Проект "Дивоцвіт України"

2. Леся Українка і Сергій Мержинський…
Трагічна, безмежно сумна, але й водночас
духовно висока історія кохання, далека від
повної взаємності. Багато в чому різні
люди: геніальна жінка, чиї твори не були
належно оцінені сучасниками, і не
прочитані повною мірою й зараз, через
багато років, та інтелігентний, сповнений
благородних поривань син армійського
офіцера.

3. Вперше про Мержинського згадується в
листі до матері 21 липня 1897р.

4. • Доля подарувала їм зустріч у передмісті
Ялти Чукурларі, де поетеса тоді лікувалася.
Ці люди не могли не зустрітися… Рано
осиротівши, Сергій виховувався у бабусі,
здобув вищу освіту, багато читав,
перекладав, пробував свої сили в
публіцистиці. Лесю Українку вражали краса
й чистота цієї людини, постійне внутрішнє
горіння, він був людиною освіченою,
інтелігентною, надзвичайно милою та
симпатичною.

5. • Тонкою, лагідною вдачею Леся й Сергій
були подібні одне до одного. Нескінченні,
невичерпні розмови з ним відкривали нові
світи незнаних уявлень і почуттів, будили
нову мрію життя. Літо 1897 року… Воно
було незабутнє. Може, найкраще,
найщасливіше в житті Лесі Українки. Довго
блукали полями, вибиралися на старовинні
степові кургани, плавали човном по річці.

6. • Нечасто Лариса Косач могла так оцінити
людину: “Він завжди мене розуміє і вірить
мені, як своєму найближчому другові”. Адже
розуміти, по-справжньому розуміти таку
людину, якою була Леся Українка, могла тільки
непересічна особа.
• Згадані вище слова були сказані про Сергія
Костянтиновича Мержинського, людину, про
яку ми знаємо так мало, але яка стільки
важила в житті поетеси. Це знайомство і
справді переросло у велику дружбу. На жаль,
їхнє листування не збереглося – зустрічаємо
лише поодинокі спогади у листах до сестри
Ольги.

7. • Зустрічаються молоді люди досить часто. Коли
він говорить про неї, то в його словах звучить
велике захоплення та глибоке почуття. Але не
таке, якого вона очікувала. Адже Сергій був
закоханий в іншу жінку. Тому в його словах і
біль, і сум. Коли Олена Пчілка запитала у
доньки: “Се – дружба чи щось інше?”, то Леся
відповіла: “Не питай мене про се, мамочко. Як
тільки я сяду писати до нього, я думаю тільки
про те, що я його люблю – без міри, без краю,
що те кохання – ніж у моєму серці; вирви ніж з
серця – і воно кров`ю зійде… Він не любить
мене, і я нещасна. Коли б він мене любив, ми
обоє нещасні були б. Я знаю се і все-таки його
кохаю, сама себе палю вогнем”.

8. Леся Українка і Сергій
Мержинський в колі сім’ї Косачів

9. • Мержинського спіткало велике горе. Давня
хвороба легенів несподівано активізувалася
з небувалою силою. Він жив у своїх родичів
у Мінську. Ще весною, коли Леся була в
Мінську, викликали лікаря, який нічого
втішного не сказав. Пожурились обоє,
посумували, покладаючи надії на щедре
літо й цілюще південне море.

10. • Болем і незгасаючою надією повні листи
Лесі Українки цього періоду Ользі – сестрі,
другові, пораднику, вона пише: “Я думаю,
що таки поїду, хоч би мені прийшлось для
сього більше енергії потратити, ніж я
потратила за все своє життя. Нехай навіть се
жертва буде потрібна”.

11. • Восени 1900-го вона отримає лист від
лікаря, який опікувався Мержинським: її
другові зовсім погано. З листа Лесі Українки
до сестри Ольги: «Тепер нема й розмови
про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду.
Здається, мені прийдеться сей рік чимало
енергії вжити, але се нічого, коли мета
ясною стоїть, то й енергію знайти не трудно.
Як би там не віднеслись до мене всі інші,
але я певна, що ти і Міша (брат Лесі) будете
мене завжди розуміти і підтримувати, і се
мені багато значить».

12. • З наближенням зими здоров`я Мержинського гіршало.
Леся тяжко переживала це горе. Сама ледве стала на ноги
після стількох недуг, а тепер марнує себе ще й чужим
лихом – побивається хворим. Тому батьки не схвалювали
доньчиних вчинків, хоч розуміли і в душі співчували їй, але
жаліли свою дитину. Вони не докоряли вголос, не
перешкоджали робити їй, як вона хоче, однак мовчки
засуджували все це.
• Мовчазні конфлікти приносили багато страждань. Лесі теж
було жаль батьків і всю рідню, яким вона завдавала
прикрощів, але ніколи й хвилину не вагалася – вона вся на
боці приреченого, вона за тих, хто страждає і гине.

13. Все, все покинуть,
до тебе полинуть,
Мій ти єдиний,
мій зламаний квіте!
Все, все покинуть,
з тобою загинуть,
То було б щастя,
мій згублений світе!
Стать над тобою
і кликнуть до бою
Злую мару,
що тебе забирає,
Взять тебе в бою
чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

14. • 7 січня 1901 року. Мінськ. Тьмяно освітлена
невеличка бідна кімната в будинку пані
Нарейко, на розі Михайлівської та Широкої
вулиці. У ліжку – молодий 30-річний чоловік із
красивими чорними очима і з виснаженим
невиліковною хворобою поглядом.
Біля ліжка – молода жінка. Не залишає його ні
вдень, ні вночі. Він уже не підводиться з ліжка.
Говорить мало й лише пошепки. Втрачає
останні сили. Обличчя бліде з жовтуватим
відтінком. На ньому лише великі очі.
Температура щодня дуже висока. Часто кров
йде горлом. Його життя поволі згасає.

