Переклад українською
Борис Пастернак. Из книги «Начальная пора».1912—1914
Февраль. Достать чернил и плакать!
Писать о феврале навзрыд,
Пока грохочущая слякоть
Весною черною горит.
Достать пролетку. За шесть гривен,
Чрез благовест, чрез клик колес,
Перенестись туда, где ливень
Еще шумней чернил и слез.
Где, как обугленные груши,
С деревьев тысячи грачей
Сорвутся в лужи и обрушат
Сухую грусть на дно очей.
Под ней проталины чернеют,
И ветер криками изрыт,
И чем случайней, тем вернее
Слагаются стихи навзрыд.
1912
ІЗ КНИЖКИ « ПЕРВИННА ГОДИНА» 1912-1914
Лютий. До рук перо узяти !
І плакати за лютим тремтячи..
Про лютий плачучи писати ,
Горіти в зливі при ночі .
Білет –транзитна. Гривень шість.
Крізь благовісті колісні рипіння
Перенестися в час, де зливи вість
Лунає дужче від пера і голосіння.
Де круки чорними плодами
З дерев осиплються в баюри,
На дні очей залишать спами,
Журби весняної натури.
Під нею либонь чорні ями,
І виораний криком борвій.
Що при нагоді плаче з нами,
До віршів відливає болі.
1912.
***
Как бронзовой золой жаровень,
Жуками сыплет сонный сад.
Со мной, с моей свечою вровень
Миры расцветшие висят.
И, как в неслыханную веру,
Я в эту ночь перехожу,
Где тополь обветшало-серый
Завесил лунную межу,
Где пруд как явленная тайна,
Где шепчет яблони прибой,
Где сад висит постройкой свайной
И держит небо пред собой.
1912
***
Як попіл - жар зринають
У сонному саду жуки.
Зі мною в долю позирають.
Вимірюють цвітінь роки.
Неначе у сучасну віру
До тої ночі приходжу.
Де звислим листям блідо-сірим,
Осика місяцю – в межу.
Де таїна ховається у струмінь,
Де шепче яблуні наплив,
Де сад висить на тугих струнах,
Тримає небо перед ним.
1912.
СОН
Мне снилась осень в полусвете стекол,
Друзья и ты в их шутовской гурьбе,
И, как с небес добывший крови сокол,
Спускалось сердце на руку к тебе.
Но время шло, и старилось, и глохло,
И, паволокой рамы серебря,
Заря из сада обдавала стекла
Кровавыми слезами сентября.
Но время шло и старилось. И рыхлый,
Как лед, трещал и таял кресел шелк.
Вдруг, громкая, запнулась ты и стихла,
И сон, как отзвук колокола, смолк
.
Я пробудился. Был, как осень, темен
Рассвет, и ветер, удаляясь, нес,
Как за возом бегущий дождь соломин,
Гряду бегущих по небу берез.
1913, 1928
*** Сон
У сні я бачив осінь напівсиву,
Тебе у гурті друзів-фіґлярів.
І серце соколом на руки сплило,
Із неба кров ковтаючи між зір.
А час летів, і старівся, й марнів.
Лиш зірка з неба обвівала скло ,
Сріблила павутинням рами.
Сльозами вересня гуло.
Так, час летів, і старівся. І рихлий
Шовк на старих кріслах лускотів,
Як лід. І ти замовкла в стані крику,
Відлунням дзвону сон загуготів.
Я пробудився. І був , як осінь, неголосний
Ранок, і вітер , відсторонюючи , ніс,
Наче за возом дощ соломинами косить,
Гряду стікаючих на небі беріз.
1913, 1928
ВЕНЕЦИЯ
Я был разбужен спозаранку
Щелчком оконного стекла.
Размокшей каменной баранкой
В воде Венеция плыла.
Все было тихо, и, однако,
Во сне я слышал крик, и он
Подобьем смолкнувшего знака
Еще тревожил небосклон.
