Ерудит

1. Русалки і єдинороги.
У світовому фольклорі існує безліч історій про напівжінок, напівриб,
звабливих мешканок морських безодень. Джерела цих легенд беруть початок з
древнього Вавилона. У наші дні люди заперечують існування русалок, так само
як і єдинорогів. Ці міфічні істоти, з тілом коня чи іншої тварини, але
обов'язково з одним єдиним рогом, часто згадуються в казках і переказах.
Теплим літнім днем 1890 року учитель Вільям Монро прогулювався по
пляжу в шотландському графстві Кейтнесс. Раптово на камені, що виступав з
моря, він помітив істоту, схожу на сидячу оголену жінку. Якби Монро не знав
про те, що запливати за камінь украй небезпечно, то в нього не виникнуло б
ніяких сумнівів про те, що він спостерігає за жінкою. Але щось було в цьому
дивне, і він почав придивлятися. Нижня частина була під водою, але Монро
бачив оголені руки, що розчісують довгі, блискуч каштанов волосс. Через
кілька хвилин істота зісковзнула з каменю в море і сховалося з виду.
Недосяжна спокусниця, сексуальна і хтива й у той же час холодна і
невловима... Її вічна молодість і краса, чарівний голос і мистецтво зваби
затягають у пастку безпомічних моряків. За легендами про русалок ховається
ціла серія романтичних мріянь і прагнень до ідеалу – жінки недоступної,
несхожої на простих смертних. На тім самім місці, де з Монро відбулася ця
«разюча історія», раннє траплялися ще більш дивні події. Місцеві перекази
говорять, що один раз русалка подарувала юнаку золото, срібло й алмази,
зібрані нею на затонулому кораблі. Він прийняв подарунки, але деякі
коштовності віддав своїй коханій дівчині. Але, що ще гірше, він не зустрівся з
русалкою обіцяне число разів, чим викликав її ревнощі і гнів. Один раз вона
підплила до його човна і направила його до найближчої печери, сказавши, що
там знаходяться всі, коли-небудь, загублені в цій затоці скарби. У цю мить
юнак заснув. Прокинувшись, він знайшов, що прикутий до каменю золотими
ланцюгами, так, що міг дійти тільки до купи алмазів біля входу в печеру. І хоча
тепер він мав скарби і русалку, що виконує бажання, при цьому він залишався
бранцем.
Добре відомо, що русалки жорстоко мстять, будучи обманутими чи якось
скривдженими. Відповідно до менш жорстокої легенди, русалки і тритони жили
в підводному царстві, серед безлічі скарбів. Свої жертви вони забирали до себе.
Тому моряки вважають русалку поганою прикметою. Це означає, що
побачивший її незабаром потоне в морі.
Інші прямі попередники русалок – тритони в грецькій міфології. Тритони
могли викликати штиль і шторм, а їхнього тіла, як і в русалок, складалися з
двох частин – одна належить людині, інша – рибі.
З установленням християнства в легендах про русалок з'явилася нова
тема: вони описувалися, як істоти жагуче бажаючі одержати душу.
Тюленів, з їхнім гладким тілом, і деякими рисами поводження, що
нагадують людські, досить довго зв'язували з русалками. Багато учених
вважають, що історії про русалок засновані на враженнях про скороминущих

2. зустрічей з тюленями. Деякі думали, що тюлені – занепалі ангели, інші вважали
їх душами людей, що потонули, чи жертвами накладеного закляття.
Ці два створення – русалки і німфи мають багато загального, і тому в
багатьох легендах зовсім неможливо зрозуміти, про кого мова йде. Говорять,
що в 1403 році русалка проникнула в ріці через зруйновану греблю в Голландії.
Її доля відрізнялася від звичайної долі русалок. Наступні 15 років вона прожила
в Хаарлемі, навчилася прясти і слухатися свою господарку. Після смерті її
поховали по християнських звичаях.
Невидимки.
У травні 1876 року на вулицях китайського міста Нанкіна раптово
виникла страшна паніка: у місті з'явилися невидимі демони, що відрізали в
людей традиційні кіски. Городяни закривали голову руками, намагаючись
врятувати волосс – усе було даремно. Паніка поширилася на Шанхай, а потім
на інші китайські міста, де невидимі сили почали убувати людей у сні. Масова
істерія продовжувалася близько 3 років, і всі ці роки загадковий дух був
невловимий. Тим часом, це був не перший випадок його появи – документи
свідчать, що «невидимок, які стрижуть волосся», знали в Китаї в епохі династії
Вэй (477 – 517 рр до н.е.).
