1. ГОЛОВА І ГОРА
На барвінковому престолі сидить Голова.
Небесна дорога оповила гірський простір. Задимлено зриваються викрашені вчора
дорожні знаки. Поки відходиш у безмір невідомий, станеш відомим.
Бо земля кругла, бо йдуть Укреї, не стоять на місці.
Апріорі небесна Голова схиляється над горизонтом., то ледь знесилена нова доба:
п’ять сотень зіниць, десятий пломінь зі списом на Голові, і ще одне п’ятидесяття – Я.
Віки, роки…попелисті, виглядає на дорогу синильний ампір. Загравами Шопен у вимірі.
Конфузно просяться звуки: повір у власну долю, долю народу. А світозарний шафар
скликає на гостину. Буде польська шляхта величати У-укр-народ, « хрущі над
вишнями гудуть»- весна. Народилося дитя, дитя Правди Крайникової. Радіє крайня від
світу, окрема за цвітом, відібрана за віком молода дівчина Калина, на білу вежу віків
споглядає: «Всюди буйно квітне черемшина…»
Росте Гора, Ю- РА, оповита вірою, закрита валькірією. Попід Горою ходить
дівчина-Весна. Дорожня тайстра наповнена добротних вимислів. Змій Горинич забіг
наперед, аби прочистити простір, Колобок-Сонце переступив поріг кривавого виміру,
блискавиця скупалася в крові роду.
Стара Гора набожно скрутила руки, заглядає до великої небесної Голови.
Там круки каркають… Досить смутку, до світла верни! Вкрилася Гора малахітовим
шлейфом, заярілася амбітними співами, «а вівчар жене отару плаєм…»
Резонанс . Шумер білими шумами вимірює добу до і після. Десь років двісті:
крайниковий хлопчик пас віці, обіймав світ очима, а за плечима - орда… перед зором
– бірюза і сапфір. То дорогоцінні діаманти душі. Ватажник не вівці прагне пасти, а
народ.. Микола Чудотворець несе малому віру: бери блакитний овид , чорний ліс,
жовті долини – і йди! Твій тракт – доступ Всевишнього. Скорбно схилився дід,
сонячно всміхнулася мати… Росте дитя. Священні шати вкривають молодечу фотель ..
на сході сходить голова. Там коливає світ Крайнину, а пасерб чекає миру. На заході
зима.
Та ні, вона жива. Дивиться Голова на землю. І тихо радіє: є Україна! Зріє.
Є діва, хоч маленька, та справжня. Шовковиця увіходить ніжками, махає крильми,
проникає зором простори. Є … засвідчують і три тополі, що на леваді, край села.

2. Звеличена голосить Голова. Обстежує просторінь, проникає у воду, обдивляється
віддзеркалення в озері, мислить про добу, що настала. Абсурд Спінози, Сікорський
видає нові обози, Вернадський проситься сказати про всесвітній біорозум, Тесла ганяє
хмари, резонно викликає бурю, Шопен малює звуки на хмаринах, у полонинах має
замок Кафка, до нього проситься Богдан-Ігор Антонич. Ніхто не знає, де та Голова, що
всіх за собою веде! Тіло на землі у крайниковій решітці. А руки, руки обіймають світ.
Обіймів просить і незрушна Голова. Скроплює сльозу правди, зронює кришталем на
Гору. Велична скеля безмовно тупиться на світ. Осварга карпатського гонору, ватага
небесних вітрів теж хоче зворушити незрушене , оббігає довкола, пороблює звивини,
закликає до танцю. Де там!
Сонце крутиться навзамін, то в один, то в другий бік. А Голова росте...Пухка, як вата,
ніжна, як руно, височіє рунами над Горою Руною. Знаки руни прокують про
нещодавнє, згадують майбутнє. А за плечима, перед очима – Сонце.
Новий вимір. Геній стискає у обіймах і Голову , Гору. Обоє в одному параметрі.
Обоє в одних стилях, руках безміру. Де поділися друзі-вороги? Де незаймані доли? Де
маківка непокритої голови? Говори, і йди! Там мій простір, а там твої пісні. Он ні! Ти
зістрибнула в прірву. Ост, вест, а Сет мордує душі. Твої апологети: готи, Грети?
Весь світ навколо кривди затаївся, ати зросити хочеш правди спів. Зумієш пам’яттю
пізнати світ, узнаєш вивищенні доли? Чи заблокуєш ходи, збори? Навиворіт, усе
навиворіт….