Он вис трезубцем Скорпиона
Над гладью стихших мандолин
И женщиною оскорбленной,
Быть может, издан был вдали.
Теперь он стих и черной вилкой
Торчал по черенок во мгле.
Большой канал с косой ухмылкой
Оглядывался, как беглец.
Туда, голодные, противясь,
Шли волны, шлендая с тоски,
И го́ндолы1 рубили привязь,
Точа о пристань тесаки.
Вдали за лодочной стоянкой
В остатках сна рождалась явь.
Венеция венецианкой
Бросалась с набережных вплавь.
Венеція
Я пробудився на світанні
Від стуку шибки на вікні.
В розмоклім околі вітання
Венеція салютувала в сні.
Навколо тихо, а проте,
Я крики чув крізь сон.
Що ще тривожили мене.
По небу знаки в унісон.
Завис тризубцем Скорпіона
Понад мовчання мандолін.
Досадлива діва-мадонна
Кричала голосом без слів.
А далі глухо, чорні вила
Загрузли в потемку до грифа.
Рівчак закручено , несміло,
Тікав усміхнено, і зиркав.
Голодні хвилі, трохи хмуро,
За ним плелися, мимохіть.
А гондоли обрублювали мури,
Обточуючи тесаки століть.
Вдалечині , на тихій пристані,
В останки сну Ява прийшла.
Венеціанкою Венеція на відстані.
Від прибережних попливла.
Вокзал
Вокзал, несгораемый ящик
Разлук моих, встреч и разлук,
Испытанный друг и указчик,
Начать — не исчислить заслуг.
Бывало, вся жизнь моя — в шарфе,
Лишь подан к посадке состав,
И пышут намордники гарпий,
Парами глаза нам застлав.
Бывало, лишь рядом усядусь —
И крышка. Приник и отник.
Прощай же, пора, моя радость!
Я спрыгну сейчас, проводник.
Бывало, раздвинется запад
В маневрах ненастий и шпал
И примется хлопьями цапать,
Чтоб под буфера не попал.
И глохнет свисток повторенный,
А издали вторит другой,
И поезд метет по перронам
Глухой многогорбой пургой.
И вот уже сумеркам невтерпь,
И вот уж, за дымом вослед,
Срываются поле и ветер, —
О, быть бы и мне в их числе!
1913, 1928
Вокзал
Вокзал, неопалима скриня
Моїх розлучень, стріч, вагання.
Доглянутий товариш і гординя .
Початок – числення останній.
Здавалось – життя у приплаті,
Той потяг, що тільки примчав,
Опасками гарпій крилатих
Окропом нам очі заслав.
Здавалося, поряд присяду –
І все. Принишкну і зникну.
Бувай же годино, принадо,
Проводирю, тепер я стрибну.
Здається, світанковим захід
В маневрах негоди і рейок
Кидає пластинками в закут,
Аби не зламати приклейок
Німіє свисток у тумані,
А другий гуде вже вторинне.
І потяг хурделить востаннє,
Спіраллю скуйовдивсь, і зимно.
Аж сутінки тиснуть уперто.
І дим за стопами повзе,
І полем, і вітер завертки.
Примислить до них і мене.
1913, 1928
***
Все наденут сегодня пальто
И заденут за поросли капель,
Но из них не заметит никто,
Что опять я ненастьями запил.
Засребрятся малины листы,
Запрокинувшись кверху изнанкой.
Солнце грустно сегодня, как ты, —
Солнце нынче, как ты, северянка.
Все наденут сегодня пальто,
Но и мы проживем без убытка.
Нынче нам не заменит ничто
Затуманившегося напитка.
1913, 1928
***
Всі зодягнуться нині в пальто,
І чиркнуться пророслих краплин.
Серед них не побачить ніхто,
Що впиваюся ними один.
Перевернеться листя малини,
Долонями вгору зіпнеться.
Сонце нахмарене нині,
Зорею північною зветься.
