на Обласний конкурс-презентація "Творчі таланти бібліотекарів Івано-Франківщини" Переглядаємо!!!! Голосуємо!!!

1. Районний конкурс
“ Творчі таланти
бібліотекарів ”

2. Завідувачка відділу краєзнавства і народознавства центральної районної
бібліотеки ім. Л.Мартовича
Марія Сорока

3. Стояла похмура пізня осінь. Холодні листопадові вітри рвали останній лист, моторошно завиваючи свою мелодію. В такі вечори якнахутчіш
хочеться добратися додому, до теплої -теплої печі. Та що добратися – смачно повечеряти гарячої маминої кулеші. Але татові ніколи. Він
швиденько перевзувся в кращі чоботи, похапцем ковтнув зі слоїка ще теплого молока, взяв із шафи протертий до блиску зшиток якихось папірців і
вибіг на двір. Не йшов, а підбігав. Не чув, як мерзький дощ обпікав зашаріле від швидкої ходи лице, раз по раз чмокали важкі чоботи в холоднім
болоті, а він спішив … до клубу . Так, так – до сільського клубу – читальні. Спочатку цей клуб здавався мені величним домом з кількома великими
вікнами -очима, вдивленими в темінь ночі. Донедавна ця споруда містилася на подвір’ї школи, слугуючи дітлашні їдальнею. Чом не іронія долі? Її
молоді стіни годували духовно, а при старості – стали хлібом насушним. Тепер на її місці міцний фундамент стоїть – добудовують школу. Як
велично! Знову тут будуть зріти покоління.
Гай, гай … Роки, як вода. А був же час, коли до тої просторої будівлі клубу-читальні не йшли, а просто пливли потоком люди –
старі, молоді, діти. Йшов до неї і мій батько, Юрій Михайлович. Спішив на радощах, з великим натхненням, енергією, запалом, бо там творилося
велике мистецтво, там жив дух українства. Там лилися рікою різноголосі хори, там щонеділі оживали вистави, там сільські «таланти» читали свої
літературні спроби. Там вирувало життя. О! Скільки ролей зіграно-перезіграно і моїм татом! Був і курйозний випадок. Захворіла жінка – провідна
акторка драматичного гуртка, а п’єсу ставити-то треба, і завдяки своєму дзвінкому тенору тато навіть і Терпелиху зіграв, постільки всю виставу
знав напам’ять. І глядачі ще довго не могли дійти до тями: хто ж то за «артистка»?
І п’єси гралися життєві, правдиві, повчальні. Мені малій все чомусь здавалось, що всі п’єси в своїй назві мають нести зміст, символ, як
прислів’я чи приказка. Я ще тоді і авторів не знала. Ось кілька з них: «Доки сонце зійде – роса очі виїсть», «Дай серцю волю – заведе в неволю».
Тепер їх рідко грають. Не ті часи , не та мода.
Не раз батько брав мене малу з собою на проби, і я з порога вдивлялася у міміки акторів, роздивлялася їх різноманітий одяг.
Була облаштована у тому клубі читальня, бібліотека по-нинішньому. Маленька кімнатка, а книжок – море! І старенькі, і нові, вони стосами
стояли на височезних полицях, чекаючи своєї черги. Нові володарі цих книг приходили і мінялися часто, постільки довгими зимовими вечорами
та в святкові дні читання було найулюбленішим заняттям. Читали в ній і ми з старшою сестрою. Чи не найбільше запам’яталася мені книжка «В
країні сонячних зайчиків». Швидко міняючи збірку за збіркою, я пізнавала Овода та Назара Стодолю. А з роками ще довго-довго потім
перечитувала Нестайкову. І всякий раз згадувала оту першу бібліотеку, схожу на «країну сонячних зайчиків». Справді, сонячні зайчики – це ж
перли народного добра – книжки!
Запам’ятався мені і поважний сивочолий чоловічок з хриплим голосом. Іронічний, начитаний, завжди охайний. Це був завідувач
читальні – Юрій Федорович Кийлюк. Скільки він знав напам’ять віршів, цілих поем! Море! Щось було у цьому чоловікові особливого, чи то
обізнаність у всьому, чи шляхетність… І всякий раз, відвідуючи бібліотеку я приносила додому не тільки нову книжку, а й масу чергових вражень
від зустрічі з Бібліотекарем. Як це було чудово! Мабуть, тому і я постановила собі – вчитимусь у нього: вишколеного, педантного, сумлінного.
Вже давно мої внуки виросли з колисок, порівнялися зі мною , а я досі поспішаю у споминах тією вузенькою стежкою, що вела мене з
татом до моєї першої книгозбірні, з якої видно весь світ - до країни сонячних зайчиків, що стала моїм життям.
Спасибі долі за дарунок – цей книжковий рай !!!