Земля сферична, ти підопічна часові, небо просторе, ти оточена морем, горизонт –
недосяжна пряма, ти світла, осяйна. Космічний простір, яскравий звук - поліфонія,
приємний смак – задоволення, дотик реалії – престиж, бескеди у ватрі, , не згориш.
Світи, палай, і злітай! Фантом недосяжності – то ти, Голова. А – я Гора! Хочеш,
повідаю довготривале мовчання? Хочеш, проросту невидимим простором, стану
крихіткою, нано-частинкою глибини? А час переверну у хвильку лету. Адепти( два), то
два віки, два покоління, симбіоз двох вимірів життя. Там віртуозно вимальовує шлях
жах. Вчора, передучора, давно. Гора точка відліку до, і після. Завтра змалюю крилами.
Тобі ж злітати все одно. височіти над долами, заглядати на трон небесний. Зором
споглядати безкінечність, ущільнювати час до проявів на небі долі. В дорогу! Життя!
Моторошно…
Сферична голова підглядає на землю. Не зрозуміти де її капище: під світом, над
світом, чи поміж нас, у Всесиллі розуму витає? Всюди. На сферичному плоті вівці в
позолоті, небо гаряче, розпечене, сонце каміння кидає до горну, земля заморожена.
А я? Апелюю до вашої цноти, аби збагнути власний рід, зігріти землю, зросити кров’ю
Слово, відкрити перед Словом двері в інший вік. Сім раз відмір, а раз скажи. Бо потім
пізно буде. Вже діти плачуть попід кригою зла, благають випустити їх. Бундючно
дивляться роки, вгодовані гади сторіч. А сотні свіч до них підносять маленькі ельфи.
Мало світла, мало плачу. За межею істини,злістю вгодовані, на помості памороззю світять
кістки голокосту. Там наш відчай, там сльози солоні, там сіль у Слові. На шляху
розхристана плоть, перший, сотий - наші цноти. У дорозі любов осідлала звеличену
кров.

3. А вітер колише простір і роздирає на чотири кути. Там світло, там гості, там Я і Ти.
Недалечко, в гумусі, спорожнює чашу п’янкого абсенту час, за тебе, за проріхи наші,
за нас. А що, наше Слово?
Не наше, його! Він вівці на просторах пас, сам йшов попереду, як і належить Слову!
Вклонився кручам, нам прорік: любіть себе, світло в собі любіть! Ми скніли, не
розуміли: найбільша сила справедливості – любові чуття. Не смій палити мости, що
тобою не зроблені, не смій крушити порти, що тобою не згорнені. А було ж таки
Слово., спочатку попереду. І вів творець своїх овець. І небо колосилося, розстелюючи
навпіл браму. Попереду дзвеніли дзвони , молодки грали на органі. До восьмої осі
просився папірець, дев’ята, сповнена життя, не пропускала наперед дитя. Минув
дев’ятий день. У левітації границь немає. Спочив, простився, відійшов, на твоє місце
хтось прийшов. Там круговерть – життя. Без хникання, без вороння. Там пагін
виростає, дозріває, дає плоди, тихенько засихає – і проросте нове життя. Там з-під
каміння течуть ріки, там вдоволю страви для ягниць. Але спочатку було Слово. І вів
творець овець.
Сферична гора. Ти ще шукаєш дивний Апіс, ще вполював хочеш здобич. У
руках спис-перо. Пиши. Твоє зело вже проросло, з-під каменю гірського. «Розлізлися
поміж людьми» думки Янові, оновлені, німі, заговорили Словом. Доприйдений,
дознайдений, дозібраний у жменю дух, служитимеш землі! За зоряницями , у
сапфірних окопах добігли слова горизонту. Кисень, водень, вуглець і азот –
біоживильний трунок. Вперед, назад, перший, сотий рахунок. Дорога до дому, до неба,
живиця живого, Прилисток, шовковиця метеликів шовку. Там небо зріджує ампіром
краплини золотих надмірів. Десь Каін згрібає сіно на перевеслах місяця, а Авель пасе
стадо. Там їхня мати виглядає, дітей благає жити мирно…. Борець за правду на сопілці
грає, танцюють молоді дівчата, чада Крайнини. Блаженно-пурпуровий краєвид друкує
книги, замальовує картини. Натхнення віртуозна сила, коли розпростираєш в небі
крила, коли торкаєшся життя веселки.
Тоді ти розумієш, яким є пуп землі, що сонце навколо обгортає твоє обличчя, а вітер
виносить тіло в неземні реалі . Не варто щезати від того, від чого ніколи не можна
втекти. А ми, розбещені всіма благами денного світила, вкриваємось стягами,
розрізаємо Адамове яблуко, на крихти, на крихти….і пускаємо по вітру. Мудра Голова
височіє у вогні і пророкує щастя Крайнині, своїй дитині, породження Мар’яночки.