Всі зодягнуться нині в пальто,
Маємо й ми привілеї,
Адже нам не замінить ніхто
Туманного сидру лілеї.
1913, 1928

переклад українською.Doc пастернак борис

  • 1.
    Переклад українською Борис Пастернак.Из книги «Начальная пора».1912—1914 Февраль. Достать чернил и плакать! Писать о феврале навзрыд, Пока грохочущая слякоть Весною черною горит. Достать пролетку. За шесть гривен, Чрез благовест, чрез клик колес, Перенестись туда, где ливень Еще шумней чернил и слез. Где, как обугленные груши, С деревьев тысячи грачей Сорвутся в лужи и обрушат Сухую грусть на дно очей. Под ней проталины чернеют, И ветер криками изрыт, И чем случайней, тем вернее Слагаются стихи навзрыд. 1912
  • 2.
    ІЗ КНИЖКИ «ПЕРВИННА ГОДИНА» 1912-1914 Лютий. До рук перо узяти ! І плакати за лютим тремтячи.. Про лютий плачучи писати , Горіти в зливі при ночі . Білет –транзитна. Гривень шість. Крізь благовісті колісні рипіння Перенестися в час, де зливи вість Лунає дужче від пера і голосіння. Де круки чорними плодами З дерев осиплються в баюри, На дні очей залишать спами, Журби весняної натури. Під нею либонь чорні ями, І виораний криком борвій. Що при нагоді плаче з нами, До віршів відливає болі. 1912.
  • 3.
    *** Как бронзовой золойжаровень, Жуками сыплет сонный сад. Со мной, с моей свечою вровень Миры расцветшие висят. И, как в неслыханную веру, Я в эту ночь перехожу, Где тополь обветшало-серый Завесил лунную межу, Где пруд как явленная тайна, Где шепчет яблони прибой, Где сад висит постройкой свайной И держит небо пред собой. 1912
  • 4.
    *** Як попіл -жар зринають У сонному саду жуки. Зі мною в долю позирають. Вимірюють цвітінь роки. Неначе у сучасну віру До тої ночі приходжу. Де звислим листям блідо-сірим, Осика місяцю – в межу. Де таїна ховається у струмінь, Де шепче яблуні наплив, Де сад висить на тугих струнах, Тримає небо перед ним. 1912.
  • 5.
    СОН Мне снилась осеньв полусвете стекол, Друзья и ты в их шутовской гурьбе, И, как с небес добывший крови сокол, Спускалось сердце на руку к тебе. Но время шло, и старилось, и глохло, И, паволокой рамы серебря, Заря из сада обдавала стекла Кровавыми слезами сентября. Но время шло и старилось. И рыхлый, Как лед, трещал и таял кресел шелк. Вдруг, громкая, запнулась ты и стихла, И сон, как отзвук колокола, смолк . Я пробудился. Был, как осень, темен Рассвет, и ветер, удаляясь, нес, Как за возом бегущий дождь соломин, Гряду бегущих по небу берез. 1913, 1928
  • 6.
    *** Сон У снія бачив осінь напівсиву, Тебе у гурті друзів-фіґлярів. І серце соколом на руки сплило, Із неба кров ковтаючи між зір. А час летів, і старівся, й марнів. Лиш зірка з неба обвівала скло , Сріблила павутинням рами. Сльозами вересня гуло. Так, час летів, і старівся. І рихлий Шовк на старих кріслах лускотів, Як лід. І ти замовкла в стані крику, Відлунням дзвону сон загуготів. Я пробудився. І був , як осінь, неголосний Ранок, і вітер , відсторонюючи , ніс, Наче за возом дощ соломинами косить, Гряду стікаючих на небі беріз. 1913, 1928
  • 7.
