презентация1.pptx на тему ігри та змагання феодалів

1. Змагання та ігри феодалів та ігри феодалів

2. Змагання та ігри феодалів
Кінні ігри в цілях бойової підготовки організовували в Західній
Європі майже протягом п'яти століть. Вперше турніри більш
широкого масштабу почали проводити в Провансі. Вони досягли
свого апогею в XII-XIII століттях. Однак у XIV столітті, ще до
поширення вогнепальної зброї, лицарські війська вже зазнали
серію поразок від швейцарської, англійської та турецької піхоти, а
також від більш мобільних легкоозброєних військ
східноєвропейських держав. Під впливом поразок лицарські
прийоми боротьби та лицарські турніри втратили своє військове
значення, але вони продовжували своє існування як організуюча і
об'єднуюча сила. Фізична культура феодалів не обмежувалася
одними лицарськими турнірами. Лицарі, що поверталися з
хрестових походів поширили по всій Європі кінне поло. Поряд з
багатоденним полюванням при дворах сюзеренів і в околицях
замків часто організовували змагання зі стрибків, бігу, боротьбі і
метання.

3. У Франції з XVI століття
регулярно влаштовували
змагання з боротьби між
французькими, німецькими,
фламандськими і
швейцарськими феодалами.
У XV столітті отримали популярність змагання зі стрибків
через стіл і на стіну. Звичай стрибати на стіну і через стіл не
можна розглядати як просту примху. Обидва види змагань
розвивали у лицарів відчуття рівноваги і спритність, які стали
необхідними для служби в піших військах. Крім того,
перетворення придворного життя зробило вплив і на розвиток
лицарської танцювальної культури. Під час другого розквіту
лицарства в XV столітті, поряд з чинними хороводами, все
більшу популярність завойовував запозичений у народу
парний танець з притупуванням і стрибками, який отримав
остаточне закріплення в практиці трубадурів

4. Значну роль у створенні феодальних
форм фізичної культури зіграли різні
світові релігії: буддизм, християнство й
іслам, що були тісно зв'язані з
державами, вибирали і використовували
у своїх інтересах місцеві звичаї та самі
пристосовувалися до них. Однак
відношення до фізичної культури
представників тієї чи іншої віри було
різним.

5. Православна церква досить спокійно відносилася до
західноєвропейського аскетизму. Тому багато традицій народів
Європи (турніри германців, ірландські ігри, фізичне виховання дітей
французької й англійської держав, що проходило в організованих
рамках) не піддавалися анафемі. Але в цілому церква, що
турбувалась про виховання й утворення пастви, проголошувала
презирство до фізичних вправ, і в більшості педагогічних установ
були скасовані заняття фізичною культурою, замовчувались античні
принципи виховання дітей. Різниця в поглядах на фізичну
досконалість людини в Древній Греції й у період Середньовіччя
яскраво проглядається через зміну поняття «аскетизм». Грецьким
словом «аскет» ( що вправляється в чому-небудь) у період
Середньовіччя стали називати людей, що знехтували тілом, мучать
його і загартовують лише дух. Ідеалом тіла стає тіло розп'ятого
Христа, змученого стражданнями в ім'я порятунку людства. Це,
звичайно, не символ фізичної сили і гармонійно розвитої людини, а
святий образ аскетичного ченця, пустельника, що відмовив собі в
яких-небудь життєвих задоволеннях.

6. Варто помітити, що в період
Середньовіччя держави змушені були
піклуватися про військово-фізичну
підготовку феодалів. Яскравий
приклад цьому – лицарська система
військово-фізичного виховання. Лицар
стає до того ж ідеалом аскета,
оскільки цінувалися не тільки фізичні
кондиції, бойовий дух, але і те, що ці
якості були підлеглі Богу і церкві.
Однак церковний церемоніал не
проникав, наприклад, у лицарські
турніри, вони були чисто світськими
іграми, і церква відкидала їх.

7. Відношення релігії до фізичних вправ у країнах
Сходу було багато в чому специфічним. Фізична
культура в ранній період феодалізму в ще
більшому ступені віддаляється і
відокремлюється від інших видів фізичної
діяльності в порівнянні з рабовласницьким
ладом. Так, в Індії в IV-V ст. з'являється книга
«Посібник з мистецтва рухів», що поклала
початок йоги, заснованим на рухових діях. У
даній книзі викладається хатха-йога. Починаючи
з VI ст. у Китаї інтенсивно розвиваються види
боротьби, засновані на способах самооборони.
Назва корейської національної боротьби
таеквондо згадується в літописах наприкінці VII в

8. 37. Виховання середньовічного лицаря
Феодали посилали своїх синів, що досягли 7-річного віку, чи друг до
друга, чи до головного сюзерена (короля). З 7 до 14 років вони були в
служінні в господарки будинку у якості пажів. Головним у цьому віці
було навчання придворним манерам, тобто ввічливості, музичній
грамоті, вмінню танцювати, складати вірші, навчанню основам грамоти
та придворних ігор: в кістки, у кулі, шахи, кеглі, ігри в м’яч. При дворі
короля дітей також навчали ще й наукам того часу, знанню законів
власної держави. Також у цьому віці юнаки отримували добру фізичну
підготовку завдяки бігу, стрибкам, лазінню, метанню різних каменів. Їх
вчили плавати, метати спис і володіти щитом, стріляти з луку і
боротися один з одним. Всі ці вправи носили підготовчий характер до
основних умінь майбутнього рицаря – вмінню воювати верхи на коні.
Тому головним було навчитися добре володіти списом і мечем, а також
захищатися від супротивника щитом.

