2. Ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у більшості розвинених країн було прийнято
закони про загальну обов’язкову початкову освіту всіх дітей шкільного віку. При цьому
в державних школах навчання було безкоштовним, а відтак загальнодоступним для дітей
навіть із незаможних сімей.
У міжвоєнний період інтерес суспільства до освіти залишався дуже високим, адже
індустріальне суспільство з його технологічним і технічним прогресом потребувало все
більше високоосвічених людей. Звідси – значна увага до вивчення в середніх школах і
університетах предметів природного-математичного (математика, фізика, хімія,
біологія) та технологічного напрямків.
3. У цей час набувало популярності професійно-технічне навчання; тисячі майбутніх
працівників торгівлі, управління виробництвом, сільського господарства, художніх
промислів тощо проходили підготовку в професійних навчальних закладах.
Традиційно високим залишався інтерес до гуманітарних наук (філософія, історія,
право, література, мистецтво).
Світ усе більше набував рис єдиного організму, тож роль міжнародних координаторів у
педагогіці виконували такі впливові організації, як Міжнародна федерація учителів
середньої школи, Міжнародне бюро освіти та інші.
4. Нові часи вимагали модернізації школи,тому педагоги висували найрізноманітніші
теорії навчання і випробовували нові моделі вдосконалення школи. Одні вважали, що
світ можна змінити на краще лише зусиллями самої тільки школи, інші ж заперечували
школу як «пережиток» минулої доби.
Так, у 1930-х роках набув поширення міжнародний педагогічний рух «нове виховання»
(в Німеччині він називався «педагогікою реформ», у США – «прогресивізмом»).
Педагоги - прихильники «нового виховання» становили собі за мету оновлення школи
й виховання на підставі врахування інтересів дитини в конкретних умовах.
5. Практичного застосування нові підходи набули насамперед у ряді шкіл
інтернатного типу. Вчителі й вихователі відмовлялися від методики примусу
учнів до заучування, значна увага приділялася естетичному, фізичному й
трудовому вихованню, дитячому самоврядуванню. Вони відстоювали ідею
прогресу в освіті й вважали центральною постаттю у школі не вчителя, а дитину.
У Радянському Союзі наприкінці 1920-х років серед частини педагогів була
поширена теорія «відмирання» школи в комуністичному суспільстві. ЇЇ
прихильники вважали, що діти повинні вчитися на власному життєвому досліді, у
цехах заводів і на сільських ланах. На їх переконання, вчителем повинно бути
саме життя, а школа мала злитися з виробництвом; вивчення основ наук,
підручники і посібники, класно-урочна система відкидалися.
6. Проте такі погляди були скоріше винятком на загальному тлі педагогічних новацій.
Так, після Першої світової війни в Німеччині з’явилися вальдорфські школи. У
відповідності з принципами вальдорфської педагогіки, діти навчаються у школі 12
років, учнів не залишають на другий рік через невисокі навчальні досягнення.
Замість виставлення звичайних оцінок наприкінці навчального року на кожного учня
складають характеристику, в якій відображаються успіхи дитини у навчанні. У
вальдорфських школах і дитячих садках немає єдиного керівника; ці заклади мають
автономію і управляються колегіально.
Учителі і учні у вальдорфських школах не використовуються готовими наочними
посібниками, а лише тими, які вони самі виготовляють у процесі навчання.
7. Чимало педагогічних новацій у 1920-ті роки зародилися в США. Наприклад, однією з форм
поєднання навчання в університетах з продуктивною працею став так званий антіохійський план, у
перше запроваджений в Антіохійському коледжі за цим методом за кожними двома студентами
закріплювалося одне робоче місце на виробництві яке вони почергово займали через три місяці
навчання. З одного боку, це поліпшувало матеріальне становище студентів, а з іншого – сприяло
поєднанню наукових знань з виробленням практичних навичок.
У США було вперше застосовано лабораторний план – систему, засновано на принципі
індивідуального навчання. Кожен учень одержував від учителя завдання, самостійно його виконував і
здавав на перевірку. Учні самі обирали заняття, черговість вивчення предметів. Річний обсяг
навчального матеріалу розбивався по місяцях, що у свою чергу, розбивалися на щоденні завдання.
Учні працювали в окремих лабораторіях, де їх консультував учитель.
8. У СРСР ця система втілилася в бригадно-лабораторному методі. Клас ділився на бригади
учнів, очолювані учнями-бригадирами. Учні працювали за завданнями, виконання яких
передбачало термін від двох тижнів до одного місяця. Учитель виконував роль консультанта;
на підсумковому занятті звітувала вся бригада, а не кожен учень окремо. Оскільки
індивідуальний облік навчальних досягнень учнів не вівся, то на всю бригаду виставлялася
єдина оцінка.
Значного поширення на початку XX ст. набула у світі педологія. Сильними сторонами цього
методу були врахування при навчанні дітей їх психологічних, військових особливостей та
умов життя. Водночас педологи визнавали незмінну обумовленість долі дітей біологічними і
соціальними чинниками, впливом середовища. Головним способом навчання вважалися
тестові випробовування, за результатами яких визначався ( розумовий рік ) і ( коефіцієнт
розумової обдарованості ) дитини.
9. У СРСР згодом педологію було піддано різкій критиці її скасовано. При цьому було
відкинуто її очевидні здобутки: досягнення у вивченні проблем вікового розвитку й вікових
особливостей дітей, розвиток дитячої психології й педагогіки.
Значної популярності набули такі форми навчання, що надавали учням можливість
проходити курс навчання за індивідуальним навчальним планом своїм власним темпом.
Учні здатні засвоїти курс елементарної школи прискорено, отримувало можливість
закінчити школу на один-два роки раніше.
Особливої турботи потребували діти з обмеженими можливостями та безпритульні. Так, в
Німеччині вперше було розроблено й видано систему математичних і хімічних знаків для
сліпих, яка з певними змінами використовується й тепер.
В Україні в 1927 році в передмісті Харкова була заснована дитяча трудова комуна для
безпритульних дітей, яку очолив Антон Макаренко. Вже на п’ятий рік існування комуна
перейшла на самоутримання; тут діяв завод електроінструментів, завод плівкових
фотоапаратів «ФЕД», було організовано заняття на робітничому факультеті Харківського
машинобудівного інституту. Багато вихованців комуни згодом стали відомими в країні
людьми.
Оскільки наявність диплому про вищу освіту була запорукою стрімкої кар’єри і високого
достатку, то після здобуття середньої освіти молоді люди прагнули поновити ряди
студентів престижних університетів: Гарвардського, Колумбійського, Станфордського
(США), Оксфордського, Лондонського ( Велика Британія), Кембриджського, Паризького
(Франція), Московського, Київського, Харківського(СРСР), Кельнського,
Лейпцизького(Німеччина). До того ж у лабораторіях провідних вузів проводилася
серйозна наукова робота. Результати якої втілилися в чисельних наукових відкриттях і
винаходах.
