Всесвітній день театру було встановлено 1961 року з ініціативи делегатів IX конгресу Міжнародного інституту театру при ЮНЕСКО. Відтоді щороку театральні колективи з усього світу відзначають своє професійне свято 27 березня. Це свято акторів, режисерів, постановників, сценаристів, продюсерів, техніків, декораторів, білетерів і гардеробників. Вважається, що в театральному цеху немає другорядних ролей і професій, кожна важлива. В усіх країнах світу святкування проходить під девізом «Театр – засіб зміцнення миру і взаєморозуміння між народами». Відділ художньої культури та мистецтв пропонує до уваги користувачів віртуальну виставку «Театральні автографи часу», де представлені документи про українське театральне мистецтво. Ознайомившись з цією літературою, усвідомлюєш, як все повторюється нині за тим же сценарієм, але з іншими іменами.

1. Театральні автографи часу

2. Театр – уста, якими промовляє
цілий народ, ціла епоха.
Іполит Тен

3. Зародження українського театру
Театральне мистецтво України бере початок з глибокої
давнини в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. Ще з VI
ст. відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської
Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це
свідчать фрески Софійського собору в Києві (XI століття). Перші
зразки драми публічно виголошували учні київських Братської
(Києво-Могилянської академії) та Лаврської шкіл (XVI—XVII
століття). Важливими центрами розвитку релігійної драми в
цей час вважалася також Львівська братська школа та
Острозька академія.

4. XVII—XVIII століття
У цей період в Україні простежується дві форми театрального життя як на
професійному рівні у формах «високої драми», так і в широкому існуванні
жанрів «низького бароко» — у народних інтермедіях, ляльковому театрі-
вертепі.
Головним центром творення, виконання та розповсюдження цих основних
форм театрального життя ХVII—ХVIII ст. стала Києво-Могилянська академія, її
професори були авторами драматичних творів, теоретиками театру, а
студенти-бурсаки — акторами й основними носіями цього мистецтва. З
особливим запалом виконувалися театральні п'єси під час традиційних
«рекреацій» — травневих днів відпочинку, коли учнівська група під опікою
педагогів і наставників відправлялася на околицю Києва: «Все грало, вирувало,
тішилося і м'ячем, і кеглями, і пристойними гімнами, а студенти старших
відділів створювали оркестри, а часом при денному світлі випадково
розігрували якусь комедійну драму». Музичність українського театру була
органічною — пісня, хор, танець, інструментальний супровід виконували у
виставах важливу драматургічну функцію: характеристики місця дії, історичної
ситуації, дійових осіб, зав'язки й кульмінації сценічного конфлікту.

5. XIX століття
Перші театральні трупи народилися на Наддніпрянщині у XVIII ст. Пізніше в
Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810) з'являються перші театральні
будівлі. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами
І. Котляревського, який очолив театр у Полтаві, і Квітки-Основ'яненка —
основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурлеск і
експресивність поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їхніх
творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій
половині XIX ст. в Україні поширився аматорський театральний рух. В
аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру —
драматурги та режисери М. Старицький, М. Кропивницький та Іван
Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також
видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними
псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського та Панаса
Саксаганського. Кожен з них не лише створив власну трупу, а й був
видатним актором і режисером. Дороговказною зіркою українського театру
того часу була Марія Заньковецька.

6. Тобілевич, С. Корифеї українського театру / С. Тобілевич. – Київ :
ЦУЛ, 2019. – 540 с.
Збірка нарисів-портретів написана Софією Тобілевич – українською
акторкою, фольклористкою, дружиною Івана Карпенка-Карого. Перед
читачем постають видатні діячі українського театру: М. Кропивницький, М.
Старицький, П. Саксаганський, М. Заньковецька, І. Тобілевич, М. Садовська-
Барілотті, М. Садовський.
Веселовська, Г. Театр Миколи Садовського (1907 – 1920) :
монографія / Г. Веселовська. – Київ : Темпора, 2018. – 412 с. : фот.
Як виникла ідея першого стаціонарного українського театру Миколи
Садовського в Києві? Яким було мистецьке дозвілля киян у часи раннього
модернізму та революційних заворушень? Про спроби модернізації
українського театрального мистецтва, про засвоєння досвіду європейських
драматургів, про запити публіки та новації митців розповідає у своїй книзі
театрознавиця Ганна Веселовська.

