Акція "Зірка пам'яті"

3. Спогади
Напередодні 70 – ї річниці з нагоди Дня Перемоги в Копанській школі учні разом із вчителями проводили
пошуково – дослідницьку роботу під назвою «Згадаймо величні ті роки…» Завітали ми до нашої односельчанки
пенсіонерки Нечаєвої Раїси Прохорівни, котра й розповіла нам цю історію:
«Вивезли мене до Німеччини у грудні 1942 року. Погрузили нас (разом зі мною їхала Горобець
Катерина Іванівна) на підводи й повезли в село Хмельове. Охороняв на поліцай Василь Плаксій. Я його добре
знала, тому що це був мій одногрупник (до війни ми разом із ним навчалися в зоотехнічному технікумі села
Леніна). Так ми прожили декілька діб. Пізніше нас було відправлено підводами до Кіровограда. Розмістили нас у
спеціальне місце, котре називалось «заїзд». Там ми прожили 10 діб. Катя Горобець спробувала втекти, але її
спіймали та пізніше відправили також на примусові роботи. У той день було забрано багато дівчат, що
проживали на Хуторах. Серед них була Зіна Кожухар та Єлька Діордіца(Цимбал).
З Кіровограда нас відправили на місце призначення в товарних вагонах. Перша зупинка була у місті
Гамбург (там вперше дали склянку кип’яченої води у паперових склянках одноразового використання). Привезли
нас до річки Майєн, поромом доправили до Франкфурт – на – Майні. Завели нас у їдальню, дали їсти шпинат і
картоплю в мундирах. Шпинат весь хлопці розкидали на столах і відмовились від їжі. Ввечері приїхали «хазяї»,
почали відбирати собі робочих. Сильніших відібрали, а нас привезли на військовий завод. Розмістили в бараках,
ознайомили із правилами: о 6:00 буде дзвонити дзвін – ми йдемо в їдальню. Потім відправляють в цехи. Я
працювала разом із Лізою Ковальовою. Крім українців працювали полонені італійці та бельгійці. Навчали нас
військовому ремеслу німці – майстри Кетру та Фрідріх.
Через деякий час майстер назначив нас у Герценгайм(там знаходився філіал цього заводу).
Супроводжували нас поліцаї та перекладач. Після приїзду розмістили нас в гуртожитку, що був розташований
неподалеку від заводу. Їсти ходили в їдальню, де нам давали кольорадо, шпинат, мундерку, чай та трішки
маргарину. На 5 осіб одну хлібину (вона була чорна та давка). Працювали цілий тиждень, а в неділю був
вихідний. Працювали важко і завжди хотіли їсти, мені навіть вночі снилося молоко, що давала наша корівка –
годувальниця.

4. У суботу після обід та у неділю ми працювали у «бауерів». Те село знаходиться на відстані 3
кілометри від заводу, в лісі, і мало назву Штайнберг, район Обергесен (саме туди надійшов мені
лист від батьків з України). Виконували різні роботи: сапали, пралі, копали картоплю, варили
повидло, топили громадську піч. У німців був такий звичай, що всі господині села в неділю пекли
тістечка в громадській печі, котра знаходилась у центрі села. Діти хазяїв нас ненавиділи, завжди
ображали і не їли з нами за одним столом.
У 1944 році для нас почалося пекло. Часто бомбили, звучала тривога за тривогою. Ми
ховалися у бетонні сховища. Американці розбили все вщент, не було де напитися води. Ввечері
нам наказали здати постіль, одягли нам парусинове взуття на дерев’яній підошві, від якого
нестерпно боліли ноги. Повели нас вночі в сторону Франції, на захід. За ніч пройшли 40 км,
ночували на цегельному заводі. На світанку вирушили далі. По дорозі ми попали в оточення: з
одного боку були німці з іншого американці, а за річкою російські війська. Хто встиг той сховався в
окопах, котрі знаходились по обидва боку дороги. Я зайшла в річку, закрила вуха й очі й чекала
кінця бою. Чудом я залишилась живою, було багато жертв з боку німців та наших. Дівчата, котрі
сховались в окопі були мертві. Я бігла по вулиці та голосно кричала. Так звільнили нас американці в
місті Фульда.
На будинках у всіх висів білий прапор. Ми зайшли до одного помешкання, попросили
води, ми не знали куди йти. По дорозі приєднувались до нас всі, хто вцілів. Ми оселилися в школі,
по продукти ходили на склад, його ніхто не охороняв на той час. Я зрозуміла, що знаходжусь на
території, окупованій американцями. Наступного дня Американці виділили нам транспорт і
доставили нас до радянської зони окупації. Нас возили по всій Германії.
На Україну намагались відправити влітку 1945 року. Потяг зупинився і 10 днів ми
простояли в полі голодні. Приїхали «наші» та й забрали нас на сільськогосподарські роботи у
Герценгайн. Ми забезпечували необхідним північну групу військ №383. Саме там я познайомилась
із начальником продовольчого господарства Нечаєвим Володимиром Дмитровичем, з котрим
пізніше одружилась. Повернулася на Україну в червні 1947 року».

