2. ВАЛЬТЕР СКОТТ
• Народився в Единбурзі в сім'ї адвоката Вальтера Скотта
(1729–1799), його мати, Ганна Резерфорд (1739—1819),
була дочкою професора медицини Единбурзького
університету. У сім'ї з 12 дітей, вижило шестеро, Вальтер
був 9-м. У ранньому віці перехворів ймовірно на
поширений тоді поліомієліт, що спричинив параліч із
розвитком надалі атрофії м'язів правої ноги і довічної
кульгавості. Незважаючи на фізичну ваду, вже у ранньому
віці він приголомшував оточуючих жвавим розумом і
феноменальною пам'яттю.
• Дитинство Скотта тісно пов'язане із шотландськими
кордонами, де він проводив час на фермі свого діда в
Сендіноу, а також у будинку свого дядька біля Келсо. У
коледжі Скотт захопився альпінізмом, загартувався
фізично, і здобув популярність серед однолітків як
відмінний оповідач. Він багато читав, у тому числі
античних авторів, захоплювався романами і поезією,
особливо виділяв традиційні балади і оповіді.
3. ПРОДОВЖЕНЯ
• У 1786 році Вальтер Скотт вступив на навчання до контори
батька, а з 1789 по 1792 роки вивчав право, готуючись стати
адвокатом. Разом зі своїми друзями організував в коледжі
«Поетичне товариство», вивчав німецьку мову і знайомився з
творчістю німецьких поетів. У перші роки самостійної
адвокатської практики Вальтер Скотт їздив по країні,
принагідно збираючи народні легенди і балади про
шотландських героїв минулого. Він захопився перекладами
німецької поезії, анонімно опублікував свої переклади балади
Бюргера «Ленора».
• У 1791 році він познайомився зі своїм першим коханням —
Вільяміною Белшес, дочкою единбурзького адвоката. Скотт
п'ять років намагався добитися взаємності Вільяміни, проте
дівчина зважила на Вільяма Форбса, сина заможного банкіра,
за якого і вийшла заміж 1796 року через вимогу батька.
Нерозділене кохання стало для юнака сильним ударом:
частинки образу Вільяміни потім неодноразово виявлялися в
героїнях романів письменника. У 1797 році одружився з
Шарлоттою Шерпантьє. У 1799 стає шерифом графства
Селкерк, а у 1806 — секретарем суду. У 1830–1831 роках
Скотт зазнає три апоплексичні удари і помирає у 1832 році
від інфаркту.
4. ЛИЦАР
• Слово «рицар» прийшло в українську мову за
посередництвом старопольської та чеської. Воно
фіксується в пам’ятках з останньої чверті XIV
століття: і в польському (рицер), і в чеському (ритер)
варіантах. Первісно рицарями називали рядових
дружинників, двірських слуг або й заможних селян,
котрі утримували земельний наділ під умовою
виконання збройних послуг у війську господаря.
Служба такого типу звалася «боярською» або
«рицерською» й протиставлялася «тяглій»,
землеробській (власне селянській) службі. Рицером
міг стати кожний, хто мав змогу озброїтись на
власний кошт і, звичайно, був готовий ризикувати
життям. Поступово рицарі обросли пільгами й
привілеями, що піднесло їхній соціальний престиж,
збільшуючи відстань між ними й простолюдом, а
військова служба перетворилася на родинний фах.
Відтоді визначення — «боярин» чи «рицер» —
щодалі частіше доповнювалося предикатом
5. ІСТОРІЯ РИЦАРСТВА
• Лицарство як моральний кодекс тісно пов'язане із феноменом
рицарства (соціального стану) і лицарями.
• Рицарство як військовий та землевласницький стан виникло вперше у
франків у зв'язку з переходом у VII столітті від народного війська до
кінноти з васалів. Під впливом церкви і поезії воно виробило
моральний та естетичний ідеал воїна, а в епоху Хрестових походів під
впливом духовно-рицарських орденів, що виникли, замкнулось у
спадкову аристократію.
• Передтечею рицарів якоюсь мірою був стан еквітів (вершників) у
Стародавньому Римі. У франкському війську, у якому ще в VII столітті
домінувало піше військо, кінноту становили дружинники короля
(антрустіони).
• Рицарство проявило себе у Священній Римській імперії в першу чергу в
конфліктах централізованої влади з федератами Африки, Італії, Галії,
Іспанії, під час нападу арабів, що проникли і в Галлію, де стикнулись з
франкським кінним строєм. В Галії вільним селянам було не під силу
нести кінну службу, тому Каролінгам (династії франків) для створення
кінноти довелось спиратись на багатіїв-аристократів. Потреба у
вершниках викликала при Карлі Мартеллі та його синах роздачу
церковних земель на умовах прекарію
6. АЙВЕНГО
• «Айвенго» - перший роман, в якому Скотт звертається
до чисто англійської темі, зображуючи ворожнечу
англосаксів і норманів під час правління Річарда I. Дж. Р.
Локхарт у своїй праці «Життя Вальтера Скотта»
передбачає, що рішення звернутися до середньовічної
Англії було викликано «післяобідньої бесідою»
письменника з одним Вільямом Клерком, який
привернув увагу Скотта до антагонізму двох народів
Британії. Клерк зазначив, що слова, які
використовуються для назви порід домашньої худоби, в
англійській мові мають англо-саксонські коріння, а для
позначення готуються з них страв застосовуються
запозичені з французького терміни. Ця ілюстрація
підпорядкованості саксонців землевласникам-норманам
згадується в «Айвенго».
• Скотт хотів, щоб роман був опублікований без вказівки
авторства. Йому було цікаво, чи впізнає і крім того, він
сподівався опублікувати після «Айвенго» наступний
роман «Монастир», щоб конкурувати на літературній
ниві з самим собою. Відмовитися від цього плану його
переконав видавець Арчибальд Констебль, який
побоювався, що два романи завдадуть шкоди продажу
один одного
7. ХАРАКТЕРИСТИКА ОБРАЗУ АЙВЕНГО
• Уілфред Айвенго позбавлений спадщини своїм батьком
Седріком, але глибоко закоханий у його підопічну Ровену,
якій Седрік готує більш високу долю, ніж шлюб з його
сином. Айвенго — саксонський лицар, який вірний Річарду
I, короля Англії, представнику прийшла з Франції династії
Плантагенетів. Від свого сюзерена він отримав бажання
слідувати куртуазних законами честі. Доблесть, сміливість,
вірність для нього не порожній звук. Така характеристика
образу Айвенго в цілому. Беручи участь в хрестових
походах Річарда, він завоював велику славу як істинний
захисник віри і християнства. Там він покриває себе
славою, але і викликає до себе ненависть лицаря
Буагильбера, якого він переміг на турнірі в Палестині. Це
одна зі сторін, якій змальовується образ Айвенго. Він —
ідеальне втілення лицарського кодексу честі та героїзму.
Для нього прикладом служить Річард Левине Серце.
Відважний лицар довгий час провів, борючись за Святу
Землю. Він не молодик, але справжній благородний
чоловік, який не буде діяти зопалу, — таким постає образ
Айвенго перед читачем.