7. Радянський період
Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 р., коли в Києві
утворилися Державний драматичний театр і “Молодий театр” (з 1922 – сучасний
український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася
ціла група талановитих акторів – А. Бучма, М. Крушельницька, Є. Добровольська, О.
Сердюк, Н. Ужвій, Ю. Шумський та багато інших. Державний драматичний театр
продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість “Молодий театр”
обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала
своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального
об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці в
Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських драматургів М.
Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та В. Винниченка («Базар», «Чорна
Пантера і Білий Ведмідь»). Завдяки генію Л. Курбаса, який поєднав у собі таланти
режисера, актора, драматурга та перекладача світової літератури, були по-новому
осмислені на українській сцені твори В. Шекспіра, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Ф. Шиллера і
Ж.-Б. Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс
європейських драматургів.
З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний
музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Л. Курбаса, який
був репресований у часи сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві
проходить Міжнародний театральний фестиваль «Художній Березіль», присвячений
пам'яті Л. Курбаса.

8. Молодий театр. Генеза. Завдання. Шляхи – Київ : Мистецтво,
1991. – 320 с.
Книга присвячена 75-річчю від дня заснування «Молодого театру». У ній
вміщено статті Леся Курбаса, у яких розроблено теоретичні засади
творчого колективу та його програму, висвітлено творчість
молодотеатрівців, подано спогади учасників «Молодого театру» про те,
як вони працювали над виставами. Кожен з фактів творчої біографії
«Молодого театру» підтверджений архівним документом,
повідомленнями преси, рецензіями на вистави тощо.
Архів Розстріляного Відродження. Лесь Курбас і театр "Березіль".
Архівні документи (1927–1988). [Т. 2] / упоряд., авт. передм. і
комент. Ольга Бертелсен. – Київ : Смолоскип, 2016. – 504 с. : портр.,
іл.
До цього видання увійшли архівні матеріали про видатного українського режисера,
актора та теоретика театру Олександра Степановича Курбаса та його театр «Березіль».
Документи розкривають нелегкі будні театру в його харківський період, стосунки між
акторами, ставлення акторів до майстра, а також ставлення влади до театру і його
керівника.
У книзі подано матеріали архівно-слідчої справи Курбаса та матеріали, пов’язані з
його реабілітацією. Документи цієї колекції зберігаються в архівах Києва й Харкова.
Більшість документів оприлюднюється вперше.

9. Гайдабура, В. Театр між Гітлером і Сталіним: Україна. 1941–1944.
Долі митців / В. Гайдабура. – Київ : Факт, 2004. – 320 с. : іл.
Книжка доктора мистецтвознавства, заслуженого діяча мистецтв України
Валерія Михайловича Гайдабури відкриває унікальну історичну главу
національного театрального мистецтва, замовчувану впродовж
півстоліття. На багатому архівному, документальному, іконографічному
матеріалі, свідченнях учасників тогочасного театрального процесу автор
відновлює картину творчості митців, котрі, опинившись у небезпечних і
принизливих умовах гітлерівської окупації, змогли підняти театральну
діяльність до рівня могутнього фактора патріотизму, націєтворення,
духовного захисту народу.
Семенко, Л. Вінницький театр у свічаді історії (1910–1944) / Л.
Семенко, О. Логінов ; Вінниц. обл. краєзнав. музей. – Київ : Центр
ДЗК ; Вінниця : Вінниц. картогр. ф-ка, 2019. – 536 с. : іл., фот.
Це перше видання, у якому ґрунтовно описано перший етап історії театру. Від
початку будівництва і до 44-го року, коли театр було зруйновано. За основу автори
брали лише архівні документи. Деякі з них вперше введено до наукового обігу. Крім
того, використана мемуарна література, кореспонденції вінницьких та столичних
видань першої половини минулого століття.

10. Вергеліс, О. Театр, де розбиваються серця : ретро-
сюжети / О. Вергеліс. – Київ : Радуга, 2017. – 336 с.
: фот.
Це книга історій про українських акторів, авторський
погляд на творчі долі в жорстоких лещатах ХХ століття.
Серед героїв книги – Марія Заньковецька, Амвросій
Бучма, Наталя Ужвій, Аркадій Гашинський, Степан
Олексенко, Микола Яковченко, Михайло Крамар, Нонна
Копержинська, Зінаїда Дехтярьова, Богдан Ступка.