5. Лише один учасник бойових дій залишився у
нашому селі Копанки
Юрин Олександр Дмитрович народився 05.12.1927р. в
с.Копанки Маловисківського району Кіровоградської
області.
В червні 1944 року розпочав службу в лавах Червоної
Армії. Розпочалося все із школи молодших командирів у
м. Одеса. Я був снайпером, згадує О.Д. зі ста метрів
вибивав 20 коп. Тренування , фізична підготовка,
патрулювання нічного міста…
На фронт не доїхали повернули ешелон із Чехії за
наказом Сталіна призовників 1926, 1927 р.н. в
Радянський Союз для подальшої служби. Молоді бійці
були потрібні тут.
Служив 7 років. На навчаннях стрибав з парашутом, але
одного разу він не відкрився, приземлився в лісі на
сосни, що і врятувало мені життя. Відбувся переломом
лівої ноги в шести місцях. Госпіталь…, а потім ще два
роки служби у далекій Фінляндії.
В 1954 році знайшов свою долю Ніну Терентіївну. Вже 50
років разом. Народили і виростили двох синів. Маємо 4
внуків, 4 правнуків.
Все життя працював спочатку на Цілині (1954 – 1956 рр.)
водієм на станції Зиринда Кокчетавської області
,Казахстан. А потім у рідному с. Копанки в колгоспі «ім.
Т. Г. Шевченка». Був зі своїм «Камазом» у всіх куточках
України, та й не тільки. Багато шляхів проїхав від Одеси
до Архангельська, від Чопа до Волгограда.
Нагороджений за свою працю. Має два ордена
«Червоного трудового прапора»

6. На тім полі дві тополі…
П’ятого травня над нашим селом стрілою шугонув червонозоряний літак. А за якусь хвилину пролунав
страшної сили вибух. Як потім стало відомо, загинув екіпаж у складі офіцерів Г. П. Бондарева із Смоленської та
Ф. В. Бойко із Іванівської областей. Виконуючи бойове завдання, пілоти до останньої хвилини боролися за
життя літака, що коштував великих народних грошей. Вони могли викинутися з парашутами, але… Тож, на
цьому святому клаптику української землі, молодь посадила дві топольки – символ вічної журби і пам’яті
загиблим. Наче вартові, стоять вони просто неба, розмовляючи з вітром, оберігаючи спокій.
Традицією вже стало, що копанські юнаки та дівчата щовесни обробляють та впорядковують могилу
загиблих за село багатьох воїнів-визволителів. Обов’язково приносять живі квіти.
О.Т. Чорна

7. Волонтерcька допомога
Допомога ветерану Юрину Олександру Дмитровичу

8. Шефський догляд за військовими похованнями

9. Привітання ветеранів