Махає грифами дитя, сплітає веселкову пряжу, для мами, для батька малює жовто-
голубі стяги небесною гуашшю. А дітки вчаться…. Кому воду носить малий
щасливець? Там, там веселка воду носить, на сповнену ріллю Мар’янка мак сіє. Буде
народ, визріє біополе - свідомість заполонить інтелект – буде рай!
Примовкає дивовижна діч, закриває своїм крилом і Гору, і Голову.
Сидить старий дідо на просьбі, підночовує після трудів, а коло нього щаслива мати « з
своїм дитяточком малим». Адамове яблуко надкушує жадібно, зроблене Дідухом
перед Паскою, а опісля сповнить ся розум новими згадками, словами, замовлянками.
Бо мама Мар’янка щира перед Богом, бо чиста її кров,цілющим трунком бурлить від
предків аж до днешніх років.

4. А ще оде щасливий хлопчик вибігає на вулицю: «а я в попа обідав!» Що то
є та правда, коли щастя дитини в піднесенні власного духу над буденнісю, коли
довжина часу в одній хвильці., в одному порухові. Коли все довкола змивається одною
сльозою, коли всі бездиханні свічами постають у просторі, аби світити майбутнім, ще
теж ненародженим, значить бездиханним. Коли ціле зливається в одну цятку, коли
судження вібрують в унісон з Головою, великою Головою Всесвіту, коли Я- це Ти,
коли….білі шуми білими світами мандрують за білими мислями.
Іммортилізм… цифрове зречення, дві століття, дві епохи, два спости
змінити, догнати, випередити, злетіти , перебороти гравітацію, знайти себе. Лише два.
А, ніби й не було!
А певне, не збагнули, проминули, пройшли… Вершинно споглядає на білий світ Голова,
низинно височіє Гора. Німа….П’ять рибин рахує, нагодує білий світ, чи не нагодує?
Там безкінечність вимальовує прогини, прориви, співи солов’я… А обруч сонця в
образі змія, мудрує, провокує жалом, пече. Відступник Адам синильними нитками
штопає п’яне полотно небес. Чорне вугілля випинає з сторін малого Івася. Що за
мара? Свят, свят, я вся у тому межи браті, як чорний пес у чорному дворі, чатую чорні
виміри на чорній землі. Протяжно завіває вітер , обіймає гору торсонами, заплітає
коси з іонами. тулиться до одвірка. Аж онде той старий, з бородою і вусами
променями. підпирається на дивовижну епоху, правда крихку, як сам старий, та йде
стоїчно у вчавлені дні, у закривавлені ночі. Іде, падає, знову встає, знову іде,
іде….розпечене каміння змінює день на ніч, дорога освічується, жертвами , що за
плечима у старця… Настав ранок. Блукає загублений місяць, не дочекається таксі-
колісниці, аби відійти у відрядження. Надокучливі зорі кліпають очима, бо десь
загубили планшет, а ще матінка земля викрала дзеркало, аби бли байдики, не
задивлялися на дівочу вроду, а працювали. Велика наука. Школа виживання. Все так,
як дві шихти тому…. Тільки теле патія стала телевізією, милостиня змінилася на мило
вистояною. Зір зімкнувся в цятку нано виміру, Всесвіт стогне такою ж тугою. В ті ж
ігри бавляться люди: солдати, вампіри, маруди, наруги. Десь у вимірі блукає
загублене ягня. Залишити дев’яносто дев’ять? Знайти те, єдине, соте?
На подіумі зімкнені дві фальш-діви, за ними йдуть у резиґнації монашки. Я
зрозуміти хочу все, слабі мої наміри. Розриваю очі до обіймів землі, притискаюся
німо до обломків історії, на порожній струні витанцьовують вівці брейк, шейк. Гопак,
грають у руську рулетку, вклоняються шейху, мають нову абетку. Віртуоз в
меланхолії. Хто їх пасе? Де сопілкар? Згорблений дід, миле дитя, файні дівиці,
зморщена мати, і просто волонтер хочуть пороги ріки яви переплисти. Сезон
виноградних видовищ, доба капищ, прощення: дев’ята ніч дев’ятого хрещення. Що
мені? Знову хазяйную у твоїм сні. О, ні я визначена буква нового алфавіту. Плацик,
руно, руни, плаї, гори Руні, а бринза, вурда, ощипок – файний вимір ватага. На
майдані коло церкви революція іде. Хай чабан усі гукнули за отамана буде . Хто ти,
де? То віртуозний лірик, вратар золото оправних огорож сонця, небесних дзвонів.