11. Боньковська, О. О. Львівський театр товариства «Українська
Бесіда». 1915–1924 : наук. вид. / О. О. Боньковська. - Львів :
Літопис, 2003. – 324 с. : іл.
Уперше в українському театрознавстві досліджено завершальний період
діяльності єдиного в Галичині Львівського професійного національного
театру товариства «Українська Бесіда» (1915–1924) як самобутнє й
самодостатнє мистецьке явище в тогочасному українському сценічному
просторі. На основі багатого архівного, ілюстративного, мемуарного
матеріалу та періодики докладно реконструйована цілісна картина
театрального процесу того часу.
Чарнецький, С. Історія українського театру в Галичині : нариси, ст.,
матеріали, світлини / С. Чарнецький. – Львів : Літопис, 2014. – 584 с.
: портр., іл., фот.
«Історія українського театру в Галичині» – збірник праць Степана
Чарнецького, поета-молодомузівця, рецензента, режисера, історика театру.
Книжка достойно вшановує 150-літній ювілей Галицької професіональної
сцени (29 березня 1864 р.) і пам’ять С. Чарнецького – 70-ліття від дня смерті
(1 жовтня 1944 р.). Віримо, що пропоноване читачеві видання приверне
увагу науковців, студентів, шанувальників театру й буде використане як
посібник до вивчення історії українського театру.

12. Гайдабура, В. М. Театр, розвіяний по світу : феномен сцени повоєн. укр. діаспори
(Німеччина, Австрія, Франція, США, Канада, Австралія) / Валерій Гайдабура ; Нац. акад.
мистецтв України. – Київ : Києво-Могилян. акад., 2013. – 324 с. : іл., фот.
Автор книжки, член-кореспондент Академії мистецтв
України, доктор мистецтвознавства Валерій Михайлович
Гайдабура, відомий своїм монографічним дослідженням
про сценічне мистецтво в Україні періоду німецько-
фашистської окупації (1941–1944), цього разу першим у
вітчизняному театрознавстві звернувся до узагальнення
багаторічної практики повоєнного театру української
діаспори та його тлумачення як невід'ємної частини
комплексної історії національного мистецтва ХХ століття.
Феномен сцени української повоєнної діаспори автор
досліджує в науково-популярній формі; у методології
приваблює звернення до персоналістики та
психоаналітичних можливостей епістології. У книзі зібрано
матеріали, документи, персоналії, спогади, листування, а
також подано авторські рефлексії.

13. Сучасний театр
За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів,
зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське
драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в
європейський культурний простір. Світове визнання здобув
театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала
вагомим внеском у світову театральну естетику кінця ХХ ст.
Відомий далеко за межами України й інший український
режисер — А. Жолдак. Низка талановитих акторів українського
театру — Б. Ступка, А. Роговцева, А. Хостікоєв, Н. Сумська та ін. з
великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.
Зараз в Україні щорічно відбувається низка міжнародних
театральних фестивалів, які підтвердили свій авторитет у Європі:
«Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» у Львові, «Тернопільські
театральні вечори», «Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у
Севастополі, «Мельпомена Таврії» в Херсоні, «Різдвяна містерія»
в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.

14. ТАК БУЛО, ТАК Є І ТАК МАЄ БУТИ!
«Завдання українського театру — стати затверджувачем нової
доби своєї нації. Гукнути на весь світ, що ось ми, українці, нас
тисячі років гнобили, принижували, фізично винищували, але
душі наші не розпорошили. Ми знову сильні й охоче
беремось до праці. Зараз нашим завданням є виховати
глядачів у національному дусі. На сцені повинна пройти
галерея кращих героїв — синів нашої України, з усіма їхніми
прагненнями і думками. Оспівати всю тугу і радість нашого
великостраждального народу!»
Із житомирської газети «Голос Волині» (9.Х.1941)

15. Щиросердно вітаємо зі Всесвітнім днем театру всіх,
кого по життю супроводжує любов до цього
дивовижного неосяжного явища, яким є театр.
Найкращі побажання добра та здоров’я, сили й
наснаги.
Тож нехай високомайстерне театральне мистецтво
слугує справі миру та співпраці між народами,
зростанню духовності в суспільстві, примноженню
культурно-мистецьких традицій українського народу.

16. Дякуємо за увагу!