4. Жартівливі придибанки Баби Параски і баби Палажки
Пар: Кумцю, та ти поглянь – людей повно. Це що, якесь село?
Пал: А ти як думала? Як людей повно – то це ліс? Це місто!
Пар: Йой! Та вони шо – може чули як ми з тобов любенько балакали ...
Пал: Кумцю, а що тут такого. Балакали собі, тай балакали ...
Пар: Правду кажеш, кумцю. То як ти там мені казала: дуже мене любиш, навидиш? І я тебе, кумонько, так кохаю, що й не знаю, чи не
заслабну від того кохані.
Пал: Парасю, дивись (тикає пальцем) Якась таблиці з палицею стирчит. Шей шос там пише. А-ну, най лінзи свої протру (протирає очі)
Го-ро-ден-ка! Йой! Та це ми дійшли з тобов аж до Городенки? Та за це місто слава ходит аж поза Дністром! Ото з ким би то сі тут
поріднити! Йой, як я була ше молодов, то дєді дуже ні хотіли тут віддати.
Пар: Йо-йо-йой ... То твої дєді хотіли це зіллі (показує на куму) ше й суда спровадити? Та ти дивисі, які тут файні люди, а ти?
Пал: А я шо – не файна? Та за мнов аж із-за Львова сі допитували ...
Пар: Та певно, як уже сі допитали, та як ті уздріли – то позаслабали.
Пал: Не гніви Бога, Парасю. Сама знаєш, шо я малов впала з припічка, і того мій ніс задерсі. А так – я дуже файна, навіть ніц сі не
постаріла.
Пар: Певно шо так. Ти тепер-ка як Женька Азаріна: два хлопи коло тебе повмирали, а третий з роботи загнувсі ...
Пал: Та не відволікай мене брехнями своїми. Дивисі (показує на зал) які то в Городенці люди файні, добрі, привітні, культурні. Справді,
як не з нашого села.
Пар: Мені відци хоть би свашечку, хоч кумочку, або хоч би храмових розвести собі ... і то би було добре. Пройшла би сі по гостинци з
таков храмовов, то всі би питалисі: «А відки, Парасю твої гості?» «З Городенки», - бим говорила.
Пал: Шо файне , то файне місто. А чула с, кумасю, який там є розкішний палац?
Пар: Палац? Це шо – бракосочітанія?
Пал: Та якого ше сочітанія, та ще й з браком? Є в місті дуже пречудова резиденція – районна бібліотека називається. Ну як палац , ну як
казка!
Пар: Там шо, справді так файно?
Пал: Аякже! А ти шо, там не була? Ой, прогавила ти свої молоді роки. Шо там за книжок: з малюнками, фотографіями! Там
комп’ютери, відеокамера, фотоапарат, проектор – всьо в них є, всьо шо мож повигравали.
Пар: Там шо, справді так файно?
Пал: Аякже! А ти шо, там не була? Ой, прогавила ти свої молоді роки. Шо там за книжок: з малюнками, фотографіями! Там
комп’ютери, відеокамера, фотоапарат, проектор – всьо в них є, всьо шо мож повигравали.
Пар: Ну й везуча трафиласі їм лотерея.
Пал: Не лотерея, кумасю, а орієнтація на новітні технології. Всьо, як кажуть, головою добувають. Не те шо ти: міняйлиха. У Йвана
купила капці за пів сотки, до вечора походила, походила, а на ранок Петрови перепродала за 80. Та шо з тобов говорити –
інтелекту маловато. А яка там обслуга ... В момент твої забаганки виконают!