А зеленооке дівча, стильне, кохаюЧИ жваво, з двОХ звірІВ повинна обрати одного.
Один за ліву руку тягне, а інший –тисне за правицю. Вже розідрати її готові. За ноги,
руки, покласти на мерця живицю. Послів шле перший звір; заможний дуже, у нього
випране життя, поміж плече – медуза. А другий хитрий , з неба дивиться зазивно на
небогу. Злітати кличе нашу царівну. Злетіти назавжди… Левітація, як овації, може
трусонути. Кинути на обруч, заколихати до смерті.
Сидить бідна дівчина: ноги на землі, голова в небі, а серце, серце поміж народ ходить,
збирає поборників – хто за, хто проти! А ти?

5. Не можна прискорити те, чого ніколи не буде, і заперечити те, що мусить
статися. Дивись! Блимає вогник. Здається, це вогник щастя. Давай, зловимо його!
Що ж спробуй! Ні очима, ні руками чи навіть ротом не схопимо цей блиск. Хіба що
душею. Вдача. вільна птаха. Ніхто її не спустошить, якщо народилася багатою, бо ж
непідкупна!
Білий сніг… зелена прорість встеляє оголену землю, щедро напоєну соком весни. Світлий
пагінець пругко піднімається на чорну землю, на білий сніг. Так і хочеться торкнутися
молодих листочків і бодай рісочку притулити до спраглих уст. Ковтком цілющого
нектару заспокоїти спрагу оновлення.
Це ж бо березень. Вислав швидких гінців сповістити світ про прихід жаданої дочки.
Оживе земля, заллється ясним світом природа,окрилиться сонячним теплом, осягне
все вінценосним буттям. Стелися барвінку!
А гора Руна дивиться на Київ очима мольфарки.
Заглядає у проріз між Правдою і звіром,. І не може збагнути, в які руки віддати дочку
єдину, Кранину.
Голова схилилася над Горою і щось перешіптуються, а, може,
дотокмачать добру справу, на славу Всеславу. Бо ж вишиванкою плаче дощ, а жених
зодягнув цифрований анцуг. Буде весілля!
Защебетали ластівочки: щедрик, щедрик., щедрівочка…
А там Гора. Вилискується на роздоріжжі життя і смерті. Стара скеля,
поморщена зворами, покришена вітрами, ще стоїть. Перегукується зі сферою, що
височіє над нею, хоче збагнути, куди посилати своїх оглядачів, до котрого зятя?
Велети орли щось пророкують. Не чує вона , не чує. Бо ріні вони : один –
двохголовий, а інший, малий, хоч соколоМ зиркає – треба рости!
Схилила Гора свою маківку до днини київської. Стоїть у обнові, а ще не знає, якій. Біля її
підніжжя камінці на всякий смак. Підійди, вибери свою частинку, свою долю, зроби
історією власне життя.
Заглянь у піщаний витвір мовчазності, відкрий онімілі уста, знайди своє віддзеркалення на
багатовіковій історії….Лиш би не применшити, чи не переборщити власну роль у
всьому цьому…
Палити мости треба вміти. Палити думки крізь попіл часу, лиш генії здатні.
Палити мости nтреба вміти. Палити думки крізь попіл часу лиш генії здатні.
Латентні стіни виглядають на білу вежу. Страшно? Сяйво спопеляє непокору. Спрямовує в
дорогу кривавою мотузкою сталеву балку, Підтримує безсмертність. полеміка роду –
то Я. Ти холодний, без дна. Смертність, як прозірна земля, ще впотужнює спротив. Я
ж виношую сонячну тінь. А вже потім – моменту музика дивна крізь вічно Слова
приструнює простори. Море, горни, струни…Я – не Я…Я – Земля. Ти верховна
Голова.

6. Хмари, Попіл, вогонь…розіп’явся день над широчінь небесну , зростає час, пробиває
незначні дірки у пасторі бажань. То хороводи водять всюди . Десь Еріх Берн записує ті
«ігри, у які грають люди». Довжина часу , в проміжок епох, десь два коліна, дві гілки
генетичного дерева, два поштовхи магнітної сили вітру, дві порожнечі заповненої
борні за життя, два промені Ельдейгейзе.
ПРО-СВІТЛЕННЯ,
ЗА-ТИШОК.
СЛІД - срібного буття.