Історичні дані свідчать про те, що зустрічі з загадковими невидимками
мали місце в історії людства за всіх часів і в багатьох країнах. У 1762 році 5
жінок з італійського сільця Вентилілья поверталися додому з в'язками хмизу.
Зненацька одна з низ скрикнула й упала намертво. Її супутниці прийшли в
невимовний жах від побаченого: здавалося, якась страшна сила в одну секунду
розтерзала нещасну. Одяг і взуття убитої було розідрано на дрібні клаптики і
розкидано навколо її тіла. Усе виглядало так, немов жінка стала жертвою
безшумного раптового вибуху. Тому було висловлене припущення, що в жінку
потрапив метеорит.
У надрукованому в 1860 році «Оповіданні про надзвичайні події, що
відбувалися з дітьми містера Ричарда Джайла» описуються випадки
різноманітних нападів невидимок на дітей в одній родині. Один раз невидимки
залишили на обличчі одного з дітей Джайла сліди укусу. В інш раз свідки
бачили страшне видовище: невидима рука душила дівчинку. Пізніше інші діти
цієї родини неодноразово ставали жертвами нападів невидимок.
В усіх випадках нападів невидимок на людей є присутнім одна загальна
деталь: рани з'являються на тілі під одягом, на якій немає ніяких слідів чи
розрізів. Задовільних пояснень феномену «невидимок» дотепер не знайдено.
Утім, ще в 1092 році російський літописець не сумнівався, що нанесені
невидимою рукою рани – суть «уязвлення» бісів. А інтуїція в наших предків
була розвинена набагато краще, ніж у нас.

3. Електричні люди.
Один з найперших випадків вивчення феномена так званих «електричних
людей» відноситься до 1846 року. 15 січня юна француженка Анжеліка Котен,
якій тільки виповнилося 14 років, випробувала дивний стан, що тривав 10 днів.
Коштувало їй наблизитися до якогось предмета, як вони відразу починали від
неї відскакувати. Нйлегшого дотику її руки чи плаття було досить для того,
щоб навіть найважчі меблі починали кружлятися і стрибати по кімнаті.
Французька Академія наук створила спеціальну комісію, у которую
увійшов відомий фізик Франсуа Агро. «Журналь де деба» у лютневому номері
за 1846 рік опублікував його звіт про проведене дослідження. На думку Агро,
сила, який володіла дівчинка, та сама що й електромагнетизм. Так, у її
присутності стрільця компаса «божеволіли» і починали крутитися в усі
сторони. «Електромагнетична сила» діяла на Анжеліку з такою силою, що
дівчинка нерідко билася в конвульсіях, а частота пульсу при цьому доходила до
120 ударів у хвилину. Сама Анжеліка так лякалася того, що проходило з нею,
що нерідко тікала з будинку.
Подібний «високовольтний синдром» уперше був відзначений у 1786 році.
Згодом неодноразово спостерігалися випадки, коли люди в буквальному
значенні починали «іскрити», притягати чи відштовхувати предмети. У 1890-х
роках медики вивчали американку Дженні Морган, що мала високий
«електричний потенціал». Від неї в усі сторони летіли електричні іскри. Сусіди
побоювалися зустрічатися з нею, а той, хто по безпам'ятності навіть не знаючи
про феномен, доторкався до неї чи здоровався за руку, траплялося, навіть
непритомнів від шоку.
Нерідко підвищений електромагнетизм приводить до появи феномена
«людини-магніту». Наприклад, американець Ф.Мак-Кинстри, якого вивчали
медики в 1889 році, за його словами, один раз відчув у собі «деяку
заряженість». У результаті він міг пересуватися тільки дуже швидким кроком,
не зупиняючись – у противному випадку його ноги «приклеювалися» до
підлоги чи землі і йому приходилося просити перехожих допомогти йому
«відклеїтися» і тим самим «випустити з нього заряд». А в 1890 році в поле зору
лікарів з коледжу штату Мэриленд потрапив «людина-магніт» Луїс Гамбургер»:
до нього прилипали всі металеві предмети. Кінчиками пальців він міг підняти
скляну банку, наповнену металевими обпилюваннями вагою в два кілограми.