5. Пар: Всьо шо захочу?
Пал: Всьо шо хоч. Там же Інтернет є!
Пар: А то хто такий: їх начальник?
Пал: Ну й село. Інтернет – це така мудра штука, яка тобі всьо шо хоч знайде.
Пар: А ... то це міліція!
Пал: Але ти й тупа... Вже і на села ця бібліотека виграла такі комп’ютери. Це як телевізор, шафа , в якої розуму більше, як у цілої гвардії
академіків.
Пар: Шо, і каваліра може той Інтернет найти?
Пал: І каваліра, і всьо шо хоч. Навіть можеш замовити через його послугу нове шматі чи телевізор.
Пар: Та ти шо? Та цей Інтернет – як наш базар? Всьо є!
Пал: Шо там базар. Ярмарок!
Пар: Ярмарок? Як у Гоголя – Сорочинський? Або, як у Чернівцях – Калинівський? Овва!
Пал: От тобі і овва. Нагадала ми с про ярмарок. А може ти й цего не знаєш: головна бібліотекарка району їхала аж до Києва на такий
ярмарок.
Пар: За шматім?
Пал: Та яке там шматі? Це ж бібліотечний ярмарок: новітні технології вивчати, у других повчитись, себе показати.
Пар: І шо показала?
Пал: Хоч зараз. Саме туди я йду. Бачиш, квіти несу. Там у них нині свято.
Пар: Шо, може у них храм?
Пал: Йой, яка ти не хожена. Цій книгозбірні нині 65 років. Ювілей, так би мовити. Йду поздоровляти. Хочеш, поділюся букетом та й
ходи зі мнов.
Пар: А кавалєри там будуть?
Пал: Спеціально для тебе, кумасю, замовимо по Інтернеті.
Пар: Ну то, зачекай, най прихорошуся. (дивиться в дзеркало) Та треба іменинникам скласти віншовані. Шос треба сказати до ріду. Ну
може так:
Вітаєм з святом щиро нині,
Щоби ви всі були щасливі,
Щоб не було від читачів відбою,
Й вам гроші лилися рікою.
Може бути?
Пал: Годиться! А я добавлю:
Щоб кожному із вас працівникові
Дісталися дарунки суперові.
Щоб вдалих спонсорів знайшли по Інтернету,
Які б опікували всю бібліотеку.
Пар: Для ваших нужд купили б мерседеса,
Й в відпустку відправляли до Одеси.
Тож зичим: щоб балаканина ця збулася?
Разом: Вам кланяються баби Паша і Палазя!

6. Післямова до Чорнобривого
Був я школярем колись,
З книжками носився,
Та сказати вам поправді –
Нічого не вчився.
Думав собі я колись:
Якось воно буде,
Бо дають же без науки
Собі ради люди.
Дід із бабою й один рік
В школу не ходили,
Та на світі вони собі
По сто років жили.
І матері знать багато
Наука не дала -
Було кури як числить –
Все одна пропала.
Через них і я не вчивсь,
Думав, якось буде,
Все одно професора
З мене вже не буде.
Щодня рано устаю,
Від хати мандрую,
Дорогою собі план
Роботи планую.
Нікого я не встидавсь,
Не стояв у ласку,
Тут Грицеві розбив ніс,
Тут побив Параску.

7. Такі герці витворяв,
Які лишень знаю:
Вуйні воза розібрав,
Вуйкови січкарню.
Раз учитель викладав
У школі природу,
А я нишком у кишеню
Вилив йому воду.
Він тихенько обізвавсь:
«Не забудь, небоже,
Тобі це у житті
Не пройде так гоже».
Сів я собі і подумав:
Чо маю так жити,
Нашо має мені з встиду
Лице ся лупити.
Кажу татови тогди:
«Шо ми з тої школи,
Я не знаю ні польської,
Ні рідної мови.
Хлопці – мої річники
Задачі рішають,
Я рахую лишень пальці
І то сі встидаю».
Яким сів я за уроки,
То таким учився,
Якби мож так усе житє –
То бим не жинився.
Вже мене дівчата в школі
Частують блінами,
А Параска із Явдохов
Моргають бровами.

8. Та я собі й в ус не дую,
Шо я дурний далі?
Залицані не до мене,
Я ше не кавалір.
Як ся вівчу на юриста,
Піду в прокурори,
То ся женю на своячці
Директорки школи.
То я нинька заявлєю
Пані директрові:
Кладіть файні ми оцінки,
Будьте гонорові.
Або краще женитисі
На сусідській Хвесьці,
Її мама робит здавна
У бібліотеці.
Буде книжки приносити,
А я їх читати,
Бо на цему світі добре
Всьо шо не хоч знати.
Певно так воно і буде,
Вберу нові штані,
Сорочину, чоботєта
І йду до читальні.
Треба змалечку читати,
Дружити із книжков,
Бо не файно вік прожити
Лиш з мисков та лишков.

9. Неперевершена ведуча
Стрітенські зустрічі з бардом, композитором гість бібліотеки Ярослав Ткачівський
Є. Ротерманом
зустіч городенківців з Яремою Гояном Степан Процюк у світлиці «Берегиня»