Тетяна ГРИЦАН

7. На барвинковом престоле сидит Председатель.
Небесная дорога обвила горное пространство. Задымлено срываются, выкрашены
вчера дорожные знаки. Пока уходишь в бесконечность неизвестную, станешь
известным.
Ибо земля круглая, они идут Укры , не стоят на месте.
Априори небесная Председатель склоняется над горизонтом., То едва
обессиленная новая эпоха: пятьсот зрачков, десятый пламень с копьем на
голове, и еще одно пятидесятилетие - Я.
Века, годы ... изнуренные , глядят на дорогу синильным ампиром. Заревом
Шопен в измерении.
Конфузно просятся звуки: поверь в свою судьбу, судьбу народа. А светоносный
шафер созывает в гости. Будет польская шляхта величать У-укр-народ, «жуки
над вишнями гудят» - весна. Родился ребенок, дитя Правды
Крайниковой. Радуется крайняя от мира, отдельная за цветом, отобранная по
возрасту молодая девушка Калина, на белую башню веков смотрит: «Везде
буйно цветет черемуха ...»
Растет Гора, Ю-РА, окутана верой, закрыта Валькирия. Под Горой ходит
девушка-Весна. Дорожная сума наполнена добротных вымыслов. Змей
Горыныч забежал вперед, чтобы прочистить пространство, Колобок-Солнце
переступил порог кровавого измерения, молния искупалась в крови рода.
Старая Гора набожно скрутила руки, заглядывает в большие небесные
хоромы Председателя.
Там вороны каркают ... Довольно грусти, к свету верни! Покрылась Гора
малахитовым шлейфом, засветилась амбициозными пением, «а пастух гонит
отару по тропе ...»
Резонанс. Шумер белыми шумами измеряет сутки до и после. Лет двести:
Крайниково мальчик пас в двенадцатилетнем возрасте, занимал мир очами,
а за плечами - орда ... перед глазами - бирюза и сапфир. То драгоценные
бриллианты души. Ватажник НЕ овцы стремится пасты, а народ .. Николай
Чудотворец несет в малом веру: бери голубок вид, черный лес, желтые
долины - и иди! Твой тракт - доступ Всевышнего. скорбно склонился дед,
солнечно улыбнулась мать ... Растет ребенок. Священные одежды покрывают
молодецкую постель. На востоке восходит голова. Там колеблет мир Крайнину,
а пасынок ждет мира. На западе зима.
Да нет, она жива. Смотрит Голова на землю. И тихо радуется: есть Украина! Зреет.
Есть дева, хоть маленькая, и настоящая. Шелковица входит ножками,
машет крыльями, проникает зрением пространства. Есть ... свидетельствуют и
три тополя, что на лугу, на краю села.

8. Возвеличенная голосит Председательница. Обследует простор,
проникает в воду, осматривает отражение в озере, мыслит о времени, что
наступило. Абсурд Спинозы, Сикорский выдает новые обозы, Вернадский
просится сказать о всемирном биорозуме, Тесла гоняет облака, резонно
вызывает бурю, Шопен рисует звуки на облаках, в долинах имеет замок Кафка,
к нему просится Богдан-Игорь Антоныч. Никто не знает, куда их голова всех за
собой ведет! Тело на земле в Крайниково, в решетке. А руки, руки обнимают
мир. Объятий просит и неподвижно сидит Председатель. Окропляет
слезу правды, роняет хрусталем на Гору. Величественная скала безмолвно
тупится на мир. Осварга карпатской чести, ватага небесных ветров
тоже хочет вручить непоколебимость, обегает вокруг, рисует извилины,
призывает к танцу. Где там!
Солнце крутится взамен, то в одну, то в другую сторону. А Председатель
растет ... Рыхлая, как вата, нежная, как руно, возвышается рунами над Горой
руно. Знаки руны прокуют о недавнем, вспоминают будущее. А за плечами,
перед глазами - Солнце.
Новое измерение. Гений сжимает в объятиях и Председателя, Гору. Оба в
одном параметре.
Оба в одних стилях, руках бесконечности. Куда делись друзья-враги? Где
нетронутые доли? Где макушка непокрытой головы? Говори, и иди! Там мое
пространство, а там твои песни. Он нет! Ты спрыгнула в пропасть. Ост, Вест, а
Сет мучает души. Твои апологеты: готы, Греты?
Весь мир вокруг несправедливости затаился, а ты оросить хочешь правды
пение. Сумеешь памятью познать мир, узнаешь возвышения
доли? Заблокирует ходы, сборы? Наизнанку, все наизнанку ....