Цей і ряд інших випадків описаний у багатьох наукових працях. Це
феномени, коли в присутності «електричних людей» починають обертатися
стрілки компасів, гаснуть лампочки, включаються, чи навпаки, виключаються
псуються електроприлади, виникають перешкоди в телефонних лініях.
Існує чимало свідоцтв про те, що люди раптом починають світитися. У
травні 1934 року відбулася сенсаційна подія, що одержало назву «світна жінка з
Пірано». Повідомлення про це перекочували зі сторінок медичних видань у
газети усього світу. Італійка Ганна Морано страждала астмою, і протягом
декількох тижнів під час сну з її грудей виходило блакитне світло. Багато

4. лікарів спостерігали це явище, що щораз з перервами продовжувалося кілька
секунд. Один психіатр припустив, що це явище викликане «електричними і
магнетичними організмами, що дістали досить сильний розвиток у тілі цієї
жінки і тому випускають сяйво». Інший лікар запропонував теорію
«електромагнітної радіації», зв'язавши її з визначеними хімічними
компонентами, що знаходяться в шкірі хворої. Власне кажучи це була спроба
пояснити феномен звичайної білюмінісценції.
У медичній літературі випадки світіння людського тіла звичайно зв'язують
з патологією. Наприклад, відомий випадок світіння жінки, що страждала раком
молочної залози. При цьому вихідного із хворої ділянки світла було достатньо
для того, щоб розглянути циферблат часів на відстані біля метра.
Єдиний випадок випромінювання світла здоровою людиною описаний у
1869 році в журналі «Англійський механік»: «Одна американка, лягаючи спати,
знайшла світіння верхньої частини четвертого пальця її правої ноги. Коли вона
терла ногу, світіння збільшувалося, і якась невідома сила розсовувала пальці на
ній. Від ноги виходив сморід, і як світловипромінювання, так і запах не
припинялися тоді, коли нога була занурена в таз з водою. Навіть мило не могло
погасити чи зменшити світіння. Тривало це явище три чверті години, і
спостерігав це чоловік цієї жінки».
Науці відоме явище люмінесценції – «холодного» світіння. Звичайно воно
викликається біохімічними реакціями, що протікають у тканинах і органах, а
також живими організмами – бактеріями, жуками-світлячками і т.д. У
принципі, найслабкіше світіння властиве видимо всім живим організмам –
людям, тваринам і рослинам. Однак далеко не завжди світіння живих
організмів можна пояснити відомими науці причинами.
Що ж стосується електромагнетизму, то він також присутній будь-якому
живому організму і зв'язаний із присутністю в ньому безлічі заряджених часток,
що володіють слабкими магнітними властивостями. Однак виникаючі при
цьому магнітні полюси мають украй низьку напруженість і зовсім не в змозі
викликати механічне переміщення навіть самих маленьких предметів. Що ж
викликає раптове посилення електромагнітного полю людини в сотні і тисячі
разів, перетворюючи його в ходячий магніт чи ходячу електролампочку?
Питання, на жаль, залишається без відповіді.
Люди – перевертні.
Перевертень – одна з центральних фігур найдавніших марновірств. Разом
з вампірами, русалками, відьмами, примарами і чаклунами він існує вже тисячі
років, наводячи жах на дорослих і дітей у великих містах і глухих містечках.
Слово «лікантроп», від якого він одержав свою назву, буквально означає
«людину – вовк». Деякі словники визначають це слово як «перетворення відьми
у вовка».
Інтерес до перевертнів воістину невичерпний. «Справжні» перевертні в
нашому сучасному суспільстві – це ті, хто з'являються як пацієнти у

5. психіатричних клініках і на ритуальних церемоніях американських індіанців.
Про людей що відчувають і уявили себе перевертнями, лікарі говорять як про
лікантропів. Хоча етимологічне розходження між словами «перевертень» і
«ликантроп» незначно (перевертень - людина-вовк, лікантроп - вовколюдина),
по своєму застосуванню вони розрізняються.
У кінці 16 століття в Оверне жив заможний пан по імені Санрош. Жив він
на широку ногу, мав слуг, був щасливий у шлюбі.