    ВЕНЕЦИЯ Я был разбуженспозаранку Щелчком оконного стекла. Размокшей каменной баранкой В воде Венеция плыла. Все было тихо, и, однако, Во сне я слышал крик, и он Подобьем смолкнувшего знака Еще тревожил небосклон. Он вис трезубцем Скорпиона Над гладью стихших мандолин И женщиною оскорбленной, Быть может, издан был вдали. Теперь он стих и черной вилкой Торчал по черенок во мгле. Большой канал с косой ухмылкой Оглядывался, как беглец. Туда, голодные, противясь, Шли волны, шлендая с тоски, И го́ндолы1 рубили привязь, Точа о пристань тесаки. Вдали за лодочной стоянкой В остатках сна рождалась явь. Венеция венецианкой Бросалась с набережных вплавь.
  • 8.
    Венеція Я пробудився насвітанні Від стуку шибки на вікні. В розмоклім околі вітання Венеція салютувала в сні. Навколо тихо, а проте, Я крики чув крізь сон. Що ще тривожили мене. По небу знаки в унісон. Завис тризубцем Скорпіона Понад мовчання мандолін. Досадлива діва-мадонна Кричала голосом без слів. А далі глухо, чорні вила Загрузли в потемку до грифа. Рівчак закручено , несміло, Тікав усміхнено, і зиркав. Голодні хвилі, трохи хмуро, За ним плелися, мимохіть. А гондоли обрублювали мури, Обточуючи тесаки століть. Вдалечині , на тихій пристані, В останки сну Ява прийшла. Венеціанкою Венеція на відстані. Від прибережних попливла.
  • 9.
    Вокзал Вокзал, несгораемый ящик Разлукмоих, встреч и разлук, Испытанный друг и указчик, Начать — не исчислить заслуг. Бывало, вся жизнь моя — в шарфе, Лишь подан к посадке состав, И пышут намордники гарпий, Парами глаза нам застлав. Бывало, лишь рядом усядусь — И крышка. Приник и отник. Прощай же, пора, моя радость! Я спрыгну сейчас, проводник. Бывало, раздвинется запад В маневрах ненастий и шпал И примется хлопьями цапать, Чтоб под буфера не попал. И глохнет свисток повторенный, А издали вторит другой, И поезд метет по перронам Глухой многогорбой пургой. И вот уже сумеркам невтерпь, И вот уж, за дымом вослед, Срываются поле и ветер, — О, быть бы и мне в их числе! 1913, 1928
  • 10.
    Вокзал Вокзал, неопалима скриня Моїхрозлучень, стріч, вагання. Доглянутий товариш і гординя . Початок – числення останній. Здавалось – життя у приплаті, Той потяг, що тільки примчав, Опасками гарпій крилатих Окропом нам очі заслав. Здавалося, поряд присяду – І все. Принишкну і зникну. Бувай же годино, принадо, Проводирю, тепер я стрибну. Здається, світанковим захід В маневрах негоди і рейок Кидає пластинками в закут, Аби не зламати приклейок Німіє свисток у тумані, А другий гуде вже вторинне. І потяг хурделить востаннє, Спіраллю скуйовдивсь, і зимно. Аж сутінки тиснуть уперто. І дим за стопами повзе, І полем, і вітер завертки. Примислить до них і мене. 1913, 1928
  • 11.
    *** Все наденут сегодняпальто И заденут за поросли капель, Но из них не заметит никто, Что опять я ненастьями запил. Засребрятся малины листы, Запрокинувшись кверху изнанкой. Солнце грустно сегодня, как ты, — Солнце нынче, как ты, северянка. Все наденут сегодня пальто, Но и мы проживем без убытка. Нынче нам не заменит ничто Затуманившегося напитка. 1913, 1928
  • 12.
    *** Всі зодягнуться нинів пальто, І чиркнуться пророслих краплин. Серед них не побачить ніхто, Що впиваюся ними один. Перевернеться листя малини, Долонями вгору зіпнеться. Сонце нахмарене нині, Зорею північною зветься. Всі зодягнуться нині в пальто, Маємо й ми привілеї, Адже нам не замінить ніхто Туманного сидру лілеї. 1913, 1928