Ліна Костенко. Книга-презентація

2. Ліна Костенко

3. Симоненко
Василь Андрійович
Народився 8 сiчня 1935 року
в глухому поселенні Біївці
Лубенського району на
Полтавщині в сім'ї
колгоспників. Дитинство
його, за словами Олеся
Гончара, чуло ридання
матерів, що божеволіли від
горя над фронтовими
похоронками. Скупе на ласку
було, мінами й снарядами
бавилося його дитинство,
коли від запізнілих вибухів
десь біля степового вогнища
ставали інвалідами діти — ці
найбезвинніші жертви війни...
ДІД УМЕР
От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жи
то
і пливтимуть над ним непомітно вік
и.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі?
ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за
плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,
Лопотіли крилати і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Десь вітер грає на віолончелі,
Морозні пальці приклада до скла,
І ти одна в зажуреній оселі
Замріяно схилилась до стола.
Мов раб німий на араратській скелі
Карбує написи про подвиги царя,
Ти на папері почуттів моря
Переливаєш в строфи невеселі.
Ти — хвора дівчина —
серед глухої ночі
Врізаєш в вічність огненні, пророчі
Слова з прийдешніх сонячних віків,
Щоб ті слова хитали чорні трони,
Щоб їх несли з собою легіони
Нових, непереможних Спартаків.
ЗАВІРЮХА
Ой, зима!
Біжить, регоче біло,
Бубонами брязкає в степу...
Вам усе на світі зрозуміло?
Просвітіть, премудрі,
Недозрілу
Душу мою,
Зрячу і сліпу!
Душу примітивну,
Як метелиця,
Білу й зрозумілу,
Наче сніг!
Їй в очах
Чомусь туманом стелються
Істини одвічні і нудні.
Ну й зима!
Сміється, свище, сіє,
Гонить дум урочистий кортеж:
Як усе на світі зрозумієш,
То тоді зупинишся
І вмреш!
Осінній вечір морозом дихав...
Осінній вечір морозом дихав
У небі місяць, немов п'ятак...
Вона пройшла непомітно, тихо,
Голівку мило схиливши так.
Вона пройшла - і мені ні слова,
Лиш на хвилину звела брову...
І сіяв вечір густу полову
На пережовклу суху траву.
Ой майнули білі коні...
Ой майнули білі коні, тільки в'ютьс
я гриви,
Тільки курява лягає на зелені ниви.
Пронеслись, прогупотіли, врізалися
в небо,
Впала з воза моя мрія -
пішки йде до тебе.
Знаю: дійде, не охляне, в полі не з
ачахне -
Світ твоїми, моя люба, кучерями п
ахне!
Крізь пилюку, по багнюці, в холод
і завію
Прийде чистою до тебе біла моя м
рія.
З ВІКНА
Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.
Пливе печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин -
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і густий полин.
Полин снігів повзе до видноколу,
Лоскоче обрій запахом гірким.
Лапаті, білі і колючі бджоли.
Неквапно кружеляють понад ним...
ПІЧ
Лиже полум'я жовте черево,
Важкувато сопе димар,
Галасує від болю дерево,
Піднімаючись димом до хмар.
Бубонять рогачі і кочерги -
Щось пригадують з давнини,
І чекають покірно черги
Засмаглілі горшки й чавуни.
З тітки полум'я сон злизало,
Тітка гладить рукою глек,
Теплий ватяник зав'язала
На застуджений свій поперек.
Біга тітка із кухні в сіни,
З-під повітки заносить дров -
З них струмує жовтаво-синя
Віковічна печаль дібров.
СТАРІСТЬ
Сім десятків дідові старому,
Сам незчувсь, коли і відгуло, -
Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,
Сяють очі глибиною спідлоба,
Тільки пух лишивсь на голові...
Лає син, що ні чорта не робить,
Допіка невістка: ще живі?
Остогидло діду хліб жувати,
Слухати образи від усіх,
Ціле літо горобців ганяти
Та граків сусідові на сміх.
Взять би істик, торбу через плечі
І піти світ за очі з села,
Але звик до хати, до малечі,
Що його, мов батька, облягла.
Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить - докори, сором, лихо -
Лиш би вмерти на землі батьків!
Лі́на Васи́ лівна Косте́нко
(* 19 березня 1930, Ржищів, Київська
область) — українська письменниця-
шістдесятниця, поетеса. Мати Оксани
Пахльовської Лауреат Шевченківської
премії (1987), Премії Антоновичів (1989),
премії Петрарки (1994).
У радянські часи брала активну участь у
дисидентському русі, за що була надовго
виключена з літературного процесу.
Авторка поетичних збірок «Над берегами
вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980),
«Сад нетанучих скульптур» (1987), роману
у віршах «Маруся Чурай» (1979,
Шевченківська премія 1987), поеми
«Берестечко» (1999, 2010). 2010 року
опублікувала перший прозовий роман
«Записки українського самашедшого», що
став одним з лідерів продажу серед
українських книжок у 2011 році.
Почесний професор Києво-Могилянської
академії, почесний доктор Львівського та
Чернівецького університетів.
Відмовилась від звання Героя України.
КРИЛА
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,
А з правди, чесноти і довір"я.
У кого - з вірності у коханні.
У кого - з вічного поривання.
У кого - з щирості до роботи.
У кого - з щедрості на турботи.
У кого - з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!
Осінній день, осінній день,
осінній!
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! – та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген, килим, витканий із птиць,
летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав,
багдадський злодій.
І плаче кошик
серед трав – нема мелодій.
ЗАЯЧИЙ КАРНАВАЛ
Вітре, вітре, ти не вий!
У звіряток рік Новий.
Зорі світять на ялинці.
Дід Мороз приніс гостинці.
Прометем собі доріжки.
Потанцюємо хоч трішки!
Маски зробим з будяків.
Налякаємо вовків!
ГОРОБЕЦЬ ІЗ БІЛОЮ БОРОДОЮ
Розбігайтесь, людоньки, хто кудою!
Горобець із білою бородою!
Що за диво дивнее? На віку
Вперше бачу бороду отаку.
Може, він старійшина чи мудрець?
Може, він заслужений горобець?
Ні, несе у дзьобику він пір'їнку.
Пригодиться діточкам на перинку.
СИНИЧКИ НА СНІГУ
Синиці голодом намлілись —
Така зима, така зима!..
Оце б у вирій полетіти, —
Так батьківщини ж там нема.
Є вірші – квіти
Є вірші – квіти.
Вірші – дуби.
Є іграшки – вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є –
каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть –
ідуть, ідуть по етапу століть…
ВЕРБОВІ СЕРЕЖКИ
Біля яру, біля стежки
Одягла верба сережки.
Головою хилитала,
Потихесеньку питала:
— Де ота біленька хатка,
Що гарнесенькі дівчатка?
Хай би вибігли до стежки.
Подарую їм сережки.