Маєток Санроша розташовувалося на горі. Один раз опівдні ранньої осені
1580 року Санрош сидів біля вікна, що коли ввійшов слуга доповів, що
прийшов мсьє Фероль. Фероль був відомим мисливцем і рибалкою. Він
запропонував Санрошу разом вистежувати оленя, але той відхилив пропозицію
– він чекав свого адвоката. Фероль відправився один. Адвокат прийшов, як
було домовлено, і більше години вони займалися справами зв'язаними з
маєтком. Санрош навіть забув про візит свого друга. Провівши адвоката,
повечерявши, він зненацька згадав про денне запрошення. Щоб не нудьгувати
на самоті він вирішив піти на зустріч своєму другу. Чим ближче він підходив до
нього, тим ясніше Санрош бачив, що його приятель чимось схвильований. Коли
вони зустрілися, він помітив, що плаття Фероля було розідрано, було покрито
плямами, схожими на кров. Фероль був сильно подавлений і ледь дихав. .
Якийсь час друзі йшли мовчачи. Потім, трішки перевівши дух, Фероль розповів
про разючу подію. Йдучи додому, він почув моторошне ричання, що роздалося
із сирої, зарослої папороттю ями. Повільно, задкуючи і не спускаючи очей з
того місця, мисливець крок за кроком переборов біля півсотні метрів, коли
величезний вовк вискочив з яру і кинувся прямо на нього. Вовк, з скаженим
лементом, стрибнув на мисливця, намагаючись вчеритися йому в горло.
Людина і звір упали на землю й у лютому двобої покотилися по листах. У
якийсь момент вони виявилися біля поваленого дерева, і лапа звіра, що люто
дивився на мисливця налитими кров'ю очима, зачепилася за корявий стовбур.
Фероль ударив по ній ножем і перерубав гострим лезом плоть, сухожилля і
кісту. Вовк моторошно і тужливо завив і, вирвавши з обійм мисливця,
кульгаючи, утік геть. Санрош із хвилюванням слухав цю докладну розповідь.
Друзі повільно брели і, нарешті, ввійшли в сад Санроша. Фероль указав на свій
мішок «я прихопив лапу звіра із собою, - сказав він, - так що ти можеш
переконатися в правдивості моєї розповіді». Він схилився над мішком, стоячи
спиною до друга, так що Санрош не міг відразу побачити, що той витягає.
Придушено скрикнув, мисливець щось упустив на траву. Він повернувся і,
Санроша вразила його смертельна блідість.
«Я нічого не розумію. – прошептав Фероль, - адже це ж була вовча
лапа!». Санрош нагнувся і його теж охопив жах. На траві лежала
свіжовідрублена кисть руки. Його жах ще підсилився, коли він помітив на
мертвих витончених пальцях трохи перстней. Один він впізнав – це був
перстень його дружини. Зайшовши в спальню дружини, Санрош побачив її
лежачої на ліжку в напівнепритомному стані. Вона була смертельно хвора. На
простирадлах виднілася кров. Кисть її руки виявилася відрубаною. Санрош
провів кілька болісних тижнів, перш ніж зважився поговорити з дружиною про

6. цю жахливу історію. Зрештою, нещаслива жінка зізналася, що вона
перевертень. Видимо, Санрош був не дуже гарним чоловіком і пішов до влади і
доніс на неї. Почався судовий розгляд, і після катувань жінка зізналася у своїх
злих справах. Незабаром мадам Санрош була спалена біля стовпа.
У Європі в середні століття образ перевертня поширився на інші тварин:
люди вірили, що людина здатна перетворюватися у ведмедя, свиню і навіть
вівцю, хоча важко представити, що в останньому випадку він зумів би нагнати
багато страху на свою «жертву». Деякі історії, що дійшли до нас з минулого,
викликали багато суперечок між зоологами й істориками.
Феномен «Мауглі»
Один з найбільш цікавих різновидів легенд про перевертнів пов'язана з
дітьми, що виховувалися серед вовків, подібно диким звірам, і в такому ступені
перейнявшими звички тварин, що нормальне життя серед людей стало для них
зовсім неможливим.
Хлопчик – вовк відомий із самих древніх часів, а історія Ромула і Рема -
одна самих ранніх описаних випадків. Здичавілі діти самі по собі мають лише
дотичне відношення до легенди про перевертня, видимо, виявили певну увагу
на перекази, що склалися навколо цієї жахливої істоти, тому доречно згадати
про найбільш відомих випадках здичавіння.
Хлопчик – мавпа років 20, виявлений у джунглях на півдні Цейлону, що
грає з мавпами був обстежений лікарями представниками цивільної влади.