Земля сферическая, ты подопечная времени, небо просторное, ты
окружена морем, горизонт - недостижимая прямая, ты света сон ,
сияющая. Космическое пространство. Яркий звук – полифония. Приятный
вкус - удовольствие, прикосновение реалии - престиж, горы в костре, не
сгорел... Миры, Полай, и взлетай! Фантом недосягаемости - ты,
Председательница. А - я Гора! Хочешь, поведаю длительное
молчание? Хочешь, прорасту невидимым пространством, состояния крохой,
нано-частицей глубины? А время переверну в минуту лету. Адепты (два), то
два века, два поколения, симбиоз двух измерений жизни. Там виртуозно
рисует путь ужас. Вчера, позавчера, давно. Гора точка отсчета до, и
после. Завтра опишу крыльями. Тебе же взлетать все равно. Возвышаться
над долам, заглядывать на трон небесный. Зрением созерцать бесконечность,
уплотнять время к проявлениям на небе судьбы. В дорогу! Жизнь! Жутко ...
Сферическая председатель подсматривает на землю. НЕ понять где ее
капище: под миром, над миром, или среди нас, у Всесилии ума
витает? Везде. На сферическом плоти овцы в позолоте, небо горячее,
раскаленное солнце камни бросает в горна, земля заморожена.

9. А я? Апеллирую к вашей добродетели, чтобы понять свой род, согреть
землю, оросить кровью Слово, открыть перед Словом дверь в другой
возраст. Семь раз отмерь, а раз скажи. Потому что потом поздно будет. Уже
дети плачут под льдом зла, умоляют выпустить их. Напыщенно смотрят года,
упитанные гады столетий. А сотни свечей к ним подносят маленькие эльфы.
Мало света, мало плачу. За чертой истины, злобой упитанные, на помосте
изморозью светят кости холокоста. Там наше отчаяние, там слезы соленые,
там соль в Слове. На пути растрепанная плоть, первый, сотый - наши
добродетели. В дороге любовь оседлала возвеличенную кровь.
А ветер колышет пространство и раздирает на четыре угла. Там свет, там гости,
там Я и Ты. Неподалеку, в гумусе, опорожнение чашу крепкого
абсента время, тебя, за прорехи наши, нас. А что, наше Слово?
Не наше, его! Овец на просторах пас, сам шел впереди, как и положено
Слову! Поклонился утесам, нам сказал: любите себя, свет в себе любите! Мы
корпели, не понимали: самая сила справедливости - любви чувств. Не смей
жечь мосты, что тобой не сделаны, не смей крушить порта, тобой не
свернуты. А было же Слово. Сначала впереди. И вел создатель своих овец. И
небо колосилось, распластываясь пополам воротами. Впереди звенели
колокола, молодки играли на органе. К восьми оси просился бумажку,
девятая, полна жизни, не пропускала вперед ребенок. Прошел девятый
день. В левитации границ нет. Почил, простился и ушел, на твое место кто-то
пришел. Там круговерть - жизни. Без хныканья, без вороньего гласа. Там
побег вырастает, созревает. Дает плоды, тихонько засыхает - и прорастет
новую жизнь. Там из-под камней текут реки, там вдоволь блюда овцам. Но
вначале было Слово. И вел создатель овец.
Сферическая гора. Ты ищешь странный Апис, еще подстрелить
хочешь добычу. В руках копье-перо. Пиши. Твое зело уже проросло, из-под
камня горного. «Расползлись между людьми» мысли Яну, обновленные, немые
заговорили Словом. Доизбранный, найденный, сложенный в горсть дух,
служить землею. Денница, в сапфирных окопах, добежали слова
горизонта. Кислород, водород, углерод и азот – биожизненный
напиток. Вперед, назад, первый, сотый счет. Дорога к дому, к небу, живица
живого, Прилит, шелковица бабочек шелка. Там небо сжижает ампиром капли
золота в избытке. Где-то Каин сгребает сено на ПЕРЕВЕСЛО месяца, а Авель
пасет стадо. Там их мать выглядит, детей умоляет жить мирно… Борец за
правду на свирели играет, танцуют молодые девушки, чада
Крайнины. Блаженно-пурпурный пейзаж печатает книги, обрисовывает
картины. Вдохновение виртуозная сила, когда распростирает в небе крылья,
когда касаешься жизни радуги.

