2. Лiтературний процес наприкiнцi XIX — на початку XX ст.
припадає на перiод
інтенсивного розгортання визвольного руху в
Росiйськiй iмперiï. Це визначило характернi тенденцiï розвитку
лiтератури не тiльки в Надднiпрянщинi, але й в Галичинi та
Буковинi, якi
перебували в межах Австро-Угорськоï iмперiï. Украïнськi
письменники прагнуть
передати пафос визвольноï боротьби народу,
показують ïï полiтичнi форми, зображують зростання
соцiальноï й нацiональноï свiдомостi людини.
У цей час на нивi украïнськоï лiтератури виступали
представники кiлькох поколiнь. Продовжували писати Iван
Франко, Михайло Старицький , Панас Мирний , Iван Нечуй
Левицький, Iван Карпенко-Карий .
3. Пошуками нових тем, нових прийомiв художнього узагальнення
життєвого матерiалу, розгортанням художньоï дiï через
внутрiшнiй свiт персонажiв вiдзначалися твори представникiв новоï
школи Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянськоï, Василя Стефаника,
Марка Черемшини, Михайла Якiва, поетiв Миколи Вороного, Олександра
Олеся, Миколи Фiлянського, Григорiя Чупринки, драматургiв — Лесi
Украïнки , Володимира Винниченка, Спиридона Черкасенка.
На початку XX ст. сформувалася група украïнських модернiстiв,
осередком якоï стало львiвське видавництво ”Молода муза”, Остап
Луцький, Петро Германський, Василь Пачовський, Вогдан Лепкий, Сидiр
Твердохлiб. Осередком схiдноукраïнського модернiзму був
киïвський журнал “Украïнська хата”, у якому друкували своï
твори Микола Євшан, Михайло Срiблянський (Микита Шаповал), Андрiй
Товкачевський. Украïнська проза сягає вершин художнього
психологiзму в дослiдженнi внутрiшнього свiту окремоï особистостi.
4. У 40-60-х роках 19 ст. тематика літературних творів пов’язана з
найгострішою суспільно-політичною проблемою тих років - кріпацтвом і
пошуком шляхів боротьби з ним. Розширюється і поновлюється ідейно-
художня і жанрова палітра літератури. Утверджується принцип
художньої правди як вірності самому життю, його фактам і типовим
образам; видозмінюється художній погляд на світ і спосіб його
зображення - основним творчим методом став реалізм, який у
творчості Т. Шевченка набув гостро-викривального спрямування. Не
втрачає позицій і романтизм. Провідними жанрами цього періоду були
поетичні (Т. Шевченко, П. Куліш, Ю. Федькович) та прозові (П. Куліш,
Марко Вовчок). Центральною постаттю в літературному процесі того
часу є Т. Шевченко.
5. Після смерті Великого Кобзаря найяскравішою постаттю в літературі
став Пантелеймон Куліш. Поет і прозаїк, історик та літературознавець,
журналіст і громадський діяч, він увійшов в історію культури як
невтомний працівник, подвижник, який намагався збагатити українську
літературу новими жанрами, наблизити до здобутків європейської
культури. У зв’язку з цим непроминальне значення мали його
переклади українською мовою Біблії, творів Шекспіра, Байрона, Гете.
6. У 70-90-х роках українське письменство зосереджується на
соціальних і психологічних проблемах. Чи не найбільшої слави з-поміж
тогочасних українських письменників зажив Іван Нечуй-Левицький. У
творах «Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» та ін. він
змальовував життя й побут різних верств українського суспільства.
Одним з перших в українській прозі І. Нечуй-Левицький розповів про
життя української інтелігенції («Причепа», «Хмари», «Над Чорним
морем»), торкаючись проблеми її зросійщення, ставлення до
селянства тощо. Нечуй-Левицький утвердив в українській літературі
жанр соціальної повісті й соціального роману. Визначне місце в
українському літературному процесі посідав Панас Мирний - автор
багатьох соціально-психологічних романів і повістей. Своєрідним
літописом українського села є його роман «Хіба ревуть воли, як ясла
повні», головний герой якого - бунтар-протестант - гине в боротьбі з
машиною соціальної несправедливості.
7. Лідерами українського модернізму справедливо вважають Михайла
Коцюбинського та Василя Стефаника. Імпресіоністський характер
властивий творам М. Коцюбинського «Іntermezzo», «Сміх», «Цвіт
яблуні», «Хвала життю». У повісті «Fata morgana» органічно
поєднувалися риси реалістичного та імпресіоністського зображення
соціальної дійсності. Імпресіонізм М. Коцюбинського виявлявся у
поєднанні краси людини і природи, про що свідчить його поетична
повість «Тіні забутих предків», написана на етнографічно-
фольклорному матеріалі Гуцульщини. На початку 20 ст. в українську
літературу ввійшов поет-лірик Олександр Олесь (Кандиба), який був
щиро перейнятий демократичними ідеалами. Заживши слави короля
української лірики, він створив чимало віршів громадянського
звучання, у яких революційні гасла поєднав із людськими почуттями і
клопотами буднів.