15. • Змучена безсонними ночами, абсолютно
забуваючи про себе, про своє помітно вже
підірване здоров’я (теж туберкульоз, але
кісток; оце страдницьке доглядання за хворим
коханим призведе до різкого загострення цієї
хвороби, яка через 12 років обірве і її життя),
вона, тим не менше, відчуває: внутрішні сили
не слабшають, а, навпаки, міцніють. Прекрасні
очі палають колосальної сили духовним
вогнем, який ніколи не зустрінеш у пересічної
людини, вогнем, джерело якого – вміння
співчувати, осягати чужий біль як власний і,
водночас – незламна воля.

16. • А нещастя насувалося невідступно й
невблаганно, хвороба прогресувала. Надія
змінювалась безвихіддю. Мержинський
тримав на грудях хрест. Біля ліжка –
Євангеліє; переконаний соціал-демократ,
відчуваючи невблаганне наближення
смерті, в останні місяці життя став
християнином. Сергієві жити залишалося
менше двох місяців.

17. • Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
• В душі цвітуть якісь квітки урочі,
• В душі квітки і зорі золотії,
• А на устах слова, але не тії,
• Усе не ті, що мріються мені,
• Коли вночі лежу я у півсні.
• Либонь, тих слів немає в жодній мові,
• Та цілий світ живе у кожнім слові,
• І плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
• Та вголос слів тих вимовить не вмію…

18. • Вона читає на його прохання книжки, листи,
грає на фортепіано, розмовляє…часто
говорить вона одна, а він очима, жестами
відповідає їй. Та через своє безсилля дуже
нервує. Ларису Петрівну не міг зупинити
характер Мержинського, що став дуже
важким під впливом хвороби. Усі залишили
його – з тим більшою самовіддачею буде
доглядати його вона!

19. • А побутові труднощі! Багато що просто
вражає,коли дізнаєшся про останні місяці
цього кохання. Сергій дотепер кохає іншу
жінку. Отримав лист від коханої. Губи шепотіли
її ім’я,потемніле від болю лице ледь
освітлювала слабенька посмішка. Чим вона
могла допомогти? Як затамувати незагоєну
рану,котру лишає на все життя нерозділене
кохання? Були б такі ліки - вона віддала б
їх…Тепер їй однаково..Гірка чаша випита до
краплини. Тепер вона звідала все! От,
виходить,задля чого виривала його з лапищ
смерті.Щоб здобути ще один відчутний удар…

20. • Леся,повторюючи за Мержинським,пише
листа його коханій,і ніхто,і ніщо не
полегшить прихованої розпуки між
рядками.

21. • Умираючи в Лесі на руках,Сергій шепоче
своє останнє прохання:попіклуватися про
долю жінки,яку він кохав. Леся чекала слова
освідчення,а вони були адресовані іншій…

22. • Знаходить в собі сили сказати матері:”Не
буду,звичайно,говорити тобі,що начебто
мені тепер легко жити.Це неправдою було
б,та лише нагадаю тобі,що я дуже
стійка,отже ж,ти можеш бути впевнена,що
мені ніяка небезпека не загрожує…”. “Часом
навіть злість на себе відчуваю,що занадто
вже стійка”.

23. • Сили Мержинського з кожним днем
згасали.Майже два з половиною місяці
Леся відважно боролася за життя свого
коханого.

24. • Більше того,у Лесі стало сил на
феноменальний творчий злет : не відходячи
від вмираючого, вона за одну ніч , з 18 на
19 січня 1901 року створює
“Одержиму”,першу з циклу своїх геніальних
драматичних поем. Ось рядок з листа цих
днів: ”Зізнаюсь, що я писала в таку ніч, після
якої довго буду жити, якщо вже тоді живою
залишалась. І писала, навіть не
вичерпавши скорботи, а в самому її апогеї.
Якби мене хтось спитав, як я б могла
відповісти: “Я з цього створила драму…”

25. • Сергій Мержинський останні 2 тижні вже ні
з ким не розмовляв. 3 березня він помер на
руках у Лесі.

26. • Цю чашу вона випила до дна.
• Ця феноменальна жінка не тільки не
зламалася-вона переплавила своє
безмежне горе у вогні творчої фантазії,яка
допомогла їй створити в майбутньому
головні шедеври. Геніальна велич духу дала
їй право написати: “Я в серці маю те,що не
вмирає…”.

27. • Леся не любила показувати перед людьми
своє особисте горе. Не несла своїх жалів ні
друзям,ні рідним, намагалася сховати їх у
собі.

28. • Горить моє серце,його запалила
• Гаряча іскра палкого жалю.
• Чому ж я не плачу?
• Рясними сльозами
• Чому я страшного вогню не заллю?
• Душа моя плаче, душа моя рветься,
• Та сльози не ринуть потоком буйним,
• Мені до очей не доходять ті сльзи,
• Бо сушить їх туга вогнем запальним.
• Хотіла б я вийти у чистеє поле,
• Припасти лицем до сирої землі
• І так заридати,щоб зорі почули,
• Щоб люди вжахнулись на сльози мої.
• Нехай собі минає рік за роком,
• Нехай мій вік уплине за водою,
• Ти житимеш красою серед квітів,
• Я житиму сльозою серед співів.