10. Тогда ты понимаешь, каково пуп земли. Солнце вокруг окутывает твое
лицо, а ветер выносит тело в неземные реалии. Не стоит исчезать от того, от
чего никогда нельзя убежать. А мы, избалованные всеми благами дневного
светила, укрываемся знаменами, разрезаем Адамово яблоко, на крошки, на
крошки .... и пускаем по ветру. Мудрая Председатель возвышается в огне и
предсказывает счастье Крайнини, своему ребенку, порождение Марьяночка.
Машет грифами ребенок, сплетает радужную пряжу, для мамы, для отца
рисует желто-голубые флаги небесной гуашью. А детки учатся. Кому воду
носит малый счастливец? Там, там радуга воду носит, на полную пашню
Марьянка мак сеет. Каждый, созреет биополе - сознание заполонит интеллект
- будет рай!
Умолкает удивительная дичь, закрывает своим крылом и Гору, и
Председателя.
Сидит старый дед на просьбе, отдыхает после трудов, а у него
счастливая мать «со своим ребеночком малым». Адамово яблоко
надкусывает жадно, сделанное Дидухом перед Пасхой, а после исполнится ум
новыми воспоминаниями, словами, прибаутками . Потому что мама Марьянка
искренняя перед Богом, потому чистая ее кровь, целебным напитком бурлит
от предков до нынешних лет.
А еще вот счастливый мальчик выбегает на улицу: «а я у попа
обедал» Что есть и правда, когда счастье ребенка в подъеме собственного
духа над бытием. Когда длина времени в одном мигу, в одном
движении. Когда все вокруг смывается одной слезой, когда все бездыханные
свечами возникают в пространстве, чтобы светить будущим, еще тоже
нарожденным, значит бездыханным. Когда целое сливается в одну точку, когда
суждения вибрируют в унисон с Председателем, большой Председателем
Вселенной, когда Я - Ты, когда .... белые шумы белыми мирами путешествуют
за белыми мыслями.
Иммортилизм. ... Цифровое отречение, два века, две эпохи, два
посты. Изменить, догнать, опередить, взлететь, преодолеть гравитацию,
найти себя. Только два. А у нас, их не было!
А видимо, не постигли прошли, прошли ... вершинный смотрит на
белый свет Председатель, низменно возвышается Гора. Немая … Пять рыб
считает, накормит белый свет, не накормит? Там бесконечность рисует
прогибы, прорывы, пение соловья ... А обруч солнца в образе змея, мудрит,
провоцирует жалом, печет. Отступник Адам синильный нитями штопает пьяное
полотно небес. Черный уголь выпячивает из сторон малого Ваню. Что за
наваждение? Свят, Свят, я вся в том пределы брате, как черный пес в черном
дворе, Чата черные измерения на черной земле. Протяжно завивает ветер,
занимает гору торсон, заплетает косы с ионами, прижимается к
косяку. Вплоть вон тот старый, с бородой и усами лучами. Подкрепляется на
удивительную эпоху, правда хрупкую, как сам старый, и идет стоически у
втиснутый день, в окровавленные ночи. Идет, падает, снова встает, снова
идет, идет ....

11. Раскаленные камни сменяет день на ночь, дорога освещается,
жертвами, что за плечами у старца ... Наступило утро. Блуждает потерянный
месяц. Не дождется такси-колесницы, чтобы
командировку. Надоедливые звезды моргают, потому что где-то потеряли
планшет, а еще матушка земля похитила зеркало, чтобы не били баклуши, Не
засматривались на девичью красоту, а работали. Большая наука. Школа
выживания. Все так, как две шихты назад .... Только телепатия стала
телевидением, милостыня изменилась на мило отстоянной. Зрение
сомкнулось в крапинку нано измерения, Вселенная стонет такой же тоской. В
те же игры играют люди: солдаты, вампиры, канитель, надругательства. Где-
то в измерении бродит потерявшийся ягненок. Оставить девяносто
девять? Найти то, единственное, сотое?
На подиуме сомкнуты две фальш-девы, за ними идут в смирении
монашки. Я понять хочу все, слабые мои намерения. разрывают глаза к
объятиям земли, прижимаюсь немо к обломкам истории. На пустой струне
танцуют овцы брейк, шейк. Гопак, играют в русскую рулетку, кланяются шейху,
имеют новую азбуку. Виртуоз в меланхолии. Кто их пасет? Где
свирельщик? Сгорбленный старик, милое дитя, красивые девушки,
сморщенная мать, и просто волонтер хотят пороги реки объявления
переплыть. Сезон виноградных зрелищ, сутки капищ. Прощение: девятая ночь
девятого крещения. Что мне? Опять хозяйничаю в твоем сне. О, нет я
определена буква нового алфавита. Плавики, руно, руны, тропы, горы Руни, а
брынза, вурда, ощипок - прекрасный измерение ватага. На площади возле
церкви революция идет. Пусть чабан – все звали - атаманом будет. Кто
ты, где? То виртуозный лирик, вратарь золото оправочные ограждений
солнца, небесных колоколов.
