Мертві кликали його, давні мертві, гаряче дихання яких так дивно хвилювало Сільвера і його
кохану теплими липневими вечорами. Він добре розумів їхній таємничий шепіт: вони радіють, запрошують його,
обіцяють повернути йому М’єтту там, у землі, у ще затишнішому притулку, ніж цей прохід. Кладовище, яке колись
своїми гострими запахами, своєю буйною рослинністю запалювало серця дітей пристрасними жаданнями, гостинно
розстеляло перед ними своє ложе з буйних трав і все ж не змогло кинути їх одне одному в обійми, тепер прагнуло
напитися теплої Сільверової крові. Вже два роки воно очікувало на молоде подружжя.
— Тут чи ні? — спитав жандарм.
Юнак підвів голову. Вони вже дійшли до кінця проходу. Він помітив могильну плиту й здригнувся. М’єтта мала
рацію: ця плита призначена для неї. «Тут спочиває Марія... яка померла...» Вона померла, камінь накрив її. Тоді,
втрачаючи останні сили, він сперся на холодну, наче зледенілу плиту; який теплий був цей камінь, коли вони цілими
вечорами просиджували на ньому! Вона приходила з цього боку; вона стерла краєчок плити, стрибаючи на неї, коли
перелазила через мур. В цьому сліді залишилось щось від її істоти, від її гнучкого тіла. Сільвер навіть подумав, що всі
ці речі мають якесь фатальне значення для нього, що цей камінь для того й лежить тут, щоб він міг померти на ньому,
на тому місці, де він кохав.
Ренгад зарядив пістолети.
Вмерти! Вмерти! Ця думка про смерть захоплювала Сільвера. Виходить,, саме сюди його й вів довгий білий шлях, шо
спускається з Сен-Рура до Плассана. Якби він це знав, то йшов би швидше. Вмерти на цій плиті, вмерти у глибині
вузького проходу, вдихаючи повітря, в якому ше вчувався подих М’єтти! Ніколи Сільвер не міг і мріяти про таку
втіху в своєму горі. Небо змилостивилось над ним. І він чекав з якоюсь дивною посмішкою.
Раптом Мург побачив пістолети. Досі він дозволяв тягти себе, нічого не розуміючи. Але зараз його опанував жах. Він
розгублено повторював:
— Я з Пужоля! Я з Пужоля!
Він кинувся на землю і припав до ніг жандарма, благаючи його. Він, мабуть, вважав, що його приймають за когось
іншого.
— Та навіщо мені, що ти з Пужоля? — пробурмотів Ренгад.
Бідолашний Мург плакав, тремтячи від жаху, ніяк не розуміючи, за
вішо він має вмерти; він простягав до жандарма тремтячі руки, зашкарублі й вузлуваті руки робітника, белькочучи на
своїй говірці, шо він нічого поганого не зробив, що його треба помилувати. Ренгадові увірвався терпець; він ніяк не
міг приставити дуло пістолета до скроні Мурга, який весь час трусився.
— Чи ти замовкнеш нарешті? — крикнув жандарм.