9. Після 14 років хлопчик переходив на служіння до сюзерена, виконуючи
роль зброєносця. Основу його виховання складало удосконалення у
верховій їзді та володінні зброєю – мечем, списом і щитом.

10. Спорядження лицарів складалося з запобіжних обладунків (кольчуга,
чоботи з металевими кільцями, металеві пластини, що прикривали коліна
і стегна, металевий шолом на голову з капюшоном), наступальної зброї
(мечі і списи) і оборонної зброї (щита, виготовленого з дошок, шкіряних
ременів і залізних пластин). У повному спорядженні лицарі були
малорухомі. Збиті з коня, самі, без сторонньої допомоги, вони піднятися
не могли. Щоб носити подібне озброєння і брати участь у бойових діях,
лицар повинен був володіти великою фізичною силою, витривалістю і
спритністю, а також уміло керувати конем. Ця необхідність визначала
завдання та методи системи військово-фізичної підготовки лицарів.
Зброєносці на відміну від пажів мали право носити меч і шпори. Під
керівництвом спеціальних наставників вони удосконалювали навички,
отримані в молодшому віці. Вони об’їжджали диких коней, бігали в
амуніції на довгі дистанції, стрибали через рови і паркани, лазили по
драбинах на мури, плавали зі зброєю і без зброї. Зброєносці дресирували
собак і соколів, полювали, грали в шахи та інші ігри, а також фехтували
на мечах і списах. Обов'язком зброєносця було супроводжувати свого
сеньйора в походах, на турніри, полювання, наглядати за зброєю.

11. По досягненні 21 року зброєносці
присвячувалися в лицарі, після чого
обов'язкове навчання лицарського
мистецтва закінчувалося і лицар
вважався підготовленим для участі в
турнірах і військових походах. Деякі
лицарі могли продовжувати своє
подальше навчання індивідуально,
займаючись у викладачів-
професіоналів. Значне місце у
фізичному вихованні дітей феодалів
було відведено всіляким іграм.
Хлопчики і юнаки вправлялися па
ходулях та гойдалках.

12. Характеристика основних вмінь і чеснот
середньовічного лицаря
До початку етапу розвитого феодалізму в Західній Європі
отримала поширення лицарська система виховання. Вона
носила винятково прикладний, головним чином військовий,
характер.
До кінця XIV ст. воєнні дії велися з використанням холодної зброї.
Основою армії були лицарі в латах. Володіння зброєю у важкій збруї на
коні висувало підвищені вимоги до цих специфічних умов. Але в
названих умовах мало цінувалися військово-фізичні уміння.
Невипадково з лицарських турнірів були цілком виключені ігри з м'ячем,
біг зі зброєю, бойові ритуальні танці, характерні для античного
вишколу.

13. Норми лицарської військово-фізичної підготовленості включали тільки
сім умінь: їзду верхи, подолання водних переправ, полювання, стрільбу
з луку, володіння прийомами бою, гру в розважальні ігри, володіння
гарними манерами і танці.
Найбільш головне і складне мистецтво – верхова їзда – спочатку
опановувалася в дитячому віці на дерев'яному макеті, причому
макет імітував вигини крупа живого коня (звідси ідуть корені
виникнення гімнастичного снаряда – коня).
Для подолання водних переправ необхідно було навчитися
плавати, уміти переправлятися з використанням коня,
бурдюків, різних підручних засобів.

14. Полювання служило засобом розваги лицарів.
У збереженій літературі відзначається, що поряд з військово-
фізичними навичками лицарі повинні були дотримуватися семи
чеснот: вірності церкви, вірності сюзерену (великому феодалу),
особистої хоробрості, дотриманню правил двобоїв, святості даного
слова, великодушності відносно переможеного і більш слабкого,
шляхетному відношенню до аристократичних дам.