А зелено глазная девчонка, стильная, любящая живое, с двух
зверей должна выбрать одного. Один за левую руку тянет, а другой - давит за
правую руку. Уже разорвать ее готовы. За ноги, руки, положить на мертвеца
живицу. Послов шлет первый зверь; состоятельный очень, у него выстиранное
хобби жизни, между плечом - медуза. А второй хитрый, с неба смотрит
призывно на племянницу. Слетать зовет нашу царевну. Взлететь навсегда ...
Левитация, как овации, может встряхнуть. Добавить на обруч, укачать до
смерти.
Сидит бедная девушка: ноги на земле, голова в небе, а сердце,
сердце с народом ходит, собирает поборников - кто за, кто против! А ты?
Нельзя ускорить то, чего никогда не будет, и отрицать то, что
должно произойти. Смотри! Мигает огонек. Кажется, это огонек
счастья. Давай, поймаем его!
Что попробуй! Ни глазами, ни руками или даже ртом не схватим
этот блеск. Разве что душой. Характер. Свободная птица. Никто ее не
опустошит, если родилась богатой, так как неподкупная!
Белый снег ... зеленая прорость устилает обнаженную землю, щедро
напоенную соком весны. Светлый росток упруго поднимается на черную
землю, на белый снег. Так и хочется коснуться молодых листочков и хотя
крошки прислонить к жаждущих уст. Глотком живительного нектара успокоить
жажду обновления.

12. Ведь это март. Выслал быстрых гонцов известить мир о приходе
желанной дочери. Оживет земля, зальется ясным миром природа, солнечным
теплом, постигнет все венценосным бытием. Стелись барвинок!
Гора Руна смотрит на Киев глазами чародейки
Заглядывает в проем между Правдой и зверем,. И не может понять, в какие руки
отдать дочь единственную Крайнину.
Голова склонилась над Горой и чем-то перешептываются, а, может,
доброе дело, на славу Всеслава. Ведь вышивкой плачет дождь, а жених надел
изящный анцуг. Будет свадьба!
Защебетали ласточки: Щедрик, Щедрик., Щедривочка ...
А там Гора. Блестит на перепутье жизни и смерти. Старая скала,
сморщенная ручьями , покрошенного ветрами, еще стоит. Перекликается со
сферой, возвышается над ней, хочет понять, куда посылать своих
обозревателей, к которому зятю? Гиганты орлы что-то предсказывают. Не
слышит она, не слышит. Потому гальки они: один - двуглавый, а другой,
малый, хоть сокол смотрит - надо расти!
Склонила Гора свою макушку к погоде киевской. Стоит в обнове, а еще не знает,
какой. У ее подножия камни на всякий вкус. Подойди, выбери свою частичку,
свою судьбу, сделай историей собственную жизнь.
Загляни в песчаное произведение молчаливости, открой онемевшие губы, найди
свое отражение на многовековой истории… Лишь бы ни уменьшить, не
переборщить собственную роль в этом ...
Жечь мосты надо уметь. Курить мысли сквозь пепел времени, лишь
гении способны. Жечь мосты надо уметь. Курить мысли сквозь пепел времени
лишь гении способны.
Латентные стены выглядят на белую башню. Страшно? Сияние
испепеляет неповиновение. Направляет в дорогу кровавой веревкой стальную
балку, Поддерживает бессмертие. Полемика рода - это Я. Ты холодный, без
дна. Смертность, как сквозная земля, еще тискает сопротивление. Я
вынашиваю солнечную тень. А уже потом - момента музыка странная сквозь
вечно Слова покоряет пространства. Море цветных струны ... Я - не Я ... Я -
Земля. Ты верховная Председатель.
Облака, Пепел, огонь ... распят день над ширь небесную, увеличивается время,
пробивает незначительные дыры у пастора желаний. То хороводы водят
повсюду. Где-то Эрих Берн записывает те «игры, в которые играют
люди». Длина времени, в промежуток эпох, где-то два колена, две ветви
генетического древа, два толчка магнитной силы ветра, две пустоты
заполненной борьбе за жизнь, два луча Ельдейгейзе
ПРОСВЕТЛЕНИЕ,
ЗА-ТИШОК.
СЛЕДУЕТ - серебряного бытия.

13. Татьяна ГРИЦАН