40
Тоді Мург, збожеволівши від жаху, не бажаючи вмирати, став ревіти, як тварина, як кабан під ножем.
— Та замовкни вже, паскудо! — повторив жандарм.
І він вистрілив йому в голову. Селянин повалився, як мішок, його тіло відкотилося до купи дощок і застигло
скрючившись. Сила, з якою він сіпнувся, розірвала вірьовку, якою він був зв’язаний з Сільвером. Сільвер упав
навколішки перед могильною плитою.
З витонченою жорстокістю Ренгад навмисно вбив першим Мурга. Він бавився своїм другим пістолетом, повільно
підіймав його, тішачись з агонії Сільвера. Юнак спокійно подивився на жандарма, але його вигляд, його єдине,
палаюче помстою око жахнули Сільвера, викликавши в ньому неприємне почуття. Він одвернувся, злякавшись, що
може вмерти як боягуз, коли й далі дивитиметься на цю людину з брудною пов’язкою і закривавленими вусами,
людину, яку била пропасниця. Але, підвівши очі, він раптом над муром, в тому місці, де звичайно з’являлася М’єтта,
помітив голову Жюстена.
Жюстен був у юрбі біля Римської брами, коли жандарм повів обох полонених. Він побіг щосили через Жа-Мейфрен,
щоб побачити розстріл. Думка про те, що тільки він один з усіх нероб передмістя спостерігатиме драму з надзвичайно
зручного місця, немовби з балкона, підганяла його; він так поспішав, що навіть двічі впав. Незважаючи на скажений
біг, він все ж таки запізнився на перший постріл. У розпачі рвонувся він на мур. Але, побачивши, що Сільвер ще
живий, він усміхнувся. Солдати вже сказали йому про смерть двоюрідної сестри; ось-ось мали розстріляти каретника,
і це сповнювало його ще більшою радістю. Він чекав пострілу з такою ж втіхою, з якою взагалі дивився на чужі
страждання; але зараз його втіху збільшувала особлива жахливість сцени, якийсь незазнаний захоплюючий страх.
Сільвер, побачивши голову, що стирчала над муром, одразу пізнав цього неробу з блідим збудженим обличчям і
скуйовдженим волоссям. Він раптом відчув глуху лютість і бажання жити. Це був останній протест його крові, який
тривав усього одну мить. Він знову впав навколішки, дивлячись перед себе. І в сумних вечірніх сутінках перед ним
пройшло останнє видіння. Йому здалося, що в кінці проходу, біля початку тупика Сен-Мітр, стоїть тітка Діда, біла,
нерухома, мов кам’яна статуя, і здалека дивиться на його агонію.
В цю мить на своїй скроні він відчув холод пістолета. Бліде обличчя Жюстена скривилось від сміху. Заплющивши очі,
Сільвер чув, як мерці пристрасно кличуть його. В пітьмі він бачив тільки М’єтту, яка лежала під деревами, вкрита
прапором; її мертві очі дивилися в небо. Ренгад вистрілив, і всьому настав край: череп юнака розколовся, наче
великий стиглий гранат; Сільвер упав обличчям на плиту, припавши устами до того місця, на яке звичайно стрибала
М’єтта, до того місця, на якому вона залишила
частину своєї істоти...
А тим часом у Ругонів увечері, за десертом, серед теплих випарів над
столом, заставленим рештками обіду, лунав голосний сміх гостей. Нарешті
Ругони приєдналися до всіх багачів! їхня жадоба, підсилена тридцяти-
річним стримуванням прагнень, вишкірила гострі зуби. Ці ненажерливі
люди, ці худі хижаки, котрі нарешті допались до радощів життя, гучно
вітали новонароджену Імперію, період дільби багатющої здобичі. Дер-
жавний переворот, який повернув щастя Бонапартам, водночас закладав
підвалини кар’єри Ругонів.
П’єр підвівся, високо підняв келих і вигукнув:
— П’ю за принца Луї, за імператора!
Гості, які свою заздрість втопили у шампанському, схопилися з місць
і, цокнувшись, привітали цей тост гучними вигуками. Це було чудове
видовище. Плассанські буржуа — Рудьє, Грану, Вюйє та інші — плакали,
обнімалися, наступивши ногою на ще теплий труп Республіки. Та ось Сі-
кардо спала блискуча думка. Він зняв з голови Фелісіте рожевий шовковий
бантик, який вона кокетно приколола над правим вухом, десертним но-
жем одрізав клаптик шовку й урочисто встромив його Ругонові в петельку.
П’єр скромно відмовлявся й випручувався з сяючим обличчям, мимрячи:
— Ні, ні, прошу вас, ще надто рано. Треба зачекати, поки буде опублі-і
ковано декрет.
— Хай йому біс! — вигукнув Сікардо. — Будь ласка, не заперечуйте! Вас
нагороджує старий наполеонівський солдат!
У жовтому салоні вибухнули оплески. Фелісіте завмирала від захоп-
лення. Мовчазний Грану, сп’янівши від ентузіазму, виліз на стілець і,
вимахуючи над головою серветкою, виголошував промову, яку ніхто не
розчув серед загального галасу. Жовтий салон божеволів, торжествував. -
Але клаптик рожевого шовку, що стирчав у П’єровій петельці, був не
єдиною яскравою плямою на тріумфі Ругонів. У сусідній кімнаті під ліж-
ком ще валявся забутий черевик із закривавленим каблуком. Свічка, що
горіла над тілом пана Пейрота на другому боці вулиці, кровоточила в
нічній пітьмі, немов відкрита рана. А вдалині, в глибині площі Сен-Мітр,
на могильній плиті застигала калюжа крові...
Переклад Л. 3. Волковиської та Г. Н. Волковиського