З'ясувалося, що він відставав у розумовому розвитку і був, видимо, з цієї
причини залишений батькам в джунглях. Дитина навчилася імітувати
поводження мавп і тому вижила.
Хлопчик, якого назвали Тисса, не вмів говорити і тільки скрикував і
бурмотав, як мавпа, він сидів як мавпа, і не міг стояти без сторонньої допомоги.
Пересувався тільки на четвереньках.
Розходження між хлопчиком – мавпою і хлопчиком – вовком – велика
адаптуємість першого. Через кілька тижнів хлопчик – мавпа носив одяг і їв з
тарілки. Хлопчики – вовки, як правило, залишаються дикими, вони зовсім не
здатні до навчання.
Важко припустити, що хлопчик вовк, є щось інше, ніж жертва чи
случаючи каприз природи. Але навряд чи хто-небудь буде заперечувати, що
його існування вплинуло на формування легенді про лікантропа. Усякий, хто
бачив таку дику дитину, покриту подряпинами і болячками, із поплутаним
довгим волоссям, брудного, приймаючого пози, властиві тваринам, з
поламаними зубами і довгими, що нагадують вовчі пазурі, нігтями, зі
сморідним подихом, ротом, забрудненим кров'ю від з'їденого сирого м'яса, а
крім всього іншого, був свідком його лютості і чув вовче виття, що нагадує
ричання, що він видавав, - той не міг би не здригнутися.

7. цю жахливу історію. Зрештою, нещаслива жінка зізналася, що вона
перевертень. Видимо, Санрош був не дуже гарним чоловіком і пішов до влади і
доніс на неї. Почався судовий розгляд, і після катувань жінка зізналася у своїх
злих справах. Незабаром мадам Санрош була спалена біля стовпа.
У Європі в середні століття образ перевертня поширився на інші тварин:
люди вірили, що людина здатна перетворюватися у ведмедя, свиню і навіть
вівцю, хоча важко представити, що в останньому випадку він зумів би нагнати
багато страху на свою «жертву». Деякі історії, що дійшли до нас з минулого,
викликали багато суперечок між зоологами й істориками.
Феномен «Мауглі»
Один з найбільш цікавих різновидів легенд про перевертнів пов'язана з
дітьми, що виховувалися серед вовків, подібно диким звірам, і в такому ступені
перейнявшими звички тварин, що нормальне життя серед людей стало для них
зовсім неможливим.
Хлопчик – вовк відомий із самих древніх часів, а історія Ромула і Рема -
одна самих ранніх описаних випадків. Здичавілі діти самі по собі мають лише
дотичне відношення до легенди про перевертня, видимо, виявили певну увагу
на перекази, що склалися навколо цієї жахливої істоти, тому доречно згадати
про найбільш відомих випадках здичавіння.
Хлопчик – мавпа років 20, виявлений у джунглях на півдні Цейлону, що
грає з мавпами був обстежений лікарями представниками цивільної влади.
З'ясувалося, що він відставав у розумовому розвитку і був, видимо, з цієї
причини залишений батькам в джунглях. Дитина навчилася імітувати
поводження мавп і тому вижила.
Хлопчик, якого назвали Тисса, не вмів говорити і тільки скрикував і
бурмотав, як мавпа, він сидів як мавпа, і не міг стояти без сторонньої допомоги.
Пересувався тільки на четвереньках.
Розходження між хлопчиком – мавпою і хлопчиком – вовком – велика
адаптуємість першого. Через кілька тижнів хлопчик – мавпа носив одяг і їв з
тарілки. Хлопчики – вовки, як правило, залишаються дикими, вони зовсім не
здатні до навчання.
Важко припустити, що хлопчик вовк, є щось інше, ніж жертва чи
случаючи каприз природи. Але навряд чи хто-небудь буде заперечувати, що
його існування вплинуло на формування легенді про лікантропа. Усякий, хто
бачив таку дику дитину, покриту подряпинами і болячками, із поплутаним
довгим волоссям, брудного, приймаючого пози, властиві тваринам, з
поламаними зубами і довгими, що нагадують вовчі пазурі, нігтями, зі
сморідним подихом, ротом, забрудненим кров'ю від з'їденого сирого м'яса, а
крім всього іншого, був свідком його лютості і чув вовче виття, що нагадує
ричання, що він видавав, - той не міг би не здригнутися.