15. Фізичні вправи міського населення середньовіччя
Для тренування у володінні зброєю утворилися організовані товариства стрільців з лука і
фехтувальні школи, спочатку в голландських, північноіталійських, англійських,
французьких і німецьких містах, а також у Кракові, Києві та Новгороді. Об'єднання
лучників і фехтувальників діяли на основі статутів, подібних цеховим. Їх членам, по
існуючим правилам, належало в певні дні відвідувати практичні заняття, на яких капітани,
перевіряли стан зброї та керували підготовкою.
Загальновідомо, що середньовічна боротьба та фехтування виступали обумовленими
місцевими звичаями стилями одноборства. Так, в іспанських містах перевага віддавалася
поєдинкам із застосуванням холодної зброї та кінної кориді, в Південній Англії - кулачного
бою і боротьби, в Новгороді - також кулачному бою, в Швейцарії - стрільбі з лука і
боротьбі, в містах Священної Римської імперії та Нідерландів - фехтуванню і боротьбі.
Паралельно з розвитком поділу праці між цехами відокремлювалися і необхідні для
відповідного роду занять і галузі фізичної підготовки, а також змагання і танці. Так,
солевари на річці були віртуозами греблі, плавання і стрибків у воду. Улюбленою формою
змагання серед рибалок і корабельників по всій Західній Європі стали сутички човнярів з
жердинами. Популярним було й масове побоїще заздалегідь визначеними правилами, така
битва міських громадян називалася "пунья". Городяни поділялися на дві групи, що
складалися в свою чергу із загонів. Як правило, билися дерев'яною зброєю всі відразу або
по двоє. На голову одягали пом'якшувальний удари шолом. Обличчя також захищалося
сплетеною з мотузок сіткою. Переможці отримували грошові призи.

16. Фізичні вправи сільського населення середньовіччя
Місцеві норми звичаїв формували ігри сільського населення, включаючи і
традиційні змагання. За раннім історичним джерелам можна констатувати, що
в оцінці людини сільськими жителями грали роль не тільки старшинство за
походженням і власності, але і завойований в молоді роки за допомогою
фізичної сили авторитет. Переможець на скачках - "хлопець року",
найсильніші в селі метальники каменів, найвитриваліші танцюристи, спритні
мисливці і борці отримували загальне визнання і матеріальні і соціальні
привілеї. У змаганнях дівчат потрібно перш за все бачити мотиви можливого
вибору чоловіка, так як про жінок судили лише за їх чоловікам.

17. ^ Гра, схожа на російську лапту, прийшла з Індії через Близький Схід. У Європі
ця гра поширилася головним чином серед сільських жителів, її полюбили також
учні та цехові підмайстри. Ця гра ґрунтувалася на тому принципі, що подані
м'ячі відбивав перший гравець; його партнери, використовуючи час польоту
м'яча, пробігали небезпечні зони між "будинками". Очки отримували в
залежності від числа спійманих м'ячів, з якими гравці поверталися "додому".
Основні елементи цих ігор збагачувалися місцевими прийомами, складалися в
залежності від країни або народу в нові різновиди. Так утворилися раундерс,
крикет і крокет, що потрапили в Англію, як це видно і за назвою, з Франції та
Нідерландів. Свою роль та значення вони зберігали до тих пір, поки цього
вимагали суспільні запити відповідних верств населення або поки сформовані
традиції не були відсунуті на задній план сучасними спортивними іграми.

18. Народні ігри, забави, заняття фізичними
вправами ставали регулярними завдяки
тому, що всюдивони прив'язувалися до
перерв в сільськогосподарських
роботах, до великих релігійних свят -
трійця, вівторок перед великим постом,
Масляної, Різдво, ярмарках, весіллях.
Фізичні вправи були дуже різними: вони
включали в себе головним чином
боротьбу, метання каменів, біг,
боротьбу з палицями, біг на ковзанах,
стрибки, танці, різноманітні ігри з
битою, опудалами. Вирішальне слово у
визначенні переможців змагань було за
громадою.

19. ^ Гра, схожа на російську лапту, прийшла з Індії через Близький Схід. У Європі ця гра
поширилася головним чином серед сільських жителів, її полюбили також учні та цехові
підмайстри. Ця гра ґрунтувалася на тому принципі, що подані м'ячі відбивав перший гравець;
його партнери, використовуючи час польоту м'яча, пробігали небезпечні зони між
"будинками". Очки отримували в залежності від числа спійманих м'ячів, з якими гравці
поверталися "додому". Основні елементи цих ігор збагачувалися місцевими прийомами,
складалися в залежності від країни або народу в нові різновиди. Так утворилися раундерс,
крикет і крокет, що потрапили в Англію, як це видно і за назвою, з Франції та Нідерландів.
Свою роль та значення вони зберігали до тих пір, поки цього вимагали суспільні запити
відповідних верств населення або поки сформовані традиції не були відсунуті на задній план
сучасними спортивними іграми.
Отримали загальне поширення в західноєвропейських селах звичаї боротьби і поєдинків на
палицях набули великого значення після того, як селянам було заборонено носіння зброї.
Поряд з боротьбою найбільше поширення на території Священної Римської імперії
отримали кінні змагання, змагання в стрибках, бігу, метанні, ігри з просуванням суперників
по круговій або спіральній дистанції. Великою популярністю користувалися серед
скандинавських селян лижі, в Нідерландах - ходулі і ковзани, в Ірландії і Шотландії поряд з
киданням жердини - метання молота, в країні басків - пелота, в Швейцарії та балканських
селах - метання каменю. У Венеції в якості народних змагань стали практикуватися регати.
З 1161 року перед міськими воротами Лондона, на ринковій площі, регулярно проводилися за
участю селян кінні змагання: перегони та подолання перешкод.

20. 11 група
Презентацію
Зробив
Колошва Владисла Олександрович