41
Завдання
Аналізуємо прочитане
1) Чому Паскаль приєднався до повстанців? Обгрунтуйте свою відповідь.
2) Що мав на увазі Паскаль, коли казав Сільверові: «Та ти ж справжній онук своєї бабці!»?
3) У яких подробицях бою розкривається незвичайна мужність Сільвера та М’єтти?
4) Як загинула М’єтта і як сприйняв її загибель Сільвер? Підтвердіть свою відповідь найяскравішими цитатами із
цього епізоду.
5) Порівняйте бій із повстанцями, в якому взяли участь Сільвер та М’єтта, із сутичкою, котра відбувалася під
стінами плассанської мерії за участі П’єра та Антуана. Які нові риси характерів двох братів виявилися у цій сутичці?
6) Знайдіть у божевільному маренні Аделаїди правдиві викриття. Чим вони були для жінки: раптовим осяянням чи
давно відомою, але замовчуваною істиною?
7) Чи зрозуміли її одкровення сини?
8) Яким постає Сільвер під час страти? Чим пояснюється його покірливість? Які деталі підкреслюють невиправдану
жорстокість розправи над юнаком?
9) Чи мала сенс загибель Сільвера та М’єтти? Аргументуйте свою думку.
10) Якого художнього ефекту досягає Е. Золя, локалізуючи страту Сільвера на пустирі Сен-Мітр?
Узагальнюємо прочитане
11) Кому з персонажів належать такі висловлювання: «Настане час, коли й ми вільно зустрічатимемося вдень... Не
журися»; «Сім’я тепер повна. У ній буде свій герой»', «Я породила вовків»', «Досить дурня клеїти! Цей шахрай ще
вб’є мене!»?
12) Яким чином через історію однієї родини у романі Е. Золя зображується історія країни? Розкрийте зв’язок між
долею центральних персонажів і суспільно- політичним життям Франції середини XIX ст.
13) Чому саме за часів революції стала можливою блискавична кар’єра Ругона? Завдяки яким душевним
властивостям П’єр досягнув верхівки влади?
14) Який тип політика уособлює у собі Антуан? Поясніть його мотивацію участі у революційних подіях.
15) Чи була свідомою участь у повстанні Сільвера та М’єтти? Розкрийте символічний смисл їхньої загибелі.
16) Визначте «натуралістичну» основу історії родини Ругон-Маккарів. Подискутуємо?
17) Які узагальнення щодо революції унаочнюють приклади тріумфу Ругона, зради Антуана та загибелі Сільвера і
М’єтти?
18) У чому, на ваш погляд, Е. Золя вбачає причини поразки революційних сил?
19) Визначте ключові символи роману та поясніть їхнє значення.
20) Доведіть, що в основу композиції «Кар’єри Ругонів» покладено принцип контрасту. Як цей принцип виявляється
на проблемно-тематичному рівні?
21) Наведіть приклади відхилення Е. Золя від власної програми натуралізму в романі «Кар’єра Ругонів». Чим такі
відхилення пояснюються?
Співтворче читання
22) Як, на вашу думку, складеться подальша доля П’єра та Антуана?
23) Теми письмових творчих робіт: «Червона й чорна» сторони революції в романі «Кар’єра Ругонів» Е. Золя.
Життєві шляхи Ругон-Маккарів у романі «Кар’єра Ругонів» Е. Золя. «Сильна, як смерть, любов»: образи М’єтти та
Сільвера в романі «Кар’єра Ругонів» Е. Золя.

Е.Золя "Кар'єра Ругонів". (Скорочено)

More Related Content

What's hot

Similar to Е.Золя "Кар'єра Ругонів". (Скорочено)

More from Adriana Himinets

Recently uploaded

Е.Золя "Кар'єра Ругонів". (Скорочено)